Дзеркалята

Анотація:

Неласкаво просимо у світ, в якому на близнюків оголошено полювання, а магія належить лиш обраним. І ті, хто нею володіють, створили цех "Верцадників" - вишколених убивць близнюків. Вони носять чорні плащі та важкі кам'яні молоти за плечима. А над тими плечами, під чорним каптуром світиться блакитне марево. Бо у тих, кого прості люди кличуть "крумкачами" немає лиця. Одного дня один з тих, хто завжди доводять свої моторошні замовлення до кінця, вирішує зійти з торованого кров'ю шляху. Але той, хто все життя вбивав, буде змушений зробити вибір. Вибір, що одному подарує життя. А іншому - смерть.

Одягнена у полинялий та зношений сірий одяг жінка не знала, чому він прийшов саме до неї. Усе своє життя вона торгувала на цьому місці мертвою рибою. Великі лускаті туші приречено спочивали у здоровенних алюмінієвих баняках. Але сьогодні одна з рибин протестно гатила важким хвостом, вихлюпуючи воду на хідник.

Чоловік, що стояв навпроти продавчині був одягнений у хорошого крою агатовий плащ, чорні широкі штані та металиві, посічені камінням чоботи. За спиною носив кам'яний молот із діоритовою серцевиною, весь у цятках застарілої крові. Людської крові. Голову закривав каптур, який насувався аж на чоло. Точніше, те місце, де зазвичай було чоло. Жінка знала, що в таких, як він, немає ані чола, ані очей, носа чи рота. З-під каптура лилося легеньке, блакитне світло.

Чоловік дихав рівно та спокійно. Плюскіт води, яку розбризкувала рибина з баняка, почав дратувати жінку. Натомість чоловік, здається, цим забавлявся. Добрий ляп води поцілив чоловікові на плащ. Вологовідштовхувальна тканина залишилася сухою та блискучою. Краплі стікали униз, на носки металевих чобіт.

— Ох, та що ж ти коїш, почваро луската… — схопилася жінка, а на обличчі її застиг первісний переляк. — Перепрошую, перепрошую, ніколи такого не було. Скільки тут торгую, вони завжди були мертів. Завжди…

Важко було зрозуміти, чи чоловік у каптурі звернув увагу на вибачення продавчині. Він зробив крок, прямо у калюжку біля баняка. Сердце жінки закалатало. Блакитне світло лилося з-під каптура, зронило крихітну плямку на полинялу до сірості кофтину продавчині. 

— Мірро з Ті-Єр, — на диво дзвінко та якось лагідно мовив чоловік. — Це ваше ім'я?

Жінка ствердно кивнула, синхронізувавши цей рух з черговим плюскотом хвоста у баняку.

— Тільки ваше?

— Не розумію… — Жінка відчула раптову спрагу, а спиною пробіглося щось вогке. Вона ледь втрималася від того, аби не залізти до алюмінієвого баняка, засусідившись з рибою та накрившись кришкою.

— Ім'я Мірра з Ті-Єр належить тільки вам чи ще комусь?

— Мені, тільки мені. Кому іще? — Жінка інстинктивно подалася назад, коли блакитне світло залишило дві нових ляпки на її одязі. Він наближався.

— Я не розумію, що вам від мене треба. Якщо це через цю живу рибину — то добийте її власноруч. Ніколи такого не було, це вперше таке сталося… — Голос жінки став млявим та сірим, як її одежа. Рибина, здається, вирішила скористатися всіма подарованими долею можливостями, та залопотіла хвостом із швидкістю та силою гігантської лопасті. Вона не хотіла вмирати й бажання її було цілком аргументованим. Врешті-решт, вона перша рибина, яка опинилася на цьому Чорному ринку не мертвою. Отже, це якась помилка. Отже, її треба повернути до резервуару, в якому вона росла. І рибина була рішуче налаштована на втечу та відновлення справедливості. Або бодай на щось одне з цього.

Чоловік у каптурі зробив два кроки уперед, опинившись біля плюсклотливого та невгамовного алюмінієвого баняка. Риба завмерла, глипнула оком. Вона остаточно вирішила, що не хоче померти на цьому засміченому, запльованому ринку. Блакитне світло кинуло ляпку на потертий, заяложений бік баняка.

— Мірро з Ті-Єр, ваше ім'я належить ще одній людині — вашому близнюку, — мовив чоловік, і голос його вже не був ані дзвінким, ані лагідним. — За переховування близнюка законом передбачена відповідальність. Ви знаєте про це, Мірро?

Жінка зробила ще один крок назад та відчула спиною нагромаджені одна на одну палети. Блакитне світло почало бризкати на її кофтину інтенсивніше, мов слина з пащі здичавілого пса.

— У мене немає, немає близнюка! — закричала жінка. Усвідомлення того, що за мить зробить цей неприємний, страшний, бридкий тип у каптурі залилося їй за комір розпеченими цвяхами. — Я одна, одна — Мірра з Ті-Єр, більше нікого, як я, нікого! У матері була лише одна донька, більше нікого не було!

Від крику жінки риба й собі почала лапотіти хвостом, немов теж хотіла показати, що вона така одна, жодних лускатих близнюків у неї немає.

Останній крок уперед — він стоїть навпроти неї. Але вона не відчуває його дихання. Тільки блакитне сяйво починає насичтуватися, мінитися.

— Отже, ваша матір збрехала вам. Ви — близнючка близнючки, Мірро. Закон є закон. А тепер подивіться на себе.

Чоловік різко скинув свого чорного, широкого каптура. Жінка підняла голову. Гадала, що зараз побачить звірячі ікла чи спотворену виразками шкіру. Та натомість побачила себе. На мить, їй здалося, що це жарт. Наче на плечі чоловіка хтось поставив дзеркало у формі її лиця. Це тривало лише мить.

А потім він простягнув до неї свої руки, схопив за плечі та нахилив до себе. Так, що обличчя жінки шубовснуло у відображення власного лиця. Мірра здригнулася, відчувши, як холодний кисіль обволікає її вилиці, чоло, щоки. Затікає в очі та ніс. Дзеркало потічками розплавленого масла полірувало її лице, шліфувало його, надаючи йому обрисів нічого, висмоктуючи риси, родимки, брови та вії.

Потім чоловік різко відштовхнув її від себе. Він накинув каптура та пішов геть, вистукуючи підошвою металевих чобіт по кам'яному хіднику Чорного ринку. Застаріла кров на його молотові спрагло тягнулася до жінки. Але чоловік не обертався. Риба в алюмінієвому баняку знову захлюпала хвостом. Це добре, думала вона, що її все ж таки лишили живою.

Вода нерівною калюжкою розтікалася по підлозі, на якій нерухомо лежала продавчиня. Риба не бачила, що Мірра з Ті-Єр, близнючка близнючки, була без обличчя. Не жива. І не мертва.

***

Ййозе прокинувся від кошмару. Спина спітніла, конопляне простирадло стало вогким та неприємним. Спогади про минуле, як стара рана, знову мучили його ночами.

