Розпутний Щуролов
Та-Адер сидів перед дверима пекарні і слухав крики вогняного жерця, який крокував вулицями Дар – Ішвіру :
- Часу замало! Бережіться! – при цьому жрець розмахував палаючим, мов факел, посохом. Говорили, полум’я того посоху ніколи не згасало. Говорили, жерці вогню були безсмертними. Говорили, вони були єдиними, хто не давав сонцю згаснути. Але Та-Адер знав, що і сонцем, і смертю, і цілим світом, повелівав дехто інший. Повелівав усіма жерцями, Безсмертними і навіть самим вогнем.
- Говорили… - Почав Дар-Аган, але Та-Адер перебив:
- Годі! Я стомився! Все! І так цілий день он всілякі ходять єрепеняться, ще й твої скарги слухати?!
- Звідки ти знаєш, що то скарги, як я, навіть, і двох слів не сказав?
- Ти завжди на щось скаржишся! То тобі сонця забагато, то прянощі не ті привезли, то данину підвищили, то знищення Ар-Інару і Ар-Амеру тебе нажахало, то взагалі Кривоокі Вершники відлупцювали! До речі, йди додому обережніше – вони сьогодні туди-сюди гасають без спину.
- Ти коли то таке бачив? Я за цілий день ні одного не вгледів, а я, повір, їх за шарин чую!
- Ти за шарин хіба спечений пиріг вчуєш, щоб зжерти!
- Та вогонь тебе милує! Вічно ти до мене щось маєш! І взагалі, може тобі ті Вершники уже мерещаться?
- Якби ж то!
Дар-Аган махнув рукою на Та-Адера, попрощався і рушив додому.
- Якби ж то…. – пробурчав Та-Адер собі під носа, зачинив пекарню і підійнявся на другий поверх. Він виглянув у вікно і знову побачив, як вулицею промчали Кривоокі Вершники – в чорних плащах, в чорних обладунках, на чорних конях, чиї копита залишали чорні сліди на бруківці.
«Усі знають, кому Вершники служать. Знають, але нічого проти них не вдіють.»
- Ніхто не вдіє… - мовив і ліг спати, хоч небо на заході ще рожевіло, а зорі тільки починали сходити.
« Нічого марно світом вештатися. Краще проводити час в снах. Може, гляди, знову задрімаю на століття.»
Проснувся серед ночі від шуму, коли двері пекарні виламували. Не встиг спохватитися, як троє Кривооких Вершників забігли до спальні, схопили Та-Адера і повалили на коліна. До кімнати зайшла жінка. Лице її приховувала тінь від каптура, проте Та-Адеру здавалося, що він бачить її очі – два блимаючі блакитні вогні. Він впізнав цей погляд. Погляд, який не можливо забути і якого неможливо не боятися.
- Темрява. Вітер. Грім. Холод. – заговорила жінка.
- Вогонь… – додав Та-Адер.
- І Вогонь. Ще пам’ятаєш нас? – запитала з насмішкою.
- Молився щоб забути.
- І кому ж ти молився? Нахтару, якого вигадали перелякані дурні, чи тим же Богам, яких сам покинув, від кого відрікся ? – жінка скинула каптур і Та–Адер помітив на її лиці посмішку. Таку саму посмішку, яку він уже бачив багато разів на Їхніх лицях. - Ти довго ховався. Довго тікав. Час повернутися.
- А, може, це Творцям Смерті час повернутися в обійми Пустелі?
- Ти можеш змінити ім’я. Можеш втекти на кінець світу. Навіть змінити лице і ховатися за цією подобою жалюгідного старигана. Але ти все-одно завжди залишаєшся схожим на Нас.
- Хочеш, щоб я повернувся і вдруге спалив усі ваші храми разом з послідувачами і жерцями?
- То було багато сторічь тому. То минуло. Ти показав нам свою злість - усі ми часом робили подібне. Хоча ні, Ми робили і гірше. Куди гірше.
- Так, гірше. Ви палили міста. Ви пробуджували вулкани і заливали світ лавою. Ви руйнували все, що самі і створили. І зробили такими Нас. Ви так жадали передати свою потворність ще комусь. Цього ти тепер від мене хочеш? Щоб я повернувся і нищив, руйнував, вбивав, доки у світі не залишиться нікого й нічого, крім Богів?
Жінка знову посміхнулася.
- Наші вороги того заслуговували.
- Увесь світ був вашим ворогом! І, певно, залишається і досі.
- Не смикайся. З Вершниками ти легко впораєшся, але не зі мною.
- Зібралася силою і погрозами змусити мене повернутися?
Жінка захихотіла. Здалося, темрява завібрувала від того сміху.
« Сила повсюди. У повітрі. В її погляді. В сміхові. Сила, якої не повинно існувати, яка ніколи не дає вибору, а лише нав’язує. Творцям Смерті не відмовляють. Не перечать. Їм тільки поклоняються і служать. Богам, які прокляли себе і які прокляли Нас…»
- Знаю, влада часто робить людей дурними, за таких ти Нас і приймаєш. Проте забуваєш, що Ми зазнали жаху від власної сили і влади більше, ніж будь-хто інший.
« Навіть стоячи тут, де ЇХ немає, де ніщо про них не нагадує, вона не говорить «Я», говорить «Ми», завжди «Ми».»
- Скажи це тим, Нрадо, кого приносили Вам у жертву, терзали у храмах, які Ви звели в свою честь. Скажи тим, кого Ви спалили живцем, називаючи своїми ворогами, Нахтарівцям, з яких заживо здирають шкіру під час святкувань, заснованих у Вашу честь. Розкажи, скільки жаху Ви завдали, людям, які голодували у світі, спустошеному війнами, які Ви так любили починати, але ніколи не встигали закінчити.
- Я не розповідатиму протилежного. За століття відречення ти настільки переконав себе в тому, що Ми – справді несли лише Смерть, у тому, що всяка руйнація починалася з Нас, що ніяка моя розповідь не доведе, що так було не завжди. Бо ти не знав того світу, який Ми творили, який був до тебе.
- Неіснуючі часи, яких ніхто, окрім вас не пам’ятає? Годі цих вигадок. Поясни, чого з мене хочеш?
- Час тобі знову стрітися з братами і сестрами.
- Ти знаєш, якщо повернуся, якщо знову чаклуватиму – перетворюся на безвільне створіння, яке втрачає власні думки і почуття, сповнюючись злобою і жаданням володіти світом.
- Це жадання наздоганяє усіх, рано чи пізно. Інакше не буває.
- Буває. Ти бачила світ. Бачила, як будувалися імперії – без Вас. Як люди жили – без Вас. Як міста процвітали – без Вас. І без таких, як я. Без нас усіх – буває. Й мало б бути завжди. Але ж ні, світ зробив помилку - дозволив зародитися П’ятьом Богам. Хіба це вже не було занадто? Та Ви не витримали самотності. Ви не витримали тягаря. Вирішили спотворити існування усіх і усього, створивши собі подібних. Створивши Нас. Проклятих. Проклятих Вами, Нрадо! Ви захотіли дати нам силу? Ви дали. Силу Смерті. Знищення. Жаху. Ось з чого взялася наша магія! Що її підтримувало? Що керувало нашими прагненнями? Ставати сильнішими, відбираючи більше життів - єдине чого ми жадали! Ви хотіли створити щось подібне до себе, могутнє і божественне, але створили Нас – тих, хто живиться вбивствами. І тепер ти хочеш, щоб я знову воз’єднався з іншими Проклятими виродками і прислужився у ваших нових справах? Що ви задумали цього разу? Кого і що збираєтеся нищити в ім’я прославлення своєї божественності?!
- Змовкни!
- Ви перестаралися. Ви завжди робили більше, ніж слід. Там, де вогонь просто мав би давати тепло, ви розводили багаття, яке не знало меж і спину. Ви хотіли створити собі помічників? Рабів? Дітей? А створили Тринадцять Кровожерливих вбивць. Та цим все не закінчилося. Якщо хтось навчився брати магію з вбивств, то іншим до того було недовго додуматися. Це сталося і це не спинити. Ви дали цьому світу магію. Тепер же, коли багато хто чи не з самого народження навчається чаклувати – ви вже не такі страшні, вірно? Тепер можете сказати – світ руйнує сам себе. Люди – теж чаклують. Теж вбивають заради магії. Керують вітрами. Запалюють вогонь серед пустель. Скручують шиї ворогам лиш одним поглядом. Та якщо й інші після створення Проклятих послідували прикладу й навчилися творити жах – не означає, що Ви перестали бути чудовиськами.
