Тутхейн: справа зброї

Землі Аллак – злиденний, просякнутий піском та кров’ю край. Навіть його найбідніші ґрунти можуть стати предметом чвар. Буть ти еміром, купцем чи пастухом цей буревій змете тебе, наче комашку. Тому тут завжди високий попит на тих, хто може убезпечити від чужих зазіхань, подовжити життя, або ж навпаки його відібрати.

Після успішного завершення контракту, загін вільних солдатів отамана Спритника оселився табором неподалік від приморського міста Тутхейн. Обрамлений кам’яною стіною, він налічував цілих тридцять тисяч жителів. А тому був ідеальним місцем для різних справ, що дозволяли триматися на плаву, доки не знайдеться новий замовник.

Отаман підійшов до вартового біля воріт, привітався коротким жестом і здав свою зброю, залишивши при собі лише довгий ніж. Увійшовши, він одразу пірнув в провулок з аркою між двох будинків і щільніше обмотався куфією, убезпечуючись від смороду та пильних поглядів. Місто повнилось розмовами, сміхом, криками людей, меканням овець неджда та ревінням віслюків. Протиснувшись крізь натовп, він проминув багатоповерхові будинки з червоного каменю та вийшов до скотного ринку, який за сумісництвом також був бійнею. Житла тут будували глиняні й без даху, аби за них не платити. Та було кілька пристойних мазанок. Одна з таких стала сховком та майстернею для ятірі, тобто чаклуна, загону.

\Спритник не вирізнявся забобонністю, однак обійшов поєднання кількох сигілів по краю кімнати. А побачивши видряпане на дверях перекреслене коло зі знаками чотирьох стихій усередині, сплюнув через ліве плече. Чаклун стояв над столом і розглядав склянку з каламутною рідиною жовтого кольору та навіть не обернувся на скрип. Отаман знав, що не можна відволікати його у такий час, тож просто мовчки забрав абияк настругані амулети й вийшов назад до ринку. Звідти він завітав у даїрське гетто та дубильню берберів, де люди загону мали ці амулети реалізувати. Натомість від них Спритник отримав цінний компромат на купця, який не хотів підпорядковуватись правилам, та на місцевого ікта: землевласнику не подобалось, що містом шириться неякісна підробка його аристократичного вина. Втім, відтепер вони більше не були проблемою.

Сонце вже стояло високо вгорі й людей на вулицях ставало дедалі менше. Морський бриз трохи розвіяв сморід смерті та віслючої сечі, проте стерпніше від цього не стало. Закінчивши справи, Спритник повернувся до центральної вулиці. Чи не вперше на базарі його не смикали за комір та рукава, вмовляючи купити якийсь непотріб. Мимоволі він оглянув забруднений у вранішніх справах одяг і вилаявся, викликавши переляканий зойк у берберки з харкузом на лобі.

Один з купців марно намагався відвадити свого віслюка їсти яблука на продаж. Як тільки він замахнувся на тварину нагайкою, Спритник схопив з прилавка два яблука, відійшовши, трохи ними пожонглював і сховав в кишені абби. Після цього він звернув на вуличку ліворуч, де навпроти святилища богині Аллак стояв караван-сарай «Золотий ключ»

За стійкою стояв типовий куршат, чий рід вважається єдиним місцевим. Це був смаглявий чоловік, його густі брови звисали над впалими очима, якими той змірив Спритника з голови до ніг. Дочекавшись поки отаман сяде навпроти нього, власник двору демонстративно підтиснув губи й взявся протирати джезву з кількома чорними плямами по боках.

– Знову ти, біляче, – грубо озвався куршат.

– Знову я, – усміхнено відповів Спритник. – За мене хтось питав?

– Ні, – він відставив джезву й натомість узяв дерев’яний кухлик, – але твої дружки вже зачекались. І цього разу їх більше. Тому зайвий раз нагадаю, що в мене тут не притон, біляче. Зайві проблеми мені ні до чого.

– Ніяких проблем, Бадіме. Хочу лише замовити в тебе кілька долм і тої твоєї кави, яка майже не гірчить. А, й ще, – отаман дістав з кишені набитий монетами капшук, – скільки тобі вже завинили мої друзі?

– На твоє щастя ніскільки, – куршат відставив кухлик у бік і глянув на стіл, за яким сиділи найманці. – Отой, що сидить між ними, за все розрахувався, – після короткої паузи він взяв до рук рушника. – Челядник тобі все принесе. І, біляче, якщо я не дорахуюсь посуду – наступного разу тут чатуватимуть вартові.

Він подав знак двом вишибалам, які нудьгували за столиком біля виходу, аби пильнували, а сам пішов у бік аркоподібного проходу. Спритник мимоволі стенув плечима, відсалютував куршатам у вовняних жилетах і попрямував до найманців. Дорогою він зіткнувся з даїрцем, що ніс два кухлі бананового пива. Частина питва пролилась на тонкий, дещо затертий, килим, а частина на носаки взуття чоловіка. Той глянув дикими очима на отамана, проте впізнавши його, презирливо підтиснув губи і сплюнув через ліве плече.

– Отамане! – радісно озвався Калімах.

Калімах був елліном-рабом в одному з пустельних караван-сараїв, допоки Спритник його не викупив. Втім рабське татуювання нікуди не зникло, тому він завжди щільно обмотував шию куфією. Зокрема не зникла й еллінська зухвалість, про яку той завжди нагадував.

– А ми вже тебе зачекались, – дорікнув він. – Справи трохи затягнулись?

– Трохи, – крізь зуби відповів Спритник.

Сідаючи на лаву, отаман кивком привітався зі ще одним членом загону Хаікалі. Той був з племені Дамара: високий, міцний та мовчазний, тобто повна протилежність Калімаха. Щодо юнака, який сидів між ними, то він був схожий на куршатів, проте його шкіра була трохи світлішою, а ніс мав орлину горбинку. Він байдужо потирав перстень на великому пальці й взагалі не проявляв жодної зацікавленості до Спритника. Втім багато вбраний юнак навряд сидів тут, аби просто побути в компанії пари головорізів.

Отаман нарочито прочистив горло, подаючи знак найманцям, щоби ті покинули стіл. Калімах зреагував відразу. Він потягнувся, рефлекторно поправив куфію і, вставши, поклав руку на плече юнака. У того від такого фамільярного жесту мимоволі сіпнулись м’язи на обличчі.

– Цей хлопець шукав вас для якоїсь пропозиції. А нам вже пора по справах.

– Нехай щастить, – відмахнувся Спритник.

Коли найманці пішли, юнак помітно розслабився. Він сплів долоні й уважно оглянув Спритника.

– То ви і є той самий отаман про якого всі говорять? Чесно кажучи не очікував побачити… – хлопець закусив губу, намагаючись підібрати слова.

– Біляка? – вгадав Спритник. – Цей світ по істині може дивувати, еге ж? Викладай свою справу, хлопче. І якщо вже на те пішло, то можеш почати зі свого імені.

– Звісно. Мене звати Алад ібн Баділь, тож попрошу більше не називати мене «хлопцем».

