Парнокопитна Менада
Амара намагалася приборкати нестерпне бажання підійти до порослого мохом постаменту та розтрощити його. Вона всіляко уникала цього місця, але сьогодні їй довелося йти повз кладовище до боліт Ліду й дівчина не могла не помітити прямокутний сірий пам’ятник з мармуру, що вивищувався поміж інших, хоча й був так само неохайним і занедбаним, з дрібними щілинами, що, мов гадюки, ховалися під рослини. У її горлі клекотало тепло від потреби рити ногами землю над тією могилою, зірвати зелень з каменю, розкроїти постамент на кілька частин і плюнути на місце поховання. Проте вона не мала часу. Вона мала знайти втікачку, інакше її життя було скінчене.
Лишивши низький паркан кладовища позаду, дівчина непевно ступила на територію боліт Ліду. Понад сіро-зеленим багном клубочився туман, що затягував навколишнє мов плівка скисле молоко. Під оббитими залізом чоботами Амари почулося квакання калюж і вона невдоволено прогарчала: в неї так мало часу, а на цій трясовині потрібно пильнувати, щоб не провалитися по пояс у тягучу цупку грязюці. Вона міцніше стиснула правицю на руків’ї меча на поясі, відчуваючи як знак королівського двору – два перехрещені трикутники з колом у центрі – впилися у долоню крізь рукавицю. Меч був відзнакою того, що Амара належала до КСДКД – Корпусу спеціальних доручень королівського двору або просто Корпусу. Елітний підрозділ, що займався справами, про які могли ходити лише чутки серед простолюду, від дій якого залежав добробут Королеви-відьми та королівства Лет відповідно. Доручення, які виконували його члени, були не просто забаганками Королівських високостей (для цього вони мали власну ватагу слуг). Від їх виконання залежала спроможність очільниці держави захищати кордони від вовкулак з Темної долини, а на самих завданнях лишалася печать таємниці навіть для учасників та учасниць групи. «Не сумніватися. Не ставити питань. Не очікувати відповідей. Мовчати. І ніколи не порушувати клятву. Хто зв’язалися нею раз – нестимуть її все життя, земне і потойбічне», – ці слова присяги постійно повторювали під час навчання та служби.
Амара вісім років поклала на те, щоб стати частиною цієї групи. Навчання включало фізичну і розумову підготовку, вивчення мертвих мов, спроби вижити після того, як в горлянку вливали отруту, перебування надворі під проливною грозою, зустріч з різними почварами, від яких край захищали чари Королеви-відьми. Та беззаперечна відданість справі, навіть якщо ти не знаєш її мети й деталей – ось що було визначальним. І подолавши знущання й труднощі, дівчина розслабилася настільки, що її перше бойове хрещення, перше самостійне завдання – знайти обрану дівчину і доставити її в палац – може спопелити всі її зусилля враз. Послизнувшись на вогкій траві, Амара вилаялася на себе: це ж треба було бути такою самовпевненою.
Амара блукала невеликими острівками близько години, відганяла від себе болотяних мух і намагалася не реагувати на гучне ухкання випарів, що з булькотінням виривалися з каламуті. Вона даремно видивлялася стару стежку поміж горбків та калюж. Ноги Амари по коліна були у багнюці, на плащ осіла вогкість і він враз став важчим. Куди не кинути оком, всюди була однакова безбарвність, непевність і нечіткість, мов дим над вогнищем, який готовий враз розтанути. Дівчина роззирнулася навкруги. «Хоча б щось, якийсь слід, частина плаща, непевний відбиток, хоч би вона втрапила в болотяну пастку і почала кликати на допомогу», – думки роїлися у неї в голові. Амара відчула, як у неї пересихає у горлі. «Ну ж бо, я не можу провалити перше справжнє завдання, не можу. Мене виженуть, що мені тоді робити? Куди йти? Що я ще можу? В прості солдати? Прокляття! Ні, ні, не хочу, я хочу показати, що я теж краща, краща за тебе, тату. Де та дурепа? Диявол забирай, та де ти?», – вона ледь не кричала, повітря гарячково вибивалося з її легенів під маскою, що закривала обличчя, рука все міцніше стискала метал на руків’ї. Вона намагалася вирівняти дихання, адже знала, що паніка їй не допоможе, та відчувала як горлом підіймається нудота, викликана чи то переживаннями, чи то запахом гнилі, що панував навколо. Її рука потягнулася, аби зняти маску, вона помітила, що на шкірі рукавиці відбився королівський символ. Амара затамувала подих і ретельно вглядалася в знак. Раптом вона почула виття, що линуло із західного боку. Намагаючись не впасти у воду, вона помчала на звук.
