У темній-темній Прип’яті…

Важко бути ентузіастом пригод, коли твої друзі ще більші шибайголови. Марко думав про це протягом всього шляху до покинутого міста-привида. Жахливо унікальне для всього світу. Ось що по собі залишає “совок”. Такі кошмари як згорілий 4 енергоблок ЧАЕС та примарне місто Прип’ять.

“І треба ж було лізти сюди. От навіщо я закладався на ящик пива? Вже краще було б гроші протринькати”.

Можливо у свідомості Марка все ж зіграла не тільки жадібність щодо витрат, але й цікавість. Зрештою, не щодня випадає такий шанс. Андрій сказав, що точно знає обхідні стежки, щоб не помітили. Бо якщо пов’яжуть, то гайки. І друг не збрехав. Справді, протягом всього шляху йому не трапилося жодної живої душі. А мав би хтось бути. Марко все ж почав трохи нервувати.

Ніч видалася темнішою, аніж зазвичай. Наче щось поз’їдало всі зірки з неба, а місяць укрило непроглядною пеленою. Де-не-де звучали голоси птахів, нагадуючи, що ти все ще перебуваєш по цей бік світу. Хлопець скрадався хащами, тримаючи у руках невеличкий ліхтарик. Цього світла не було достатньо, але це краще, аніж нічого.

“Пам’ятай простий план. Зайшов до будинку. Забрав якусь цікаву річ. Зробив фото. Пішов. Все просто”.

Хлопець прокручував у голові події минулого тижня. Коли разом з друзями зависав в Андрія вдома. Там вони грали у PUBG та обговорювали новий релізний трейлер “S.T.A.L.K.E.R. 2”, якого хлопці дуже чекали. Вони згадували дитинство, коли обмінювалися дисками з іграми, ходили до тих дітей, хто мав таку розкіш як комп’ютер, а потім гасали у дворі під’їзду. Тоді вони вдавали з себе вільних сталкерів, найманців, учасників угрупувань “Воля” та “Моноліт”, а хтось обов’язково відігравав роль Міченого, який намагається віднайти втрачене.

Все почалося невинно. Вони випили по декілька баночок пива. А потім Діма віднайшов пляшку віскі у трюмо. Андрій спершу був проти, бо лізти до мінібару батька було поганою ідеєю. Зрештою, це ж потім йому влетить, а не хлопцям. Але все-таки він здався і пішов по стаканчики на кухню. Власне, тут й починається фіксована невідворотна точка, момент зародження суперечки та тиради фраз: “А шо слабо?”, “Не будь сциклієм”, “Ти боїшся програти ящик пива”.

Тоді це здавалося п’яним жартом. Але не для хлопців. Вони говорили цілком серйозно і зістрибувати з поїзда було вже запізно. Йому прописали маршрут, знайшли спорядження, дали пляшечку горілки для хоробрості. Очікували тільки сигналу Андрія, який дізнавався деталі. І ось він тут. Обов’язково вночі. Так було задумано.

Марко на мить зупинився, щоб перевірити геолокацію на телефоні. Але коли підвів голову, то помітив обриси кабінки колеса огляду вдалині. Хлопець був певний, що це саме воно.

“Я вже близько. Залишилося вийти до алеї, а далі пройти прямо до Палацу Культури”.

Скрадання крізь зарослі ожини зайняло ще близько 15 хвилин. І ось нарешті хлопець стояв біля атракції. Роки невблаганно вплинули на оглядове колесо, яке за увесь цей час вкрилося іржею, а от жовті кабінки все ще вберегли верхній шар фарби, хоч і потрісканої. Цікаво, що його вважають однією з найпопулярніших локацій Прип’яті, хоча сам атракціон так і не було введено в експлуатацію. Ніхто так і не поглянув на місто згори. Біля колеса були й інші покинуті розваги, яким пощастило менше. Від каруселі залишився тільки каркас з декількома металевими кріслами, а трішки далі був автодром, що майже розвалився. Винятком були машинки, які очікували гостей, що “з радістю на них покатаються”. Вдень цей парк навіював сум, адже люди були змушені покинути свої домівки через техногенну катастрофу. Все, що ти мав, що нажив, потрібно було залишити. А от вночі від цього місця віяло первісним страхом, змішаним з порушеним сприйняттям реальності.

Тишу порушив тихенький писк. Марко скинув наплічник, щоб витягнути невеличкий лічильник Гейгера. Він підсвітив екран ліхтариком. Пристрій показував значення, що були вищими за норму. А ще означало, що не варто тут затримуватися.