Отаман всміхнувся. Він взяв з рук челядника глиняну чашу й одразу спробував каву на смак. Сьогодні, схоже, Бадім вирішив виразити свою неприхильність не лише словами, оскільки напій був зовсім не тим.

– Я нещодавно перейняв у батька купецьку справу, – продовжив Алад. – Власне, після його вбивства ісмаїлітами, яких ви можете знати як асасинів.

– Одноразовими вбивцями? – безтурботно перепитав Спритник.

– Не всіх з них можна так назвати. Ті, про кого ви чули, займають найнижче місце в ієрархії. Їх називають фідаями, а мого батька прибрали рафіки – справжня сила цієї мерзотної секти. – Алад зупинився, певно очікуючи якогось коментаря, однак отаман був надто зайнятий долмами. – Мій батько торгував з ними усе своє життя, проте будь-яка справа перш за все керується вигодою. Коли вони почали просити надто багато, а давати непомірно мало – він проклав маршрут до сусіднього емірату Лаоза. Асасини, доволі очікувано, сприйняли це за зраду. Так само як і те, що я продовжив батькову справу.  

– Я вже доїдаю, – знуджено сказав Спритник, – тож попрошу перейти до суті, а саме для чого тобі мої шаблі.

– Як я вже сказав, – роздратовано продовжив Алад, – я продовжив справу батька. В обмін за одну послугу, емір має прислати посланця з охоронною грамотою. Равій єдиний хто визнає ісмаїлітів, тому вони побояться переходити йому дорогу. А ваша задача захищати мене до приїзду посланця.

– Ти сам то віриш у це? – засміявся Спритник. – Кому в цьому світі не байдуже на папірці? Якщо вже на те пішло, то тебе приріжуть, як тільки ти покинеш місто.

– Що буде, коли я покину місто, тебе обходити не має, біляче. Якщо ця пропозиція тобі цікава, то пропоную вже перейти до ціни.

– Моя улюблена частина, – всміхнувшись, отаман відламав кусок хліба і почав витирати ним тарілку. – Я чув про твого батька, знаю, що ви місцеві ікти з маєтком і озброєною охороною, знаю також і те, якими товарами ви послуговуєтесь і що товари ці не мають нічого спільного з законом. Звісно ж я не засуджую, – Спритник допив залишки кави, – але, зважаючи на це, сподіваюсь на щедру пропозицію.

– Десять дирхемів за чоловіка тебе влаштує?

– Сподіваюсь, це за день?

Від такої зухвалості під правим оком Алада нервово сіпнувся м’яз

– П’ятнадцять, – сказав він подумавши, – і це має бути тридцять твоїх найкращих головорізів.

– Згода. Калімах супроводить тебе до маєтку. Інші прибудуть ввечері.

– Ні, – скривився Алад, – нехай краще займається своїми справами, супровід у мене мається.

Ікт головою вказав на тих двох, яких Спритник помилково сприйняв за вишибал.

– Що ж, – зітхнув отаман, – тоді на останок запитаю чи є щось ще, чого я не знаю про цих асасинів?

– Кажуть, в їхньому ордені знаходять собі прихисток маджуни. Це, – не очікуючи питання, продовжив Алад, – людина, в тілі якої могутніший джин ув’язнює в якості покарання переможеного меншого джина.

– А про нас кажуть, що я у вовка обертаюсь і від мене кулі відскакують.

Спритник засміявся з власної дотепності. Алад ібн Баділь не сміявся.

***

На виході на нього вже чекав Калімах для розпоряджень. Хоча Спритник не вірив ані у джинів, ані в маджунів – припускав, що серед асасинів цілком можуть бути чаклуни. Тому відправив елліна до ятірі за інформацією, після чого той мав пройтися по всім торговцям алхімією та іншою гидотою. Всі знають, що чарівники з неосяжним звичайній людині завзяттям тягнуться до всілякої мерзоти.

Думаючи про все й одночасно ні про що, Спритник рушив до східної брами, у бік табору найманців. За стінами Тутхейну розкинулась долина глинистих ґрунтів та куцих драцен, плавно переходячи у жовтіючі поля пшениці та все ще зеленого крамбе. Дорогою йому зустрічалися селяни у солом’яних капелюхах та тюрбанах, які вели за собою нав’ючених віслюків, караван, яким правили обмотані жовтими куфіями ашаїти та кілька збройних серед яких помітно виділявся кінний гулям.

Зокрема там, де дорога якраз звертала до табору, два дідугани порались біля осілого на бік возу. Спритник вирішив не помічати їхніх прохань, однак зупинився побачивши з іншої сторони, де стояли вивантажені бочки з товарами, гарненьку дівчину. Вона мала білу шкіру, як у берберів і носила притаманний цьому народові одяг: вільну сорочку та жовту полотняну спідницю, яка діставала землі. Однак з-під вишитої помаранчевої хустки пробивалися чорні кучері, як у туарегів.

– Бачу у вас сталася біда, – підійшовши ближче, мовив Спритник, – чим я можу вам допомогти, добрі люди?

Один з дідуганів з-під лоба глянув на отамана, інший, той що прохав усіх подорожніх про допомогу, широко всміхнувся, показавши рядок гнилих пеньків замість зубів.  

– У нашого воза з осі злетіло колесо, – сказала дівчина, – а у моїх слуг трохи не достає сили.

Спритник постарався приховати своє здивування від почутого. Зрештою, купчині в обох народах далеко не рідкість. Він перебрав на шиї кілька амулетів, зупинився на тому, що містив зображення двох паралельних ліній, перекреслених стрілкою. Проткнув вказівний палець шпичаком і притулив його до малюнку. Однак крові на ньому не лишилось.

Отаман підійшов до задка возу, трохи подумав і взявся за люшні. Вся конструкція здавалася легкою, немов пір’їна. Запідозривши якийсь трюк, один з дідуганів сплюнув через ліве плече і пробурмотав лихослів’я за яке, не будь у Спритника зайняті руки, той би неодмінно відповів. На встановлення колеса пішло кілька хвилин часу. Якраз тоді, коли дія амулета вже почала згасати.

– То ви чарівник, пане? – запитала дівчина, оцінюючи результат.

– Ні, просто знаю кілька трюків.

– Що ж, – усміхнувшись, вона зняла з руки один з перснів, – дякую за допомогу. В мене поки немає грошей, аби вам відплатити, тож прошу, прийміть це за винагороду.

– При всій повазі до пані, – схилив він голову, – я не можу це взяти.

– В купецькому світі будь-яка послуга оплачується, навіть зроблена з добрими намірами.

Вона не опускала простягнуту руку. Спритник ще раз оцінив її красу, а головне: відсутність будь-яких весільних харкузів.

– Тоді пропоную відповісти послугою. Завтра ввечері у караван-сараї «Рубіновий трунок» планується вистава, ви б зробили велику приємність, склавши мені компанію.

Погляди дідуганів посуворішали. Дівчина засміявшись, вдягнула перстень назад.