Чоловік підвівся, опускаючи ноги на мармурову підлогу. Легким порухом пальця звелів шторам розсунутися.

Сонячного світла, звісно не очікував, бо Ті-Єр не знав його більше сотні років. Навіть заклиначі-найманці з корпорації не змогли відтворити тут сонце. Утім, це не єдине, що було не під силу тим, хто не мав вродженої магічної сили. А лише користувався тими крихтами, які кидали їм їхні господарі.

Ййозе підніс пальці до того місця, де у людей були скроні. З пучки виравалася цівка кольору амальгамиту. Чоловік зробив кілька рухів руками, спиною. Розвернувся у бік перекованого вішака, на якому висів його агатово-чорний плащ. З кишені стричав пожовклий кутик паперу. Це означало лише одне: Ййозе має на сьогодні черговий контракт на чергового бідаху, якому не пощастило народитися на материку Ті-Єр. Бідаху, якому, до того ж, не пощастило мати близнюка. У королівстві, в якому близнюки оголошені поза законом. І підлягають тільки одній процедурі: збезобличенню та ліквідації.

Ййозе був одним з тих, хто ніс слово та дію закону «Про неповторюваність» у Ті-Єр — одному з шести проклятих королівств Армаґ-Едону, його столиці. Тут, у королівствах без королів магія стала зброєю та інструментом влади. На всі шість королівств лишилася купка істинних заклиначів: останніх володарі магії. Ніхто не знав їхніх імен та ніколи не бачив облич. Проте саме вони керували всім на материку. Магію заклиначі перетворили на валюту, створивши власну економіку нерівності, бідності, свавілля та страждань. Адже якщо ти міг щось віддати натомість, магію можна було буквально взяти у користування, отримати в найм. У Ті-Єр, наприклад, можна було влаштуватися до корпорації «Ібрі», щоб віддати своє життя у розпорядження тих самих таємничих заклиначів, ставши заклиначем-найманцем. Таким чином можна було отримати дрібку магії та стати трохи кращим та багатшим за тих, хто торгує мертвою рибою на Чорному ринку. Казали, що на інших материках теж є істинні заклиначі. Але вирватися з Армаґ-Едону до інших країв було майже неможливо. Тож перевірити, чи так це насправді, ще нікому не вдавалося.

Натомість ніхто у здоровому глузді не прибував у прокляті землі Армаґ-Едону з сусіднього Пара-Дієзу та інших материків. Проте деякі закрайсвітці все ж таки наважувалися кинути все та перебратися до цього осередку мороку та безнадії. А саме, до столиці материка королівства Ті-Єр, де пустив свої чорні корені цех «Верцадників», поговір про який гуляв далеко за межами материка. Приєднатися до цеховиків хотіли не тільки мешканці Армаґ-Едону. Тому сюди й прибували з інших країв втомлені ситим життям шукачі екзотичних привілеїв, які отримували цеховики. Але мало хто із закрайсвітців знай, що разом із привілеями цеховики отримували презирство та ненависть простих ті-єрців. Верцадників із острахом називали «крумкачами». А мешканці сусідніх материків й не здогадувалися, чому.

Ййозе був одним з «Верцадників». Його щоденною роботою були муштра, тренування з кам'яним молотом, примітивні заклинання та знову муштра. А, ну і звісно сама робота: пошук та ліквідація близнюків. Адже на землях Армаґ-Едону діяв загальний для всіх закон «Про неповторюваність». За старих часів «Верцадників» діяли й на територіях інших пяти королівств, поки не збезобличили та останнього близнюка. Тепер же цех діяв виключно на території Ті-Єр: королівстві останніх близнюків та близнючок, яких треба було знищити в ім'я закону «Про неповторюваність». 

Поговорюють, що сама верхівка Ті-Єр та союзних королівств достеменно не знає — хто, коли і навіщо вигадав цей закон. Одна з версій така: усе почалося з заклинача Яна та його брата-близнюка Уса, не більше 99 років тому. Вони були князьками двох сусідніх материків: Армаґа та Едону. Але Ян палко жадав позбутися брата, який в усьому був кращий та могутніший за нього. Заклинач зненавидів близнюка і зійшовся з тим у магічному поєдинку. Та Ус дійсно був кращим за Яна. Він переміг брата. Притис того до землі, а сам схилився над його лицем. Та Ян останнім зусиллям волі закляв камінь та вдарив ним Уса по голові. Удар був смертельним, Ус загинув. Після двобою Ян об'єднав материки Армаґа та Едону та заявив, що він — Ус, який здолав та вбив свого підлого брата Яна. Відтепер ці землі він нарікає проклятим, тож жоден король не зможе правити ними. Уся влада відтепер та назавжди належатиме лише Усу-заклиначу.

З того ж часу Ян-Ус видав указ, за яким кожен близнюк та близнючка оголошені поза законом. Розпочалося жорстоке полювання. Блюзнюків вбивали у їхній домівках, вистежували на вулицях, забивали камінням. Ті, хто лишився живим, розділилися та втекли, розпорошилися по різним королівствам Армаґ-Едону, намагаючись бути подалі один від одного. Магія не могла вистежити близнюка. Тому для цього створили «Верцадників». Поговорюють, що першими цеховиками були близнюки, які добровільно викрили своїх братів та сестер та щоб довести свою вірність закону, вбили своїх близнят кам'яними глибами, з яких потім зробили собі молоти. Заклиначі з корпорацій особисто наділили майстрів цеху дрібкою магії для проведення страшного ритуалу: збезобличення близнюка. Потім цю магію могли брати в найм нові цеховики. Вони були спроможні на примітивні заклинання для особистого захисту та побутових проблем.

Натомість, усім майбутнім цеховикам стирали обличчя — випалювали його магічним блакитним маревом. Це марево залишалося з верцадником до скону. Єдине, що він міг — заповнювати пустку свого лиця обличчями близнюків та близнючок, яких вполював. Обличчями, які верцадник висмоктував. Завершував справу кам'яний молот, яким треба було розтрощити голову близнюка. Та деякі цеховики наважувалися діяти поза інструкцією: залишати неживого та немертвого збезобличеного близнюка конати та мучитися. Це був особливий вид жорстокості. Навіть для верцадника.

Після 20-ти років правління Ян-Ус помер за загадкових обставин. У той же час Армаґ-Едон став проклятим материком, де магією володіли лише обрані: колишні наближені Ян-Уса заклиначі. Монополісти сили, вони могли ділитися нею, обертаючи людей на рабів цієї самої магії. «Верцадників» ж продовжували ревно стояти на сторожі закону та нищити близнюків.

Ййозе мав сумніви, щодо достовірності цих історій. Єдине, що не викликало сумнівів: це ненависть, ореол якої вився довкола «Верцадників» з перших днів створення цеху. Ті-єрці ненавиділи тих, що носили довгі чорні плащі та важкі кам'яні молоти за спинами. Їх боялися та зневажали. Для простих ті-єрців вони швидко стали «крумкачами», чорними вісниками смерті, безпощадними дезінсекторами. Адже цеховики моторошно та бездоганно виконували свою роботу.

