Пакт

Глава 1

Ара ледве перебирала ногами. Стопи горіли холодним вогнем. Здавалося, ніби шкіру пробивають одночасно сотні голок. Сліди від кайданів нили та віддавали болем. Дрібні гілки, що валялися на землі, камінці, холодна трава — будь-який тактильний контакт зводив із розуму.

Чорне волосся злиплося та масними пасмами лежало на обличчі, плечах, спині. Розідраний одяг, вимазаний брудом та кров’ю, здавалося, задубів.

У голові лунала єдина думка: «Не зупиняйся». І відьма йшла вечірнім лісом, попри біль та виснаження. Джерелом енергії, що не давало завалитися на землю, було бажання помсти.

Ара спробувала затримати на мить важке дихання та прислухатися. Серце калатало, немов навіжене однак погоні, схоже, не було.

Відьма не вірила, що ковен відпустив так просто, дав їй втекти. Попри біль вона сконцентрувала сили на залишках магічного слуху. У голові пролунав гавкіт гончих. «Не відпустить», — зрозуміла Ара.

Попереду виднілися бліки трьох світил на воді. Вона не пригадувала озера в околицях, хоча після катування більше гадки не мала, де перебувала. Пам’ять плуталася та пручалася. Відьма намагалася зрозуміти, чи вона досі в Марванському лісі, чи її викинуло в інші землі, та марно.

Ара дошкутильгала та впала на березі. Холодне вологе повітря пробирало до кісток. Вона не наважувалася кликати Інсур. Занадто ризиковано — звернення до богині-покровительки одразу помітять інші відьми. «А що втрачати? Якщо не залікувати рани та не навести мару, гончі все одно наздоженуть», — подумала Ара.

— Я кров твоєї крові… — прохрипіла відьма, — Інсур, не покидай мене.

Тривале мовчання після криків заціпило та висушило горло. Інсур не відгукнулася. Біль блокував спогади про ритуал позбави. Ара не розуміла, чи залишились у неї магічні сили, чи це була луна здібностей, що от-от стихне назавжди.

Розпач змішувався з люттю та стояв клубком у горлі. Але сліз не було. Натомість тліло бажання помсти.

— Будьте ви прокляті! — викрикнула Ара у вечірнє повітря, зібравши залишки сил, — Ковен, Мірош, Інсур, будьте ви прокляті!

Вона спробувала підвестися, але ноги підкосилися. Відьма впала, вдаривши руками по воді. Гладкою поверхнею розійшлися хвилі. Ара стисла долоні в кулаки, згрібаючи мул.

— Я помщусь кожній із вас. Кожній!

Вода в озері, здалося, помутнішала. Ара подумала, що то вона здійняла мул. Пообіч почулося квакання жаб, у ніс вдарив сирий запах торфу. Тепер відьма здогадувалася, що відбувалося.

— Прийшла насміхатися? — з вдаваною гордістю запитала Ара.

Вона знала, що раптове заболочування води було проявом забутої богині Крами. Безсмертну теж позбавили сил, вирізали її послідовників, знищили храми. Ара читала про падіння Крами в трактатах, але описані події відбувалися тисячі років тому.

— Забирайся! — крикнула відьма та вдарила рукою по воді.

Знищенням культу Крами займалися послідовники Інсур. Арі здавалося вкрай іронічним, з боку богині, бачити ворога в такому стані. «Я тобі такої вистави не подарую», — подумала відьма та знову спробувала підвестися.

Погляд Ари зачепився за блискіт у хвилях. До берега пливла мідна голка. Відьма застигла. Вона не розуміла, навіщо Крама пропонувала утворити зв’язок. «Або це полуда, і страта станеться з хвилини на хвилину», — вагалася Ара.

Вечірній вітер підхопив вий гончих. Створіння, що мали вистежити відьму, сповіщали про себе, підсилюючи азарт вполювати жертву.

Ара усвідомлювала, що вибирати їй ні із чого — вона занадто ослаблена, щоби тікати, та безсила, аби давати відсіч. «Доведеться приймати запрошення», — подумки промовила вона та виловила з води голку.

Гавкіт лунав дедалі ближче та гучніше. Ара проколола вказівний палець та сприснула кров’ю озеро. Одразу після цього відьма пластом впала вперед, у воду, зі сліпою надією, що це не полуда.

Глава 2

Ара виринула на берег, підтягуючи тіло руками. Одяг набрав води та ще дужче обмежував рухи. Фантомний простір зеленив в очах, однак це не була звична зелень Марванського лісу. Натомість відьма бачила бідну рослинність, голі дерева з мохом та лишайниками, болотяні трави — усе було блякло-зеленим, навіть повітря.

Гавкіт гончих спонукав серце калататися швидше. Неподалік на берегу стояла худорлява постать у сірому дранті з капюшоном.

— Не переймайся, сюди вони не проникнуть, — сказала Крама, — Але від берега краще відійти.

Ара виснажено випльовувала замулену воду, але дослухалася поради, та проповзла далі від лінії озера. Дихалося важко через надмірну вологість повітря, що на додаток сильно віддавало торфом.

Відьма підвела голову та подивилася на забуту богиню. Назвати її худорлявою було би компліментом — Арі здавалося, що окрім кісток нічого не лишилося. Водночас страх породжував неабияку недовіру. «Вона може осушити життєву силу за мить», — подумала відьма.

— Могла, — поправила Крама та підійшла ближче, — Ти не єдина, кого цікавить помста.

— Я не давала дозволу читати думки, — огризнулася Ара.

— Він мені не потрібен. Ти в моїй фантомній в’язниці, — богиня розвела руками, — Мене перемогли, та не зломили. Заточили, але не знищили. Позбавили сил, але я пристосувалася.

