Бісовий Некромант
- Сто сорок… шостий, - з нудьгою відмітив басовитий низький голос.
- Чорт забирай, та випий ти вже ту трикляту сироватку, бо сто сорок сьомим тут стану я, - знервовано пробелькотів м’який чоловічий голос. Власником його був юнак, на вигляд літ до двадцяти п’яти. Такими живими й трохи дитячими були риси його обличчя, а погляд… Сяйливий та наївний. Якби не легка щетина на обличчі та міцна статура, то й з підлітком можна було б сплутати. Цей хлопчина з дещицею цікавості саме оглядав темне запилене приміщення, коли з-за спини черговому в списку Безликої жниці замогильним голосом був оголошений вердикт. А втім, нервовій системі зляканого напарника теж:
- Ні.
- Макрієно-о… Ну чому відразу ні? - продовжував вмовляти юнак. - Ти – жінка в самому розквіті сил, з роботою на сьогодні вже покінчено, тож можна нарешті побути нормальною людиною. З жіночим голосом, у вишуканій сукні дворянки, з високою зачіскою й хмільними очима від терпкувато-солодкого вина. Погодься, що так набагато краще? – звабливо підморгнув юнак.
- Ні, - пирхнула у відповідь Макі. Умовляння Ґраєра дещо потішили її. Та це всього лише на хвильку. Жінка продовжила серйозним тоном. - Ґраю, якщо я вип’ю сироватку, ти лишишся зі мною на ніч? У моєму ліжку?
- Ехе-хе, тут уже без мене, - ніяково почесав потилицю юнак.
- Ну тоді сам і хлищи своє зілля, довбню, - ображено буркнула панна Мальбурск’є́.
- Агов, ну чого ти так?- Ґрай опустив широку долоню в шкіряній чорній рукавичці на плече напарниці.
- Ти чудово знаєш, що сироватка – тимчасова панацея. Ефемерна радість і відчуття нормальності всього на кілька годин, а потім… Настане ніч. Якщо пощастить, повністю без сну я протримаюся з тиждень. Якщо нап’юся тонізуючих екстрактів, це відстрочить теплу зустріч із побічними ефектами сироватки ще на дні три. Десять днів. Я зможу не спати десять днів. Та це як мати борг перед найбруднішим ділком Креск’єтте́. Лихва ростиме з кожним твоїм подихом. Чим довше я буду тікати, тим страшніші кошмари мене пожиратимуть уночі. Я буду мучитися й корчитися, але попри всі ці страждання, на жаль, не здохну. Кілька ребер собі, може, і зламаю чи шию звихну, та на тому вистава й скінчиться, - жінка опустила погляд на тонкі музичні пальчики, затягнуті в такі ж самі як і в напарника чорні шкіряні рукавички. - А тіпатиме ще з тиждень-два так, що навіть ложку в руках сама не втримаю.
- Екзархині Мальбур’єтте́ немає чого перейматися через брак коштів. Звісно, ліки надзвичайно дорогі, але ти ж перебуваєш на службі в Його милості. Ти не те, що права рука короля… Ти фактично його голова! Невже він поскупиться для своєї улюбленої підданої…
- Я заробила на ліки. І справа не в грошах… Те, що мені треба купити, вимірюється не грішми, а людськими життями й магічними талантами сотень міфічних істот. Та от тільки все це чорту під хвіст. Немає сенсу й намагатися. Поверну собі я свій голос, і що далі? Моя служба в короля на цьому не скінчиться. Він усе ще потребуватиме свого командира Безликої варти… Того дужого й мужнього чоловіка, про зовнішність якого скрізь роками ширяться лише чутки, та не було жодної людини, яка б не чула той моторошний бас, що ехом зринає неначе з самої Безодні. Тож йому глибоко начхати на моє «не хочу». Скаже – нагинайся, і я нагнуся.
- Хех, ну тобі він такого точно не скаже. Наш красень король полюбляє молодших, - Ґраєр окинув партнерку оцінювальним поглядом, немов і не бачив її перед собою роками.
Вальдґастер пам’ятає те бліде повновиде личко з рум’яними щічками й величезними сіро-блакитними очима. Дитя було крихітним… І таким чистим та світлим для цього темного й спаскудженого світу.
Він пам’ятає ту ніжну квітку, молоду оленицю з великими радісними очима, що все життя провела б у лісі серед трав і барвокрилих метеликів. Та цей спогад різко потьмянів. Усе та ж молода олениця з великими очима, от тільки зрадливо підстрелена в серце власним батьком. Більше не життєрадісна.
