Ластів'яче Гніздо

Анотація:

Мера - цубуме із Ластів‘ячого Гнізда, Лезо Богині. Вона має силу піднімати у бій крилатих ящерів, знає таємниці Кришталевої скарбниці, пила з озера Богині на споді Печер. От тільки вбивство сина курфюрста із Білого Узбережжя порушить хитке перемир‘я, що тривало близько трьохсот років. Лучники із Узбережжя оточать Ластів‘яче Гніздо, тож Мері доведеться обирати між дагою і рапірою, вершниками ластівок чи колісницями Богині. І платити за кров нащадка Агеса Чорнобородого ціну, яка лякала її попередниць.

– Послухай, – сказала Мера, – тут щось не так.

На ній чорна каміза і червоний котт, шкіряний підгрудний корсет, який сьогодні шнурувала Камі, хоч і не мала б того робити. Камі – вагітна, у Печерах вагітних служниць звільняють від будь-якої роботи, але її присутність заспокоює Меру, і Камі про це знає.

Рей дивиться на неї, але не озвучує питання. Мера не в обладунку – і це вже хороший знак. Що їм лишається, окрім як покладатись на Високе Небо і хороші знаки?

– Вони лишились.

– Поки що усього на місяць. Вони швидко знудяться. Облога – марудна справа, а вони – просто варвари. Ти ж знаєш.

Ластів’яче Гніздо може витримувати облогу роками. Мера знала. Рей знав. Знали ластівки і Високе Небо, здавалось, не знав тільки червонопикий курфюрст із Білого Узбережжя, ласий до медових вин і, як оповідали чутки, чоловічих задів. Його шатро на узвищщі майоріло чорними стягами з білою мушлею, але певності в тому, що Агес Чорнобородий сидить в тому шатрі, вони не мали. Було вітряно і тягло сирістю від землі Печер, тож він, найпевніше, черпав мушлею тепле вино в шатрі котрогось із ад’ютантів. Ризикувати ластівками поки немає сенсу – у стрільців із Узбережжя важкі в’язеві луки і треновані на летючих рибах руки і очі. Кажуть, сам Агес цілить з лука в око самцю летючої риби, не кажучи вже про повільніших самок, на яких тренуються діти. Ластівки швидші і маневровіші, навіть із вершниками на спинах, але Печери востаннє сходились у бою із Узбережжям більше трьохсот років тому. Діва Печер мала більше шансів омити ноги у морі в день весільної церемонії з кимось із стрільців курфюрста, аніж впасти зі спини ластівки у бою. Однак ті часи минули. Агес Чорнобородий привів тридцять тисяч лучників із Білого Узбережжя до підніжжя Ластівʼячого Гнізда — останньої гори, де ховались тепер залишки колись великого народу Печер.

Мері не обовʼязково бути тут. Рей дасть раду з требушетами Агеса, а лучники незабаром відчують тягар безпорадності при облозі Печер. Ластів’яче Гніздо — високе, а давні тунелі пронизують усю гору і спускаються у глибокі підземелля. Підземні озера дають воду фортеці, а грибами і печерним просом, вирощеному на драглистому грунті Печер, можна прогодувати удвічі більше люду і ластівок, аніж вони тепер мають, протягом кількох років, якщо оновлювати посіви. Найскладніше – ластівкам, тож Мера обіймає чоловіка лиш на мить, перед тим як спуститись у пітьму лабіринтів. Вона має роботу.

Мера покладається на зір, звиклий до темряви, і відточене роками відчуття Печер. Вона вже давно не рахує повороти і провалля у тунелях, вона відчуває Печери, дихає Печерами. Мера народилась цубуме. Це її Печери, її люди і її ластівки, отож їй їх і захищати.

Три місяці тому із Узбережжя прибула делегація на чолі з єдиним сином курфюрста Агеса Чорнобородого. Мера навряд зараз згадає ім’я смаглявого юнака з масним поглядом, зате пам’ятає вишитий сріблом герб його матері на рукаві камізи — ластівку з червоним дзьобом на зеленому щиті. Колись Діва Печер Нея ступила в море пріч майбутнього курфюрста Білого Узбережжя і пила з його рук вино з мушлі молюска-горговиці, благословенного Хвилями. Такою була шана Печер.

В дитинстві Мера часто запитувала у матері:

– Навіщо ми робимо це?