- От через такі балачки, мої брати і сестри хотіли тебе прикінчити.
- Бо я кажу правду.
- Бо ти все потвориш. Тобі легше називати нас чудовиськами, ненавидіти самого себе, ніж дотягнутися до істини. Й вона в тому, що не вся вина – Наша. Що випадковість значить більше, ніж старання, і що, не знаючи початку, ти не маєш права Нас засуджувати. Ти так багато забув. Це трапляється. Сон завжди забирає частини пам’яті. Часом дрібні і неважливі, а часом… Ми рано чи пізно згадуємо усе, та не інші. Не ти. У твоїх очах правда спотворена, порубана на шмаття. Але якби кожна деталь залишалася у твоєму розумові, якби в ній справді закарбувалося усе тобою побачене і пережите – ти б давно збожеволів. Збожеволіли б усі маги, які достатньо сильні, щоб прожити куди довше, ніж триває звичне людське життя.
- Може в моїх спогадах збереглося не усе, але достатньо. І власним спогадам я вірю більше ніж твоїм словам.
- Тоді можеш продовжувати ненавидіти себе. Але краще припини ненавидіти Нас. І в мене більше нема ні бажання, ні часу слухати твої звинувачення. Час іти.
- Хіба що тобі й твоїм Кривооким рубайлам.
- Кривооким? То так їх прозвали в народі? Дивно, бо ніхто ніколи не бачив їхніх очей. Лиць. Не чув мови.
- Що вони таке?
- Творіння Вереди.
- Ти назвала її по імені. Справжньому імені, а не цих співзвучних прозвиськах, за якими ви сховали правду.
- Вереду тяжко кликати якось інакше. ЇЇ ім’я відоме усім.
- Відоме усім, бо його прирівнюють до самої Темряви. І вони праві. Різниці між Темрявою і твоєю сестрою майже немає.
- Хіба що Темрява не випалить тобі очі і не витягне кишки через рота за такі слова. – якусь мить Нрада мовчала, потім дала Вершникам знак вийти. - Ходімо. – кивнула Та-Адеру.
- Гадаю, після цього наказу має бути погроза, яка змусить мене, мов тінь, слідувати за тобою?
- Хіба є потреба озвучувати ці погрози? Сам знаєш, що я можу зробити з цим містом і з усіма, кого ти знав, якщо опиратимешся. Якщо і далі протистоятимеш Нам.
- Нам. Вічне «Нам». Наче без Них ти не існуєш. - Та-Адер підвівся. Нрада підішла ближче. Зупинилася. Завмерла. Стояла не зводячи з нього очей. Він уже й забув, яким буває її погляд. Часом дивиться так, наче вона – проста людина, яка втратила усе. Яка і справді не була винною у тому, що Пустелі розросталися, імперії занепадали, магія ширилася світом, а війни не знали спину. Гляділа так, наче це не вона створила зі світом жах, а світ з нею.
- Ти завжди був ближчий до Нас, ніж твої брати і сестри. Тільки ти ніколи не зміг би стати таким, як Ми. Тому ти і відрікся від усього. Розумію. Знаю - це тяжко. Бути настільки подібним до когось. Бути подібним до Творців Смерті, але в той же час, не мати можливості з ними зрівнятися. Знаю, бо відчуваю подібне. Часом здається, що мало бути Четверо, а не П’ятеро. Їх, а не Нас. Попри те, наскільки сильно я з Ними пов’язана, попри те, що я відчуваю їхні бажання і страхи, що в якомусь сенсі я – це Вони, а Вони – я, попри те, що тільки з ними я почуваюся всесильною - все одно почуваюся зайвою. І я хотіла б, справді хотіла б бути такою, як Вони. Думати як Вони. Хотіти того, чого Вони хочуть. Боятися того, чого Вони бояться. Хотіла б щоб «Ми» про яке я вічно говорю, і справді існувало й було нерозривним, незнищенним. Розумієш? Я б хотіла бути як Вони – бути Тим, кого без інших не існує. ЇХ Четверо і вони як одне ціле. Як би Вони не розділялися, як би не розходилися світом – все рівно повертаються один до одного. Як і твої дванадцятеро братів та сестер. Та повсюди знаходиться хтось зайвий. ТИ і я з тих, хто не може бути одним цілим з іншими, але і себе нам замало. Тому Вони - мій найбільший страх. Я боюся, що прийде час, коли Їх відберуть у мене. Що Наші помилки погублять Їх, але не мене. І я залишуся існувати в пустому світі. Де буду тільки я. Де всього і всіх для мене більше не існуватиме. Тому заради цього Ми я готова на все. Не тому, що мене без Них не існує. А тому, що боюся – Їх без мене не існуватиме. Тому слідую за Ними. Тому намагаюся захищати їх. Хоча, може це варто було б захищати світ від Них. Від себе… Я знаю це не гірше за тебе. Проте між світом і Ними я завжди вибиратиму Їх. Без Них – усього замало. З Ними – замало чогось, але це можна стерпіти. От цього ти не зрозумієш. Бо Ти не маєш того, хто робив би світ нестерпним для тебе. Тому ти втік. І тому тікатимеш вічно.
- Чому говориш про це зараз?
- В цьому сенс твого повернення.
- В тому, щоб знову створити імперію, де всі і кожен будуть власністю Їхньої божественної величі?
- Цілі імперії не так страшні, як окремі люди.
- Що Ви задумали і чим це обернеться, Нрадо?
- Смертю. Усе обертається смертю. Завжди.
- Досі гадаєш, що смерть може бути рівноцінною тому, що завдяки ній можна отримати?
- Ти гадаєш, що смерть – найгірша кара, вбивство – найвищий гріх лиш тому, що не встиг збагнути, яким нестерпним буває безсмертя.
Нрада вийшла. Та-Адер пробігся поглядом по кімнаті. Він розумів, що покидає це місце назавжди. Що вранці ніхто не розтопить піч. Що завтра Дар-Аган знайде пусту пекарню з відчиненими дверима і зрозуміє, що більше йому нема з ким сидіти на призьбі, обговорювати перехожих, нема кому скаржитися на життя. « Хороший дім пустим не буває» - згадалися Та-Адеру слова Дар-Агана.
« Сюди прийдуть інші люди. Спатимуть в моїй кімнаті. Пектимуть хліб з мого борошна, що залишилося в коморі, сидітимуть вечорами на призьбі і пліткуватимуть про те, що все у світі не до ладу. Якщо, звичайно, до того часу від світу ще щось залишиться….» - думав, покидаючи дім, в якому прожив десятки років.
« Покидати насиджене місце мені не вперше. Я завжди тікаю. Змінюю образи. Міста. Людей. Змінюю, але не забуваю. Може моя пам'ять не втримує усе, що я знав тисячу років тому, може я і забув чимало місць і подій, та не людей. Не людей…»
Нрада і Кривоокі Вершники уже осідлали коней. Біля них тупотів копитами і фиркав, ще один кінь, який чекав на Та-Адера.
- Невже вітри відмовилися нас нести? - запитав Та-Адер, знаючи, що існують швидші способи подорожі.
- Нині світом блукають Урагани, які можуть збити зі шляху усілякий Вітер. Як не хочеш випадком опинитися десь серед Совиних Боліт – краще май терпіння. До Ала-Малдару їхатимемо верхи.
- Ала-Малдару? Гадав ви тримаєтеся від Алагару подалі. – «Те місто завжди різало Їм у очі, нагадуючи про велич, яку Вони не змогли втримати. Про помилки, які скоїли. Вони боялися Алагару, як кат боїться побачити лиця своїх жертв, поглянувши в дзеркало. Що змінилося тепер?»
- Там уже давно про Нас забули. Тепер у них новий Бог.
- Яка прикрість.
