Дідова Ліліт
Ніч дихала на шкіру осіннім морозом і насміхалась перегукуванням хижих птиць. Крижана вода пробрала до кісток і вгризлась в них, змушуючи дрижати. Арета впустила це відчуття всередину, як доброго старого знайомого. По судинам розповзлися невидимі гострі крижинки. Вона зробила ще один крок вперед, розсіюючи місячну стежку по озерній гладі.
Раніше було легше. Раніше можна було танцювати з іншими жрицями, переповнюватися натхненням й сестринством, наспівувати хвалебні Богині. Не зіжмакувати одяг, ховаючи в очереті; не крастися похапливо, боячись, що хтось помітить оголену жіночу постать, але… Але. Світ не прогинається ні під чиї бажання і навіть під волю богів. А вона все ще була тут і зараз. Сяйво місяця розчинялося у воді і приємно лоскотало щиколотки. Вона не мала права думати про «але», коли зверталася до Богині.
Молитва лилась неконтрольованим речитативом, хмарками гарячого повітря розчиняючись в просторі і прямуючи в усипане зорями небо. Благословенний внутрішній жар переповнив і розлився всередині, окутав, зібрався в долонях і слухняно вкладався десь під ребрами, ніби мав от-от вибухнути…
Потік енергії зірвався. Різко, боляче, неприродньо. Арета відчула себе рибою, яку без попередження висмикнули з води і зараз кинуть на розжарену пательню. На шиї затягнувся зашморг. Жінка впала в холодну воду, вдарилась о глинисте дно. Застогнала, рефлекторно чіпляючись тонкими пальцями в жорстку мотузку. Розлетілися каламутні бризки.
– Спіймалась, погань, – прошипіли ззаду. Навіть не злорадно, а з якимось майже по-дитячому щирим торжеством.
Арета здригнулася від судомів, із горла вирвався дивний незрозумілий звук. Очевидно – солдати Князя. Того, що вони її рано чи пізно знайдуть, варто було очікувати. Вона сподівалась, що залишиться неушкодженою? Зараз, коли по всій державі видано наказ, і новий Князь разом зі своїми прислужниками винищує всіх, хто поклоняється Богині? Наївна мрія. Хвороблива казка.
Попри біль жриця хотіла підвестися, хотіла хоча б подивитися полонителю у вічі, демонструючи залишки гордості. А потім здійняла очі – і бездумно, пройнята лиш тваринним жахом, навпочіпки поповзла на берег, ледве вправляючись із власними кінцівками. Те, що з’являлося з води, було страшніше солдатів Князя. Вони – страчували. Воно – вбивало.
Нападник помітив змія пізніше, злякано скрикнув і потягнув мотузку, змушуючи Арету волоктися по землі. Вона зашипіла від додаткового болю і завмерла, пронизана блискавкою усвідомлення: зараз він залишить її на поталу озерному чудовиську, щоб встигнути врятуватися самому. Який це буде нікчемний, стражденний кінець життя: краще б вже все-таки стратили, краще б принесли в жертву ще в її незаймані п'ятнадцять!
Та секунди тягнулися, але кінець все ніяк не наставав. Жриця підняла обличчя з землі, вдивилася в затінену чоловічу постать. Ти ба – б’ється! Сміливий дурень. Короткий меч проти величезного водного змія – вважай що іграшка. Отже, поразка тут лише питання часу. Тоді, можливо, якщо чудовисько захопиться прийомом їжі, у неї буде шанс не стати десертом? Жінка підвелась і завмерла в напруженому очікуванні. Ноги зрадницьки тремтіли, і здавалось, що вона впаде, не діждавшись бажаного. Раз. Два. Дванадцять…
Мотузка врешті вирвалась з окривавленої долоні солдата, і Арета одним ривком стягнула з шиї петлю. Той внутрішній жар, про який жриця встигла забути, вмить виріс до рівня, що не здатна витримати людська істота. Спочатку вона подумала, що осліпла. Потім – зрозуміла, що волає, ніби скажена. Неймовірним вольовим зусиллям утримавшись за власну свідомість, відчула, як сила, якій перекривала шлях замолена чужим Богом мотузка, нарешті вирвалась на свободу. Невидима длань прорізала у нічному небі діру чорнішу, ніж сама темрява. Озерне чудовисько ображено заскавучало, залишаючись без вечері. За секунду до того, як вир затягнув їх у себе, Арета усвідомила, що відбувається, і стиснула руками пронизані болем скроні.
