Карлофф

– Світ котиться під три чорти, а ми їдемо вкрасти картуза у старого пердуна – бідкався Гнилий.

– Не картуза, а циліндр. А світ і до того туди котився – відповів К., спокійно, нікуди не поспішаючи, кермуючи автомобілем порожньою нічною дорогою, – От скажи, яка різниця? Чи Погань буде потроху поглинати світ, чи люди закидають його ядерними ракетами? Що так що так ми на судні, яке повільно тоне. То заціпся і не бідкайся на важку долю.

Гнилий невиразно пробурмотів собі під ніс і ображено уткнув лоба в скло пасажирських дверей.

Погань – народна назва того, що останні десять років поглинало світ. Хоча наукової назви у явища ніколи й не було. Перші пару років наука намагалася дати пояснення тому, що проникало на нашу рідну планету крізь атмосферу та в’їдалося потроху в ґрунт гнилими пальцями, але покинула цю ідею. Погань просто матеріалізувалася з глибоких космічних просторів (або провалилося з паралельних реальностей, бо стосовно цього теж не було сталої думки) і почало роздирати Землю на кшталт агресивної бактерії, яка плюндрує здоровий організм.

Не всі тримали Погань за зло. Хтось відносився до нього нейтрально, як то К., а хтось будував навколо Погані цілі секти, приймаючи його за божество.

Коротко кажучи, не зважаючи на ваше особисте ставлення до Погані, вона назавжди змінила світ. Її метастази потворним чорним корінням проривається з-під асфальту. Вночі небо майже ніколи не чорніє, заливаючись криваво-червоним ореолом – віддзеркалення Погані в космосі навколо атмосфери планети.

Погань принесла і свої дари. Всередині коріння тече загадковий чорний мазут. Нею заправляють машини, використовують як паливо для електроенергії. Чорну мазуту схрещують з різноманітними прекурсорами й отримують найрізноманітнішу та відбірну дурь.

В перші роки окремим людям являлися посланці від Погані, які передавали їм мудрість, не проронивши жодного слова. Посланці були різними – собака з відрізаною головою, чорна змія в колисці, клоун на моноколесі, лиса гола жінка зі шрамами через все тіло, і така інша мана. Ті, кого вони торкалися, сповнювалися темною магією, оповивалися новими сенсами. Змінювали своє життя на краще, створювали неймовірні речі. Вони були правою рукою Погані на оновленій планеті. Змінювали ієрархію, створювали нові робочі місця. Платили людям зарплатню однією універсальною валютою (о чудовий новий світ) – скляними чорними монетами, відлитих з мазути.

Ось такий от світ. На думку К. не хороший і не поганий. Просто інший. Не такий яким був в дитинстві. Ну то й що з того?

– Не подобається мені ідея красти в тих магів – знову подав голос Гнилий.

– Не називай їх так – поморщився К.

– Ти чув що вони виробляють? – провадив далі Гнилий, – Одного мого кореша перетворили на муху. Прикидаєш? Жити як муха, то повний відстій. А ми їдемо до одного з найсильніших магів.

– Вони дійсно володіють чудернацькими фокусами, але твої історії не більше ніж дитячі страшилки, це раз – говорив К., уважно дивлячись через лобове скло, – Не називай їх так, це два. Мужик у якого ми збираємося вкрасти циліндр колись володів силою, але не тепер, це три. Він Погані більше не друг. Тут наш вихід.

– Нащо Роману взагалі вперся той циліндр? – запитав Гнилий, не переконаний словами К.

– Не моє діло – відповів К., – Моє діло забрати циліндр, відвести його Роману, отримати монети, повернутися додому, залити мазути собі до горла й гарненько відтягнутися. Все інше не має значення.

Гнилий знову невиразно виказав власні претензії, повертаючись до свого вікна. Що він збирався там побачити? Вулиці були порожні. Старі цегляні будинки залиті надприродним червоним світлом. Єдине місце де горіло світло – невеличкий гендель, де пара п’яничок закидали за комір дешевий алкоголь. Ось і все. Місто забивалося тривожним неприємним сном, поки машина К. давила асфальт, як невблаганний металевий монстр, несучись далеко за місто, до похмурого маєтку на пагорбі.

***

– Ми на місці – повідомив К., зупинивши машину за товстим стовбуром дерева і заглушив двигун. Фари К. вимкнув пару кілометрів тому.

Звідси відкривався гарний краєвид на пагорб, де доживав своє останнє сторіччя триповерховий маєток. Жодне вікно не світилося, залишаючи маєток сам на сам з червоним небесним сяйвом.

