Кровна помста

Розділ 1.Кровні

Вони жили далеко від наших днів, та ще далі від нашої уяви та світосприйняття, але все ж таки схожі проблеми в нас були. Хтось би назвав їх чаклунами або ж лісовими мавками, для когось це були б просто дивні створіння, та вони називали себе – відьмами. Основою їх життя була гармонія з природою та підкорення їй, навіть будинки та все інше було в зелених, коричневих або жовтих тонах, які нагадували різні пори року. Саме від природи відьми брали всі свої сили. У кожного були унікальні здібності, лише зрідка вони повторювались, дехто вмів керувати вогнем чи водою, таких відносили до відьом стихії, хтось міг читати думки та заставляти інших бачити те, що він хоче, таких називали відьмами розуму, ще були ілюзіоністи, які могли заставити предмети рухатись або ставати невидимими на якийсь час. Щасливі міста, стабільний устрій, різноманітні здібності, безтурботні відьми – усе це недалеке минуле зараз зламаного й спустошеного світу, який мав назву Магонія. Світу, де більше не було різноманітності, гармонії з природою чи то самої природи, натомість світу, із залишками спалених дотла лісів, спустошених міст та горстки відьом, які змогли вижити та намагаються жити далі.

– Нам треба вирішити що робити з залишками.

– Про що ти?

– Ти прекрасно знаєш. Відьми, що вижили, їх треба знищити, тільки після цього наш вид буде єдиним у Магонії. Це те до чого ми прагли, це наша кінцева мета.

– Як скажеш Вікторія. Як я можу сперечатись з королевою?

Вікторія – кровна відьма, що стала новою королевою в зруйнованому світі. Інші відьми роками боялись та зневажали кровних, адже їхні сили були могутнішими, а хто з нас не боїться могутності? Кровних виганяли з міст, змушували робити поселення в лісах. Ворожнеча росла й росла, аж доки злість кровних перейшла всі межі, зібравшись із силами, на чолі з Вікторією та її сестрою Вестою, вони знищили стару Раду Відьом, та майже всіх інших, чиї сили відрізнялись від їхніх, тим самим зануривши міста в морок, змінивши воду у річках на кров та спаливши практично всі відомі ліси.

Після цих подій настала нова ера – ера страху, крові, вбивств та помсти. Мізерні залишки некровних відьом шукали один одного, створювали комуни, намагались виживати, проте це було надзвичайно складно, адже кровні не забули старих образ і не зупиняли своє полювання ні на хвилину.

 Однак, були й ті кого кровні зупинити не могли. Купка юних відьом, всім відома як Антикровні. Келдон – низький, на вигляд слабенький, відьмак, що міг перетворюватись на будь-якого птаха за одну мить. Віола – кровна, що протистояла своєму ж виду, вона могла заставити кров в жилах кипіти, або ж помахом руки зупинити твоє серце. Її чорне з криваво-бордовими локонами кучеряве волосся зводило багатьох відьмаків з розуму, а хитрість і відчайдушність не раз виручала команду. Амелія – рудоволоса, синьоока бестія, вона була здатна загоїти будь-яку рану, утім рани що завдавали кровні були їй не під силу. Та ватажок групи – Нік, безстрашний та зухвалий відьмак, що вмів управляти блискавкою, дощем та заставляв вітер перетворюватись на ураган, подейкували, що в нього є й інші здібності, проте на певне ніхто не знав. Батьків бідолашних вбили кровні під час завоювання влади, Віола ж була найменшою сестрою Вікторії та Вести, але вона ніколи не підтримувала їхні цілі, та була чи не єдиною кровною хто пішов проти своїх. Антикровні ходили з міста в місто, в пошуках відьом, що вижили, допомагали їм та знаходили прихистки, накладаючи на них закляття проти кровних. Однак, зараз вони ховались у старій хатині одного з містечок, адже був вечір, а це значило тільки одне – кровні вийшли на полювання і краще не висовуватись.

– Нік, у мене є довірена особа в колі Вікторії та Вести, вона сказала що ті щось готовлять. Це щось дуже серйозне, радяться тільки між собою та нікого не підпускають. Я думаю вони організують велике полювання на відьом, – говорила Амелія, нервово крокуючи по кімнаті. 

Нік лежав на ліжку, закинувши ноги догори, ніби намагаючись віднайти спокій в цьому неспокійному місці, потім тихо мовив:

– Амі, полювання йде вже давно, якщо ти не помітила.

– Ти не слухаєш! – крикнула Амелія, – Я кажу що сунеться буря, нам потрібно зібрати всі сили й діяти негайно!

– Що ти пропонуєш? – втрутився в розмову Келдон, який весь час лежав з Віолою біля комина.

Амелія зупинилась, сіла поруч з відьмаком, і рішуче промовила:

– Нам треба потрапити в замок до Вікторії та кровних. Я знаю, що він охороняється краще за будь-що, знаю, що кровні схоплять нас як тільки ми зайдемо, але вислухайте мене. Ми живемо в страху вже декілька років, наша допомога вцілілим відьмам – це ніщо по зрівнянню з тим жахом що навколо. Кровні виловлюють відьом повсюди, заставляють їх захлинатися власною кров’ю або зупиняють їхні серця. Бідолашні відьми гинуть цілими родинами, я не можу більше з цим миритись, у нас є шанс хоча б спробувати щось змінити і я думаю ми повинні його використати, хоча б заради наших батьків.