Він повільно побрів далі від металевої конструкції атракціону. Тут було простіше йти, бо закінчилися хащі й почався асфальт. Хлопець старався пришвидшити крок, бо розумів, що навколо нікого немає. В деякий момент він навіть перейшов на біг, щоб швидше виконати свій “квест”. Боковим зором Марко помічав обриси покинутих хрущовок, прямокутні пам’ятні стовпи, будівлю готелю “Полісся” вдалині. Всі вони віддалялися поки хлопець наближався до своєї цілі. Ще мить і ось вона перед ним.

Колишній Палац культури "Енергетик” споглядав за ним своїми порожніми очима-віконницями, очікуючи подальших дій. Ця будівля колись була місцем збору жителів міста. Центр культурного життя з театром, спортзалом, бібліотекою й басейном. А сьогодні — це просто порожній кістяк. Попри темряву, Марко міг чітко прочитати напис на верхівці будівлі. Точно не сплутаєш з чимось іншим. Раптовий приплив серотоніну надав йому нових сил і сміливості ступити перші кроки у напрямку “Енергетика”.

“Ще трішки. Ще трішки. Все ще не можу повірити, що я справді тут”.

Коли хтось наближається до своєї мети, то часто послаблює обачність та внутрішні відчуття, що здатні вловити найменші прояви небезпеки. Мабуть, кожен з вас у певні моменти життя відчував це. Як тіло реагує на щось стороннє, те, що здатне завдати шкоди. До прикладу, коли ви йдете мороком вулиці й маєте тільки ліхтарик. Як зупиняєтеся, бо відчуваєте, що у темряві попереду щось є. Ви не бачите цього, але відчуваєте чиюсь присутність та пильний погляд. За вами стежать, вичікують найкращого шансу для нападу. А через мить ви чуєте гарчання та гавкіт. Це сусідній собака, що бродить вночі вулицею через недбальство господаря. Коли це щось набуває трохи знайомих рис, стає легше, але це не прибирає небезпеку. Однак такий “тріумф” позбавляє вас єдиної переваги.

Час був нещадним до Палацу культури як й до всього, що було у межах Чорнобильської зони відчуження. Марко зайшов досередини, обережно ступаючи по уламках скла та розтрощених дошках, якими була встелена підлога будівлі. Оскільки дверей не залишилося, хлопець зміг вільно зайти. Всередині колишній Палац нагадував типову покинуту будівлю, де часто можна зустріти групи або пиятик, або безхатьків. Така собі “фортеця”, що так чи інакше здатна сховати від холодного вітру чи пильного погляду громадськості. Але “Енергетик” не був прихистком. Первинна ейфорія починала спадати, залишаючи по собі лячність та порожнечу. Це саме ті відчуття, якими можна описати цей будинок. Життя тут давно не було і ніколи більше не буде.

Марко підняв ліхтарик вище, щоб освітити давно знищений малюнок, яким було прикрашено одну зі стін першого поверху. На диво, кольори малюнку не надто зблідли, але було майже неможливо розібрати, що на ньому зображено. Хлопець витягнув телефон та сфотографував стіну, щоб пізніше пошукати в Інтернеті, якою була первинна подоба. Можливо на ньому були зображені люди. Але ким вони були? Учені, науковці, лікарі? На цю думку наштовхнув фрагмент, що відділено нагадував лабораторний халат чи лікарняне вбрання. Хто зна.

“На першому поверсі навряд чи знайду щось вартісне. Це схоже на хол. Треба нагору”.

Хлопець роззирнуся і ліворуч себе помітив сходи, що вели на другий поверх.

“Певно вони ведуть на ту терасу, яку видно знадвору”.

Другий поверх був ще просторіший, аніж перший. Це було завдяки набагато вищим стелям і відсутності бетонних блоків, що заповнювали простір. Наче елементи якоїсь головоломки. Праворуч розташовувалася велика кімната. Якщо на першому поверсі не було ніяких меблів, то тут їх було вдосталь. Марко йшов попри гори зламаних тумб та металевих ліжок. Дивно, що тканина ковдр та покривал не розлізлася за цей час. Хлопець вирішив, що йому потрібний невеличкий відпочинок. Віднайшовши менш-більш цілісну лаву та обтрусивши з неї пил, він врешті-решт сів.

“Таке дивне відчуття. Спочатку тебе огортає страх. А зараз… Мені так спокійно... Аж лячно від власних думок”.