З того часу, як Князь фактично проголосив одну з двох релігій поза законом – такі портали періодично виникали по всій країні: від дисбалансу сил, від виснаження самої землі. Ніхто не міг пояснити, чому там, де проривалася енергія Богині, утворювалися ці чорні дірки, що прорізали простір і затягували людей невідомо куди. Князь же лише огороджував їх, виставляв варту своїх солдатів навколо – і продовжував винищення. Чи то не бачив зв’язку, чи то не вважав за важливе. Простолюд же взагалі вірив, що портали – то справа рук ще не вбитих жерців Хтивої, і з кожним днем все з більшим запалом здавав колишніх друзів. Ареті стало цікаво: скільки жертв встигне поглинути нова діра до того, як солдати виставлять захист, й скількома такими захисниками встигне поласувати озерний змій?
Момент переходу стерся, як ніби жриця просто прокинулася від сну. Все ще було непереборно холодно, саднили свіжі синці. У рот лізла гіркувата хвоя. Арета підвела голову, сплюнула її разом з землею і кров’ю. Хижо вдивилась у химерні тіні поміж стовбурами дерев і, залишаючи скривавленими колінами червонуваті стежки, поповзла до нерухомого чоловічого тіла. Чорт забирай, який же він величезний: груди при диханні здимаються так, що стоячи рачки вона ладна впертися в них носом. В будь-якому разі, без свого потворного плаща якось обійдеться. Жінка закутала змерзле голе тіло в цупку колючу тканину, намацала поряд зірвану з себе мотузку і заходилася зв’язувати колишнього полонителя.
***
В хребет неприємно впиралося щось широке і тверде. Даміан невдоволено заворушився, намагаючись перевернутися на бік, але щось заважало вільно рухатись. Після чергового ривка чоловікові це вдалося, але очікування не справдились: замість того щоб постіль стала зручнішою, він тицьнувся обличчям в чиюсь босу ступню. Нога відсунулась, ховаючись під тканиною плаща, а зверху пролунало насмішливе гмикання.
Тут же на нещасну Даміанову голову каменепадом різних відчуттів посипались спогади, і їх результат йому не сподобався. Чоловік виялався, не стримуючи лють, спробував тут же кинутися на це відчайдушне стерво, рипнувся і… безпомічно впав на землю, звиваючись, як той черв’як, яких він в дитинстві так любив видлубувати пальцем з-під окропленої дощем землі. Ця раптова й недоречна згадка про минуле роздратувала ще сильніше. Всередині закипіла злість. Він не тямив і не хотів тямити сам себе, коли лежить, безпомічний, в ногах у схибленої погані.
– Ну тш-ш-ш, – його перервав її голос. Тихий, спокійний і втомлений. Зовсім не такий, який він очікував від жриці Хтивої. Ця погідна виснаженість нагадувала скоріше маму… Даміан вдарився головою о вузлуватий корінь сосни, картаючи себе за це нице порівняння. Вишкірився, піднімаючи лице:
– Ну і чого ти хочеш?
Та відповіла не відразу: схоже, хотіла познущатися, користуючись положенням. Сонця не було видно, але ранок встиг настати, бо тепер можна було розгледіти її обличчя. Даміан не зміг не піддатися внутрішньому інстинкту і не оцінити жіночу зовнішність попри ситуацію, в якій знаходився. Не страшна, звичайно: губи повні, личко акуратне, на такому навіть веснянки можна якось стерпіти. Але очі – занадто серйозні, занадто змучені, червонуваті – відторгали. І цей нерівний зріз білявого волосся над плечами, дурнувата тонка косичка збоку, що навіть не прикривала косий шрам на чолі – жах. Дівчата, що поклонялись Кремезу, рум’яні й всміхнені, були йому куди більш до вподоби. Жриця знову перервала його потік думок меланхолійно і хрипкувато:
– Чесно? Вибратися з цього лісу і податись на вільні землі.
