Закомплексована Сира-Земля
Це сталося, коли мені було п’ять. Я пам’ятаю, як сиділа на кухні й гралася іграшками. Здається, одним з них був ведмедик, а інша дівчинка у червоній сукні.
Смутно пригадую, як чула розмову батьків, які сиділи недалеко й занепокоєно про щось розмовляли. Багато з тих слів, я тоді не знала, тож мовчки запам’ятовувала їх, щоб потім запитати у мами, що вони означають. «напад, вбивства, втечі й морок.» – повторювала я раз за разом у своїй голові, щоб не забути, як саме звучать ці незнайомі слова.
– Я боюся. Кажуть, що ця нечисть через день, чи два буде тут. – промовила мама, занепокоєно звертаючись до тата.
А я саме відволіклася від ведмедика, щоб запам’ятати ще одне незнайоме слово –«нечисть».
– В нас ще є час піти. Вирушимо завтра вранці. Піду скажу це нашій дівчинці.
Я чула, як тато повільно підвівся, зі скрипом відсуваючи стілець, і рушив до мене. Врешті, присів поруч на підлогу, а я тепер дивилася на його чорні кучері, що хаотично завивалися на голові. В мене були такі ж, і я пишалася цим перед своїми подружками.
– Ми маємо поїхати завтра вранці, люба. Йди до себе в кімнату й починай збиратися. Незабаром, до тебе прийду я, чи мама й перевірю.
– Навіщо? — запитала я відкладаючи ведмедика на підлогу. Відтепер моєю цілковитою увагою заволодів тато. — Чому ми не можемо лишитися тут ?
Якусь хвилю тато підбирав слова, щоб відповісти. Мою увагу в цей час відвернуло дещо дивне за вікном. Сонце, яке яскраво світило ще секунду тому перетворилося на темряву. Там темно не було ще ніколи, навіть в ночі, коли світили ліхтарики. Здавалося, що за вікном усе розфарбували в чорний.
А потім, почувся той лихий, чи то рев, чи то крик. Від якого в мене по шкірі пішли мурашки.
– Ми запізнилися. Вони прийшли раніше ! – промовила мама голосом, який я ніколи від неї не чула, й за решту життя вже ніколи не чула щось подібне.
Хтось почав шкребитися до нас у двері, ніби кіт, але в багато разів сильніше. Цей шум все наростав, й наростав стаючи кожен раз все гучніше.
– Мені страшно, мамо. — промовила я, не встигнувши помітити, як встигла підвестися з підлоги й впасти до неї в обійми.
– Заховайся десь, люба. Прошу тебе. — її голос при цих словах дрижав, ніби вона зараз заплаче.
– Навіщо ?
– О, прошу, не став зараз запитань.
Мама підійшла до одного зі шкафчиків кухні, тому, що був прямо під раковиною, й дістала звідти кошик для сміття, звільнивши місце.
– Залазь.
Я хотіла заперечити, але побачивши її очі злякалася й залізла, але залишила маленьку щілину, як би зробили всі діти, щоб підглядати за тим, що відбувається.
Певний час не відбувалося нічого, а потім, хтось вибив наші двері. Від шуму, якусь секунду дзвеніло у вухах. У квартиру хтось увійшов, і коли він зайшов на кухню, я його побачила. Це був чоловік, якщо його можна було так назвати. Він ніби був створений з темряви. Його одяг, волосся, й навіть кінчики пальців рук, були ніби одним цілим з темрявою довкола й зливалися з нею, утворюючи одне ціле.Єдиним, що залишилося людським було обличчя, але не повністю. Його очі були чорними. Настільки, що не було, навіть видно зіниць, й дуже моторошними.
Ці ж холодні очі були останнім, що я запам’ятала, доки все довкола не потемніло, і я перестала щось відчувати.
Коли я прокинулася, то не могла сказати скільки саме часу пройшло. Відкривши шкафчик, в якому мене сховали, я побачила, що на кухні, окрім мене більше нікого не було. Трохи повагавшись я відкрила дверцята навстіж і вилізла.