— В’язниці?

Ара намагалася пригадати перекази. Інсур перемогла Краму, позбавила сили та послідовників, розповсюдила свій вплив на Лінадську трясовину, осушивши її та приєднавши до своїх земель. Але про ув’язнення в текстах не згадувалося.

— Історію пишуть переможці, — додала Крама, — Правду пам’ятають переможені.

Відьма помітила, що голос звучав безпосередньо в неї в голові, а не долинав із рота богині.

— А ти спробуй говорити без язика та зв’язок, — сказала забута та скинула капюшон, показавши голий череп.

Волосся, шкіри та м’язів не було — лише кістки, вкриті плямами. У порожніх очницях сяяли два маленькі зелені вогники.

— Я століттями збирала сили по крупинках. Я добре знаю, що таке бажання помсти. Але ти, — Крама зробила крок ближче до відьми, — Клясти богиню-покровительку…

— Інсур полишила мене помирати! — крикнула Ара.

— Для мене в цьому нічого нового. Заради своїх цілей вона бездумно вбила не один ковен. То яка ж твоя історія? — у голосі забутої звучав інтерес.

— Мій ковен — вони… — відьма завагалася, у спробах розплутати спогади, — Я передбачила розлом у ковені. Дар Інсур став прокляттям. Глава ковена звинуватила мене в зраді.

Вона заплющила очі. Лють та розпач знову клубилися у горлі. Ара стискала кулаки в спробах перенаправити ненависть, переплавити її в енергію, однак біль образи поглинав відьму.

— А тоді що? — запитала Крама.

— Вигнання…

— Люба, вигнанням усе не закінчується. За вигнанками не посилають гончих. Вони хочуть тебе стратити, чи не так?

Ара знала, що відповідь ствердна, але досі не могла змиритися із цим. Вона не обирала отримувати пророцтва за власної волі. Вона не зраджувала ковен чи Інсур.

— Це вони зрадили тебе, — сказала богиня та підійшла ще на крок, — Але ти жива. Досі. Твоя історія не обірвалася. Питання лише в тому, чи напишеш її ти, чи залишишся свідком правди.

— А що я можу зробити без своїх сил? — підірвалася Ара, немов пружина, яку стискали надто довго, — Що я можу зробити без покровительки?!

— Ти можеш помститися.

Відьма дивилася в зелені вогники, що танцювали на відстані витягнутої руки. Довіряти богині позбавленій сили здавалося геть дурною ідеєю. Хоча, зрештою, чим вона відрізнялася зараз від Крами — безсила, виснажена, трималась за життя лише на полум’ї ненависті.

— Я пропоную пакт, — перервала роздуми Ари богиня, — Ти присягаєш у вірності мені, доки не відбудеться помста.

Відьма вагалася. Погодитися на угоду означало зрадити Інсур.

— Хіба зраджені не мають права зрадити у відповідь? — здивувалася Крама, — Після помсти ми переглянемо пакт…

Богиня відвернулася, зробила декілька кроків геть від відьми та додала:

— Якщо відмовишся, у мене вистачить сил вижбурнути тебе назад до гончих.

— Стій! — крикнула Ара.

Жага помсти роздмухалася з новою силою і ось перед нею була можливість втілити її.

— Я згодна.

Крама розвернулася та підійшла до неї. У кістяних руках богиня тримала старий іржавий кинджал. Ара взяла клинок.

— Ти знаєш, що робити, — сказала Крама.

Відьма оголила руку. Нижче лівого плеча на брудній шкірі пульсувала червона родимка — мітка Інсур. Ара приклала кинджал до руки та різким рухом полоснула шкіру, зрізавши символ приналежності до ковена. В очах, здалося, з’явилися зірочки. Біль розійшовся всім тілом.

З рани била кров, стікаючи до ліктя червоним струмком. Відьма глянула на богиню та кивнула. Крама поклала кістляву руку на свіжозрізану плоть.

Глава 3

Очі Ари, що до цього палали багрянцем, втратили забарвлення. Рана горіла нестерпним болем, доки кістляві пальці Крами стискали руку. Відьма відсахнулася, впала на коліна та опустила голову. За мить очі набули брудно-зеленого кольору, символізуючи нову покровительку.

Шкіра на руці взялася гнійними рубцями. Ара подивилася на богиню, що стояла поряд із нею.

— Чому я не відчуваю притоку сил? — розгублено запитала відьма.

— Я занадто ослаблена, аби передати тобі дари, але…

— Ах ти ж брехливе падло! — зірвалася на крик Ара, — Тобто ти занадто слабка?

Вона спробувала підвестися, але в голові паморочилося. Хвиля блювоти підходила до горла. Відьма хиталася, але всередині кипіло обурення. Їй довелося зректися покровительства заради пустопорожньої обіцянки.

Крама підвела руку:

— Лежати! — богиня перебила роздуми наказовим тоном, зваливши Ару на землю, — У лісі є печера. Раніше це був мій храм, до війни. Ти підеш туди та зробиш підношення.

Відьма ледве підіймала голову. Вилиці зводило від люті, долоні стискалися кулаками. Водночас вона не наважувалася думати, що хотіла би зробити з Крамою. Довелося спустошити думки, аби не провокувати подальшу агресію.

— Через підношення я отримаю силу, — продовжила богиня, — А тоді вже зможу передати енергію тобі.

— Ти мене ще дужче в землю втовчи, я так точно швидше дійду, — відповіла Ара крізь зуби, — Я виснажена та поранена, забула?

Сліди від кайданів на ногах та зап’ястях нагадували про себе ниючим болем. М’язи, здавалося, налилися свинцем.