– А ви свого не упускаєте, так? Тоді до завтра у «Рубіновому трунку». До речі, мене звати Іллі.

Часто найманців називають солдатами удачі. Тож Тюхе, як називають покровительку випадку елліни, чи Дедун, як то кажуть нубійці, були сьогодні до нього прихильні. Решту шляху Спритник навіть не помітив.

***

Вранішнє місто було понурим і неквапливим. З неба на нього опустився дрібний дощ, прогнавши вчорашню спеку і втихомиривши сморід. Караван-сараї, шинки та кав’ярні повнились людьми. А зазвичай тихі, затягнуті густими тінями, провулки, були ще тихішими. Тому обхід міста Спритник закінчив досить швидко.

Маєток Алада ібн Баділя теж повнився людьми. Отаман пройшовся обійстям, критично оцінив оборонні можливості двоповерхової кам’яниці та віддав кілька десятків наказів. Перш за все усі легкозаймисті поверхні мали вкрити вощеною глиною, аби не допустити пожежі чи інших відволікаючих маневрів з вогнем. За тим заколотити усі віконниці. А людям ікта позичити зброю замість того металолому, що вони при собі мали. Також вилаяв найманця, який збирався вийти за межі маєтку при повному озброєнні. Інакше, пояснював він, замість асасинів сюди навідаються вартові.

Калімаха отаман знайшов на кухні в товаристві Алада та Хаікалі. Всі троє грали в кості. Ще кілька найманців вгризалися в копчену баранину, перемовляючись дивними слухові мовами. Помітно засмучений еллін розповів, що ятірі, почувши про асасинів, одразу ж виставив його за двері.

– Сказав, що духи йому вже все розповіли, – додав він, викидаючи чергову пару. – Ялла! Сказав прийде завтра, бо йому треба щось там закінчити. Та, як на мене, краще б він там собі й далі сидів. Моторошний цей тип.

– Чарівники всі такі, – озвався Алад. – Цікаво чи духи розповідали йому щось про мене.

– Сподіваюсь, що ні, – Спритник прийняв від Хаїкалі кубики, викинув, випала четвірка й шістка. – Тобі б не сподобалось. Вони ніколи не говорять нічого хорошого.

Вечір підкрався непомітно. На вулиці дощ вже обернувся на мжичку й було незвично прохолодно. Спритник щільніше закутався у вовняний жилет і йшов швидкою ходою, аби зігрітися. З будинків линули приємні аромати вечері, канавками текли темні потоки. Небом шастали кажани.

Рубіновий трунок повнився людьми. Спритник протиснувся крізь роззяв, які спостерігали за метальниками ножів та мало не зіткнувся з челядником, що ніс повні кухлі пива. Вільних столів, ба навіть лав попід стінами не було, тож він знайшов собі місце біля шинквасу. Шинкар такому товариству не зрадів і вирішив йому це продемонструвати, скрививши презирливу гримасу. Проте за чотири мідних кірша все ж подав горнятко кави й за оцінкою найманця її навіть не спаплюжив.

Крізь безупинний гомін розмов зрідка пробивалося розмірене звучання барбета. Спритник досить швидко полишив марні спроби розчути його мотив, розвернувся й роздивлявся людей навколо. Ашаїти в намотаних на шию куфіях, яких він бачив учора, грали в кості, час від часу волаючи щось своєю горловою мовою. Челядник-бербер спіткнувся об чиюсь ногу і пролив вино на чорного довгов’язого чоловіка з роду даїрі, який дав тому кілька стусанів. За мить там вже був вишибала і почалася недовга штовханина, після якої даїрця викинули на вулицю. Один з метальників раптом зайшовся радісним кличем, влучивши прямо у центр намальованого червоною фарбою кола.

Іллі все ще ніде не було видно. Отаман навіть задумався чи не варто краще повернутися в маєток ікта. Та раптовий оклик його імені вирвав найманця з задуми.

– Тебе кличуть Спритником?

Ліворуч від нього сидів чоловік у підперезаному поясом каптані, його голова була щільна обмотана куфією. Весь одяг мав колір індиго, тож це був ніхто інший як представник туарегського народу.

– Це місце зайняте.

– Я прийшов попередити тебе, біляче. Зніми людей з маєтку й обійдемось без жертв.

– Що? – наморщивши лоба, запитав Спритник. – Не чую крізь тканину. Може знімеш і покажеш своє обличчя, щоб я добряче його запам’ятав? Чи спочатку тобі треба спитати дозволу у матріархів?

– Не дразни лева, найманцю, – крізь зуби мовив туарег. – Нас не цікавлять ріки крові, тому відступись і краще далі займайся чорним ринком.

Натовп засвистав метальника, ніж якого відскочив від стіни й впав десь біля лави з іншими відвідувачами. Спочатку він щось розлючено відповідав, а потім протиснувся крізь людей та пішов до шинквасу запивати сором.

– Якщо так не хочеш проливати кров, то сам і відступись.

– Цей чоловік причасний до загибелі мирних жителів. Він тобі цього не розповідав, га? Про те, як мав провести караван з поселенцями до кращих земель, а привів їх прямо до Равія у рабство?

– Мені так шкода, що я зараз розплачусь, – байдуже відповів Спритник.

Туарег прогарчав щось діалектом берберської мови, якого найманець не розумів.

– Слово має ціну, – продовжив він. – Можливо, я б міг повірити у щось таке, аби побачив у цьому щось блискуче і важке.

– Наприклад ножа під ребрами? – виклично запитав чоловік. 

– Вибачте, що змусила чекати, пане Спритнику – пролунав жіночий голос.

Іллі була вдягнута у простору туніку кольору індиго, а чоло вона підв’язала розшитою чудернацькими орнаментами хусткою, в якій поєднувались синій та червоний кольори. Її волосся бурхливими хвилями спадало до плечей. На оманливо дитячому обличчі засяяла скромна усмішка, яку Спритник міг би розглядати увесь вечір. Він навіть не помітив, коли туарег покинув його товариство.

Отаман допоміг дівчині сісти на місце поруч і застукотів двома дирхемами по столу. Завбачивши золото, шинкар забув про свої упередження і подав їм два кухлики вина. А за кілька хвилин він приніс дві тарілки хумусу, замішаного з подрібненим м’ясом баранини.

– А знаєте, – просміявшись з чергової дотепності отамана, промовила Іллі, – коли я розпитувала про вас у місті, то на мене дивилися, як на божевільну. Чого я тільки не наслухалась.

– І що ж балакають люди? – Спритник зробив ковток з кухля і з зацікавленням глянув на дівчину.

– Що ви нечистий на руку, як й усі бербери. Однак у скрутну хвилину бралися на захист міста, ні разу не приставши на більш вигідні пропозиції ворогів. Що ви волоцюга й чаклун. Наче ви можете обертатися на вовка, псуєте худобу і труїте колодці. Та, не дивлячись на таку сумнівну славу, багато хто вас поважає, як от вартові чи дубильники.

– Ще кажуть, від мене кулі відскакують, – весело додав він.   

