Достукатися до пекла

В коридорі відділення мамології схожий на горилу медбрат привітався, посміхнувся:

– Ну, люба, у вас пухлина. Швидше злоякісна. Для лікування потрібна гістологія. Лікарка назначила біопсію. Процедура триватиме п'ять-десять хвилин. Місцевий наркоз. Для біопсії потрібна нано-голка. Ми купуємо їх окремо. Плюс інші витрати. Проходьте до маніпуляційного кабінету. Сідайте на кушетку. Чекайте.

Сьогодні черговий жахливий день мого життя. Так само я відчувала, коли сповістили про смерть чоловіка. Він багато пив. Цироз у сорок п’ять. Все одно неочікувано рано. Невже моя черга помирати?

Я пройшла до кабінету, заставленого скляними шафками з ліками та медичними інструментами, сіла на кушетку. В ніс ударив неприємний формаліновий запах. На медичному столику, поряд із банками-склянками, валялися закривавлені шматки вати. У єдине вікно ледь-ледь пробивалося денне світло, шибки були до половини заклеєні сіро-білою плівкою.

У дитинстві я мріяла стати вченим, винайти ліки від раку. Іронія долі. Може підсвідомо відчувала, що у сорок років потраплю до онкодиспансеру.

Двері заскрипіли, увійшов медбрат. Яка гидка пика. Маленькі очі глибоко посаджені, кривий ніс, голова-гарбуз сидить на довгій пташиній шиї. Він розкрив величезну долоню, почав загинати пальці-сосиски:

– Нано-голка – це раз. Дві ампули лідокаїну – два. Серветки, перекис водню, бинт. Всього, тисяча гривень.

Я вийняла гаманець, відрахувала купюри. Гроші швидко зникли у білому халаті виродку.

– Роздягайтесь. Лягайте. Для зручності я вас зафіксую.

Зняла гольф, бюстгальтер, слухняно лягла. Тільки-но зібралася уточнити щодо фіксації, як медбрат спритно прив'язав джгутами ноги до оглядової кушетки.

– Навіщо це?

Громила знизав плечима, підкотив крісло, сів поруч, подивився мені у вічі, знову посміхнувся:

– Ви не соромтеся і не хвилюйтесь. Процедура на п'ять хвилин. Акуратно нано-голкою виймається шматочок пухлини з грудей, кладеться до колби з розчином і відправляється на гістологію. А за тиждень лабораторія дасть результат.

Я підвелася на руках, повернула голову, виразом обличчя продемонструвала здивування. Запитала, що за фантазії зв'язувати пацієнтам ноги і де, власне, лікар.

– Ну, люба, не нервуйте. Для забору матеріалу потрібно вас частково знерухоміти. Ви знеболювальні не переносите. Отже обійдемося без наркозу. Він зненацька різко схопив ззаду за лікті, боляче вивернув руки. Я мимоволі подалася вперед, почала кричати, кликати на допомогу. Виродок швидко зв'язав ременем зап'ястя, затиснув рота. Зубами вп'ялася в його шкіру. Рот заповнило щось ватно-шершаве, напевно волосся на м'ясистій руці потвори. Відчула присмак крові та сильний блювотний рефлекс. Медбрат відреагував на укус і сильно стиснув шию.

Він мене задушить. Мамочки, невже кінець? Не відчуваю рук і ніг. Тіло німіє, пропадає зір і слух, я ніби поринаю в дим.

Не зрозуміло чи жива, чи померла. Чергою налетіли уривки подій, спогади, факти скудної біографії.

Школа. Раннє заміжжя. О вісімнадцять народила. Двійня. Хлопчик і дівчинка. Вченого з мене не вийшло. Працюю на місцевому ринку продавчинею. Робота-будинок, будинок-робота. Метушня. Чоловік любив шумні компанії. В хаті завжди повно народу. Влітку взагалі не проштовхнутися. Приїжджали відпочити друзі-знайомі, родичі з дітьми. Мій чоловік був веселим хлопцем. Золоті руки. Працював будівельником. Рік як загинув. Разом з ним з дома зникли люди. Ніхто не хоче відвідувати сумну вдову. Навіть діти роз’їхалися. Дзвонять раз на тиждень. Поруч немає нікого. Будинок зовсім пустий.

