Останні збори ОСББ

Якщо з вами хоч раз станеться те, що здавалося неможливим – це назавжди зруйнує довіру до відомої вам реальності. Один раз сталося неможливе – значить може статися знову. Все, про що ви знали напевно, починає розпадатися. Плани на майбутнє? Можете забути про цю сміховинну ідею. Майже що завгодно може виявитися правдою. Орвел і Гакслі оживають у вигляді зомбі і йдуть розповісти вам про свої марення. Тільки кого вони тепер вразять?

Нашу реальність зруйнували ми самі. Не так вже й неможливо, правда? Однак найгірше в цьому те, що все вийшло аж занадто тривіально. Людство зруйнувала Вавилонська вежа.

Все почалося з маленьких війн, які в один рік спалахнули в різних точках планети. Спочатку активізувалися давні конфлікти. Багаті держави спостерігали й допомагали – хто кому. Та в якийсь момент таких війн стало надто багато, а визначити, кого підтримувати, ставало все складніше. Важко окреслити момент, в якому все зайшло надто далеко. Від першої війни на сході, до того, як Британія напала на Сполучені Штати, минуло п’ять років. На той час вже майже не лишилося об’єднаних військових альянсів. Все почало сипатися, і світ став занурюватися в тотальну всеосяжну війну, де нема двох сторін, лише десятки держав, які відстоюють кожен своє. Західні цінності, мусульманські цінності, диктаторські цінності. Настала мить, де кожен на «заході» мав своє уявлення про «захід». А кожен диктатор хотів бути єдиним диктатором. А хтось з мусульманського світу захотів поглинути весь інший мусульманський світ. Та коли міста почали руйнувати ядерні вибухи, всі разом почали вмирати. Швидко й болюче.

Бізнес імперії попадали ще в перші роки. Нікого більше не цікавили нові моделі айфонів, дивани з ікеї і кава зі старбаксу. Великі підприємства, зруйновані ракетами, не мали вдосталь здорових робітників, не мали… та нічого вони вже не мали. Попадали ще швидше за старбакси.

Так само швидко почали спалахувати громадянські війни. Люди перестали розуміти одне одного, у кожного було своє бачення, кожен був проти всіх. Раз за разом відбувались військові перевороти, окупації, партизанські контратаки і знову окупації. І звісно ж розпалася не лише економіка: культура, освіта, демократія – розвалилося все. За вісім років після початку війн у цивілізації лишились лише релікти старих досягнень і тисячі тон зброї.

Держави упали сміховинно швидко. І єдине, що могло б об’єднати нас – щось страшніше, ніж ми самі. Та якщо ви думаєте, що я настільки наївний, щоб плекати такі надії, то ні. Мені нарешті стало байдуже.

*

Я рухався під дощем по гнилому листі, яке гидко чвакало під ногою. Милиці непевно вгрузали у ковзку багнюку. Йти було недалеко: конференц зала астрономічної обсерваторії була зовсім поряд від нашого будинку. Нікого не було видно. Люди не поспішали просидіти три години на зборах ОСББ: скулячись у крижаному залі, вислуховувати абсурдні ідеї своїх недолугих сусідів.

За рогом я побачив голомозого Андрія, що стояв під навісом, затиснувши в зубах самокрутку. З лискучої від води чорної куртки у нього крапала вода. На спині у нього навіщось був дебелий рюкзак. Андрій жив через стіну від мене. З його квартири ніколи не було ні звуку. Мабуть він весь час так само завмерло сидів у своєму кріслі з самокруткою в роті і розглядав грибок на стінах.

– Привіт, – сказав я.

Андрій перевів на мене погляд і ледь чутно промуркотів привітання.  

– Вже хтось прийшов?

– Голова. І баба Люба.

– Цікаво, чи крім нас взагалі хтось буде.

Він повільно кивнув, випускаючи дим безживними губами. Судячи з його тотальної байдужості до світу, мене дивувало, чому він взагалі приходив на збори. Та скажу вам чесно: в ньому було щось таке спокійне, до чого прагнув і я.

Всередині було ще холодніше, ніж на дворі. Жодна лампочка не горіла – ніхто не бачив сенсу тягти сюди генератор. Я шкутильгав крижаним коридором по дерев’яній підлозі, що розбухла від вологи і рипіла з кожним кроком.

