Ведмежа шкіра

Молодий Ясен спостерігав з густих хащ, як у селищі, що розкинулося в долині біля озера, ходять люди, як вони пораються на подвір’ях, або працюють на грядках. Поряд з Ясеном причаїлося ще два десятка чоловіків та юнаків. Із затемнених хащ на пагорбі їм було добре видно освітлене сонцем село, оточене частоколом.

«Таке тихе, спокійне, мирне, — роздумував у цей час Ясен. — Можливо, єдиний клаптик у всьому князівстві, у якому зберігся ще мир… Однак, не надовго».

На відміну від Ясена, що спостерігав за селом з цікавістю, решта розглядала його пильним поглядом хижака, що терпеливо причаївся перед тим, як кинутися на жертву.

— Живуть вони непогано, ні на кого не нападають, і все собі мають вдосталь, — насмілився промовити Ясен до батька, сумно милуючись селом. — Може б вони і нам показали, як це отак жити?

Кремезний сивий чоловік, що сидів поряд, закутаний у ведмежу шкіру, заперечно крутнув головою.

— Сину, послухай, вони вважають нас звірами, дикунами. Вони не стануть з нами дружити, а зроблять все, аби вивести нас, як шкідників… Скоро зима, а їжі у нас мало… Якщо не ми, то хтось інший накине оком на це село. Песиголовці, які лишать голе попелище, чи котрийсь з князів прийде за даниною, й забере майже все до крихти. Багато розвелося у наших краях різних розбійників, тож треба хапати першим, інакше пропадеш.

Коли долину накрили сутінки, чоловіки та юнаки почали тихо та непомітно спускатись з пагорба. Озброєні луками, ратищами, дубинами та сокирами, наблизились вони до грубих дубових воріт. Затихли й прислухалися — собаки ще не вчуяли їх. Розступилися, дали дорогу вождю.

Вождь, закутаний в одну лиш ведмежу шкіру, опустив голову, так, аби ведмежа морда, що слугувала за каптура, прикрила його обличчя і втупилася вперед. Тоді почав опускатись на руки, прикритих ведмежими лапами. До землі опускалися мозолисті долоні з жовтавими пощербленими нігтями, але торкнулися землі вже важкі пазуристі лапи. Тоді ж чорні ведмежі очі на кудлатій морді ожили. Паща, повна гострих зубів, розкрилася, випустивши в’язку слину. Чорний ніс засмикався, втягуючи прохолодне нічне повітря. Вуха тріпнулися, прислухаючись до оточення.

Ведмідь труснув масивним хутром й погнався до воріт. Загупали важкі кроки всіх чотирьох лап, і величезне тіло розбило ворота. Засуви тріснули після першого ж удару, обидві половини воріт розсипалися. Чоловіки та юнаки одразу увірвалися всередину села, перестрибуючи через колоди, які ще мить назад були високими воротами.

Здійнявся лемент, собачий гавкіт, крики вартових. Затріщали двері осель. Заголосили жахливі розпачливі крики. Вартові та чоловіки похапали перше, що попало під руку і могло слугувати за зброю. Та багато з них не встигли збагнути що й до чого та побачити ворога, як вже падали мертвими. А ті що збагнули, і схопились з супротивниками у битві, довго не витримували.

Ось Ясен побачив, як з однієї хати вискочило троє чоловіків зі зброєю у руках. Він жбурнув в одного з них сокиру й поцілив прямо в живіт. Інші двоє кинулися до нього, й він наставив на них спис. Та раптом ті двоє зупинились, а тоді позадкували не відриваючи погляду від того, що було позаду Ясена. І тут повз нього промчав величезний кудлатий звір, накинувся на тих двох, прибив до землі та поперегризав горлянки.

Чорна закривавлена морда звіра глянула на Ясена, а тоді погналась далі. Кожен з селян, хто бився з нічними нападниками одразу тікали геть, або впадали у ступор при вигляді кудлатого велета. Хтось намагався оборонятись, але тремтливі руки не слухалися й жоден з них не зміг не те що поранити, ба навіть як слід замахнутись на жахливого звіра.

Окрім одного.

Широкоплечий чоловік захищався від стріл щитом, а від ближніх атак відбивався мечем. Трьох нападників він відбив, і вони закривавлені відповзали від нього подалі. Коли на нього погнався Ведмідь, чоловік прикрився щитом. Звір привалив його до землі, але меч, випнутий перед собою, рубанув його в голову над вухом. Ведмідь заревів й вдарив лапами, по супротивнику, й навіть у шумі бою було чути, як затріщали його ребра. З рота вирвалося уривчасте кректання і кров. Рука ослабла, і меч упав на землю…

Люди бігали, кричали, намагались втекти чи заховатись, але їх наздоганяли та знаходили, і їхні крики обривались.