– Погана, бляха, ідея – прошепотів Гнилий, дивлячись на маєток і вбачаючи в ньому сплячого хижака. Він не мав жодного бажання його потривожити.

– Ти пам’ятаєш що сказав Роман? – запитав К., дістаючи з кишені шкірянки револьвер і перевіряючи барабан. Там, в отворах барабана, він побачив чорні кулі, частково вилиті зі свинцю, а частково з чорної мазути.

– Що саме? – втупився в нього Гнилий.

– Ідіот – похитав головою К., – Що в жодному разі не можна натягувати циліндр на свою тупу немиту голову. Згадав?

– Згадав-згадав… – відповів ображено Гнилий, відкриваючи двері, – Ти з якої ноги сьогодні встав?

***

К. штовхнув масивні дерев’яні двері, тримаючи револьвер напоготові. Іржаві петлі застогнали голосами закатованих мучеників і Гнилий весь зіщулився. Всередині порожнього коридору панувала суцільна темрява.

– Вперед – прошепотів К., переступаючи поріг маєтку.

Гнилий засвітив ліхтар і закрокував слідом.

– А якщо він нас схопить? – шепотів за спиною К. Гнилий, – Перетворить на муху? А як на щось гірше? На купу гівна, наприклад.

К. різко розвернувся до Гнилого:

– Заткнися! Заткнися, інакше я…

Гнилий не встиг дізнатися яка доля його чекає – маєток залило яскравим світлом.

***

Вони стояли посеред просторої вітальні з напрочуд високою стелею та довгими, аж до самої підлоги, вікнами обабіч стін. Стіни були вкриті яскраво-червоними шпалерами з жовтим квітковим візерунком. На протилежній стіні відкритий кам’яний рот каміна беріг в собі полум’я. Посеред кімнати стояв стіл, диван і крісло. А в кріслі сидів чоловік. Високий, проте дуже сухий чоловік в діловому чорному костюмі. Бліда суха шкіра наче була маскою, яка обліпила череп, а не була справжнім обличчям. Голову чоловіка вкривав чорний пошарпаний циліндр.

К. задумався – як це він з коридору потрапив одразу до вітальні, хоча мав перед цим піднятися на другий поверх і прочинити чергові двері, чого він насправді не робив? А тоді відкинув дурні роздуми. Яка різниця? Він вже тут.

– Це маг! – заскавулів Гнилий, вчепившись долонями в лікоть К., – Нам жопа!

– Заткнися! – гримнув на нього К., висмикуючи руку, – І не називай його так.

Чоловік в кріслі підняв набряклі червоні очі на новоприбулих. Посміхнувся жовтими зубами й заговорив:

– А я вас чекав, друзі. Мої ви рятівники! Захисники від страждань.

– Нам потрібен циліндр і ми підемо – сухо відповів К., міцніше стискаючи револьвер, – Де він?

– Хіба не бачиш? – чоловік тицьнув скоцюрбленим довгим пальцем собі на голову, – Туточки.

– Це не він – похитав головою К., – Той циліндр і хвилини не проносиш, щоб не збожеволіти та не ходити все життя під себе. То де він?

Чоловік в кріслі сухо, нездорово реготнув і відповів:

– А хто тобі сказав що я не збожеволів чи не ходжу під себе? Ні, правда у твоїх словах присутня, проте все залежить виключно від тебе. Ось цей дегенерат, наприклад, – чоловік тицьнув пальцем в сторону Гнилого, – і двох секунд його на голові не втримає. А ось ти… ну може на хвилинку чи дві тебе і вистачить. А я і забув коли знімав його востаннє. Давно то було…

– То знімай і ми підемо собі – відповів К. і красномовно відтягнув курок револьвера.

– Не завдавай собі клопоту – поморщився і похитав головою чоловік, – Я і сам жадаю його позбутися. Мене втомили їхні голоси. Набридли сни які вони навіюють. Мене нудить від їхніх космічних знань… Скажи мені, а чого ти називаєш себе просто К.?

К. ковтнув слину. Звідки цей божевільний старий міг знати? Хоча яка різниця? Хай знає. Нічого це не змінює. К. відповів:

– Так легше. Витрачаєш менше часу на розмови. Імена втратили сенс.

– Ти горюєш – навіть дещо співчутливо промовив чоловік в циліндрі, – Мама останньою в цьому світі називала тебе повним ім’ям.

– Зупинися прямо тут – прошипів крізь зуби К.