– Бажаю здоров’я, – сказав я, увійшовши до конференц зали. Вже й не пам’ятаю, коли останній раз говорив «Добрий день». Це вітання випало з лексикону через цинічний присмак.

– Вітаю, – сказав голова. Він сидів за столом, на якому були розкладені папери і запалена свічка. Ярослав жив наді мною і я щодня слухав як він ходить туди–сюди кімнатою. Прогнилі килими, які колись глушили цей звук, довелося повикидати з квартир ще навесні. Рік тому опалення остаточно зникло. Генератор не тягнув обігрівачів – його заледве вистачало, щоб зарядити телефони і мати ввечері трішки світла. Астрономічна обсерваторія і наш двоповерховий будинок на 16 квартир розташувалися в лісі, який лише посилював вологість. Стіни у квартирах були вічно мокрі від конденсату, тож дуже швидко все почало гнити.

– Хтось ще планує бути? – спитав я.

– Планує. У нас купа важливих питань, було б дивно, якби всі проігнорували.

– Так, але на минулих зборах теж були важливі питання, а прийшло п’ятеро.

– Цього разу так не буде.

– Ви їх залякали?

– Хто не приходить, не бере участі в голосуванні.

– Це незаконно.

Ярослав відірвав очі від листків і подивився на мене. Насмішка, важка, як і весь його дух, читалася на обличчі. І я його розумів. Кого в біса тепер цікавить законність? Та й не мені про неї говорити.

– Але якщо вони не голосуватимуть, то й не захочуть виконувати.

– Це ми ще побачимо, – сказав він і знову втупився в свої папери.

До зали зайшов голомозий Андрій, а за ним ще дві людини – подружня пара з сусіднього під’їзду. В чоловіка все обличчя було вкрите червоними плямами. Бозна, на що він хворіє – ліки, які вдалося дістати, явно від того не помагали. На мить мені примарилась стара звичка діставати телефон щоразу, коли треба на щось чекати. Не лишалось нічого як розглядати радянську космічну мозаїку на стінах: 12 сузір’їв, Копернік, космонавти літають у темно–синьому космосі. З кожною хвилиною зображення тонули у сутінках, і лише свічка відкидала на них гротескні смикані тіні. Люди по-троху збиралися – Ярославу справді вдалося їх залякати, бо приходили навіть ті, хто ніколи не ходив. А можливо їм просто стало настільки нудно сидіти вдома, що збори ОСББ здалися привабливою соціальною розвагою?

– А чому ви не залякували мене? – спитав я.

– Тому що ти і без того ходиш на збори. Я сказав лише тим, кому потрібна додаткова мотивація. Ще три хвилини і будемо починати.

Люди переважно мовчали. Добросусідство давно вже забуте. Воно спалахнуло тільки на початку цього кошмару, але швидко перегоріло. Терпіти одне одного цим людям було все важче. Кожен мав своє бачення, як нам виживати у цьому злетівшому в пікет світі. А якщо бачення не було, то можна просто заперечувати все, що кажуть інші.

– Сьогодні в нас на розгляді кілька важливих питань, – почав Ярослав, – та перед цим, тут у мене є кошторис: хто скільки вклав і що за це було куплено. І є одна проблємка. Вона стосується тих, хто не вкладає гроші у спільний фонд. Лише Анастасія Михайлівна принесла кілька мішків свого врожаю до спільного продовольства. А решта?

– Чо я маю віддавать те, що сама виростила? Я не беру їжі зі спільного продовольства, – озвалась баба Люба.

Ярослав зиркнув на неї над окулярами. Верхня губа у нього злегка сіпнулася.

– А чому ми маємо скидатися на вашу електрику? Чому ми ремонтуємо замість вас дах у будинку? І ви мабуть забули про три пачки ліків від гіпертонії місяць назад? По вашому, в нас тут благодійний фонд? Я не розумію, чому я знову і знову мушу пояснювати все, як для тупих. Здається, простіше нікуди. Але на кожних зборах знайдеться людина, яка чомусь не розуміє, навіщо скидатися до спільного фонду. Не хочете скидатися разом з усіма – ідіть викопайте собі землянку в лісі і живіть там.

Баба Люба лише незадоволено гмикнула і нічого не відповіла. 

– Всі, хто не скидається грошима, прошу завтра з’явитись біля гаражів з тим, що виростили. Але питання з грішми все одно залишається відкритим. Того, що ми маємо, більше не достатньо. Бензин здорожчав у півтора рази. І доставляти його сюди стало значно складніше. Що будемо робити?