Отямилася. Гострий біль у грудях, ниють руки, затекли ноги. У роті якась погань. Замість крику вийшло жалісне скиглення. Я всім тілом рвонула вбік, не думаючи, що ризикую впасти на підлогу, кушетка заскрипіла, засмикалася. Мене сповили з голови до ніг, прив'язали до кушетки. Я заплакала. Крізь сльози побачила медбрата. Він підійшов зовсім близько, в руках величезний шприц, як завжди усміхається і з розмаху всаджує голку в груди. Голка проходить наскрізь, кров заляпує руки нелюда. Нудить. Заклало вуха. Стукає у скронях. Я знову провалююсь у забуття.

Після похорон всі від мене повтікали. Я важко переживала смерть чоловіка. Майже не спала. Бродила ночами хатою. Репетувала. Ставала посеред двору, кликала, просила забрати із собою. Чоловік і діти були сенсом життя.

Дивні звуки, хтось вистукує ритм. Розплющила очі, бачу навислого наді мною медбрата. Тільки його обличчя набуло яскравого жовтого кольору, з рота випирають ікла, шия вкрилася риб'ячою лускою. Істота в медичному халаті навмисно випрямилася, покрутилася на місці, даючи себе добре розглянути. Великий зріст, довгий жилястий хвіст, яким чудовисько розмірено б'є по кахельній підлозі. Медбрат - чудовисько? Істота усміхається і несподівано схиляється в поклоні.

– Дозвольте представитися – Ямадут, посланець великого Ямараджі. Зараз у підземному світі, у залізному залі без вікон та дверей зважують ваші добрі та злі справи. Невдовзі Ямараджа винесе вирок. Просвітлення вам не світить. Опинитеся у небесних царствах, якщо переважать чесноти, або у пекельних світах, якщо переважать гріхи. Здивовані? Чому до вас завітало чудовисько з буддистських міфів? А ви згадайте, які клятви і кому давали.

Після смерті чоловіка, щоб оговтатися, я відвідувала буддійського вчителя. Пішла на духовні практики, хотіла отримати спокій. Мені сподобався наставник – худорлявий, напівреальний. Здавалось, якщо доторкнутися, він ніби дух крізь пальці пройде. Вчитель переконливо розповідав про можливість просвітлення кожного. Чотири Благородні Істини порівнював з рецептом лікаря, який ставить хворому діагноз і призначає лікування. Істина про страждання та відсутність гармонії, які ми відчуваємо і бачимо навкруги – констатація хвороби. Страждання викликане нашими егоїстичними бажаннями – це причина хвороби. Бажання можна подолати – вказівка на можливість зцілення. Істина про Восьмирічний Шлях є прописаний хворому курс лікування.

Успішне лікування гарантувало перетворення людини з істоти нещасної на істоту вільну, досконалу.

Вчитель казав:

– Вам дуже пощастило. Людські істоти єдині наділені здатністю і можливістю повністю зрозуміти своє становище, рішуче перепрограмувати себе, досягти просвітлення, стати щасливцями, котрі вічно живуть, приносять радість і допомогу іншим. Померти непросвітленим, втратити свободу і можливість людського втілення не досягнувши мети, а потім вимушено перероджуватися незліченну кількість разів – це жахлива трагедія. Народитися людиною – подарунок, щастя.

Будь яка людина здатна подолати егоїстичні бажання. Старанна молитва, виконання буддійської обрядності, слідування настановам і порадам вчителя дозволять вирватися з коловороту нескінчених народжень і смертей та перейти у світ бодгісаттв, а потім – у нірвану.

І я прийняла обітниці. Кинула роботу, змінила режим життя.

Снідала, коли ще темно, обідала о десятої ранку, вечеряла о четвертій годині. Їла лише рослинну їжу: рис, ячмінь, бобові, овочі. Приймала страви за ритуалом. Сідала на підлогу за низенький столик, перед їжею співала сутри.