Марко не наважувався вимовити це вголос. Хто зна, як гучно прозвучать слова у стінах покинутої будівлі, якщо він так ясно чув власне дихання та серцебиття. А подекуди заглушений звук лічильника Гейгера, що лежав у наплічнику. Світло ліхтарика блукало об’єктами у кімнаті, вишукуючи щось цікаве.

“Доведеться зробити ретельніший огляд. Сумніваюся, що за всі ці роки, я єдиний, хто сюди заліз. Повиносили та роздерибанили певно все. Принаймні те, що не так лежало”.

Зрештою, вибір зупинився на великій шафі біля протилежної стіни. Хлопець підвівся та повільно підійшов до місця пошуку. Це була типова шафа, які штампували у 80-х. Без прикрас, без візерунків чи оздоби. Просто шматки дошки збиті докупи, щоб хоч якось трималися. Він відчинив одну дверку. Скрипіння завіс було таким гучним, що його могли б почути й у Києві. Звісно ж, ніхто не змащував їх мастилом багато років. Чого ще очікувати?

“Ледь Богу душу не віддав”.

Не те щоб Марко вірив у потойбічні та не дуже речі. Але цей “шум” і мертвого підняв би. Таким вже неприємним він був. На деяку мить йому здалося, що він звучав так, наче хтось проводив іржавим ножем по іржавому шматку металу. Інша примітна деталь, яка одразу йому запам’яталася, був запах. Таких застояний і сирий. Подекуди — запах гнилі. На внутрішній стороні дверки виднілися сліди цвілі, в кутку шафи було плетиво з павутиння, хоча її творців не було ніде видно. Декілька старих підручників, якийсь кубик з літерою “Л”, старе люстерко з тріснутим склом, потьмяніла дзиґа та порожній каламар. Це й був увесь вміст шафки.

“Блін. Нічого цікавого. Хіба оте люстерко”.

Марко покрутив його у руках. Звичайнісіньке дзеркало. Світло ліхтарика химерно вигравало на тріщинах, викривляючи проміння. Коли хлопець рухав дзеркалом у різні боки, було відчуття, що тіні позаду нього рухаються. Тільки тіні й звуки від відчиненої дверки, що мляво погойдувалася на заржавілій завісі.

— Дзеркало, Дзеркало, хто на світі всіх миліший?

Це були його перші слова сказані у цій тиші. Дивне відчуття.

— Звісно ж ти, Марко. Ти наймиліший, — хлопець намагався вдати голос дзеркала, яке згодом поклав до кишені. Йому це чомусь здалося кумедним. А можливо тому, що у нього почало розвіюватися уявлення про містичність цього місця, коли він побачив старі покинуті будівлі, які виглядали цілком нормальними. І жодних аномалій. Окрім вищого рівня радіації.

Зваживши всі “за” та “проти”, Марко вирішив, що цього вистачить. Залишилося тільки зробити селфі, але тут треба відкритого простору, а не це темне місце.

“Принесу Андрію це люстерко. Хай сам бідкається з ним та нещастям на сім років”.

Знайти дорогу до сходового майданчика було нескладно. Хлопець просто пройшов своїми ж слідами, що залишив на припалій пилом підлозі. Протоптана стежка. Ліва частина сходової таки вела до тераси, освітленої місячним світлом.

— Добре, що хмари розвіяло. Не так вже й моторошно з місячним світлом.

Цю кімнату Марко назвав терасою, хоча нею вона не була. Величезні панорамні вікна очевидно колись мали скло, яке зараз уламками лежало на підлозі. Хлопець вдруге зробив припущення. Тепер це міг бути спортзал, бо біля однієї зі стін помітив металеву конструкцію невеличких футбольних воріт.

— Прикольно. Ідеальне місце для селфі.

Він скинув наплічник біля найближчого вікна та витягнув телефон. Ліхтарик також залишив, бо хоч Місяць тепер було чудово видно, у кімнаті все ще були темні сліпі плями, що утворювалися від бетонних колон. Хлопець став попереду воріт, щоб їх було хоч трішки видно. Одначе, позаду нього якраз таки була смуга з темряви. На його думку, це додаватиме фото контрастності та лячності. Саме те, що йому потрібно. Клац! Клац! Клац! Перші фото зроблено.

Хлопець відкрив “Галерею” і перевірив якість фотографій. Світлини вийшли зернистими та дещо тьмяними. Найбільше виділялося бліде обличчя Марка. Він був розчарований, бо сподівався, що світла Місяця буде достатньо і все ж не доведеться використовувати штучне світло ліхтарика.

“Весь кайф обломався”.