Вона зітхнула, а Даміан пирхнув: всі виходи з держави охоронялися достатньо, щоб поганці не виходили живими. Межа біля проклятого лісу, звичайно… він хотів вірити, що теж гарно контрольована ними, слава могутньому Князю і Богу-отцю. Жінка не звернула на цей прояв емоцій жодної уваги.
– Але тебе має більше цікавити, чого я хочу від тебе, чи не так? Все просто: кровна угода. З цим змієм ти виходить що врятував мені життя, хоч я й не розумію, навіщо. Я ж пропоную натомість вивести тебе з лісу. Сам ти навіть при бажанні не знайдеш правильних стежок, а у мене – благословення Богині, зв'язок з природою. Угода полягає в тому, щоб, всього на-всього, діяти… мгм, союзно, – схоже, вони обидва не винесли б тут слова «дружно», – поки не вийдемо звідси. А потім кожному своя дорога, солдатику.
– Я не сол… – Даміан осікся і так нічого і не сказав про своє підвищене звання.
Стало бридко від самого себе, бо варто було жриці почати, зрозумів: здатен скласти угоду з ворогом просто через прагнення врятувати власну шкуру. Після такого, може, й дійсно розжалують до солдата. Кремез – не Хтива з її істино по-жіночому випадковими палкими благословеннями. Сила дарується за ієрархією, а ієрархія будується за вислугою.
– А потім я тебе страчу. – натомість виплюнув він, припіднявши голову. Ця божевільна думає, що він її врятував від змія. Серйозно? Вона була просто не гідна тої смерті. Єдина смерть для погані – жертовна петля на центральній площі.
– Значить, домовляємося? – білявка з дратівливою байдужістю проігнорувала його коментар і підняла з землі меч. – Ти вже вибач, але спочатку кров, а вже потім поверну великому хлопчику його велику іграшку.
– Я б на твоєму місці менше патякав, – Даміан окинув її поглядом і зрозумів, що ще виводило із себе: його одяг на її тілі. Мерзотно. – і поверни мій плащ.
Жриця, що вже схилилась зробити на його долоні надріз, щиро здивувалась і безстидно зашурхотіла тканиною, оголяючись. Лярва. Він заплющив очі. Звісно, не від великої поваги, й на власний жаль, не від гидливості.
– Так краще? – питання прозвучало легко, ніби вони сиділи за столом і вона досолила йому суп.
– Одягайся, ріж і веди. – гаркнув, не витримуючи вже не тільки морально, а й фізично.
– Як скажеш, солдатику, – знову зашелестів плащ, і по долоні без попередження уміло провели лезом. До шкіри тут же притулилась тендітна прохолодна рука, і Даміан відчув, як його кров змішується з чужою. З поганською. Він заспокоїв себе тим, що для того, щоб віддано служити Богу, необхідно спочатку вижити.
***
Арета сиділа на нижній гілці сосни і погладжувала її кору. Бідолашна. В цьому лісі все просякнуто темрявою, і дерева – не виняток. Жриця відколупала один з наростів проклятого моху, розуміючи, що цим ніяк не допоможе. Зітхнула і знов погладила шорстку гілку, опустила погляд вниз.
– Ти ще довго? – Даміан у відповідь лише вилаявся і рубонув мечем чергового шакала. Жінка вмостилася зручніше, уважно спостерігаючи. Тяжко дихаючи, він закинув голову і подивився на неї знизу.
– Ти уклала угоду не через те, що я нібито врятував тобі життя, – карі очі недобро відблискували у напівтемряві. Темне волосся розтріпалося, чіткі вилиці загострилися, смаглява шкіра почервоніла. Так він подобався їй значно менше, ніж раніше: Арету ніколи не тягнуло до жорстокості. Так він її лякав. – а просто щоб було кому битися з місцевими тварюками.
– Ну так, – легко зізналась жінка, перемагаючи в собі цей ірраціональний страх. Зісковзнула вниз так, щоб не ступити у звірину кров, – але угода все ще взаємовигідна.