Правильна поведінка передбачала не вбивати жодної живої істоти, не красти, не обманювати, нікого не ображати, не вживати п'янких напоїв, уникати наклепу, лжесвідчення, лайки та поширення чуток і пліток. Пам’ятати, що жадібність гнів і пусті скарги – джерело всіх порочних дій.

Спочатку я твердо вирішили раз і назавжди стати на шлях, що веде до просвітлення. Регулярно відвідувала заняття. Сиділа у позі лотоса, розслабившись з напівприкритими очами. Сподівалась досягти високого ступеня зосередження, розірвати зв'язок між минулим та майбутнім, втратити відчуття особистого я, віддаючись Пустоті й Абсолюту.

Довгі медитації давалися нелегко. Свербіла філейна частина, боліли коліна, стріляло в боці, мучив геморой.

Завзяття вистачило на півтора місяця. Я нарешті оговталась від смерті чоловіка. Заспокоїлась. Повернулась працювати на ринок. Відвідування практик, режим харчування, медитації поступово зійшли нанівець.

Голос чудовиська пролунав вимогливо. Я знову побачила бридку пику. Вона переливалася жовто-чорним світлом. З ікл скочувалась слина, Ямадут зловив її роздвоєним червоним язиком. Страшно. Заплющила очі. Почала шепотіти молитву, яку колись повторювала у години розпачі:

– Тепер я залишу лінь, адже життя коротке. Без вагань йду шляхом знання, роздумів та медитації. Видріну безліч спокус і помилок. Заглиблюся в зосередження, не розслабляючись і не відволікаючись. І міцно утверджуся на стадіях творення та завершення! І рухаючись у простір внутрішнього усвідомлення позбавлюся привидів, народжених несвідомим жахом. Підтримаю сили зосередженого розуму і посилю потік позитивної карми. Визнання неминучості смерті – ось святе вчення богів. Настав час дотримуватися божественної істини.

Почула голосний сміх Ямадута, він пророкотів:

– Ти зовсім з глузду з’їхала? Навіщо молишся? Ти вже достукалась. Тебе почули. Я тут, дурна баба. Навіщо клятви давала? Вважала, що це лише обіцянки-цяцянки. Прийняла обітниці, а після цього ще більше пліткувала, брехала, торгувала на ринку м’ясом, жерла м’ясо. На що ти розраховувала? Гадала найстрашніше що на тебе чекає це небуття? Якщо була безкоштовним додатком до чоловіка і дітей, тобі за це гарантовано постійний відпочинок?

Більшість людей думають, що небуття досягається без найменшого зусилля з їхнього боку, без жертви, без реалізації, без розвитку будь-яких умінь чи знання. Все що їм потрібно зробити – це померти. Нікчеми захотіли спокою і небуття?! Небуття – це велика нагорода.

В тебе була така очманіла можливість вирватися з ненависного колеса перероджень. Такий шанс профукала! Змарнувала дорогоцінне людське життя!

У пазурах Ямадута величезний шприц. Я не можу поворухнутися. Голка проколює хворі груди. Кричу від болю, в серці ніби вбивають залізний кілок. Один удар, другий.

Ямараджа, суддя мертвих, широко посміхається. Він має вигляд точнісінько як на малюнках: здоровезний, темно-синій, з рогатою головою буйвола і двома руками, що тримають жезл і аркан, яким він ловить грішників. Ямараджа дивиться на мене трьома очима, аркан йому ні до чого. Я не тікатиму. В руці Ямараджи з’являється меч, яким він відрубує мою голову, потім вириває серце, витягує кишки, злизує мозок, випиває кров, розрубує тіло на шматки і згризає кістки. Але я не помираю. Моє тіло знов оживає.

Намагаючись урятуватися від болю, я кидатимусь то в один, то в інший бік, скрізь наштовхуватимусь на гострі мечі. Мене розрубуватимуть знову і знову, і я відчуватиму вічний нестерпний біль.

У маніпуляційному кабінеті схожий на горилу медбрат акуратно накрив холодне мертве тіло, поклацав язиком, пояснив санітарам:

– Алергія на анестетики. Адреналін не допоміг. Летальний випадок. Бідна жінка. Котить її звідси швидше. Мені ще хірургу асистувати.

Через годину медбрата чекали в операційній.