Лісова примара

З давніх-давен існувала професія Темні Мисливці, яких звичайний люд називав гості. Діти та онуки відьом, які пішли на тяжкий злочин та порушили відьмівський заповіт: «Тринадцять правил магії». Народжені з прокляттям, вони виплачують борги за своїх пращурів, бачать те, що інші ніколи не повинні бачити. Їх завжди двоє: хлопчик та дівчинка, життя та смерть. Один з них не повинен був з'явитися на світ, один з них забрав щастя іншого. Поціловані смертю, вони вічно молоді, захищають звичайних людей від темних сил, допоки не загинуть від мари чи смерть не виріши, що з них досить.

Старий дід Панас якраз очікував цих гостей. Їх маленький хутір знаходився в п'ятдесяти кілометрів від найближчого міста, тому мисливці до них навідувалися не часто. Та й не було в цьому потреби, в окрузі все було спокійно. До недавнього часу.

Як тільки стемніло, у двері наполегливо постукали. На порозі стояли двоє молодих людей. Дід Панас одразу їх впізнав. Бліді, як смерть та до болісно худі. Чорнобриві красені з червоними очима в яких можна було побачити вічну тугу, якою їх нагородило життя. Хлопак був на голову вище за сестру, в довгому чорному плащі, а дівчина носила тендітну білу сукню. Обидва були схожі на привидів більше, ніж самі привиди.

– Доброї ночі, пане Панас. Я Орест, а це моя сестра Соломія, – діти ввічливо привіталися.

– Проходьте до хати.

За правилами, щоб гості зробили все належним чином, треба було запросити їх в дім, нагодувати смачною їжею та дати в дорогу хліб, сіль та молоко. А ще не можна було їм відмовляти, щоб вони не попросили.

Староста так і зробив, зранку сварив борщу, випік хліба та надоїв молока.

– Ви ще й ремісник? – дівчина вказала на дерев'яні іграшки та недоробки, які стояли в кутках, на полицях шаф та на столі.

– Ні, до звання майстра мені всього життя не вистачить, мене батько навчив, я роблю іграшки для місцевої малечі, як він колись, ярмарки до нас не доходять та й до міста їхати дня чотири при гарній погоді.

– Красиво.

– Перед роботою, нам треба дещо у вас запитати. – Перервав її Орест.

Діти сіли за стіл, на якому вже стояла вся їжа, яку Панас тільки міг дістати.

– Коли сталася перша подія? – запитала Соломія.

– Близько місяця тому, лісоруб скаржився на дивний холод у лісі. Ми не надали цьому значення, але вже наступного тижня скарг посипалося ще більше. Дохлі жаби та змії на порозі чи вікні, постійно щось ламається, худоба лякається від кожного шурхоту, хтось стукає по вікнах та кидає каміння, б'є скло. А що найгірше, діти кажуть, що щось кличе їх до лісу. В нас так вже три дитини загубилося.

– Їх знайшли?

– Так, живі здорові, тільки нічого не пам'ятають, їх знаходили через кілька годин після зникнення на узліссі.

– Цікаво.

Більше вони нічого не питали, мовчки їли й пили все що було на столі. По їх пустих лицях складно було сказати, але Панасу здалося, що їм сподобалося.

– Дякую за частування, пане Панас. – Близнюки стали із-за столу з ледве помітними посмішками.

– Будь ласка, кличте мне дід Панас.

– Зберіть нам їжі в дорогу, хліб, сіль, молоко і щось солодке, – попросив Орест, його довгі пальці нетерпляче барабанили по плечу.

Коли старий вже зібрав все необхідне, в хату знову хтось гучно постукав. То була Роса, її лице спотворила тривога, в тендітних руках, вона стискала іграшку свого сина.

– Що сталося?

– Мирон! Мирон зник! – кричала вона у розпачі.

Старий обняв жінку, щоб та швидше заспокоїлася та все розповіла. Через декілька хвилин її несамовиті схлипи, нарешті, стихли.

– Будь ласка, розкажіть, що сталося, – до них заговорила Соломія, яка до цього, разом з братом, тихо стояла в кутку хати.

– Мій син Мирон, зник, діти сказали, що він пішов до лісу. Дем'ян, мій чоловік, шукав його скрізь, але знайшов лише це, – Роса вказала на іграшку.