Ййозе клацнув пальцями, і на столі з'явилося горня з чорною, як його плащ, кавою. Чоловік зробив кілька швидких ковтків. Коли чорна гуща вже позирала з денця чашки, він поставив її на стіл. Ййозе рушив до стійки зі спецодягом. Вдягнувся швидко, як зазвичай. Агатово-чорний робочий плащ, каптур, ремінець для молота. З кишені зухвало визирає куточок жовтого аркуша. Але Ййозе вже не має потреби перевірити дані близнюка, на якого в нього контракт. Адже він вже знайшов, кого шукав.

Перед виходом Ййозе озирнувся на кімнату, в якій мешкав. Мармурова підлога, золочено-платинові меблі, ефірна тканина штор, побутове приладдя з коштовного каміння — такі апартаменти в Ті-Єр були по кишені не кожному. Але цех платив добре. Утім, за вбивства майже завжди платять чимало. Така вже істина, яка Ййозе цілком влаштовувала. «Верцадників» дали йому те, про що простий хлопчина, мати якого була продавчинею на Чорному ринку, не міг і мріяти.

Блакитне світло, що лилося з-під каптура Ййозе, почало мінитися обличчами десятків людей. Він робив так завжди, перед кожним новим виходом на контракт. Згадував тих, чиї обличчя носив там, де колись було його власне лице.

Ййозе б хотів всміхнутися вустами чийогось лиця. Зробив це подумки.«Крумкач» поправив ремінець, на якому тримався кам'яний молот та рушив на контракт.

***

Цього разу все було так само, як і десятки та сотні разів до того. Вистежити близнюка, дочекатися, поки він зостанеться наодинці, зустрітися із ним, зачитати обвинувачення та виконати контракт. Не задумуючись, не зупиняючись та найголовніше — не слухаючи те, що казатиме обвинувачений.

Ййозе омивав закривавлений молот під холодними струменями води. За кодексом чистити свою зброю цеховики мали без використання магії. Як і більшість законів та приписів «Верцадників» це не мало жодного пояснення, логіки та сенсу.

У широкому атріумі цеху було тихо, тільки шурхотіли аркуші контрактів, що заповнювали особисті комірки верцадників. Поки не було чутно розмов про ліквідованих «дзеркалят» (так у цеху називали близнюків) та скарг, що корпорації почали ставити замалу винагороду за контракти. Ще не дзенькотіли кухлі з випивкою у цеховому шинку та не чутно було сміху ті-єрок, яких іноді приводили із собою верцадники.

Зазвичай Ййозе виконував контракти швидше за інших, тому коли повертався до цеху, мав час побути трохи на самоті. Краплі крові ставали дедалі світлішими. Але повністю не зникали. Кров близнюків прикипала до поверхні каменю, як чорна мітка.

Ййозе провів долонею поверхнею молота. Каміння із діоритовою серцевиною відгукнулося теплом. Цікаво, чи той, хто вбив дружину Йозза Андру, пам'ятає, чиї краплі крові прикрашають його власний молот? Чи згадує він її обличчя, а на ньому — очі, кольору флюориту. Чи пам'ятає крик — мов гуркіт каміння, яке летить зі скелі, аби розбитися?

Ййозе тримав долоню на теплій поверхні молота. Спогади про Андру ніколи не полишали його. Але останні тижні вона почала приходити до нього в нічних страховиддях. Що ж, жорстокі та цинічні вбивці з цеху «Верцадників», виявляється, також снять кошмарами. Але Ййозе ніколи не чув, аби колеги по цеху обговорювали це один з одним за ранковою муштрою.  

 Йоззе провівся пальцем великою, схожою на серце, брунатною плямою скраєчку молота. Андра… Їхні історія кохання була до смішного банальною. Але її фінал — ні. Андру вбив цеховик. Він увірвався до будинку подружжя вночі. Помилився з вирахуванням, гадав, що Андра буде одна. Ййозе тоді мав бути на чергуванні на Чорному ринку, проте травмував ногу та лишився вдома. Верцадникик виніс двері, увірвався в дім. З-під каптура лилося блакитне світло.

Андра виявилася близнючкою. Цеховик звинуватив її у переховуванні, брехні та порушенні закону. Ййозе встав між дружиною та фігурою у чорному плащі. Андра кричала, що це помилка. Вона хотіла показати свідоцтво про те, що не має близнюка. Таке видавалося майже всім мешканцям Ті-Єр при народженні. Довідка про одиничність.

Андра зробила крок до кімнати, де був ящик із папірцями. Ййозе був занадто повільний, занадто…звичайний, щоб врятувати її від машині смерті, якою був «крумкач». Верцадник перенісся до Андри, схопив її за плечі та притягнув до себе. Обличчя жінки стиралося на очах Ййоза, воно зникало. Верцадник всмоктував його у блакитне марево, що коливалося під чорним каптуром. Це тривало лише мить. Але Ййозе здавалося, що він спостерігав за цим моторошну вічність. А потім тіло Андри впало на підлогу. Важкий кам'яний молот вилетів з-за плеча «крумкача» і опустився на голову дружини Ййозе.

Здається, він закричав, хотів вдарити цеховика. Чи може він благав, аби той скерував свій молот і на нього також?.

 — Ваша дружина Андра скоїла злочин супроти королівства та корпорації. Вона була близнючкою близнючки та переховувала інших близнюків, роблячи для них замовні довідки. Її власне свідоцтво — підробка. Співчуваю вам. Але закон єдиний для всіх. Близнюки — це загроза королівства та материка. Ви ж розумієте це?

Цеховик пішов. А Ййозе ще довгий час сидів біля мертвого тіла Андри. На його обличчі були крапельки її крові. А на комірі блакитної конопляної сорочки плямка крові скидалася на серце. Він схилився над кривавою безформенної масою, яка ще кілька митей тому була обличчя його дружини. На нього байдуже дивилося око кольору тьмяного флюориту. Чоловіка знудило на підлогу, а потім він втратив свідомість.

Того дня життя Ййозе більше не належало йому. За тиждень після ліквідації та поховання Андри, він покинув будиночок, в якому вони мешкали. Усе, чого він тепер прагнув, — стати одним з тих, хто вбив його дружину: верцадником. Чорна пустка всередині Ййоза не жадала нічого, крім забуття. Чоловік чув від тих, хто торгує мертвою рибою на Чорному ринку, що цеховиків перед вступом піддають забуттю. Могутнє заклинання випалює їхню душу та спогади. Вони стають порожнечею, єдине призначення якої — сіяти нову порожнечу.

На щастя Ййоза вступ до цеху білтьше не супроводжувався ритуалом з убивства близнюка каменюкою. Проте перевагу тут все ж таки надавали тим, хто знав, що таке смерть. А ліпше — втратив усіх близьких, не мав родини та не був закоханий. Тож Ййозе був чудовим кандидатом.

