Другий

— Ну ж бо, погладь кролика, Другий, — лагідно посміхається мати, беручи до рук свій записник.

Він киває. Дивиться на вушка, на носик, на пульсуючі артерії, на те, як повітря заходить і виходить. На страх цього кролика, на його відчайдушне бажання втекти і бути зараз десь далеко.

Довкола стільки людей. Другий мимоволі роздивляється і їх. Він бачить в них такий же страх. Бачить огиду, бачить тривогу, бачить цікавість, бачить щире задоволення від дійства.

Йому цікаво поглянути і всередину матері. За межі її усмішки.

— Кролик, Другий. Погладь кролика, — підштовхує мама.

Він таки дивиться всередину неї.

Вона порожня, як лялька, яку він зламав у дитинстві. Порожня, як і завжди. Дивитися в неї не цікаво, та все ж Другий намагається ще.

Не так часто його звільняють від таблеток.

Сьогодні він розгледів у ній не тільки порожнечу. Там всередині щось ще…

Другий повільно тягне руку до кролика. Той боїться ще сильніше, але приймає легке погладжування спини.

— Добре, тепер ви зним друзі, Другий, — мама щось записує.

Один із чоловіків ледве стримує емоції і аж тремтить від нетерпіння.

— Скажи своєму другу потанцювати для нас. Давай, ти зможеш, — просить його мама.

Другий заглядає в кролика. Шукає ті ниточки, що змусять вивести його із заціпеніння та виконати його волю, а відтак і волю матері.

Ось вони. Трохи важче, ніж з мурахами, але в нього таки вийшло, ще й з першого разу. Мама буде задоволена.

Він дивиться всередину неї, але зараз бачить там тільки порожнечу.

— Чудово, ти молодець, Другий, — мама ніжно торкається його волосся. Сьогодні без електрошоку.

Другий посміхається на всі зуби. Який чудовий день: ні тобі таблеток, ні тобі електрошоку. Таке справді випадає ой як не часто.

— Ведіть наступного, — махає рукою мама.

Другий чемно підводиться та йде разом із супроводжуючими, доки у кімнату приводять іншого. Того хлопця звуть Перший і він ніколи не дає читати себе, тож Другому нічого про нього не відомо.

І все ж, сьогодні такий гарний день, Другий усміхається сам до себе і весело крокує до карцеру.

Вони проходять Сіроманця, затиснутого у власній малюсінькій камері. Він гарчить і кидається на них, випускаючи отруйні ікла та вдивляється всіма своїми очима, яких у нього ціла купа, прямо усередину Другого.

Як же йому хочеться вбити їх усіх.

Другий із розумінням киває. Він щиро хотів би виконати бажання Сіроманця та померти від його лап, аби лиш той став хоч трохи щасливішим. Проте мама чомусь не хоче цього, якщо вже посадила його в клітку.

Інші поруч із Сіроманцем відчувають переважно страх чи огиду, але вони не схожі на той страх і огиду, яку люди відчувають поруч із ним, ні, ця огида трохи інша, та й страх зовсім не такий. Взагалі, за всі ті дні, що йому не давали таблетки, Другий добре навчився відрізняти варіації різних почуттів у людей та інших істот. Зрештою, він змирився із марними намаганнями дати кожному відтінку назву, тож тепер просто сприймає їх та й все.

В камері холодно й нудно. Та ще й таблетки дали майже одразу після приходу. А він думав, що сьогодні буде без них цілий день.

Цікаво, чому Сіроманцю не дають таблеток? Чи, може, таблеток від його болю немає. Можливо, він просто має  здійснити свою мрію і розірвати всіх на шматки, випити їх спинний мозок і зжерти нутрощі, як того бажає?

Другий спирається на стіну і дивиться на білу стелю, вимальовуючи на ній кола самою лиш уявою.

Таблетки вже подіяли. Він більше не чує нічиї емоції, в голові лише його думки і від цього так нудно й самотньо.

Він хотів би бути всіма ними, хотів би допомогти кожному. А особливо мамі.

Що ж означає те дивне відчуття всередині неї? Раніше він його не бачив.

Врешті, знесилений експериментом і власними думками, другий засинає, сподіваючись, що новий день буде хоча б таким же, а може, навіть і кращим за цей.

…

Другого розбудили рано. Вивели із камери та вкололи щось в руку, від чого тепло розійшлося всім тілом. Другий завжди радів цьому уколу. Це значить, що таблетки скоро перестануть діяти і він зможе знову чути всіх.

А чує він неспокій, сотні відтінків втоми, суму, радостні, тривоги, огиди, благоговіння, заздрості, гніву й страждань, коли виходить на широкий майданчик, звідки відкривається прекрасний вид на широку арену.

— Ви певні? Він же ще не готовий до такого! — Другий чує сумніви чоловіка, що звертається до мами. Він не бажає йому і їй успіху, він хоче просто бути правим.

— Другий великий потенціал, він росте буквально на очах, — відказує мама. — І ви не в праві вказувати мені, як ним розпоряджатися. — Додає суворо.

     Другий напружує всі свої сили, аби прочитати її зараз.

Вся сила йде тільки на це.

На те, аби пролізти в те маленьке віконце, в те єдине «Щось», яке він бачив учора. Маму не стривожили слова цього чоловіка. Її взагалі нічого не тривожить, вона зовсім не відчуває ніяких емоцій, а прочитати бажання чи думки силою досі надто складно, їх можна лиш почути з її уст, а те «Щось» це річ, схожа на маленьку соломинку, яка тягнеться кудись далеко, туди, де Другий її вже не бачить.