– Так, – засміялась Іллі, – про це теж кажуть. Але мені здається, що то все пусті балачки. Який же з вас бербер?

– Так, ви мене розкусили.

– То звідки ви? – Вона поклала голову на долоню, ліниво водячи ложкою по тарілці.

– Назва мого роду, як і амазигів, теж перекладається як «вільна людина». Тож, якщо дозволите, я волію змінити тему. Краще розкажіть з яких країв ви приїхали у Тутхейн?

– З дуже далеких, – протягнула дівчина, – з таких, що назва вам ні про що не скаже.

– Тоді можна сказати ми квити.

Людські голоси раптом почали стихати, а барбет навпаки став набирати гучності. Його темп пришвидшився та набрав грайливості. Тим часом челядники відсунули столи та лави, так що в центрі зали тепер було чимало місця. Люди поступово туди сходились, ділились на пари. Різні звичаї та традиції зробили з цього натовпу щось хаотичне і не зрозуміле. А ритмічні удари дойри пустили цей хаос у рух. Він переливався барвами, лунав веселим гомоном та приманював до себе.

– Ходімо, Спритнику!

Дівчина простягнула йому свою тендітну руку. Він не міг проігнорувати цей жест, тому прийняв його і неохоче підвівся.

– Я не мастак у танцях.

– Тоді скористайся чарами! – засміявшись, вона потягнула найманця за собою

– Так я ж не…

Він не встиг договорити. Іллі перестрибувала з ноги на ногу, входячи у такт музики. На мить їхні руки сплелись, піднялись, обличчя зблизились так, що він відчув її теплий подих. За тим вона виписала коло, торкнулась його плеча, сплеснула в долоні. Плескіт з’єднався з ударами дойри, посилюючи її звучання. Не помічаючи цього, Спритник й сам почав рухатися в такт. Усе навколо стало гротескним, напівпрозорим, чимось фоновим. Його увага була прикута лише до неї.

Музика раптом стихла. Наче відлуння, якийсь час після цього звучав веселий гомін. Та скоро стих і він. Всі позаймали свої місця, втамовуючи подих та спрагу.

З бокового аркоподібного проходу увійшли двоє. Вдягнутий у помаранчеву аббу чоловік вів за собою дівчину в просторій сірій туніці. Її ноги та руки були закуті у сталеві кайданки. Коли вони зайняли місце посеред зали, Спритник зумів детальніше розгледіти ув’язнену. Кожна частина тіла, що визирала з-під туніки мала глибокі синці, а на обличчі ще й вирізнялися місця минулих порізів. Вона відсутнім поглядом дивилася у підлогу, закриваючись волоссям карамельного відтінку. Залом прокотився стурбований шепіт.

– Певно ви зараз думаєте, – протерши платком лисину, голосно заговорив чоловік, – що ж це за звір такий посадив дівку на ланцюг? Як можна знущатись з такого тендітного створіння, запитаєте ви?! Та зовнішність може бути оманливою. За першим враженням, сором’язливою усмішкою та спокусливим станом може ховатися…

Прямо на очах карамельне волосся дівчини почало темніти, вкорочуватись. Її плечі набирали розмірів, як за тим і все тіло. Бліда, поплямована синцями, шкіра вирівнювала тон, набуваючи темнішого пігменту. Всі зміни відбувались поступово, неквапливо, аби глядач зумів вловити абсолютно всі її деталі. Метаморфозі піддалось усе, певно, окрім відсутнього погляду смарагдових очей.

– Ховатися чудовисько, – продовжив він. – Їх називають по різному: галлу, кутрубами, джинами – та ми називаємо цих створінь гулями. Ці демони перетворень живуть у далеких пісках, заманюючи у свої гидкі печери спраглих мандрівників. Та інколи, – чоловік перейшов на зловісний шепіт, викликавши у кількох людей переляканий зойк, – вони перебираються у міста. Спочатку вони зливаються з ніччю та поступово просочуються у денну тінь…

Істота в кайданках помітно зменшилась у розмірах. Колір її волосся повільно осипався, набуваючи попільного відтінку. Кремезний стан змінювався на більш жіночний та тендітний, поки не став хворобливо худорлявим. А шкіра зробилась такою блідою, що під нею можна було побачити пульсуючі вени.

– Так вона витає серед живих, шукаючи собі підходящу подобу. А знайшовши, поглинає та займає місце жертви у її житті. Та вам нічого боятись, добрі люди, – він театрально розкинув руки й зробив пів коло. – По-перше, ми під захистом богині Аллак та міської варти, а по-друге, цю істоту можна виявити не лише, закувавши її у срібло. Знайте ж, якщо дорога вам людина почала вести себе дивно, то попросіть її показати ноги!

Чоловік смикнув за кайданки, подаючи істоті, яка зараз мала вигляд типової ашаїтки, явний сигнал. Проте вона ніяк на нього не відреагувала, продовжуючи вдивлятись у тріщину на підлозі. Власник двору стиха вилаявся, нахилився до її вуха так близько, що та, певне, чула його подих, і крізь зуби почав їй щось нашіптувати. Гуль ледь помітно здригнулась, нервово глитнула. Вона повільно, меланхолійно нахилилась до сап’янців з козячої шкіри, послабила ремінці та так само неквапливо роззулася, явивши натовпу пару копит. Залою прокотилася нова хвиля голосів: ошелешених та осудливих. Іллі зойкнула від здивування. Навіть Спритник дозволив собі стиха «охнути».

Після цього істота почала набувати своєї першої подоби

– Що ж, хтозна які ще чудовиська ховаються по між нас. Та бережи нас богиня від цієї мерзоти! На цьому наша вистава закінчена, але ми ще обов’язково зустрінемось. Всіх спраглих прошу до шинквасу!

Спритник одним махом допив вміст кухля. Іллі зітхнула.

– Вона виглядала такою сумною.

– Тільки тому, що той чолов’яга замкнув її в кайданки раніше, ніж зуби гуля зімкнулись на його шиї, – безтурботно мовив найманець. – Під сумним поглядом ховається кровожерливий монстр.

Вони вийшли з «Рубінового трунку» через годину після завершення вистави. Дощити перестало, натомість місто накрило густим туманом. Вітер ніс нічну прохолоду. Небом все ще шастали кажани, перегукуючись неприємним вуху писком.

– Година вже пізня, не проти якщо я вас проведу? – запитав Спритник.

– Ні, – хитнула вона головою. – Мені дали кімнату в заїжджому дворі при гільдії торговців. Але при такій темряві й погоді я містом не зорієнтуюсь.

– Я знаю де це.

Іллі здригнулась від чергового подуву вітру та рефлекторно почала розтирати плечі. Найманець віддав їй свій вовняний жилет, після чого запалив взятий у караван-сараї ліхтар та простягнув дівчині лікоть. Вона прийняла жест. Тепло її руки зігрівало краще, ніж будь-який одяг.

Від «Рубінового трунку» вони повернули на вулицю суконну, звідки вийшли на головну дорогу. На зустріч їм йшли втомлені містяни, подекуди навіть без джерел світла, та сонні вартові. Пара таких на базарній площі зупинила Спритника, аби оглянути його на предмет зброї. Проте швидко впізнали його й раптом забули про свої наміри.