Всі тривожно засовалися. Ті, хто добували гроші – робили це у дуже нелегкий спосіб. І віддавати більше було зовсім неприємно, ще й перед зимою. Он в тої жінки, у брудній шубі, чоловік контрабандою возить харчі з–за кордону. Тож вони гроші мають. Але ось інше подружжя – жінка часто вибирається кудись у місто, але що вона там робить – ніхто не знає. Або виконує якісь завдання, або продає себе. Вони ледве зводили кінці з кінцями. Четверо з присутніх, у котрих всі кінцівки були на місті, працювали найманою робочою силою на якийсь місцевий мафіозний клан. Скоріш за все просто тягали або перевозили коробки: з ліками, зі зброєю і таке інше. Ні на що більше вони були не годні, тож і заробляли небагато. Ярослав та голомозий Андрій теж скидалися до казни, але де вони брали гроші і скільки їх у них – ніхто не знав. Решта перебивались випадковими заробітками, або намагалися виростити городину біля дому. Все літо я витріщався на те, як Артем, в якого 70% тіла вкриті шрамами від опіків, копирсається однією рукою в землі. А неподалік від нього повзає Кирило з повністю ампутованими ногами, і теж намагається щось виростити своєю маленькою садовою лопаткою. Якесь фрік шоу, вибачте на слові, але коли дивитись нема на що, то й на це будеш. Щодо мене, то я досі умудрявся жити на заощадження, які зібрав, коли це все почалося. Спершу я пішов воювати. А коли війна перетворилась просто на анархічну м’ясорубку, пішов працював в одному збройному угрупуванні. Грабували, продавали, зачищали. Брудна робота, але заробляв пристойно. Одного разу я підірвався на міні, втратив ногу і на цьому моя збройна кар’єра закінчилася.  

Якщо згадувати той примарний сон, яким здавалося життя до війни, то я був креативним копірайтером. І ви знаєте, ця професія все ще має попит в такі часи. Саме тому, коли заговорили про гроші, я озвався:

– В мене є можливість заробляти. Якби мені давали трошки більше електрики, бодай на дві–три години в день, я міг би заробляти зі свого комп’ютера. До того ж нормально.

– Ти маєш доступ до інтернету? – спитав Артем.

– Маю портативний військовий роутер. Він працює через супутник. Раніше я працював в Інтернеті і там досі для мене є робота.

– Ну да, будеш тратить більше всіх бензіна, а чи побачим ми ті гроші, ніхто не знає, – закавкала сусідка, що заробляла у місті.

– Скільки ти можеш заробити протягом місяця, якщо матимеш електрику дві години на день?

– Що? Дві години? – заторохтіли люди. – Це нормально по вашому? У нас всіх є електрика лише по годині і то не кожного дня!

– У нього весь цей час був Інтернет, а він ні з ким не додумався поділитись…

– Я можу заробити біля мільйону, – озвався я.

– Що там того мільйону зараз…

– Але і він зайвим не буде, правда? Я не знаю, можливо вдасться і більше. Мені потрібен Інтернет, щоб трошки пошукати гарні пропозиції.

– А де гарантії? – загуркотів Кирило.

– Як це в Інтернеті за дві години на день можна заробить мільйон? – сказала баба Люба.  

– Якщо мені не вдасться, я компенсую зі своїх заощаджень. Обіцяю.

– Обіцяє він…

– Ваші обіцянки для нас нічого не варті!

– Тихо! – прикрикнув Ярослав. – Я вважаю, ідея непогана. Якщо Даня не виконає обіцянку, ми всі знаємо, де він живе. Гадаю, йому було б дуже ризиковано нас дурити. Я голосую погодитись.

Якийсь час всі мовчали, нахмурено міряючи мене поглядом. Їхні кислі міни невимовно дратували мене, але я намагався абстрагуватися і просто байдуже дивився у вікно.  

– Гаразд, – сказав чоловік у кашкеті. Він був одним з тих, хто заробляв у мафії. – Ярик правий, ми справді знаємо, де ти живеш. Тож якщо це не спрацює…

– Все спрацює. Мільйон, або більше.

– Добре. Піднімайте руки, хто за, – сказав Ярослав і сам підняв. – Якщо більше половини – рішення прийняте.

