Дім Нені та Доні

Черкнувши глиняним кухликом по дну, Норбу зачерпнув залишки води й вилив їх на грядку. Збиті з дубових дощок відра самі по собі були заважкі для його дитячих рук. Тож зазвичай тато Яргал ставив їх на стежці між грядками, а хлопець набирав із них воду в невеличкий горщик і так розносив уздовж рядків з городиною. Однак сьогодні Яргал лежав недужий і воду приніс тато Баяр. Грядка в них була невеличка та й літо вже відступало, тож двох цеберок цілком вистачало. По одному хлопець відволік відра у двір і лишив біля порогу.

Мами ніде не було видно, тож Норбу прокрався на кухню, де тато Баяр саме місив тісто. Хлопець стежив за ним з-за дверей не зводячи очей, аж поки той не відвернувся до печі. В цей же момент малий прожогом забіг на кухню і спробував відщипнути шматок тіста, та чоловік блискавично розвернувся і схопив малого.

— Попався, хто на базарі кусався! — закричав він і обоє зареготали.

В цю гру вони грали скільки Норбу себе пам’ятав. І ще жодного разу він не зміг прослизнути непоміченим повз Баяра і кожного разу той все одно пригощав малого смаколиком. От і цього разу він сам відщипнув шматок тіста, простягнув синові й підморгнув:

— Тільки мамі не кажи.

Норбу енергійно закивав і вкинув тісто до рота. Йому і на думку не спало би сказати про це мамі. Вона й так сварила його за те, що багато їсть і занадто гладкий.

— А Яргалу дуже погано? — спитав він спостерігаючи, як Баяр перекладає тісто в глибоку миску та накриває мокрим рушником.

— Йому треба відлежатись і знову буде як раніше, — тато намагався виглядати веселим, та хлопець помітив, як той спохмурнів.

— Він казав, що спину зірвав…

— Так. Заважке підняв.

—... але я бачив, що спина в нього не відпала.

Баяр мимоволі посміхнувся.

— Це просто так кажуть. Йому боляче ходити, нагинатися, піднімати речі…

— А я знаю, як зробити, щоб йому більше не треба було носити воду від струмка, — заявив хлопець. — Я придумав!

— І як же? Ти за нього будеш її носити? — чоловік відставив миску із тістом на край столу і заходився витирати його від борошна.

— Вона сама потече.

— Було б добре, квітонько, але боюся, що вода до нас на пагорб сама не підніметься.

— Я згадав, як навесні річка з гір несла каміння і подумав, що коли вона така сильна, то зможе і піднятися.

— Вона ж униз несла, — заперечив тато.

— Я покажу. Увечері. Тільки мені кухлик треба.

— А ти його повернеш?

Хлопець кивнув.

— А з чим пиріг буде? — спитав він, коли тато простягнув йому надщерблене глиняне горнятко.

— Зі сливами.

~

До лісу Норбу прокрадався перебіжками городами, щоби не потрапляти на очі жінкам. І лише коли опинився під важкими кронами, наважився розігнутись піти широким кроком. Та все одно раз по раз озирався чи не слідкує за ним хтось. У вузлику за спиною, крім горнятка, ще лежали уламок ножа, мотузка та яблуко. Там і сям попід деревами він підбирав рівненькі гілочки які також були необхідні для задуму. А ще йому потрібна була вода.

Перш ніж вийти на галявину біля струмка, хлопець зупинився й обвів її уважним поглядом. Висохле, давно позбавлене кори дерево самотньо біліло на пагорбі над струмком. Норбу навмисне вибрав це місце. Казали, що сюди вночі приходять лісові страхіття, але хлопець не планував затримуватися тут до ночі, тож, йому нічого не загрожує.

Почав він із того, що розклав біля води все необхідне. Замислено обвів поглядом і узявся до роботи. Він різав назбирані гілочки уламком ножа, зв'язував їх мотузкою, виміряв і перероблював усе знову. Кілька разів відходив, щоби знову назбирати гілочок. Нарешті все було готово.