Звідти до гільдії було ще кілька поворотів. Здавалось, туман став густішим. Кілька разів з нього виринали підозрілі типи у плащах та глибоких каптурах, після чого одразу ж зникали, наче були не більше аніж простим міражем. Одна з кам’яниць мала чудернацьке розміщення під кутом, розділяючи вулицю на два провулки. Обидва вели до будинку торгівлі, однак Спритник не міг згадати який зі шляхів буде коротшим. Та як тільки він уповільнив ходу, з ближчого повороту вибіг сполоханий кіт. Тому він вирішив обрати інший.

І дарма.

З темряви вийшли двоє у сірих каптанах, під якими чітко проглядались контури пластин юшмана. Їхні голови були обмотані куфіями того ж кольору. Один з них демонстративно крутив шаблю-саїф, інший був озброєний німчею, тримаючи його вістрям догори. Іллі перелякано зойкнула, але рот їй закрив третій, який абсолютно непомітно для найманця прокрався ззаду. Він приставив до її горла вигнутий кинджал, який носив назву кум’я, та повільно позадкував до єдиного шляху відступу. Двоє попереду трохи розійшлись так, щоб йому важче було слідкувати за обома одразу.

– Це ж все між нами, так хлопці? – м’яко запитав Спритник, дістаючи з-за поясу фліссу.

Ніхто не відповів.

Один з амулетів Спритника раптом задрижав. Такого з ним ще ніколи не траплялось та він знав що це означає. Хтось з цих трьох користувався магією. Він проштрикнув палець ефесом клинка, не зводячи погляду з нападників, повільно провів по тремтячому шнурку і торкнувся плашки, що вискочила з каптана. Активувати інші амулети йому не дозволили.

Асасин з німчею кинувся раптово, всього за якусь мить подолавши відстань у добрих чотири кроки. Він рубанув з плеча, але клинок на пів шляху роздвоївся й змістився нижче. Той, що опускався в напрямку шиї став прозорим і не виглядав небезпечним. Тому Спритник обрав інший і парирував удар так, що нападника повело в сторону. Лівою рукою він вдарив асасина по щоці і той завалився на землю. В цей момент плече найманця пронизав пекучий біль від удару саїфом.

Він вилаявся, відбив черговий удар, який теж роздвоївся і відступив на крок назад. Та ісмаїліт напосідав. Удари його шаблі були швидкими, перед очима мерехтіли прозорі лінії зброї, від більшості довелося ухилятися, щоб не травмувати руку захистом. Другий вже встав і наближався з іншої сторони. Тому Спритник скористався слушним моментом і відбивши удар шаблі, просякнув кров’ю амулет сили.

Одразу після цього він наступив асасину на ногу, вдарив ліктем у груди й той, звучно сапнувши, впав на спину. Ухилившись від німчі, найманець відступив на крок, потім ще, але повторити той же фінт не вийшло. Спритник спробував відбити удар, але той був лише обманкою, натомість справжній прийшовся кулаком по носу. Тепер сапнув уже Спритник.

Не на жарт розлютившись, він таки парирував клинок ісмаїліта і з силою штрикнув його у стегно, пробивши каптан та кольчугу, вістря флісси вийшло з іншої сторони. Зброю довелось відпустити, щоб ухилитись від саїфа, а тим часом проштрикнутий асасин завив від болю.

Спритник пірнув під удар, вперіщивши ісмаїліту кулаком у живіт. Після цього вибив з його рук шаблю і, зловивши її на льоту, рубанув з розвороту. Очі нападника округлились і раптом потускніли. Далі отаман розвернувся до асасина, що відповзав до стіни, лишаючи за собою смугу крові. За мить той зупинився. На віки.

Іллі зойкнула від болю. Вона лежала на землі, а асасина, який тримав її, ніде не було видно. Про всяк випадок Спритник спершу повернув собі фліссу, витер її об одяг нападника і підійшов до дівчини, яка розтирала забиту ногу. Він ще раз оглянув навколо, провів ліхтарем, але при такій темряві та тумані марно було сподіватись побачити хоч щось далі свого носа.

– Ти в порядку? – запитав Спритник, допомагаючи Іллі встати.

– Так, – подумавши, відповіла вона. – Той третій втік. Тебе поранили!

– Не зараз, нам потрібно спішити. Він може покликати на допомогу.

Спритник схопив її руку і повів за собою. Він постійно оглядався та прислуховувався, тримаючи фліссу напоготові. На щастя, шлях зайняв всього кілька хвилин. Вони зупинилися біля добре освітлених воріт до заїжджого двору, що знаходився з іншої сторони гільдії. Вартовий відкинув сонливість, випрямився та сильніше стиснув древко списа.

– Ну що ж, – сказав Спритник, – здається, прийшли. Сподіваюсь, залишок дня у вас пройде краще, ніж остання година

– Зачекай! – вигукнула вона, схопивши найманця за долоню. – Ти що, зібрався кудись йти? Тебе ж поранили.

Він вперше поглянув на рану і виглядала вона досить кепсько. Лінія порізу тягнулась від плеча і ближче до ліктя завертала до нижнього ребра. Та кров здебільшого сочилась саме з руки. З поглядом прийшло усвідомлення і пекучий біль, що ховався на задвірках свідомості, раптом набрав сили. До всього сила амулетів вже вивітрилась з тіла і він почав відчувати сильну втому.

– Це пусте, – відмахнувся Спритник.

– Ні, не пусте, – різко відказала Іллі. – Тобі потрібно зупинити кров і перев’язати рану, тому ти йдеш зі мною.

У нього не було сил сперечатись. Він лише усміхнувся кутиком губ і покрокував вслід за дівчиною. Та вартовий не поспішав їх впускати. Скрививши губи, він уважно приглянувся до отамана найманців затим перевів погляд на Іллі.

– Панно, вас я можу пропустити, але цього, – він зупинився, обмірковуючи, як назвати Спритника, але, зрештою, так нічого й не придумав, – цього я пустити не можу.

– Нехай це буде під мою особисту відповідальність. Ви ж бачите, що його поранено!

Спритник дістав з капшука кілька кіршів. Лице вартового ніскілечки не змінилось та питання можна було вважати вирішеним. А з самого ранку він вирішив одразу ж повернутися до маєтку ікта.

***

За перших променів сонця Спритник уже був на ногах. Після дощу вулиці сильно розмило й земля постійно приставала до взуття. Базарна площа взагалі стала суцільним місивом багнюки. Рана неприємно нила, а дорогий каптан висів на ньому дірявим ганчір’ям. Певно, єдине, що його стримувало, аби не зірватися на першому ліпшому пройдисвіту, це тепло від поцілунку Іллі.