Ясен озирнувся, довкола панував безлад, біганина, шум, різанина. В темряві ночі носилися чорні постаті. Він, як і всі з його племені, привчилися добре бачити в темряві, й він з легкістю розрізняв де свої, а де чужі. Й ось побачив, як на одного з його побратимів напав місцевий й повалив його на землю. Ясен схопився до нього, махнув сокирою і засадив її чоловікові в спину.

— Безсердечні дикуни. Будьте ви прокляті, — встиг промовити чоловік за мить до того, як назавжди зімкнув повіки.

— Дякую, Ясене, — підвівся з землі побратим, а тоді злісно скривившись почав товкти ногою по обличчю мертвого селянина. — От гад! Вперіщив мені ломакою ззаду… Це його хижа, — він вказав на найближче помешкання і увірвався у прочинені двері. — Ідем! — гукнув він Ясена, і той пішов за ним.

Ясена вразив порядок та чистота, що панували всередині. Та за мить його побратим почав все трощити та розкидати. А тоді, не перебираючи де великий, а де малий, перебив усіх, хто трапився йому під руку…

Уранці, коли з живих у селі нікого не лишилося, а нападники вантажили на вози лантухи, скрині та бочки з награбованим, Ясен стояв біля розбитих воріт, і спостерігав, як все те вивозять з села до лісу, в його поселення. Він роззирнувся на село. Ще вчора, таке доглянуте, тихе та спокійне, тепер перетворилось на понівечене, пошарпане, побите та обездушене.

Усіх вбитих поскидали на кучу. Нападники не спалили жодної хати, аби димом не привернути зайву увагу. Жінки, чоловіки, старі, діти…

— Брати в полон, у рабство? Так не прогодуємо. Лишати живими? Ні. А ось така швидка смерть краща, ніж довга й мученицька кончина від холоду й голоду, — говорив один, що зносив тіла.

Осторонь від оскверненого села на березі озера сидів вождь у ведмежій шкірі. Ясен підійшов до нього.

— Все зібрали? — не обертаючись запитав той.

— Майже, — сів поряд син, важко зітхнувши.

— Нарубався?.. Нічого, звикнеш… Може спочатку спатимеш погано, але просто лягай з думкою про те, що твоє плем’я тепер має з чим перезимувати. Головне, дяка Матері-Ведмедиці, що з наших ніхто не загинув.

Ясен присів біля води і вмився.

— Шкода їх, — хрипко промовив він.

Вождь втомлено насупився. Сиві пасма волосся, що стирчали з-під ведмежої голови, й розвівались від вітру, були обагрені кров’ю. Бляклі очі мружились від сонця, що повільно підіймалось над небокраєм.

— А чи шкода вовкам лося? Чи шкода лисиці зайця? Чи шкода соколу лебедя? Сильніший вбиває слабшого, щоб вижити. Такі правила цього світу, — вождь почав стогнати, зціпивши зуби й приклавши долоню до рани на голові. Коли біль стишився, він продовжив говорити: — Я вже старий. Важко мені. А ти ще не готовий. Твоїх старших братів спіткала нещаслива доля. Кожен помер якраз перед тим, як отримати шкіру. Чи це мене боги карають, чи може так прокладають твою долю. Можливо саме тобі судилося отримати шкіру? І саме ти станеш наступним Ведмедем.

Ясен нічого не відповів. Вождь важко зітхнув, тоді знову скривився від болю й торкнувся голови.

— Як твоя рана? — запитав син.

— Не смертельна. Іди до інших. Дай мені ще трохи побути на самоті.

***

Вози, запряжені волами, набиті пограбованим, повільно повзли поміж мочарів, туди, де серед дерев, оточене болотами, непомітне у широкому яру, стояло невелике поселення, в якому вже багато століть проживало плем’я Печерного Ведмедя.

Землянки та хижі, покриті мохом, немов гриби витикалися між хащами та мочарями, над якими стелилися помости з дошок та гаті з хмизу, що сполучали острівці, або ж вели до хиж, зведених прямо над водою. Гатями, перекладинами, кладками та помостами ходили люди, в основному жінки та діти, більшість вбрані у одяг з тваринячих шкір.

Малеча, побачивши чоловіків і вози, галасливою юрбою погналась до них, а за ними поспішили і жінки та дівчата.

— Батьку! — обійняла вождя струнка світловолоса дівчина.

— Принесли вам, Зіронько, багато всякого добра, — обійняв він її, а тоді гукнув голосніше до всіх: — Дяка Матері-Ведмедиці, зима тепер нам не страшна! — й одразу ж скривився від болю, приклавши до голови долоню.

У відповідь всі радісно загукали, заплескали в долоні, засміялися. Лиш донька стурбовано поглянула на голову батька.

— Зачепили трохи, не страшно, — заспокоював він її.