– Дозвольте мені, – Орест взяв дерев'яного коника до рук і заплющив очі. За мить вогні в хаті замиготіли, а тіні кинулися в моторошний танець. – Він живий.

– Де він? – Жінка мало не кинулася йому на груди.

– Ми знайдемо його, обіцяю. А поки залишайтеся тут. – Хлопак ніжно стиснув її руку, щоб хоч якось заспокоїти.

Більше вони нічого не сказали, схопили вузлик з їжею, іграшку та пішли до лісу. Дід Панас та Роса, ще довго дивилися їм услід, поки дві тендітні постаті не зникли в темряві, тримаючись за руки.

***

Ліс здавався тихим, занадто тихим. Було в ньому щось дивне. Близнюки зрозуміли, що саме не так, тільки через деякий час, вони не відчували магії. Зазвичай у кожного лісу є охоронець, він приймає подобу звіра, щоб слідкувати щоб жоден з світів не заважав одне одному. Орест міцно тримав сестру, щоб не впасти й не загубити Соломію. Іншою рукою хлопчина вчепився в коника. Передбачення миготіли перед його очима, так, що йти без сторонньої помочі було важко. Він бачив загублену дитину десь глибоко в лісі, але вона була не одна.

– Як ти вважаєш, хто це може бути? – запитала дівчина, озираючись довкола.

– Мавка, Лісовик, Русалка чи Потерча. – Відповів Орест, не дивлячись на сестру.

– Блудний дух, Болібошка чи хто завгодно із лісових духів?

– Майже так.

Вони йшли далі, прислухаючись до кожного звуку, Орест вів їх до загубленого хлопчика, а Соломія робила все можливе, щоб вони не врізались в дерево.

– Пограйте зі мною! – ззаду почувся тихий крик. Близнюки повернулися, але поряд нікого не було.

– Ми вже близько.

Вони добре це відчували, поряд був привид, чиясь неспокійна душа. Всередині все похололо, скільки б брат з сестрою не працювали, вони навряд чи до цього звикнуть. З кожним кроком крики голоснішали, поки від них не боліли вуха, здавалося вони лунають звідусіль.

– Пограйте зі мною!

Нарешті перед ними з'явився винуватець переполоху. Привид хлопчика років восьми. Напівпрозорий, він тьмяно світився в місячному сяйві.

– Потерча, – прошепотіла Соломія.

– Пограйте зі мною! – голосний крик змусив Ореста випустити коника з рук, що перервало його передбачення.

– Поховання повинно бути десь поряд.

– Грати, грати, грати!

– Я не можу зосередитись, – дівчина впала на землю та притисла руки до вух. Її розум блукав поміж деревами, намагаючись знайти хоч щось, але нічого з того не виходило. Хлопчина на силу підійшов до сестри та закрив її від гучних звуків.

Зненацька перед очима вона побачила два великих дерева та жінку, що нестримно плакала над маленькою купкою землі.

Здійнявшись на ноги, Соломія схопила брата та помчала через чагарники в глиб лісу. Гілки немов навмисно чіплялися за волосся та шкіру, залишаючи по собі глибокі порізи.

– Ось тут!

Близнюки зупинилися прямо перед парою дерев. Не гаючи дорогоцінний час, Орест розсипав навколо сіль. Крики перетворилися на нестерпний вереск, сіль не дуже подобалася духам.

Дівчина перетнула коло, та повільно опустилася на коліна. Її тендітні пальці малювали на землі химерні візерунки, поки Орест танцював з привидами.

Потерча зазвичай це слабкий дух, але наситившись силою лісу, воно могло керувати маленькими листяними духами. Залізний меч гостя миготів перед очима, немов блискавка, відбиваючи майже всі атаки листя, ті що все ж проходили боляче різали шкіру обличчя та рук, так що на траву скрізь падали краплі крові. Це було їм на руку, проклята кров послаблює всяку нечисть і посилює магію відпущення. Лестинята не могли прорватися крізь коло, але могли його пошкодити, щоб перервати ритуал.

– Будь ласка, поквапся, – хлопак примружився, було ще дещо, чого він боявся. Інших духів ритуал теж міг зацікавити, не багато з них симпатизують людям. Орест відчував присутність деяких з них, але поки вони не квапились втручатися.

– Я майже закінчила, – після того, як остання руна була дописана, Соломія окропила заклинання своєю кров'ю та почала читати молитву.