Крама змахнула кістлявою рукою, силою поставивши відьму на ноги:

— Пакт укладено. Усе інше — твої проблеми.

Ара мовчки дивилася на вогники в очницях богині. За інших обставин вона хотіла би розтрощити череп, змолоти кістки в борошно та всіяти ним землю. Натомість у думках витала порожнеча.

— Рушати треба вже, аби встигнути зробити підношення вночі. Але, — богиня обернулася до замуленого озера, — Можеш побути тут, доки гончі не підуть геть.

Ара подивилася на воду, помітивши у відображенні силуети переслідувачів. Коли вона обернулася, Крама зникла, ніби розчинилася в повітрі. Відьма роззирнулася навколо. «Має тут бути хоча би щось», — подумала вона.

Землю навколо водойми вкривали лишайники та колючі чагарники. Відьма не стикалася з ними раніше, тому не наважувалася на собі перевіряти властивості незнайомих рослин. Горизонт тягнувся вдалину, перебиваючись поодинокими голими деревами, та змішуючись у зелені димки. На око оцінити відстань виявилося важче, аніж зазвичай.

Ара присіла на землю та оглянула рани на ногах. Запеклися, хоча подекуди шкірка тріскалася, випускаючи кров та плазму. Відьма стисла поділ спідниці та відірвала шмат матерії. Варто було перемотати рани, доки не знайдеться можливості їх залікувати. Від Крами, вочевидь, допомоги не дочекаєшся.

Вона спробувала зосередитися на магії всередині — порожньо, немов у колодязі, що пересох. Точка сили не пульсувала, а нагадувала фантомну пустку, у якій перебувала відьма. «На що я підписалася?» — зрештою запитала себе Ара.

Богиня повернулася так само неочікувано, як зникла. У кістлявих руках вона тримала двох довгих сколопендр. Крама простягнула стоніг відьмі:

— Візьми, пусти на ноги, — сказала вона, — Вони допоможуть.

Ара з недовірою дивилася на покровительку. Пакт мав би стримувати богиню від заподіяння прямої шкоди, але про такого штибу цілительство відьма чула вперше. Однак вибір навряд був, тому вона обережно взяла сколопендр.

Членистоногі звивалися руками Ари та стрімко побігли, перебираючи десятками ніжок. Спершу попрямували до плечей, звідти тулубом до стегон, а тоді до гомілок — на сліди від кайданів. Рух дрібних ніжок сколопендр спонукав сироти вставати слідом.

Сягнувши мети, стоноги обвилися браслетами, а тоді щосили вгризлися в рани, впиваючи гострі, немов шипи, ноги. Ара закричала та впала на коліна. Сколопендри вприскували отруту в роздерту плоть. Грудний крик розривав тишу фантомної в’язниці, але майже одразу тонув у болоті та глушився вологим повітрям.

— Гончі пішли геть, — байдуже до вереску відьми зауважила Крама, — Мені вистачить сил навести мару, тому час вирушати.

Глава 4

Ара виринула на берег, випльовуючи воду. Переходи між вимірами відбирали чимало сил, яких і так катма. Небом пропливали поодинокі хмари, час від часу затуляючи собою супутники — Йорду, найбільший, з блакитнуватим забарвленням, червоний Оранос та попелястий Весаліус. Світла, відбитого ними, достатньо, щоби бачити вночі в ясну погоду, особливо, коли всі три були в повні.

Крама не могла покинути фантомну в’язницю, проте мітка дозволяла їй підтримувати зв’язок:

— Ти довго ще лежатимеш і витріщатимешся на небо? — пролунало у відьми в голові, — Нам йти час.

Ара заплющила очі та дихала ротом. Думати про те, куди богині варто піти, не можна. Втім, конкретне формулювання таки виникло в думках. Коли відповіді не послідувало, відьма запитала вголос:

— Тут ти можеш мене чути, лише коли я говоритиму?

— Так, те, що озвучиш, — підтвердила Крама, — І що почуєш. Я бачитиму те, що ти бачиш. Але це поки що. Коли я поверну силу…

Богиня звучала впевнено. «Схоже, насолоджуватися свободою думок мені лишилося недовго», — промайнуло в Ари в голові.

Вона підвелася та роззирнулася. Так, відьма не помилилася, у цій частині Марванського лісу їй не доводилося бувати.

— Куди нам? — запитала вона.

— На північ від озера. Повернися ще, — Крама намагалася скерувати підопічну, — Ще. І ще трохи. Так, от туди, прямо.

Ара дивилася на густі зарослі попереду та з важкістю уявляла, як їй доведеться пробиратися крізь них. Втім, досить однозначне «Ну» богині в думках спонукало рухатися, а не думати.

До світанку залишалося ще декілька годин, наскільки могла судити відьма. Кожна хвилина зволікання та пошуку оптимальнішого шляху, аніж крізь непролазні кущі, викликала роздратування Крами.

Дорогою Ара зірвала декілька листків гостролиста. Вона поклала їх до рота, ретельно прожувала та ковтнула, аби покращити нічне бачення. Вивчення магії трав не схвалювали в ковені, однак відьма мала до цього хист, тому потайки вивідувала інформацію про властивості рослин. «Шкода, що вересу немає, рани залікувати», — подумала вона.

— То кажеш, тебе через пророцтво вигнали? — раптом запитала богиня.

Ара вирішила, що Крамі стало нудно. Вона би надала перевагу мовчазній мандрівці, втім, покровителька вважала інакше:

— Агов, ти там заснула?

— Так, через пророцтво, — зітхнула відьма.

— Глава так сильно боїться пророцтв?

— Вона надто боїться втратити владу.