Вона відійшла на кілька кроків і обернулась в чеканні. Спостерігати за тим, як той вимушено долає образу і злість, було потішно, але Даміан заспокоївся несподівано швидко.
– Чого ще очікувати від погані, – тільки й пробурмотів, ховаючи меч.
Арета ж раптом не витримала: звісно, вона теж не казала попутнику нічого хорошого, але виснажена голодом і дорогою не змогла стерпіти чергове «погань» мовчки. В її голосі вперше за день забриніла злість. Жриця не хотіла здаватися скривдженою – попри всі поневіряння, вона ніколи цього не хотіла, – але не змогла приховати внутрішній злам.
– Чому у тебе все зводиться до цього? Що ми вам зробили? Ну добре, розумію, служиш своєму князю, але що я зробила особисто тобі, щоб вислуховувати це все лише за те, що поклоняюсь Богині? – вона підійшла ближче, безстрашно дивлячись у вічі. Жерці Хтивої вміли відчувати, і Арета спрагла зазирнути йому якомога глибше в душу. Вдивилася вглиб темних зіниць і враз відсахнулася: там була не злість, а біль. Давній, пронизливий, нестерпний. Солдат відповів без вагань.
– Стояла в натовпі й співала молебень, коли моїх батьків приносили в жертву просто через те, що вони щиро любили один одного. Занадто щиро любили. Настільки, щоб стати ідеальною жертвою для богині кохання.
Він криво всміхнувся, не зводячи погляду з обличчя жінки, але не знайшов в ньому ні співчуття, ні здивування, ні злорадства. Вислухати цю історію їй видалося легше, ніж переймати почуття. Ображатися на пожертви для Богині – чесне слово, просто жалюгідна слабкість. Навіть діти розуміли, що це необхідно. Арета встигла опанувати себе і відповіла на злість гіркуватим спокоєм.
– Ну так це світ, солдатику. Мене заставили вибити лавку з-під ніг власної мами на шибениці. Будь мені трохи більше років, то б не повірили, що здатна таким чином продемонструвати каяття, і я просто висіла б поряд. Але на відміну від пожертв богам, висіла б не заради чогось, а просто через те, що ми «погань». І що тепер, я кидаюсь вишкребти тобі очі чи кажу, що всі ви – гниди? Ні. Бо це – світ. До нудоти жорстокий і нечесний, але саме той, який тобі варто було б навчитися відчувати, а не тільки намагатися проломити.
Спогади захлеснули живою картиною: гул солдатів Князя, регіт ката, неймовірний внутрішній спротив до здійснення одного короткого руху. Бажання жити і прийняте рішення. Агонічні судоми тіла людини, яку так хотілося перестати любити, щоб позбутися цього внутрішнього страждання. Богине, прийми цю пожертву в твоє ім’я, хоч я і не маю права казати цього вголос. Я віддаю життя тієї, кого люблю, тільки щоб служити тобі. Аплодисменти і улюлюкання. Боляче. Невідома круглолиця жінка приязно всміхається і бере розгублену Арету за руку, відводячи вбік. Потемніння в очах. Арета тоді втратила свідомість, і була близька до цього стану щоразу, коли згадувала цей день.
Саме тоді, стоячи на ешафоті, вона почала служити Хтивій по-справжньому. Не тому що так вчили, а тому що свідомо обрала це служіння. А тепер саме за цей вибір її хочуть стратити. Створена долею непогана метафора: життя – шлях із ешафоту на ешафот.
Жриця різко видихнула, відкинула з обличчя неслухняні локони, здійняла погляд. Широке незворушне обличчя навпроти не сказало нічого про почуття солдата навіть тій, хто перебуває під егідою Богині.
– Ми вміємо заради любові не тільки вбивати, а й помирати, уяви собі. А ти вмієш відчувати? Здатен хоча б заплакати, га, солдатику?
Арета здалась, відвертаючись. Присіла, ретельно обірвала червоні ягоди на приземкуватому кущику. Випроставшись, розділила їх на дві рівні частини і простягнула Даміану. Той мовчки прийняв пригощання і махнув рукою, закликаючи продовжувати шлях.