Усі похмуро мовчали, не наважуючись сказати й слова, команда знала, що в словах Амі є сенс. Переваривши зворушливу промову відьми та подумавши декілька хвилин, Нік наважився порушити гробову тишу:

– Припустимо, що ми проникли в замок, а що далі? Якими будуть наші наступні дії?

Амелія гордо всміхнулась, наче вона тільки й чекала цих слів.

– Все просто. Ми вб’ємо Вікторію, Весту, а за ними й усіх кровних при дворі, а ті що залишаться самі розбіжаться по лісах.

Кімната залилась дзвінким сміхом. Було ясно, що план відьми всім здався приреченим на провал з перших слів.

– Амі, ти ж знаєш, я би вбила своїх любих сестричок за першої нагоди, якби така була, а ти кажеш мені, що потрібно було просто зайти в замок і діло зроблене?

– Віола, я розумію ваше глузування, проте я дійсно думаю що нам вдасться.

– Розкажи детальніше як.

– Як я вже казала, у нас є довірена особа в замку, це моя стара знайома відьма вогню, з її допомогою ми проникнемо в замок, а далі застосуємо наші сили, на то ми й відьми, чи не так? Келдон залетить до замку з повітря та займеться кровними всередині, я відволічу охорону біля замку, підпаливши щось, а ти з Ніком проберешся до сестер, підеш перша та скажеш, що хочеш поговорити й допомогти у полюванні на нас, а потім доєднається Нік зі своєю блискавкою і моя вогняна відьма, разом ви їх поборете.

Члени команди недовірливо переглянулись, було зрозуміло що план хиткий та не зовсім точний, проте одчайдушність та жага до помсти все-таки переважила. Нік піднявся з ліжка, підійшов до комина де сиділи всі, та простягнувши руку долонею догори, сказав:

– Амелія божевільна, але права, у нас немає більше часу пересиджуватися де-не-де або спасати малі купки відьом, кровні прийдуть за нами рано чи пізно, тому краще їх випередити. Тим паче моя мрія про трон та правління Магонією відома всім, а вона може здійснитись тільки після смерті кровних сестричок.

Усмішка Амі сягнула вух, підтримка вожака було саме те, що зараз потрібно, вона встала і простягла свою руку до його долоні, усі, не довго думаючи, повторили.

– За Магонію та наших батьків!

– І за всіх невинних відьом що загинули в цій війні!

На цих словах вони переможно підняли руки догори, а Нік виплеснув зі своїх долонь розряди блискавки, що полетіли аж до стелі, огортаючи кімнату своїм сяянням. Ще трохи посміявшись зі своєї відваги та можливого безумства, відьми потушили комин та полягали спати. Кожному снився сон про перемогу та відчуття довгожданої помсти, а от Амелії снилось її старе містечко, цвітуче та спокійне, відоме своїми видатними відьмами цілителями, їй не снились жахи ночі коли на них напали, вбили батьків та маленького братика, а місто втопили в крові, проте снились мирні часи, коли вони з мамою збирали цілющі трави й готовили зілля, а з татом полювали на диких зайців. Утопаючи в снах, підлітки насолоджувались темрявою, тишею та напевно останнім спокійним відпочинком за це час.

Розділ 2.Відчайдухи

Уже декілька тижнів команда готувалась до свого майбутнього набігу, вони поселились в маленькому містечку біля замку, у якому залишилось три вцілілі хатини, удосконалюючи план та набираючись сміливості. Келдон перетворювався на птаха й літав до замку майже не щодня, він вивчав територію та охорону навколо. Амелія вела переговори з відьмою вогню, вмовляючи її доєднатись до справи, Віола з Ніком в той час тренувалися, ініціюючи можливу боротьбу, Віола виступала в ролі кровних, навчаючи відьмака захищатись від їхніх ударів, хоч це було майже неможливо.

Вікторія з сестрою теж не гаяли часу, вони розіслали шпигунів по всій Магонії у пошуках славнозвісних Антикровних, і, як не дивно, пошуки дали результат.

– Ваше кровство, королево Вікторіє, до Вас прийшов один зі шпигунів, Амір, у нього є цінна інформація.

Відьма сиділа на своєму троні, розкинувши руки, і страждала від нудьги, тому прихід новин її неабияк порадував.

– Негайно клич!

В тронну залу увійшов відьмак, він не був кровним, проте мав рідкісний дар, міг ставати невидимим на якийсь час, тому втерся в довіру до кровних і став прислужувати їхнім злим намірам, щоб вижити.

– Я слухаю тебе, юначе, кажи що знаєш.

– Я знайшов їх! Я обходив усі містечка навколо замку, і нарешті знайшов, вони у Лісограді, заховалися в одній уцілілій хатині. Неозброєним оком видно що ці малі щури щось замишляють, вони тренуються, а їхній відьмак-птах постійно кудись літає, я думаю на розвідку.

– От же ж самовпевнені малі потвори!

Вікторія встала з трону і поштовхом своєї магії та злості відкинула його аж до стіни. Амір явно занервував, адже боявся полетіти вслід.

– Що саме вони замишляють, відьмаче?

– Думаю напад, на Вас і ваших слуг.

– І де тільки ці малі створіння набралися відваги…Ну нічого я заставлю їхню кров кипіти, серце зупинятись, мозок горіти й так по колу поки вони не зрозуміють, що кровним немає рівні.

Від слів королеви Аміру стало моторошно.

– Моя королево, я можу йти?

– Йди, і поклич мою сестру, потрібно готувати план захисту, покажемо цим шмаркачам злість кровних.