Ара ніколи по справжньому не поважала Мірош. Якби не обітниця вірності Інсур, вона би давно відправилася у вільні мандри. Принаймні, цього їй хотілося раніше. Тепер серце відьми жадало відплати.

— Яка яблуня, таке і яблуко, знаєш, — з насмішкою сказала Крама.

— Маєш на увазі Інсур?

— А кого ще? Я звісно мала би чекати від неї удару в спину, але вона себе перевершила… Але до твого ковена. Ніхто не вирішив з’ясувати, чому він має розпастися?

Ара пирхнула у відповідь та раптом зупинилася. Вона дивилася на галявину, що лежала попереду.

— Що там, чого встала? — пролунало в голові.

— Магічні капкани.

— Не бачу.

— Ти й не побачиш, гостролист не так працює, — Ара зробила паузу, — Ти можеш їх знешкодити?

— Як я можу знешкодити те, чого не бачу? — огризнулася Крама, — До храму трохи лишилося… Вони точно там є?

Відьма присіла та примружила очі. Поверх трави виднілися відблиски тоненьких ниточок, немов павутини.

— Так, — сказала Ара, — Доведеться обходити.

Вона підвелася та роззирнулася навкруги. Якщо вся галявина всіяна пастками, їй варто зробити чималий гак. Відьма потроху покрокувала ліворуч, оглядаючи землю перед кожним кроком.

— А сестри твої ковенські, — не відступала богиня, — Невже жодна навіть і слова не сказала?

— Вони, — Ара стисла кулаки, — Вони підкоряються волі Мірош.

Поміж дерев виднілася ділянка, на якій не було капканів. «Може вийде скоротити», — подумала відьма та продовжила відповідь:

— Коли Мірош звинуватила мене в зраді, ніхто не вступився. Навіть Інсур.

— Люба, Інсур була би останньою, кого твоє життя взагалі цікавило, — стримуючи сміх зазначила Крама, — Сумніваюся, що вона взагалі знає про твоє існування.

Ара хотіла заперечити, але прикусила язика. Шлунок стискала образа. Богиня мала рацію — Інсур проігнорувала її, коли відьма потребувала покровительки найбільше.

Раптом Ара побачила факел, що стирчав у землі. Полум’я освітлювало пагорб, що заріс травою та плющем. Ара недовірливо присіла, визираючи з-за кущів.

— Це воно, тут був мій храм, — сказала Крама, — Мара досі діє, тебе не побачать.

Глава 5

Ара повільно увійшла до печери, намагаючись нічого не зачепити. Мара здатна робити майже невидимим, але нічого не вдіяла би зі звуком. Всередині колишнього храму світився ще один факел.

— Ти можеш йти швидше, стоноги стишують звук кроків, — пролунав у голові голос богині.

— Тобто стишують? — пошепки запитала Ара, — Вони не мали лікувати рани?

— Лікувати? — засміялася Крама, — Я по твоєму хто, цілителька? Це аби ти в лісі галас не здійняла.

Відьма подумки вилаялася. Вона стерпіла дикий біль від сколопендр тільки для того, щоби рухатися тихіше?

Увагу Ари привернув рух світла. Особа з факелом переміщалася. Вона була вдягнута в довгу чорну мантію з капюшоном, з якого вибивалися руді пасма. Відьма не очікувала побачити колишню посестру з ковена, Тірель. «А ти що тут забула?» — подумала вона.

— Це з твоїх, так? — запитала Крама, — Де одна бджілка, там скоро буде рій. Діяти треба швидко.

— І що ж я маю робити? — ледь чутно сказала Ара.

— Знайди статую. Під нею буде жертовна яма. Вкинь туди стоніг.

«Чудовий план», — огризнулася подумки відьма. Як їй минути Тірель та пробратися вглиб печери, залишалося чималим запитанням.

Ара навшпиньках просувалася храмом, видивляючись бозна-який камінь, що міг би нагадувати залишки статуї. Вона розуміла, що під час зачисток, навряд образ ворожої богині полишили просто так.

Відьма придивлялася до стін та каміння, у спробах побачити обрис. Раптом світло факела метнулося та попрямувало на неї, а разом із ним і Тірель. Ковенська відьма змахнула вільною рукою, розсіявши мару:

— Ти що тут робиш? — грізно запитала вона.

«Трясця», — тільки і пролунало в думках Ари, — «Чого ця магія така слабка?».

— То ти тут переховуєшся від покарання? — продовжила Тірель, та зробила ще крок уперед.

— А ти не нагадаєш, за що мене карають? — уїдливо відповіла Ара, — Або хто ж саме розпатякав про пророцтво, га?

— Я зробила те, що мусила. Ти несла загрозу всьому ковену!

— Загрозу? — образа та лють вдарили в голову, — Мірош — це єдина загроза для ковена. Вона вб’є кожну посестру, коли прийде час!

— Стули свого брудного писка! — крикнула Тірель та кинулася на Ару.

Відьма ухилилася від удару факелом. Їй довелося завалитися на землю, що все ж краще, аніж тушити вогонь на одязі чи волоссі. Тірель жбурнула джерело світла на землю та витягнула руки на рівні грудей, перебираючи пальцями повітря:

— Інсур, почуй мій клич, благослови цю кару! — голосно промовила Тірель, вдавшись до магії.

Ара ледве встигла залізти за камінь, що був залишками колони храму, як у нього влетіли десятки магічних кинджалів. Створення фантомної зброї не було питомим даром Інсур. Богиня привласнила його, знищивши інше божество тисячі років тому. Попри фантомність, кинджали були достатньо гострими, аби з легкістю перерізати кістки.

Відьма розуміла, що залишки колони довго не витримають. Вступати в бій без сил геть не варіант. Втекти з печери та повернутися згодом теж не вийде, до світанку залишалося декілька годин.