Норбу встановив останню деталь і опустив конструкцію у струмок. Кухлик черпнув воду й на мить хлопець подумав, що нічого не спрацює, але тоді потік провернув колесо зібране із зв'язаних докупи гілочок, забурлив навколо лопатей і той почав підніматися. У потрібний момент частина конструкції повернулася, кухлик перекинувся й вода вилилася на землю. Але хлопець дивився не на воду. Він не зводив погляду із задуму. Частина конструкції з кухликом знову повернулася. Кухлик занурився у воду і усе повторилося. Тільки тепер вода вилилася в долоні Норбу. Хлопець підкинув її у повітря та засміявся, коли краплі весело заіскрилися на сонці й бризками осіли на його веснянкуватих щоках. Сміх рознісся галявиною і загубився між дерев.

Тепер треба показати це татові Баяру і попросити збільшити задум. Вода піднімала воду! Тепер можна буде не носити її до городів, тепер вона побіжить туди сама…

Поки Норбу радів успіху та спостерігав, як колесо, що ледве сягало йому коліна, раз за разом виливає з кухлика воду, з лісу випурхнула зграйка дівчаток.

— Привіт, Норбу. Що це в тебе тут?

— Та нічого, — знітився хлопець і спробував затулити собою конструкцію.

Вони були майже вдвічі старші за нього. Скоро стануть жінками.

— Я хочу подивитися, — сказала одна з дівчат.

Він знав, що її звали Ліла, вона була найвища серед подруг — міцна та жилава, з коротко, по-дорослому, підстриженим волоссям, вона виглядала серед однолітків найстаршою. І вже знала, що стане мисливицею. Тож не дивно, що завжди брала на себе роль лідера.

Ліла обійшла хлопця. Решта дівчат підійшли й теж обступили конструкцію, що продовжувала працювати.

— Що це таке? — спитала Ліла знову, коли на землю вилилася вода.

— Це щоб не носити воду, — відповів Норбу. — Треба зробити його більшим. Вода буде виливатися в жолоб і бігти в селище.

— Це неймовірно, — сказала дівчина. — Мама мені казали, що чоловіки дуже винахідливі, та до сьогодні я їй не вірила. Тепер я бачу, що вона була права. Вам — аби не працювати.

Дівчина з усієї сили ко́пнула конструкцію. Уламки розлетілися навсібіч.

— Чоловіки мають працювати, а не гратися в іграшки, — мовила вона й ударила Норбу кулаком в обличчя.

Хлопець скрикнув і спробував закритися, та удари градом посипалися з усіх боків. Хтось збив його з ніг.

— Подивись на себе, — гукали дівчата. — Ти лінивий і неповороткий, як хряк. Тільки і знаєш, що витрачати час на дурні забавки.

Норбу прикрив голову руками, схопився на ноги, й хотів був утекти, та котрась із нападниць зробила підніжку й він знову опинився на землі. Удари стали жорсткіші.

Він знав, що якщо не втече, то дівчата битимуть його, поки їм не набридне, а потім роздягнуть і викинуть одяг у струмок. Таке вже бувало з іншими хлопцями, яким не вдавалося втекти. Норбу знову підвівся. Щось вдарило його в скроню. В голові запаморочилося, він виставив руку, щоби утримати рівновагу, заточився і тицьнув нею в когось і упав. Удари припинилися.

— Що ж, хлопче… — почув він голос Ліли. — Тепер носити воду ти точно не будеш.

Від наступного удару в голову хлопець знепритомнів.

Прокинувся Норбу від того, що його облили водою. Він лежав на втоптаній сотнями ніг землі. В голові паморочилося. Навколо юрмилися люди. Хлопець підвів погляд — він був перед сходами, що вели в єдиний кам'яний дім селища — Дім Нені та Доні. На сходах стояли святі нені у своїх незмінних зелених сутанах і білих капорах із широкими крисами, що мали би нагадувати крила, та натомість скидалися на роги.

— Що ж, — промовила одна з них. — Ми вислухали свідків. У Заповітному Слові сказано: «А якщо станеться бійка й чоловік підніме руку на жінку — відсічи йому ту руку»...

— Ні! — закричав Норбу. Він зрозумів, що зараз має статися. Він хотів був устати, та виявив, що руки в нього зв'язані. Все ж він зміг звестись на коліна. — Вони напали на мене. Я випадково. Пожалійте, прошу.

— Не варто тобі перебивати мене, хлопче, — мовила до нього неня. — Всі знають, що чоловіки брехливі та злоязикі.