Він почав перемикати на ліхтарику режим освітлення, шукаючи те саме холодне біле світло. А ще хлопець раптово зловив себе на думці, що починає відчувати холод. І справді температура падала, а вітер дужчав. Якби не Місяць, гілки найближчих дерев можна було б сприйняти як засохлі кисті якихось нічних почвар.

Зрештою, все було готове для другої серії фото. Хлопець вже налаштувався, коли почув лункий удар зі скрипінням. Серце миттю впало у п’яти. Він розумів, що такий скрип вже чув від завіс шафи у сусідній кімнаті. Але страх — це така річ, що відкидає одразу всі логічні пояснення та факти. В такі моменти все інше просто перестає існувати. Марко спробував себе опанувати.

“Це просто дверка шафки. Це просто дверка шафки. Це просто дверка шафки… І моя дурість, і бісів вітер! Треба було її зачинити перш ніж іти”.

Хлопець вслухався у темряву та прикидав скільки кроків до рюкзака. А ще він думав над тим як далеко до землі, якщо стрибнути з вікна. Одна ідея була дурнішою за іншу. Але, на диво, це допомогло зібрати розпорошені думки докупи. Його дихання ставало повільнішим, а серце стишувалося. Це свідчило про контроль над ситуацією. Наскільки він був можливим.

“Просто дверка. Так. Це вона. Треба швидко зробити інше фото та закінчувати цей цирк. Начхати на естетику”.

Про всякий випадок Марко ще раз прислухався. Було чутно тільки вітер, що колише гілля. Більше ніяких сторонніх звуків. Він знову налаштував фронтальну камеру. Хлопець пильно розглядав своє обличчя на екрані. Світла все ще не вистачало. Він підняв ліхтарик точнісінько як підлітки в американських фільмах, коли намагаються когось налякати. Тепер на екрані він скидався на скелет. Атмосферно, одним словом. Марко вже був готовий клацнути на кнопку, коли побачив позаду себе обриси обличчя, що визирало з темряви. Воно було огидним, по-справжньому жахливим. Це перше що спало йому на думку. А потім він до кінця усвідомив, що це не його уява. Зогниле мертве щось було просто за спиною.

Наступною реакцією був крик та стрімкий ривок уперед. Марко просто хотів вибратися звідси. Він не пам’ятав, коли востаннє так біг. Щодуху, відчайдушно, орієнтуючись суто на відчуття. Хлопець мигцем проминув сходовий майданчик, збіг сходами на перший поверх та кулею вилетів з будівлі “Енергетика” у напрямку алеї, з якої прийшов сюди. Йому здавалося, що ця дорога тривала вічність і навіть більше. Але обриси колеса огляду натякали на те, що він вже відбіг достатньо. На швидкості завертаючи у черговий поворот, Марко відчув перешкоду та сильний удар від зіткнення, який відкинув його назад. А потім почув зойк і наляканий голос. Телефон він загубив під час втечі з будівлі Палацу культури, тому швиденько присвітив попереду себе вцілілим ліхтариком. Там хтось був. Хтось схлипував. Обличчя не розгледіти через довге темне волосся, але голос та статура були дівочими.

— Хто ти?!

Голос Марка не мав жодної певності. Він тремтів та видавав втому. Дівчина не відповідала, продовжуючи плакати. Зрештою, хлопець озирнувся, щоб перевірити чи те щось не переслідує його. Нікого. Жодної ознаки потойбічної присутності. Марко знову озирнувся на гостю. Зазвичай він одразу б підійшов до дівчини. Але зараз ця незнайомка лякала його. Ще б пак, Марко думав, що він тут сам один. Але за останні хвилин 20 зустріч якогось мерця та дівчину. Посеред лісу. Вночі. У бісовій Прип’яті.

“Бляха. Але якщо подумати. Я можу також видатися їй дивним”.

— Ти в порядку?

Він намагався опанувати себе.

“Глибокий вдих. Видих. Вдих. Видих…”.

У голові яснішало, серце билося повільніше. Марко підвівся і тихо підійшов до дівчини, яка все ще не відповіла на його запитання. Зблизька він побачив, що вона труситься чи то від холоду, чи страху. Дівчина підвела обличчя до світла, коли зрозуміла, що хлопець поруч з нею. Нічого надприродного. Схоже, що вона також була студенткою як і він. Довге темне волосся сягало пояса, подекуди воно було сплутаним. А на блідому обличчі вирізнялося одне яскраво-зелене око, інше приховував чубчик дівчини.

— Я людина. Звичайний хлопець… З тобою все гаразд?