На арену повільно виносять клітку із вчорашнім кроликом, двоє чоловіків відчиняють її та поспішно втікають.

Коли двері за ними зачиняються, мама підхрдить, опускається ближче і нашіптує Другому на вухо.

— Пам’ятаєш свого друга?

— Так, мамо, — відповідає він.

— Тобі потрібно буде допомогти йому. Зможеш?

— Звісно, мамо, — повторює Другий.

За іншими воротами він вже чує знайомі почуття й бажання.

Сіроманець лютий. Він хоче вбивати, їсти, рвати, кусати, різати, рубати, розривати плоть і трощити кістки, а при тому кролик відчайдушно хоче втекти і вижити, він не розуміє, що з ним відбувається і наляканий всім навколо, а той чоловік досі хоче, щоб все провалилось, щоб все зруйнувалось, він обурений і бажає помсти, поки чоловіки й жінки поруч хочуть відпочити, відчувають бажання піти кудись подалі, страх, бажання попісяти й просто байдужість.

— Зараз я хочу, щоб ти наказав Сіроманцю не чіпати кролика, — усміхається мати.

Мати така дивна. Їй байдуже до Другого, байдуже до Сіроманця, байдуже до кролика, байдуже до них усіх, але вона поводить себе, ніби це не так і просить робити цікаві штуки із силою. Випробовувати здібності завжди цікаво, тим більше так можна не отримувати таблетки й електрошок.

— Готовий, любий? — запитує мама.

— Звісно.

— Випускайте Зразок «Три», — наказує Мама.

Сіроманець вибігає та одразу поглядає на нас всіма своїми очима. Він бачить нас зовсім не так, як ми його, але почуття у нього зовсім не змінились, просто посилились.

Другому важко. Зараз він хоче вбити їх усіх, зламати хребти, порвати на шматки, втекти й поїсти свіжої трави, попісяти, щоб нічого не вийшло, щоб все вийшло, додому, поїсти, відпочити, вкрасти якісь дані й підірвати тут усе в один момент.

— Не дай йому вбити кролика, Другий, ти зможеш, — каже мама.

Її слова допомагають зосередитись. Другий визначає одну єдину істоту, яку повинен відчувати, за ниточки якої повинен тягти.

Ось його бажання вбивати. Ось його лють.

Другий тягне за ці уявні нитки, наказуючи Сіроманцю сидіти й відчувати лише спокій та умиротворення, й він справді зупиняє кігті біля самої голови кролика.

— Прекрасно, Другий, ти молодець, — мама погладжує мене по голові і він вдячно усміхається їй.

— Змусь звіра відійти.

— Так, мамо.

Сіроманець задкує. Другий міцно тримає його, немов за невидимі віжки.

До цього йому не вдавалось тримати аж таких великих тварин, та й тим-більше Сіроманця.

Другий радіє, йому цікаво і він хоче ще. Приємне почуття наповнює все тіло. Другий гордий собою.

Люди навколо вражені. Чоловік відчуває заздрість і біль. Жінка відчуває страх і ще більше бажання вкрасти дані, підірвати тут усе й втекти. Вони хочуть побачити ще щось цікаве, попісяти, випити щось дивне після вдалого експерименту, запроторити Другого й ніколи більше не спускати із таблеток та…

Стоп.

Другого дратує це бажання. Він відчуває його найсильніше в одній із жінок.

«Я не дам їй цього зробити».

«Нізащо і ніколи».

Залазить в її голову. Рухатись в ній набагато важче, ніж всередині Сіроманця, і це вже не просто нудне вивідування, як із мамою.

 Стільки ниток, стільки потоків.

Він бачить основні, виділяє із них ті, що потрібні йому.

Натиснути тут, потягнути там.

Тепер вона відчуває лише радість і благоговіння.

І жодного бажання посадити його на таблетки назавжди.

Правильно. Так і треба.

Це було не так і складно.

— Сьогодні ти справжній молодець, Другий. Заведи звіра назад і можна закінчувати, — прохає його мама.

— Так, звісно, — Другий вже і забув, що весь цей час тримав за віжки Сіроманця.

Його сила помітно зросла.

Звір слухняно заходить за ворота, які із гуркотом зачиняються.

— На сьогодні досить. — Мама обертається до інших. — Гадаю, усе й так очевидно, але ми можемо запросити й Першого.

— Нехай, — погоджується хтось.

Хлопчика як завжди ведуть коридором назад, до карцеру.

Сьогодні так само був хороший день. І знову без електрошоку. Це робить Другого справді щасливим.

…

На наступний день мама зайшла до камери Другого із самого оранку.

Яке щастя! Останні дні взагалі видаються йому просто надзвичайно прекрасними. Так не хочеться, аби вони припинялись.

Вона дивиться на нього зверхньо, вдаючи гнів, але Другий знає, насправді вона нічого не відчуває, це просто вистава, в якій він зараз єдиний глядач. Це їхня із мамою таємна гра.

Але ось вона заводить за собою в камеру когось ще.

Другому важко, він хотів би побути з мамою сам на сам. У них так рідко видаються такі моменти.

— Другий, любий, — натягує на себе посмішку мама.— Це ти зробив із цієї жінкою таке? — вона тримає за руку ту саму жінку, що хотіла більше ніколи не спускати з таблеток. Так, вона відчуває лише радість і благоговіння, за ті години, що минули від його впливу, все тільки посилилось і тепер вона лише бурмоче щось собі під носа із виразом шаленого екстазу та пінкою, що так і лізе із рота.

— Так, мамо.

— Ти свідомо вчинив так? — уточняє вона.

— Так, — киває Другий.

— Чому?