Чоловік розреготався болісним моторошним сміхом, закидаючи голову назад. Сміх його луною стрибав від стіни до стіни. К. відчував як зіщулився Гнилий за його спиною. Нарешті нареготавшись досхочу, чоловік опустив голову і продовжив:

– Так, ти їм подобаєшся. Однозначно подобаєшся. Вони хочуть тебе. Я відпрацьований матеріал. Зламана іграшка. Що ж, не буду більше їх затримувати.

Невідомо звідки в руках чоловіка матеріалізувався револьвер. К. автоматично підняв свій, але не було потреби – чоловік приставив зброю собі до скроні.

– Прощавай і нехай щастить, Карле – промовив чоловік наостанок.

А далі говорив револьвер. Сміявся з тільки йому зрозумілого жарту.

***

Постріл кинув тіло чоловіка на високе бильце крісла. Циліндр злетів з його голови та відкотився до вікна. Револьвер з важким гуркотом впав на килим. Хвилину в вітальні панувала напружена тиша, а тоді К. кинув через плече до Гнилого, все ще не відводячи погляду від чоловіка в кріслі:

– Забери циліндр.

– Щ-що?

– Забери, бляха, циліндр!

Гнилий похапцем підбіг до вікна і підібрав циліндр, зачудовано оглядаючи темінь всередині його внутрішньої частини, немов бачив щось більше за стару потерту тканину.

– Тільки не надумай його вдягти – сказав К.

– Так-так… – прошепотів Гнилий, не відриваючи погляду від циліндра, повністю заглиблений в його таємниці.

– Гнилий! – гримнув К.

Гнилий нарешті відірвав погляд. Кліпнув нервово. Подивився на К., наче бачив його вперше.

– Рушаймо – сказав К.

Він прочинив двері й вийшов до коридору, направляючись до сходів, якими не підіймався. Покидаючи проклятий маєток з його проклятими таємницями. Поскрипуючи сходами К. нарешті опинився в темряві коридору на першому поверсі. Він прочинив вхідні двері, впускаючи до коридору надприродне світло.

Щось було неправильно. К., відчуваючи глибокий неспокій, розвернувся. В тьмяному кривавому світлі він побачив Гнилого.

– Ні! – тільки й встиг викрикнути К. перед тим як Гнилий одягнув циліндр.

Було запізно. Гнилий судомно смикнувся, рот відкрився в німому здивуванні, очі широко розплющилися. З-попід повік полилися криваві сльози. Нарешті Гнилий впав, підіймаючи хмару древнього пилу. Циліндр відкотився в темряву коридору.

***

– Ідіот… – прошепотів К., нарешті знайшовши циліндр, відтрушуючи його від пилу.

Нарешті він покинув маєток. Один. Він не думав, що колись переживатиме втрату Гнилого, проте не міг не відзначити, що відчуває самотність. Думка, що зараз йому доведеться кермувати машиною в повній тиші аж до самого дому, складалася пекучим клубком в горлі. Але то нічого… Чого не зможе вирішити ковток чорної мазути? Таких речей не існує. Тому яка різниця?

К. довелося перервати похмурий ланцюг думок. Попереду, неподалік від машини, стояв незнайомець. К. зупинився, подумав хвилинку, а тоді рушив далі в сторону незнайомця. Чомусь він був певен, що револьвер йому ні до чого. З кожним наступним кроком К. розумів що незнайомець когось йому нагадує. Проте кого?

Розуміння прорізало тіло К. тисячами лез. Це було неможливо, проте це було так. Незнайомець був високим чоловіком середніх років, одягнений в дорогий сірий костюм. З під густих чорних брів на К. дивилися суворі карі очі. Акуратно підстрижені вусики доповнювали образ джентльмена.

– “Хай мені грець” – подумав К., наближаючись ближче, – “Це Борис Карлофф!”.

Правдою тут і не пахло, бо Карлофф помер добру сотню років тому. Але яка різниця? Весь світ – одна велика неправда. Жахливий кошмар незбагненного гіганта. То що тепер зробиш?

– Вітаю, Карле – привітався той, хто видавав себе за Бориса Карлоффа.

– Ніхто мене так не кличе – відповів К., – Ти… як правильно сказати? Мана? Дух? Сутність, що являється всій тій розбещеній сволоті?

– Винятковий підбір синонімів, хай і не влучний. Та що зробиш, – Карлофф знизав плечима, – ти всього лише людина. Але в тому немає нічого поганого. Іноді мені й самому кортить побути примітивним організмом.

– Зав’язуй з пишномовною мурою – втомлено зітхнув К., – Я тільки що втратив напарника і дуже втомився. Я жадаю якомога швидше потрапити додому.

– Потрапиш – кивнув Карлофф, – Ще і як потрапиш. Тільки одягни циліндр.