Обхід міста він вирішив відкласти на потім, тому попрямував одразу до маєтку ікта. Дорогою він прислухався до розмов містян, намагаючись розчути щось про нічне вбивство. Та їх цікавило лише підняття цін на рибу і якийсь скандал з дружиною радника еміра Тутхейна. Цілком ймовірно асасини забрали своїх полеглих до того, як тих знайшов хтось інший. Принаймні, подумалось йому, від місцевих поки проблем можна не очікувати.

Вартовий при вході привітав його жестом. Більшість навіть не звертали на нього уваги, займаючись своїми справами: тренувались, вичищали кольчуги та точили клинки. Однак майже не розмовляли між собою. Та й загалом повітрям чомусь витав похмурий настрій.

В сінях уже стояли приготовані барикади. Спритник оминув їх, привітався зі ще одним найманцем й увійшов до гостьової зали. Усі зайві предмети прибрали, лишивши тільки стіл і дві лави. Крізь забиті віконниці не проступало навіть краплини світла, тому приміщення освітлювалось кількома лампами. Та навіть так, тут все одно було досить темно. По столу барабанила пара кубиків, якими грали Калімах, Алад та троє його охоронців. А ще звідти линув приємний аромат баранини та іншої їжі, яку наносили з кухні. \

– Бачу фортифікаційні роботи завершено, – закінчивши огляд, підсумував Спритник. 

– Отамане?! – обернувся на звук еллін.

Він вмить підвівся зі свого місця, взяв ліхтаря й наблизився до Спритника, щоб краще його роздивитись.

– Що з вами сталося? На вас теж напали? Де ви були всю ніч?

– Мене теж це цікавить, – роздратовано мовив ікт.

– Почекай, – сівши, він налив вина у пустий кубок, – що значить теж? Доповідай, сержанте.

Еллін поставив ліхтаря на підлогу та поправив куфію, що мішкувато звисала з шиї.

– Дубильники знайшли Свічку й Раката мертвими. Таум зумів відбитися, дубильники його ж і привели, але він важкий. Якщо чаклун не займеться ним найближчим часом, то до ранку навряд чи доживе. Скільки було нападників він сказати не зумів, але це точно були асасини.

 – Ну що ж, – Спритник відірвав шматок м’яса, – Тоді рахунок у нас поки що рівний. Не схоже, що вони відмовляться від своїх намірів, тому скажи нехай Каїхалі привези з табору модфи, розмістите їх на барикадах, і мою пищаль. Цей тиждень нікому не пити, містом не вештатись. Всі сидимо тут. А, й ще передай усім, що полонених ми від цієї ночі не беремо.

– Модфи досить гучні, ви впевнені?

– Вартові й так збіжаться на звук бою. Якщо що ними й відкупимось, а там виміняємо на питво.

Отримавши накази, Калімах покинув маєток.

– Я ж вас попереджав, що це далеко не простаки, – крутячи перстень, сказав Алад. – Чому ви не повернулись на ніч у маєток? І чи не занадто легко ви вийшли з сутички, – вказав він на плече отамана.

– Не один ви займаєтесь попередженнями, – Спритник відірвав ще один шмат м’яса. – Вчора ввечері один з них вирішив, що мені мало теревень. Говорив і про вас, що ви теж далеко не простак.

– Я зробив те, що мусив, – через який час мовив ікт, – Я мав рятувати сім’ю, а ісмаїліти робили й гірші речі. Це сектанти й нечисть. І вони нарешті мають понести покарання.

– Мені немає діла до чвар, – перебив його Спритник. – В хід іде серйозніша зброя, ніж шаблі, тому тепер мої послуги коштують двадцять дирхемів за людину. І якщо тобі щось не до вподоби, то кожен робитиме те, що мусить.

Спритник вийшов з будинку і ще раз обійшов маєток, До фортеці, звісно, йому було дуже далеко, проте нападникам буде не просто. Після цього він постарався поговорити з кожним найманцем, грав з ними у кості, слухав свіжі жарти й місцеві новини. Останнє навіть трохи його зацікавило, однак в перспективі вони не мали жодного практичного застосування. Та навіть проста ґречність підійняла найманцям настрій.

Ятірі з’явився за кілька хвилин перед тим, як Спритник збирався піти на зустріч з Іллі. Чорношкірий чаклун був досить старим. Говорили, що той пройшов вже сьомий десяток, хоча по вигляду такого й не скажеш. Він мав невисокий зріст та пряму поставу. На поголеній голові рясніли різнокольорові татуювання з сигілами. Сиву бороду ятірі перев’язував ремінцем з козячої шкіри, а ще оздоблював її обробленими кістяками, схожими на вкорочені людські фаланги. Кістяки також були й на шиї, в перемішку з амулетами.

– Нарешті, – сказав Спритник. – Ми тебе зачекались.

Чаклун кинув на нього свій прозорливий погляд. В цьому жесті явно приховувалась якась магія, адже навіть Спритнику завжди хотілось зіщулитись під його натиском. Ятірі сів на лаву попід опустілою конюшнею, випростав ноги й стомлено зітхнув.

– Старий я поспішати. До того ж духи цього разу вимагали неабиякої жертви.

– Сподіваюсь, – він сів поряд, – ці жертви не приведуть до нас вартових.

– Ті й так прийдуть. Кубик зараз крутиться на грані, як та танцівниця, але зовсім скоро він зупиниться. Та навіть духам невідомо якою цифрою догори: вони бачать шістку, але чотири крапки виглядають примарними, тож це може бути й двійка. В цікаве ти лайно вляпався, отамане. Може не варто було дражнити того хлопця?

– Вони не мають грошей. Принаймні таких, як у нашого ікта. Тим паче, – він завів руки за голову, – ставки виросли. То що там з чаклунами?

Ятірі витягнув з кишені абби пару овечих зубів, на яких дрібними насічками були витесані невідомі найманцю символи. Він кинув їх на землю, втоптав ногами й затим проговорив закляття. Всього на мить його зіниці розширились так сильно, що поглинули зелену райдужку, але коли той моргнув, все повернулось назад. Зуби прямо на очах Спритника розсипались у порох.

– Сильних вони на такі незначні завдання не посилають, а слабших ти вчора вже бачив. Тепер на них можна не зважати: духи не дадуть тут нікому чарувати.

– То ось чому ти так затримався. А амулети?

– Це сила духів, з ними все буде в порядку. Отамане, – після довгої задуми заговорив ятірі, – втамуй мою цікавість і скажи, як ти справився одразу з трьома рафіками?

– З двома. Третій тримав мою нову знайому, але втік коли я вбив його товаришів.

– Дівчина? – здивовано запитав він і закусив губу. – Зрозуміло. Що ж, – чаклун прихилився спиною до стіни, – шість чи два? Ти змусив сумніватися навіть духів. Здається, ти кудись збирався, Спритнику. А я тим часом займусь розписом.

***

Спритник зустрів Іллі неподалік від палацових воріт. Вона одразу ж оглянула плече найманця й порадила змінити пов’язки одразу по поверненню в маєток ікта. Вони привіталися з вартовим гулямом, який служив безпосередньо еміру. Він пускав лише знатних іктів, членів дивану, радників та їхні сім’ї. Проте за п’ять дирхемів, заплатити які могли дозволити собі лише кілька сотень містян, той пропустив їх усередину.