***
Стемніло швидко. Вони не бачили, як сонце скочується за небокрай, і з заходу не пробилося ні одного червонуватого вечірнього променю. Навіть сутінків не було: просто настала темрява, ніби хтось потушив свічку в зачиненій кімнаті. Даміан простягнув вперед руку, поворушив пальцями, ледве роздивився їх. Загострився слух. Ліс починав жити нічним життям. Погрозливим, невідомим.
Стало страшно. Зізнаватися в цьому перед жінкою він не був готовий, і тому так само твердо йшов за Аретою, судомно вчепляючись в рукоять меча. Позаду щось ворушилося. Даміан змушував себе не озиратися, щоб не втратити очима темну постать у його плащі, який на низькій жінці майже волочився по землі. Раптом вона зупинилася, і напружений Даміан влетів в її спину.
– Заночуєм тут, – мовила жриця, і, випроставши з-під одягу босу ногу, прийнялась прокреслювати нею коло на землі.
Даміан не відповів: заперечувати не хотілося і не було сенсу, а висловлювати згоду й покору він не збирався. Мовчки сів, спостерігаючи, готовий миттєво підскочити, щойно щось піде не так. Але коли Арета замкнула коло, зовнішні звуки стихли, ніби віддаляючись: не інакше як чергове благословенне Хтивою чаклунство.
Жриця прошепотіла щось незрозуміле, зітхнула і опустилась на холодний ґрунт прямо навпроти, настільки близько, що навіть в суцільній темряві він бачив її скляно-сірі очі. Вона, здається, збиралась щось сказати, але передумала. Наполягати чоловік не став.
– Спати будемо? Вартувати потрібно? – зосереджуючись на практичних аспектах виживання, витримати її погляд було простіше.
– Не бійся, солдатику, ми під захистом. Але нам потрібно зігрітися. – повідомила Арета і навіщось прийнялась розгрібати землю перед собою, формуючи маленьку ямку. Потім потягнулась убік, і Даміан зрозумів, чому вона обрала це місце: сухе повалене дерево.
Спостерігаючи за жалюгідними спробами розламати худими руками колючі гілки, солдат пирхнув. Підійшов, легко зломив їх на друзки кількома рухами, подивився згори вниз. Ось, хай вона бачить, що дарована Богом сила теж немалого варта.
– Дякую, – сухо кинула жриця, і прийнялась обережно, по одній, викладати в ямку дрібні уламки гілок, будуючи щось схоже на піраміду. Даміан мовчки дивився, схилившись навіть ближче, ніж то було потрібно. Її неквапні, навіть ніжні рухи, заворожували й розслабляли. Згодом Арета завершила і тільки тоді помітила його увагу.
– Хочеш дещо спробувати? Тільки тобі прийдеться прибрати медальйон.
На хвилину в повітрі повисла тиша. Медальйон на шиї був свідченням віри і статусу, і зняти його по проханню жриці – ницість, богохульство, вважай що зречення. Але чомусь: через те, що цей ліс насичений проклятою силою, через неймовірну втому чи може через непомічені її чари – він не знайшов в собі здатності суперечити, коли жіночі руки протягнулися до його шиї, ковзнули по шкірі, розв’язали вузол на цупкому шнурку. Боже, ні, тільки не дозволити поганці торкнутися медальйону! Даміан гарячково стиснув в долоні камінець в золотому обрамленні. Особливих почуттів це у нього не викликало: скоріше, сліпе переконання і вроджений інстинкт. Вроджений? Якщо згадати, кому поклонялися його батьки… Але жриці не слід цього знати, хоч з її погляду й здавалося, що вона невідомим чином здогадалася.
– Я не відбираю. Просто він завадить тобі відчути, – мелодійний голос вливався у вуха. Чоловік повільно й недовірливо сховав медальон в кишеню.
– І? – спитав не те що з цікавістю: з вимогою. Те, що сталося в проклятому лісі, залишиться невідомим нікому окрім них двох, але чим швидше це дивне дійство завершиться – тим чистішим Даміан буде перед власною совістю.
Арета мовчки взяла його долоню, поклала на побудовану пірамідку з гілочок, накрила теплими руками. Від цього живого доторку швидше запульсувала кров, налилися жаром руки.