За невеликим пагорбом молода дівчина намагалася відбитися від двох диких собак. Вона тримала у руці невелику колоду, її жовте волосся вибилося з густої коси, а одяг був брудним від плечей до подолу. Дві руді тварини гарчали й поривалися кинутися в бій на дівчину, але ніяк не могли наважитися напасти. З їхніх зубів скрапувала довга слина, вони сконцентрували свій погляд на майбутньому обідові й не звертали увагу на рух позаду. Амара побачила непідробний жах на обличчі Вайри, її втікачки, й усміхнулася.
Без жодних вагань вона вийняла меч з піхов і пішла до групи. Коли юнка побачила Амару, вона завмерла, її губи витяглися літерою «о». Амара закотила очі: «Як же з нею тяжко», – і з розмаху встромила меча одній тварині посеред хребта й провернула. Гарчання змінилося на протяжне виття, інший пес розвернувся до нападниці, яка швидко витягла клинок з тіла притримавши останнє ногою. Вона з розмаху зацідила собаці в голову тяжким чоботом і пронизала горло тварини, спрямувавши масу свого тіла на меч, з рани видалося приглушене булькання. Та не встигла вона ще вийняти меча з трупу, як відчула рух повітря з правого боку і вчасно відхилилася від колоди, яку Вайра прагла опустити на її голову. Амарі довелося лишити меч у тілі, адже дівчина із запалом розмахувала своєю зброєю навсібіч.
– Дай мені спокій! Йде геть! – вищала Вайра. Амара уникла наступної спроби завдати їй шкоди й міцно стисла дівчину за плечі, щоб не дати їй підняти колоду. Вайра несамовито мотала головою у сторони: – Відпусти, я тобі нічого не зробила! Відпусти!
Зрештою, Вайра стала на непевну землю і вони з воячкою впали в багно розплескуючи воду навколо. Колода вилетіла з її рук, але Вайра намагалася битися штовхаючи колінами Амару та дряпаючи нігтями її маску. Амара напружила м’язи й втискала полонянку у землю, намагаючись піймати її руки. Вайра продовжувала кричати про те, що вона не хоче йти до палацу, про те, що з неї зроблять там хвойду, а потім викинуть і вона стане нікому не потрібна, про те, що Королева проклята і щось про зникнення дівчат. Амара продовжувала її тримати, поки та не заспокоїлася і її дурниці не перетворилися у стишені ридання. З каптура Амари на обличчя Вайри скрапувала вода, і потроху холод привів дівчину до тями.
– Заспокоїлася? – врешті-решт запитала Амара. Вайра кивнула.
– Ти мене не відпустиш? Що зі мною там робитимуть? Ходять чутки, що…
– Робитимуть те, що вважатимуть за потрібне, – Амара відпустила дівчину і поволі піднялася на ноги. Вона обтрушувала бруд з одягу і уникала погляду на Вайру. «Як тільки на тій вбогій фермі змогла вирости така вродлива дівчина», – промайнула думка, – «і така набридлива».
– Невже ти б не хотіла знати, що буде з тобою, що вони зроблять, ми всі чули, що виробляють з юними дівчатами вельможі, а тут…
– Припини, – холодно відповіла воячка. Що вона могла відповісти цій плаксі? Вона є частиною елітної групи військ і не пам’ятає, чи хотіла вона чогось іншого у житті. – Вставай, приводь себе до ладу і пішли, – Амара з невеликим зусиллям вийняла меча з тіла собаки і стала витирати лезо краєм плаща. Вона повернулася до дівчини, яка сторожко роззиралася навколо, і промовила: – Навіть не думай нападати на мене знову. І втікати теж.
Вайра поглянула на неї великими очима, зелень яких була мов соковита весняна трава. Вони знову наповнювалися сльозами, дівчина опустила голову, золотаве волосся було брудним і скуйовдженим. З її горла виривалися ридання й зойки, й Амара закотила очі. Якщо їй доведеться постійно мати справу з такими людьми, то її рахунок у шинкаря буде лише збільшуватися. Вона зітхнула і повторила про себе: «Ніколи не порушувати клятву. Хто зв’язалися нею раз – нестимуть її все життя, земне і потойбічне». У неї не було вибору.