Веста була ще більш несамовитою ніж сестра, тому організацію захисту поклали на її плечі. Усі кровні в замку були готові до нападу, ворота в замок, заплели колючов’язом (рослина, від колючок якої помирала будь-яка відьма), усі зали позаливали кров’ю, з неї відьми могли черпати сили для своєї магії, а Вікторія з Вестою розпочали тренування, щоб згадати свою могутність, адже з останнього бою пройшло вже багато часу. Кровні не боялись підлітків-відьом, проте вони боялись Ніка. Цей відьмак був відомий по всій Магонії, як винищувач кровних, за свої вісімнадцять років юнак знищив понад дві тисячі відьом. Відьмак мав на те свої причини, його батьки загинули від рук кровної ще задовго до страшних подій. Коли Ніку було два, кровна пробралась в його містечко і зайшла до першої хатини, вбивши батьків на очах в сина, відьма омила їхню оселю кров’ю та зникла, бідолашний малий вижив і пообіцяв собі нищити всіх кровних на своєму шляху. Його вміння управляти блискавкою дивувало навіть старих відьмаків, це був дар, який відносили до рідкісних, а значить і до небезпечних.

Поки кровні з усіх сил старались уберегти замок від команди Ніка, Антикровні не гаяли часу й зібралися на останнє обговорення. Стара хатина з великим столом та комином була ідеальним місцем.

– Отже, ми мали нападати через п’ять днів, проте зробимо це завтра вночі, – сказав, як відрізав, Нік.

– Ти з глузду з’їхав? Навіщо міняти план? – обурилась Віола.

– За нами могли стежити їхні шпигуни, у такому разі кровні вже чекають нападу через п’ять днів, а ми візьмемо їх несподіванкою.

– Невже ти думаєш, що я шпигую для своїх любих сестричок?

– Ві, я в тобі впевнений, як і в кожному з нас, проте за нами міг слідкувати невидимка, я чув що в них такі є.

– Я підтримую Ніка, уже несила чекати, – рішуче мовив Келдон.

– Отже, вирішили. Нападаємо завтра, усі пам’ятають план і свою роль?

Команда ствердно покивала.

– Тоді вирішено, а зараз спати, завтра вночі ми творимо історію Магонії, потрібно виспатись сьогодні.

– Спати ти будеш на тому світі, а зараз давайте розслабимось, – з легкою усмішкою сказала Віола.

Не зважаючи на здивовані погляди друзів, відьма дістала з торби велику пляшку Глікойна, улюбленої настоянки всіх відьом Магонії. Робити її було вкрай довго, спочатку треба зібрати трави Глікою в ніч на молодий місяць, потім вони мають настоятись за допомогою закляття до повні, а далі потрібно вистояти ще рік, тоді настоянка матиме оксамитовий смак і непередбачувані наслідки. Глійкойн був рідкістю в темні часи, тому всі без вагань накинулись на п’янкий напій. Уже після декількох склянок Віола з Келом пустились в танець, а Амелія почала розповідати Ніку про свої сумні спогади, коли пішла четверта історія, Віола зрозуміла, що вечірку треба спасати від нудьги:

– У мене є ідея! Граємо в дію чи стакан?

– Ві, ну ми ж не малі діти, – скривився Келдон.

– Не будь занудою.

– А я за, – несподівано підтримав Нік.

– Тоді ти перший. Моя дія тобі – поцілуй Амі.

Амелія різко почервоніла, звісно, Нік подобався їй, як і кожній відьмі, яка його зустрічала. Високий, кароокий брюнет, що ніколи не мав серйозних відносин, із загадкою, складним дитинством та неймовірними здібностями, хіба не це всі шукають? Нік не розгубився, а тільки єхидно всміхнувся й підсунувся до відьми. Він взяв її руку у свою і пустив крізь її тіло маленький електричний розряд, Амелія здригнулась, аби юнак не зрозумів, що електричний розряд пройшов по її тілу відразу після слів Віоли.

– То що цілуємося чи як? – кинув Нік.

Амі тільки усміхнулась, відьмак не став довго чекати й одним махом присунув дівчину до себе й впився в її уста. Його руки швидко перемістились на локони волосся, а руки Амі на обличчя Ніка. Віола з Келом тільки здивовано спостерігали, було видно, що електричні розряди вже були не від магії. Ві не витримала:

– Все, досить, я казала п’ять секунд, а не п’ять хвилин, – і помахом руки відсунула Амелію від Ніка. Останній тільки усміхнувся, та прикусив губу.

– Моя черга, – сказав Нік, – Кел, піди в ліс, що біля нашого дому та знайди мені Горив’яз, зірви та принеси.

– Ти здурів? Зараз темно, а Горив’яз чорним цвіте, як я по-твоєму його знайду?

– Завдання є завдання, виконуй, тільки якщо через десять хвилин не знайдеш то приходь, а то ми тут поснем, – допиваючи стакан Глікойна, сказала Віола.