Між внутрішніми стінами та палацом розташовувався сад, яким опікувались найкращі майстри земель Аллак. Серед викладених у фігури каменів, вкритих вистриженим ротемом, росли іриси та мімози. Відкидали ґротескні тіні фініки та низенькі пальми. Вони йшли мощеною дорогою, милуючись видами та розважаючись розмовами. Повз них проходили гладкі чиновники та їхні дружини. Звідусіль лунали дитячі веселощі.

Троє хлопців дражнили іфрида, що безупинно бився об розписані символами ґрати величезної клітки. Спритник не бачив його, відколи був тут востаннє. Тож разом з Іллі затримався, дивуючись тому, як пересувається розумний вогонь. Він мав форму, віддалено навіть нагадував сильно видовжену людину. Дві чорні точки, певно, заміняли йому очі, а з темного потоку, що постійно розмивався, виривалося незрозуміле грізне булькання. Кожен його рух нагадував удар бурхливої хвилі, що невпинно намагається сточити скелю. Проте навряд чи колись йому вдасться сточити свою. Один з хлопців вилив на нього пів відра води й той сахнувся, забулькавши з виразними нотами відчаю.

Діти зареготали, а Спритник й Іллі пішли далі.

– Спритнику?

– Так?

– Я маю дещо тобі сказати, – невпевнено почала вона, – Після вчорашнього, я вирішила прискорити свої справи в Тутхейні й завтра вирушаю в дорогу. І подумала, – продовжила дівчина після паузи. – може ти зі своїми найманцями складете мені компанію? Не схоже, що в цьому місті вам раді.

– Якби ти сказала про це через тиждень, то можливо я б погодився. А зараз, – він гірко всміхнувся, – зараз у мене є зобов’язання.

– Перед тим іктом, Аладом? Про нього теж ходять різні чутки.

Вони пройшли статуї доньок Аллак: Саті, що запалює сонце пострілом вогняної стріли, та покровительці ночі Палімір. Остання застигла в елегантній позі, простягаючи руку до неба.

– Я знаю тих людей, що на нас напали. Вони завжди досягають свого, будь-якими методами. Навіщо так ризикувати, коли цілком ймовірно нічого не отримаєш натомість?

– Тоді ми з ними схожі у своїй наполегливості.     

– Це дурість.

– Послухай, – Спритнику ледь вдавалось приховати роздратованість у голосі, – яка слава буде ходити про того, хто відступив без серйозної на те причини? Боягуза? Зрадника?

– Землі Аллак величезні, на більшості про тебе ніхто не знає. Я буду поряд і просто… – в її очах встали сльози. – Просто цієї ночі нас могли убити. А ці, ці вбивці, про них знає кожен купець. Вони не зупиняться.  

Вона потягнулась до найманця, проте той відсахнувся. Можливо, подумалось йому, все це марне гаяння часу.

– Насправді, мені вже час йти. Сподіваюсь, ми іще побачимось.

Спритник йшов не обертаючись. Зрештою, це таки було марнуванням часу.

***

Вся підлога маєтку ікта Алада тепер була розписана невідомими Спритнику символами. Ятірі пояснив, що вони не дадуть проникнути всередину злим духам і зможуть замінити ліхтарі, якщо на те буде потреба. Як саме це мають зробити химерні малюнки отаман не уявляв. І чесно кажучи уявляти не хотів. Коли справа доходить до магії все завжди надто складне.  

Барикади тепер були розставлені й на обійсті, на випадок якщо їх застануть зненацька. Цьому сприяли стіни, що були далеко не замкові, за бажанням їх можна перелізти навіть без крюків. Частину модф зачепили за крюки на барикадах та, побачивши це, Спритник цокнув язиком і наказав перенести їх у будинок. Дві поставили на кухні, чотири в сінях, інші роздали найвправнішим стрілкам, які при нападі одразу ж мали зайняти місця на другому поверсі. .

Чаклун таки зумів допомогти пораненому і його відправили до табору конем, на якому привезли зброю. Та сам ятірі відмовився їхати з ним, пославшись на слова духів. Ніхто їх перевірити не міг, тому сперечатися не став. Алад ібн Баділь весь вечір нервово крутив перстень на великому пальці й не відводив погляду від мерехтливого світла ліхтаря. Калімах пояснив, що ікту не сподобалась відповідь чарівника на якесь запитання. Спритник було хотів з ним поговорити, але, зітхнувши, вирішив, що це буде марнуванням часу.

Тому прийнявся чистити пищаль. Її вага приємно лежала в руці й відволікала від зайвих думок. Ритмічні рухи викликали спокій.

Та раптовий вибух поклав край усьому спокою. Разом з тим звідусіль залунали неспокійні голоси та перше болісне волання, а повітрям розійшовся сильний запах сірки. З-за барикад засвистіли стріли. Крики тепер не стихали ні на мить: частина звучала по бойовому, а інші від болю.

– Усім до зброї! Стрілки нагору! – ревів Спритник. – Захищайте ікта!

Він хотів вийти назовні, щоб оцінити ситуацію, проте у нападників, як виявилось, в запасі був не один «залізний грім». Маєток здригнувся, а дошки повиривало з кількох віконниць. Тому йому довелось лишатися, а на вулицю натомість відправити Хаїкалі.

Від наступного вибуху проходів для асасинів побільшало. Проте Спритник не відставав. Він активував один з амулетів, рука перестала тремтіти й спрямувалась прямо в ціль. Пищаль гучно виплюнула кулю, за нею вистрілили модфи. На мить крики стали голоснішими, але швидко вирівнялись.

Поки стрілки перезаряджали зброю, інші намагались влаштувати барикади. Та цьому вже не можна було зарадити. В будинку зав’язався бій. Найманці ззовні відступали до сіней. Пролунали постріли. Спритник вигукував накази та рубав навідмаш. Алада відвели у центр та оточили зусібіч його охоронці.

Більшість асасинів навіть не мали кольчуг під каптанами. Фідаї лізли крізь побиті віконниці, наче набридлива комашня. Хаотично літали стріли, одна з яких пролетіла всього в кількох сантиметрах від голови Спритника і влучила прямо в груди охоронцю ікта. Калімах спритно орудував шаблею, вигукуючи лайки різними мовами. Особливо грізно він зазвучав, коли його різонули по нозі.  

Кров пінилась на запиленій підлозі. Символи ятірі засяяли примарно голубим та користі від цього не було. Старий маг бубонів собі під ніс щось нерозбірливе, його не хвилювали ані постріли, ані крики, ані надто вже близький блиск ворожої сталі. Натомість вороги подекуди бездумно спинялись, інколи хапались за голови, сходячи нелюдським вереском. Магія витала між живими та мертвими, союзниками та ворогами.

Спритник відчув легке запаморочення, через яке пропустив удар у пошкоджене плече. Від смертельного уколу в груди його врятувала пластина юшмана. Ноги почали зрадницькі підкошуватися. По щоці пройшовся невидимий дотик холодний та болісний. Він сахнувся, мотнув головою, однак ці дивні відчуття не зникали. З найманцями навколо відбувалося схоже, тож багрових плям різко побільшало.