Усі стали розбирати вози. Новий одяг, взуття. Лантухи з крупами, зерном, ріпою, цибулею. Бочки з медом. Свині, кози, корови, овечки, коні. Ті ж воли та вози. Домашня птиця. Різноманітні інструменти. Посуд. Справжнє багатство. Але найціннішим була зброя. Луки, стріли, списи, а особливо — крицевий меч. Благородна зброя справжніх воїнів. З дозволу вожака його собі взяв один з мисливців. «Сокира і спис значно кращі», — відказав Ведмідь, презирливо розглядаючи пощерблений у багатьох боях клинок.

Після батька, Зірка обійняла брата.

— Ясене!

— Зірко! Глянь, скільки всього!

Дівчина сяяла щасливою усмішкою, але помітила на обличчі брата прихований сум.

Пізніше, коли люди порозбирали і поховали награбоване по землянкам, хижам та коморам, Зірка та Ясен сиділи на помості, звісивши ноги над каламутною водою.

— Вони важко працювали, щоб все те мати. А ми прийшли і просто в них це відібрали. А їх самих вбили, — неголосно говорив Ясен, нишком озираючись, аби ніхто лишній його не почув. — Роздумую собі, що як стану вождем, спробую трохи змінити спосіб нашого життя. Як віднайдемо схоже село, спробую потоваришувати з тими людьми, й повчитись їхнього працьовитого, тихого, мирного життя.

— Немає ні мирного ні тихого життя, — відрізала дівчина. — Як казав батько? Є хижаки, а є жертви. Цей світ — світ хижаків. Якщо почнемо жити, як ті землероби, одного дня станемо слабкою жертвою для сильного хижака.

— З Ведмежою Шкірою ми не будемо слабкими, — не погодився старший брат. — Якщо хтось нападе… та лише один вигляд Ведмедя змусить їх тікати геть і ніколи більше не сунутись до нас.

— Як знаєш, брате, але я з тобою не згодна. Просто зрозумій, що ти поведеш за собою ціле плем’я. І його майбутнє буде залежати від тебе і твоїх дій.

— Я не хочу бути слабким, не хочу бути жертвою. Я просто не хочу відбирати у інших ні майна, ні життів. Ти б їх бачила, як гарно вони жили… Поки не прийшли ми.

— Якщо не ми, то прийшов би хтось інший. Песиголовці, розбійники чи князівська дружина.

— Ти прямо, як наш батько говориш, — зітхнув хлопець. — І я розумію, що так воно і є. І ти, і він — ви обоє праві… Але просто ти не бачила, яким було те село, і у що ми його потім перетворили. Тобі легко про це говорити, бо ти не бачила крові невинних людей на своїх руках. Легко говорити: іди вбий і відбери. А спробувала б сама це зробити…

Дівчина сумно опустила голову.

— Може ти і правий, — не надто охоче промовила вона. — Може так і треба, щоб всі працювали собі, і ніхто ні в кого нічого не відбирав… Але не у нашому світі. Тут: або ти, або тебе.

— Згоден. Але я впевнений, що зміг би щось змінити, — твердо промовив Ясен. — Об’єднатись з якимось селом, навчити їх захищатись, а самим навчитись добувати все мирною працею. І всі живі й в достатку…

***

Плем’я Печерного Ведмедя жило далі своїм звичним життям. Збирали ягоди, гриби, трави, полювали, заготовляли дрова.

Минуло кілька тижнів від пограбування села. Ліс теж, як і люди, спокійно та неквапно готувався до зими. Дихав духом обпалої листви, прохолодними туманами, вранішньою росою, яка скоро зміниться приморозками, вогкою землею, що невдовзі затвердіє від холодів.

Всі в поселенні були заклопотані приготуваннями до зими. Лиш найменша дітлашня ганяла помостами та кладками між острівцями. Поцупивши десь вичинену козячу шкіру, дітлахи по черзі накидали її на себе й ганялися за іншими, вишкіривши зуби й голосно гаркаючи.

— Я стласний Ведмідь! — заревіло хлопча тонким голоском, коли нарешті шкіра дісталася йому. — І я залаз лозілву вас всіх на сматки!

Решта малечі верескливо погналася. А малий, якому шкіра затуляла очі, й він бачив лиш землю перед своїми ногами, гнався за ними, ричав, поки не наштовхнувся на когось і не впав. А шкіру з нього в той же момент зняли.

— Ви її хоч не подерли? — суворо запитав жіночий голос.

Малий глянув угору — перед ним стояла сама жона вождя Смолина. Одягнута у чисте темне платно, здобуте в нещодавньому розбої, хутряній безрукавці, вовняній хустці на плечах та зелених сап’янових чоботях, яких не було ні в кого.

Юрба дітей думала чи розбігатись їм, але схоже Смолина не збиралась їх сварити.

— То який же ти Ведмідь? Ти козлик, — згорнула вона шкіру, взяла під руку хлопчика й поставила його на ноги.

Решта дітей захихотіли.

— А як вилосту, то стану Ведмедем! — обурливо тупнув ніжкою.