- Після того, як ти розправився з багатьма нашими посвідчувачами - довгий час континентом ширилася звістка, що Творці Смерті палять живцем усіх, хто їм служить. Алагарці ж надто довіряли усьому, що стосувалося богів. За ті століття, доки ми Спали, в місті вирішили, що краще поклонятися богу, який їх не знищить. Вони забули Нас. В той час, як решта Ваар-Еонту живе в покорі, вони вважають, що вище того, аби кланятися нам. Та і перед Нахтаром вони кланяються, ледве схиливши голову. Люди Алагару вбив собі у голову, що їхнє місто недоторкане. Хоча тепер Алагар певно слід називати імперією?
- Ви давно обрубали кінцівки цій імперії. За часів вашого Сну вона процвітала, а тепер тільки те й лишилося, що саме місто і безжиттєві землі Сходу. А далі тільки …
- Білі гори і Совині землі. – вимовила Нрада так, наче кожне слово застрягало у горлі.
- Ви так боїтеся тих земель – чому? Говорять, звідти не повертаються. Хоча мало кому вдавалося зайти за Білі гори.
- Там не існує магії. Жоден чаклун не може зайти далі Білих Гір – ті землі висмоктують силу з усього живого. Єдине, що там є – безкінечні, непрохідні болота і ліси й совиноподібні тварюки, котрі перегризуть горлянку кожному, хто туди сунеться.
- Звідки знаєш?
- Видіння.
- Як і завжди…Видіння.
- Видіння не бершуть.
- В цім і річ.
- Тому ти тоді втік? Я добре пам’ятаю як впереддень того ти розпитував мене, чи бувало хоч раз, щоб побачене у видіннях виявлялося брехнею. Запитував з такою надією, що я підтверджу – часом ми бачимо лише ілюзії, а не правду. Та я сказала, що на відміну від решти магії - видіння не бувають оманою. Не для нас. Потім ти утік. Усе згоріло. Тодішня імперія розвалилася. Твоє щастя, що Сон охопив нас раніше, ніж мої брати і сестри встигли тебе знайти. Та якщо Вони пошуки заради помсти, я шукала тебе, щоб запитати – що ти бачив. Що змусило тебе відректися від усього, що ти мав, що Ми вам дали?
- Справа не в одному видінні.
- Але воно додало тобі рішучості.
Видіння не брешуть.
Темрява. Крики. Спалахи.
Крики. Крики…. Крики!
Знову.
І знову.
І знову!
Стіни, які тремтять, перед тим, як перетворитися на купи уламків.
Ліси, які завмирають на мить у тиші. Без птахів. Без вітру. А потім ураган стирає їх з лиця землі і залишається лише чорна пустеля.
Попіл закриває небо. Якщо сонце ще десь існує, якщо існують Місяць і зорі - їх більше не видно. Нікому. Ніколи. Не залишається нічого – ні життя, ні смерті. Бо вмирати більше нікому.
- Хочеш знати, але нащо? Щоб я тобі не розповів – це нічого не змінить. Не змінить твоїх діянь і планів. Не спинить твоїх братів і сестер.
- А те, що ти натворив хіба щось змінило?
- Я робив те, втішаючись мрією. Що хоч в чомусь зможу вам перешкодити. Знав, що моєї сили на те не вистачить щоб знищити чи спинити вас. Та все ж дав злості свободу. Я безсенсно погубив тисячі життів, лиш щоб дати Вам знати, наскільки сильно Вас ненавиджу.
- Хочеш сказати, зараз ти б більше часу витратив на втечу, а не на помсту?
- Помста має сенс, тільки коли вона завершена. Я ж почав те, що завершити неможливо. Не мені…
Та-Адер сів верхи і вони помчали вулицями Дар-Ішвіру. Першою їхала Нрада. За нею троє Кривооких. Та-Адер їхав останнім, наче шукаючи нагоди відстати, вирватись, втекти. Їхав, глядячи на знайомі місці і будинки. На дахи, по яких давно блукав ночами, та швидко кинув це заняття, коли містом почала ширитися чутка про Темну Тінь Смерті, яка з приходом темряви лазить по місту і шукає жертв. « Та чи такий я вже далекий від того образу смерті, який мені приписали? Я вбив більше, ніж просто пару міщан. Може навіть більше, ніж живе у цьому місті. Вбивав для братів і сестер. Для П’ятьох Богів. Для себе. Я служив Проклятим. Служив Творцям смерті. І власній люті служив. Хіба я колись вбивав, щоб захистити? Врятувати? Хіба вбивав через необхідність, а не через бажання? Чуже чи власне – уже немає значення. Вбивав і вбиватиму. Коли мова заходить про служіння Богам – усе закінчується вбивством. Завжди.»
Проїжджаючи мимо дому Дар-Агана, Та-Адер сповільнив коня і заглянув у вікна, наче там от-от могла запалитися свічка, мелькнути знайома постать . Наче чекав, що старий друг забажає вийти подихати повітрям, сісти на призьбі і помітити його – нічного втікача, запитати : « Куди то пхнеш свою старечу дупу?»
«Якби вийшов. Якби запитав. Я б сказав, що колись повернуся. Я б знав, що це брехня. Він би знав, що це брехня. Проте цю брехню йому вартувало б почути… Я б сказав, що закінчу справи і повернуся пекти хліб, танцювати аджа-джар на Вогняне свято, танцювати так, щоб у молодих відвисали щелепи – як дідуган і так вистрибує. Повернувся вислуховувати скарги цього старигана…» - на мить Та-Адер спробував повірити, що справді, вирвавшись від Богів і Проклятих, і навіть від власної сили, зможе повернутися. Повернутися до життя, в якому не треба вирішувати, які імперії достойні величі, які - ні. В якому більше не треба мстити ворогам, вести армії в бій, боротися з жагою підкорити світ, вбивати все більше, вбивати, вбивати! Вбивати і поглинати силу життя, мали б прожити. Завдяки тій силі зводити нові храми, де жерці молитимуться Проклятим, Творцям Смерті, йому. Життя, в якому більше не буде бажання знищити Богів, щоб зайняти їхнє місце.
«Магія поглинає. Стирає усі бажання, крім одного – ніколи не спинятися. Заволодіти світом. Змусити усіх схилитися перед твоєю величчю. Знищити усіх, хто коритися не згоден. Ніхто не володіє магією – це магія володіє нами.» - після цього Та-Адер подумав, що за його відсутності Дар-Агану, та і в цілому буде краще. Безпечніше.
« Я був загрозою, про яку ніхто не знав. Якби я знову почав чаклувати, якби забажав використати силу на благо – це благо закінчилося б одним – вогнем. Попелом. Темрявою. Я б міг на вік піти жити у гори чи пустелю. Але я вибрав себелюбство. Я був готовий пожертвувати іншими, аби не залишитися на самоті. Один я б збожеволів від тиші. Видінь. Спогадів… Що ж, тепер це скінчено, хоч і не через моє рішення. Але тепер, Дар-Агане, можеш спати спокійно – головна біда, яка сиділа в тебе під боком і на яку ти не встиг нікому поскаржитися – тепер зникає. Назавжди.»
Покинувши місто, вони рушили пустелею, тримаючи путь на північ. Коні мчали пісками, не знаючи втоми.
Путь до Ала-Малдару зайняв три дні. Три дні неспинного нічного галопу, короткого відпочинку від світанку до обіду, після цього знову слідувала їзда. Вдень Нрада наганяла темні хмари, які мчали слідом за ними, прикриваючи від сонця.
- З такими хмарами не страшно хоч цілий день їхати – нащо тоді гонимось ночами? – запитав Та-Адер другого дня.
- Вночі тихіше.
Та-Адер гадки не мав, що то мало значити, проте зайвого не запитував. Нрада все рівно не розповідала більше, ніж того хотіла. Проте знав єдине – вона мала на увазі не звичну тишу. Швидше тишу думок, ніж того, що оточувало.
До Ала-Малдару вони прибули ранком четвертого дня. То було місто, розташоване в узгірї Ала-Матеру – гір, які недоречно стирчали серед пустелі й колом оперізували Алагар.
« За тими горами геть інший світ. Раніше був.. А що тепер? Може зелені долини теж перетворилися на піщані дюни, як і ліси, що колись оточували Ала-Малдар...»
Коли вони зупинилися перед брамою міста, Та-Адер помітив, що Нрада теж глядить на гори.