— Чому ти кажеш, що ти людина?

Марко раптом зрозумів наскільки абсурдно це звучало зараз. Але не прокоментував це.

— То з тобою все гаразд?

— Так. Я просто трішки забилася. Коли ми зіштовхнулися.

— Вибач. Я не знав, що тут хтось є.

Він подав їй руку, щоб допомогти підвестися. Схоже, що дівчина трішки заспокоїлася, бо подала руку натомість. Декілька секунд і вона вже на ногах, обтрушує штани від чорнобильської пилюки.

— Чому ти тікав?

— Я… Тойво…

Він думав як сказати. Хлопець вже починав думати, що це була гра тіней. Що мозок намахав його, вчепившись за вітер та незачинену дверку шафки. Та і як про це сказати.

— Я не тікав. Я просто бігав.

— Не схоже було.

— А ти?

— А я тікала.

— Від чого?

— Я не знаю. Я раптом щось почула і це була найбільш адекватна моя реакція за сьогодні. Може це була якась сова? Хоча біс зі звуком. Я відбилася від своїх друзів.

— То ти тут не сама?

— Так. Прийшла з друзями. “Потусити”. Як вони кажуть. Я не знаю, чому ми не обрали якусь дискотеку. Чи щось таке. Чому прийшли сюди. А ти сам?

— Так. Я… Буду чесним. Причина у мене ще дурніша.

— Яка ж?

— Ти не повіриш.

— Ми стоїмо посеред темного лісу. У покинутій зоні. Мене вже нічого не здивує.

Марко не розумів чому, але його страх починав потрохи розвіюватися. Може і йому здалося просто. Бо ж нічого містичного в аварії ЧАЕС не було. Техногенного? Так. Там купа всього. Але точно без містики.

— Я заклався з друзями на ящик пива, що прийду сюди вночі, візьму щось в “Енергетику” та зроблю фото.

— Гаразд. Ти переміг. Це справді по-дурному.

— Я ж казав.

Після цього вони стояли мовчки. Марко дивився на дівчину, вона на нього. Наче обоє обдумували, а що ж казати далі.

— Мені треба… Треба повернутися до “Енергетика”. Я просто відбіг поглянути що тут до чого. І не взяв свій наплічник. Можеш тут почекати? Я зараз повернуся. А тоді проведу тебе до друзів, якщо ти зможеш з ними зв’язатися.

— Ти справді проведеш мене?

— Так. Але тільки зв’яжися з ними.

— Не зможу зв’язатися… Але у нас було домовлене місце зустрічі. Недалеко звідси.

— Гаразд… Тоді почек…

Вона раптом схопила його за руку. Марко пильно вдивлявся в її обличчя. Чубчик у неї виявився нівроку. Він не просто прикривав око, а майже половину лиця і сягав довжиною до грудей. Незнайомка пильно на нього дивилася, та зрештою сказала.

— Можеш мене спершу відвести? Мені страшно тут самій залишатися, поки ти повертатимешся по речі.

— Окей… А де ви домовилися зустрітися?

— Біля будівлі тут недалеко. Це наче був готель.

— Ти про “Полісся”?

— Мабуть.

— Ну, за описом наче він. Та тут готелів у принципі не так багато.

— То ти відведеш?

Марко ще раз поглянув на неї. Тоді озирнувся та освітив ліхтариком дорогу, звідки прибіг. Зрештою, це не має зайняти надто багато часу. І речам хіба щурі загрожують, якщо вони там є.

— Ходімо.

Він взяв дівчину за руку, щоб вона не так боялася. Долоня була крижаною. По-справжньому. Наче взяв до рук шматок льоду.

— Ти змерзла?

— Не дуже.

— Твоя долоня дуже холодна. Може я віддам свою кофту?

— Та не варто.

Вона міцніше стиснула долоню. Схоже, що так його тепло передавалося їй. На обличчі дівчини вперше за весь вечір з’явилася усмішка. Це ще більше заспокоїло.

Йдучи темною алеєю, двоє заблуканих душ почали більше розмовляти. Дівчина розказала, як її друзі дуркували біля колишнього дитячого садочка. Там вони познаходили величезну кількість покинутих іграшок. Незнайомка сказала, що дуже засмутилася, бо вони втратили своїх друзів. Це дещо звучало дивно, але зрештою, було правдою.

“Покинуті іграшки. Вони ж теж мали б мати свої думки та бажання? Як в “Історії іграшок”.

— О, а я також дещо знайшов. Добре, що не загубив.