– Що саме, моя пташко? – щоразу перепитувала матір, певно сподіваючись, що Мера питатиме інше.

– Віддаємо шану варварам Узбережжя?

Мера того майже не памʼятає, але їй часто говорять, що її матір була темноокою, як і належить цубуме, Діві Печер, Лезу Богині. Мера знає, що має обличчя матері, темряву її зміїних кіс, крутість стегон, які любить Рей, материну силу підіймати ластівок у бій. Мера не має тільки її мудрості, яка мала б убезпечити Ластів’яче Гніздо від облоги.

Три місяці тому Печери не віддали належної шани Білому Узбережжю.

Мера йде далі: ще на три рівня униз – і з’явиться світло. З верхніх рівнів прибрали усі смолоскипи і соляні лампадки, аби не виказувати стрільцям зручні цілі. Гора одноманітно чорна, і тільки її жителі знають, які печери давно покинуті і нежилі, закінчуються обвалами чи глухими кутами, а які спускаються углиб до озер і гнізд ластівок. Діви Печер вчаться пересуватись у підземеллях наосліп, довіряючи спершу пам’яті і очам, що бачать у темряві, а пізніше — чуттю Печер, яке дає Богиня.

Хіба не Богиня-з-Безодні благословила в той день дагу Мери?

Камі зустрічає її унизу біля гнізда Реєвого Хала. Хал спить, сховавши міцний дзьоб під крило. Пір’я вилискує на могутньому тілі самця зеленим і коричневим. Мера бачить лапу з трьома передніми пальцями і одним, загнутим позаду. Кігті ластівки можуть роздирати буйволів з долини Уми, навіть вершники вересових степових турів тікали від крилатих загонів. Але варвари з Узбережжя, що звикли не боятись темних глибин, одного дня вирішили підкорити Печери.

Камі зазирає їй в очі, бере за руку. Руки у Камі світлі, а волосся — кольору степового проса, яке б не вижило без сонця. Цьому волоссю більше личив би вінок з вересу, аніж сутінковий кришталь печер, скріплений тонкими ланцюжками. Руки Камі ласкаві, вони вміють туго шнурувати корсети своєї господині і пестити її груди, білі, як сіль у солоному озері найнижчого рівня Печер.

Богиня-з-Безодні дає народу Печер усе, щоб її діти не потребували надовго залишати сутінковий світ підземель. Богиня милосердна.

– Ластівки ще сплять, цубуме, – тихо говорить Камі. ʼ

– Так, це добре.

Мері вдалось приспати їх, але в такому стані тварини зможуть перебути ще місяць, не більше. За цей місяць їй і Рею потрібно вирішити, що робити зі стрільцями Агеса — ластівки не живуть без неба, спершу будуть нервові, потім стомлені і дратівливі, почне сипатись пір’я з крил. Що буде далі, Мера не знала. Ластів’яче Гніздо могло витримувати облогу протягом кількох років при умові, що не воювало проти Узбережжя: якщо ластівок не могли дістати лучники, то у бій вступали приручені вугрові відьми — дивні створіння з морських глибин, яких люди Агеса змушували прикликати грозові хмари. Ластівки не могли піднятися вище рівня темних хмар — блискавки спалювали більшість сміливців. От і зараз Агес змушує своїх людей терпіти мряку і холод, аби лиш Мера не випустила ластівок напитись сили Високого Неба.

Узбережжя сподівається на хмари. Що ж, Мера покаже, що Безодня не боїться хмар.

Чотири місяці тому Рей гладив її стегно і говорив:

– Він знає, що переможе при довгій облозі.

– Він так думає, – заперечує Мера.

– Триста років тому ми програли. Він знає про це і не боїться ані нас, ані ластівок.

– Триста років тому ми програли, бо велика цубуме, бабця Агара, нехай би Безодня висмоктала мозок з її кісток, так вирішила, – скреготнула зубами Мера.

Її матір не поділяла Мерину точку зору і не схвалювала її затятість. Мера знаходила записи, ночами сиділа над шифрами візерунків давніх гобеленів, збирала по крихті перекази кришталевої скарбниці. І знала, що цубуме може захистити і ластівок, і вершників від стріл і блискавок. Знала, що легка піхота Узбережжя, яка звикла битись на палубах кораблів, не встоїть проти колісниць Дів Безодні. От тільки ані бабця, ані матір ніколи не прикликали справжню силу Богині.