Праворуч від себе в кінці печери Ара помітила жіночий обрис у гроті. «Статуя!» — зрозуміла вона, придивившись краще. Тим часом у камінь вдарила нова хвиля фантомної зброї.

Відьма щодуху чкурнула до жертовника, перебігаючи від одного укриття до іншого. Тірель не зупинялася, жбурляючи фантомну зброю в колишню посестру. На половині шляху один із кинджалів злегка зачепив стегно Ари. Цього було достатньо, щоб роздерти шкіру та спричинити кровотечу.

— Крама, допомога б не завадила, — зціпивши зуби промовила відьма, — Ти взагалі хоч щось можеш зробити?!

Раптом Тірель зупинилася. Її очі вкрилися білою плівкою, позбавляючи можливості бачити. Ковенська відьма кричала прокльони та намагалася позбутися полуди, але марно. Це тривало недовго. За декілька хвилин вона заплющила очі та пішла на запах крові Ари.

Відьма тим часом зуміла добігти до жертовника — у стіні виднілися залишки статуї Крами, коли вона не нагадувала ходячий скелет. Скульптура тримала руки розведеними в різні боки, принаймні про це судили обрубані лікті. Обличчя зішкребли з голови статуї. Залишили лише кам’яне волосся, що розвивалося стіною, немов павутина. Під ногами виднілося провалля — жертовна яма.

Ара потягнулася до сколопендр, однак стоноги намертво вгризлися в плоть. Відьмі довелося відривати їх від себе, попри шалений біль, що дзвоном віддавав у голову. Вона кричала грудним криком, байдуже на Тірель, аби тільки швидше принести жертву та отримати бодай якісь сили.

Стопи Ари заливала кров, що стікала з ран. В очах замиготіли зірочки. Гул у вухах не вщухав, картинка перед очима пульсувала. Відьма пожбурила стоніг у яму зі ще злішим криком, як раптом її повалила на землю Тірель.

Осліплена жінка досить швидко привчилася. Ковенська відьма сіла зверху на Ару, притиснувши її до землі та схопившись рукою за шию. Вона здійняла іншу руку та сформувала фантомний короткий клинок.

— Тепер не втечеш, бридота! — прогарчала Тірель та замахнулася, аби завдати удар.

Ара хапалася руками за шию, намагаючись послабити тиск та повернути змогу дихати. В очах темнішало. Водночас мітка Крами незвично запульсувала. Відьма відчувала, як тіло наповнювала енергія. Рани на ногах припиняли боліти. Однак цього замало, щоби побороти колишню посестру.

Раптом зі стелі на Тірель впало декілька десятків павуків. Вона не одразу зрозуміла, що сталося, як і Ара.

— За тебе все робити доведеться? — пролунав незадоволений голос Крами в голові.

Тірель підірвалася на ноги, намагаючись струсити із себе павуків. Арахніди кусалися, вприскуючи отруту в тіло ковенської відьми. У метушні вона не помітила, як зашпорталася за посестру та перехилилася за край жертовної ями.

Ара підвелася та щосили штовхнула Тірель у жертовник. Ковенська відьма з криком впала, здійнявши сплеск болотяної рідини. Печерою розійшовся сильний запах торфу.

— О! — промовила Крама, — Гідна пожертва!

Ара розуміла, що смерть Тірель приведе до колишнього храму ледь не весь ковен. «Треба вшиватися», — тільки і встигла подумати, як ноги вже несли її до виходу з печери.

Вона вибігла в ліс, розгублено розглядаючись. Нічну тишу розривало каркання воронів. Відьомські птахи кружляли небом — злетілись на смерть. Ара спробувала стишити дихання — з глибин лісу пролунало завивання гончих.

Глава 6

— Куди зараз? — крикнула Ара, продираючись крізь кущі.

Відьма бігла з усіх сил. Гавкіт гончих лунав дедалі ближче та гучніше. Вона обернулася та помітила на галявині силуети істот — тіло вовка із жалом скорпіона. Гончих вивели декілька століть тому послідовниці Інсур.

— У фантомний план, щоби перечекати, — пролунала відповідь Крами в голові.

«Якби я ще пам’ятала, куди тут бігти», — подумала Ара. Сила нової покровительки наповнювала тіло, немов паливо, додаючи наснаги. Відьмі здалося, ніби рани більше не боліли, хоча про остаточне зцілення говорити зарано. Однак проблема полягала в іншому — Ара гадки не мала, як користуватися новою силою та на що вона здатна.

Гончі неминуче наближалися. Відьма відчувала вібрацію, що прокочувалася землею від бігу гібридів.

— Я не відірвуся! — крикнула вона в надії, що богиня прийде на допомогу.

— Тебе геть усьому вчити треба? — байдуже кинула Крама, — Оберни землю в’язким багном.

Ара зупинилася, важко дихаючи. Вона обернулася в напрямку переслідувачів, простягнула руки вперед та вказала пальцями на землю. Відьма розуміла, що в разі помилки, ціна буде занадто висока.

Вона зіщурила очі, уявляючи, як ґрунт обертається болотом, розтікається, липне, в’язне. Ара намагалася перегнати енергію тілом спершу до голови, щоб захопити потрібну думку, а тоді скерувати її в руки.

Гончі вибігли на пряму — до цілі їм залишалося зовсім нічого. Гібриди помітили, що відьма стоїть, та щодуху попрямували на неї.

Опинившись у декількох метрах від Ари, гончі зав’язли у в’язкому ґрунті по тулуб. Істоти пручалися, вили, гарчали, махали жалами, у спробах виплутатися з пастки.

