Болотяний Ґлорфіндел
Юна служниця поставила тацю на стіл і, підкоряючись знаку гостя, розвернулася до нього спиною.
– Спідницю задери, – кортко наказав лицар, який лежав, развалившись на широкому ліжку.
Лара зітхнула, але слухняно виконала те, що від неї вимагали. Сперечатися було марно, тільки собі гірше зробиш. Звісно, щось таке вона підозрювала, коли отримала наказ віднести гостю вечерю. Ще й місяця не минуло, як дівчину взяли працювати до замку Її високості, але за цей час вона вже встигла наслухатися достатньо неприємних історій. Благородне панство зі слугами далеко не таке благородне, як зі шляхетними дамами. Але все ж молодість і краса новоприбулого лицаря вселяли бодай якусь надію. “На янгола схожий”, – подумала Лара, коли побачила, як світловолосий красень сьогодні зранку в’їжджав крізь замкову браму. Утім, надія на краще виявилася марною.
Але зробив гість зовсім не те, чого очікувала дівчина. Він згріб її на оберемок і сів на ліжку прилаштувавши в себе на колінах обличчям униз. А тоді тверда рука відчутно ляснула Лару нижче спини, потім ще раз і ще.
Дівчина голосно скрикнула, швидше від несподіванки, ніж від болю. Але й приємного в цій ситуації, звісно, було мало.
– Будеш вищати, візьму ремінь, – лицар погрозливо кивнув на широку шкіряну перев’язь від меча, недбало кинуту на крісло.
Лара злякано пискнула й замовкла. Лицар продовжив, і за кілька хвилин її сідниці вже горіли. Але водночас дівчина відчула, як між ніг щось стиснулося, а потім ледь відчутно смикнуло внизу живота. Вона вже знала, що це означає. Але ж такого не може бути, їй боляче, але в той же час… Їй приємно? Червоніючи від сорому, Лара відчула, як між ніг стало дуже вогко. Однак, багато часу на роздуми в неї не було, бо лицар перемістив її на ліжко, так само обличчям униз, і завершив свою справу більш звично, ніж розпочав. І хоч Лара не зізналася б у цьому навіть під загрозою пекельних мук, але їй це… сподобалося.
Вельможний гість, схоже, цілком задоволений, блаженно відкинувся на ліжку, потягуючи вино. Лара, сяк-так привівши до ладу пошарпаний одяг, вже збиралася вислизнути в коридор, коли її зупинило несподіване запитання.
– То твоя пані, кажуть, відьма?
– Прошу пана…
– Не вдавай, що не розумієш. Скількох славних лицарів Їі Високість вже встигла звести в могилу?
Лара судомно зітхнула. Лицар пильно дивився на неї, і не було, куди сховатися від цього погляду, що ніби пропікав наскрізь. А його очі були різного кольору: одне зелене, друге – блакитне. Та він і сам відьмак, не інакше. Заховавши руку за спину, Лара схрестила пальці в охоронному жесті.
– Та ви ж, пане, напевне, знаєте про умову принцеси Куннігунди. Лише той, хто проїде верхи на коні в повному обладунку по замкових мурах може претендувати на руку Її Високості.
Лицар презирливо гмикнув.
– Та вже знаю, тому я тут. Але мене цікавить, скільки лицарів уже наколало головою заради примарної можливості стати чоловіком принцеси.
Лара із жахом пригадала вибілені сонцем і вітрами скелети на дні глибокої прірви, яка оточувала замок.
– Щонайменше зо два десятки, мій пане.
Лицар спохмурнів.
– Я ж і кажу – відьма. Гаразд, можеш іти.
Лара швидко вискочила в коридор і полегшено зітхнула, зачинивши за собою двері кімнати. Може, цей лицар і виглядає як янгол, але насправді справжнісінький демон. Внизу живота знову зрадливо смикнуло, і Лара стиснула стегна, проганяючи ганебний спогад. Подріботіла сходами вниз, намагаючись не думати про нового нареченого принцеси Куннігунди. А що про нього думати, як уже за кілька днів він приєднається до тих нещасних, кості яких біліють на дні урвища.
***
У замковій каплиці було задушливо, десятки свічок палали. відкидаючи на стіни тремтливе жовтаве світло.