– Вони обрали шлях ганьби.

– Шлях миру, – мʼяко заперечує Рей. Волосся у нього темне, виголене від шиї і аж до скронь, в очах — морок підземель. Рей народжений в Печерах, які усі чоловіки, що колись мають осідлати ластівок.

– Ми втрачаємо жінок кожної зміни.

– Усього по одній юнці, моя пташко, – говорить Рей, хоч очі його темні, як найтемніше озеро на споді Печер. Він додає:

– Якщо ти виведеш колісниці, ми втратимо більше.

Мера знає про це. Але не може забути погляд, яким її окидав посланець курфюрста три місяці тому. Погляди — не слова, вони можуть порушувати етикет, але ніхто ні в Печерах, ні на Узбережжі не всадить клинок у горло за необережний погляд — тимчасове перемир’я, що тримається вже триста років, надто хитке. Печери віддають шану Узбережжю, як було домовлено.

Коли їй було дванадцять, її вперше пустили на церемонію. Мера стояла поруч з матірʼю і бачила, як Печери віддають Узбережжю найцінніший скарб – Діву Печер, яка ще жодного разу не пила з солоного озера Богині. Кожні три місяці – як приходила зміна – Ластів’яче гніздо вкривалось снігом чи сніг танув, зелень розкидалась схилами, а ластівки починали відкладати великі зеленуваті яйця у гніздах, чи ставали хмари над горою, ховаючи верхівку Гнізда – від Узбережжя прибували посланці. І щоразу Мера ненавиділа їх, як тільки може ненавидіти майбутня цубуме, Діва Печер, Лезо Богині.

– Вони приведуть не менше двадцяти тисяч, – повертає її у затишок ліжка з темним важким балдахіном Рей, – а якщо нам не пощастить – більше.

– Це не важливо, – відповідає йому Мера.

– Вони виставлять стрільців у три зміни, чекатимуть нашого найменшого поруху. Катуватимуть тих морських вугрів, щоб хмари стали над горою. Ти не піднімеш ластівок у небо, а якщо піднімеш – вони помруть.

– І це все на що вони здатні? – запитувала Мера, перевертаючись на живіт.

– Вони притягнуть своїх “черепах”.

– Хіба ми не знаємо, як руйнувати требушети?

– У варварів вони чотирикутні, широкі в основі і вузьку нагорі. Циліндри заковані в залізо, до якого прибиті величезні колоди, на яких підвішують снаряди. Їх складно зруйнувати.

Мера дивиться крізь співрозмовника, говорить механічно:

– Але мотузки тягнуть десятки людей, хіба арбалетні болти заіржавіли в пітьмі Печер?

– Якщо вони поставлять требушети за чотириста кроків, арбалети нам не допоможуть, – говорить їй Рей те, що вона знає і так. Ластівки могли б скидати вогонь Печер на “черепах”, але навіть якщо вдасться розбити всі требушети, ластівок і їхніх вершників вона пошле на вірну смерть.

Мера знає, що Богиня має захищати своїх дітей, але Богиня завжди вимагає плати. Її бабця і матір обрали платити Узбережжю, але не Богині.

Сьогодні Мера вже наказала накинути сутінкову вуаль на арбалетників, тож стрільці Агеса вже витратили немало стріл, аби всіяти ними землю побіля гори. Агес тримає своє військо на відстані – він звик вірити силі луків. Узбережжя не має сильної кавалерії, тільки легку кінноту, але Печери ніколи не виводять колісниці. У шатрі курфюрста блазні жартують про те, що колісниці Безодні – вигадка відьом із підземель. А ящери, що мали б тягти колісниці, якщо колись існували, вже давно зогнили у темряві проклятої гори.

Мера бачила колісниці у снах. І не було снів красивіших і шаленіших за ті, в яких давні ящери – брати її ластівок, тільки безкрилі, були знаряддям помсти Дів Безодні.

Але за сутінкову вуаль Печери вже заплатили десятьма первістками Дів. У лонах їхніх майбутніх матерів ще не було дітей, та Богиня терпляча, вона забере свою плату пізніше.

Рей не вірить Богині, бо Рей, як усі чоловіки – дитя Високого Неба. Тільки Діви Печер по-справжньому належать Безодні. Рей не вірить Богині, бо їхній з Мерою первісток вже ступив у пітьму ненародженим.