Кел ще трішки посперечався, але коли зрозумів що це марно, перетворився на ворона й полетів на пошуки. Інші не втрачали часу даремно й продовжували спустошувати пляшку. Пройшло вже десять хвилин, однак відьмака не було видно. Друзі знали про його упертість, тому вирішили не бити на сполох, а продовжити гру без нього. Ще трохи посміявшись і випивши всю настоянку, вони зрозуміли що пройшла вже година, а від Кела не було й сліду. Проте, всі були дуже п’яні, а Віола запевнила, що той не знайшов квітку, тому сховався у лісі від позору й прилетить тільки на ранок, тому друзі вирішили йти спати з чистою совістю. Ніч була холодна, проте кожного щось гріло, Амелію сильні руки Ніка, Віолу солодкі думки про завтрашню зустріч із сестрами, а от що гріло Кела залишилось загадкою…

Розділ 3. Замок

Уся команда прокинулась із першими сонячними променями й на їхнє здивування, Келдона поряд не було. Юнак не з’явився і по обіді, тоді вже всі, а особливо Амелія, почали бити на сполох. Нік відправив команду на пошуки в різні сторони лісу, і пішов сам. Зустрівшись через три години в зазначеному місці без будь-яких знайдених натяків на Кела, друзі неабияк запанікували. 

– Він не міг просто так зникнути! У нас вночі операція, він же знає!

– Ми здійснимо наш задум і без нього, Амі, якщо буде треба звісно, – холодно мовив Нік. 

Відьмак був впевнений, що Кел просто злякався майбутнього проникнення в замок і тому вирішив покинути команду, адже шанси на виживання дійсно були мізерні.

– Як ти можеш таке казати?! Він же наш друг і зараз може бути в полоні у кровних або ще в якійсь небезпеці, – кричала Амі.

Дівчина знала Келдона з дитинства, адже їхні мами були подругами багато років до темних часів. Амелія знала, що старий друг ніколи не покине її перед такою важливою подією, тому їй було ясно – сталося щось лихе. Проте Нік не хотів її чути, він стояв на своєму, адже зараз найголовніше для хлопця було підготуватися до ночі й змінити план так щоб можна було впоратись без Кела, у разі його відсутності. Віола ж тільки спостерігала за суперечкою, вона була кровна, а значить почуття не були її сильною стороною і пропажа друга відьму не дуже обходила. Амі зрозуміла, що підтримки від команди можна не ждати, тому вирушила шукати Кела до лісу сама. Нік був у ролі неприступного лідера, тому удав, що не переймається, проте кинув Амелії услід: «Тільки будь обережна». Дівчина зробила вигляд, що не почула, але всередині явно все зацвіло від його таких незначних, але водночас важливих слів. Віола з Ніком продовжили доводити свої сили до ідеалу, тренуючись до самого вечора.

Коли сонце зникло з горизонту, а на небі з’явилися перші зорі, з лісу вийшла явно засмучена Амелія. По її вигляду друзі зрозуміли – Келдона сьогодні можна не чекати. Нік підійшов до відьми й не довго думаючи притиснув її до себе з усієї сили. Амі була розлючена й сумна, тому безсило поринула в його сильні обійми, забувши про свої переживання. 

Час пролетів швидко, місяць був у повні, зорі на небі, а це значило одне – пора. Нік зібрав усіх у коло, на лицях читався явний страх і бажання втекти, тому треба було проявити сміливість.

– Амелія, Віола, я знаю вас давно, і знаю, що в нас одна ціль – вибити кровних із наших домівок і повернути відьом до їх звичного життя. Я знаю що вам страшно, повірте, мені теж. Проте, зараз ми маємо відкинути будь-які сумніви й зібрати всю свою ненависть і біль й показати цим кровним хто тут головний. Зробімо це не заради себе, а заради наших вбитих батьків, друзів, Келдона та заради нашої Магонії!

– Заради Магонії, – повторили дівчата.

– Тож почнемо, Амі ти маєш підпалити дерев’яні огорожі по обидва боки від замку, щоб відволікти охорону, я піду зі східної сторони, де чекає твоя відьма Есмі, вона проведе мене через таємний підвал, а Віола йде на головний вхід і каже, що хоче поговорити з сестрами. Ві, ти маєш бути в їхній залі десь через двадцять хвилин, ми прийдемо як тільки зможемо, і тоді не гаємо часу – застосовуємо всю нашу силу, якщо потрібно б’ємося на смерть.

– Все ясно, містер розумник, тільки Амелія, ти маєш підпалити огорожі після того, як я зайду, щоб не викликати підозр, – мовила Віола.

– Звісно, я все пам’ятаю.

– Тоді до справи, – мовив Нік.

За декілька хвилин Віола була вже біля головного входу в замок, вона знала що дороги назад не має, від неї залежала вся команда й права на помилку не було.

– Хто така? – крикнув відьмак-охоронець, як тільки побачив дівчину.

Віола йшла повільно, піднявши руки догори та перехрестивши їх, так відьми показували, що не мають наміру використовувати магію.

– Я сестра головних кровних – Віола. Прийшла здатися і поговорити, йди та передай це моїм сестрам, впевнена вони будуть раді мене бачити.

Відьмак оторопів, побачити ще одну з трьох славнозвісних сестер «В» було справжнім дивом. Закомандувавши іншому відьмаку зв’язати Віолі руки й охороняти, він побіг до королеви. Вікторія неабияк здивувалась почувши про прихід сестри, адже вона чекала її нападу, але аж ніяк не мирної зустрічі. Королева веліла негайно привести Віолу й покликати Весту. Через декілька хвилин усі сестри були в коронній залі. Кровні не бачились п’ять років, колись такі рідні сестри, зараз дивились на свою молодшу як на чужинця, вона була зовсім іншою ззовні й вже точно іншою всередині. Вікторія підійшла до Віоли впритул, глянула в її кроваві очі, і тихо сказала:

– Тільки очі.

– Що?