Марко витягнув з кишені своєї кофти розбите люстерко і показав його дівчині.

— Не таке цікаве як іграшки. Впевнений, що твої кріпові старі ляльки виглядають крутіше.

— Я не хочу дивитися у дзеркало.

— Чому?

— Воно ж розбите. Не знаєш повір’я?

— Це якась бздура. Не вірю в це все.

— Я б так не легковажила. Поглянеш у розбите люстерко, то очікуй сім років нещастя. Біду накличеш.

— Мені бабця про це постійно торочить. Про всі ці прикмети, повір’я. Байки це все і тільки. Вона мені ще про домовика якось казала. Що він мої домашні капці вкрав, бо я був нечемним. І що я мушу залишити йому молока склянку та печива, щоб задобрити.

— І ти це зробив?

— Я схожий на того, хто таке зробить? Ні, звісно ж. Мені потім їх бабця віддала, десь через тиждень. Сказала, що вона сама задобрила духа. Я певен, що вона зумисне приховала моє взуття, бо я вічно його не на місце клав. А де попало.

— Або дядечко домовик справді приховав взуття.

Це розсмішило Марка. Бо дівчина вірила у те, що не вірив він. І говорила так, наче це все насправді існує.

“Вона б подружилася з моєю бабцею”.

— Ми майже прийшли, — сказала вона, вказуючи на будівлю колишнього готелю.

— Ага. Але щось я не бачу ніякого світла від ліхтариків.

— Певно мої друзі всередині. Там незамкнено, а чекати точно краще у будівлі, аніж там, де хащі.

— Твоя правда. Веди.

Вони пройшли ряди білих колон, що дугою простягалися біля готелю. На облуплених стінах де-не-де можна було помітити обриси абстрактних графіті, що зображали силуети людей. Насправді такого й злякатися можна в темноті. Коли ти сам. Але двох людей не обдуриш.

Стан “Полісся” був ще гірший, аніж в “Енергетика”. Якщо Палац культури ще й зберіг якісь барви, то готель зараз нагадував психлікарню з якогось фільму жахів. Всі стіни потріскані, у дивних плямах, фарба та штукатурка злізли. Дивно уявляти, що тут колись хтось жив. Відчинені двері кімнат не робили краще.

“За законом жанру, зараз мав би вискочити якийсь скрімер”.

Але нічого не трапилося. Тут було порожньо. Жодного натяку на людей.

— Це справді те місце?

— Так. Я впевнена. Мені про нього казали. Може повернемося на вулицю? І там ще пошукаємо.

— Може.

Коли Марко повертався до виходу, то помітив якусь тінь. Внутрішнє відчуття знову забило на сполох. Він подумки перенісся до “Енергетика”, в мить, коли почув шум вдалині кімнати з ліжками.

— Щось не так?

— Ні, нічого. Просто задумався. Ходімо вже. Знайдемо твоїх друзів.

Довкола готельного комплексу розкинулися такі ж зарослі, як і біля кожної з будівель. Просто таки дикі джунглі, але без тропіків. Марко та дівчина пробиралися спочатку через кущі ожини, тоді шипшини, а потім молоденькі липові деревця. Правду кажучи, хлопець вже перестав розуміти, чому вони лізуть через хащі, а головне — “Куди?”. Увесь цей час дівчина йшла позаду нього, адже ліхтарик був тільки у нього. Чомусь дівчина біля себе нічого не мала.

— Нарешті. Я вже бачу кінець цих кущів.

Вона мовчки йшла і не відповідала. І справді, вони вийшли на відкриту місцину. Схоже, що раніше тут була відпочинкова зона готелю. Або маленький майданчик для прогулянок. Бо були ряди невисоких сидячих місць як на стадіонах.

— Ну ось. Нікого немає. Тебе або кинули, або щось ще. Ми можемо ще почекати, але особисто я не маю жодного бажання цього робити. І хотів би швидше звідси вибратися.

— Розумію. Всі вони хотіли….

— Перепрошую?

Він не встиг знову запитати. Дівчина раптово вказала на щось позаду нього. На її обличчі вималювалася суміш здивування та страху.

— Що це?

Марко закляк. Він не хотів знати відповідь.

— Що там? Позаду мене хтось є?

— Ні. Але там щось є.

Хлопець спробував поглянути боковим зором. Не побачив нічого. Марко мигцем озирнувся, щоб перевірити. Справді, нікого. Але дівчина мала рацію. Щось там таки було. Трохи ближче до смуги зарослів повітря наче вкривали якісь брижі. Це було схоже на воду, але є один нюанс. Вода не може висіти у повітрі. Коли на ці хвильки потрапляло місячне світло, воно наче заломлювалося.