– Від ранку до світанку.

Від криків у Ореста позакладало вуха, йому дуже кортіло закритися від шуму, але руки міцно тримали меча.

– Я буду співати тобі колискову.

Тоді сталося, то чого він так боявся, гілки почали рухатися і тягнути свої криві кінцівки до близнюків.

– Дідько.

Хлопак кружляв навколо границі соляного круга, несамовито відбиваючи атаки гострих гілок. Піт рікою стікав з його чола, а дихати становилось все важче, кров була скрізь.

– Грати! Грати! Грати! – Дух дитини знову з'явився, він мерехтів та намагався торкнутися примарною рукою Ореста, але той постійно ухилявся. Не можна було торкатися занепокоєних привидів, інакше будеш проклята сто років, всі родичі помруть, а сам ти зустрінеш свій останній день народження на самоті, в це вірили прості люди. Насправді привиди дійсно можуть проклясти, на хвороби та смерть, на невдачу та смуток, але найнебезпечніша їх зброя, це могильний холод, який повільно паралізує тіло здобичі.

– Коли ти прокинешся, я нагодую тебе свіжим хлібом.

– Будь ласка, швидше.

Орест відскочив від ще одної атаки засліпленого люттю привида, мало не перетнувши коло. Його улюблений плащ вже перетворився на лахміття, становилось все важче відрізати атаки листя та гілок, та й ще уникати дотиків Потерча.

– Я відведу тебе до річки.

Хлопак мало не випустив меча, коли одна з гілок боляче вдарила його в живіт, залишаючи по собі довгу та глибоку смугу. На мить він втратив рівновагу, цього було достатньо, щоб гілки та листя полетіли до Соломії.

– Та подарую тобі ім'я! – відчайдушно закричала дівчина.

Вмить все стихло, сильний порив вітру розірвав кільце солі та вщух. Дерева більше не ворушилися, тільки повільно гойдалися, деякі схиляли голови, немов вибачалися. Орест, знесилений, впав на траву. Його тіло горіло від витраченої магії, він повільно під повз до сестри, яка досі не ворушилась.

– Ти як?

– До смерті втомилася, – вона ледве помітно посміхнулися.

Брат допоміг їй піднятися з землі. Перед ними знову з'явилась дитяча постать з іграшкою, яку загубив Орест, коли шукав Мирона. На цей раз привид потемнів, немов повинен був розчинитися в повітрі.

– Ти справді дав би мені ім'я? – ледве чутно запитав хлопчик.

– Так. Це наша робота.

– Ми проведемо тебе на той бік.

– Я хочу залишитися тут, я хочу дочекатися матусю, – він міцно обійняв коника.

– Вона не…

– Вона обіцяла! – по лицю Потерча потекли сльози, але жодна з них не торкнулася землі, розчинившись ще в повітрі. Тихі в схлипи розносились по всьому лісу. – Навіть якщо не зараз, я почекаю, я буду захищати ліс поки вона не повернеться.

– Я можу зробити тебе охоронцем цього місця, ти будеш жити поки живе ліс.

– Орест! – обурилась Соломія, але брат від неї відмахнувся.

– Так, будь ласка!

– Але за однієї умови. – Орест опустився на в почіпки, щоб поглянути у темні очі привида. – Ти не повинен шкодити людям.

– Я обіцяю захищати усіх: і живих, і мертвих, і ще ненароджених.

– Тоді почнемо ритуал.

Хлопак встав в повний зріст та дістав з кишені білу хустину. Легким взмахом руки тканина полетіла високо над його головою.

– Олесь, той хто живе поруч з лісом. Ім'ям новим нарікаю і смерть твою відпускаю. Тепер ти не безіменний мандрівник, ти охоронець лісу. – Після того, як крижмо торкнулося землі, привид набув чіткої форми звіра. Щось середнє між вовком та ведмедем. Олесь гучно завив, щоб кожен куточок лісу знав, що в них з'явився новий охоронець, та зник в густих чагарниках, наостанок кинув кілька слів:

– Мирон там. – Масивна морда кивнула в бік кущів.

Звір не обманув, під кущем спав хлопчик років дев'яти, вкритий ковдрою із моху він бачив дивовижний сон, навіяний Лісовиком. Орест з легкістю підняв дитину на руки, що той навіть не поворухнувся.