— Не станеш, бо ти не син вождя, — холодно відказала жінка.

— А цього не мозна вбити всіх ведмедів, зделти з них скіли і соб всі лобилися Ведмедями? — він насупився від несправедливості.

— Бо то треба було народитися від іншого Ведмедя, щоб тобі передалась кров’ю можливість обертатися на звіра, — настрій у жінки був хороший. Вона глянула на дітлахів, легенько посміхнулась й повела: — Колись давним-давно, далекий пращур мого мужа заблукав у лісі. Він тоді був ще зовсім маленький, і помер би від голоду, чи замерз би насмерть, або ж його з’їли б дикі звірі. І на нього таки натрапила одна Ведмедиця, але не з’їла, а відвела до своєї Печери і вигодувала своїм молоком. Потім той хлопчик виріс, навчився полювати, добувати собі харч. Людської мови він не знав, але знав ведмежу. І коли його Мати-Ведмедиця вже зістарилась, вона повідала йому таємницю про те, як людина теж може ставати звіром. Потім той хлопчик виріс, приєднався до одного бідного лісового племені, олюднився, і став його захищати. Потім знайшов собі жону і в нього народились сини, а в тих синів потім теж з’явились сини, і кожен з них передає Ведмежу шкіру від батька до сина.

— А цього Ведмедиця його не з’їла? — захоплений байкою, поцікавився хлопчик.

— Мисливці убили її ведмежат, — відповіла Смолина, — і вона йшла вбити тих мисливців. Але натрапила на людське немовля, яке замінило їй її рідних дитинчат… Ну, все, досить з вас. Біжіть собі грайтеся, тільки більше не робіть ніякої шкоди.

Смолина дивилась, як дітвора кудись погналася, а її усмішка поволі ставала сумною, аж поки губи гірко скривились донизу.

Вона не все розповіла дітям у тій байці. Не розповіла вона, як саме зникає один Ведмідь, і народжується інший…

***

Вождь ходив по сухій листві босими зашкарублими п’ятами. Рана на його голові, помащена лікувальною маззю, не гоїлася, і постійно боліла. Вождь намагався не зважати на той біль й насолодитись прогулянкою. Послухати, що шепоче ліс. А ліс чомусь затих, немов притаївся, як ховрах біля нори, що почуяв наближення хижака.

«Чи може десь біля лісу отаборився хтось? Дружина якогось князя, чи орда песиголовців? Чи може хто просто заблукав, або полюють якісь чужаки?»

За час прогулянки нічого не змінилося, у лісі не проявилось жодного підозрілого звуку. Той, хто не жив у лісі, нічого не помітить, але той, хто провів все своє життя у хащах, навчився відчувати ліс, як живу істоту.

Вождь враз зупинився і нашорошився — ліс сповіщав про небезпеку. І він поквапився до поселення.

— Мисливці! Всім взяти зброю і за мною! — проревів вождь понад яром.

Між хижами та землянками заворушились чоловіки та юнаки й швидко рушили за вождем.

Лісом вони пересувались швидко, тихо й непомітно, немов лісові духи, немов вітер, що де-не-де тривожив гілля чи встелену сухим листям землю.

Зупинились зовсім недалеко від поселення. По їхньому сліду, що вів від того пограбованого села в долині, їхало кілька десятків вершників.

Мисливці поховалися в хащах.

Коні чужинців ступали неспішно. Ніхто з вершників не говорив, перемовлялись між собою жестами. Обличчя, вірніше морди, мали чорні, з лискучою шкірою та випнутими щелепами з розкритих пащ яких визирали жовті ікла. Посеред морди жевріли, ніби вуглини, яскраві маленькі, посаджені глибоко та близько одне біля одного, хижі очі. Одягнуті у найрізноманітніше дрантя. Ті частини тіла, що визирали з-під того дрантя, були покриті короткою чорною або бурою шерстю.

Вершники явно йшли від селища у долині та прямували прямо по сліду, що лишили воїни племені Печерного Ведмедя. Зброю, шаблі, списи та луки, вершники тримали напоготові.

Напоготові тримали зброю й мисливці, невидимі у своїх сховках. Натягнули луки, й коли вершники порівнялися з їхньою засідкою, відпустили тятиви.

Кілька вершників одразу впало на землю. Коні перелякалися, заметушились. Одразу з хащ вискочив гігантський ведмідь, а за ним мисливці. Вершники в паніці почали тікати у зворотну сторону.

Ведмідь взявся їх переслідувати, але майже одразу зупинився і знеможено ліг. За мить перевернувся на спину, і був уже не звіром, а лиш людиною загорнуту у ведмежу шкіру.

Та все ж вороги втекли. Лишились лише вбиті та поранені, яких мисливці добили та позабирали зброю. Коней вони не стали шукати, ті перелякано порозбігались по лісі й годі їх зараз піймати.

Ведмідь лежав на землі, важко дихаючи. Воїни помогли йому підвестися.