– Гора двигтить, – говорить їй Камі, відволікаючи від думок і спогадів.

Отже, Агес таки вирішив розважати їх такою-сякою регулярністю атак. Певно, думає, що слід використати требушети на повну, бо ж притягти їх аж до гори, без сумніву, вартувало йому чималих сил. “Черепахи” навряд заподіють великої шкоди Гнізду – хіба завдадуть клопоту арбалетникам. Тут, унизу, звук від влучання великих каменюк перетворюється на ледь чутний шепіт печер. Рей дочекається ночі і організує кілька вилазок, щоб Агес не почувався аж надто самовпевненим. “Черепахи” горять у печерному вогні так само добре, як легкі катапульти вершників з вересових полів.

Мера лишає Камі біля гнізд ластівок і йде далі, у саме серце печер. На мить згадує Нею, яка колись стала дружиною курфюрста. Певно, треба було б поговорити з володаркою Узбережжя. Той хлопець, що три місяці тому прибув із послами – її син, однак Мера вже не могла повернути його матері.

Тоді, три місяці тому, вона зустріла сина Агеса і Неї біля трону цубуме. Мера приймала посланців у темній сукні, прикрашеній тільки печерним кришталем і чорними перлами – подарунком Узбережжя. Відповідала тягучим речитативом ритуальних фраз про шану і відповідальність, підходила близько, аж посланці мали відчути аромат її волосся, яке Камі зранку старанно змастила олією гірських незабудок, а потім вплела в коси низки з кришталю і перлів.

Хіба Богиня відмовиться від такого дарунку?

Володіти одночасно і дагою, і рапірою дітей Печер навчають з семи років. Але майбутня цубуме починає вчити складні фігури бойового танцю ще раніше. Рапіра – повелителька, дага – служниця, що ніколи не залишить свою пані в біді. Рапіра у правій руці, дага – у лівій. Але у бою їх потрібно виставити вперед і цілити у шию супернику. От тільки у цьому танці Мера мала кількох партнерів. І не більше хвилини часу.

– Рахуй удари серця, – говорила її мати, – час у бою тече по-різному, але якщо ти хочеш завершити все до конкретного часу, рахуй удари.

– Один, – беззвучно шепоче Мера і оголює одночасно рапіру і дагу. Не дає часу на здивування посланцям, прохромлює горло тому, кого мала вбити першим. Вибач, Неє, Богиня хотіла твого сина.

Дага ловить удар ад’ютанта курфюрста, рапіра досягає цілі.

– Сім, – не вимовляє Мера, робить оберт навколо своєї осі, аби ухилитись від удару, згадує материні слова:

– Дага – служниця, моя пташко. Вона має пропустити свою повелительку вперед.

Удар рапірою. Дага відбиває атаку. Кілька останніх рухів.

– Двадцять шість, – видихає Мера. Двері залу відчиняються навстіж. Рей приходить раніше, ніж вона очікувала, Камі винувато визирає з-за його плеча. Але Мера вже закінчила. З рапіри капає кров. Дага має виконати останній удар милосердя для когось, хто стогне унизу. Рей дивиться їй в очі, але мовчить.

Агес не оцінив витонченого подарунку Богині – а вона ж прийняла його сина в Безодню – і привів до Гнізда своїх стрільців. Що ж, Рей її попереджав, а Мера розраховувала на курфюрстову нестримність. Тож тепер Рей віддає накази арбалетникам, Агес ліниво слідкує за роботою требушетів, а Мера має завдання, з яким жінки Печер впораються краще за чоловіків.

Мера спускається до солоного озера Безодні на найнижчому рівні. Тут на неї вже чекають сім Дів, яким вона віддала наказ. Кажуть, з цього озера і виник увесь світ. Кажуть, це сльози Богині. Якщо Діва Печер пʼє воду з озера вперше, втрачає пам’ять. Тому ті, кого вони віддавали Узбережжю, пили з озера лиш раз у житті. Аби нікому більше не виказати таємниці Богині.

