Стара книга

Свічка чаділа та смерділа прадавнім салом, дихання стояло в холодному повітрі білим шматтям, а пальці задубли від холоду. Невже у старих книгах написана — правда? Невже колись не було снігу, а дерева були зелені і їжі було вдосталь? А свічки приємно пахли, бо колись їх робили з чогось іншого?

Люди кажуть — ніколи такого не було. Книги кажуть — так було. Було колись, коли молилися Змії та Соколу, а не Сніговому Вовкові. Але як? Якщо раніше було ну так гарно, то куди ж поділись Змія та Сокіл? Вірніш, нащо Вовк їх зжер і сталось таке, що ні дня, ні ночі — вічний присмерк. І пропало тепло та сонце — вічний холод. Дерева вимерзли, корови повиздихали ще тоді, коли прабаба малою дитиною була. А от люди якось сповзлися у купочку і животіли.

Серед холоду, голоду, смороду, гріючись об собак і плодячи нових дітей, з сімома пальцями, з сліпим оком посеред лоба, сірою, потрісканою кривавими смугами шкірою, дітей, що не проживали і тижня, а їх малі тільця потім кидали у казанок, на юшку. Бо таке м’ясце хоч можна було трохи їсти.

 Іноді народжувались і звичайні люди, росли, топили сніг, збирали і сушили мох на лютий трунок, від якого в небі танцювали зорі, шили одяг з собачих шкур, приносили жертви Сніговому Вовкові, давали за дівкою в придане ковзани з кісток та казанок з оленячого черепа, різали один одному горлянки в вічному присмеркові. Та іноді — знаходили старе.

Як оця книга, написана на тонкій шкірі теляти. Як оповідки здурілих від голоду чаклунів. Як одяг, що не грів у холод, зате блищав при свічках. Але ж стільки телят перевести — то книга має бути цінна. А ще — захована, добре захована, але не від усіх.

Хто знає про таке, той знає, як і шукати, під яким каменем, у якому сховкові. І здобич була — неймовірна! На цупких жовтуватих сторінках, чорнилами вже з кори кривих низьких кущиків, але все ще чітко та розбірливо — читались слова. Слова про героя, улюбленця богів, Дитину Вітра, що міг те, чого не вміли інші люди. Що зміг зробити те, що й богам не під силу. І то була зовсім не та оповідка для малих замурзаних дітей, а щось інакше.

Наче як — порада. Навчання, як саме повторити те, що колись зміг Дитина Вітра, як він випустив Сонце-сокола назад на небо. Тоді, давно, колись, коли небо стало чорним і нічого не родило. Може? Чимось же треба розпороти Сніговому Вовкові пузо, випустити Сокола та Змію назад? Боги, вони ж не можуть вмерти.

І тоді все — стане як в тій книжці! Вино! Тепло! Чиста вода! Багато жінок! Варто ризикнути, варто зібрати з десяток собак, їжі для них вдосталь, собі щось прихопити, і одяг теплий, і ножа якогось, і лука зі стрілами — а вже тоді й вирушити.

Бо на тих жовтуватих сторінках було ще й написано, як туди доїхати. Туди. До могили Дитини Вітра. І наче як оті сірі пагорби не були вигадкою, туди іноді ходили валки за сіллю, і навіть повертались зі здобиччю.

Чи — жити, як живеться? Бо старі люди казали, що раніше, коли не було такого снігу, були усілякі хвороби, від яких найсильніші чоловіки вмирали за день, до вечора. Були війни, не десяток на десяток, а сотні й тисячі йшли у бій, і небо було чорним від стріл. Але — мені буде багато їжі! Багато жінок, які наввипередки будуть роздягатися до рятівника світу, а не до рябого і кривоногого підмайстра шамана.

В кутку заворушились облізлі шкури, лиса голова блимнула більмастими очима на світло.

— Прочитав. Дурне щеня.

Шаман. Чомусь досі живий, перекручений, сліпий від старості, вже й духів не кожен раз чує, але досі жере і заважає. І ще думає, що щось знає.

— Дурне щеня! — шаман шкіриться гнилими пеньками зубів, дихає смердючими хвостиками в холодне повітря. — Ти вже вродився, коли сонця не було. Ти не знаєш, як раніш велося.

А кого це обходить? От стоїть порожня кам’яна мисочка. Важка, чорна, закоптюжена. І дуже замашна! Один удар в висохле обличчя — і шаман валиться у шкури, замовкає, хапає ротом повітря, щоб закричати. Ще удар по лисій голові з плямами, ще, ще, ще. Замість голови вже червоняста кашка, око вилізло і покотилось по земляній долівці. О, солоненьке. На зубах плямкає. Хоч щось добре зі старого.