Він не знав, чи серед тих, хто наймав його до цеху, був той самий «крумкач», який ліквідував Андру. Ййозе бачив лише однакові чорні каптури та холодне, мертве небесне світло під ним. Тоді він присягнув, що помре заради виконання закону та заради того ж закону вб'є кожного близнюка та близнючку, на якого матиме контракт. А далі над його обличчя схилився один з тих, кого називали майстрами цеху. Магія вприскувалася у кров нового верцадника, змінюючи його лице на блакитне марево.

Так просто та навіть прозаїчно Ййозе став частиною цеху, який боялися та ненавиділи прості ті-єрці. Він отримав магію, апартаменти, чималу винагороду за контракти, агатово-чорний плащ та кам'яний із діоритовим сердечником молот. Але байки про стирання пам'яті цеховикам виявилися таки лише байками: навіть майстри цеху не могли стерти спогади.

Ййозе підхопив молот, закинув за спину, перевірив, чи міцно тримається ремінець. Притис пальці до того місця, де колись у нього були скроні. Заклинання подіяло миттєво. Лице Андри, очі кольору флюориту, повні сліз та благання, зникли. Чоловік перевірив шкатул, що висів на поясі: винагорода за контракт вже матеріалізувалася. Ййозе всміхнувся б, якби міг.

Не зважаючи на все, він любив те, що робив. Адже більше любити йому було нікого. Верцадників ненавиділи, за їхніми спинами перешіптувалися. Коли вони виходили на вулиці, люди опускали очі та намагалися зникнути. Будучи людиною, Ййозе вчиняв так само. Він боявся, почувався слабким та безпорадним. Може, потайки, вже тоді він заздрив силі та магії, якою володіють мерзенні «крумкачі». Довгий час він боявся зізнатися собі, що тільки зі смертю Андри зміг забути про слабкість та страх втрати. Адже втрачати йому більше було нікого та нічого. А слабкість випалила магія. Силою верцадники набагато перевершували звичайних людей. Жоден цеховик не загинув на контракті. Бо як ти загинеш, якщо тебе охороняє магія? Хіба що, сам вб’єш себе. Або це зроблять істинні заклиначі з корпорації. Але за десятки років існування цеху про такі випадки ніхто і ніколи не чув.

Комірка Ййоза мінилися зеленим. Отже, майстри поклали новий контракт. Блакитна пустка під каптуром заколивалася. Жовтий аркуш паперу стрибнув до кишені чорного плаща чоловіка. Порожнеча всередині Ййоза здригнулася у передчутті крові та нової порожнечі, яка от-от увірветься в цей світ.

***

З чергового контракту Ййозе повертався нетипово розбитим та знервованим. З молота, що висів за спиною, стікала кров. Ті-єрці на вулиці сахалися постаті у чорному плащі, притискалися до кам'яних стін. Аби не дивитися на блакитне сяйво, що грало під каптуром, люди розглядали зачакловані вивіски та таблички з оголошеннями.

Ййозе входив у натовп, як ніж у масло. До сьогодні він насолоджувався цим. Але зараз — ні. Може, це через близнючку, яку він ліквідував кілька годин тому. Очі, її очі були так схожі на два шматочки зеленого флюориту з фіолетовими жилками. Очі, в яких палав той самий страх, біль та розпач, як і в очах Андри того фатального дня.

Близнючку звали Єлло. Відстежити її було нескладно, адже вона ні від кого не ховалася. Навпаки: Єлло працювала в «Ібрі», на поважній посаді асистентки заклинача-найманця. Світлокоса та струнка, вона зустріла його розгубленою посмішкою. Ййозе діяв за інструкцією, як багато разів до того. Але вперше все пішло не так: вона почала заперечувати. Ййозе чув такі історії від інших верцадників. Чув, що в таких випадках цеховик може засумніватися. Верцадники поговорювали, що останнім часом контрактів на таких дзеркалят ставало більше. Припускали, що це перевірка відданості закону для кожного цеховика. Черговий іспит його вірності кодексу.

Ййозе гадав, що ніколи не буде сумніватися під час виконання контракту. Але сьогодні він вчинив так, як ніколи до цього. Засумнівався. Єлло почала заперечувати, що вона близнючка. Побігла до кімнати та розгорнула перед Ййозе велику теку із всіма необхідними документами, які підтверджували те, що вона не близнючка. Єлло шепотіла, що це помилка, прикра помилка. Але Ййозе не вірив, що цех може помилитися.

Знімаючи чорного каптура та нахиляючись над красивим обличчям Єлло, він згадував Андру. Адже вона теж брехала йому, мала фальшиві свідоцтва та допомагала іншим близнюкам уникати закону. Хіба ж ні?.. Дзеркалята брешуть, аби врятувати своє життя. Може, колись саме Андра допомогла цій жінці із підробленим свідоцтвом про одиничність. Цех не може помилитися. Якщо Ййозе тут, отже, на це були причини. І він має зробити все згідно з законом.

Але цього разу все пішло шкереберть. Обезобличене тіло Єлло лежало на підлозі, не живе, але й не мертве. Ййозе вперше не зміг довести контракт до кінця. Кров, що стікала з молота Ййозе, не належала Єлло. У помешканні жінки мешкав ручний дракончик, яких дуже полюбляли заводити ті-єрці. Ййозе не зміг добити блюзнючку. Але заявитися в атріум цеху без скривавленого молота означало проблеми. У ліпшому випадку це була б догана, у гіршому — позбавлення магії та виключення з цеху.

Уже в атріумі Ййозе трохи заспокоївся, змиваючи з молота кров дракончика Єлло. Біля сусіднього струмка двоє новеньких верцадників обговорювали свої перші контракти. Ййозе вже збирався йти, аби випити кухоль елю у шинку цеху. Але зупинився, зачувши, як один новачок говорить іншому:

— Головне — добивати. Я тут підслухав, як один цеховик норук не добив дзеркаля. Його за це хотіли виключити. Проте кажуть, він був один з тих, хто в цеху чи не з перших днів створення.

Ййозе напружився, пальці судомно стискали ебенове руків’я молота.

— Ти про випадок к близнючкою Міррою? Та я це теж чув і то не таємниця. Кажуть, що то був один і майстрів. Тому цю справу спустили з рук. А тепер взагалі кажуть, що як не доб’єш — то і нічого страшного. Просто дзеркаля буде ні мертвим, ні живим. Страшні муки. Гірші, за смерть.

Ййозе рушив від струмка, на ходу поправляючи ремінець молота. Слухаючи розмову новачків, він подумав, що хтось дізнався про незавершений ним контракт. У ту мить Ййозе відчув… страх. Такого не траплялося з ним з дня ліквідації Андри.

Уже тримаючи в руках кухоль з холодним елем та перекидаючись беззмістовними фразами з іншим цеховиками, він подумки повернувся до квартири Єлло. Тіло без обличчя, скривавлений та мертвий дракон, розкидані по підлозі свідоцтва й довідка про одиничність. «Страшні муки. Гірші, за смерть..». У голові Ййозе пульсували питання, на які він не хотів знати відповіді. Що він зробив сьогодні? Навіщо він це зробив? І чому іншим цеховикам тепер дозволюють поршувати кодекс?