Розбурканий серед ночі наляканий священик, нерозбірливо бурмотів під ніс хвалу Всевидющому, час від часу кидаючи злякані погляди на принцесу. Куннігунда стояла перед вівтарем, міцно стиснувши губи, і полум’я свічок стрибало в її очах. Від чого здавалося, що вони виблискують в темряві, як у звіра. Святий отець міг би заприсягтися, що зараз думки Її високості були дуже далекі від Всевидющого. Про що і кому вона молилася? Якщо це взагалі були молитви…
***
Лара з усіх сил прагнула уникнути цього. Весь вечір намагалася не потрапляти на очі управительці, аби та не відправила її нести гостю вечерю. Марно.
За її підрахунками час, коли подають вечерю вже минув (годинник на замковій вежі пробив дев’яту) Певне, до лицаря відправили когось іншого, – вирішила Лара. Тож дівчина майже безбоязко вислизнула з комірчини під сходами і була тут же перехоплена управителькою.
– Де тебе носить?! – гримнула вона. – Пан чекає на вечерю.
Вона тицьнула Ларі тацю, яку та взяла тремтячими руками, і підштовхнула дівчину до сходів.
Лара піднялася нагору, завмираючи від страху і водночас від якогось шаленого захвату.
Обережно постукала в двері, з кімнати не долинало не звуку. Може, гість спить? Що ж робити? Штовхнула двері, ті виявилися незамкненими. Притримуючи тацю однією рукою прослизнула до кімнати.
– Ваша вечеря, ясновельможний пане, - писнула злякано, ставлячи тацю на стіл.
Озирнулася – в кімнаті, схоже, нікого, не було. Може, гість вийшов прогулятися або його викликала до себе принцеса. Лара зітхнула з полегшенням, що цього разу все обійшлося і вже хотіла швидше залишити кімнату, як почула за спиною різкий смішок.
– Не так швидко, крихітко.
Фігура лицаря зіткалася ледь не з повітря: тільки що в кімнаті нікого не було і ось він вже стоїть біля дверей, відрізаючи шлях до відступу. Дівчина тільки злякано охнула. Як же він зміг так нечутно зайти?
Таким же непомітним рухом лицар опинився поруч із нею, гаряча долоня опустилася на плече. Навіть через сукню цей жар, здавалося, пропікав усе тіло. Лара здригнулася: чи то від жаху, чи від іншого, більш ганебного відчуття.
– Не бійся, – прошепотів їй лицар у саме вухо. – Якщо будеш слухняною дівчинкою, я тебе не скривджу.
Лара відчула, як у її долоню ковзнула маленька скляна пляшечка, а слідом за нею – шкіряний мішечок, у якому брязнули монети.
– Скажи, чи принцеса сьогодні вечеряє в себе чи в головній залі?
– Н-не знаю… – пробелькотіла дівчина. – Цього ніхто не може знати наперед, все залежить від настрою Її високості.
– Он як… – замислено протягнув лицар. – А хто має доступ до страв, які подають принцесі?
Скляна пляшечка в руці раптом наче вжалила долоню, Лару осяяв страшнй здогад. Вона сіпнулася, вивільняючись із жахаючих обіймів. Тремтячою рукою поклала на стіл пляшечку і мішечок з грошима.
– Ви хочете, аби я підлила Її Високості отруту в їжу? – лякаючись власного здогаду, запитала вона. – Заберіть це негайно, прошу вас. Якщо хтось довідається…
Дівчина сполотніла, боячись навіть уявити, що може статися, якщо її бодай запідозрять у чомусь такому. Підвали замку були дуже глибокими, потаємні тунелі, за чутками, пронизували всю гору, на якій стояв замок. Крики ув’язнених застрягали в товстих кам'яних стінах. А майстрів тортур, послугами яких користувалася принцеса, кажуть, наймав ще батько Її Високості. А ім’я Генріка Кривавого досі згадували лише пошепки, незважаючи на те, що Його Високість ось уже років десять перебував у інших світах. Лара здригнулася.
– Дурне дівча! – лицар презирливо пирхнув. – Як ти насмілилася бодай припустити, що шляхетний лицар може заподіяти шкоду принцесі?!
– Пробачте мою нетямущість, ясновельможний пане, – Лара вже була ні жива, ні мертва.
– Це не отрута, це… ліки.
– Ліки?
– Саме так. Ти ж добра дівчина й розумієш, що твоя пані чнить те, що противне волі Всевидющого. Але принцеса не винна. То злі сили заволоділи нею і перетворили на відьму, змушуючи чинити злочини. А мої ліки знову перетворять її на людину. Задля цього я тут. Ти ж хочеш аби ці безглузді смерті достойних лицарів припинилися?