– Відчуй, – прошепотіла вона, знову вкладаючи в це слово щось своє, незрозуміле й лячне цією невідомістю.
Даміан не був певен, що дійсно відчув те, що хотіла передати жриця, але всередині здійнялось приємне, до того невідоме тепло, закрутилось, збудило. Аретині пальці міцніше стиснули його руку, і це тепло полилось туди, зосередилось в центрі долоні, стрімко наростаючи.
Вогонь запалхкотів різко і зовсім не обпалив. Ті, хто поклоняється Хтивій, дружать зі стихіями – Даміан про це чув. Але не вірив, що це може бути не жорстоко й протиприродно, а так приємно. Завжди ненавидів полум’я, бо воно відбирає життя. Та раптом усвідомив: коли відчуваєш це, дійсно стає все одно, що за це варто помирати і віддавати любимих.
– Нам потрібно зігрітися, – повторила, ніби нагадуючи про це забудькуватому співрозмовнику, Арета.
Даміан здійняв очі на неї. Поли плаща розхристалися, оголяючи до одурі привабливе в цю мить жіноче тіло. Саме так вона виглядала тоді, коли він накидав петлю їй на шию, але тепер ця відвертість була не богохульною, а життєдайно святою. Він скидав з себе одяг, знаючи, що про це пожалкує, але будучи завчасно готовий пожертвувати тисячами літ боротьби із совістю заради того, щоб зараз зігрітися. Зігрітися ізсередини завдяки палким невідомим відчуттям.
***
Лячно. І з кожним кроком все страшніше, хоч зізнаватися в цьому не хочеться навіть самій собі. Даміан мовчав більшу кількість часу – безшумно крокував позаду, похмурим поглядом демонструючи, що не збирається обговорювати те, що сталося вночі. Арета не починала розмовляти, розуміючи, що нічого не досягне. Обставини просто склалися так, що вони дали один одному те, чого потребували. Він від цього не перестав бути солдатом Кремеза, хай і не безгрішним, а вона – жрицею Хтивої, яку він бажає стратити. Мусить бажати. По різні сторони поля бою, як і їх боги в свій час.
До чого безглузда, якщо зізнатись, була історія: Богиня кохання, відторгнута у коханні. Бог сили, переможений у двобої. Переможений Нею, безнадійно закоханою, яка відразу ж вбила і себе саму. І від списа любові покинули землю, і вознеслися у жалі своєму, і до пам’яті днів безодвідно я внéмлю… Стара балада виринула з глибин пам’яті, закрутилася знайомим ритмом, допомагаючи втомленому тілу прискорити крок, але Арета зупинила себе, глибоко вдихнула, зосереджуючись на реальності.
Вони скоро дійдуть до Межі. Саме це – те, чого вона водночас конче бажала й до тремтіння боялася. На Межі завжди більше солдатів, ніж у самій столиці. На Межі їх з Даміаном угода перестане діяти. Це місце сповнено різних істот: кочовиків, біженців, небезпечних звірів й чарівних тварюк. Межа приймає блукачів звідусіль, на те Ж вона й Межа, щоб межувати: з Лісом, Державою, з вільними землями. О Богине, вільними землями! Арета марила тим, щоб дістатися туди. Знайти своїх і не відчувати себе цуценям, насильно відірваної від материнської цицьки. Не ревіти ночами, не озиратись на кожному кроці, не бачити ворога у власній тіні. Вже слабко вірилось, що таке можливо. Перешкоди й страждання – невід’ємна частина її і всього сущого існування. Без них, певно, настане смерть. Це світ, солдатику. А сама ти готова до цього світу?
Хащі рідшали, поодинокі дерева вихвалялися здоровою невкритою лишайниками корою. На заході з-за їх крон пробивалось сонце – перші промені, яких Арета мала змогу торкнутися за цей день. Жриця всмоктувала їх шкірою. Насолоджувалася. А тоді спіймала на собі пильний погляд карих очей. Тяжкий погляд, неприємний.
– Я не знаю, де наша угода перестане діяти. – чесно сказала вона, обернувшись до солдата і знову закутуючись у його плащ. – Можливо, уже перестала, а може, якщо не зробиш ще кількох зайвих кроків перед тим як мене вбивати, на тобі викарбується кровне прокляття. «До виходу звідси» було занадто туманним формулюванням.