За вікном досі було темно, але вже не настільки, як вчора. Батьків в кімнаті я не знайшла. Була тільки калюжа крові. Схожу я колись бачила, коли впала з велосипеда розбивши коліно, тільки ця була набагато більша.
Потрібно було піти шукати батьків, та мені захотілося їсти, тож, спершу, я відчинила холодильник. Той не працював, й запах вже починав видавати, що щось там пропало. Врешті, я знайшла там якусь їжу, й впевнившись, що батьків не має у квартирі, рушила туди, де мені здавалося, що знайду відповіді.
Юстина була моєю подружкою скільки я себе пам’ятаю. А головним плюсом нашої дружби було те, що ми жили в сусідніх квартирах. Тепер стоячи перед її дверима, залишалося сподіватися, що мені хтось відчинить. Я подзвонила у дзвінок, та він не працював, тож довелося стукати рукою.
– Юстино, ти мене чуєш?! Це я, відчини. – гукнула сподіваючись, що вона впізнає мій голос.
Декілька хвилин була тиша, та потім почувся тихий звук клацання, і переді мною тепер стояла Юстина. Вона була старшою за мене на рік, значить була і вищою. Я швидко оглянула її. Її волосся було не розчісане, як, в цілому, і моє, а очі злякані. На щоці в дівчини був свіжий поріз на пів обличчя, якого я раніше не бачила.
– Ти порізалася ? — запитала я, та коли вона мені нічого не відповіла поставила наступне запитання. — Я прийшла до тебе, бо мої батьки зникли, після того, як до нас завітала та істота, може твої щось знають.
Я не стала надто довго пояснювати, хто ж така ця істота, а просто сподівалася, що вона мене зрозуміє.
Юстина почувши це таки пропустила мене до квартири, й зачинила за нами двері, та я тепер сумнівалася, що в разі чого вони нам допоможуть.
– Батьків тепер немає.
– А де вони ? — запиталая роззираючись.
– Їх вбили. Я бачила це своїми очима. – якусь секунду я стояла ошелешена не знаючи, що саме сказати, та Юстина вже повела далі показуючи рукою на поріз. – Ця істота залишила мені це. Я їх ненавиджу.
За декілька тижнів, ми почали називати цих істот Малумами, або Малумом, якщо він був один. Бо якийсь хлопець мого віку сказав нам, що з латинської це значить «зло». Я поняття не мала, що таке латинська і хто нею розмовляє, але погодилася, щоб видатися розумною. Й це прижилося. Але зараз, ми могли кликати їх тільки істотами.
Я мовчала, не знаючи, що їй сказати, та Юстина вже повела далі вдало керуючи ними двома :
– Пішли пошукаємо когось і запитаємо, хто це такі, і як вони тут взялися.
Я була проти того, щоб кудись виходити, та Юстина вже пішла відчинивши двері, й не маючи вибору, я пішла за нею.
Як виявилося, Малуми були посіпаками одного темного духа — Кира, якого на них випустив народ, з яким їх країна ворогувала. Той народ любив гратися з темною манією, та перестарався й ці сили стали не керованими, й захопили цю територію собі. Малуми забрали чи вбили всіх, хто був старше п’ятнадцяти років. На все місто залишилися самі лиш діти, які тепер мали самі дбати про себе. Перші декілька тижнів були тяжкими. Не маючи достатніх навичкок для виживання, кожен дбав сам за себе. Шукав їжу, одяг, місце де ночувати.
Майже весь цей час я ходила з Юстиною. Коли, за три дні їжа в наших з нею холодильниках закінчилася, ми з нею пішли в магазин й забрали залишки консервів, які тепер не було кому охороняти.
Згодом, ми з нею, а також і з іншими хлопцями й дівчатами вирішили, що немає більше сенсу жити у квартирах, в яких за відсутності опалення тепер було холодніше ніж на вулиці й перебралися до парку неподалік. Так і почали жити. А потім, якось прилаштувалися. Ті які були старше, почали давати обов’язки всім молодшим, й вчинити їх чомусь, щоб якось виживати. Хтось вчився добувати їжу, хтось доглядав за молодшими дітьми, від одного до трьох років, що не могли самі себе забезпечити. Тож, якось вони всі функціонували. Пройшов тиждень, другий, третій, а коли пройшов місяць до них вперше завітали.