– Тільки їх взнаю, усе інше чуже, наче бачу вперше.

– Ти ніколи мене не знала, тому не вдавай що ми були сім’єю, ви для мене чужі з народження, – не приховуючи своєю злості, мовила Віола.

– Чому ти тут, сестро? – втрутилась в розмову Веста. 

– Я тут, бо хочу запропонувати вам угоду. Я домовляюсь з Антикровними, щоб ті припинили свої пошуки та вбивства кровних, а ви вибираєте собі одне з містечок, забираєте своїх вірних слуг, заселяєтесь туди й більше ніколи не чіпаєте звичайних відьом. Переслідування і вбивства закінчяться і всі, хто вижив, будуть жити в мирі, досить із нас цих війн.

Вікторія похилила голову на бік, ніжно провела рукою по довгим локонам сестри, потім відійшла назад та стиснула руку в кулак. У ту саму секунду Віола впала на підлогу та почала захлинатися кров’ю. Веста тільки стояла ззаду й посміхалася. Бідолашна Ві хапала повітря як могла, проте вона відчувала, що довго так не протримається.

– Скажи сестро, чому б не вбити тебе просто зараз? – мовила королева, продовжуючи заливати горлянку сестри кров’ю.

У той самий час Нік вже був у замку, разом з Есмі, пройшовши вже із десяток охоронців, вони впевнено наближалися до коронної зали. Підлога була залита кров’ю, тому йти було складно. 

– Чорт забирай, у вас тут завжди стільки крові? – невдоволено питав у Есмі Нік.

– Тільки з нагоди вашого приходу.

– Нічогісінько ви так гостей зустрічаєте.

За пару хвилин вони були вже біля зали, проте залишилось пройти ще трьох відьмаків, що її охороняли.

– Есмі, я кидаю блискавку в той кінець коридору, вони на неї обертаються, а ти метаєш на них вогонь.

– Так точно, Нік.

Вискочивши із-за кута й вправно махнувши рукою, Нік послав блискавку в кінець коридора, тим самим розбивши величезне вікно. Охоронці заметушилися, Есмі не довго думаючи поклала руки на стіни та пустила по ним вогонь, він швидко поширився до самих дверей, де стояла охорона й перекинувся на двох із них.

– ААА! – несамовито верещали кровні, падаючи на землю.

Проте один відьмак не смішив здаватись, він присів і зачерпнув крові з землі. Коли юнак піднявся, його очі були не просто червоні, вони були криваві.

– Ой-йой, – бовкнув Нік.

Кровний витягнув руку, потім другу, не встигли друзі сказати й слова, як від його рук пішов страшенний імпульс, їх відкинуло в інший кінець коридору й притиснуло до стіни. Охоронець не поспішаючи наближався.

– Нік! Треба щось робити!

Відьмак приставив долоні до стіни й заплющив очі. Раптово вся зала затряслась, кровний перелякано зупинився і почав оглядатись навколо. По стінах проходили електричні розряди.

– Вау… – прошепотіла Есмі.

– За Магонію! – крикнув Нік, відкривши очі.

В ту саму секунду сотні електричних розрядів зі стін поповзли до кровного, той тільки безладно мотався в різні боки. Однак це було марно, адже блискавки підбирались до нього з усіх сторін. Скоро вони вже досягли його ніг, потім рук, а далі й всього тіла. Кровний нестримно кричав та намагався втекти, проте його доля була вирішена. Охоронець впав на землю, маленькі електричні розряди ще час від часу пронизували тіло, заставляючи бідолашного здригатись. Есмі вражено спостерігала, побачити таку силу було рідкістю.

– Ходімо Есмі, Віола в цій залі з сестрами, треба їй допомогти.

Як тільки вони підбігли до дверей, із-за кута хтось вийшов, Нік зразу прийняв нападаючу позицію, готуючись до найгіршого, відьма вогню сховалась за ним, перебираючи в руках іскри полум’я. Проте переживання були марні, до них вийшла захекана й поранена Амелія.

– Фух, думала вже вас не знайду.

Нік кинувся до Амі, розглядаючи її рану.

– Що з тобою?! Ти сильно поранена?

– Один з кровних застосував магію порізів, ти ж знаєш я не можу їх загоїти, але все добре, я можу битися.

– Навіть не думай! Ти лишишся тут, не можна так ризикувати.

Відьма усміхнулась і погладила Ніка по обличчю, витираючи сльозу з його щоки.

– Я не пропущу битву за Магонію, ти це знаєш.

– Мені не потрібна Магонія без тебе, – прошепотів Нік.

Амелія розтаяла, ось він перед нею, такий сильний і безстрашний відьмак, що кидає блискавки й робить урагани, але зараз він здавався таким безсильним, адже вперше вона побачила в його очах слабість – страх втратити її. Відьма притиснула Ніка до себе й палко поцілувала, на мить вони забули що за дверима дві найстрашніші кровні за всю історію, вони забули де знаходяться і поринули в один одного, все сильніше й сильніше розчиняючись в пристрасті своїх тіл.

– Друзі, не хочу перебивати, але це не може почекати? – не витримала Есмі.

Амі з Ніком неохоче зупинились і переглянулись, не стримуючи посмішки.

– Будь обережна, – цілуючи Амелію в лоб, прошепотів Нік.

– Щось ти зачастив з такими побажаннями.

Не гаючи більше ні хвилини, друзі увірвались до коронної зали, сестри вже чекали на них.