— Жінка погана. Вона хотіла посадити мене на таблетки до кінця життя, щоб я не міг відчувати. Я ненавиджу таблетки, — Другого аж перетрусило від згадки. — Вибач, якщо щось не так, —  винувато опустив голову хлопчик.

— О, любий, нічого страшного, я тебе розумію, — мама нахилилася до нього і вперше за багацько часу обійняла. — Але більше не роби такого без мого дозволу. — Додала вже цілком суворо.

— Звичайно, — ковтнув слину Другий.

— Мені треба, щоб ти зробив дещо схоже, але не аж так помітно гаразд? — запитує вона, відсторонившись.

— Що саме, мамо?

— Ось ця людина, — вона дістала із кишені маленьку фотографію того чоловіка, що був не згоден із нею вчора. — Потрібно щоб він навіть і не думав зрадити мене. Тільки він не має розуміти, хто йому наказав так думати. Ти зможеш так зробити, любий? Якщо не певен, то не треба.

Другий плеснув в долоні і хотів було зареготати від радості, але мама вчасно цитьнула на нього.

Він такий радий використати свою силу для мами, для чогось цікавого, для того, що він ще ніколи не робив.

— Я зможу, обіцяю! —  енергійно закивав малий.

— Тоді давай руцю, — усміхнулась мати.

Другий підставився для уколу. Приємна тепла рідина пішла венами, відміняючи дію пігулок.

Тепер він знову відчуває. Він відчуває їх усіх. Це вперше від чує настільки багато. Кожна людина навколо чогось хоче, про щось думає, чогось боїться. А от і Сіроманець, він спить і бачить приємні сни, де він вільний і трощить голови своїм кривдникам. Ось й інші зразки. Шостий, чиї думки тільки «Вдих. Видих. Вдих. Видих», Сьомий, який зараз відчуває страшний біль і бажання бути вільним, як люди навколо, П’ятий, який саме доїдає мозок Четвертого і Перший… Другий не може ні прочитати його, ні навіть побачити маленьке віконечко, крізь яке видніється щось справжнє, як із мамою, хоч і справді старається проникнути всередину.

А ще та жіночка, яка хоче вкрасти дані, все тут підірвати і втекти.

О, він пам’ятає її. Вона вже готується. Другий відчуває суміш цікавості і тривоги. Йому було б весело підірвати тут усе, але тоді щось може статися і з мамою…

— Любий, ти відчуваєш цю людину? — мати тикає фотографію в обличчя другому.

— Так.

— Зроби, як я сказала. А якщо не вийде, змусь його померти, скажімо, вистрибнувши із вікна. Нехай напише записку про те, як він насправді ненавидів людство та нашу боротьбу з демонами, бажаючи їм панування.

— Так, мамо.

Другий береться за справу. Треба поводити себе акуратніше, легше. Не смикати за ниточки аж так сильно. Цей чоловік зараз сидить у кріслі, насолоджується сигаретою та думає про те, який він розумний. Йому хочеться грошей, влади, хорошого життя десь на вільній території, де немає ні чудовиськ, ні цієї смердючої лабораторії, яка йому вже остогидла, і в цілі якої він давно не вірить, проте прикидається лише для того, аби отримати з неї вигоду.

Ти не хочеш нічого із цього. Твоє справжнє бажання не гроші чи влада, ти хочеш йти слідом за мамою, ти хочеш допомогти їй завершити почате, адже це єдине, що може врятувати людство. Ти ж сам це знаєш, Александре, совість каже тобі про це у снах, ти всього лиш людина, ти вірний організації, ти покірний їй. Твоя стара особистість це лиш пил, що розсипається від моєї волі. Зараз колективні цілі для тебе важливіші, аніж особисті, така тепер ти людина Александре і я, Другий, наказую тобі від нині і назавжди бути цією новою людиною, без жодного сумніву, без жодної кривої думки!

Другий нарешті відпустив віжки його розуму, задихаючись від напруження.

— Хто я, мамо? — запитує кудись у порожнечу.

— Тихо, тихо, синку, все гаразд, — підхоплює його мати. — Ти впорався?

— Я… Я гадаю… Так.

— Чудово, синку, чудово. Я рада. Я дуже рада. Мені ще треба буде все перевірити, але ти молодець, Другий.

Мама рада. Мама пишається ним. Як прекрасно.

Вона змусила його випити кілька пігулок, але що вже зробиш, мама краще знає, що потрібно робити, вона й так подарувала йому стільки радості сьогодні.

— Пішли, — вона схопила за руку жінку, яка весь цей час так і стояла поруч, заливаючи підлогу слиною і повела її геть із кімнати.

— Це на корм Третьому, — передала жінку комусь із охоронців.

Він не мав би чути ці слова. Вони прозвучали вже в коридорі. Далеко.

Він відчув їх навіть крізь пігулки. Дивно.

Другий опустився на підлогу. Від напруження і втоми сильно розболілась голова. Він спробував заплющити очі й заснути, попри біль, і хоч це було важко, сон таки поглинув його.

…

— ТИ ЧУЄШ МЕНЕ?

Другий різко розплющив очі. Сон і реальність на мить змішались, скрутившись в якусь густу, бридку кашу.

— Хто ти? — заспано питає Другий.

— Ти знаєш мене. Я твій брат, — його голос дзвоном звучить у голові, без якогось конкретного джерела.

— А, привіт, — зрадів Другий. — Чому ти раптом вирішив звернутися до мене?

— Вчора ти наполегливо намагався лізти мені в голову. Значно сильніше, ніж зазвичай.

— Тобі не сподобалось? Вибач. Мені просто було цікаво.