– Має бути дві третіх! – запищала знову баба Люба. Як вона вже дістала. Ярослав просто проігнорував її. Дві третіх було актуально, поки ми ще дбали про бюрократичні формальності. Але поняття легітимності більше не існувало. Мафія тепер панувала, торгівля людьми процвітала, а таке слово як контрабанда взагалі втратило всякий сенс.

Щоразу, як мені давали електрику, я одразу починав шукати новини. Мені не треба було світло. Мені байдуже, що я не мився вже більше місяця. Я заходив в Інтернет і намагався зрозуміти, що відбувається з рештою світу. Чи він остаточно колапсував? Чи намагається бодай хтось відновити примарний лад? Що там в Америці, що у Австралії?

Новини були різні. Невідомо, хто тепер наповнював світ інформацією, тож жодне джерело не мало довіри. Були речі, які повторювались знову і знову: масштабні пожежі, збройні сутички, нові пандемії котяться хвилями по всіх материках.

Але були й інші новини. Дивні, які навіть для цього світу були все ще фантастикою. Я збирав, аналізував їх і годинами думав про них, сидячи у темній кімнаті. Я намагався зрозуміти, що з цього правда, а що брехня, і якщо брехня, то яку саме правду вона маскує, або який саме вплив намагається зробити на наш мозок? Це було нелегко, але в мене було багато часу.

І звісно я теж міг писати подібні речі на замовлення, щоб трохи заробити. Мав певні знайомства ще зі старих часів.

За те, щоб дати мені більше електрики, проголосувала більша половина (хоч і не набагато більша). А якщо мені не вдасться, вони розірвуть мене на шмаття.

– Тепер перейдемо до іншого питання, – знову заговорив Ярослав. – І це питання важке. Хочу поговорити про зброю.

Люди прикипіли до нього очима. Він теж чув про те, що говорять в Інтернеті, подумав я.

– Ходять чутки, що у Київській області завелась банда мародерів…

– То це ота страшна небезпека, про яку ти нам казав? – заговорив чувак, що працював на мафію. – Мародерів і раніше не бракувало. У нас з Дімою два пістолета і дробовик. Якось дамо їм раду.

– Це не ті мародери, з якими ми стикались раніше. Кажуть, що їх у банді під тридцять і вони… не просто мародери. Вони збоченці. Я чув, що в кількох будинках вони лишили людей… ну, без шкіри.

– Вони знімають з людей шкіру?! – зойкнула баба Люба.

– Так. Кажуть, серед них є хірурги. Вони вправно знімають шкіру, інколи прямо з живих, а потім виготовляють з неї одяг.

Всі мовчали. Одна жінка вирячила очі і закрила вуха п’ятирічній дитині, яку притягла з собою. Ніхто не наважувався сказати, що це брехня, тому що всі знали: для людського божевілля настали найкращі часи і нікому було це спинити.

– У них повно зброї, тож два пістолети і дробовик нам не допоможуть. Нам потрібно більше. І з цього приводу я маю пропозицію.

Ярослав говорив не про те, що я читав в мережі. На якусь мить я навіть забув про ті страхіття, намагаючись обробити ці нові. Були часи, коли я любив фільми жахів. Ті часи давно минули.

– Що за пропозиція? – озвався хтось.

– Є одна група людей, чоловік десять, кочівники. За тиждень вони прибудуть у ці місця. Їм треба провести десь кілька ночей, і обсерваторія непогане місце для цього.

– Еее, ні, – тут же озвався Кирило. – Чужинці, ще й кочівники? Чим вони кращі за мародерів? Може вони теж нас повбивають.

– Я знайомий з одним із них, – сказав Ярослав. – Він дав слово, що вони просто переночують і підуть собі. За це вони нам заплатять. Зброєю.  

– Чудово, – озвалась жінка з дитиною, яка вчепилася ручками в мамине брудне рожеве пальто. – Давайте впустимо сюди озброєних бандитів! У нас тут діти, не забули? Ми не може дозволити собі так ризикувати. А крім того, хтозна яку заразу вони можуть сюди принести? Медичної допомоги ніхто нам не надасть.

За жінкою почали гуркотіти і інші. Я мовчав.

– Я так бачу, – перекрикнув усіх Ярослав, щелепи в нього розлючено їздили, – у вас є кращі пропозиції, де нам добути зброю. Ці люди замість того, щоб мовчки прийти і пограбувати нас, пропонують вам вигідний взаємообмін. Навіщо б вони пропонували, якщо хотіли б нас пограбувати?