Але тепер треба тікати. І тікати швидко, бо до шамана мали прийти якісь люди, щоб він сказав, чи їм доньку заміж видавати, чи собакам згодувати. Тільки спершу — підпалити тут все, бо не треба, щоб про це дізнались. Книгу, звісно, дуже шкода, але ще хтось зрозуміє, що ж сталось. Ще захоче самотужки туди піти і загарбати собі всю славу і всіх жінок.

Тільки взяти те, що є в шамана — і вперед. Старі лижі, підбиті собачою шкурою, кам’яна сокирка з замашним кістяним руків’ям, трохи чогось сушеного їсти. Тепер підпалюємо з чотирьох боків, починаємо з книжки.

Сторінки жалібно шкварчать на свічці, обвуглюються, слова зникають у чорноті. Шкода. Такої книжки більше не буде. А тепер можна і піти, бо вогонь вже перекидається на масні стіни з витертих шкур.

А пагорби ті не дуже й далеко, два чи чотири переходи собаками, а от на лижах довше може бути. Але це як йти, а не бігти на лижах. Бо зараз треба бігти. Не у селищі, тут ще потрібно йти. Спокійно, з лижами на одному плечі і клунком на другому.

Хтось вже побачив пожежу, вже кудись побігли. То ви собі біжіть, а в мене важливіші справи є. Дурні, навіть не щенята, хробаки сліпі. Якщо старий взнав якось, що його книга прочитана, то чого він не пішов, як молодший був? Його ж духи слухались, сильні духи, міцні духи з сірими крилами, з голодними пащеками, з холодною кров’ю. Чого він не звільнив Дитину Вітра з могили? І ото треба все ж було його спитати, де він взяв ту книжку. Старий не вмів читати, це знали всі. Духам не потрібно, щоб знали літери. Духам потрібні жовтий жирочок і червона крівця. 

Та й людям ті літери не дуже й згодились, от як небо присмерком затягло навіки, тоді й зрозуміли, що все старе-записане тільки на те, щоб вогонь розпалювати, й потрібне. Чи виварити в якусь юшку поганючу, як на шкірі писано. Отоді, люди казали, крик великий піднявся, бо старі жерці Сокола та Змії своє записане віддавати не хотіли, казали, що то святі слова і чіпати їх не можна. Кому ті слова святі? Де Змія, що ніч приносить і врожаї? Де Сокіл з золотим пір’ям, срібним дзьобом, що сонцем в небі сяяв? Гарно тоді ті старі жерці на вогнищах зі своїх богів та записаного смажились, гарно їхні кістки обсмоктувати було.

 Вітер збиває з ніг. Може, треба було перечекати? Не вбивати старого, просто тихо утекти, коли вщухне та завірюха? На таку погоду кажуть: “Вовк бліх чухає”, то ж скільки в Снігового Вовка тих бліх, що далі власного носа не видно? І які вони, теж з кістками з льоду і спиною зі снігу? Ніхто не каже, ніхто тих бліх не бачив на власні очі.

О, тягне чимось з повітря. Димом, жиром. Наче як люди є. Хоч би не рідне село, бо й там за підпал приб’ють. Не за старого, ні, його й раніш не любили — дуже вже погані духи з ним розмовляли. А хто до духів звертається, просить в них щось, в своє тіло впускає, їхнім голосом кричить — той і знає, що можна собі духа знайти по серцю, а не першого-ліпшого під череп запросити.

Але з ним духи розмовляли, а зі мною — скільки в бубон не бий, гарний бубон, з оленячої шкіри, скільки того трунку з моху не пив, скільки кісток не курив — тільки темрява та регіт. Тоненький, як в дитини. Чи мені здавалось, чи хтось все ж мені так відповідав? Але того старий не знав. І інша шаманка, з села у ярах, теж нічого такого не казала. Вона казала, що духи розмовляють не так, як люди, що, якби через мене дух казав, я б це знав.

Багаття, вірніш, його залишки. Хтось скрутився коло нього. Собак не видно. Тут нема людей, нема ще когось їстівного, навіть кущі не ростуть як слід, мертві землі. Як хто тут зупиняється, то це не гриби збирати прийшов, не старі речі шукати. От як тихенько підповзти та розпанахати горлянку, то мені хоч ковдра буде гарна!

Старий шаман дивиться на мене більмами, квокче-регоче.

— Дурний. Все-таки пішов шукати того героя. Все-таки пішов. От старих не слухав, а пішов.

Я знаю, що я пішов! Не треба мені це три рази поспіль казати! Особливо — ти ж вмер! Я розвалив тобі довбешку! Я підпалив тобі усе! Ти — мрець. Або — це дух. До мене нарешті причепився дух. Тьху! Немає ніякого багаття, нема шкур, є сніг та присмерк. І три дерева десь отам. А де ті три дерева, що з одного кореня стовбур потроївся, там і сірі пагорби близенько. Невже! Чи все-таки не треба гарячкувати, ще раз подивитись уважніше, бо колись у старого було двоє учнів. І отой другий був ласий духам, любий духам. Поки не вирішив пошукати старого, захованого, ту книгу він і знайшов, але потім, коли старому приніс, звалився невідомо з чим і вмер, вирвавши собі очі. Старий тоді нічого не казав.