— Що саме тобі було цікаво?

Другого обурили ці слова.

— Що мені було цікаво? Хіба я не можу просто поцікавитись думками свого брата? — Пирхнув хлопчик. — Ми не спілкуємось, хоча я знаю, що ти це можеш, просто ігноруєш мене і все.

На довгу хвилину запала тиша.

— То це не матір сказала тобі залізти в мене? — вже значно лагідніше промовив голос.

— Ні. Я сам хотів. Її цікавила зовсім інша людина.

— Що вона попросила тебе зробити?

— Просто змінити його. Зробити вірним їй.

— Мати така. Вона хоче, щоб всі були її слугами. — В голосі брата нотки гніву. Чому? Другий точно не знає, чого саме хоче матір, але навіть без своєї сили він прекрасно розуміє її бажання керувати всіма.

— Я радий виконувати її накази. Радий бути корисним їй.

— Вона бреше нам. Вона бреше всім навколо. Ми взагалі нічого не знаємо про неї, та й навряд вона наша справжня мати. Хіба ти не розумієш цього? Вона придушує нашу силу таблетками. Навіть зараз я говорю тобі все це бо приховую своє вміння подолати їх вплив на якийсь час. Мати хоче використати нас для своїх цілей. Ми просто інструменти для неї. Вона ніколи не любила тебе! Не любила жодного із нас!

— Брате! — крикнув Другий. — Ти теж бачиш все це крізь віконце в ній? Я знаю, що їй насправді байдуже на мене і на всіх нас. Вона просто грає свою роль, вона обіймає не щиро і каже мені, що любить, зовсім не щиро і загалом живе не щиро, але яка різниця, якщо вона просить робити щось цікаве для неї? Та й хіба має значення, щира її любов чи ні? Всі ці почуття так легко міняти, сьогодні тебе люблять, а завтра я можу наказати їм мене ненавидіти… Поки я корисний їй, вона мене не покине і байдуже, любить чи ні. А таблетки… Так, мені не дуже подобаються таблетки…

Знову довга пауза.

— Саме так.

Ти чуєш мене, брате? Послухай мене ще раз дуже уважно. Вона дає нам  з тобою таблетки.

Таблетки!

Таблетки!!

Таблетки!!!

Подумай сам, якщо вона не даватиме їх тобі, ти зможеш робити набагато цікавіші речі.

— Але ж мама дає їх мені не просто так. Вона краще знає, коли мені варто користуватися силою.

— Подумай… Ти ж хочеш веселощів.

— Я… Я хочу, — замислився Другий. — Дуже.

— Вик… На… — Голос брата раптом затих і став нерозбірливим. Він пробував ще щось казати, але зрозуміти їх Другому вже було не під силу.

Їх канал обірвався, а Другий так і лишився у сум’ятті. Брат був правий, йому б хотілося більше веселитись, але ж мама… Все це так складно, він цих думок тільки голова болить і стає сумно.

Другий роззирнувся, завбачивши, що до ранкового підйому ще є час.

Хоч трохи поспати. Лише трошки.

Він спробував лягти й заплющити очі, але йому не вдається заснути.

Т

А

Б

Л

Е

Т

К

И

В голові звучать тільки слова брата.

Другий катається підлогою. Випалюючи себе намаганнями пробитися крізь їх дію, побачити все навколо в усій повноті, відчути всі їх емоції, всі їх бажання, всі їх надії і сподівання і… Може, може  навіть змінити щось.

Другому насправді сподобалось міняти щось у людях. Не тільки по вказівці мами, а як тоді, із жінкою, що хотіла змусити його сидіти на таблетках постійно.

Побачити світ чиїмись очима.

Другий напружив всю свою силу. В очах потемніло, все розплилося на якісь маленькі частинки, тіло оніміло і відмовилось слухати накази мозку.

Чи зраджує він зараз матері?

Він сказав, що не буде нічого робити сам. Тільки з її дозволу.

Мама буде незадоволена.

Він поводить себе дуже погано.

Але вона ж може і не дізнатися.

Треба просто бути акуратним.

Лише дивитися чужими очима і ніяк себе не виказувати.

Чавити в собі силу таблеток надзвичайно складно, він заледве бачить окремі обриси очима Четвертого.

Його мозок уже давно відновився. Його слизьке, вологе тіло розпласталося на землі, і він відчайдушно хоче вилізти із клітки, поглинути все навколо, оповити собою, ввести свої яйця і наплодити ще таких же як і він, а тоді вона наплодять ще і ще, і так поки світ не стане однією великою масою Четвертих.

Другий закашлявся від надмірних зусиль. Його свідомість виштовхнуло із мозку Четвертого.

Він так розуміє всіх своїх братів.

Всіх, до кого торкається невидимими нитками власної свідомості.

Вдих. Видих.

Двері відчиняються.

 Вже ранок.

Час пити таблетки.

Великий дужий чоловік ставить перед Другим кухлик води і кілька ненависних синіх пігулок.

Другий напружив свою силу. Навіть крізь таблетки він здатен впливати. Давати прості і чіткі команди.

— Ти візьмеш їх і непомітно викинеш.

Ти не будеш нічого про це пам’ятати.

Ти знаєш, що Другий зразок покірно випив свої таблетки.

На цьому все.

Йди.

Другий відпустив свідомість чоловіка.

Той лиш покірно прибрав таблетки і воду, після чого повільно зачинив за собою двері.

Ну ось, мама буде невдоволена, якщо дізнається.

Другий поганий. Другий підвів маму.

Хлопчик вдарив кулаком підлогу.

Біль прострілив всю руку, проте він не зважав на нього.