Мера пила чотири рази. Уперше – ще в дитинсті. Майбутню цубуме ніколи не віддали б Узбережжю, тож і перший ковток не потрібно було берегти до повноліття. Коли Діва Печер п’є вдруге – повертає пам’ять і отримує знання. Втретє – мудрість. Тільки перші три ковтки є подарунком Богині. За решту треба платити. Вчетверте вона випила з озера, щоб отримати силу відкрити кришталеву скарбницю. Її матір говорила, що богиня забере свою плату, але Мера вважала, що готова платити.

Кровотеча почалась увечері – після цілого дня польоту на ластівці. Мера знала, що стомилась, але не думала, що втома спровокує кровотечу. Та й власне – не втома була причиною. Мера знала, що вагітна, і знала, що Богиня прийде за дитям в її лоні. Здається, після того Рей перестав спускатись на нижні рівні підземель.

Ці семеро – надто юні. У них буде ще багато ночей в обіймах чоловіків, а якщо кровотеча йде в перші тижні вагітності, жінка навіть не знає, що була вагітна.

Тільки Богиня знає. І знає Безодня.

Вони сідають біля води, Мера торкає тиху гладь рукою. Вона ще не питиме, принаймні не зараз. Для того, щоб убити вугрових відьом Агеса, достатньо сімох. Відьом катують, вони надто близькі до смерті. Богині нескладно дотягтись через своїх Дів до створінь, що благають милосердя і забуття. Дівчата зачерпують воду долонями і п‘ють. А потім Мера бачить, як закочуються їхні очі.

Транс буде недовгим, все йде за її планом, але Меру щось непокоїть. Дивна підозра ворушиться на споді свідомості, як набридливий печерний звук капання води зі сталактитів у кришталевій скарбниці. Довго той звук витримувати важко, але Мера дізналась усе, що потрібно.

Тривога змушує її підвестися і майже бігцем податись нагору, туди, де арбалетники Рея стримують атаки стрільців Агеса. Якщо вугрові відьми помруть, хмари розійдуться, і Рей поведе у бій ластівок. Якщо відьми помруть, Мера обійдеться без колісниць, і Рей буде задоволений.

Лиховісні передчуття – частина життя цубуме. Так Богиня попереджає свою дочку про небезпеку. От тільки цього разу попередження надійшло із запізненням. Мера не встигає піднятись на верхні рівні – її мало не відштовхують арбалетники Рея, які поспішають униз. Один зупиняється перед повелителькою і швидко говорить:

– Хтось зрадив нас, цубуме, вони вже у Печерах. Увійшли через ящіркові лази у східній стіні.

І біжить далі униз – певно, Рей вже віддав накази. Ящіркові лази – давні виходи з Ластів’ячого Гнізда на випадок довгої облоги. Ящірковими лазами настоятельки час від часу виводять дітей, щоб вони могли напитись сили Високого Неба. Бо тільки печерне просо може рости на нижніх рівнях без сонця.

Вони вже у Печерах, а отже Рей спрямує принаймні частину своїх людей на нижні рівні. Мера зараз не думає про те, як Агес міг дізнатись про лази, усі її думки про ластівок. Якщо вугрові відьми мертві – можна їх випускати. Це трохи врівноважить сили, але не настільки, щоб перемогти. Стрільців Агеса надто багато. Тридцять тисяч проти неповних десяти під склепінням Печер, враховуючи старих і дітей. І битися доведеться затиснутими у кільце. Тож вона закриває очі і змушує ластівок пробудитись.

Камі виринає з правого повороту, що веде униз. Камі в обладунку, а отже – вже знає. Камі чекає наказів, тож Мера не має права вагатись. Нехай люди Агеса на нижніх рівнях Печер, але це не принесе їм перемоги. Якщо змести усі сили Узбережжя біля гори, ті, хто увійшли в Печери, більше не покинуть їх. Рей теж знає про це. Минуло усього хвилин десять, але Мера запитує:

– Ластівки?

– Злетіли, цубуме.

Що ж, отже Рей може тепер віддавати накази вершникам. Лишається тільки сподіватись, що вугрові відьми мертві, і ластівки можуть принаймні не боятись блискавок. Сутінкова вуаль частково допоможе їм. Нехай береже їх Богиня.

– Цубуме, – починає Камі.

– Так, я знаю.