І знову Малуми. Вони прийшли й відали наказ усім зібратися на головній площі. Давши на це годину. Усіх хто не прийде мали стратити.
Стоячи на головній площі й дивись на десятки цих малумів мені хотілося піти звідси й ніколи не повертатися. Я поглянула на Юстину, що стояла поруч, однак, не побачила в її очах нічого такого. Навпаки, в них горіла ненависть палка та люта. До них усіх.
І тут, перший і, певно, головний Малум заговорив хрипким голос :
– Я не буду довго вітатися, представлятися й казати лишні люб’язності. Скажу прямо – у вас два варіанти. Або ми зараз вас усіх вбиваємо, або ви виконуєте наші умови. Все, що ми у вас попросимо і тоді ви живете далі. Вибір за вами.
Тоді погодилися всі, без вагань. Усім хотілося жити, чито пак, виживати, бо друге визначення більше підходило під їхні умови. А помирати, звісно, не хотів ніхто.
Коли мені виповнилося вісім, Малуми стали вже зовсім звичним явищем. Вони приходили раз на місяць, якщо хотіли, то забирали когось з людей з собою. Забирали речі, які хотіли, і йшли геть, а потім поверталися, тільки вже інші, не ті, які приходили минулого разу. Інколи, вони, навпаки, приносили щось із собою. Зазвичай, це були діти й суміш для їх годування.Мене завжди цікавило, якщо ці діти продовжували з’являтися, то чи значило, що серед людей, які їх народжували міг би бути хтось з моїх близьких. Наприклад, мама, й чи є шанс, що не всі вони мертві. Та відповіді на ці запитання, я так і ніколи не знаходила. Колись, нас тільки спробували застерегти, що, якщо хтось народить своїх дітей, то мають полишити їх і відати Малумам, інакше, і їх і дітей просто стратять. Декілька разів цей вирок вже навіть приводили в дію.
Десь в далині проспівав соловей, здивувавши мене. Пташки, як і будь-які звірі, тепер з’являлися тут не так часто. Як пояснювали мені старші — так відбувалося тому, що звірі тепер не надто часто сюди залітали. Що й не дивно, з проходом Малумів небо назавжди стало темно сірим, чи чорним залежно від часу доби. Сонце в цій місцевості було тільки чотири години на добу. То яка ж пристойна пташка полетить сюди, коли в інших країнах сонце, як розповідали старші було більшу частину доби.
Іншою причиною відсутності життя, було те, що ми вбивали тварин, щоб самим на щось прожити, і їх з кожним роком стає все менше і менше. А згодом, вони й зовсім мали зникнути.
Все ще думаючи про це, я вирішила підвестися з трави, й по трохи, йти ближче до центру міста.
Через присутність сонця всього чотири години на добу, ми могли вирощувати не так вже багато овочів своїми руками. Здебільшого, це зелень, капуста, буряк, морква, редис, і пряні трави. Цим займалися ті, хто ще пам’ятав, як це робити, чи вже навчив інших.
Я ж належала до тих, хто цю їжу готував. Навчилася ще декілька років тому, коли це все починалося. Й враховуючи ті запаси, що в нас були, то прогодувати якось ціле місто було складно, ми з трудом справлялися.
Відсутність тварин й сонця, в цілому, стала основою причиною, чому всі люди, які жили на цій території, тепер називали цей край пусткою. Ця назва йому підходила, бо незмінними залишилися тільки сліди колишньої людської цивілізації, від яких тепер майже не було сенсу.
Сенс серед усіх винаходів залишався тільки в будинках, в яких вони жили взимку, коли було надто холодно, опалюючи їх багаттям.