Він ненавидить таблетки. І він не буде їх пити.

Навіть якщо мама так хоче.

Навіть, якщо мама буде намагатися його змусити.

…

Мандрувати, мандрувати й мандрувати! Це так приємно! Другий почувається справді живим, рухаючись закапелками свідомості кожної істоти навколо нього. Він муха, що потрапила в сітку павука й відчайдушно намагається вибратись, він бачить у тисячах сот, як чудовисько впорскує їй отруту, як воно насолоджується її смаком, як відчувається на язику свіжий пончик, як хочеться розірвати їх усіх, як хочеться вдихнути… видихнути… вдихнути… видихнути, як палко бажати розплодитися, рознести себе на весь світ! О, це прекрасно, коли можна бажати підірвати тут усе, вкрасти дані й втекти, зрадити дружині і напитися після роботи, випити антидепресанти і згорнутися в калачик під якусь дурну пісню, засинаючи одній однісінькій посеред холодного, темного світу.

ААААААААААААААААААААААААААААААААА!

Як же все це прекрасно. У Другого потекла слина з рота, він розпластався на підлозі, не в змозі витримати так багато інформації за раз. Тіло забилося в конвульсіях, проте розум все ще тримав хватку.

— Ще не час, Александро. Я скажу тобі, коли можна.

— Зрозуміла.

Це думки Першого і тієї жінки. Їх маленька розмова. Чудово. Чудово, так тільки веселіше. Мама буде дуже зла на них, дуже зла на нього, але ж вона сказала б йому пити таблетки, а це було б так нудно!

Їсти! Їсти все! Пожирати! Набивати собі живіт!

Ні, я хочу просто не відчувати біль, благаю, просто не відчувати біль! Будь ласка, просто вбийте мене! Ні, тільки не знову, я…

Думки мухи цілком зникли. Він більше не може бути мухою. Це так сумно. Він хотів би бути нею ще. Саме цією мухою. Саме нею і ніким іншим.

Зрадити дружині із симпатичною секретаршею. Хіба ж вона зможе дізнатися?

Гроші, гроші, гроші.

Бум. Бум. В голові клекоче страшний шум. Туман пожирає все. Пожирає їх думки, їх бажання, їх сподівання. Чому так? Чому все так не справедливо?

Тільки це темне і нудне провалля. І нічого більше…

…

Очі розплющуються вже в палаті. Другий лежить у ліжку, із довгою трубкою, що виходить із руки.

Поруч у колбі плаває сьомий, його маленьке огидне тільце звивається у больових конвульсіях навіть від його власних рухів. Аж раптом його починає трусити від чергового нападу і все стає значно гірше. Крик. Відчай. Благання про смерть. От що він відчуває. Це так цікаво. Другому хочеться пролізти в нього глибше, але зараз його точно накачали таблетками. Він не може навіть  надовго втриматись в його голові. Так шкода.

— Прокинувся, любий? — Мама зайшла в кімнату майже одразу.

— Мамо. Мамо ти…

— Не хвилюйся, все добре. Все гаразд, — вона лагідно посміхається йому. — Як почуваєшся?

— Погано. Я не відчуваю силу в собі. Я на таблетках?

— Так. З якоїсь причини, твоя звична доза не спрацювала. Хоча мій помічник клявся мені, що справді надав її тобі, я все ж маю уточнити в тебе, чи справді ти випив таблетки. У мене немає причин не довіряти тобі, але все ж таки скажи, — нахилила голову мама.

— Звичайно, я випив. Все як ти і сказала.

— Дійсно? І ти проковтнув їх не запиваючи? До цього ти так ніколи не робив, — вона присіла поруч, нахилившись ближче. — Ти ж не брешеш матері, мій хлопчику?

— Я саме хотів спробувати проковтнути їх і так. Не завжди ж є вода із собою, треба вміти, хіба ні? — находу вигадав Другий.

— Ти бовдур. Як можна було так проколотися? — запитав Перший у нього в голові.

— Вибач, я просто… — відповів йому подумки Другий.

Десь у сусідній кімнаті занадто гучно вдихнув і видихнув Шостий. У нього це інколи трапляється.

— Я чекаю на відповідь, любий, — нахилилася ще нижче мати.

— Вважай, що це тобі аванс, тільки тому що ми з одного генетичного матеріалу, — суворо промовив Перший у глибинах свідомості.

— А, ну якщо ти говориш правду, тоді добре. Молодець. — раптом кивнула мати, відсторонившись.

— Твоя сила… Така велика.

— І я не дам їй чи комусь ще використати її. Вона вся тільки моя.

Перший… Перший здатен впливати навіть на матір. Так легко, наче вона звичайна людина.

— Тобі доведеться трохи побути тут, любий. Ти здорово перенапружився. Тобі потрібен спокій. Постарайся взагалі ні про що не думати, гаразд?

— Так, мамо.

— Добре, — широко посміхнулась вона. — Я повернуся згодом. Не надто часто дивись на Сьомого, він ненавидить це навіть більше за самого себе.

І мати пішла.

Другий справді пролежав не думаючи ні про що довгу годину. В своїй камері він міг робити це хоч цілий день, проте зараз його долала власна цікавість.

Там за дверима вхід до лабораторії, де тримають його братів. Щоб це знати навіть не потрібна ніяка сила. Він відчуває їх нутром.

Підводиться, притримуючи свою крапельницю.

Перевіряє двері, крізь які входила мати. На них цифровий замок. А ще зверху кілька камер, за якими зараз слідкують якісь люди.

Другий напружився.

Всі його сили стримують таблетки. Речовина у крапельниці по суті така сама, як і в них, вона прямує його венами, блокуючи здібності.