— Це їх не зупинить, але втекти встигнеш, — прокоментувала Крама, — А ти швидко вчишся. Може щось путнє з тебе й вийде.

Ара не стала відповідати, лише обернулася та чимдуж рвонула в напрямку озера. Вона геть забула про магічні капкани, що вкривали собою галявину попереду, і втрапила до одного з них.

Тонкі нитки, немов павутинка, просякнуті кров’ю засвітилися багряним світлом. Пути грубшали, миттю перетворившись на товсті джгути, та обвили ноги жертви.

Ара з несподіванки повалилася на землю, збільшивши площу контакту тіла з магічним капканом. Джгути впивалися в тіло, позбавляючи можливості рухатися. Пути тисли дедалі сильніше. Відьмі стало важко дихати. «Дурепа!» — криком пролунала думка.

— І як мені тебе звідси витягати, га? — бісилася Крама.

Відьма лежала мовчки та намагалася не пручатися, щоб капкан не стискав її ще дужче.

— Так, добре, це не кінець. Зараз, дай мені декілька хвилин, — у голосі покровительки ледь не вперше лунали нотки розгубленості.

Ара помітила рух у кущах. До неї прямували три пари ніг, однак вище побачити вона не могла.

— А хто це в нас тут? — пролунав знайомий голос.

«Чорти б тебе побрали», — подумала вона, — «Серед усіх паскуд ковена, саме Зіра?». Раптом відьма відчула, як її щосили вдарили ногою в бік. Ара застогнала та спробувала прикрити місце удару. Пути відреагували миттєво, стиснувши жертву сильніше. З легень вийшов хрип.

— Це ти передбачити не змогла? — глузливо запитала нападниця, — А це?

Наступний удар прийшовся по ребрах. Ара завила від болю та заплющила очі. Коли розплющила їх, поряд із ногами помітила потужні лапи гончої. Уже за мить відьма відчула колючий біль у стегні, що вогнем проливався тілом. Гонча вприснула отруту. В очах потемнішало. Біль був настільки сильним, що Ара втратила свідомість.

Глава 7

Ара лежала в суцільній темряві на холодному камені, прикута кайданами. Залізо тисло на зап’ястя та ноги. Здавалося, сил геть не залишилося. Очі втомилися від сліз.

Раптом навколо з’явилося світло одразу в декількох місцях. Ковенські відьми увійшли до в’язниці. Ара чула, як вони заходять, утворюють коло навколо неї, обступають з усіх боків. Перед нею стояла Мірош у білій рясі з розпущеним пшеничним волоссям.

— Ти знаєш, у чому тебе звинувачують? — запитала Глава ковена.

Ара мовчала. Думки не складалися в слова, у горлі стояв клубок. Пауза тривала недовго, Мірош продовжила, не отримавши відповіді:

— На тлі смертельної загрози та виснажливої війни, війни за наше існування, — наголосила вона, — За те, що ми поклоняємося всесильній та єдиновірній Інсур, — Мірош зробила крок уперед, — Ти, як підла гадюка, яку пригріли на грудях, спробувала зруйнувати ковен!

Слова Глави луною прокотилися в’язницею, вдаряючись об стіни та рикошетом пронизуючи Ару. Вона не мала сил, щоби підвести голову та подивитися в брехливі очі Мірош. Водночас лють пульсувала в скронях.

— Ти, — Глава зробила ще крок, — Посміла осквернити дари Інсур, її велич, і розпускала поміж сестер отруйні думки!

— Брехня, — ледве вичавила із себе Ара.

— Що ти сказала?

— Я не оскверняла дарів Інсур, — їй доводилося робити паузи, щоби вдихнути, — Я не отруювала сестер. Пророцтво…

— Замовкни! — Мірош змахнула рукою та втиснула Ару в холодне каміння магією, — Досить твоєї брехні! За твою зраду тебе чекає відповідне покарання. Я засуджую тебе до позбави!

Ара заклякла. Вона чула, як ковенські відьми стиха перешіптувалися між собою. З очей полилися сльози. Її збиралися позбавити магії одним із найболісніших шляхів.

— Твоя влада над повітрям, дарована Інсур, — слова Мірош лунали монотонно, — Тут і зараз, я позбавляю тебе!

Відьма відчувала, немов її легені палали. Вона намагалася дихати ротом, але повітря висковзало з дихальних шляхів. Ара лише спльовувала кров на кам’яну підлогу.

— Твоя влада над землею, дарована Інсур. Тут і зараз, я позбавляю тебе!

Кістки, здавалося, перетворилися на тонку порцеляну, що ламалася від найменшого тиску. Відьма кричала, її тіло звивалося від болю. Кожен рух викликав нову хвилю агонії.

— Твоя влада над водою, дарована Інсур. Тут і зараз, я позбавляю тебе!

Кров у жилах Ари нібито застигла. М’язи палали пекельною мукою, нутрощі, здавалося, розривалися. Відьма відчувала, немов від неї відривали шматками м’ясо. Червоні очі вирячилися, готуючись випасти з очниць.

— Твоя влада над вогнем, дарована Інсур…

— Ні! — з останніх сил крикнула вона, — Це мій вогонь, мій!

— Тут і зараз, я позбавляю тебе!

Раптом Ара відчула, як на неї вилили відро крижаної води. Вона з криком розплющила очі. Дихання переривалося, рот хапав повітря. Відьма роззирнулася. Вона не у в’язниці.

Натомість навколо був табір у лісі. Попереду вогнище, трохи поодаль намети. Ніч. Праворуч від неї стояла Зіра та тримала в руках порожнє відро. Ковенська відьма кинула відро геть.

«Це була отрута, дихай», — подумки спробувала заспокоїти себе Ара. Тіло нило від болю. Руки та ноги знерухомлювали мотузки з капкана.