Витримувати облогу, вимотуючи військо Агеса, і воювати з ним у повітрі і в підземеллях одночасно – не одне і те саме. Рей знає, Мера знає, і бісів курфюрст теж – Печерам не перемогти тими силами, що вони мають, хай якими відчайдушними будуть атаки. А отже вона має діяти. Діви Печер мають діяти. Мера шепоче кілька слів Камі, і рушає в темряву підземель. Потрібно спуститись униз, до озера Богині. Ящіркові лази проходять на чотири рівня вище озера, бійці Агеса не зможуть спуститись униз – надто звивисті коридори підземель, надто багато проваль, а ще – Богиня не терпить у них найменшого світла. Якщо настоятельки повели дітей униз – добре. Зараз усім Дівам просто потрібно спуститись униз.

Мері снились колісниці Безодні, і не було снів красивіших і шаленіших за ці.

– Що ти зробила? – ще запитає у неї Рей, коли витиратиме кров з меча і підходитиме ближче. Коли великий бій, найбільший за історію Ластів’ячого Гнізда та Білого Узбережжя – завершиться. Коли тіло Агеса Чорнобородого роздиратимуть кігті Реєвого Хала, Рей спитає у неї:

– Що ти зробила?

Він – один з небагатьох, хто зможе говорити після побаченого. Але Діви на колісницях – у трансі, вийдуть з нього тільки за деякий час, коли Богиня знов сховає колісниці. Тож пам’ять про них залишиться тільки у снах Мери, а ще – глибоко на споді зіниць Рея. Арбалетники Рея билися в темряві підземель, рятуючи дітей і настоятельок, тільки невеликий загін, який атакував з повітря, міг бачити колісниці. Мабуть, вони теж берегтимуть спогади, як гірський кришталь – сльози Богині.

Мера дивиться повз Рея, вона багато хоче йому розповісти, але зараз є дещо важливіше – біля тіла свого чоловіка стоїть Нея – дружина курфюрста, повелителька Білого Узбережжя. Мера підходить до неї, обережно обходячи тіла загиблих. На холодній землі біля гори лежить надто багато білих плащів з Узбережжя і зовсім трохи чорних обладунків Печер. Мера усміхається зрадниці, однак Нея не відповідає на усмішку.

— Уб’єш мене? – спокійно запитує Нея. Вона старша за Меру, певно, ровесниця її матері, але Мера бачить це по очам, навряд курфюрст знав справжній вік своєї дружини.

– Печери не вбивають жінок, – звичним гаслом відповідає Мера.

– Звісно, – прибирає з чола пасмо волосся Нея, – вони чинять з ними значно гірше.

– Чому ти памʼятаєш? – запитує Мера.

– Бо пила з озера… кілька разів.

Мера чомусь думає про її сина. Усього один спадкоємець. Нехай Агес не аж любив жіночі обійми, але спромогтися забезпечити неперерваність свого роду мав би. Тоді чому ж…

– Єдиний, кого я змогла виносити і народити, – говорить Нея, – Богиня забрала решту моїх дітей.

– Богиня милосердна, – починає Мера, одна Нея уриває її:

– Твоя матір говорила, що з тобою буде складно говорити. Уперте дівчисько, яке вірить, що рятує свій народ… Озирнись!

Мера не озирається, лиш очікувально дивиться на жінку.

— Сьогодні проклята гора забрала життя воїнів Білого Узбережжя, – ледь чутно шепоче Нея.

– Які прийшли убити нас, – жорсто кидає дівчина у срібному шоломі цубуме.

– Хіба ви самі не вбиваєте себе? Хіба не ти вбила мого сина, аби Агес кинув на Гніздо усе своє війско?

Вона на мить завмирає, ніби у трансі, а потім шепоче:

– Я так просила його… так просила не посилати в Печери…

Мера починає вимовляти її ім’я, хоч і розуміє, що обвинувачення прозвучать для неї порожнім звуком. Нея зрадила Богиню, зрадила Печери. Вона вказала розташування лазів бійцям Агеса і загнала Дів у безвихідь. Але Мера була їй вдячна. Бо великі жертви Богиня приймає тільки в ситуації безвиході. Нехай вона велика цубуме, але Діви не пішли б за нею, якби лишалась надія.

Надії не було – Агесові стрільці тіснили Реєвих воїнів у лабіринтах Печер. Ластівок було зовсім мало, а ставало менше – від сотень стріл їх не могла уберегти навіть сутінкова вуаль. Агес навіть всівся на білого жеребця з вересових полів – для останньої атаки на рештки вояків Печер. Його не лякали ластівки, він бачив якою грізною зброєю для них стали в’язеві луки його стрільців.