Якби вони могли, то вже давно б пішли звідси, й навіть намагалися це зробити. Хтось з людей знайшов стару карту цієї місцевості й маленька група з їх міста спробувала вирушити за кордони, однак, повернулася з нічим. Місця, де знаходиться кордон, перетворилися в стіну чорного диму, через яку неможливо пройти і яка не пропускає нікого крізь себе. Вони були приреченими, й за якийсь час навіть звикли до цього.
Ліс, по трохи, змінився місцевими краєвидами і я приречено зітхнула. Це означало, що скоро треба буде йти готувати. Це було тим, чим я займалася вже два роки, однак, ця справа не подобалася мені. Та в цьому місті мало хто запитував мене, що мені не подобалося.
Я оглянула натовп, навіть не знаючи, що конкретно шукала й наткнулася поглядом на Юстину. Останнім часом ми мало спілкувалися, я займалася одними справами, вона іншими, але ми досі, кивали одна одній на вулиці. Це завжди було так дивно, проходиш через людину й знаєш усі її вподобання, переживання, колишні проблеми, а ведете ви себе один з одним ніби двійко незнайомців. Та раніше, аніж я встигла про це замислитися Юстина зникла з мого поля зору, залишивши по собі порожнечу.
Зате, міг погляд наштовхнувся на дещо інше, не менш цікаве. Дівчина, яку звали Маєю сиділа й перев’язувала лікоть, якось хлопця. Ніколи раніше мені не доводилося цього бачити.
Я трохи повагавшись підійшла до неї й зацікавлено подивилася.
– Що ти робиш?
Мая підняла на мене здивований погляд, однак відповіла :
– Він поранився. Я перев’язую йому руку, щоб кров зупинилася.
– Зрозуміло.
Ніхто з них після цього не послав мене геть, тож я і далі дивилася за тим, що відбувається. Маї було сімнадцять й вона була лікаркою, якщо її можна було так назвати, й лікувала усіх, хто того потребував. Звичайно, якщо могла й це не було надто складна хвороба, бо Малуми позабирали в нас абсолютно усі ліки, які ми колись мали, за виключенням простих таблеток від голови. Та й ті вже починали закінчуватися. Врешті, Мая закінчила й задоволена своєю роботою відпустила хлопця.
– Слухай, дівчинко. А ти хто така? — поцікавилася в мене Мая беж жодної агресії.
– Я готую їсти тут недалеко. – відповіла я з готовністю.
— Ммм.. Я бачу тебе зацікавило те, що я роблю.
– Так!
– Хочеш навчу ?
Отак просто я і стала допомагати Маї. Звичайно, вона робила це не просто так. Кожен з нас, коли досягав дорослого віку мав передати свої знання комусь іншому, на випадок, якщо його заберуть з собою Малуми. Щоб людство могло продовжувати якось виживати. І Мая вибрала мене.
Наступні сім років пройшли більш-менш спокійно. Я вчилася з Маєю, лікувала людей й просто займалася своїми справами. Маю, на щастя ще досі не забрали Малуми, тож тепер, вона залишалася однією з найстаріших серед нас усіх – їй було двадцять шість. Решту, або забрали, або вони повмирали від тяжких хвороб, що зараз вже були не виліковними.
Єдиним, що було більш менш цікавим так це те, що Юстина зникла. Просто пішла в один день, коли їй було дванадцять й більше не повернулася. Малуми в той день не приходили, та й тіла її не було знайдено, тож, куди вона поділася залишилося таємницею. Спочатку, я часто згадувала про неї, та потім, це відбувалося все рідше й рідше. Врешті, ми не спілкувалися одна з одною купу років. Та й сама Юстина, ні з ким надто близько не спілкувалася.
Я думала про це, доки йшла до Маї, бо вже другий день ніде її не бачила, що було дивно. Вона була не тільки лікаркою, а й головою району де вони жили, й однієї з людей з ким спілкувалися Малуми коли приходили за новими людьми, чи потребували чогось. Вона не надто хотіла робити все це, а спілкуватися з Малумами особливо. Мая, як і всі вони тут, точно не була людиною, яка робила щось безкорисно. Зазвичай, коли я запитувала її, чому вона ще не кинула все це, дівчина мені відповідала наступне:
– Суспільство побудовано так, що хтось має керувати й придумувати правила, а інші мають їх виконувати. Бо якщо правил не буде, то довкола буде хаос, й при таких умовах ми точно не проживемо довго.