***

З провального контракту Ййозе минуло більше тижня. І саме стільки часу минуло з його останньої появи в атріумі цеху.

Чоловік лежав на ліжку у безладді зім’ятих конопляних простирадл. Його тіло могло були тілом звичайного чоловіка, років 37. На ньому не було шрамів та рубців. Волосся на тілах цеховиків також не росло: побічна дія магії, котра випалила їхні лиця. Тіло Ййозе виглядало так, наче було витесано з чорномрамору: бездоганне, проте торкатися його не хотілося, аби не вимастити руки у попелі.

Поруч із Ййозе в прекрасній позі, гідній чаро-пензля зображальника, лежала жінка. Була однією з тих ті-єрок, котрих пускають до шинку цеху із метою, кожному верцаднику зрозумілою.

Ййозе підвівся, сів на краєчку ліжка. Жінка із волоссям кольору темного барфіру (дорогоцінне каміння, штучно створене джавлірами Ті-Єр), навіть не поворухнулася. Ййозе повернувся до неї, трохи нахилився до обличчя, лоскочучи блакитними хвилями сяйво-марева. Жінка міцно спала і нічого не бентежило її свідомість.

Блакитне сяйво торкнулося ніжних обрисів лиця жінки, ковзнуло маленькими вустами, зачепилося за вигин брів. Чорна пустка всередині Ййоза раптом з цікавістю повернулася до лиця жінки. Пустці стало цікаво, що станеться, якщо вони зроблять з нею те, про що вона розповіла. Що як це дійсно правда?. Ййозе схилився нижче, майже впритул до лиця жінки. На мить завагався, а потім притягнув її до себе сталевою хваткою, з якої неможливо було вирватися.

Жінка розплющила очі, щоб побачити смерть у переливах блакитного сяйва, в якому можна було розгледіти навіть відтінок давно випалених із земель Ті-Єр волошок. Сяйво полірувало лице жінки, роблячи його гладеньким, без контурів та вигинів. Ййозе спинився лише тоді, коли збезобличив ту, тіло якої ще кілька годин тому по-звірячому жадав.

Він відсахнувся від неї. Жіноче тіло поточилося, мляво сповзаючи в обійми конопляних простирадл. Тож, вона була права: він здатен на це. Усі вони, верцадники здатні на це: обезобличити не тільки близнюка, а й звичайну людину.

Ййозе піднявся з ліжка, клацнув пальцями. Важкі ефірні штори сховали апартаменти цеховика від свідків. Отже, це правда. Чоловік спостерігав, як остигає збезобличене тіло. Воно переходило зі світу живих до пограниччя. Не здатне померти, не здатне жити. Зараз барфіроволоса жінка страждала, мучилася. Адже магічне збезобличення без фізичного добивання було гірше, набагато гірше за таку вже звичну, прийнятну та навіть жадану смерть.

Верцадник вагався недовго. Молот стояв у стійці та немов тягнувся до Ййоза у передчутті свіжої, теплої крові. Ййозе покрокував до стійки. Отже, це таки правда. Те, що розповіла йому ця жінка тиждень тому, ввечері, після посиденьок у шинку цеху. Вона сміялася, п’ьяна та божевільна. Здається, Ййозе все ще чув її голос.

— Мій колишній, так, той ідіот, якого випхали з вашого цеху. З ганьбою. З такою, що він не міг спокійно ходити вулицями Ті-Єр.

Вона почала реготати на повні груди. Ель розлився по стійці, краплі бризнули на її опалову сукню.

— А за що… За що його викинули, знаєш? — Вона стишила голос та нахилилася туди, де мали б бути вуха Ййоза. — Бо він вбив ту дівку випадково. Просто помилився. Але я знаю, що то не помилка. — Її лице покривилося.

— Я знаю, що він ходив за нею, а вона йому відкоша дала, бо іншого мала. Навіть заміж вийшла. А мій «крумкачик», моє гайворонятко клишоноге не змирився з тим. От і вбив ту, як її, Сандру, Андру… Тьху ти, Андре! Собаки б її порвали.

Вона продовжувала істерично сміятись. Напилася так, що не могла злізти зі стільця. Ййозе повів її до себе в апартаменти. Разом вони провели тиждень. Майстрові Ййозе сказав, що хоче відпочити, бо вже перевиконав план контрактів.

Але, звісно ж, це була брехня. Як все те, що оточувало його ці десятиліття. Перебуваючи під хмільним закляттям Ййоза, жінка розповіла все, що знала. Про вбивство Андре, яке сталося випадково. Ба більше: без контракту та за бажання самого цеховика. Жінка сказала, що для посвячених, наближених до майстрів цеху, є спеціальні контракти: на тих, кого просто треба прибрати, вишукано та моторошно. Такі замовлення брав її колишній, убивця Андре, поки не перегнув палицю та не захопився вседозволеністю та смаком крові, яка рікою текла з-під його кам’яного молота.

У хмільному маренні жінка казала щось про те, що їх, цеховиків, готують до великої місії. І незабаром, коли помре останній близнюк, вони будуть вбивати й інших ті-єрців: усіх, без розбору. Бо їм накажуть. Коли Ййозе спитав, хто саме віддасть такий наказ, вона обблювала мармурову підлогу та втратила свідомість.

Тепер Ййозе стояв біля її не живого та не мертвого тіла з молотом напоготові. На збезобличеній голові на мить проступили риси. Такі знайомі та водночас такі далекі очі кольору флюориту. Вони дивилися із благанням. Андре…

Молот важко опустився на голову жінки. Захищена магічною плівкою постіль залишилася чистою. Усю кров всотав молот.  

Вдягнувшись, Ййозе накинув агатово-чорного плаща, закріпив на ремінці зброю верцадника. Він прямував до цеху.

***

У кабінеті одного з майстрів цеху «Верцадників» було затишно. М’які оздоблені шкірою одноока меблі, шафи з ебенового дерева сповнені книжок, гросбухів та сакраментів — особистих справ верцадників, зібраних за весь час існування цеху. Панорамне вікно, ефірні штори. За формою кабінет був круглим, як тарілка. У центрі стояв стіл майстра. Його звали Дрек. Та цеховики зазвичай зверталися до нього просто за титулом, як і до інших майстрів.

Коли Ййозе зайшов до кабінету, йому здалося, що Дрек чекав на нього. Каптур його чорного плаща був відкинутий на плечі, а блакитне сяйво ліниво плескалась над плечами, мов хвилі на узбережжі Аркади — найбільшого заливу у Ті-Єр.

Здається, майстер не сильно здивувався інформації, з якою Ййозе прийшов до нього. Ба більше: виявилося, що про це незабаром мали дізнатися всі цеховики на загальній раді, котру мали провести незабаром. Це змусило Ййоза почуватися ніяково. Він пригадав, як був юним та дурним, і одного разу мати насварила його за нетерплячість. Зараз він почувався схоже: присоромленим, безпорадним та дезорієнтованим.