- Ніяк не намилуєшся власним творінням? – запитав з насмішкою.
- Вогонь мені свідок, ці гори було до смерті тяжко зводити! Підняти породи з таких глибин і витягнути їх ген до неба – це тобі не буханки хліба у піч пхати.
- Кривувато витягнули. Он-там взагалі шпилі покосилися.
Нрада нічого не відповіла, але Та-Адер знав, що самолюбство П’ятьох було легко зачепити. «Більшість за такі слова життям би заплатили.»
Ала-Малдар був куди меншим від Дар-Ішвіру, проте більш людним. Усюди ходили крикливі торговці, які часто смикали перехожих за одіж, намагаючись привернути увагу до товару. Під дверима, з виду занедбаних будівель, тулилися напівоголені жінки, які продавали єдиний товар – себе. Між натовпом розгулювали зграї бродячих собак, на дахах висиджувалися кістляві, обідрані кішки, які часто, здихаючи від голоду, падали прямо на голови перехожих. Заїжджаючи в глиб міста, можна було помітити все більше бідняків, які прохали милостиню й Кривооких Вершників, які роз’їжджали вулицями, настільки часто розглядаючись по сторонах, наче намагалися зрозуміти куди і нащо їдуть.
- Славне містечко, нічого й додати. – мовив Та-Адер, коли вони під’їхали до Царських Веж, які боками прилягали до гірських скель. В той момент, один з прохачів чи то з необачності, чи то з небажання жити потягнув руки до Нради. Не встиг бідняк смикнути її одіж за поділ, як Кривоокий Вершник дістав меча й двома змахами розправився з чолов’ягою – спершу відрубавши тому руки, слідом – голову.
- Такме! – скомандувала Нрада й Вершник заховав зброю.
- А ви, бачу, дуже милостливі з місцевими. Давно взяли місто під контроль? - Та-Адер глядів на шмаття тіла, яке валялося в калюжі крові.
- Воно завжди було Нашим. Усе, що ми створили – Наше. Ми не беремо нічого під контроль. Ми повертаємо. Вершники тут давно. Дуже давно. Про всяк випадок. Ми повільно і терпляче підбиралися до Алагару, з інших причин, ніж та, через яку нині прибули.
- Дивуюся, як світом ще не розлетілася звістка, що Боги повертаються до Алагару і як Нахтарівці ще не виставили проти вас армію магів.
- Ми старанно робили так, щоб ніхто не знав, що ми В Ала-Малдарі. Ми не завалилися сюди, вибивши браму, як ти гадаєш.
- Для чого таємність? Від кого ховаєтеся?
- Все дізнаєшся. Ходімо.
Вони злізли з коней. Нрада повела Та-Адера вулицею, в бік від головного заїзду від Царських Веж.
- Твої охоронці не послідують за нами?
- Вони не охоронці, ти знаєш. Нам не потрібен захист. Вони прикриття – було б прикро, якби мені довелося застосувати магію і викрити себе через якісь дрібниці. Мечі привертають менше уваги, ніж чари. Тим більш сильні чари. Вершники дістають зброю лиш за необхідності. Там, де вони прикінчать одного – я знищу десятьох. Так що вони були лиш для того, щоб стримувати мене, особливо в місті, серед людей.
- Авжеж, вбивати бідняків ще та необхідність.
- Часом обережність грає з ними лихий жарт. Але рідко.
- Куди йдемо? – запитав Та-Адер, коли вони завернули на тісні вулиці.
- Короткий шлях, – відповіла Нрада і відчинила двері одного з борделів. Вони зайшли в середину. Жінки з розпатланим волоссям і оголеними грудьми розбіглися в сторони.
« Цікаво, скільком тут Вершники повідрубували голови, що поява Нради викликала такий жах і послух?»
Нрада вела Та-Адера через кімнати і коридори, сповнені кольорового диму чарівних порошків та надміру сильного запаху ароматних масел, які мали перебивати сморід спітнілих тіл. Врешті вони опинилися в пустій кімнаті. Нрада відкрила таємний прохід в стіні й жестом запросила Та-Адера йти першим.
- Не бійся, не заблукаєш – там тільки один напрямок – до Вежі Розпорядника Містом. Щоправда, доведеться багато підійматися сходами. Старим таке до снаги?
Проігнорувавши слова Нради, Та-Адер рушив у прохід. Коридори, освітлені блакитним камінням Нар-Атору, були настільки вузькими, що іноді доводилося проходити боком.
- Тунелі збудовані Йортаром Кістлявим. Ними багато років не користувалися.. Теперішній розпорядник тут би застряг не пройшовши й двох кроків, – розповіла Нрада.
- Йортар Кістлявий - це часом не той звихнутий, який катував голодом люд, заявляючи, що місто заполонене гріхами й міщанам слід очиститися від тяжкостей духовних і тілесних?
- Він самий. Катував місто за грішність, проте за собою гріхів не визнавав.
- Не він один.
- Ковиляй швидше!
З тунелів і безкінечних сходів вони вийшли у простору, круглу кімнату, розташовану на вершині найвищої вежі. Три стіни мали арки без дверей і поручнів, відкриваючи вид на все місто.
« Цікаво, скількох невигідних людей Розпорядник звідси викинув?» - Та-Адер, ігноруючи Тих, хто на нього чекав, підійшов до однієї з арок і поглянув донизу.
- Так ви розправилися з Розпорядником, чи вигадали щось цікавіше?
- Він живий. – почувся голос позаду. - « Нерат, або як тебе і справді звуть - Вереда..»
- Поки що. – додав голос інший. - «Нрад»
- Все мало виглядати так, наче Нас тут немає, а влада досі у руках Розпорядника. А мерці, знаєш, дуже безтолкові у керуванні містом. Принаймні, з точки зору міщан. – пояснила Нрада.
- Ми постаралися зробити так, щоб всі думали – ми досі в Тавар-Ітірі. – сказала Вереда, в сторону якої Та-Адер досі не дивився, проте знав, який повний ненависті погляд на нього чекає.
- Ми залишили п’ятьох своїх посвідчувачів в Тавар-Ітірі, які час від часу покидатимуть Храм й розгулюватимуть містом в нашій подобі. В усіх на виду. – додав Нрад.
- Ти хотів сказати, що страти і жертвоприношення ви тимчасово доручили п’ятьом двійникам, яких знищите по поверненню? – Та-Адер обернувся : біля єдиної глухої стіни стояло п’ять крісел. В чотирьох уже сиділи постаті в чорному одязі, чорних плащах, з однаковими чорними перстнями і з однаковим сяйвом блакитних іскор в очах.
« Якби не очі, не ці безжиттєві лиця, які ніколи не виражають ні болю, ні співчуття, їх можна було прийняти просто за ще п’ятьох жерців з якогось занедбаного храму, де без кінця кланяються Темряві. Ніякої розкоші. Прикрас. Розшитих сріблом нарядів, в які так люблять наряджатися вельможі. Ніяких лілових узорів на лицях, поголених голів, прикрашених діадемами з зубів мерців, які так полюбляють носити маги, щоб здаля наводити страх. Якщо не дивитися в очі – тяжко розпізнати в них чудовиськ. Помітити щось величне чи божественне. Все в них – омана...»
- З чого б Нам знищувати Наших же послідувачів? – запитала Вереда.
- Бо Вони побули Вами. Хоч і з Вашого веління, та вони приміряли на себе Ваші лиця. Вашу велич. Ви ж не стерпите такого. Ви дали Проклятим силу не для того, щоб хтось був Вам рівнею, але щоб мати тих, хто краще зможе Вам прислужитися. Щоб існувало щось схоже, але завжди гірше Вас. Щось, що ще більше Вас би возвеличувало. Одна справа – мати перевагу над людьми, які ніколи не мали магії, інша – стояти вище усіх, хто магію має.
- В цьому є правда. – сказала Нрарід, яка до того мовчки розглядала Та-Адера, наче його стареча подоба нагадувала їй щось давно забуте, що вона намагалася, та ніяк не могла пригадати.
- І Ми маємо на увазі не про тих, кого залишили в Тавар-Ітірі. – Нрада зайняла п’яте крісло. Та-Адер глядів то на неї, то на Нрарід, з якою вони мали настільки схожі обличчя, що розрізняти їх було можливо лиш по голосу.