Коли вона зв’язувала Вайрі руки, та промимрила:
– Може, скажеш, що я втонула? – вона нахилила голову і заглядала під каптур у спробах поглянути Амарі в очі. – Що я померла по дорозі? Я піду далеко-далеко звідси, мене ніхто ніколи не знайде і житиму дуже тихо і скромно. Будь ласка, мені страшно, – пробелькотіла вона. – Будь ласочка, я… я буду тобі платити щомісяця, я знайду гроші, зроблю все, що схочеш, тільки не веди мене до палацу, вони мене покалічать і вб’ють, а мені ж лише вісімнадцять, от скільки тобі?
Проте Амара зберігала мовчання. Вона зв’язала руки полонянки і обв’язала край мотузки навколо своєї лівиці. З ніг до голови вона була у вологій грязюці, їй кортіло якнайшвидше скинути цей одяг і погрітися коло вогню.
– Та скажи ти щось! Чи хоч обличчя своє покажи, стерво ти таке! – попри скуті руки, Вайра потягнулася до маски, і хоча Амара намагалася відійти назад, але за мить цупка тканина злетіла з її обличчя. На хвилю Вайра застигла, а тоді розірвалася гучним сміхом. Її хриплий від ридань голос набув нової сили і гучності: – Тепер все ясно! Ніхто не захоче мати таку потвору! Ну ти і почвара! Ахаха! Де ти загубила частину носа? У королівському дворі прищемили? А цей шрам! Ахаха! Тепер ясно, чому до двору приводять інших дівчат. Ви там усі такі «красуні» чи це тільки ти?
Амара стиснула щелепи. Рука сама потягнулася до меча, проте в останню мить спинилася. Вона ударила долонею у шию і Вайра обм’якла втративши свідомість. Воячка поклала її тіло на землю і нагнулася за маскою. З невеликих сірих калюж на неї дивилося її власне обличчя: рівна смужка блідих губ, високе чоло, різкі вилиці. Вона могла б бути вродливою, якби не шрам, який тягнувся від правої щелепи, зрізав частину правої ніздрі та кінчик носа і закінчувався під лівим оком. Можливо, рубець був би не таким помітним, адже він вже втратив колір і набув білого відтінку, якби лише не часткова відсутність носа й нерівні краї шраму. Амара кашлянула у спробі відігнати тиск у горлі. Вона мала б звикнути до цього обличчя, якби інші хоча б спробували дивитися на неї без огиди.
Вона витерла маску, як могла, надягнула її, зв’язала про всяк випадок ноги Вайри, що тяжко дихала крізь напіввідкритий рот, закинула її собі на плечі й пішла назад. За її спиною було чути каркання воронів, які придивлялися до трупів собак.
Решта її завдання минула без пригод. Вайра проклинала, скулила і плакала, проте Амара зав’язала їй рота, щоб уникнути обридливих звуків. Весь день вона тягла її на своїх плечах, аби встигнути до столиці королівства Лет вчасно. Холодний дощ лив декілька годин, але принаймні змив трохи грязюки з одягу. Косі погляди та перешіптування за спиною її не турбували, а вартові за статутом не мали жодного права втручатися у справи Корпусу, хоч би вони шкіру заживо здирали з людей на головному майдані. Коли Амара передавала дівчину управителю королівського двору на дворі перед замком, той вирячив очі. Вочевидь, він сподівався на більш вишукане впакування, але керівник КСДКД сер Лавіш ствердно кивнув головою і привітав Амару з першим офіційно виконаним дорученням. Він відпустив її до казарми, додавши, що за кілька днів учасники й учасниці Корпусу будуть запрошені в палац. Коли Амара покидала двір, вона чула як сер Лавіш відповів на обурення управителя щодо доручення: «Не ставити питань. Не очікувати відповідей».
За кілька днів Корпус дійсно був запрошений до палацу. Сіро-біла будівля з баштами, з яких давно злетіла позолота, викликала захоплення: на її зовнішніх стінах були викладені сюжети старих легенд. Можна було розгледіти засновників королівства Інгу та Альга, які сюди прийшли тікаючи від упирів та вампірів, вовкулак та відьмаків; воїнів та воячок Нічної варти, які вели криваві битви з нечистю; короля Зигмунда, що відгородив королівство Лет від Темної долини магічною стіною, принісши в жертву свою доньку. Велика будівля вивищувалася над столицею і ще здалеку її можна було прийняти за кривий зуб, який виріс з землі. Корпус був запрошений до південної вежі увечері. Й хоча повний місяць освітлював усе навколо, здавалося, замок жадібно поглинав усе світло.