 І от цікаво, що він тоді бачив або побачив? Бо я знаю, що той, ласий духам, як видирав собі очі пальцями, був притомний, розумів, що робив. А навіщо — теж промовчав. Але я знаю достеменно, що він не ходив до пагорбів, не читав цієї книги, він взагалі нетутешній був, з островів прийшов, я знаю, бо в нього зуби не такі були, не загострені, як в нас.  

 Або — хотів побачити. Бо мертві очі бачать те, що живим не під силу. Того багато шаманів сліпі, того жерці Сокола заливали собі очі киплячим вином, того раніше половину чар можна було зачаклувати вночі, під Мертвим Сонцем, а його вже ой давно ніхто не бачив. Може, він хотів достеменно знати щось? А зараз і не спитати вже, бо з нього і печеня, і юшка добрі вийшли. А печінка така добра була, що досі облизуюсь. 

  А вже зараз — справді димом тягне. Липким, мокрим димом — мокре гілля палять. То дійсно якісь люди зупинились спати. Піду подивлюсь, кого це в сірі пагорби занесло, та й нащо? Соляні озера — то не в той бік, то від мого кочів’я, від чорного стовпа — на лівий повід їхати, мохові луки — взагалі не там, та й не визрів ще мох як слід, старий мене туди за ним нещодавно ганяв. Та й оленів не там продають, а коло Вовчої Голови.

О, то аж дві жінки, видно по розрізам на одязі! Собак нема, клумаків нема, самі лижі. Звідкілясь тікають. Зброї так не видно, ані луків, ані списів, хіба що ножі при собі, бо ж усі з ножами ходять.   Одна навкруги себе обертається, а інша сидить, чи спить, чи дивиться кудись. 

То вони не втекли, то вони йдуть жертву приносити. Я знаю, сам не один раз горлянки різав отаким, що сиділи. Кров тоді так тепло на руки бризкає.  І ми вже майже прийшли до тих трьох дерев. Що їй треба? Навіщо вона притягла свою недолугу доньку, що й говорити не вміє, до могили рятівника богів? Залишився мені один перехід, їм — трохи довше. Чого вона хоче? Не вертають боги розум. Нікому. Ніколи. Навіть у старі часи Змія не могла, хоч і сильною була, всі хвороби знала, бо всі хвороби сама й породила. 

Але це жінці не втовкмачити, бо ж вона чула! Бо їй старі казали! Ото й б воно, що старі казали. Що старі кажуть, те й у багаття кинути не годиться, бо позабували половину, а чверть з того, що пам’ятають, переплутали.  Вже ж колись старих слухали, того й Сніговий Вовк на все небо вилягся. Мені треба глянути, що ж я таке в торбі тягаю, що сушене і в шмат шкури тюленячої замотане, щоб не відсиріло. Бо м’яса в мене з собою було ой мало, а жиру — ще менше. А як замотують від мрячки, то оте має бути щось таке цінне. От тільки звідки в старого щось цінне? В нього й одежини нової не було.

Тільки треба почекати, коли вони захроплять, особливо та, недолуга. Хропить, аж кучугура снігу затремтіла, а вся з себе худа, лиса, миршава. Нічого-нічого, в мене жінки будуть товсті, білі, як кавалок соленого сала! Так, все добре, можна той шмат шкури розгорнути. Розпороти, він жилами міцними зшитий в таку рурку, з усіх сторін захищену. Але в мене зуби ще є. О. О! От за це дякую, старий! В шкурі був зашитий флакончик, з оленячого рогу. А там! А там! Чорна вода, отрута, сильнішої від якої нема на світі і не було!

Крапелька тій жінці на губи. І не кавкнула! Недолугу за руку підняти, за собою потягти — мерщій до старої могили, де порятунок, слава, сила.

 Недолуга глипає на жовтуваті стіни, та й нікому не видно, де ті двері. А вони ж є, просто треба знати, як могилу відчинити. Я задираю недолугій голову, як старій собаці, та чиркаю ножем старого, гарним, гострим, з рівним лезом, сам правив, їй по горлянці. Кров летить на каміння, а вона б’ється в мене в руках.  Недовго. Ну, хоч на щось згодилася. Каміння розчахується переді мною білою квіткою з тої старої книги. Але?! 

Дитини Вітру не було. Обладунків з золота, срібла, тяжкої чорної кістки — не було. Замашного спису, кривого лука, гострих стріл — не було. Ніколи не було героя, що рятував світ.