Вікторія гордо стояла по центру, біля її ніг в крові лежала мало притомна Віола, а позаду стояла єхидно усміхнена Веста.

– Віола, що з тобою?! – стривожено вигукнула Амелія.

Нік тільки стиснув кулаки, по яким пульсували електричні розряди.

– Я залила її горлянку кров’ю, думала можливо так вона згадає своє істинне походження, але не переживайте, вона жива, поки що, – спокійно мовила Вікторія.

– Ти заплатиш за це, і за всіх інших відьом, що ти безжально вбила, – просичав Нік.

– А хто заплатить мені?! За всіх вбитих і відправлених у вигнання кровних? – викрикнула королева, – мою маму вбили коли Віолі було два, вбили такі ж відьмаки, як ти, просто, тому що боялись нашої сили. Тоді я поклялася на крові своєї матері, що знищу кожну відьму і виведу наш вид із вигнання у лісах до справжніх домівок і я добилась свого, а ваша нікчемна зграя Антикровних – це остання заноза в моєму плані. Тому досить розмов, ви сьогодні помрете і це не обговорюється.

Вікторія розвела роки, з її нігтів почала сочитися кров, вона різко омила всі руки відьми. Команда зі страхом спостерігала, а Нік швидко прикрив Амелію собою.

– Пізнайте злість кровних!

На цих словах Вікторія відкинула всю команду до стіни.

– Зараз я заставлю вашу кров кипіти, – усміхаючись продовжувала відьма, – а зараз заставлю серце битися рідше і заллю ваші очі кров’ю, так щоб ви бачили тільки мій силует.

– Ааа! – не в змозі стримати емоції від болю, кричали друзі.

Віола вже отямилася, проте була знесиленою, тому тільки з жахом спостерігала.

– Насолоджуйся, як твоїх друзів вб’ють у тебе на очах, – зловтішно прошепотіла на вухо сестрі Веста.

Бідолашних обпікало зсередини, усі жили немов лопались, серце відказувало, а очі все більше й більше мутніли, було видно тільки розмите задоволене лице Вікторії.

– Закінчуй з ними, нам ще треба розібратись з сестрою, – мовила Веста.

Королева махнула рукою, присунувши Есмі по підлозі вперед до своїх ніг.

– Я почну з тебе, підступна зміюко. Я вірила тобі, а ти зрадила мою довіру й зв’язалася з Антикровними. Невже ти думала що це зійде тобі з рук?

– Я…ні на секунду…не пожалкувала що зробила це…заради Магонії, – з останніх сил, захлинаючись кров’ю, видавила Есмі.

Вікторія тільки оскалилась і стисла руку в кулак, в ту саму мить сердешна відьма бездиханно впала на землю, а з її вуст вийшла остання іскра полум’я, даючи зрозуміти – це кінець.

– Нііі! Есмі! – в сльозах кричала Амелія.

– Не бійся, відьмочко, ти наступна, – кинула Вікторія і махом руки потягнула нещасну до себе.

– Не треба! Візьми краще мене! – викрикнув Нік.

Королева різко зупинилась і послабила чари, щоб ті могли ясно бачити.

– А що тут у нас? Невже справжнє кохання? – сміялась кровна.

– Я ватажок команди, тому розправся спочатку зі мною.

– Я вб’ю тебе на очах коханої, так навіть цікавіше.

Королева підійшла впритул, схопила Ніка за горло і притисла до стіни. Проте відьмак тільки цього й чекав, стіна з іншого боку виходила на коридор, тому по ній і далі ходили потоки електричного струму, тільки його руки опинились на стіні, відьмак увібрав у себе всю енергію, що залишилась від його струму, тим самим припинив дію магії кровної всередині себе. Не встигла відьма нічого зрозуміти, як Нік відкинув її від себе імпульсом вітру, та врізалась в стіл, розколовши його на дві половини. Веста хотіла втрутитись, проте сестра чітко сказала: «Він мій!» Швидко оговтавшись, Вікторія махнула рукою і Ніка оповила густина кровавого обпікаючого диму, що звужувалась і залишала на його руках червоні сліди. Нік не розгубився, зібравши всі сили, він розірвав коло, перетворивши густину диму на торнадо. Воно стрімко збільшувалось і досягало стелі. Нік одним різким поштовхом кинув його на кровну. Торнадо швидко закрутило Вікторію всередину, тепер коло звужувалось і обпікало її. Проте у відьми ще були сили, вона знищила коло, а кровавий дим пустився по підлозі.

– Не думай що можеш здолати мене, Ніку, ти занадто слабкий. 

– Можливо, зате моє бажання сидіти на твоєму троні сильне.

Махом руки Нік направив на відьму блискавку, та зупинила її потоком кровавої магії зі своєї руки. Блискавка продовжувала пульсувати з рук відьмака, як і кров з рук Вікторії. Обидвоє напружили кожну клітину свого тіла, було ясно – переможе хтось один. Як не дивно, розряд блискавки з’їдав потік магії з рук кровної, стрімко наближаючись до неї. Вікторія не на жарт запанікувала й приставила в поміч іншу руку, проте це не допомогло, електричний розряд був усе ближче до її долоні, проте відьма не здавалась, з усіх сил вона намагалась протистояти Ніку. Усі в кімнаті заворожено спостерігали, не наважуючись зробити ані кроку, це була битва двох вожаків і втручатись не було дозволено. Врешті решт блискавка досягнула рук кровної, в ту ж мить сильним імпульсом її відкинуло до трону. Відьма безсило впала на підлогу, здригаючись від розрядів, що продовжували бігати її тілом, немов маленькі мурашки. Веста кинулась до сестри:

– О ні, сестро!