Але це вже не якась непереборна перепона.

Другий обережний. Зараз йому потрібна скритність. Він залазить в голови людей, які зараз дивляться крізь камери на нього. Там нудьга і бажання подивитися на щось інше. А ще код від дверей, які ведуть до братів.

Шалено цікаво, Другий ледь не підстрибнув від щастя. До цього він бачив лише Першого, Сіроманця, тобто Третього, і от тільки що познайомився із Сьомим. Шкода, що йому взагалі байдуже на це знайомство. Він хотів би лише не відчувати постійний нестерпний біль, як і всі навколо нього. Або хоча б померти.

Другий обережно ввів код, торкаючись клавіш через знайдену на столику поруч хустинку. Він знав, що так потрібно зробити, бо побачив це знання в чиїсь голові. Вже навіть не згадав би, в якій із них.

Металеві двері швидко від’їхали у бік, пропускаючи його всередину.

Зараз в головах людей, які дивляться на нього крізь камери він просто лежить у ліжку. Так воно і буде.

В широкій кімнаті багато різного обладнання, пробірок, інструментів, порожніх і наповнених колб із якимись органами та ще живими істотами, на вигляд схожими на якихось комах переростків, із десятками ніжок і білих очей. Порівнюючи їх із образами в головах людей, він дійшов висновку, що це і є демони.

Серед них, окремо, розташувались невеличкі камери з його братами.

Другий підійшов до них із благоговінням.

У П’ятого і Четвертого спільна камера. Вони ближчі одне до одного ніж будь-хто інший, адже П’ятий тільки те і робить, що жере тканини й органи Четвертого. Його довгі, криві зуби саме впиваються в одну із десятків голів брата, відкриваючи череп, аби насолодитися черговим смачненьким мозком, поки інший марно намагається поглинути його своїм желеподібним, схожим на кашу із рук, ніг, щупалець і голів тілом, проте все це лиш марні старання, не здатні подолати ненажерливі роти П’ятого.

Прицмокуючи, той насолоджується своїм безкінечним обідом і почувається від того щасливим, але водночас… Його голод все одно потребує більшого. Так само як свідомість Четвертого потребує запліднити усіх, перетворити на свої копії і заполонити світ масою із безкінечних тіл.

Проте зараз він може лише впирскнути яйця довгим і гострим яйцеводом просто в живіт П’ятого, від чого ті миттєво дозрівають і вириваються назовні живою біомасою, поєднуючись із материнським тілом, поки його брат регенерує свою рану за рахунок поглинутих тканин.

Це прекрасно. Їх цикл повторюється раз у раз, демонструючи чудовий приклад гармонії. Другий плеснув у долоні і скинув маленьку сльозу із очей. Два його брати Єдині. Вони немов одне ціле. Дві сили, що так прекрасно пасують одне до одної.

Нарешті полишивши їх, він пройшов ще трохи, аби побачити постать Шостого, який саме думає про те, аби вдихнути нову порцію повітря.

Він — одна велетенська легеня із великим оком у центрі, яке, однак, не дивився ні на що конкретне. Напівзакрите від всього світу єдиною велетенською повікою, воно лиш байдуже пронизує вічність.

Зараз ці троє, його брати, це найкраща насолода, яку він міг мати. Спостерігати їх… Відчувати їх. Шкода, що тут немає Сіроманця та Першого.

— Королева-мати, — тихо думає Шостий крізь безкінечні «Вдихнути» і «Видихнути».

— Що? — перепитує Другий.

— Вдихнути. Видихнути. Думає Шостий.

О, як би йому хотілося дослідити всі глибини його розуму зараз. Але таблетки все ж таки ослаблюють його, роблять не таким здібним.

Голова розболілась від напруження. Знову.

Другий зітхнув. Поглянув на своїх братів ще раз. Йому справді пора повертатися. Скоро палату можуть відвідати. Він змушував всіх людей навколо не думати про потребу зайти до нього, проте зараз його певність у силах знизилась.

Повільно вийшов із коридору, зачинивши кімнату потрібною комбінацією. Ліг на ліжко саме вчасно, аби в голові не встигло запаморочитися.

Скоро таблетки не будуть йому заважати. Вже дуже скоро. Дуже і дуже скоро, — широко посміхнувся сам до себе Другий.

…

Другий багато думав, сидячи в палаті. І всі його думки про прекрасне поєднання Четвертого і П’ятого. Вони гармонічні, вони чудові, вони єдині… Проте… Вони не можуть сповна виконати свої бажання. Ні перший, ні другий. Незважаючи на синергію, жоден з них не готовий пожертвувати своїми бажаннями, заради бажань іншого. Їм не вистачає чогось дуже важливого. Вони обоє все одно нещасні.

Чого ж їм не вистачає?

Другий заліз у глибини самого себе аби віднайти відповідь на це запитання.

Можливо, їм не вистачає чогось дуже простого. Того, що люди визначають у себе в голові як «Любов». Чи відчував колись Другий щось подібне до когось? Чи відчували інші колись щось подібне до Другого? Ні, однозначно ні. Мати ніколи його не любила. Вона живе так, як вважає за потрібне. Всі живуть так, як вони це відчувають, але без цієї «Любові» ніхто з них насправді не досягне справжньої, істинної єдності одне з одним.

Всі вони так і будуть втопати у власних мріях і бажаннях.

А чого взагалі бажає Другий? Про що він мріє? Він мріє про те, аби йому більше ніколи не давали таблеток, але ж це насправді лише частина справжньої мрії…

Вибух.

Його думки відійшли від роздумів, зустрівшись із криками та болем багатьох людей навколо.