— От і до нас дісталися песиголовці. Видно, спустошили всі рівнини, раз насмілились поткнутись до лісу, — прохрипів він. — Не можу я, нема вже сил…

Він торкнувся до рани на голові, що от вже скільки днів не заживає. Вона знову почала кровити.

— Вертаємось додому.

Вождь спав кілька днів не спокійним важким сном. Жона його та донька доглядали за ним. Коли отямився й зміг стати на ноги, покликав сина.

— Чую, кличе мій дух до себе Батько Небо, й прагне возз’єднатись з моїм прахом Мати Земля, — говорив він слабко, хрипко. — Пора, сину. Йдемо до Печери.

***

— Вони й зараз десь в лісі, — провів вождь поглядом по верховіттю дерев. — Ти маєш бути сильним. Я змалечку навчав тебе. Ти все знаєш…

Довкола між деревами та хащами з землі випирали кам’яні валуни. Порослі мохом, прикидані листям та гіллям й привалені сухими та трухлявими деревами. У найбільшому з них, у великій кам’яній брилі, чорнів вхід до печери. Теж завалена ломами, брила походила на барліг.

Настала ця мить. Мить яку Ясен так чекав і так боявся. Але якщо він цього не зробить, занапастить все своє плем’я. Лишить його без захисту.

У поселенні обряд прощання пройшов швидко. Все плем’я прощалося з Ясеном, проводжало його немов покійника, ніби ніколи його більше не побачить. Й почасти це було так. Назад він вернеться вже не простим юнаком, а молодим Ведмедем.

Так само прощалися й з вождем, але важче, з гіркішими сльозами. Бо з ним прощалися дійсно — назавжди.

— Я казав тобі це багато разів, але скажу ще раз, востаннє: коли я увійду до цієї печери, вона забере мій людський дух. Звідси вийде лише дикий звір. Мене всередині нього не буде, — вождь глянув сину прямо в очі.

Хлопець, міцно стискаючи коротке грубе ратище з прилаштованим на кінці ножем, мовчки кивнув.

— Перший Ведмідь, мій далекий пращур, був вигодуваний Матір’ю-Ведмедицею, — вів батько. — Спав під її боком, у її Печері, перед якою ми зараз стоїмо. Він просяк Ведмежим духом, увібрав його у свої жили з Ведмежим молоком. Всередині він був чистим Ведмедем, але ззовні — брудною людиною з ніжною безшерстою шкірою, крихкими нігтями, тупими зубами. Однак Мати-Ведмедиця віддала йому і свою тверду шкіру, і міцні кігті, й гострі ікла, й свою звірину силу. Тепер же це все я передаю тобі, мій сину.

Ясен сильно хвилювався. І через те, що от-от має статися, і через те, що він теж краєм вуха вчував тривожний голос лісу.

— Вхід до печери повільно, але невпинно меншає. Коли я був ще зовсім юний, то вільно заходив сюди, витягнувшись на весь зріст, — скрушно промовив вождь, пригнувся, і зник у темряві печери.

Ясен лишився зовні сам, стискаючи в руці ратище.

Печера мовчала. Лиш вітер, що випадково залетів всередину безпросвітної пастки, завиваючи виривався з неї у білий світ. Чорна діра у кам’яній брилі, немов застигле велетенське око, холодно витріщалося на хлопця.

І враз з темряви того проходу вискочив ведмідь. Ясен похитнувся назад, але звір застряг, не зміг протиснутися крізь отвір. Ведмідь одразу почав несамовито розривати землю, розширюючи прохід. І от прорвався, вискочив назовні, став на задні лапи й дико заревів бризнувши слиною з роззявленої, наповненої гострими зубами, пащі.

Ясен не тямив себе від страху та потрясіння. Він знав, що йому треба зробити, безліч разів прокручував цю мить у голові, але тепер, коли вона настала, та голова шалено паморочиться, і всі думки, весь тверезий розум, розлетівся немов рій ошалілих бджіл. Тож хлопець просто бездумно кинувся на звіра.

Але масивна лапа одразу ж відкинула його убік. Ясену перехопило подих від сильного удару в грудину. Він намагався вдихнути, але ніяк не міг, а звір одразу ж почав підступати до нього з лютим ревом.

Ясен, важко вдихуючи повітря, підвівся, стиснув обома руками ратище, але штрикнути ним не наважився. Ведмідь же в цю мить знову махнув лапою, але хлопець відскочив. Не надто вдало, бо упав. І цієї ж миті ведмідь кинувся до нього, простягнув ікласту пащу до його обличчя… Але зубів не зімкнув. Звір враз смикнувся, слабко хрипнув, ніби згасаючий вогонь, і повалився на бік, а поміж передніх лап його стирчав дерев’яний держак ратища.