Воїни та воїнки розташувалися на круглому балконі, який йшов по внутрішньому периметру вежі. З балкона відкривався вигляд на залу з кількома кам’яними столами, що були вбудовані у підлогу. Місячне сяйво заливало столи й вони разом зливалися у єдину білу картину.
Сер Лавіш оглядав навколишніх з-під сивих густих брів. У парадній темно-зеленій формі з білими та золотими вставками, королівською емблемою, його підлеглі заслуговували на те, щоб з них хотілося змалювати картину. Вони перешіптувалися між собою, навіть Амара у своїй масці перекидалася з кимось словом, звідкись було чути гиготіння і тихий сміх. Він поглянув на годинник на стіні й звернувся до підлеглих низьким голосом, розмови враз затихли, і лише кроки у залі внизу відтіняли слова Лавіша:
– Що ж, мої шановні браття та сестри, частина елітного Корпусу спеціальних доручень королівського двору. Сьогодні ми зібралися, щоб стати свідками того, за що боремося і проливаємо кров. Хоча таємність наших дій часом змушує сумніватися у доцільності нашої служби, але ми докладаємо зусиль не даремно. Ми – опора нашої Королеви-відьми Вільми у боротьбі з темрявою та нечистю. Як ви всі знаєте, – він обвів присутніх суворим поглядом, – наша боротьба з Темною долиною не спиняється. Ці недороблені істоти, не люди і не вовки, перевертні або вовкулаки, становлять загрозу для королівства Лет, постійно намагаються прорвати захисну стіну. Королева-відьма стримує їх різними способами і сьогодні ви побачите один з них.
Дехто вдоволено посміхнувся, дехто з присутніх перезирнулися між собою. Всі застигли в очікуванні. Сер Лавіш відчув поколювання в кінчиках пальців: йому подобалося це передчуття цікавого, це бажання знати, яке, попри заборону прямо запитувати, все одно охоплювало членів Корпусу. Він нагадав слова присяги:
– Не сумніватися. Не ставити питань. Не очікувати відповідей. Мовчати. І ніколи не порушувати клятву. Хто зв’язалися нею раз – нестимуть її все життя, земне і потойбічне.
Чоловік показав рукою на залу внизу і запросив підійти до краю балкона. Внизу було декілька служників у білому вбранні, які запалювали свічки та розливали якийсь напій у чаші. До стола за руки й ноги була прикута напівроздягнена дівчина. Амара відчула, як у горлі формується тверда грудка: на неї дивилася Вайра, її золоте волосся виглядало блідим у сяйві місяці, на очах була мов пелена, мабуть, їй дали щось випити. Її худі ребра швидко підіймалися та опускалися. У якусь мить Амарі здалося, що дівчина її впізнала і намагалася щось пробелькотіти до неї, але з кутика її рота лише потекла тонка цівка слини.
Всі затамували подих, коли з’явилася Королева-відьма. Її хода була виважена й граційна, розкішне чорне волосся сягало поясу. Вона не звертала уваги ні на кого, окрім Вайри на столі. Королева підійшла до дівчини, щось прошепотіла їй на вухо і провела руками по її голих плечах. Потім служник подав їй одну чашу і вона влила її у горло дівчини, притримуючи її голову з ніжністю. Її Величність відступила від столу, взяла іншу чашу й щось прошепотівши над нею почала поволі пити. Тим часом Вайра почала несамовито трястися. Її руки та ноги виламувалися у різні боки, тіло підіймалося, та втримане ланцюгами з гуркотом опускалося на кам’яний холод столу. Амара спробувала поглянути у її очі: вони закотилися і було видно лише білки, по яких тонким мереживом розливалася кров від капілярів. З горла Вайри почали лунати гучні звуки, які нагадували гарчання. Вони відбивалися від стін і линули кудись у вишину. Її щелепа немов ламалася під впливом невидимої сили, а грудна клітина роздувалася, ребра натягували шкіру, якою стікав піт, готові прорвати її щомиті. Раптом по її тілу почало проростати жовте волосся, коротке і густе мов шерсть. Амара все зрозуміла і мимохіть покачала головою. Вона не могла перестати дивитися на перетворення Вайри, але відчувала, що якби не вчепилася у поручень балкона обома руками, то напевно впала б на підлогу.