Тим часом, не помічаючи бою навколо, повз них просувалась фігура у чорному. Легким дотиком обтягнутої рукавицею руки він повалив отамана на підлогу і пішов у бік ікта. Його охоронці вступили у бій троє на одного та незабаром кожен з них пішов на зустріч з предками. Алад ібн Баділь не зміг нічого зробити. Одна мить і він обм’як у руках чорної фігури.

Спритник зіщулився. Все навколо звучало, наче крізь воду. Проте він зрозумів, що бій завершено, оскільки залізо перестало надокучливо брязкати. Над ним повиснув чаклун, з чийого носа та очниць струменіла кров. Той схопився за один з амулетів найманця, заворушив губами й пройшовся багряними пальцями по символах на плашці. Раптом стало набагато краще.

– Оклигав? – запитав ятірі. – Бачу, що оклигав. Хапай пістоля й біжи за тою мерзотою. То був Маджун, спритнику! Цю скалку треба прибрати, так що вставай!

Він потягнув отамана найманців на себе і як на старого чаклун, виявилося, мав чималу силу. Спритник кидав неспокійні погляди навколо все ще намагаючись зрозуміти, що щойно відбулось. Навколо лежало щонайменше двадцять тіл, поранені стогнали від болю та прохали про допомогу, а здорові відстрілювали відступаючих асасинів.

– Він побіг через задні ворітця, у сторону порту. Давай же, швидше!

Спритник не став сперечатися. Він бездумно пішов до сіней, безтурботно переступив через ікта і вийшов на вулицю. Мертвих тут було набагато менше. Отаман найманців вибіг через задні ворітця, прихопивши ліхтаря, що висів на стіні. Далі пришвидшився, скорочуючи провулками. Думки якийсь час ще плутались та, зрештою, він зосередився, обравши за головний рушій ненависть: за потворну магію, за спаплюжену честь, та врешті-решт за поразку.

Фігура у чорному не поспішала. Спритник вирішив, що дистанції в тридцять кроків буде достатньо. Вимазав палець у крові, що сочилась з плеча, та торкнувся амулета. Рука перестала тремтіти, усе зайве для нього зникло, лишивши натомість тільки ціль. Та він усе одно схибив. Тому довелось знову бігти.

Фігура петляла провулками, а коли до порту залишилось всього нічого – змінила напрямок до гетто даїрі. В грудях нестерпно пекло, кожен вдих дер йому горло. Спритник не міг зрозуміти, чому цей чаклун тікає. Чому не спиниться, щоб дати бій чи скористатися магією? Усі думки різко обірвалися, коли він почув знайомий голос, що молив про допомогу.

Іллі лежала у багнюці, потираючи скривлену ногу. Її сповнене жахом обличчя рясніло від синців. Підбите праве око сильно запливло, з кутика губ повільно текла цівка мішанини з крові та слини. Побачивши Спритника у світлі ліхтаря, її здорове око округлилось й одразу після цього з нього потекли каплі сліз.

– Що з тобою сталося? – запитав він, присівши. – Хто це зробив?

Вона не відповідала. Тихо схлипуючи, Іллі потягнулась до Спритника. Він одразу ж кинув зброю на землю, приймаючи її в обійми. Дівчина поклала ліву руку йому на плече, шморгнула носом і витерла сльози, що скрапували з підборіддя. І раптом вивернувшись, опинилась у найманця за спиною, після чого невловимому оку рухом приставила ніж до його горла.

– Даремно ти вперся рогами у цю справу, Спритнику, – заговорила вона тихо й спокійно.

– Що це означає?! – закректав найманець.

Він спробував вирватись з хватки дівчини, проте йому не доставало сили. Це шарпання найманця роздратувало дівчину й та сильніше притисла ніж до його горла.

– Тебе попереджали, – продовжила вона все тим же тоном, – просили, однак ти не послухав. Я мала на тебе такі плани… І ти навіть дійсно мені сподобався, Спритнику. Подумати тільки, скільки жертв,– з сумом мовила дівчина. – Шкода, що все вийшло так як вийшло.

– Раз тобі так шкода, – захрипів він, – то для чого це все, га?  

– Для чого? – засміявшись, запитала Іллі. – А яка слава буде ходити про того, хто відступив без серйозної на те причини? Боягуза? Зрадника?

– Ось воно що, – сказав він після короткого мовчання. – Тоді давай покінчімо із цим.

– Ні, Спритнику. Ти цінніший живим. Я розумію, твоя сторона там, де блищить золото. Однак я хочу, аби ти раз на все життя запам’ятав, – Іллі нахилилась до його вуха так, що він відчув її теплий подих, – ніколи не вставай на нашому шляху.

Удар був нанесений майстерно. Він навіть не встиг відчути різкий біль від удару в потилицю, як обм’якло звалився на землю. І свідомість його поринула у темряву. 

Звідти його вирвало різке штурхання міцних рук. Спритник стиха закректав, повернувся на спину. В очах стояла пелена і людина в світлі ліхтаря розмивалася, наче їх розділяв замилений потік. Невідомий схопився за зболене плече та надавив. Від цього у найманця одразу ж все прояснилось і він, здригнувшись, гаркнув від болю. Над ним сидів Калімах з наспіх перев’язаною ногою та безліччю дрібних подряпин частина з яких вже почали набрякати.

– Отамане, добре, що ви живі, – сказав він, перев’язуючи куфією плече спритника. – Зможете підвестися?

Спритник сперся на лікті й відповз до стіни будинку, що стояла за крок від нього. Еллін допоміг йому сісти і продовжив огляд, промацуючи його у пошуках потенційних переломів.

– Довго я тут лежав? – глитнувши, запитав отаман.

– Не знаю, але я майже одразу погнався за вами.

Десь у тінях прошмигнув кажан. Спритник скосив очі у тому напрямку, однак нікого не побачив.

– Ікта вбили, – в голосі елліна відчувалась образа.

– Я знаю, що з іншими?

– Каїхалі сильно порізали, не знаю чи він доживе до ранку. Що з чаклуном навіть сказати не можу: коли він чарами намагався допомогти одному з поранених, то з його очей і носу хлинули цівки крові й він втратив свідомість. Так-сяк живих маємо вісім інші або мертві, або скоро такими стануть. Що будемо робити? – він важко сів на землю, відхиливши голову догори. – Місцеві озброюються і перекривають вулиці. Після такого навряд нас охоче випустять.

– Повертайся в маєток, – після короткої мовчанки заговорив Спритник. – Повертайся й скажи, щоб поранених, які можуть йти, відвели у табір. Нехай йдуть будинками, роздаси для цього кожному по капшуку. Сам залишся й заховай десь усе добро ікта – йому воно вже ні до чого. А я, – закривавленими пальцями він схопився за амулет сили, – піду до капітана Дірія відкуплятися. Тільки от ще хвильку відпочину…