– Це була ідея твоєї бабці, – говорить Нея те, що змушує Меру завмерти, – віддавати Дів Узбережжю.

– Ти вправна не тільки у зраді, але й у брехні? – додає меду у голос Мера, хоч і відчуває, як шалено стукотить серце.

– Вона і твоя матір вірили, що так… що так діти Печер колись зможуть відродитись в нащадках Дів за межами проклятої гори.

– Маячня, – говорить Мера.

– Ти знаєш, що ні. Я бачу темряву твоїх очей. Я знаю цю темряву. Я пила з озера Богині вісім разів. Я пам’ятаю кожен поворот на нижніх рівнях, кожен камінчик. Я знаю, наскільки давнє зло живе на дні того озера…

– Мовчи, – скрегоче зубами Мера, підходячи ближче.

– Я бачила колісниці, дитя. Це не дар Богині. Ви всі помрете.

“Що ти зробила?” – запитує у її голові Рей, і питання відлунює у вухах, відбивається об скелясті стіни гори, летить у високе небо.

– Я врятувала всіх нас, – відповідає Мера чи то Неї, чи то Рею.

– Ця гора мала б ховати релікти срашних часів – підземних ящерів і ящерів крилатих, яких ви називаєте ластівками. Ця гора запечатує велике зло, яке мало б спати в її надрах. Твоя бабця і матір сподівалися, що зможуть вивести свій народ з надр цієї гори. Що колись діти Дів Печер вільно народжуватимуться під сонцем Узбережжя. А ти віддала їх усіх тому демону гори, якого ви називаєте Богинею.

– Ти нічого не знаєш, – говорить Мера.

– Не знаю? Скільком Дівам ти наказала зануритись у озеро? Досягти дна озера? Колісниць було дуже багато… Невже ти нікого не залишила на березі…

Нея дивиться в її очі. Що вона бачить там? Темряву, благословенну темряву Богині. Вираз обличчя жінки з Узбережжя змінюється, Мера бачить і страх, і огиду, відчуває дивний тріумф. Підходить ближче і шепоче їй на вухо:

– Не лишила нікого. Крім Камі.

– Вірна зброєносиця з вересових полів, – киває їй Нея, – звісно ж. Ти боїшся, що вона згадає про те, звідки вона.

– Не тільки. Але… Я подумала, нам вистачить колісниць без Камі.

– Жодна жінка в Печерах більше ніколи не народить. Народ Печер зникне, – говорить Нея спокійно.

І Мера сміється, нарешті розуміючи.

– То таким був твій план? Ти вважала дії моєї матері надто милосердними?

– Надто довгими. Люди поступово виходили б з гори, але лишалось чимало тих, хто жив у Печерах і підгодовував би Богиню. Богиня вміє утримувати і спокушати таких, як ти. Давнє зло набиралося б сил.

Вона на мить замовкає.

– Більше ні. Богиня – так ви її називаєте – більше не отримуватиме дітей з ваших лон, вона завмре, впаде у сон. Зникнуть її ящери, незабаром люди забудуть про Ластів’яче Гніздо.

– Звісно, – усміхається Мера і дивиться за плече Неї.

У Печерах не вбивають жінок, тільки якщо вони не зраджують. Рапіра входить у шию Неї, Мера висмикує клинок, дивиться на Камі, що підійшла мить тому.

– Тепер дага.

Камі встромляє короткий кинжал в тіло повелительки Білого Узбережжя.

– Люди забудуть Ластів’яче Гніздо? – запитує Камі у своєї цубуме. Певно, почула останню репліку Неї.

– Ні, моя пташко. Більше немає стрільців Узбережжя. Тепер ніхто не зупинить крилаті загони Богині, – обіймає її Мера.

– Діви Колісниць не матимуть більше дітей?

– Так. Але є багато дів на вересових полях і в Долині. Багато жінок, які лишились на Білому Узбережжі. Богиня милосердна. Приймає усіх, хто впускає її в своє серце.

Вона дивиться за спину Камі, де стоїть Рей. Погляд його – ніч. Обладунок – чорний від крові. Ніхто не встоїть перед крилатими загонами Богині.

Ластів’яче Гніздо знову розквітне.