Руки хлопця сильно тремтіли, тіло здавалось важким, наче його досі придавлював ведмідь. У грудях давило, голова йшла обертом. З очей текли сльози. Все тіло ослабло, і Ясен не міг не те що підвестися, ба навіть ворухнутись.

Та він все ж підвівся. Через силу. Відв’язав ратища від руків’я ножа, який лишився тирчати у ведмежому хутрі. Тремтливими руками взявся за нього, вдихнув глибоко перед тим, як висмикнути, але в грудях раптом щось гостро штрикнуло, й подих перехопило. Він схопився за грудину, але долоня напоролась на щось гостре й тверде. Глянув униз, і побачив, що з його сорочки стирчить закривавлений наконечник залізної стріли. Одразу після того, як він усвідомив це, осів, немов від неймовірної втоми, понурився, заплющив очі, й так навколішках лишився сидіти. Нерухомий, з цівкою крові, що вибилась з привідкритих уст.

А за кількадесят кроків з кущів визирнуло троє песиголовців з луками у руках, втішно шкірячи жовті ікла.

***

Від тієї миті, як Зірка розпрощалась з братом і батьком, вона сиділа в хижі, обхопивши руками обличчя, погойдуючись взад-вперед, і гірко плакала. Матір, котра теж плакала, дала їй заспокійливого узвару, але він не допоміг. Й Зірка так і не змігши заспокоїтись, з нетерпінням та сильним хвилюванням чекала, коли прийде брат. Уявляла собі, як він з’явиться на верхівці яру, вбраний у ведмежу шкіру.

І ось у поселенні зчинився якийсь галас.

«Нарешті», — вона скочила з місця й визирнула з хижі.

Підвела погляд, шукаючи на верхівці постать у ведмежій шкірі, але замість неї побачила, як до яру швидко спускаються потворні вершники, з смолоскипами, зброєю та натягнутими луками.

У стріхи, порослі травою й мохом, полетіли вогняні стріли. Всі кинулися тікати. Але яр був оточений, і мало кому щастило врятуватись від ворожої стріли, шаблі, аркану чи тенет. Чоловіків, юнаків та старих убивали одразу. Дітей та жінок брали в полон. Довкола зчинилась неймовірна метушня, все тривало водночас і безкінечно довго і неймовірно швидко.

Зірка кинулася до матері, що теж визирнула з хижі. Цієї миті щось прошмигнуло, й Смолина почала опускатись на коліна, підтримувана Зіркою, яка не одразу помітила в тілі матері стріли.

— Тікай! — хрипко промовила Смолина з останніх сил, прихилившись до хижі, немов присіла відпочити.

Зірка поторсала матір, але та вже була мертва.

Зовсім поряд прошмигнула ще одна стріла, і дівчина побігла поза хижу, через кладку, швидко змогла вибратися з яру через хащі, і погналася лісом.

Бігла щодуху. В голові стугоніла кров, ноги підкошувались. Зір застилали сльози, тож шляху вона не бачила. Але все одно розуміла куди біжить, знала ліс на пам’ять. І перед очима замість лісу, їй досі стояло криваве видовище: поселення у вогні, плем’я порубане, постріляне, захоплене у тенета, мов звірі, мертва матір.

«Де батько? Де брат? Чому жоден з них не прийшов?» — долинало до її свідомості крізь гулкий шум у голові.

Відповідь отримала, коли нарешті дісталася до Печери. Побачивши брата, що сидів перед непорушним ведмедем, підбігла до нього, але одразу ж відскочила, коли збагнула, що і він мертвий. Знесилено впала на землю, розпачливо заревіла.

Довго вона лежала й плакала, не в змозі підвестися. Коли ж сльози скінчились, а розум прийняв, усвідомив все те, що відбулося, дівчина нарешті підвелася й підступила до брата. Торкнулася його плеча, і від того легкого поруху його тіло похилилось і впало на бік.

Дівчина знову заплакала, але сльози вже не текли. Тоді побачила руків’я ножа, що тирчало з шерсті ведмедя.

Глянула на свої руки. На тремтливі, у брудові й мозолях, долоні. Тоді піднесла їх до ведмедя, взялась за руків’я ножа й спробувала витягнути, але не змогла. Тоді вперлася у ведмедя ногою й потягнула сильніше. Лезо вискочило з грубої шкіри й Зірка тепер тримала ножа у руках. А потім знову застромила у ведмедя, й повільно почала різати шкіру. Ніж йшов важко, доводилось докладати чимало зусиль. Коли нарешті розітнула шкіру по череву, почала відділяти її від м’язів. Закривавлені руки стали неприємно липкими. Злетілася комашня. Кожен порух ножа дівчина відчувала на собі, немов це з неї знімають шкіру. Щоразу, як лезо відділяло частину шкіри, разом з тим, щось з невимовно болючим відчуттям відділялося від її серця…

Минув майже весь день. Здавалось, він тягнувся нескінченно довго. Зірка вже не мала сил, але продовжувала знімати шкіру. Коли нарешті зробила це, не могла розтиснути руку в якій тримала ножа. Довелося іншою рукою розтискати самій собі задерев’янілі пальці. Але навіть зробивши це, ручка ножа, вся покрита засохлою кров’ю, настільки сильно прилипла до долоні, що довелося докласти значних зусиль, аби віддерти її від такої ж закривавленої долоні.