Ще один вибух. Крики.

Зараз дуже багатьом страшно, а хтось відчуває шалений біль і тривогу.

Лампочка в палаті раптом почала віддавати миготливим червоним світлом, яке сильно дратує очі.

Невже це все таки сталося? Як цікаво!

Другий підвівся із ліжка та витягнув із вени голку. Він має бути зараз всередині всіх цих подій. Аж ніяк не пасивним спостерігачем.

Десь у глибинах розумів людей зараз має бути код від дверей.

Другий швидко вирвав його із чиїхось спогадів, власне встиг вирвати в останній момент, після чого цю людину розірвали демони, що вирвалися із своїх камер.

Швидко набираючи код, Другий не міг стримати хвилювання. Його руки трусились, як і все тіло, в очікуванні неймовірних подій. В його житті ще ніколи не бувало нічого такого.

В коридорі зараз жахлива колотнеча.

Якісь озброєні люди стріляють в лаборантів, відчуваючи насолоду, агресію, або просто байдужість. Монстри із камер відчувають чийсь наказ всім своїм єством. Вони кидаються на них із диким гарчанням, розриваючи на шматки, доки не отримують кулю.

Чудесно! Просто чудесно!

Другий йде крізь цей вир пританцьовуючи. Ніхто з них насправді не бачить його. Він закритий від їх сприйняття невидимою стіною, яку просто неможливо пробити.

Треба знайти маму. І Першого. Цікаво, як вони там?

Другий спробував дістатися до них силою, але щось заважає і це не таблетки.

Проте та жінка, що мала все підірвати… Вона точно була б десь поруч із Першим в цей момент. Це через неї прийшли всі ці озброєні люди. Другий відчув її відчай і біль та чимшвидше рушив туди, перестрибуючи трупи та шматки рук, ніг і якихось демонічних органів.

Ще вибух.

Шалений гнів сіроманця на все живе пронісся жаским туманом.

Він щасливий. Він розриває всіх, до кого може дотягнутися.

Другий радий за нього, Другий шалено радий за нього!

А інші брати? Вони ж теж мають відчути це щастя!

Зметикувавши, Другий взяв під свій контроль Сіроманця та відправив його до камер братів, аби відчинити їх. Нехай Сьомий нарешті помре, як він того завжди хотів, нехай Шостий відчує ще щось, окрім повітря в легенях та  подумає про щось окрім вдиху, видиху та Королеви-матері, нехай П’ятий та Четвертий перейдуть до ще вищого щабля гармонії! Він ще не впевнений, як допомогти їм усім, але перше треба звільнити їх! Звільнити всіх!

Другий різко спинився, коли побачив обличчя матері, направлене просто на Першого, що стоїть недалеко від неї, вкритий кров’ю від тієї жінки, яка підірвала усе. А ось і жінка! Вона лежить долілиць і хоче тільки жити й дихати, але розуміє, що це кінець для неї. З її горла тече кров, від якої вона закашлюється. Навколо багато різних трупів людей та демонів, а ще більше свіжої крові.

Мама. З їх останньої зустрічі вона змінилась. Зараз це наче була і не зовсім вона. Це щось зовсім інше.

— Я не хочу вбивати тебе. Ти надто цінний екземпляр, — зверхньо повідомила мати. В руках у неї пістолет, про який він спочатку навіть і не подумав. Вона направила його просто на Першого. Схоже, він відмовляється виконувати її волю, а вона його. Це велика проблема…

— Другий, ти саме вчасно, — промовив Перший. Я знаю, ти зможеш. Заблокуй її силою, хоч на кілька секунд, підніми з підлоги якийсь пістолет і вбий, — просичав він, виражаючи свій гнів самим лиш поглядом.

Мама засміялась. Засміялась цілком щиро. Зараз це точно зовсім інша людина.

— Він не зробить цього. Він мамин хлопчик.

Коли мама повернула до Другого, він побачив, як одна половина її обличчя втратила шкіру, виказуючи демонічну подобу.

— Ти демониця, мамо? — запитав він із наївною цікавістю.

— Любий, хіба є якась різниця, хто я?

— Вона обдурила всіх. Це тіло просто жива лялька, якою керує справжня Королева-мати всіх цих триклятих демонів десь далеко звідси! — кричить йому Перший.

— Я люблю тебе, синку, і завжди любила, — посміхається йому мати.

— Люди хотіли створити нас, гібридів, напівкоролев, аби отримати можливість телепатично впливати на демонів. Вона ж бажала цілком протилежного. Так, вивести гібрид… Але щоб мати можливість впливати на людей так само, як на своїх підданих. Підкорити людство і зробити всіх нас її рабами.

— Любий, ти ж знаєш, все що він каже, це чиста правда, так?

— Так, мамо.

— А ще правда в тому, що я хочу аби ви двоє були моїми дорогими дітьми. Аби ви керували людством разом зі мною.

— Другий. Я заледве можу відчувати справжні думки демонів і тим більше впливати на них, у мене це виходить далеко не завжди. Зараз вона направила всю свою силу в цю ляльку, тож я нічого в ній не бачу, але навіть без цього всього я тобі можу сказати, що вона зараз бреше.

— Мама бреше…— тихо повторив Другий.

Та жінка все ж таки померла тільки що.

— Біжи! Візьми пістолет який лежить найближче і вбий її, вона не може вплинути на нас силою, чуєш! — Перший кричить. Він намагається вплинути і силою, але у нього не виходить. Другий не пропускає нічого. Він лише мовчки дивиться на них обох.