Вона підвищила голос:

— Чи є жінка, що може підтвердити його слова? Чи він щойно звів наклеп на наших хоробрих дівчат і ми розріжемо йому язика, як велить закон і звичай?

Запала тиша. Норбу заціпило від страху. Ніхто не заступиться за нього. Йому відріжуть руку й розріжуть язика вздовж так, що він стане схожим на зміїний.

— Неньо, — з поміж нень виступила доня в синій сутані. — Я трави збирала побіля струмка й бачила все. Він правду говорить.

Всі нені подивилися на дівчину. Тепер вже сльози полегшення покотилися щоками хлопця. Вона захистить, вона їм розкаже, як все було. Він боявся дихнути очікуючи на відповідь нені.

— Що ж, — зрештою мовила та. — Дівчина, сама свята доня Сусуме, підтвердила твої слова. Ти говориш правду та збережеш свого язика. Проте, ти підняв руку на жінку, а Заповітне Слово промовляє до нас чітко та зрозуміло щодо цього.

Люди навколо схвально загомоніли.

— Якою рукою він ударив тебе, дівчино? — звернулася вона до Ліли.

— Правою.

— Відсічіть йому правицю, — спокійно та будено промовила неня, розврнулася й зникла в Домі. Слідом за нею пішли й інші нені.

— Ні! Благаю, ні! — закричав Норбу.

Свята доня, що заходила в Дім останньою озирнулася і подивилася на хлопця довгим жалісливим поглядом.

Чиїсь дужі руки підняли та понесли його. Норбу продовжував кричати та просити й тоді, коли його занесли кудись, розв'язали та поклали на стіл. Потім знерухомили, накинувши на руки й ноги міцні шкіряні петлі.

— Будь ласка, не треба. Я випадково. Будь ласка. Я більше не буду.

— Хлопчику, — промовив до нього чоловічий голос. — Ти мав би знати закон. Ти був необережний і вдарив жінку.

Власник голосу підступив до столу й Норбу пізнав його. Це був Кривий Пасан — однорукий та одноокий служник Дому Нені та Доні. Зазвичай до культі, що залишилася в нього від правої руки, був прилаштований гак, та зараз він ладнав до неї щось схоже на величезні кліщі.

— Вони напали. Вони перші…

— Закон нічого не говорить про причину бійки. Не можна піднімати руку на жінку. Вона бо стане матір'ю та породить життя. Піднімаючи руку на жінку, ти піднімаєш руку на нашу Богиню — Матір Всього Сущого.

На мить Пасан спинився і підвів погляд догори. Потім застібнув усі защібки на протезі та потрусив рукою перевіряючи, як той тримається.

— Відпустити мене, будь ласка. Скажи, що я втік, — запросився малий. — Я дійсно втечу. В гори. Мене не знайдуть.

— О ні, хлопче. Не втечеш. Мисливиці вистежать тебе та зламають ноги. Якщо вони будуть добрими, то притягнуть тебе назад і поставлять до якоїсь роботи, як старого Сабтена, що допомагає на кухні. А якщо ні — кинуть у лісі на поталу звірам. Чоловік — вмістилище гріха. Чоловік не має жити без жінки, бо тоді гріх проростає в ньому та дає страшні плоди. Хіба мати не вчила тебе?

— Вчила, — схлипнув Норбу.

— На ось, випий, — Пасан підніс до губ хлопця миску із зеленим смердючим напоєм.

Той слухняно випив. Напій був терпкий і від нього відразу занімів язик і губи.

— Зараз сюди спустяться нені, — чоловік погладив його по голові. — Вони також дадуть тобі сон-чаю. Від того ти заснеш. Тобі не буде боліти, коли різатимуть. Прокинешся вже як усе скінчиться. Отоді буде боліти. Але то не страшно. Ти витримаєш. Всі витримують.

Норбу відчув, що повіки наливаються важкістю. Зарипіли, відчиняючись двері. Над хлопцем схилилися обличчя нені та доні.

— Ти все підготував? — спитала неня Пасана.

Чоловік кивнув.

Доня піднесла до губ хлопця миску з трунком. Він слухняно зробив кілька ковтків. Тепер йому здалося, що питво не має смаку.

Хлопець відсторонено та байдуже спостерігав, як його праву руку відвʼязали і змастили червоним соком живокореня.