– Щоб заскочити нас зненацька, коли ми на це не чекатимемо!

– В такому разі, не варто їм було повідомляти про свій прихід. Але гаразд! Давайте, діліться ідеями, де і за які гроші нам взяти зброю. Бо без шкіри цієї зими нам буде ще холодніше. 

– А можна якось без цього?! Тут дитина!

– Є ще дещо, на що нам потрібна зброя, – знову озвався я.

Люди принишкли і насуплено втупились в мене.

 – Ходять різні чутки про східний кордон. Кажуть, що тиждень тому його атакували якісь… істоти.

– Істоти? – перепитав Ярослав, піднявши брову.

– Так. Якісь почвари, яких раніше ніколи не бачили. Існують різні описи. Кажуть, що вони великі і змієподібні. Переміщаються швидко, легко атакують будівлі, пробиваючи стіни. Ну і… рвуть людей на шмаття.

– Що це ти морозиш? – заговорив мафіозний Діма.

– Я спершу теж думав, що це просто чергова дурня. Але на сайтах різних країн пишуть про таке. В Казахстані, Китаї, Литві, Фінляндії. Майже в усіх країнах, що межують з…

– Хіба, якби таке трапилось, про це б не знали усі?

– Зараз ніхто ні про що не знає напевно. І я так розумію, тих змій, чи що воно таке, ще не так багато. Але воно проникає у різні країни, в тому числі і в нашу. І хтозна, коли воно зможе дістатись сюди.

– Дуже дякую за ІПСО, Даня, – сказав Ярослав. – Ти наче розумний, але інформацію фільтрувати так і не навчився. Звідки, по твоєму, могло взятися щось подібне?

– Є багато теорій. Хтось говорить про те, що вони вирощували там щось в біолабораторіях. Хтось каже про НЛО.

Кілька людей демонстративно нервово розсміялися.

– Ну ви чули таке?

– Дуже цікаво.

– Не так важливо, звідки воно. Важливо, що багато джерел пишуть про це, але водночас не так багато, щоб подумати, що це сплановане ІПСО. Я пробував спілкуватися з деякими хлопцями з Донецька. Вони називають його Змієлюдом, але я не встиг дізнатися, чому..

– То ось навіщо йому Інтернет. Він хоче не заробляти, а переписуватися з іншими конспірологами про нашестя інопланетян.

– Так! Припиніть залякувати нас! Дитина вже плаче!

– То навіщо ви взяли її сюди?! – вибухнув я. Моє тіло сіпнулось, щоб за звичкою зірватись на ноги, але натомість я мало не вивалився зі стільця. – Я не настільки дурний, щоб повірити першій ліпшій побрехенці з Інтернету. Так, є ймовірність, що це неправда. Але як для спланованої брехні, в неї занадто мало резонансу! Якби хтось хотів залякати нас змієподібними почварами, то ви вже б точно про це знали!

– Так, все! Тихо!

– Мама, я боюся…

– А що як це правда і воно дістанеться до нас? – сказав я крізь зуби. – Ви впевнені, що хочете сидіти безборонні, щоб ваших дітей розірвала на шматки почвара з довбаної тундри?!

– Я сказав тихо! – Ярослав вгатив кулаком по столу. Чоловіки позривалися на ноги (якщо їх мали), очевидно збираючись мене бити.

– Всі сіли зараз же! Даня, у нас ціла купа проблем, – сказав він єлейним голосом, – і я не дозволю тобі зривати збори, якимись вигадками з Інтернету. Нам потрібно вирішити за їжу, вирішити за бензин, за каналізацію. Нам потрібна зброя, але не на «змієлюда», – він зобразив пальцями  іронічні лапки, – а на захист від реальної загрози, яка може застати нас будь–якої миті.

Мені нічого не лишалося як заткатися. Я чудово знав, що буде саме так. Але спробувати було варто.

– Тож, будемо продовжувати…

Він обірвав своє речення і повернув голову до вікна. Як і всі присутні, крім глухої на одне вухо бабці, що далі сиділа відсутньо втупившись у свої галоші. Десь вдалині чітко почувся шурхіт. А тоді звук поламаних дерев, що з тріском гупали на землю.

– Танки, – прошепотів хтось.