Насправді Лара хотіла лише одного – якомога швидше втекти звідси. Голос лицаря звучав вкрадливо, наче оповивав собою, присипаючи, заспокоюючи…
– Вміст цієї пляшечки має потрапити у страву, яку сьогодні подадуть до столу принцеси Куннігунди. Ти все виконаєш, як належить…
Різнокольорові очі наблизилися впритул до її обличчя, дівчина втонула в них, не взмозі опиратися.
Ларі дуже пощастило: сьогодні Її Високість не зволила спуститися до головної зали, тож забажала, аби вечерю їй принесли в опочивальню. Молода служниця з таким відданим завзяттям заглядала в очі в управительці, і весь вечір так старанно виконувала всі її накази, що та врешті розтанула і дозволила саме Ларі віднести вечерю принцесі.
Притискаючи тацю до себе однією рукою, Лара витягла із-за пояса пляшечку й зубами витягла корок. На сходах було напівтемно і безлюдно, тож ніхто не побачив, як прозора рідина влилася у тарелю. Лара про всяк випадок ще потягнула носом - чи не зачує якогось стороннього запаху, що міг би викликати в принцеси підозри. Утім зачула лише запаморочливий аромат дорогих заморських спецій. Залишалося сподіватися, що й на смак страва теж не змінилася.
– Постав он туди, – навіть не дивлячись на служницю, Куннігунда кивнула в бік невеличкого столика.
– Слухаю, Ваша високосте, – Лара присіла в поклоні й тремтячими руками опустила тацю на столик.
Виделка брязнула об кришталь келиха. Служниця завмерла, очікуючи гніву принцеси у відповідь на свою незграбність. Утім, Куннігунда була повністю захоплена тією книгою, яка лежала перед нею, тож навіть не повернула голови.
– Смачного, Ваша високосте, – писнула служниця.
– Можеш іти, – все так же, не відриваючись від книги і не озираючись, кинула принцеса.
Проходячи повз неї, Лара кинула швидкий погляд на книгу: все ж таки цікаво, чим так захоплена Її Високість. На підставці перед Куннігундою лежав товстий фоліант, побачивши який, Лара ледь стримала здивований зойк. Сама вона не вміла ні читати, ні писати, але ще живучи в батьківському домі ревно відвідувала церкву, і святий отець показував пастві чимало чимало благословенних подихом Всевидющого книг, зачитував уривки з них і тлумачив прочитане. Так от, жодна із них не була схожа на ту, що лежала зараз перед принцесою. Сторінки фоліанта були геть чорними, наче обгорілими, і на них не було видно жодної літери. А між тим, Куннігунда так пильно вдивлялася в книгу, неначе читала незримий текст.
Охоплена жахом і сумнівами, Лара поквапилася залишити кімнату. Мабуть, таки Її Високість і справді відьма, і не лише тому, що із байдужою жорстокістю спостерігає загибель закоханих в неї лицарів. Але якщо так, то за допомогою своїх чарів зможе й побачити, що Лара влила в її страву ті “ліки”, що дав лицар.
Холонучи від однієї думки, що може на неї чекати в разі викриття, Лара спустилася вниз. Усю ніч дівчина не могла заснути, переверталася з боку на бік, шепотіла молитви й міркувала, чи запідозрила щось принцеса за вечерею, чи ні.
***
– Ніколи не бачила такого красунчика, – леді Агнес млосно зітхнула.
Принцеса неуважно кивнула, погоджуючись. Авжеж, вона й сама це вже знала. Собі на біду. Бо сьогодні після вечері, зневаживши свою погорду, Куннігунда перевдяглася служницею і прослизнула до парадної зали, де новоприбулий лицар оповідав про свої подорожі й пригоди. Вона сама не могла зрозуміти, що саме тягло її сюди. Ніби хтось невидимий рішуче взяв за руку і, наче малу дитину, повів униз сходами. І уперше принцеса пошкодувла про ту умову, яку мав виконати кожен, хто претендує на її руку. Проїхати верхи вздовж замкових мурів було нездійсненним завданням. Принаймні один відтинок цього шляху був настільки вузьким, що пройти його було неможливо навіть пішому, не те що кінному лицарю в повному обладунку. Уже кількадесят сміливців наклали головою в надії пройти випробування. Але жодного з них принцесі Куннігунді було не шкода. Під прикриттям замкових мурів вона спостерігала, як падає в урвище черговий зухвалець. А тоді розверталася і, цілком задоволена, ішла до своїх покоїв. Але цього разу…
– Іди до нього! – наказала принцеса своїй фрейлені. - Скажи, що я звільняю його від випробування і згодна вийти за нього заміж.
– Але ж, Ваша високосте… – леді Агнес вражено дивилася на принцесу.