«Це спеціальний стіл на якому вони відрізають кінцівки, — спокійно подумав Норбу. — Вони, мабуть, часто це роблять».

Доня взяла пилку й хлопець задивився як на зубцях витанцьовують відблиски свічок.

— Ні, — сказала неня. — Спочатку треба перетягнути руку, щоби він не сплив кровʼю. Потім — розрізати плоть. Ми зробимо один надріз навколо кістки й два вздовж, щоб оголити її.

Вона підняла руку хлопця та показала де саме будуть різати. Норбу не відчував ні її дотиків, ні навіть своєї руки.

— Після того як оголимо кістку, ми відпиляємо трохи вище та зашиємо плоть. Цього разу, доню, ти будеш лише дивитися. І пам'ятай, ми даємо їм сон-чай для того щоби вони не відчували болю, бо ж нам треба видалити частину тіла уражену гріхом, а не зробити їм боляче. Ми маємо ненавидіти гріх, а не чоловіка, що його вчиняє.

Доня відклала пилку та подала нені ніж. Відблиски на ньому не були такими гарними, як на пилці. Дивитися на них було нецікаво. Тому ще до того як лезо торкнулося його шкіри, Норбу заснув без жодного шкодування.

Йому снилася печера, стіни якої були вкриті кригою. Він ішов крізь пітьму, підсвічуючи шлях смолоскипом і зі стін на хлопця дивилися його двійники. Це були не відображення. Вони були схожі на нього, навіть були ним, але не зовсім. Деякі з відображень мали бороду, деякі носили дивне вбрання. Хтось мав обпалене, скалічене тіло, а хтось був драконом. Ні. Це не він був драконом. Це дракон був у печері. І це його відображення змішувались з відображеннями Норбу. Дракон дивився на нього.

— Навіщо ти прийшов до мене? — спитав дракон.

— Убити тебе, — відповів Норбу.

— Ти не можеш, — сказав дракон і замість нього Норбу побачив обличчя своєї матері. — Гріх проростає крізь твої очі, ти не зможеш знайти мене.

З підлоги печери піднялися тернові стебла й оплели все тіло Норбу. Шипи впилися в його тіло. На землю закапала кров.

— Ти грішник, — промовила матір Норбу. — І твій гріх пожирає тебе. Ти не вийдеш із цієї печери.

Раптом хлопець побачив, що він не тримає смолоскип, що це насправді горить його рука. Норбу закричав. Вогонь охопив його всього. Шипи розривали його тіло. Він помирав. Він помер.

Норбу відкрив очі. Він був живий. Подивитися на руку. Вона не горіла. Натомість, була обмотана полотняними стрічками на яких проступали плями крові. Долоні не було. Здоровою рукою він торкнувся культі й ту пронизав гострий біль до самого плеча. Хлопець скрикнув. Увійшов Пасан. Тільки зараз Норбу зауважив, що лежить на солом'яному матраці на підлозі. Чоловік поставив перед ним тарілку з кашею, глек води та вийшов. Хлопець жадібно випив половину води перш ніж зміг відірватися від глека, але до каші не торкнувся. Від самої думки про їжу, починало нудити. Повернувся Пасан.

— Я ходив до твоєї матері, — сказав старий. — Не те щоб вона хотіла тебе бачити. Але твої тати розпитували і передали тобі ось це.

Він поклав перед хлопцем щось загорнуте у рушник. Норбу відгорнув край — це був шматок сливового пирога. Він відщипнув шматок і вже підніс до рота, але потім передумав і знову поклав на рушник.

— Ти, я чув, тямущий хлоп, тож кажу як є, — Пасан замовк, очевидно чекаючи якоїсь відповіді, а коли не отримав — продовжив: — Тобі немає куди там іти. Зоставайся тут.

Хлопець здригнувся. Мимохіть на його обличчі відбилися водночас страх і відраза:

— З ними?

— Зі мною. Нені та доні тебе не чіпатимуть. Принаймні, не так як мисливиці. — чоловік кивнув у бік дверей.

— Нащо я такий комусь? — Норбу підніс культю.

Пасан відкрив сумку, що висіла в нього на стегні і дістав звідти протез із гаком на кінці. Схожий на його власний тільки менший. Простягнув його хлопцю:

— Ось. Це колись було моїм. Ти навчишся.

Норбу узяв протез.