— Що за…

— Підійдемо подивитися?

— Ти жартуєш?

Не схоже. Дівчина повільно побрела у сторону цієї химери.

— Зажди. Не підходь ближче.

Вона не слухала. Наче зачарована сиреною.

— Почекай. Я сам. Перевірю.

Марко перегородив їй шлях. Дівчина уважно на нього дивилася. Наче очікувала чогось.

“Не знаю, що зараз химерніше. Та “вода” чи вона”.

Було так дивно спостерігати за цим всім. Наче спершу ти потрапив до якогось жахастика, а пізніше тебе закинуло у фантастику. Життя бентежне. Зрештою, він наважився підійти ближче. Дивні хвилі ніби пульсували, видаючи, що їхнє джерело було всередині цієї сфери. А ще Марко помітив, що Місяць та ліхтарик не єдині випромінювали світло. Де-не-де спалахи вкривали ці “хвилі”. Вони були найрізноманітніших кольорів і варіювалися від світло-фіолетових до темно-багряних відтінків. Здавалося, що ця сфера є живою.

— Здуріти можна. Я не знаю, що це, але треба зафоткати для пацанів.

Марко почав обшукувати кишені, але згадав, що впустив телефон у Палаці культури.

— Дідько! Треба було спершу повернутися по речі. Агов… Я твого імені так і не знаю. За весь цей час так і не запитав.

Він озирнувся до дівчини й закам’янів. У місячному світлі можна було розгледіти високу фігуру, що повільно наближалася. Вона не йшла, а наче пливла в повітрі. Марко впізнав її. Це та сама істота з “Енергетика”. Те саме мертварстке обличчя зі зморщеною шкірою. Але зараз він міг краще розгледіти її. У фігури не було нижньої частини обличчя, тому язик огидно звисав. Пожовклі зуби ледь трималися і було відчуття, що вони от-от випадуть. На кощавому тілі клаптями звисала якась домоткана одежина, що ледь прикривала вкриту виразками шкіру. Його увагу також привернула річ у руках істоти. Це був старий іржавий серп. У нього похололо в грудях.

Він поглянув на те місце, де стояла дівчина. І побачите його нажахало ще більше, аніж мрець у повітрі. У незнайомки не було спини. Він виразно бачив обриси ребер та серце, що надто повільно билося. Довкола кісток та органів було якесь місиво з м’яса та крові. Викручене, пошматоване.

— Щ-щ-що? Що ти таке?!

Дівчина різко обернулася. Чубчик відхилився вбік і тепер було зрозуміло, чому вона не прибирала волосся. Інша частина її лиця не мала ні шкіри, ні ока. Марко дивився на оголений череп. Шкіра на краях кістки була чорною, наче обпалена чимось. У деяких місцях вона вкрилася тріщинами, тільки торкнися і розсиплеться. Незнайомка не була людиною.

— Шкода. Ти не мав цього бачити. Я сподівалася, що ти відійдеш зі спокійною душею.

Істота почала повільно підходити. А Марко задкувати.

— Ти чудовий хлопець. Але Володар голодний. Зараз людей все менше приходить. А виходити поза межі Зони ми не можемо. Прив’язані до неї. Навіки. І ніколи не зможемо покинути Володаря. Я ніколи не побачу своїх сестер. Вони вважають мене мертвою.

— Що ти таке? Що воно таке?! — хлопець вказав на постать з серпом.

— А ти помізкуй. Хлопчику, що не вірить повір’ям. Мою посестру ти навряд чи впізнаєш. А от мене...

Вона підійшла ще на декілька кроків.

— Перед тобою Полудниця. Раніше вона охороняла поля у цій місцині. Але їх вже немає. Нікому врожай сіяти та збирати. Сестра втратила дім через клятих людей. Тепер єдиний її врожай — це такі дурні як ти. Вона їх пожинає. Як збіжжя.

— Цього не може бути. Ц-ц-це міф.

— МИ НЕ МІФ!

Обличчя дівчини викривилося. Тепер воно нагадувало хижацький вищир. Істота була готова напасти.

— М-м-м-мавка. Ти мавка. Дух лісу.

— Дух вже мертвого лісу. І я така ж.

Вона вказала на своє обличчя.

— Поглянь! Це ви винні. Люди! Це ви зі мною зробили! Але нічого. Володар сказав, що я красива, навіть зараз. Особливо зараз. І це немає значення, допоки ми тут.