«Голос і хіба ще погляд – ось що різнилося. Порівняно з цими Чотирьома Нрада виглядає живою… Попри те, що і в її очах є та сама загроза, та все ж часом там видніється те, що тій загрозі перечить. Не Кривоокі Вершники стримували її від зайвих вбивств, а вона сама. Та хіба вона це розуміє?»
- То ось для чого ви тут – знищити того, хто посягнув на ваше божественне місце? Чи часом не якийсь божевільний, що проголосив себе Богом Неба?
- Самопроголошених Нахтарів нам на диво ще не стрічалося. – сказала Вереда.
- Це ті, кого ти знаєш. – відповів Нерет і продовжив глядіти у вікно, наче його це не стосувалося.
Вереда : - Це ті, кого ти ненавидиш не менше нас.
Нрад: - Ті, кому вічно замало Смерті.
Нрарід: - Замало сили.
Нерет : - І замало влади.
Вереда : - Вони
Нерет : - Відреклися.
Вереда : - Вони
Нрад : Повстали
Нрарід : - Проти нас.
Нрада : - Та вони не втекли, як ти.
Нрад : - Вони проголосили себе новими Богами.
Нрарід : - Новими повелителями світу.
Нрад : - Доки ми спали
Нерет : - Доки цей світ сторіччями пустував.
Вереда: - Вони
Нрад : - Забрали
Нерет : - Нашу
Нрад : - Владу.
Нерет : - Нашу
Вереда : - Велич.
Нрада : - Вони кочують континентом і знищують міста Пустель.
Нрад: - Вони
Вереда: - Нищать.
Нрад : - Вони
Нрарід : - Убивають.
Нерет : - Вони не знають спину.
Нрарід : - Їм завжди замало
Вереда : - Смерті.
Нрарід : - Сили.
Нерет : Влади.
Нрада : - Вони спалили Ар-Інар і Ар-Амер.
- То це були не ви. - слухаючи Пятьох Та-Адер мав відчуття, наче те все говорила лиш одна людина, чий один розум розділили на п’ять частин й засунули в різні тіла.
Нрад : - Ми і опам’ятатися не встигли, як вони уже спалили пів дюжини наших міст! –
Нрарід : - І вони не спиняться.
Нрада: - Ми прибули до Ала-Малдеру не дарма. У мене було видіння…
Вереа : - Прокляті спробують знищити Алагар і поглинути силу життя усіх, хто в ньому живе. Поки що живе.
- Скільки їх? Пів мільйона населення…чи може більше? Це не можливо! Ніхто не зможе убити стільки за один раз! Вже не кажучи про те, щоб поглинути стільки сили! – Та-Адер помітив, як після цих слів Четверо напружилися. Здавалося лиш Нраду не хвилювало, що навіть магія має свої межі.
Нрарід: - Вони вбили десятки тисяч в Ар-Анарі та Ар-Амері – після цього їхні сила зросла.
Нрад : - Вони гадають, що стали достатньо сильними, аби посягнути на найбільше місто яке коли-небудь існувало.
- Якщо вони спробують знищити Алагар – не встигнуть вбити й половину, поглинаючи силу, як та сила сама знищить їх! Навіть десяток погублених життів дає чимало магії, тисяча – приносить могутність, десятки тисяч знищених життів давали Проклятим невидану силу. Та поглинути енергію сотні тисяч убитих – неможливо.
Нрада : - Видіння не помиляються. Ти це знаєш, знаєш це!
Видіння не помиляються.
Закривавлені лиця глядять на червоне небо, яке наче от-от збирається впасти додолу. Дим поглинає ліси і дюни, згарища ферм і руїни міст. В димі тому блукають чорні постаті, в котрих не лишилося болю, лиш ненависть. Всюди, куди б не пішли – за ними слідує жах. Щоб не робили – діяння їхні приносять смерть. Вони більше не знають милості, не відчувають страху. Та в очах інших вони - втілення усіх страхів. Бо той, хто не усвідомлює власну жорстокість – не здатен її стримати.
Та-Адеру хотілося, щоб усі видіння таки були помилкою. І не тільки вони. Щоб усе, що він пам’ятав – було брехнею. Сном, який він сплутав з реальністю.
- То для цього я вам потрібен? Щоб вбити проклятих ще до того, як вони знищать місто? – запитав Та-Адер.
Вереда : - Вони стали сильними як ніколи. Нас може бути недостатньо.
Нрада : - Ти завжди був найсильнішим з них, проте часто не підтримував їхні діяння.
- Як і діяння ваші. Не боїтеся, що ще раз зраджу вас, обравши їх?
Вереда : - Хіба для цього ти тікав, щоб повернутися й знову руйнувати?
Нрарід: - Ти завжди більше сторонився того, що ти – їхній брат, ніж того, що ти – наше творіння.
« Творіння. Говорить так, наче без них я не ходив світом, не дихав, не говорив, не існував. Наче я, як і ті Кривоокі Вершники – створений з нічого їхньою силою, а не породжений жінкою, чийого імені уже й не пам’ятаю…»
- Хочете щоб я допоміг знищити їх, щоб потім Ви – знищили мене?
Вереда: - Було б дивно, якби ти не мав такої думки. Ти ж бо приймаєш нас за чудовиськ.
Нрарід : - За тих, хто не знає ні співчуття, ні вдячності.
- Коли закінчимо справу – будеш вільний. Зможеш втекти хоч на кінець світу – ніхто тебе не шукатиме. – сказала Нрада. З її тону Та-Адер розумів, що вона справді вірить у те, що говорить правду.
« Невже вона і справді гадає, що ці Четверо отак просто відпустять мене? Вони нічого ніколи не пробачають. Не Проклятим. І вже точно не мені.»
- Головне, гляди не втопися в Совиних Болотах, якщо тікатимеш надто далеко. – цього разу Вереда не посміхалася відкрито, але її погляд видавав насмішку.
« Ні, до боліт я дістатися не встигну. Ви прикінчите мене раніше. Набагато раніше.»
- Тепер тобі час перепочити і готуватися до того, що буде вночі. – Нрад підвівся.
- Звідки ви знаєте, що все станеться саме сьогодні? З яких це пір видіння дати розписують? – запитав Та-Адер.
Нрада : - Сьогодні Ніч Трох місяців. У видінні я бачила ці Три Місяці. – почала Нрада.
Нрад : - Місяців, яких не видно нікому, крім нас.
Нрада : - Ніч, коли всіляка магія збільшується в силі. В одну з таких ночей ми колись і звели Аллагар.
Вереда : - І гори.
Нрад : - І п’ять гірських міст. По одному на кожного.
Нерет : - З цих міст ми мали правити світом.
Вереда : Тепер же ці міста занепали і перетворилися на руїни, як і віра тих, хто мав нам служити.
Нрарід : - Ала-Малдарі Алагар – єдине, що залишилося від тих часів. Але Прокляті і це хочуть стерти з лиця землі. В ніч, яка буває раз на пів тисячі років. В яку колись було створено і вас.
- Як Прокляті вивідали про цю Ніч? Я про неї чую вперше в цій кімнаті від вас, отже і вони не мали б знати. – Та-Адер здивовано глядів на П’ятьох.
Нрада : - Ніхто б не мав знати. Крім нас. Лиш ми бачимо Три світила, які пересікаючись цієї ночі возз’єднують свою силу, від чого росте і сила наша. Та ти забуваєш, що не тільки нам являються видіння. Тож, гадаю, побачивши або минуле або майбутнє вони - вивідали одну із тих таємниць, які ми не дарма від вас берегли.
- Та тепер тобі краще задумувати не над тим, як вони дізналися, а як їх спинити. – Нрад покинув кімнату через прохід, вирізаний у глухій стіні, за яким тягнулися коридори, що петляли по гірських нутрощах і вели до інших Веж.
- Вирушимо до Алагару як стемніє – не можна прибути раніше, щоб не відлякати їх. Ми маємо прибути в останній момент, прямо перед тим, як вони почнуть ритуал. Коли близькість величі осліпить їх – вони втратять обережність і уже не матимуть часу на втечу. – сказала Нрарід й пішла геть разом з Вередою Неретом.
- То ось чому ми мчали на конях. – Та-Адер знову залишився наодинці із Нрадою.