— На світанку Мірош приїде, — сказала Зіра з посмішкою, — Тебе стратять, паскуда.

Ара мовчки дивилася на колишню посестру. Вона ніколи не відчувала довіри до Зіри. Можливо через вираз обличчя. Хоча справа радше була в гидотному характері та підлабузництві до Мірош.

— А це що таке? — Зіри схопила відьму за обличчя, та підвела її голову, — Твої очі… Не червоні.

Ковенська відьма махом зірвала з плеча Ари тканину, щоби перевірити мітку Інсур. Натомість вона виявила там кілька рубців.

— Від зрадниці не варто було й чекати іншого, — Зіра штовхнула Ару, — Але зрадити богиню… Дивно, що інші ще цього не помітили. Хоча, яка різниця, за годину тебе нарешті стратять.

Ара нічого не відповіла. Вона подумки благала Краму вийти на зв’язок. Поглинання Тірель мало згенерувати достатньо сили. Водночас відьма намагалася збагнути, куди поділася нова мітка. «От тобі й пакт», — подумала вона.

— От тільки цього разу, — перебила роздуми Зіра, — Тобі втекти не вдасться. Досі не знаю, як ти це провернула, але Мірош прийшла в шаленство!

Ара ненавмисне посміхнулася. Вона уявила, як Глава ковена стояла посеред в’язниці та витріщалася на порожні кайдани. Заради такого принизливого видовища можна багато чого віддати.

Тим часом Зіра різко потягнула колишню посестру за ноги, що та завалилася на землю. Ковенська відьма дістала довгий мідний прут та махом встромила його в ногу Ари, за Ахілловим сухожиллям, прибивши до землі.

В очі вдарили зірки. Біль розлився тілом, здіймаючись від стопи до грудей, а тоді вирвався пронизливим криком, розірвавши тишу ночі.

Глава 8

Ара намагалася не рухатися. Нога пекла й будь-який рух посилював біль. Водночас у голові стояв вир думок. Відьма шукала можливість, шанс, який допоміг би втекти. Вона розуміла, що в протилежному випадку страта неминуча. Її звинуватять у зреченні від богині та вбивстві Тірель. «Мірош цього просто так не залишить», — голосом Зіри лунали слова в думках.

Витягнути дріт та не видати жодного звуку? Навіть якби вдалося умертвити голосові зв’язки, ковенські відьми помітять. Телепортуватися? Ара досі не розуміла, як їй це вдалося. Понад те, вона не була впевнена, що саме сталося у в’язниці, за мить до останнього позбавлення. Невже в ній прокинулася нова сила, чи це була передсмертна захисна реакція?

Роздуми перервала Приска, рідна сестра Тірель. Ковенська відьма з довгим попелястим волоссям та ляльковими рисами обличчя радше нагадувала янгола. Інколи Арі важко уявлялося, як Приска здатна вирізати цілі селища самотужки, випиваючи кров зі ще теплих, вирваних сердець.

— Ти була в печері? — запитала Приска.

— Так, а звідки…

— Що там сталося? — перебила ковенська відьма, — Я мушу знати, як вона померла.

Ара дивилася на Приску та не вірила своїм очам. Невже це були сльози? У ту ж мить у голові пролунав голос Крами:

— Бреши, звивайся змією, отруюй навколо.

«Вчасно ти», — подумала вона. Втім, відьма раділа, що богиня таки не покинула її.

— Я… Я ховалася в печері від погоні, — Ара старалася тримати голос рівним, — Тоді туди прийшла Тірель. Ми…

Приска вдивлялася в очі колишньої посестри, аналізуючи почуте. Схоже, ковенська відьма намагалася вловити брехню. У такому випадку, Мірош не вдасться провести страту. Приска прикінчила би Ару тут і зараз.

— Ми говорили про пророцтво. З нею ще була Зіра. Вона звинуватила нас обох у зраді та намагалася вбити. Я, я намагалася втекти, але потрапила в капкан.

Відьма розуміла, що імпровізація ніколи не була її сильною стороною.»Хто в це повірить, дурепа?» — запитувала вона себе. Втім, сили нової покровительки працювали на її користь — на очах Приски виникли білі плямки. Ара здогадалася, що Крама вдалася до дурману.

— Я знаю, що потрібно зробити, — спокійно сказала ковенська відьма, — Ти довіряєш мені?

Білі плямки на очах розчинилися. Ара розуміла, що дурман здатний переконати будь-кого в істинності слів, але це не гіпноз, аби підкорити волю. Вона гадки не мала, що могла задумати Приска.

Надія була хіба на Краму, однак неочікувані появи йшли під руку з не менш невчасними зникненнями. Покладатися на них обох, та й окремо, у цій ситуації — надто ризиковано. «А що тобі лишається?» — пролунало в думках.

— Я довіряю тобі, як довіряла Тірель, — запевнила Ара, — Вона врятувала мені життя.

«Хоча би це не брехня, якщо без уточнень», — подумки додала відьма. Приска кивнула та покрокувала до свого намету.

Ара була впевнена, що Тірель розповіла сестрі про пророцтво, однак у неї не було шансу запитати Приску, що вона про нього думала. За її поведінкою та вчинками, важко було сказати про абсолютну лояльність до Мірош. Однак вона точно не відмовила Тірель від зради.

Небо сірішало світанком. Кожна хвилина, здавалося, тягнулася вічність. Ара почула пирхання коней. Обернувши голову на звук вона побачила, як у табір в’їхала Мірош на гнідому скакуні. Слідом за Главою рухалася решта ковена. Схоже, страту мали побачити всі.