Чорними від крові долонями, що не слухалися, тремтіли, з онімілими пальцями, Зірка скинула свій одяг. Ледве зуміла підняти й накинути на себе липку ведмежу шкіру. Й волочачи її по землі за собою, пошкандибала до печери і зникла в глибині темряви.

За мить з печери вирвався й різко пронизав ліс несамовитий дівочий вереск, сповнений нестерпного болю. Крик розсікав простір, немов удари батога. Вереск перейшов у хрипкий крик, а згодом у нестерпні стогони і болісний рев. Він тривав довго, і ставав все хрипкішим, все грубшим, поки в одну мить не змінився хижим звіриним ревом…

***

Переобтяжений здобиччю та полоном загін песиголовців повільно рухався вузеньким битим шляхом, що тягнувся вздовж лісу. Праворуч непрохідною стіною стояли хащі, ліворуч стелилися просторі горбисті поля, і чистий виднокіл, де-не-де поплямований гаями.

Як стемніло, стали на ночівлю біля невеликої річки, поставили намети, виставили охорону й стали готувати вечерю.

Кілька песиголовців підійшли до полонених, довго їх розглядали перегиркуючись та перегавкуючись між собою. Тоді відібрали в декількох жінок дітей, і понесли їх до одного з наметів.

Діти кричали, виривалися з кошлатих лабет. Жінки заплакали, заголосили, поривалися до дітей, але зв’язані, стомлені, нічого не могли вдіяти. А тих хто намагався підвестися, сильним ударом валили назад на землю.

Мова песиголовців була груба і різка. Вони гукали, верещали, гарчали й ревіли. Важко було подумати, що мова їхня така ж повноцінна та багата, як людська.

— З’їмо оцих трьох. Ми заслужили поласувати молоденькою людятиною, — говорив один з песиголовців до вожака.

— Їжте те, що награбували, — заперечив вожак. — Там є свині, кози. Людей не чіпати. Тим більше дітей. Виростимо їх собі вірними рабами. До того ж вам подобаються людські самиці й ви радо з ними злягаєтесь. Виростите їх собі й будете втішатись скільки захочете, а якщо зараз з’їсте, то насолодитесь лише раз. А їхнє м’ясо не так вже й відрізняється від свинячого чи телячого.

— Та тих людей ще багато. Вистачить їх і для рабства і на поживу, — наполягав молодий песиголовець.

Вожак подумав, глянув на замурзаний дітей, що противно нили. Врешті ж здобич сьогодні у них не мала, можна трохи й попирувати.

— Коли вже так хочете, то їжте, — врешті махнув він. — Але тільки цих. Більше не чіпати.

Песиголовці радісно вишкірили ікласті пащеки й потягнули дітей до вогнища, наспівуючи:

 — Розпоримо вам животи, випустимо тельбухи, обдеремо шкіру, потім зваримо й засмажимо. — Песиголовець дістав з халяви ножа. — М’ясом ніжним поласуємо.

Поволі насувались сутінки. Песиголовці відпочивали після дороги й розбою. Всі були радісні та спокійні. Раділи вдалій здобичі та трофеям. Один з песиголовців, сидів на камені біля бранців й натирав ганчіркою свій трофей — крицевий меч з двосічним клинком. Хоч песиголовець був кінним воїном, і йому ефективніша була загнута шабля, але він собі мріяв повісити меч у своїй юрті на стіну, коли прибуде до рідного кочовища.

Позаду нього щось хруснуло, й відірвало від справи. Песиголовець обернувся, нашорошивши загострені зверху вуха, й вдивляючись у хащі гарячо-жовтавими очима. Не встиг він подумати, що це напевне був якийсь дрібний звір, як хащі раптом затріщали, й з них вискочила велика кошлата тінь, прибила його додолу, нахромивши на меч.

Песиголовці всі скочили на ноги та похапали зброю.

Звір обернуся до полонених й розітнув пазурами мотузки, якими ті були зв’язані.

— Ясен прибув нас врятувати! — вигукували визволені жінки, й стали хутчіш тікати до лісу.

Ведмідь підскочив до багаття, розкинув лапою жар на песиголовців, що були поряд, й прикриваючи собою дітлахів, повів їх до лісу. Коли діти зникнули в хащах, звір кинувся на найближчих песиголовців.

Це вже точно не наш колишній вождь, думали собі врятовані полонянки. Цей Ведмідь трохи менший та жвавіший, значно верткіший та зграбніший.

Ведмідь шматував песиголовців, що намагались до нього підступити. Він не зважав на стріли, що летіли в нього. Вони хоч і застрягали, але не пробивали товстої хутряної шкіри.