Я просто приймала ту відповідь, як і безліч інших відповідей Маї, на які не завжди мала, що сказати.
Коли я почала розпитувати, куди вона поділася, то жителі нашого містечка повідомили мені, що бачили її в одному з будинків. Будинки вже давно перестали бути чиєюсь власністю тут. Зараз вони майже всі були відчинені, тож, за бажанням можна було прийти у будь-яку квартиру й переночувати там, бо більшість квартир постійно стояли порожніми.
Це означало, що Мая має бути в одній із цих квартир. Залишалося тільки обійти десять поверхів, і якщо пощастить, то вона знайде її ще до п’ятого.
– Має ! Ти тут ?! — гукнула я ні нащо особливо не сподіваючись, підіймаючись на третій поверх, й заходячи у першу квартиру.
– Не підходь до мене. — почувся слабкий, й водночас знервований голос Маї.
Я зайшла в кімнату звідки, як мені здалося, чула її. Колись, це приміщення називалося» вітальнею», а тепер, було просто кімнатою. Хоча, мені здавалося, що через років десять-п’ятнадцять ми повністю перестанемо вживати цю назву, й станемо називати кімнати звичайними коробками.
Вона сиділа в самому кутку кімнати, й була якоюсь знервованою, її рухи були хаотичними, а очі червоними.
– Не підходь !
Я зупинилася, там де стояла й тепер здивовано дивилася на Маю поблизу входу.
– Має, все добре ? Щось сталося ?
– Я.. я.. — Мая замовкла й накривши голову руками, за секунду продовжила. — Я захворіла. Заразилася від одного хлопця, якому намагалася допомогти. Тож, краще не наближайся.
Я ошелешено дивилася на неї, якусь секунду, все ще сподіваючись, що вона просто не вдало жартує, не хай і ніколи не жартувала раніше, й скаже, що з нею все добре.
– Може тобі чимось допомогти ? Давай я принесу ліки ?
– Ні, не треба. Ті ліки, що мені потрібні вже давно забрали Малуми. Ти нічим не допоможеш. — Мая вперше, за весь час, що я її знала почала схлипувати, та потім зібралася й промовила до мене ще декілька слів. – В мене до тебе, ще декілька прохань. Коли я помру, мені потрібно, щоб ти перейняла мої обов’язки. Будеш лікаркою. І знайди когось молодого й навчи робити все, що вмієш, як я робила.
Після цього Мая закашлялася. Я зробила все, як вона просила. Окрім, певно, останнього. Було дивно шукати когось маленького, такого, як мене колись знайшла Мая. А ще, я приносила дівчині їжу, а коли приходила в наступний раз, то на тому місці не залишилося нічого.
Коли я прийшла на четвертий день, то помітила, що їжа була недоторкана. Невдовзі, найгірші побоювання підтвердилися – Мая померла. Я ще з декількома людьми поховала її в землі. А через декілька днів, як вона й просила, перейняла обов’язки.
Все по трохи поверталося до звичного ритму, місто жило далі, абсолютно байдуже до чиїх-небудь смертей. Вони всі, так само, полювали, готували їсти й виживали, а Малуми, так само як і завжди прийшли раз в місяць. Це був перший раз, коли я їх зустрічала, й потім, разом з двома хлопцями старшими за мене, мала зібрати усіх на головній площі. Й може, виконати, якесь прохання Малумів, якщо ті, щось попросять.
Ми стояли посеред площі й чекали. Довкола піднявся вітер й тепер зловісно завивав, ніби сповіщаючи, що зараз мало статися щось. Й хоча, за ці одинадцять років Малуми тепер здавалися мені цілком природними все ж цього дня я почувала себе дивно.