— Ти, певно, здивований? — Майстер трохи відсунувся від стола та склав тонкі пальці рук дашком.

— Я не знаю, — кволо промовив Ййозе, торкаючись ремінця, на якому висів молот. — Я хотів пояснень. Проте більше не певен, що мені це було дійсно потрібно.

Майстер відкинувся на високому стільці. Блакитне марево медитативно гойдалося, випромінюючи спокій та рівновагу. А ще зверхність. Так, Ййозе чітко відчув це і міцніше вчепився пальцями у ремінець.

— Ти ніколи не виказував такої нетерплячості, Ййозе. Завжди був зразком виконання закону без зайвих слів, сумнівів. Без вагань.

Ййозе мовчав, чекаючи на наступну репліку Дрека.

— Але я ціную те, що ти прийшов до мене із тими сумнівами, які почали точити тебе зсередини. Сумніви у братстві цеху, його меті…

— Я ніколи не сумнівався у братстві, майстере… — перервав Ййозе. Блакитне марево над плечами Дрека почало набувати більш чіткої форми. У цьому було щось загрозливе, схоже на попередження.

— Але саме з цим ти прийшов до мене, коли спитав, чи насправді твоя дружина Андре була близнючкою та чи справедливою була її ліквідація.   

Здалося, що ім'я дружини легенько штовхнуло Ййозе там, де у цеховика, як і в простого ті-єрця, повільно та стишено билося серце.

— І я відповів тобі: так, іноді навіть в нашій професії можна помилитися. І ліквідація Андри виявилася помилкою. За це верцадник, який виконував її контракт, був позбавлений молота та виключений з цеху.

Дрек взяв паузу, щоб розціпити руки та повернутися ближче до ебенової поверхні стола.

— Тебе вразила звістка про те, що верцадник може обезличити будь-кого, не лише дзеркаля. Що ж, ці навички ми вливали у вас з експериментальною магією. І ми отримали перші результати. Не такі досконалі, як би нам хотілося. Проте саме про це творці цеху, його майстри та заклиначі з «Ібри» мали маніфустувати перед братством нашого цеху. Утім ти виявився занадто нетерплячим, щоб дізнатися про це разом з твоїми братами.

Ййозе відпустив ремінець молота та трохи нахилився вперед.

— Я дізнався про це випадково, від жінки, якій ви дозволили потрапити до шинку цеху…

— Досить! — Майстер клацнув пальцями. Важкі штори з чистого ефіру, мов два чорні крила, зімкнулися, ховаючи під собою панорамне вікно. — Зараз я міг би вбити тебе прямо тут, засвідчивши саботаж.

Блакитне марево над плечима Дрека вагалаося, дріботіло. Ййозе засунув руки до кишень свого чорного плаща та якийсь час просто стискав та розстискав пальці. Слова Дрека не налякали його, не змусили боятися. Пустка, що жила всередині нього, знову зацікавилася. Вона підняла свою чорну голову, зблиснула обсидіановими очима.

— Але я не буду приховувати, що не зроблю цього. Бо я хочу запропонувати тобі дещо, Ййозе.

Пустка насторожилася, вона не зводила з Дрека своїх обсидіванових очей.

— Нові магічні здібності верцадників — обезличення не тільки близнюків — це зброя. Та зброя, якою вас щедро обдарували заклиначі-найманці корпорації. Бо наш цех незабаром зазнає деяких змін.

Дрек підвівся та рушив до полотна, на яке завдяки трансляційному заклинанню можна було виводити зображення зі свідомості верцадників.

На полотні з'явилася мапа світу: королівства Армаґ-Едону, сусідній материк Пара-Дієзу, водяна западина Терра, що перерізає материки Ейни та Тевоса, піщані пустки мертвого Морра та незаселені, дикі ландшафти Обрса — краю демонів та драконів.

 — Ййозе, ти колись ставив собі запитання, що там, за межами Ті-Єр, за кордонами Армаґ-Едону?

Дрек не чекав на відповідь та майже одразу вів далі:

— Там, де правлять королі, династії, де мешкають інші народи, — там чекають на нас.

Пустка всередині Ййоза сіпнулася. Її очі примружилися. Вона

слухала.

— Наш цех відомий на весь проклятий материк. І наші повноваження завжди, з першого дня заснування обмежувалися тише землями Армаґ-Едону.

Дрек відступив трохи вбік від полотна, блакитне марево розвернулося до Ййоза, випереджаючи його питання.

— Так, тобі не почулося. Наші повноваження обмежувалися, проте незабаром це зміниться.

Дрек шарпнув рукою, кидаючи сіру тінь на материки Ейни та Тевоса.

— Великий заклинач Ян-Ус повернувся.

Ййозе сіпнувся, пустка всередині нього почала шипіти та роздуватися, невдоволена та трохи налякана тим, що почула. Вона рипіла, як ручний дракончик. «Дракончик Єлло..». Кров та очі кольору флюориту.

— За твою нетерплячість тобі випала велика честь, Ййозе. Ти дізнався про це першим. Увесь цей довгий час король Ян-Ус діяв з тіні своє смерті та смерті свого близнюка. Для того, щоб нарешті повернутися у всій своїй могутності та силі. Тепер, коли близнюків, які становили для нього загрозу, майже зщишено…

— Чому вони були загрозою? — Пустка всередині Ййозе говорила його голосом. Але тепер вони помінялися ролями: він звернувся маленьким клубочком всередині власного тіла. За нього ж говорила чорна оніксова порожнеча.

— Ти перший, хто постав це питання.

Блакитне марево Дрека коливалося, а Ййозе помітив, як небезпечно близько до майстра стоїть його кам'яний молот із діоритовою серцевиною.

— І сьогодні я відповім на нього. Уперше. Бо час настав. Дзеркалята, як і сам Ян-Ус, володіли вродженою магією. Так… Проте у світі, який творив Ян-Ус, володіти вродженою магією мав тільки він — останній та єдиний близнюк. Усі ж інші, як ти знаєш, його наближені заклиначі отримали свої сили у дар. І вже вони могли передавати її в найм. Так свою крихту магії отримав і наш цех, як тобі відомо. Ми мали знищити всіх інших близнюків, аби розчистити шлях повернення для єдиного владики материка. А незабаром — і всього цього світу: від Армаґ-Едону до Обрса.

У цю мить Ййозу захотілося засміятися. Так, як він колись реготав, будучи людиною.

— За нашим підрахунками, на цьому материку вживих лишився один близнюк. І його смерть ознаменує початок нової епохи.

Дрек рушив до Ййоза, а марево на його плечах коливалося сильніше та сильніше.

— Наш цех незабаром стане військом. Його володар Ян-Ус поведе у ті землі, які ще не позбулися близнюків та на землях яких магія поки що доступна багатьом. Пара-Дієз, Ейна та Тевос, навіть піщані пустки Морра — ми рушимо туди як вісники нової ери та вісники нового закону. Близнюки мають зникнути з усього світу. А магія мусить належати тільки обраним.

Дрек став поруч із Ййозе. Блаките марево на плечах майстра запитально хиталося з боку в бік.