– І ти про це знала, коли укладала угоду, – ствердно промовив Даміан. Жриця відчула його злість, незатишно відступила на кілька кроків, але не стала заперечувати.
– А що я мала робити: чекати на шиї петлю, щойно ти впевнишся, що в змозі сам знайти дорогу?
Чоловік мовчав, і вона дивилась на його міцно стиснуті щелепи, на павутину вен на великій руці. Арета мусила зізнатися, що боялась його. Щирим, тваринним страхом боялась. Тіло досі пам’ятало біль позаминулої ночі, і недавня насолода не стирала його, а навпаки – посилювала, ніби підкреслюючи чужу владу над жінкою.
– Я дам тобі день. – вона настільки потонула у емоціях, що не відразу зрозуміла сенс. Здійняла на нього сповнений нерозуміння погляд. – я почну полювати за тобою після того, як сонце зійде двічі.
Жриця мовчала, гарячково обдумуючи промовлене і намагаючись зрозуміти, чи є в цих словах правда і як краще діяти. Видохнула перед тим як заговорити.
– ТИ?! ТИ ВОДИШСЯ З ПОГАННЮ?!
Вони виросли у нього за спиною: четвірка міцних молодих парубків у солдатській формі. В амулетах – великі камінці, на відміну від Даміанового, червоні, а не сині. Вищі статусом. Звісно, на Межу не відправляють кого прийдеться. Наближались швидко.
Арета відчула свій шанс на життя тріпотливою пташкою в долонях. Вона втекла б, бо зрадників ненавидять сильніше, ніж ворогів. Втекла б, бо тут Богиня могла б сховати її від стріл за сонячним промінням. Втекла б, і залишила його на свавілля жорстоких соратників, і це було б саме тим, що заслуговував чоловік, який страчував таких як вона.
Жриця подивилася в очі, що були їй вже на диво знайомі – занадто знайомі як для лише кількох днів сильної дороги. На дні зіниць бився страх. Навіть смішно: секунду назад це вона на нього так затравлено дивилася. Ще заплач тут, солдатику. Арета викрутила в’язи власному шансу жити. Здираючи з себе плащ, заволала:
– Водиться?! Цей виродок змусив мене йти з ним!
Відчуття затягнутої на шиї петлі не здивувало: як же легко видається до всього звикати. Жаль тільки, що вона не встигла проводити сонце за горизонт. Жінка втратила свідомість і з готовністю зустріла цю темряву, встигнувши зрадіти, що, можливо, мучитися прийдеться менше. Як там вона думала, життя – від ешафоту до ешафоту? Що ж, шлях майже закінчено.
***
Вона лежала на підлозі повозки. Побита, непритомна, міцно зв’язана мотузкою, що відбирала в неї зв'язок з Хтивою і тим самим, здається, відбирала з обличчя жриці будь-які ознаки життя. Вже не ненависний ворог, вже не приваблива жінка. Лише тіло, посіріле й виснажене, скручене в неприродню позу від тісноти і незручності свого ліжбища. На блідих плечах виднілись веснянки. Даміан згадав, як вони сяяли під іскрами полум’я тої ночі, і, рвучко стягнувши з себе плащ, кинув на Арету, накривши майже з головою. Немов уже неживу.
– Хе-е-е, це ти навіщо? – миттєво втрутився Матіас. О, братик все-таки не просто рубився з дружками в карти, а спостерігав. Цікаво, насолоджувався виглядом переможеної жриці чи все-таки приглядав і за ним теж?
– Немає сил дивитися на цей сором, – відрубав Даміан, і по невдоволеній гримасі співрозмовника зрозумів, що той дивився все-таки на жіноче тіло.
Стало бридко. Брат так і не відповів, віддаючи перемогу в цій маленькій словесній битві, та Даміан знав, що це нічого не змінить. Матіас може програвати у перепалках, але він завжди залишиться молодшим братом, який з пелюшок став кращим та успішнішим. Який, чорт забирай, йде по головах заради цього успіху, але в результаті дивиться виключно звисока. Який побачив смерть батьків, певно, занадто рано, щоб мати можливість вирости хорошою людиною.