Почувся характерний крик й дряпання кігтів, а потім все довкола перетворилося в темряву й з’явилися Малуми. Їх темрява була так близько, що, здавалося, одне їх найменше бажання й твоє життя обірветься, закінчиться, й ти більше ніколи нічого не зможеш відчути. Краєм ока я побачила, як ті два хлопці з обох боків від мене схилилися, й зробила те саме, не надто розуміючи, для чого цей жест взагалі робиться.
– Можете підняти голови. — мовив до них, такий самий скрипучий голос, як і зазвичай.
Я підняла голову, роздивляючись його володарку. Це була жінка, кінчики її пальців, ноги й одяг, як завжди були не чіткими й переходили у тінь, створюючи вигляд, що Малум висіла в повітрі. Дивлячись на цих істот, до обличчя я завжди переходила в останню чергу. Було щось не приємне в тих бездушних очах, й на диво схожому, на людське обличчя. Однак зараз, піднявши погляд, я здивовано помітила те, що не бачила вже багато років – шрам. Абсолютно ідентичний тому, що я колись вже зустрічала.
– Юстино. – здивовано вихопилося в мене, ще до того, як я зрозуміла, що не треба було цього говорити. Помилки бути не могло, це точно був він, такі ж нерівні краї, та й обличчя, яке з часу їх останньої зустрічі теж трохи змінилося, теж було схоже на Юстинине.
На жаль, Малум таки мене тоді почула, і як мені здалося, що чорні, як морок очі стали світлішими, й в них ледь помітно стали приглядатися райдужки.
– Це ти. Привіт. – скрипуче відповіла мені Малум, тим самим підтверджуючи й повністю перевертаючи моє уявлення про цих істот у цілому.
По голосу дівчини, якщо її все ще можна було назвати тією Юстиною, яку я знала, не можна було здогадатися, чи рада вона була мене бачити, чи ні. Зрештою, це була ще одна особливість цих істот – вони були вкрай без емоційними.
– Привіт,– відповіла я їй, як мені здалося, трохи нервовим голосом. — Ти тепер тут ?
Це було запитання, яке в більшості я намагалася поставити поглядом, а не говорити словами, бо якщо я б сказала, хто знає, чи не вбила б вона мене, чи хтось з її «побратимів «.
В голові спливла картинка, як маленька п’ятирічна Юстина каже мені, що ненавидить Малумів, за те, що вони вбили їх батьків, й тепер, я намагалася поєднати Юстину, яка тоді казала мені це, з Юстиною, яка тепер стояла переді мною в подобі Малума.
– Я тут.
– Чому?
Як деколи одного влучного питання буває достатньо, щоб висловити весь той потік слів, що крутиться в тебе в голові.
– Я сама їх знайшла тоді. — Повільно відповіла Юстина залишаючи по цій відповіді, ще більше запитань, ніж було до цього. — Спочатку мені хотілося кричати й мститися усім, й Малумам, й Киру, який їх всіх там створив. Та потім, проживши там рік чи два я відмовилася від цієї ідеї. Правду кажуть, що якщо забрати в людини все : сім’ю, друзів, дім й відвести в нове місце, то вона почне цінувати це» нове місце «набагато більше, бо не матиме нічого іншого. Здається, так колись давні країни заманювали до себе нових вояків у армію – відбираючи в тих дім й все дороге.
На останніх словах Юстина сумно посміхнулася, давши одною посмішкою зрозуміти, що за плечима в неї набагато більше історії, аніж вона розповідала. Та Юстина, яка колись готова була битися й сперечатися зараз зламалася й смиренно схилила голову. Як і вони всі, незалежно від того, з якого боку знаходилися.
– Хочеш піти зі мною?Тут не погано . — запитала вона, як мені здалося, навіть, з крихтою цікавості. Ніби моя відповідь була б для неї чимось вагомим .
Не пам’ятаю, чи відповіла я тоді їй щось, чи мовчала, зате чітко пам’ятаю, як дивилася в її темні очі Малума, які відтепер виглядали більш людськими. Такими, яких тепер була своя власна історія.