– Гарна спроба – посміхнувся К., – Та мізків в мене більше ніж було у Гнилого.

– Невже навіть на секундочку не хочеться поглянути на той світ, що пропонує внутрішня сторона циліндру? – Карлофф примружив очі.

– Ні, аніскільки. Я сказав чого мені треба. Повернутися додому. А завтра закину циліндр Романові. Хай робить з ним що хоче. То не моя справа. Головне забрати обіцяні монетки. Я не маю мрій, амбіцій чи банальної зацікавленості в незвіданому. Я живу просте життя. Я виконую завдання, отримаю монетки і йду займатися своїми маленькими справами. Частіше за все увалююсь тою прекрасною наркотою, що дозволили створити ваші поганські бариги, і забуваю про цей смердючий, нікому не цікавий світ. Тому ні, друже. Циліндра я не вдягну. Просто відступи від машини, інакше доведеться перевірити чи беруть вашого брата кулі.

Несправжні карі очі Бориса Карлоффа замислено вдивлялися в червоне небо, немов шукали там відповіді на тираду К. Коли К., не витримавши, дістав з кишені револьвер, Карлофф опустив очі й відповів:

– Шкода, проте ми не можемо дозволити передати його Романові. Циліндр занадто цінний для нас. Той старигань, якому ви з другом так люб’язно допомогли винести мізки…

– Він все сам зробив – перебив його К.

– … створив прекрасну річ – Карлофф продовжив з місця на якому зупинився, – Ми не можемо дозволити володіти нею абикому. То ж вибач.

З-за спини К. матеріалізувалися довгі кістляві руки. Вони вчепилися К. в зап’ястя. Власника рук ідентифікувати було неможливо, бо тіло К. задеревеніло. Він не міг поворухнути жодною частиною тіла, перетворившись на статую.

– Вибач – говорила далі істота, яка прикидалася Борисом Карлоффом, – Проте тобі доведеться вдягнути циліндр.

Кістляві руки потягнули зап’ястя К., неминуче наближаючи циліндр до його голови. Першу долі секунди К. намагався пручатися, але одразу відкинув цю ідею. Надії не було. Його слабке смертне тіло було лише іграшкою в руках непомірно могутнішої істоти.

Циліндр опинився на його голові.

***

Він очікував на нестерпний біль, або побачити щось таке, від чого одразу збожеволіє. Проте нічого такого не відбулося. Натомість К. опинився посеред своєї дитячої кімнати. В дуже далекому часі, ще до приходу Погані. Поряд з К. сиділа мама. Молода і струнка жінка, якою він її й пам’ятав. Її рано не стало, але потайки К. радів, що вона не застала Погань. Не побачила яким чоловіком він став.

К. сидів на своєму ліжку з загіпсованою правою ногою аж до самого коліна.

– Сонечко, не переживай ти так – ніжно промовляла до нього мама, гладячи по голові, – Літо тільки почалося. Ти й звикнути не встигнеш, коли тобі його знімуть. Може позбавишся звички лазити високими деревами. Ідемо краще подивимося кіно. Наше улюблене.

Мама любила старі фільми. Особливо фільми з класичними Голлівудськими монстрами. “Дракула”, “Франкенштейн”, “Людина-невидимка”, “Істота з Чорної лагуни”. Особливо вона любила “Франкенштейна” і як Борис Карлофф зіграв там Чудовисько. Вона навіть назвала К. на честь актора, скоротивши прізвище. Карл. Мама була остання хто називав його на ім’я.

Не встигнув К. кліпнути, як вони опинилися в вітальні перед “пузатим” телевізором. За чорно-білою картинкою Чудовисько підіймало руки до стелі, тоді перевело погляд прямо в камеру.

– Залишайся тут, Карле – промовило Чудовисько глибоким голосом, – Залишайся тут, з мамою. Поводься чемно і виконуй подальші інструкції й тоді життя здасться тобі раєм. Ти згоден?

– Так – К. почув голос дитини, якою колись був, – Так, я згоден.

***

К. опритомнів посеред вітальні з червоними шпалерами, доповненими золотим квітковим візерунком. Він сидів на кріслі. За його спиною мирно потріскував вогонь. В правій руці він тримав циліндр. Якимсь дивним чином він знав, що коли захоче втікти, то зможе. Чари, що змушували його одягнути циліндр зникли. Це дивне містичне випробування, і він його обов’язково пройде коли захоче. Проте він не хотів. Цьому світові не було що йому запропонувати. То яка різниця?

К. одягнув циліндр, щоб ніколи більше не знімати.