Даміан заплющив очі. Він не хотів дивитися ні на що: ні на задоволено регочучих солдатів, ні на одноманітну пильну дорогу, що встигла втомити навіть ситих крупних коней, ні на сірий згорток під його плащем. Про останній не хотілося навіть думати. Навіщо їй це? Що за сліпий героїзм, чому не дати дьору, залишаючи його наодинці з власними бідами? Навіщо рятувати того, хто тільки вчора хотів затягнути тебе на шибеницю? Який до чорта героїзм. Дурість. Банальна жіноча дурість. Чи, може, чергові заморочки поклоніння Хтивій.
Ми вміємо заради любові не тільки вбивати, а й помирати. Даміан здригнувся, радіючи, що цього не помітили завдяки тому, що сонце встигло поступитися місцем темряві. Яка в біса любов? Опустив погляд, вловив силует, що ворушиться під цупкою тканиною. А ти вмієш відчувати? Здатен хоча б заплакати, га, солдатику? Здатен, чорт забирай, здатен! Але ти не повинна цього знати. Він різко вдарив, і Арета знову нерухомо затихла. Поряд радісно хихикнули і схвально ляснули його по плечу. Від торкання до жінки долоня поколювала: шкіра ніби згадала збудження тієї ночі, натякала, що він зрадив і зробив щось не так. Даміан стиснув кулаки і знов опустив повіки. Молитва своєму Богу завжди допомагала заснути.
Уже наступного дня, навіть до того, як сонце встигло докотитися до зеніту, він стояв на центральній площі на почесному місці в передньому ряду. Позаду булькотів натовп, а на грудях сяяв рубін, засвідчуюючи його досягнення перед Кремезом й Князем і сповнюючи новою силою. Попри це Даміану було препаршиво. Його нудило, і він сподівався, що виною тому був поганий сніданок, а не внутрішнє передчуття біди.
Піднімати погляд не хотілося, але чоловік знав, що за ним спостерігають, тому змушував себе дивитися прямо. Крізь благеньку полотняну сорочку просвічувались всі вигини жіночого тіла. Сплутане світле волосся звисало брудними бурульками, але навіть зараз, наскільки він міг бачити, зберіглась та дурнувата тонка косичка. Очі, прозорі й скляні, відірвані від цього світу, дивилися в невідоме. Даміан слабкодухо зрадів цій бездумності – він боявся зустріти її осмислений погляд.
Арету, на поталу збудженому натовпу, вели повільно. Кат без поспіху перевіряв мотузку, міцніше затягував вузли. У жриці на шиї пульсувала зеленкувата жилка. Даміану на мить здалося, що його зараз поманять пальцем, змушуючи зійти на ешафот і виштовхнути опору з-під її ніг. А він не зможе – і тоді його поставлять поряд, швидко заготувавши місце для додаткової жертви. Звісно, цього не сталось: він не був вартий такої шани.
Повернувся до реальності. Здригнувся, вловивши початок руху у нозі солдата в червоному, і ще до того, як це сталось, зрозумів, що буде далі. Відчув. А солдат не мав права відчувати, і тим більше передчувати: це прерогатива жерців Хтивої. Амулет на шиї з глухим дзеньканням розірвався на друзки. Бог гнівався на нього. Бог відмовлявся від нього.
Даміан навіть не сіпнувся. Мов зачарований, він дивився на агонічні конвульсії знову до жаху привабливого тіла. Відчував, як жінку покидає життя, і розумів: ця самопожертва – не заради нього, а заради самого почуття. В ім’я Богині. Ми вміємо заради любові не тільки вбивати, а й помирати, уяви собі. А солдатики, уяви собі, іноді здатні відчувати.
Енергія виривалась з грудей Арети, закручуючись у чорний вир. Даміан думав ривонутися у нього, кинувши себе в невідомість, напружився… Не встиг. Матіас помітив, як тріснув дарований Богом амулет, і вчинив так, як мусить чинити кожен солдат, який бачить зрадника. До шиї вже притискалось холодне вістря братового списа.