- Вони завжди контролювали Вітри краще нас. Перенеси я нас сюди Вихором – вони б відчули це.
Отримавши частину відповідей Та-Адер бажав дізнатися усе.
- Як ти розвідала, де я переховувався, як знайшла мене після стількох століть? Хіба я давав про себе знати?
Нрада стримано посміхнулася.
- Я давно тебе знайшла. Ще тоді, коли тебе було можливо знайти. Ще після того, як ти зрадив нас. Як я вже говорила - шукала щоб запитати, що ти бачив.
- І не запитала? Не помстилася, не вбила, не розповіла решті – чому?
- Я ніколи не бажала тобі смерті. Ні тобі, ні решті Проклятих. Так просто склалося. Вони не дали нам вибору, вибравши Алагар за свою ціль. А що до видіння…. Тої ночі, коли я знайшла тебе, споглядала з темряви, як ти сидиш біля костра з якимись кочовими пастухами на рівнинах, які тоді ще не були пустелями, я злякалася. Злякалася, що я знатиму – теж втечу. Покину усе. Покину Їх.
- Хіба б так було не краще?
- Я – не ти. Я не відмовляюся від своїх темних сторін. А Вони – моя головна темна сторона. Якби я пішла – без них моя сила ослабла б, як і їхня без мене, проте Чотирьох все ще достатньо, щоб продовжувати випалювати світ. Та що, як одного дня світ повстане, аби спалити Їх? Цього я не дозволю.
- Не боїшся, що залишившись у цьому світі без тих, хто до вас хоч трохи був подібний – ви і самі творитимете ще більший жах, ніж це було за наших часів?
- Ми вже були тут до Вас. І це мало б лякати не тільки мене. Ти теж залишишся у цьому світі. Так що краще подумай про те, як займешся прибиранням в своїй пекарні – гадаю, за дні твоєї відсутності там влаштують добрячий розгардіяш. – Нрада попрямувала до виходу, та, зупинившись, кинула через плече – І грім побери, поверни вже собі нарешті нормальну подобу, а то мені здається, ти надто вжився р роль старигана.
Кроки Нради ехом розліталися по коридору. Та-Адер, глядячи їй у слід, думав: «Сподіваюся, вони не кинуть тобі мою голову до ніг, після того, як розправившись з Поклятими, вирішать нарешті покінчити з усіма своїми творіннями. Тобі краще цього не знати, Нрадо. Краще нічого не знати. »
Невдовзі за Та-Адером прийшли слуги й відвели до покоїв. Та ні відпочити, ні заснути йому не вдалося. Він все прокручував у голові наслідки, якими все може закінчитися.
- Те, що ми уявляємо ніколи не стається. Стається завжди те, чого ми й пропустити не могли… - сказав собі, коли за вікном почало темніти. Він прийняв свою справжню подобу і присів на ліжко. Поглянув на свої руки – більше на них не було ні зморшок, ні мозолів, ні синців, ні старечих плям. То була смаглява шкіра юнака – усе в його подобі: жвавий погляд, дитячі риси обличчя, худе тіло людини, яка часто не має ні сніданку, ні вечері – було оманою. « Це образ людини, яка не несла жаху і жорстокості. Все, що в цьому образі є – уже давно вмерло.»
Коли тьма повністю огорнула світ за Та-Адером прийшла Нрада.
- Посміхаєшся? Тобі завжди подобалося, коли Ми залишалися у своїй первинній подобі. Мабуть тому, що це дає тобі змогу забути, на що Ви нас перетворили. Якими старими, безсилими і сповненими ненависті ми є насправді. Оце – Та-Дар розвів руками – змушує вас думати, що Ви даєте, а не відбираєте.
- Не можу зрозуміти, що ти маєш проти себе самого?
- В тім то й річ, Нрадо, що це не я. Це наче непідвласна часу скульптура, в яку мене заточила власна могутність. Щоразу після десятиліть, а то й століть сну я знову прокидаюся в цій подобі, щоб проживши з пів сотні років, знову заснути і проснутися таким же. Проснутися, але не бути мертвим. Хоча мав би. Цей сон… Нащо він, коли він – не смерть?
- Єдиний рятунок від божевілля. Забуття. Кожне життя після сну – як нове.
- Як нове катування, з яким не покінчити. Усі рани – будь то ніж в серці чи перерізані зап’ястя – заживають, навіть коли того не хочеш. Стрибнеш зі скелі – підхопить вітер, захочеши втонути – вода викине на сушу, спробуєш зайти у вогонь – він згасне або ж не обпече. Навіть, як хто меча над голою занесе – той меч розлітається на друзки.
- Бачу, ти був невгомонний у своїх спробах. Міг би просто показатися моїм братам і сестрам на очі.
- Я був надто гордий, аби принести їм таке задоволення. Бажати вмерти не означає бажати смерті, від рук своїх ворогів. – « Та нині певно, прийшов час з цим змиритися.» - Самому ж що не спробуй – магія завжди рятує свого носія. Вона – найстрашніший Паразит. Паразит, яким ви заразили світ.
- Для чого ти говориш це мені зараз? Щоб вкотре завалити на Нас усі гріхи світу?
- Говорю, бо це те, про що ти маєш пам’ятати. Говорю, бо не думаю, що встигну сказати потім. Як закінчимо - я не повернуся в пекарню. Те життя вже віджите. Я подамся далі.
« Туди, де моя смерть зможе стати таємницею. Тобі за одну ніч доведеться втратити дванадцять своїх же творінь, та тобі потрібно тішитися думкою, що хоч тринадцяте творіння продовжує існувати. Сповнене самоненависті й болю. Але воно існує. І воно досі схоже на тебе, на відміну від твоїх братів і сестер.»
- Тікатимеш навіть тоді, коли в цьому сенсу не буде? Аж так ти Їх ненавидиш, й мене разом з Ними?! – крикнула Нрада.
- Є речі, які ми не прощаємо ні собі, ні іншим.
- Бачу,«Ні іншим» - в першу чергу.
Та-Адер не відповів. Почекав, доки Нрада кивне у відповідь на тишу, і вийде. Рушив слідом, знаючи, що в кожен свій крок вона тепер вкладає гнів. Гнів, як відповідь на його звинувачення. На його втечу. На власні спогади. Бо у світі власної могутності не сон захищав її від божевілля, а гнів. Й Та-Адер розумів це, та не вона.
«Хто-зна, може, тому магія рано чи пізно породжує руйнацію – сила дає надміру багато часу, час – приносить забагато болю. Біль змушує божеволіти, й єдине, що може тому болю протистояти - гнів.»
Біля Скельної брами на них чекало шестеро коней.
Нрарід, Вереда, Нрад і Нерет уже сиділи верхи. Тепер в їхніх очах бігало стільки блакитних іскор, що вони світилися в темряві, наче ті кристали.
Без зайвих слів вони відправилися в путь. За Скельною брамою, як Та-Адер і боявся – на них чекала лише пустеля. Зелені долини і сади, що колись тягнулися до самих мурів Алагару - тепер були піщаною рівниною, по якій гуляв разючий вітер.
Вдалині виднілося саме місто.
« Сотні тисяч людей лягають спати не здогадуючись, що до них тягнеться.» - подумав Та-Адер і поглянув на П’ятьох – вони їхали задерши голови до неба, знаючи, що заговорені коні самі домчать куди слід.
- Три Місяці сходять. – сказала Вереда. Та-Адер поглянув на небо і побачив там лише одну повню.
- Скоро пересічуться. Треба поспішати. – підтвердив Нрад.
- Сьогодні усе буде як слід. Це світло благословляє нас. – Нрарід захихотіла і Та-Адеру здалося, що той сміх містить в собі всі передсмертні стогони світу.
- Тагар Гактаре – Невидиме світло Найтемнішої ночі. – Нрада поглянула на Та-Адера.
Щось схоже Та-Адер чув від мандрівних жерців десятки років тому. « Ітер Гактаре – Найтемніша ніч царює – здається так вони кричали, блукаючи пустелями? Та що тепер до того..»
Коні скакали швидко. Їхні чорні постаті разом з вершниками зливалися з темрявою ночі, тож помітити їх було можливо, лише якби вони опинилися за спиною.