— Я хочу, щоб ти очолив армію цеху. Твоя душа всотала сотні близнюків. У твоєму сакраменті зазначено, що ти краще за інших вистежуєш та вбиваєш. Твоє марево міниться такою кількістю облич близнюків, що незабаром ти зможеш почерпнути від них дрібку їхньою магії. І підсилити ту силу, яку ми даємо тобі в найм.

Пустка, яка гарчала та клубочилася всередині Ййоза, принишкла. Її очі знову блиснули цікавістю.

— Я не хочу вбивати тебе, Ййозе. Але саме це мені варто було б зробити відразу після того, як ти виказав сумніви та дізнався про помилкову ліквідацію своєї дружини. Проте я хочу дати тобі вибір. І отримати подяку від володаря Яна-Уса за те, що військо верцадників отримає такого вершника, як ти.

— Вершника? — Ййозе витяг руки з кишені та знову стиснув їх на ремінці молота.

— Владика планує надати війську чотирьох конів-вісників: блідого, червоного, металевого та вогняного. Вони закляті. Їх готують для командирів.

Ййозе вловлював нетерплячість, яку випромінювало марево майстра. Проте всередині самого Ййоза не було нічого, крім вже такої рідною та теплої чорної пустки, яка гралася зі своїм хвостом. Вона не хотіла нічого вирішувати. Їй було чхати на обман та безглузде кровопролиття, яке міг очолити Ййозе. Чхати на помилкове вбивство Андре та потрощене життя Ййоза. Чхати на майстра, який будь-якої миті міг вбити саботажника. Пустка хотіла, аби все було, як раніше: робота, яку треба робити та накази, які треба виконувати. Без сумнівів та вагань, за гарну плату та ненависть звичайних ті-єрців. Але Ййозе знав: одкровення, яким поділився майстер — це початок кінця. І шляху назад у нього більше немає.

— Твоя відповідь, Ййозе. Час спливає.

Ййозе розумів, що його відмова означатиме смерть. Майстер, може, і не вб'є його сам, але натравить на нього когось зі списаних: тих верцадників, яких давно виключили з цеху, але які іноді виконують особливо брудні доручення. Після чого їх самих частіше за все просто вбивають.

— Я… згоден.

 Марево на плечі Дрека недовірливо зблиснуло.

— Добре. Дуже добре.

Пустка всередині Ййоза знову заколивалася, але вже для того, аби зручніше вмоститися та заснути на певний час. Їй ставало нудно.

— Але перед тим, я хочу попросити тебе ще про дещо. — Дрек витягнув з кишені свого чорного плаща жовтий аркуш паперу.

— Останній близнюк на материку має бути ліквідований. І це зробиш ти, Ййозе.

Верцадник різко встав, міцно вчіпляючись у ремінець молота. На мить марево над плечима Дрека набуло форми, в якій можна було вгадати обриси людської голови.

— Я виконаю це, майстре.

Дрек простягнув Ййозе аркуш. Жовтий прямокутник заховався у кишенях плаща.

— Якщо схибиш — ти знаєш, що чекатиме на тебе. На жаль, вибір, який я тобі надав, — іллюзія. Сподіваюся, ти це розумієш.

Ййозе розвернувся у бік агатових дверей.

— Успіху на контракті, — вже в спину мовив Дрек. — Не забувай: один з вас обов'язково мусить загинути.

І тихше додав:

— Вибір за тобою.

Ййозе штовхнув двері. Порожнеча всередині нього нарешті вмостилася та заплющила очі.

***

Будинок, в якому мешкав останній близнюк, був таким, як і десятки інших ті-єрських домів. Вилиняла зелена фарба, дерев’яні двері, скляні клаптики замість вікон. Ййозе бачив чимало таких будинків. Він заходив у маленькі кімнатки, в яких пахло кіптявою та мушлями. Оглядав скромні меблі. Зачитував припис. Здіймав свій молот та йшов. Кімнатки будиночків лишалися залитими кров’ю, а їхні стіни тріщали від криків та плачу рідних убитих дзеркалят.

Сьогодні Ййозе прийшов до будинка близнючки Ріє. Він уже й забув, коли востаннє ліквідував чоловіка-близнюка. Його попердні десять контрактів були саме на близнючок. Тож здається він навіть не здивувася, коли останнім дзеркалям виявилася жінка.

Пустка всередині Ййоза не озивалася та не жадала крові, як зазвичай. Це бентежило. Він почувався самотнім. Як тоді, у спустошеній квартирі над тілом мертвої Андри.

«Треба зробити це швидко. Інакше… Я бося, що не зможу. Я боюся… смерті. Чиєї? Смерті дзеркаля? Чи… своєї?».

Двері будинку відчинилися. Ріє дуже необачна, якщо не замикає їх. Або вона на когось чекає. Проте це наврдяд. Ййозе встиг визначити, що сьогодні її чоловік цілий день буде не вдома, терміновий виклик на роботу в корпорації. Тож Ріє до вечора має бути сама.

У будиночку було затишно. Пахло вершками, зеленим зубчиком та вогкою глиняною підлогою. Ййозе рушив у кімнату, де на кріслі сиділа Ріє. Вигляд мала звичайної, пересічної ті-єрки. І вже точно не виглядала так, як в уяві Ййоза міг би виглядати останній близнюк материка. Той самий, чия смерть ознаменує початок нової епохи.

Ййозе діяв швидко. Бо пустка всередині нього несподівано сіпнулася та розплющила одне око. Він відчував, як сумніви починають ворушитися в його жилах, змушуючи ліву руку трохи тремтіти.

— Ріє з Ті-Єр. Вас звинувачено у порушенні закону «Про неповторюваність». Ви — близнючка близнючки та маєте бути ліквідованою згідно порядків материка Армаґ-Едону та його королівства Ті-Єр.

Ййозе почув скрип двері, що відчиняється та кроки. Ріє непорушно сиділа у кріслі та дивилася на верцадника темними очима. У них не було ані страху, ані ненависті. Ййозе не міг зрозуміти цей вираз обличчя, яке от-от має стерти. З коридору почувся чоловічий голос:

— Ріє, я вдома! Усе ж таки вирішили мене сьогодні віпустити ці зверхняки, ці найманці, бодай би їх…

Ййозе обернувся. У голові пролунав голос майстра, їхня сьогоднішня розмова. «Іноді навіть в нашій професії можна помилитися».

Сьогодні Ййозе помилився.

Чоловік Ріє дивився на верцадника з подивом. Але поступово цей подив змінявся холодним, витриманим страхом у перемішку з концентрованим презирством та ненавистю. Так мурашка дивиться на ногу ті-єрця, яка от-от має його розчавити. У ту мить Ййозе зрозумів, що бачив в очах Ріє. Невідворотність. Бо сьогодні один з них має померти. Лише один.