Дуже швидким рухом мавка наблизилася до Марка. Вона щодуху штовхнула його. Хлопець цього не очікував. Він навіть не встиг зреагувати. Це сталося надто раптово. Так само раптово він зник у “хвилях” сфери.

— Во-о-ар на-хи-тися…, — проревіла Полудниця.

— Так, Володар наситився.

***

Марко вдарився головою під час падіння. У вухах задзвеніло. Але не було часу думати про біль. Хлопець різко підхопився, щоб втекти. А тоді він остовпів… На вулиці було світло. Сонце у зеніті. Він все ще стояв посеред чагарників, там де впав. Марко обернувся і подивився туди, де мала б бути дивна хвилеподібна сфера… Нічого.

“Якого… Чому? Що?!”.

Слух починав потрохи повертатися. І тоді він почув те, що вжахнуло його. Дитячий сміх. Марко озирнувся і побачив, що на раніше безлюдній площі бігають діти, а біля них матері щось жваво обговорюють щось. Жодних слідів занедбаності. Хлопець повільно побрів у сторону людей. Декілька дівчаток побачили його і злякалися. Вони швидко побігли до матерів.

— Юначе, вам чимось допомогти? З вами все гаразд. Може викл…

Він не слухав жінку, а мовчки озирався довкола. Прип’ять. Жива Прип’ять. Ніякої трагедії. Жодних покинутих місць. Довкола дорослі й діти. Хлопець не хотів у це вірити. Він відкидав все побачене. Реальність починала прориватися до свідомості. Марко впав на коліна і розридався.

***

— Іванович, ви чули?

— Що чув?

— Та новини з лікарні. Що привезли якось хлопця. Документів немає, все мямлить щось незрозуміле. Про якусь трагедію. А коли його в нього запитують чи розуміє, де він, то починає плакати й вириватися. Божевільний якийсь.

— А, ти про нього. Мені друг, який у лікарні санітаром працює, каже, що то шпигун американський.

— Тю, який ще шпигун?

— Та я тобі кажу. Він постійно говорить про нашу атомну станцію в Чорнобилі. Що мол вона вибухне. І що це приховуватимуть. Точно шпигун. Хоче паніку поширити. Але ми ж у це не повіримо.

— Шпигуни не кричать про трагедії та катастрофи. Вони викрадають папери й документи. А цей якийсь прибацаний.

— Ну не знаю.

— Та хочеш вір, а хочеш ні… Слухай. А ти будеш йти на парад?

— Ще питаєш. Звичайно. Там і нові атракціони біля “Енергетика” відкриють. Звожу дітей. З дружиною погуляю. А вночі на зміну піду. Добре, що хоч вдень матиму час з сім’єю побути у свято.

— І правильно.

Двоє чоловіків курили біля Комбінату. Їхня перерва добігала кінця.

***

Свідомість повільно поверталася до Марка. Санітари накачали його чимось. Мозок все ще був у тумані, але цього було достатньо, щоб хоч якось оцінити ситуацію. Він лежав у палаті. Тут були тільки ліжко, тумба, стілець та годинник на стіні. На тумбі лежали календарик та розбите люстерко. Хлопець спробував підвестися, щоб поглянути на календар ближче, але не зумів навіть руками поворухнути. Його прив’язали до ліжка шкіряними ременями. Усвідомлення всього вкотре струснуло свідомість. На очах почали з’являтися краплинки сліз.

“Не може бути. Це не може бути реальним”.

Марко розвернув голову боком і спробував прочитати напис на календарі.

— Квіт… Квітень. 1986.

Хлопець також поглянув і на годинник. Зараз була 01:22 ночі. Голова безсило впала на подушку.

— Це кінець…

Стрілка годинника перескочила до 23 хвилини. Марко побачив обриси спалаху за вікном.

***

Часом на місці трагедії може зародитися сутність, що буде втіленням всього пережитого кошмару. Вона складається з горя, страждань, смутку та відчаю. Раптовий холодний вітерець, відчуття, наче за тобою спостерігають, тривожність, параноя. Це те, що можна відчути в таких місцях. Але таке втілення не є вічним чи безсмертним. Воно повинно харчуватися життєвими силами людей. Така ж сутність народилася й у Прип’яті. Примара покинутого міста. Мавка та Полудниця, що втратили свій дім і себе, почали їй служити. Це їхній Володар і найпримітнішою ознакою його присутності є аномалія. Місце, що нагадує брижі води, які зависли у повітрі. Місце, що поглинає енергію та випромінює дивне світло.