- Відчуваєте? Сила у повітрі! – Сказав Нрад, коли вони спинилися біля Головної Брами.
- Вони вже починають. – говорила Вереда на диво спокійно.
П’ятеро злізли з коней, Та-Адер послідував за ними. Нрарід махнула рукою в сторону коней і ті помчали назад в сторону Ала-Малдару.
- Вони нам більше не знадобляться. – пояснила Нрарід, Нрада здивовано гляділа на сестру, схоже не розуміючи її дій. Та на роздуми про коней не було часу. Вдалині, прямо під міським муром, Та-Адер помітив дві людські фігури.
«Певно, як завжди, розділилися, оточили місто і чекають. Чекають чого? Як вони зрозуміють, що ті їхні Три Місяці з’єднали сили, якщо бачити їх не можуть?»
Фігури пішли їм на зустріч. Спершу Та-Адер подумав, що помиляються – в темряві він бачив куди гірше П’ятьох.
- Вони йдуть сюди. Схоже, вони помітили нас. – очі Нради починали сяяти все яскравіше. Та-Адер відчував, як по кінчиках пальців стрибають іскри.
« Вони мали б розуміти, що на них чекає. Мали б тікати.»
Та-Адер не мав наміру нападати першим. Чекав. П’ятеро, схоже, також чекали.
Дві постаті Проклятих зупинилися за кілька кроків від П’ятьох. Вклонилися і викрикнули :
- Алла Агар!
- Алла Танер. – відповіла Вереда.
Та-Адер почав розуміти, до чого все йде. Позадкував, та тіло різко завмерло. Він наче перетворився на живий камінь, який міг усе чути і бачити, спостерігати за всім, та не міг нічого вдіяти.
- Якої Темряви, Вередо?! – в долоні Нради засяяла вогняна куля. Не встигла вона замахнутися в сторону Проклятих, як Нрад схопив сестру за плече та спинив.
- Заспокойся. В цім нема потреби. Ми тут не для цього. – сказав злегка посміхаючись. Для Нрада та посмішка була вершиною прояву радощів Та інші були не такими стриманими.
- Не потрібно опиратися, сестро. Нарешті ми усі зібралися тут! Ми – тут! – захихотіла Нрарід.
- Ми так довго цього чекали. Щоб повернутися. Щоб нагадати – у цім світі існують лише одні Боги! – кричала і сміялася Вереда.
Нрад : - Ми чекали
Нрарід : - Щоб вбити зрадника.
Нерет : - Ми чекали
Вереда : - Щоб знищити тих, що вигадали нового бога.
Нрад : - Ми чекали
Вереда : - Щоб перебудувати цей світ заново!
Нрарід : - Але ти б не погодилася. Скажи ми правду – ти б ніколи не прибула сюди. Не привела б його!
Вереда : - МИ все гадали, сестро, як заманити тебе до Алагару, коли прийде час. Як вмовити тебе знову стати одною із нас – сестро, яку ми колись знали. Яка вершила великі речі разом з нами.
Нрад : - І яка не сторонилася нашої сили.
Нрарід : - Яка пам’ятала – не ми служимо людям – а вони – нам!
Вереде : - Видіння, яке ти побачила – стало, як ніколи, в нагоді. Ти сама зажадала прибути сюди, гадаючи, що ми маємо завадити знищенню Алагару.
Нрарід : - Та насправді – ми маємо його скоїти. Твої видіння завжди програвали моїм. Ти ніколи не бачила повної правди. Лиш частини, які часто заводять тебе в оману. Правда ж у тому, що це ми зібрали наші творіння разом – найкращі творіння, які ми коли-небудь мали. Які хоч чимось подібні до нас. Вони не просто володіють крихтами магії, як ті нікчеми, що слідують їхньому прикладу й проголошують себе чаклунами. Ні, вони – руйнують і творять, відбирають і дають.
Нрад : - Та головне – вони коряться нам. Завжди.
Вереда : - Це ми наказали їм спалити Ар-Інар і Ар-Амер. Вони мали набратися сили і підготуватися до цієї ночі.
Нрад : - Але, якими Богами Ми будемо, якщо не каратимемо усіх зрадників?
Вереда : - Ти давно знала, Нрадо, де переховувався цей виродок. Ми це розуміли. Ми чекали. Але ти мовчала.
Нрад : - Ти обрала його сторону, а не нашу.
Нерет : - Сторону того, хто паплюжив нашу велич!
Вереда : - Тепер ми покінчимо з ним. І з тими недолюдами, які називають себе магами, які тягнуться до величі, якої не заслуговують. Знищивши це місто, ми отримаємо таку силу, яка дозволить знищити усіх, хто посягає на нашу велич, хто творить брехливих богів! Дозволить випалити Совині Болота і зрівняти Білі гори з землею і тоді – нашій імперії не буде меж.
Нрад : - Та головне – тоді ми зможемо противитися Сну. Ми більше не покидатимемо цей світ без нагляду. Нарешті наше правління стане вічним.
Нерет : - Як і має бути.
Нрарід : - Та без тебе цього б не вийшло. Від самого початку нас було П’ятеро і до самого кінця часів – нас має бути П’ятеро.
Вереда : - Ти можеш приєднатися і дати волю своїй злості. Можеш спалити це місто разом з нами, а можеш бездіяти і спостерігати – це не має значення. Головне – ти тут.
Нрад : - Ми знищимо місто. Знищимо його – зрадника і втікача! Спрямуємо на нього частину сили, яку отримаємо і спалимо живцем – хоча після того, яку зневагу він до нас проявив – ця смерть – милість для нього!
Вереда : - І, якщо спробуєш нас спинити – нам доведеться знищити і тебе. Хоча, сестро, якою сильною не була б твоя ненависть – ти не підеш проти нас, сестро. Ти хочеш того, що й ми, хоч цього і не розумієш. Ми Усі цього хочемо. Коли відчуєш, як сила наповнює тебе – ти усе зрозумієш. Зрозумієш нас. Згадаєш, ким насправді була, і ким завжди маєш залишатися.
- Нікому не під силу згубити стільки життів і поглинути стільки магії! Знищивши Алагар, ви знищите себе! – закричала Нрада.
« Ні. Вони знищать світ!» - хтів крикнути Та-Адер, але не зміг поворухнути язиком. Здавалося оніміння, яке на нього наслали Боги, починало сковувати й думки, і він заледве розумів, що відбувається:
Дві фігури Проклятих віддаляються. Зупиняються під брамою, біля якої немає чатових. Як і чатових на стінах - про це Прокляті подбали зарання.
Хтось кричить : Уже час! Хай Три Місяці Осяють наші діяння! – Та-Адер не може розрізнити чий то голос, бо тепер усі голоси здаються йому однаковими.
Четверо розводять руками, наче намагаються здаля обійняти місто. Їхні голоси зливаються в ритмічному гудінні, за ним слідує нашіптування заклять, яких не пам’ятає ніхто, крім Них.
Небо над містом починає світлішати. Спершу воно стає ясно-блакитним, наче ніч різко змінюється днем, потім жовтішає. Стає помаранчевим, рожевим, і врешті – червоним, мов кров. Через мить стає видно, як криваві потоки, мов нитки, тягнуться від міста до неба. Починається дощ. Кривавий дощ з кривавого неба. Кров тих, хто, хто б’ється у конвульсіях і вмирає від язв, які з’являються по всьому тілу, спершу підіймається до гори, де над містом нависають Три Місяці, а потім проливається на дахи і вулиці, омиваючи трупи мерців і перелякані натовпи тих, хто ще залишився в живих. Кров струмками і ріками тече до чотирьох брам, під якими стоять лише Прокляті. І до п’ятої, Головної брами, перед якою Четверо закликають смерть. Одна з кровавих рік добігає до Богів. Омиває ноги Чотирьох, як і ноги Нради, яка нажахано глядить на братів і сестер, та не наважається їх спинити, лиш безвільно стоїть на місці, наче більше не має ні власної волі, ні сили.
Та-Адера кривава ріка оббігає стороною, не дозволяючи поглинути енергію, яка почала вивільнятися.
Кривавий дощ спиняється. Небо знову чорніє. Здаля чуються крики. Безперервні крики і плач, який хвилею перекочує через мури. Натовпи людей кидаються до брам, в надії втекти - та усі брами закриті. Вибити їх нікому – усі воїни і маги міста з волі Богів сконали першими.