– Орест…

– Я знаю, що ти думаєш, але поглянь навколо.

Дівчина примружилася, і перед очима з'явився образ звіра, який гасав в траві разом з Мавками, Хухами та іншими лісовими духами. А старий Лісовик дивився на це з усмішкою. Несподівано його яскраво зелені очі, в яких можна було побачити цілий світ повернулися до Соломії.

– Дякую… – вона почула це в шелесту листя і в вітру, що ніс ці слова поміж деревами, щоб кожен мешканець знав, що сталося.

– Він знайшов тут щастя.

– Вибач, що сумнівалася, – вона взяла брата під руку, щоб хоч трішки полегшити біль від ран.

– Все гаразд.

***

Гості повернулися за кілька годин. Роса весь цей час місця собі не знаходила. До неї приєднався і Дем'ян. Дід Панас намагався переконати подружжя, що хвилюватися немає потреби, що гості завжди знають, що робити, але то все було марно, поки близнюки не повернулися пошарпані, але з Мироном.

– Він в порядку, просто спить під чарами Лісовика, він прокинеться з першими променями сонця.

– Дякую, дякую, дякую. – Роса розсипалась на подяку, а Дем'ян пообіцяв рятівникам найкращу їжу зі свого столу.

– Розповісте, що сталося? – запитав Панас, коли жінка з чоловіком пішли.

Гості швидко переповіли все, що трапилося у лісі й хто саме лякав місцевих, поки староста допомагав їм перев'язувати рани.

– То ви не знаєте звідки взявся це Потерча?

– Напевно, знаю. – Дід тяжко зітхнув. – Близько року тому в сусідньому селі сталася страшна трагедія. У одного з місцевих вся худоба здохла, а врожай зів'яв. Занадто гордий був той чоловік, та не прийняв допомоги сусідів. Наказав жінці втопити сина, щоб той мучився з голоду. Не витримала, бідолашна, та й сама втопилася. Тіло дитини так і не знайшли, але зі чуток поховала вона його глибоко в лісі, в затишному місці, де любила відпочивати після тяжкої праці. Люди говорили, що вона чує духів, тому так часто навідується до лісу ще з дитинства, наче вона друже з Лісовиком і попросила його по піклуватися про свого сина. Та дурня то все. Я особисто знав ту сім'ю, Олесь любив гратися з іншими дітьми, я навіть зробив для нього іграшку коника… – Панас затих, щось важке стисло йому горло і він більше не міг вимовити й слова.

Соломія м'яко доторкнулася до плеча діда та ніжно посміхнулася:

– Тепер він у безпеці.

– Напевно, зараз він щасливий. – Припустив Орест, рана на грудях вже почала загоюватися, так що він повільно підвівся. – Кожного разу на повний місяць приносить на узлісся скибочку хліба та свіжого молока. Олесь буде охороняти ваш дім, і врожай, і худоба будуть з кожним роком все краще. Але пам'ятайте до поки живе ліс, буде вам щастя.

– Дякую за працю, шановні гості. – Панас поважно вклонив голову. – Ви вже їдете?

– Треба, провести ще один ритуал, щоб всі жителі лісу прийняли нового охоронця, треба влаштувати Темну вечерю. – Пояснив Орест.

– Ми підемо з першими криками півня.

– Гарної вам дороги.

– Ми будемо молитися за ваше щастя.

– Сподіваюся, вам більше не знадобиться наша поміч.

Старий Панас ще довго дивилися їм услід, поки вони не розчинилися в серпанку нічного туману.

З тієї ночі хтось з місцевих пустив слух, що в лісі живуть привиди молодої пари, які при житті не могли бути разом, тому наклали на себе руки, а ліс став їх могилою, де вони тепер назавжди у двох. Кожної повені вони танцюють на лугу, в місячному сяйві, для Лісовика та його друзів, під музику, що так вправно грають духи та демони. Їх танець так зачаровує, що птахи припиняють співати, а зірки сяють ще дужче, щоб краще роздивитися ту чудову пару. На великому пні завжди стоїть хліб, молоко та сіль. А порядок з Лісовиком сидить великий чорний звір, що охороняє їх покій.

Коли якась молода дівчина розповідає цю історію діду Панасу, той тільки хитає головою та посміхається, чого людям тільки не придумають.