Молода перевертка билася на столі у конвульсіях. Її виття заполонило собою всю залу. Обличчя замінила довгувата вовча морда, лише зелений колір величезних очей нагадував Вайру. Королева-відьма підійшла до істоти з посмішкою і легенько провела пальцями по морді, віднявши руку, коли гострі зуби спробували її схопити. Вона нахилилася до вовкулаки, її шепіт заспокоїв істоту й виття змінилося на жалібне скавчання. У очах королеви Вільми можна було прочитати співчуття, вона знову провела рукою по голові, обережно провела повз великі вуха, за шиєю, спинилася на животі. Амара не бачила, що передав королеві служник позаду. За мить її Величність зі спокійним виразом обличчя одним рухом розрізала груди перевертки і швидко почала вирізати її серце.
Амара ніколи не чула стільки виття і скавуління. Її очі невідступно зосередилися на тілі на столі, що билося в агонії, на великому серці, яке вийняли з грудей, аби служники за допомогою преса вичавили з нього кров і подали королеві. Вона уважно дивилася, як Вільма п’є все, до останньої краплі, споглядала, як її вуста шепочуть забутою мовою закляття, як темніє її шкіра, а очі починають світитися білим сяйвом. Здавалося, на обличчі королеви можна розгледіти кожну судину, кожну вену, що підсвічувалася із середини. За мить вона знову повернулася до звичного вигляду. Королева поглянула на істоту навпроти, її вуста були розкриті, мов вона не очікувала побачити її там. Вона повернулася і, хитаючись, покинула залу. Тіло на столі завмерло, служники почали швидко пробирати.
Амара відпустила поручні балкона лише коли почула голос сера Лавіша:
– Так Королева-відьма підтримує цілісність стіни. Кров із серця новооберненого вовкулаки, та не абиякого, а того чи тієї, на кого вкажуть предки з потойбіччя. Мені не потрібно вам нагадувати, щоб ви про це мовчали?
Останнє було радше не питанням, а твердженням. Вояки й воячки Корпусу розійшлися по своїм кімнатам переповнені вражень та роздумів, якими вони ніколи не зможуть ні з ким поділитися. Попри все, Амара змогла стриматися, щоб її не знудило.
***
Туман з боліт Ліду змієм переповз огорожу кладовища. Так потроху за кілька десятиліть і саме трясовиння перехопить цю землю, розшириться, забере собі гнилі кістки та труни і проковтне пам’ятні знаки. Амара зняла рукавицю і поклала пальці на мох, що закривав ім’я її батька, лишивши видимим тільки те, що він був почесним воїном КСДКД. Мовчазний, кремезний, завжди у своїх думках, він був її єдиним родичем, після того, як її мати зникла безвісти.
– Ти мав про мене дбати. Чи ти так дбав? – вона присіла навпочіпки і пильно поглянула на постамент, мов на ньому мала з’явитися відповідь. Дівчина повільно зняла з обличчя маску і легенько провела пальцями по рубцю. – Це була турбота? Чи наказ?
Він ніколи не пояснював їй, чому це їй заподіяв, чому спаплюжив її обличчя, коли вона була ще підліткою. Просто одного разу він прийшов додому і сказав, що має зробити їй боляче. «Але мені болітиме в сто разів дужче, тому що ти ненавидітимеш мене і нині, і після смерті», – пригадалися Амарі його слова, його постать, що насувалася на неї з кинджалом. Вона притулилася лобом до холодного каменю. Раніше вона думала, що як стане частиною Корпусу, то зможе зрозуміти його краще. Мабуть, так і сталося. Вона різко встала, відійшла на кілька кроків і, зібравши слину в роті, плюнула на місце поховання свого батька. На сусідньому пам’ятнику закаркав ворон мов у схваленні її дій. Вона повернула голову у бік звуку й помітила кілька дрібних жовтих квіток, зірвала й поклала їх на могилу. Потім повернулася, закрила обличчя тканиною маски і рушила на схід, виконувати наступне завдання. Проминаючи ворота кладовища, вона зітхнула, тому що навіть по смерті їй не дізнатися причин дій свого батька, адже вони всі клялися мовчати. А хто зв’язалися клятвою раз – нестимуть її все життя, земне і потойбічне.