Небо робиться таким чорним, що на ньому більше не видно ні повні, ні зірок. Різко серед чорноти запалюються мигаючі іскри. Спершу їх ще можна сплутати з зірками, та за мить вони перетворюються на вогняні стовпи, які падають з неба на місто. Вони з’єднуються в чотири вогняні смерчі і котяться містом. Палають покинуті вози і будівлі. Палають коні, дерева і люди. Подекуди вогонь стає таким сильним, що плавить метал та каміння. Смерчі з’єднуються , відриваються від неба і вогняна хвиля заполонює місто, перетворюючи Алагар на гігантський палаючий факел. Хвиля вогню несеться з такою силою, що зносить будівлі на своєму шляху й зупиняється лише досягаючи мурів. Чорні потоки диму здіймаються над містом і тягнуться до Проклятих і П’ятьох. Досі ніким невидана сила наповнює їхні тіла. Та-Адер глядить на двох тих, що стоять перед Головною брамою – вони починають відмахуватися від диму, та спинити його уже не можуть. Їхні тіла, як і місто, перетворюються на вогняні факели і валяються за землю. Та саме відбувається з рештою найслабших з Проклятих – надмірна сила розриває, спалює, роздавлює їх, залишаючи в живих лише шістьох. Та-Адер бачить, що тепер дим тягнеться і до нього. Сила, яку він не притягує, але яку на нього направляють Четверо. Магія, яку він не може поглинути, але, яка огортає і душить його.
Повітря не вистачає. Голова пече, світ розпливається перед очима, у вухах дзвенить і гуде. Потім різка тиша. Біль. Та-Адер кидає погляд на П’ятьох. Та то не погляд, який благає про милість. То погляд сповнений лиш болю і ненависті.
Та-Адер відчуває, як тіло палає з середини, намагається противитися, та відчуває, що від того біль лиш наростає. Наростає і ненависть, аж поки не робиться сильнішою від болю.
Ця ненависть стає холодом, який обпікає сильніше від вогню, душить сильніше від диму. Цей холод заморожує усі почуття. Перекриває біль. Палаючий Алагар, гори, небо – усе далеко. Усе позаду. Міста, які він зводив і нищив, кого знав, любив, вбивав – усе тане в забуті. Лишається тільки передчуття, що от-от смерть розповзеться світом. Лишається тільки чорнота, сильніша за дим, з якого вона черпає силу. Сильніша за вогонь, який випалює навіть тих, хто жадає мати над ним владу. Спершу цю чорноту можна вдихнути. Можна торкнутися. Можна споглядати, як вона розповзається спогадами, перетворюючи їх на суцільну темряву. Як заливає собою вулиці Дір-Ішвіру, І закриває двері пекарні. Закриває назавжди. Потім ця чорнота заповнює судини. Поглинає і розум і тіло. Світ перетворюється на вічну ніч. Найтемнішу ніч, яка коли-небуть існувала.
- Що відбувається? Якої Пустелі? – кричить Нрад, тим часом чорні клубки диму повзуть назад до Алагару.
- Треба спинитися, все неправильно… - Нрарід падає на коліна, глядить як дим, зависаючи над містом, чорнішає і збирається в гігантські хмари, в яких мигають блискавки і б’ють по мурах.
- Не можна! Місто уже знищене. Сила вивільнена. – Вереда намагається розглядіти, куди подівся Та-Адер, та бачить на його місці лише темряву. Ні диму. Ні людського силуету. Темряву.
- Сили забагато…Ми втратили контроль! Ми не можемо, брате, ми не можемо це стримати ! – Нерет кидається до Нрада, хапає за плечі, кричить прямо в лице - Ми не можемо, ти не розумієш… Воно … Я відчуваю, ця сила… Вона неправильна. Вона випалить нас, брате, якщо спробувати спинити… Ти відчуваєш, відчуваєш? Все темне… Все таке темне і мертве! Я бачу трупи на вулицях – вони зникають…. Вони…. Щось…
Крик.
Темрява і крик.
Та-Адер відчуває, як крики вихором кружляють навколо нього. В його думках мерці досі кричать. Смерть ніяк не може забрати їх повність. Дим зависає над трупами, тягнеться до випаленого праху, яким стали кістки, але колишньої подоби повернути не може. Наче якісь невидимі канати плетуть між мерцями нерозривний зв'язок. Та-Адер відчуває силу. Силу передсмертного жаху і страху, які сплітають мертві душі міста в єдине. Вплітаючи туди і Та-Адера, якого сила не встигла знищити до кінця. Втративши усе, що залишилося від життя власного, він починає наповнюватися життями чужими. Їхнім болем. Їхнім жахом. Страхом. Ненавистю. Їхньою силою і їхнім забуття. Злістю від безсилля, яке охоплювало сотні тисяч, коли вони гляділи, як на них насувається смерть. Їхні злість зливаються з його злістю, причини якої Та-Адер більше згадати не може, але ця злість – не дає і йому стати попелом, тінню минулого. Тепер він тягнеться до вивільненої сили. Він жадає тої сили більше над усе.
Земля тремтить. Чорна хмара диму над містом стискається. Блискавки зникають. Стиснувшись до розміру кулі, чорний дим перетворюється на сліпуче світло і вибухає. В мить покинувши межі міста хвиля сили набирає швидкість і розлітається світом. Вона здіймає піщані хвилі у повітря, вдаряється в гори, які оточували Алагар і ті розсипаючись, стають купами уламків. Сила підхоплює те каміння, і, здається, не сповільнюється, а розганяється. Вона мчить на всі сторони світу : на півночі підіймає цунамі висотою в десятки шаринів, на заході - змітає усі гори і дрібні поселення, на півдні, стерши Ала-Малдер з лиця землі - несе його уламки далі, руйнуючи ними мури міст, змітаючи дахи, валячи будинки. Сила несеться далі, не спиняється ні перед пекарнею Та-Адера, ні перед будинком Дар-Агана. Не жаліє ні людей, ні Кривооких Вершників, яких перетворює на пилюку. Хвилею вона мчить у пустелі і рівнини, не знаючи спину, не милуючи і не пояснюючи – за що і чому карає.
І врешті сила вибуху несеться на схід, та не встигає досягнути Пустих Земель, як континент починає тріскатися і розділятися. І все, що лежало далеко – безжиттєві землі, Білі гори і Совині болота – починає віддаляти, утворюючи між Вааром і Еонтом прірву, яку заливає океан.
Від землетрусів підіймаються цунамі, які поглинають острови і побережжя. Підіймаються буревії і торнадо. Вітри невиданої сили, проносять навіть по тих закутках світу, куди сила знищення міста не дістала. Пробуджуються вулкани, які давно спали, починаються пожежі, які неможливо загасити. Смертей стає стільки, що саме слово починає втрачати значення. Смерті не може існувати там, де більше не існує життя.
Світ заполонюють крики, попіл і дим. І все це проноситься перед очима і Та-Адера, повторюючи давнє видіння – чи не єдиний спомин, який жевріє в його думках.
Не знаючи скільки часу минуло, Та-Адер намагається поворухнутися і робить крок вперед. Тепер його тіло не знає болю. Тепер воно – чорна тінь, навколо якої клубочиться дим. Більше він – не людина. Він темрява ночі в людській подобі.
І перед тим, як П’ятеро і останні з Проклятих, що вижили, втечуть, зникнувши у вихорі вітру, перед тим, як сотні тисяч тіней перескочать через мури Алагару, вийдуть з усіх брам й відправляться у світ нести єдине, що залишилося в них самих – жах і ненависть. Перед тим, як і сам Та-Адер, назвавшись Гактаром, вестиме за собою тіней, керуючись лише однією думкою, одним жаданням – помстою, коли вітер закручує пісок навколо П’ятьох, Та –Адер, відпускаючи останній короткий спогад про усе пережите, сказане і побачене, про те видіння, яке сотні років тому, передвістило жах, який він не міг спинити, не знаючи ні часу, ні місця, він роззирається по сторонах, стрічається поглядом з Нрадою і промовляє останні слова, які належать людині, якою він був колись, а не, Повелителю тіней, яким став тепер :
- Оце я бачив.