– Іди й зроби як я сказала! – просичала Куннігунда, нетерпляче тупнувши ногою.
– Слухаю, моя принцесо, – фрейліна швидко присіла в поклоні і, підібравши спідниці, прожогом вибігла в коридор.
Коли Її високість ТАК дивиться, краще не сперечатися з нею і не випробовувати долю.
Куннігунда втомлено впала в крісло. Нічого подібного вона ще не відчувала до жодного чоловіка. Так, безперечно, гість був дуже красивим, але серед тих, чиї кості зараз дотлівали на дні замкового урвища, теж було немало гарних лицарів. У чому ж тоді справа? Може, його очі? Вони були дуже дивними, принцеса скільки не вдивлялася, так і не змогла визначити, якого ж вони кольору. Утім, яка різниця. Вона ще матиме вдосталь часу, аби роздивлятися свого прекрасного лицаря. Звісно, він не відмовиться, адже саме за цим сюди і приїхав - аби взяти з нею шлюб. Але вона врятує його від смертельного випробування, а він натомість боготворитиме свою принцесу до кінця життя. Куннігунда всміхнулася саме до себе, поринаючи в солодкі мрії.
***
– О ні, дорога пані, я ніяк не можу пристати на цю пропозицію! - лицар похитав головою, пильно дивлячись на леді Агнес своїми різнобарвними очима.
Від цього погляду жінці стало незатишно й захотілося негайно тікати з кімнати світ за очі, але водночас вона відчайдушно прагнула залишитися. Якась демонська мана! Агнес схрестила пальці, відганяючи злого духа.
– Перекажіть Її високості: я присягнув своєю честю, що проїду верхи вздовж замкових мурів, тож ніяк не можу зневажити цю присягу. Навіть якщо про це просить сама прекрасна Куннігунда
Губи його розтягнулися в посмішці, яка виглядала радше глузливо, аніж приязно.
– Я передам принцесі вашу відповідь. – про себе фрейліна додала, що віддала б що завгодно, аби замість неї цю неприємну звістку приніс хтось інший.
***
На замковому подвір’ї вирував цілий натовп. Здавалося всі, хто тут мешкав – від каштеляна і до останнього кухарчука зібралися цього ранку, аби подивитися, як черговий наречений принцеси проходитиме випробування. Невідомо як, але звістка про те, що прекрасна Куннігунда сама пропонувала лицарю уникнути випробування і взяти з нею шлюб, уже розповзлася замком. Чому ж тоді цей зухвалець стоїть на замкових мурах верхи і в повному обладунку, замість того, аби святкувати заручини в головній залі? Принцеси ніде не було видно. Напевне, знову за своєю звичкою стоїть десь на мурах, заховавшись між зубців, і чекаючи на чергову жертву – перешіптувалися придворні.
Лицар махнув до натовпу рукою в латній рукавиці і вирушив у свою небезпечну, а найімовірніше, останню, путь. Кінь повільно й обережно переступав по камінню, вершник сидів у сідлі прямо й незворушно, неначе кам’яна статуя.
***
– Ви маєте просто зараз відправити месу! – рішучий голос принцеси відбився від стін замкової каплиці і каменем упав униз, завмерши біля підніжжя вівтаря. - За успіх випробування мого нареченого.
Святий отець остовпіло дивився на Куннігунду. Такого ще не було, аби убивця замовляла молебень для своєї жертви. Скільки цих нещасних з вини Її Високості занапастили своє життя? І тепер вона просить…
Не давши святому отцю оговтатися, принцеса наблизилася до вівтаря і поклала на нього товстий фоліант у чорній шкіряній палітурці. Потьмяніле срібне тиснення незрозумілих літер зблиснуло в сяйві свічок.
– Месу ви відправите за цією книгою…
Святий отець нерішуче наблизився і розкрив дивний фоліант. Геть чорні, наче обпалені пекельним вогнем, сторінки змусили його здригнутися і відступити.
– Що… що це за книга, Ваша Високосте?
– Це книга, яка може дати непереможну силу, тому хто прочитає й зрозуміє її, – зблиснувши очима, відповіла принцеса.
– Я… я не буду правити за нею, – святий отець відсахнувся. – це блюзнірство і потьмава на ім’я Всевидющого.
– Іще й як будеш! – видихнула йому в обличчя принцеса, схопивши нещасного за барки й притягнувши до себе.
Звідки й узялася така сила в руках тендітної дівчини. Святий отець відчув, як крижані пальці стискаються на його горлі, і він міг би заприсягтися, що це була не людська рука.