– Збочені хірурги…

– Тихо! – цикнув Ярослав.

З великого вікна було добре видно темну лінію лісу, що починалась не більш як за 50 метрів звідси. Тріскотіння дерев припинилося на якихось кілька секунд, зануривши нас у тривожну тишу. А тоді знову повторилося, вже гучніше і ближче.

– Це вони, – прошепотів я.

– Хто?

А тоді ми побачили як з темряви лісу щось вилазить. Товсте змієподібне тіло звивається по землі. І звивається швидко.

Відколи воно виповзло з лісу і до моменту, як проламало вікно у конференц залі, пройшло близько шести секунд. Я так і закляк на своєму стільці, дивлячись на цю почвару при тьмяному світлі свічки, що досі безтурботно горіла на столі. Довжелезне слизьке тіло, вкрите темною шкірою. Дві маленькі пухкенькі ручки ближче до голови, такі ж темні та шкіряні, з маленькими пальчиками, як у немовляти. Голова – о боже, це було найжахливіше. Голова мала людське обличчя. Широке, з приплюснутим носом, з кривими жовтими зубами акулячого розміру і форми. Але все ще абсурдно, непоправно людське. Рідкі волосини вкривали ту голову, а з боків розташувались маленькі м’ясисті вушка. Скло лишило у нього на щоках дрібні порізи.

Навколо творився рейвах, люди верещали та метушилися, хтось кинувся до виходу. А тоді й воно заверещало. Високим людським криком.

– Мнє нужна ваша пєчєнь і кості! – сказало воно, а тоді кинулося на бабу Любу і відкусило їй голову.

Всі почали розбігатися, але я завмер на своєму стільці. Змієлюд швидко й рвучко ловив кожного, наче жаба ловить язиком мух. А тоді він виповз у коридор за втікачами. Що було там, я вже не бачив, лише чув як Змієлюд громить стіни обсерваторії, як верещать люди, як чвакають їхні тіла у нього в роті. Хтось вибіг на двір, але далеко втекти не зміг. Воно їло всіх і швидко проковтувало у своє довге зміїне тулобисько. Я бачив як воно розбухає від людей. Половивши всіх, хто вибіг на вулицю, Змієлюд ще раз повернув голову до обсерваторії. Я бачив як рухаються м’ясисті вушка – він прислухався. В його тулубі хтось смикався, видно померши не до кінця. А тоді з кутка звівся голомозий Андрій. Дотепер я навіть не бачив, що він тут. І звідкись в руках у нього була снайперка. Мабуть приніс її з собою у рюкзаку.

Він став біля розбитого вікна і прицілився. Змієлюд повернув голову на хрускотіння скла під його черевиками. Андрій вистрелив, прицільно, прямо в опукле людське око. Потвора заверещела і смикнулася в наш бік. Андрій вистрелив ще раз, пробивши дірку в темному шкіряному лобі, після чого воно крякнуло і повалилось на бік. Андрій добив її третім вистрілом і аж тоді воно припинило смикатись, навічно завмерши з відкритим потворним ротом. 

Того дня ми повернулися в будинок, в якому лишилось лише троє людей – ті, що не пішли на збори. Родичів кожного з трьох було з’їдено і я розповів їм, як саме. Наступного дня я знайшов всіх трьох біля гаражів з розваленими головами і пістолетами у руках. Мабуть домовились про колективне самогубство.

Тепер ми з голомозим Андрієм жили удвох. Вечорами ми разом курили самокрутки, бездумно втупившись в ліс, прислухаючись, чи не чути поламаних дерев. Ми знайшли собі більше зброї. Виявилось, що Андрій заробляє саме так, як я планував – пише тексти на замовлення для різних таємних угрупувань. Він тихцем тримав удома свій власний маленький генератор. Я теж почав працювати. Моє завдання розповсюджувати різні новини – які мені скажуть. За це ми маємо свій бункер під землею, тож почвари зі сходу, не знайшовши людей, проповзають повз.  

Не знаю, кому я пишу це послання. До кого я звертаюся? Наче існують люди, які не знають, що сталося з нашим світом. Інколи хочеться думати, що так і є. Або що так буде. Та по правді кажучи, мені вже байдуже.

Однак, затямте одне. Якщо ви спробуєте знайти наш бункер, Андрій зніме вас зі своєї снайперки швидше, ніж ви встигнете сюди глянути.