Коли всі полонені втекли до лісу, слідом за ними в хащі стрибнув і Ведмідь.

Песиголовці скочили на коней, позапалювали смолоскипи й кинулися у погоню, але коням важко було продиратись крізь зарості. До того ж наступала ніч, а смолоскипи не надто допомагали в густій лісовій пітьмі.

Та все ж кілька вершників продерлися й віднайшли більш-менш відкритий простір, що давав їм змогу гнатися за втікачами.

Ось один з вершників помітив чорну людську постать, що перечіплялася й падала ледь не через кожен крок. Наблизився до неї, дістав шаблю й замахнувся, але за мить полетів з коня, скинутий Ведмедем.

 Й таке відбувалось з кожним песиголовцем, котрий зміг прорватися крізь зарості. Збагнувши, що вони тут безсилі, вершники стали розвертатись й тікати назад, з тісного простору і темряви, до відкритих полів.

Але звір наздоганяв їх і скидав, вистрибуючи нізвідки, шматував, роздирав або прибивав насмерть, розколював черепи, трощив кості.

Врешті песиголовці відступили. Гамір, що зчинився на краю лісу, став вгасати.

Звір важко дихаючи споглядав на останніх вершників, що гналися геть з лісу. Скоро згасли їхні смолоскипи та вогнища, табір спішно зібрали й загін песиголовців віддалився від лісу вглиб степів.

Плем’я Печерного Ведмедя, а вірніше, те що від нього лишилось, відшукало одне одного у нічному лісі. Всі зібралися довкола Ведмедя. Кланялися йому, дякували зі сльозами на очах. А Ведмідь мовчки дивився на них чорними звіриними очима — одні лиш жінки та діти. Яким нікуди йти. Їхнє поселення знищено, ні їжі, ні одягу, нічого.

Ведмідь стомлено ліг на землю. Люди повлягалися довкола нього, та мало хто зміг заснути, і більшість лиш мовчки лежали у мовчазній скорботі, чекаючи світанку…

Коли у лісі посвітлішало, й плем’я почало потроху ворушитись. Всі виявили замість Ведмедя лиш його шкіру.

«Пуста», — спочатку подумали вони.

Та потім під нею щось заворушилось, і з-під неї визирнуло тонке тендітне білошкіре тіло.

— Зірка, — з подивом впізнали вони простоволосу дівчину, що ледь зуміла підвестися з важкою ведмежою шкірою на плечах.

— Ми думали, ти померла, — все ще не вірячи очам, говорили жінки. — А де ж Ясен?

— Він повалив Ведмедя, але не встиг зняти з нього шкіру, — неголосно відповіла дівчина. — Його простромила стріла песиголовців.

Запанувала важка мовчанка.

— Значить, в нас тепер не Ведмідь, а Ведмедиця, — врешті промовила одна. — Тепер ти нас оберігаєш. Тепер ти вирішуєш, як нам бути… Житла наші понищено. А скоро вдарять морози. Ми всі помремо від холоду чи від голоду. Без чоловічих рук ми не встигнемо нічого відбудувати і роздобути припасів.

Зірка опустила голову. Вона не знала, що робити. Спробувала подумати що зробив би батько, або брат. І тут її серце різонуло. Так, як різало тоді, коли вона знімала шкіру. Цей біль пронизав усе її тіло і гостро вдарив у голову.

Вона підвела бліде лице й твердим дівочим голосом наказала:

— Зберіть по лісі всю зброю, одяг, взуття та обладунки мертвих песиголовців, і все, що вони лишили на місці табору…

***

Темна тиха ніч огорнула невеличке село, оточене невисоким частоколом, приховане чагарями, гаями та схилами. Дерев’яні хижі, хліви, комори, обороги з очеретяними стріхами розкинулися півколом поряд неширокої річки. В хижах сплять люди. Сплять міцно, стомлені цілоденною працею, яку вони намагались встигнути виконати до настання холодів. Як тільки посвітлішає, всі одразу ж візьмуться за діло. Сплять й собаки. Лиш двоє вартових, тихо походжаючи площею, сонно зітхають та намагаються зігрітися від нічної прохолоди.

Один з псів раптом звів голову, настовбурчивши вуха та смикаючи задертим носом у повітрі. Ні слух, ні нюх наче не вловили нічого підозрілого, й пес непевно поклав голову на лапи. Але тут же зірвався з місця, коли об дерев’яні ворота щось гупнуло і ті розлетілися в сторони.

У село увірвався величезний звір, одразу ж накинувшись на псів та вартових. А слідом за ним до хиж погналися темні постаті, невміло, але міцно, тримаючи в руках шаблі, сокири та ратища.

Над селом понеслись жіночі бойові крики й заклики нікого не щадити, слідом за якими полинули сповнені жаху та болю крики розбуджених селян.