— Любий, прошу тебе, залізь в його розум і змусь слухатись мене. Ми обидва не хочемо, щоб твій брат загинув. Просто виконай моє прохання і все буде чудово, — мило усміхнулась мама.

Другий хотів би зробити так, як вона хоче. Він хотів би порадувати маму, дозволити обдурити себе, використати для того, аби підкорити людей, зробити їх рабами і померти, як використаний матеріал. Але з іншого боку він хотів би і підкоритися бажанню Першого, вбити маму, а тоді просто слідувати за ним, як покірна тінь, як той, хто лиш виконує волю, щоб Перший міг керувати всіма особисто.

— Вбий її, бовдуре! — розривається від крику Перший.

— Я чекаю, любий, — мама стала роздратованою.

Недалеко від них, зараз саме чатує Сіроманець. Він повернувся. Він звільнив усіх. Поки вони говорять, Четвертий запліднює ще живих, поглинає їх тіла, збільшуючи свою біомасу, а П’ятий лиш жере й жере, насолоджуючись екстазом, поки Сьомий нарешті помер, розірваний кігтями Сіроманця, поки Шостий робить Вдих, а тоді Видих.

Сіроманець підкрадається ззаду. Перший і мама занадто зайняті, аби відчути його.

Вони ще щось говорять, ще якось переконують Другого, поки Сіроманець готується до стрибку. 

Дія таблеток скінчилась. Зараз Другого вже ніщо не стримує.

Удар серця. Ще удар.

Всі навколо чогось хочуть. Мама хоче керувати світом, Всі хочуть вижити, додому, вбити ту тварюку на стіні, виконати наказ королеви, розірвати їх усіх до єдиного, зжерти все, запліднити усе, насолодитися неповторним віскі перед смертю, зупинити кров, швидше померти, врятуватися від павука, прогодувати мишенят, купити собі поїсти, вбити свою дружину за зраду, напитися, купити нові туфлі, стати красивішим, грошей, влади, так багато всього.

ТАК БАГАТО ВСЬОГО!

Другий хапається за голову, вона нестерпно болить.

Сіроманець вже летить. Вони обоє повертаються на нього.

Жах, здивування, бажання влади, відчай, радість, страх, знецінення.

Мама хоче від нього одне. Перший зовсім інше. Всі хочуть зовсім різного але всім їм не дістає ЛЮБОВІ.

І Другому не вистачає ЛЮБОВІ.

ЛЮБОВ! — Другий кричить у головах усіх.

Сіроманець падає на підлогу, спантеличений.

— Ні, синку, послухай мене, просто зроби, що я кажу! — різко обертається мати.

— Другий… Ідіот… Що ти робиш, — стискає вуха Перший.

              Другий витирає цівку крові, що тече із носа.

— Я знаю, чого я хочу. Так, розумію тебе, мамо. Так, розумію тебе, Перший.

Так, розумію вас всіх…

АЛЕ Я ХОЧУ ЛЮБОВІ! ВИ ВСІ ЛЮБИТИМЕТЕ ОДНЕ ОДНОГО І МЕНЕ! В ЛЮБОВІ МИ З ВАМИ БУДЕМО ЄДИНІ, БУДЕМО ГАРМОНІЙНІ!БУДЕМО ЩАСЛИВІ!

Перший і мати не можуть поворухнутися через його силу.

Другий повільно підходить і бере за холодну руку свою перелякану матір, чіпляючись силою за її свідомість. Тепер він бачить кінець соломинки, яка раніше була для нього чимось нескінченним. Він не просто дійшов до її кінця, він зумів підключитися до всіх інших демонів, використавши центральне вмістилище свідомості матері, підкоривши собі всю ту павутину із силових ниток, яку вона сплела серед своїх підданих і ляльок.

Тоді він розводить нитки своєї сили ще й навколо себе… Захоплює все нових і нових людей… І на станції, і в містечку біля неї, і не тільки людей, кожна тваринка, кожна комашка, всі, хто має хоч якусь свідомість. Так, він не дістане зараз їх усіх але він обов’язково зробить це так чи інакше, всі вони будуть ЄДИНІ.

ВСІ ВОНИ БУДУТЬ ЛЮБИТИ!

ЛЮБОВ!

Другий наказує їм. Вони тепер належать йому.

ВСІ НАЛЕЖАТ ЙОМУ І ТІЛЬКИ ЙОМУ.

Другий нарешті зрозумів, чого він хотів.

Любити. Любити всіх до єдиного. Поєднати їх в одне і підкорити лише самому собі.

ЛЮБОВ!

ЛЮБОВ!!

ЛЮБОВ!!!

Повторює у їх головах, у всьому їхньому єстві.

Всі звуки на станції, окрім тріскоту полум’я та гудіння приладів тепер затихли.

— Всі ви мої. Тепер всі ви мої, — усміхається Другий і сміється сам до себе, поки навколо нього збираються люди, із божевільними усмішками та поглядами, повними екстазу, демони, із порожнечею у білках очей, миші, павуки, його брати. Всі вони тепер єдині.

Всіх їх тепер веде Другий.

Він йде коридорами, де до нього приєднуються все нові й нові істоти, аж поки не виходить у світ, де його вже зустрічає підкорений ним, абсолютно німий натовп. Кого тут тільки нема… І всі вони щасливі.

І Другий тепер щасливий.

— Це тільки початок, мої любі, ми з вами приєднаємо усіх!

Натовп шаленіє.

Він пропускає Другого вперед, утворюючи широкий прохід.

Справа від нього йде Перший. Зліва мати. Позаду всі його живі брати.

Світ чекає на велике єднання. Світ чекає на любов.

І Другий подарує їх світові.