– В-ваша В-високосте, – захрипів він, косуючи на розкриту на вівтарі книгу. – Тут… тут… я не бачу ніяких текстів. Як же я буду правити?
– Нічого, зараз побачиш, – моторошно всміхнулася Куннігунда і повела рукою над книгою.
На сторінках спалахнули яскраво-червоні літери.
– Тепер видно?
Святий отець судомно ковтнув, вдивляючись у зловісного вигляду знаки.
– Не зволікайте, отче, час іде на хвилини. – принцеса дивилася загрозливо. – Мій наречений має завершити це випробування живим і неушкодженим.
***
Натовп вражено видихнув, коли вершник повільно спустився кам’яними сходами на внутрішнє подвір’я замку. Лицар підняв забрало, мокре від поту обличчя сяяло торжеством.
– Мій хоробрий лицарю…
Усі погляди враз звернулися до брами, звідки вибігла принцеса Куннігунда. Вона була невимовно гарна, здається ще прекрасніша, ніж завжди. І майже кожен чоловік, із тих, що стояли зараз на подвір’ї, від юного пажа і до сивого каштеляна, подумав, що аби заволодіти такою жінкою, таки варто ризикувати життям.
– Я вітаю вас із тим, що ви пройшли випробування і згодна стати вашою дружиною, – зі спокусливою усмішкою мовила принцеса.
Лицар презирливо всміхнувся.
– Це дуже почесна пропозиція, Ваша Високосте. але я змушений відхилити її.
Натовпом полинув вражений шепіт.
– Я два роки присвятив виснажливим тренуванням, аби пройти це випробування, – продовжував лицар. – Але зробив я це зовсім не для того, аби взяти вас за дружину. Я хотів лише, аби припинилися ці безглузді смерті молодих лицарів, кожен із яких міг здійснити за своє життя ще чимало подвигів, а натомість занапастив себе заради примхи жорстокої жінки. Тож прощавайте, Ваша Високосте, шукайте собі чоловіка десь в іншому місці.
З цими словами лицар неспішно рушив до брами, і цокіт копит його коня об каміння подвір’я лунав у тиші, як поховальний подзвін.
***
Куннігунда стояла в сутінках на замковій стіні і вітер смикав край її сукні, розвивав покривало, яке в-одно затуляло обличчя. Набравши в груди повітря, принцеса зробила крок у безодню…
Із-за зубців стіни за Куннігундою спостерігала юна служниця. Коли тіло Її Високості впало на дно урвища поряд із кістками її нездійснених наречених, обличчя Лари осяяла зловтішна посмішка.
***
У темряві замкової каплиці, яку осявали лише кілька свічок, які ще не встигли згаснути, почувся якийсь шурхіт. Обережно переступаючи, Лара наблизилася до вівтаря і зойкнула, ледь не перечепившись через тіло, яке лежало на підлозі. Святий отець… Що ж із ним сталося? Бідолаха, певне, не зміг опанувати силу, яка містилася в тій принцесеній книзі. Ну, але вона, Лара, не така дурна. Вона відчуває цю силу в собі. Тепер вона точно знала - після того, як лицар увійшов у неї вона змінилася. Незнана раніше сила нуртувала всередині й закликала до дії. Переступивши через тіло святого отця, Лара розкрила фоліант на вівтарі, і чорні сторінки зблиснули в темряві вогняними рядками. Дівчина посміхнулася, і губи її заворушилися, повторюючи незрозумілі слова.
***
Молодий красень в’їжджав крізь замкову браму, і принцеса стоячи на вежі, спостерігала за своїм новоявленим нареченим. Слуги шепотілися, що після відмови того лицаря одружитися з Куннігундою, принцеса дуже змінилася. Однак жахливі випробування не припинилися, хоч дехто й сподівався, що після такої ганьби принцеса вирушить до якоїсь святої обителі замолювати гріхи.
А наречених, здається, стало ще більше, тож і кісток на дні замкового урвища теж додалося.
Новий наречений, зауваживши, що за ним спостерігають, підняв голову і, усміхнувшись, послав принцесі повітряний поцілунок. Її Високість теж зобразила приязну посмішку й, витягнувши хустинку, кинула вниз. Юнак піймав цей знак уваги й притис до губ. Дівчина відвернулася. Виявляється, гратися людськими долями може бути на диво приємно, тепер вона чудово розуміла принцесу. Лара (тепер уже Куннігунда) поквапливо спустилася сходами. Треба добре відпочити, завтра зранку на неї чекає чергова захоплива вистава, хоч і з сумним фіналом.