Глава 9

Ару тягнули на галявину за ноги, доки тіло волочилося землею. Волосся та одяг чіплялися за коріння дерев, шкіру обдирала земля, але ковенських відьом це навряд турбувало. Вона була впевнена, що Зіра отримувала неабияку насолоду від видовища.

Арі розв’язали руки та ноги, лише для того, аби прив’язати кінцівки до чотирьох коней. Мірош могла вдатися до магії, натомість обрала болісний цирк. «Боїться витрачати силу?» — подумала Ара. Ковенські відьми зібралися групою, попереду якої стояла Глава. Вона зробила крок уперед та запитала:

— Ти знаєш, у чому тебе звинувачують?

— Йди під три чорти, — прохрипіла Ара у відповідь.

— Зрада ковену, зрада Інсур, вбивство Тірель. На тебе чекає страта!

Раптом у голові пролунав голос Крами:

— Тягни час.

— Як? — пошепки запитала Ара.

— Мені байдуже, тягни час!

«Та ти знущаєшся», — подумала вона. Відьма підвела голову та подивилася на Мірош. Глава ковена стояла в білосніжній мантії, що, здавалося, блищала в променях ранкового сонця.

— Дай мені останнє слово, — раптом випалила Ара.

Серед ковенських відьом пронісся шепіт перемовин. Мірош обернулася, злісно глянувши на посестер, а тоді заперечила:

— Зрадниці не мають сло…

— І бачила я сонце, що заливало землю кров’ю, як того веліла Інсур, — Ара перебила Главу та повторювала слова пророцтва, що привело її в таку ситуацію, — І бачила я ковен…

— Замовкни! — крикнула Мірош, незадоволена свавіллям.

— І ковен розколовся, немов яблуко, а всередині була лише гниль! І кров сестер змішалася з багном, доки вони вбивали одна одну.

— Брехня! — раптом крикнула Зіра.

Ара шукала колишню посестру очима. Вона стояла позаду Мірош. До неї наближалася Приска, чиї очі горіли багрянцем.

— Інсур, з крові народжена та кров’ю вмита, у крові помре! — крикнула Ара останню частину пророцтва, про яку доти не знав ніхто.

— За Тірель, — промовила Приска.

Ковенські відьми охнули, як раптом здійнявся крик. Приска кинджалом перерізала горлянку Зірі. Кров приснула на мантію Мірош. Решта ковенських відьом розступилися. Приска тримала посестру за волосся, а іншою рукою водила лезом, дедалі глибше перерізаючи шию.

Мірош перекосилася в обличчі, здійняла правицю та клацнула пальцями. Шия Приски видала характерний хруст, коли голова провернулася на 180 градусів. Сестра Тірель повалилася на землю, потягнувши за собою майже відрізану голову Зіри.

— Ти! — крикнула Глава, повернувшись обличчям до Ари, — Ти вбила трьох відьом!

Обличчя Мірош налилося багрянцем. Здавалося, вени на скронях пульсували настільки сильно, що ще мить, і вони луснуть. Вилиці Глави зводило від люті, коли вона кричала:

— За це коні йтимуть, розриваючи тебе!

У ту мить скакун, до якого прив’язали праву руку Ари, потягнув її за собою. Його зразку послідував кінь, що тягнув за мотузку ліву ногу. Відьма відчувала, як джгути натягувалися дедалі сильніше. Тілом прокотилася хвиля пекельного болю.

— Крама! — вирвалося з грудей Ари.

Ліве плече хруснуло, зв’язки натягнулися до межі та, здалося, заливалися кров’ю. Відьма щомиті відчувала дедалі боліснішу агонію. В очах потемнішало.

Раптом коні заржали та рвонули, немов навіжені. Мотузки обернулися зміями, що шипіли та звивалися. Ара завалилася на землю, ледве дихаючи, не в змозі поворушити жодним м’язом.

У вухах стояв гул, але відьма чула паніку, що здійняли колишні посестри. З поміж усього чітко виділявся крик Мірош. Хоча слова розібрати було важко, але чим ближче лунав звук, дедалі чіткішими ставали погрози.

— Я сама вб’ю тебе! — з криком кинулася Глава до Ари.

Мірош вхопилася обома руками за шию, втискаючи пальці в плоть. Відьмі бракувало кисню. Вона хотіла відбитися, але кінцівки не слухалися. Всередині горла задерло.

Раптом із рота Ари виповзла дюжина сколопендр, та попрямувала на руки Мірош. Ковенські відьми в паніці розбігалися геть. Глава ковена кричала та лаялася, доки стоноги вгризалися в тіло. Ара підвела голову:

— Ні! — крикнула відьма, — Вона моя!

З останніх сил вона спробувала підвестися, однак одразу впала рачки. Ара повзла до тіла Зіри, аби видерти з холодних рук Приски кинджал. Пошкоджені м’язи поволі регенерували. Тим часом Мірош стояла на колінах, збивши більшість багатоніжок. Дарма що отрута вже циркулювала кров’ю. Очі Глави ковена залилися білою полудою.

Ара дошкандибала до Мірош, схопила її за волосся, задерла голову, а тоді щодуху загнала кинджал у рот. На зустріч лезу плюснула гаряча багряна кров. Ара втискала кинджал якомога глибше:

— Як тобі таке на смак?

Раптом земля під Мірош зм’якла. Металевий посмак у повітрі змішався з торфом. Галявина захиталася, обертаючись болотом. Трясовина поглинала тіла Зіри та Приски. У багно повільно провалювалася ледве жива Мірош. Ара роззирнулася. Ноги в’язнули в трясовині. Ледь не вперше сміх Крами лунав не у її голові.

— Час переглянути пакт, — нагадала богиня.