Водночас магія Вікторії розсіялась, Амелія і Віола знову змогли вільно дихати. Поки Нік побіг до Амі, Віола поспішила до сестрички.

– Веста, як я довго цього чекала!

Не встигла кровна й розвернутись, як Віола заставила її кров кипіти. Та впала на землю, волаючи від болю.

– Прощай, сестро, – холодно мовила Ві й махнула рукою.

З вух, носа й очей Вести полилась кров, відьма безпомічно звалилась на підлогу біля вже мертвої сестри, жадібно хапаючи останні хвилини життя. Віола впала поряд на коліна.

– Я завжди любила тебе сестро, навіть зараз, навіть після того що ти зробила, – стогнала Веста.

– Яка жалість, – без жодного проблиску співчуття кинула Ві.

З очей бідолашної відьми вслід за кров’ю полились гарячі сльози. Кровні не були щедрими на почуття й емоції до інших, проте членів сім’ї вони безумовно любили. Веста піклувалась про молодшу сестричку коли вони жили у вигнанні у лісі, вона приносила їй найсмачніші ягоди, вирізала коників із дерева, розповідала легенди про кровних, вона любила її, любила наче свою першу дитину. Веста добре знала, що не зможе вбити сестру, тому сподівалася на Вікторію, проте та підвела її. І ось вони двоє лежать біля такого омріяного трону, а люба молодша сестричка стоїть над їхніми бездиханними тілами. Віола не плакала, тільки закрила очі сестрі й підвелася на ноги. Нік з Амі вже стояли поряд, стривожено споглядаючи на подругу.

– Ві, ти як? – прошепотіла Амелія.

Віола підняла голову й широко всміхнулась.

– О люба Амі, я просто чудово, краще не буває.

– Так, твоя правда, ми побороли кровних, ми це зробили, це найкращий день в нашому житті – обіймаючи й цілуючи Амелію промовляв Нік.

– Знаєш, про одну кровну ви все-таки забули.

– Що ти маєш на увазі? Ти ж з нами, тебе вже й кровною назвати тяжко, тепер ти наша сім’я.

– Ти не зрозумів, Нік. Ви забули, що я кровна, а нам довіряти не можна.

Не встиг спантеличений відьмак втямити що відбувається, як кровавий дим з рук Віоли, оповив їх з Амелією, поваливши на землю.

– Ві, що ти робиш?! – з розпачем крикнула Амі.

– Ви дійсно думали що я дозволю якійсь відьмі-цілительці й блискавко-ватажку управляти Магонією? – нервово сміялась Віола, – наївні відьми, я роками готувала цей план, відтоді як потрапила до вас у команду я ні на мить не забувала хто я. Я завжди знала, що одного дня я вб’ю своїх ласих до влади сестер, а потім і вас і буду єдиною повноправною королевою Магонії.

– Чому ж не вбила нас на самому початку? Навіщо п’ять років була з нами?!

– Я знала, що не здолаю своїх сестер одна, мені потрібна була допомога когось сильного, такого як Нік.

Кровна підійшла до відьмака ближче й провела рукою по його чорнявим кучерям.

– Шкода, що ти вибрав цю недолугу цілительку, ми з тобою могли б бути сильною парою. Проте це неважливо, одній навіть краще.

– Ми вірили тобі! Ми сто разів спасали один одного, сміялись, плакали, переживали страшні часи разом і така твоя відплата?! – рвучи голос несамовито кричав Нік.

– Ой, ні, це ще не вся моя відплата. Ви ж не знаєте головного. Думаєте Келдон просто так зник? Мої довірені кровні схопили його в лісі, бідолашний зараз лежить десь під купою старого листя, годуючи черв’яків.

Слова Віоли стали останньою краплею в чаші злості Ніка. Хлопець зібрав усю силу, що залишилася і розірвав коло кровавого диму сильним імпульсом.

– Ти ж не думаєш що в мене немає підмоги? – мовила Віола.

У ту ж мить до кімнати увірвались десятеро кровних відьом, вони були готові до битви й швидко оточили Ніка з Амелією зі всіх сторін. Помістивши нещасних всередину свого кола, кровні зімкнули руки й почали промовляти слова закляття. З кожним словом їхні очі все більше й більше наповнювались кров’ю, а на підлозі біля ніг Ніка й Амі з’являвся кровавий круговорот з диму. 

– Що це таке, Ві?! – не стримуючи емоції кричала Амелія.

– Асментус робія сатус апалія мус, – попри галас відьми продовжували промовляти закляття кровні.

Коли круговорот на підлозі став завширшки приблизно метр, Віола розштовхала відьом і підійшла до Ніка з Амелією. На її обличчі виднілась зловтішна усмішка й зовсім не було видно почуття вини.

– Я не буду вас вбивати, це було б надто просто, а ми кровні відьми не прості, тому я відправлю вас у заслання, за допомогою цього кривавого порталу, що ви бачите перед собою. Такі портали викликаються тільки древнім закляттям кровної Ади, нашої святої відьми й тільки у присутності десяти кровних, як на мене, аж забагато честі для таких як ви.

– Заслання?!

– Так, люба Амі, я відправлю тебе в західні непрохідні землі, де одні скелясті гори, відоме узгір’я Страхів та неосяжні ліси, удачі з виживанням, думаю кровні, які все ще живуть в лісах чекають на тебе.