Усі троє в кімнаті знали, що має статися. Молот за плечима Ййозе раптом здався йому важким. Нонсенс, адже магія робить його легшим. Чи, може, Ййозе відчував не вагу каміння, а літри крові, пролитої на цю зброю. Крові дзеркалят. Крові винних? На жаль, тільки тепер Ййозе розумів, що ті, кому він виносив вирок, не завжди на нього заслуговували.

— Ви…ви… один з них, — пролепетав чоловік, не відводячи погляду від Ййозе. — Пр-р-рийшли…за Рією?

Голос чоловіка тремтів, хоча він мужньо намагався тримати себе в купі. Пустка всередині Ййоза розплющила друге око.

— Ви знаєте, що ваша дружина — близнючка? — Механічно вимови Ййозе. Здалося, що він вже чув ці слова, а зараз просто повторював їх за кимось.

— Любий, вони знають. Вони знають... Отже, мій час настав?

Ріє встала та рушила до Ййозе. Він не розумів, чому вона не кричить, не плаче, чому її чоловік не намагається його зупинити. Щось було не так... Що?

Остання близнючка підійшла до верцадника та стала напвпроти нього. Позаду Ййозе чув важке дихання чоловіка. Чув, як щокою струменить гірко-солоний потічок. Він плакав.

Ййозе дивився в очі Ріє, а пустка всередині верцадника підняла голову, теж вдивляючись в зіниці дзеркаля, скануючи її, куштуючи її спокій.

— Не звикли до того, що вам не опираються, не благають помилувати та пощадити? — Ріє всміхнулася, а чоловік позаду важко опустився на підлогу. Близнючка глянула на нього, ласкаво, зі смутком, розуміючи, що їм лишаються лічені хвилини.

— Любий… — лише і мовила вона. Чоловік тихо плакав.

— Я попрошу лише про одне, — вона знову зверталася до Ййоза. — Добийте мене. Не полишайте збезличеною. Добийте.

Ййозе кивнув, схопився за ремінець свого кам’яного молота. Вона просить його про спрведливу смерть. Жоден близнюк не благав його про справедливу смерть. Його — верцадника, «крумкача», безвольного виконавця закону, який ніколи не питав, навіщо і за що він вбиває. Цеховика, молот якого не просихав від крові, балагають про справедливість. Але що він може про неї знати? У нього ніколи не було вибору. Ніколи не було вибору…

Ріє дивилася на Ййозе в очікуванні вироку. Йому здалося, що вона трохи нетерпляча та… весела. Як так взагалі може бути? Як людина може чекати на смерть із посмішкою? Може, це тому, що вона вірила у справедливість, у те, що він зробить все так, як треба?..

У голові Ййоза знову пролунали слова майстра. «Один з вас обов'язково мусить загинути. Вибір за тобою».

Вибір… У нього дійсно ніколи не було вибору. Утім, Ййозе не певен, що колись його потребував. Але сьогодні вперше з дня загибелі Андре цей вибір у нього є.

Те, що він зробив далі, було цілковитим безглуздям. Але чорна пустка всередині Ййозе втішено примружила обсидіанові очі. Так, він правильно зрозумів її наміри.

Ййозе розстібнув ремінець, гладеньке ебенове руківя молота стрибнуло до міцної руки верцадника. Відпрацьований рух. Зараз, сьогодні, тут, у цьому будинчоку, де пахне молоком, — він має вибір.

Верцадник розмахнувся. Важкий кам’яний молот влетів у бетонний стінник. Ййозе не знав, чи це спрацює, але спрямував у молот тоненьку ледь помітку цівку магії. Стінник вибухнув, осипаючи уламками кімнатку. Ріє кинулася до чоловіка, вони втиснулися у спинами шафку, що стояла у пердпокої.

Ййозе не звертав на них уваги. Підійшов до стіни. Вибір. Так, сьогодні у нього є вибір. Ось, що мав на увазі майстр. Ййозе нахилився, пошарудив рукою у пилюці та рештках бетонного стінника. Його кам’яний молот, невідворотність смерті, убивця дзеркалят, розколовся на три частини. Ййозе нахилився нижче та завмер. Пустка всередині нього вигнула спину, загарчала.

Верцадник тримав пальцями плаский та гострий сердечник молота — діоритовий стилет. «Якщо схибиш — ти знаєш, що чекатиме на тебе. На жаль, вибір, який я тобі надав, — іллюзія».

Іллюзія…

Ййозе підніс стилет ближче. Вибір без вибору. Верцадник не може не виконати контракт. Навіть, якщо його молот буде розтрощено, всередині заховано стилет, аби закінчити почате. Але що як це стилет… не для дзеркаля? Що як вибір все ж таке є?

Ййозе стиснув стилет у руці та рушив до Ріє.

Шматком тканини вона намагался стримати кров, яка струменіла з плеча чоловіка. Уламок стіни зачепив його. На обличчі Ріє палала багряним тонка лінія розсіченою шкіри. Наче хтось перекреслив її лице. Вказав, що сьогодні має померти не вона.

Пустка всередині Ййозе заплющила очі, готуючись засинати. Вона втомилася натякати йому. Втомилася вказувати шлях, який він має пройти, аби зробити свій вибір. Вибір, який зможе звільнити його. Назавжди.

Майстер сказав, що сьогодні хтось із них двох має померти: верцадник або дзеркаля. Але він не врахував, що може статися помилка. І у кімнаті для винесення вироку опиниться троє. Ріє дивилася на стилет в руці Ййозе. Вона не могла знати, який вибір він зробить. Інакше, вона б не боялася та не притискалася до чоловіка так, наче робить це востаннє.

Дзеркаля дивилася на нього, і приреченості в її погляді ставало все більше. Доки її темні очі не нагадали Ййозу очі Андре. Той верцадник, що колись прийшов за Андре, не дав її вибору. Щоб сьогодні цей вибір міг зробити Ййозе.

Він стиснув стилет та скинув каптура. Ріє здригнулася, але погляд не відвела. Ййозе знав, що за невиконаний контракт та підозру у саботажі його чекатиме смерть. Пустка завовтузилася, нервово махнула хвостом. Але виконавши контракт, Ййозе також чекатиме… смерть. Та, яку він понесе на інші материки разом з військом верцадників. Пустка потеплішала. Так, він розуміє. Тепер він розуміє.

Ййозе підніс стилет до блакитного марева над своїми плечами. Два леза. Одне — для дзеркаля. А інше — для верцадника. Усі знають, що магія захищає верцадника. Ніхто з людей не може вбити його. Крім нього самого… Так, це і є вибір. Прийшов час.

Ййозе розмахнувся. Стилет тьмяно зблиснув. Ріє заплющила очі, її чоловік кволо сіпнувся, аби прикрити її своїм тілом. Пустка всередині Ййозе радо потягнулася до блиску, який увірвався до неї лезом стилета «крумкача». Блакитне марево почало біліти, ставати прозорим. Марево, яке верцадник носить з собою все життя, зникало. На підлозі лежав чоловік у чорному плащі. З його грудей випинався стилет, а на обличчі застигла посмішка. Так, наче перед смертю він встиг зробити вибір. Вибір, який зробив його вільним. Вільним від смерті.