Амелія зблідла, вона добре чула про ті краї та знала, що довго вона там не протягне. Віола підійшла до відьми, схопила її за плече й поволокла до порталу. Нік не міг просто споглядати, тому з останніх сил він жбурнув у Ві блискавку, розряд пройшовся по її тілу, кровна зупинилась, нервово здригнулась, проте це її не угамувало, вона продовжила тягнути бідолашну до кривавого диму. Від безпорадності Нік упав на коліна, простягаючи руки до Амелії.

– Амі, я знайду тебе, чуєш, де би ти не була, та хоть на краю Магонії, я знайду тебе!

Перед тим як жбурнути дівчину до порталу Віола дала їй поглянути на Ніка останній раз. Сльози градом лили з очей Амелії, усе її життя розвалилось за лічені години, найкраща подруга виявилась зрадницею, Кел мертвий, але вона вирішила не показувати свого розпачу відьмаку, тому тільки тихо усміхнулась, й промовила:

– Я буду чекати, Нік, я буду чекати.

На цих словах і на несамовитому крикові відьмака «Нііі!», Віола жбурнула Амі в портал й та ніби розчинилась в купі густого червоного диму. Кровна підійшла до хлопця й провела рукою по його смолистому волоссю.

– Нік, тебе я любила більше за ту нікчемну цілительку, тому даю тобі вибір. Ти можеш залишитися, правити зі мною і бути королем або можу відправити тебе до іншої непрохідної точки Магонії – на Зелені болота, в тих краях ростуть тільки колючов’язи та ампелії, ті самі що отруйні, тому не думаю що ти довго там протягнеш, але все ж таки, яким буде твоє рішення?

Нік підняв голову, в його очах читався тільки біль й шалене бажання помсти. Він схопив Віолу за руку й потужним імпульсом відкинув її до стіни. Ві встала, потріпала свою одежу, поправила зачіску та холодно мовила:

– Я зрозуміла твою відповідь. До порталу його, нехай щастить в нових краях.

Двоє кровних з кола схопили Ніка за плечі та кинули до порталу, той не пручався, не кричав і не плакав, смиренно прийнявши свою долю. Через мить він, як і Амелія, розчинився в клубках кривавого диму, так ніби його тут ніколи й не було. Після цього портал затягнувся, залишивши після себе тільки декілька крапель крові. Віола підійшла до трону, він був величезним, заввишки три метри, вкритий коштовним камінням різних кольорів, сяйво якого заставляло мружитись. Відьма обережно провела рукою по трону, потім наважилась сісти. Ось вона мрія до якої Віола йшла ці п’ять років, мрія заради якої вона вбила двох своїх сестер та зрадила всіх, хто її любив, але в той самий час мрія, яка нарешті принесла їй спокій і таке солодке відчуття відплати. Усі кровні, що знаходились в кімнаті, впали на коліна, присягаючи новій королеві на вірність, у них були різні думки, але одне було ясно точно – настала нова ера, ера королеви Віоли.

З поразкою Антикровних, почалось нове життя і для некровних відьом, ще гірше за попереднє. Слуги Віоли зруйнували закляття від кровних, що робили друзі й зігнали всіх, хто залишився до лісів, не даючи селитись в містах. Самі ж кровні процвітали, вони відбудовували містечка й села, звідки їх колись так нещадно проганяли та перебирались до старих помешкань, спалюючи все, що б нагадувало їм про колишніх відьом.

Тим часом Нік блукав на просторах Зелених боліт, в надії знайти хоча б якусь їжу. Холод і голод все сильніше давались взнаки, магія хлопця вже майже не діяла, таким ослабленим він був. Погода все сильніше показувала свій характер, намагаючись зламати юнака. Раптово завив вітер й на обличчя Ніка щось впало, піднявши голову той зрозумів – пішов сніг. Відьмак почав нервово сміятися, адже сніг – останнє що зараз було йому потрібно. Він безсило впав на землю, підтиснув коліна й оповив їх руками. Сніг продовжував йти, вкриваючи хлопця своєю крижаною ковдрою, а той лежав, лежав недвижно і думав: «Ось і все, це мій кінець». Нік заплющив очі, розслабив тіло й смиренно чекав на свою смерть. Аж раптом на нього щось впало, від несподіванки хлопець підскочив, струсивши з себе сніг. Він почав оглядатися по сторонах, але нічого не було видно, та зненацька відьмак почув цвіркання. Повернувши голову, Нік побачив у снігу маленьку білувату пташку, таких у Магонії називали Сніжнограй. Він обережно взяв бідолашну в долоні, накриваючи своїми рукавами.

– Звідки ти тут взялась?

Птаха тільки кліпала своїми великими голубими очима та зручніше мостилась в руках.

– Амелія…Невже це ти посилаєш мені звістку, щоб я не здавався…Я не здамся, Амі, заради тебе і цього нещасного створіння, я виживу, даю тобі слово.

Нік піднявся, стряхнув із себе залишки снігу, заховав птаху по глибше в рукав і продовжив йти. Долаючи вітер, сніг, холод і голод, він йшов не спиняючись.

А погода продовжувала бушувати, замітаючи сліди юнака, ніби приховуючи його від цього світу. Сніжинки хаотично літали в повітрі вкриваючи собою все довкола, а сонце споглядало на Ніка згори, проте не гріло, тільки світило, єхидно посміхаючись з неба, адже воно знало, що це далеко не кінець, а тільки початок.