Роки мінилися, мов візерунки в калейдоскопі, от тільки всі вони були обагрені лише трьома кольорами – крові, бруду та відчаю. Подорослішали. Навіть постарішали. З-під заношеного каптура на нього все ще дивилася посіріла блакить бездонних озер. Наче ті самі, але вже інші. Його Макі вже давно не та молода чарівна панянка з кришталево чистим лагідним голосочком. З тих сіро-блакитних глибин здіймається пітьма, вона шириться там, де ступає її власниці нога. Від гуркоту громовиці дрижать шибки. Здається, якщо тепер Макрієна крикне на повну силу, то тріщинами вкриється навіть земля…
Наступного року, з приходом першого снігу, святкуватимуть некруглу річницю намісниці земель Мальбур’єтте. Їй виповниться тридцять п’ять.
Звісно, якщо доживуть.
- Взагалі-то я теж… Люблю молодших… - в очах читалася насмішка. Зазвичай маги тіней зберігали молодість досить довго. Зазвичай. Проте Макрієна не була чистокровною з тіней. І хоча кров її матері мала б подарувати дівчині ще більш квітучу й тривалішу молодість, однак тяжке юнацтво лягло непід’ємним тягарем на душу й тіло, перетворивши її в жінку середніх літ, чиї кутики очей вкривали дрібні зморшки, а між хмурих тонких брів залягла глибока складка. Колись чорне смоляне волосся тепер повністю вицвіло, потоншало й посіклося. Маківку рясно вкривала сивина. Лише величезні сіро-блакитні очі зберігали жвавість, та й вони радше нагадували останню іскру вогню, що от-от згасне. Горда екзархиня не хотіла поступатися, тому теж вирішила показати, що може обирати. Що може все змінити, якщо того забажає.
- Наприклад таких, як… - Ґрай описав дугу навколо подруги, витримавши інтригу, - екзарха Шадвеск’єтте? - і поцілив прямісінько в саме серце.
- Звідки… Ні, - Макі різко хитнула головою, цьому пройдисвіту справді вдалося захопити її зненацька: - Як давно ти знаєш?
- Любонько, ми з тобою з пелюшок знайомі. Батько вже вчив мене читати, коли ти ще тільки й могла, що лежати на спині в колисці й безпомічно мекекати, щоб хтось перевернув тебе на животик. Тоді ти була такою милою, а зараз – глянути страшно! - Ґраєр дещо болісно вщипнув Макрієну за щічку. - Звісно від самого початку, як тільки цей божевільний план визрів у твоїй хворій голівоньці, - тепер він тицьнув вказівним пальцем їй прямо в лоба.
- Тоді йди, - байдужість і холод у голосі пробирали до самих кісток.
- Що? - Вальдґастер, захопившись спогадами про безтурботне дитинство, не відразу й збагнув, що мала на увазі Макі, однак вчасно спохопився: - Якби я цього хотів, то король дізнався б про ці дурні вибрики ще під час твого першого таємного нічного візиту до шанованого екзарха Ран’Шада Хіде́нта. Доля екзарха очевидна, а що було б з тобою? Є ідеї? Усім відомо, як закінчили ексекзархи земель Мальбур’єтте та Шадвеск’єтте, та ти в нас особливий випадок…
- Не нагадуй. Якщо король мене вб’є, це буде дуже навіть непоганий кінець. Хоча я, певна річ, хотіла б отримати свободу…
- А яка різниця? У тебе ж просто зміниться господар, ба ні?
Макрієна похитала головою, сумно всміхнувшись власному відображенню в кривавій калюжі:
- Я більше нікому не служитиму. Допоможу Ран’Шаду в обмін на мою свободу.
Свободу від короля.
Свободу від свого екзархату.
Свободу від самої себе врешті-решт.
- Як тільки це все закінчиться, я покину Кресто́вію та вирушу в далекі мандри за моря й океани. Я нарешті стану щасливою.
- Що такого особливого в цьому екзархові, що за стільки років твої впалі тьмяні очі раптом знову загорілися дитячою надією? Що, як він зрадить тебе, аби вкотре вислужитися перед королем? Кажуть, він Нашій Величності ледь п’яти не лиже: не дарма ж посів своє місце в такому молодому віці. Йому всього лише двадцять один, а вже встиг своєю кістлявою дупою добряче нагріти трон, щойно весь рід Шадвеск’є́ пав. Він їм не кровний родич. Не помічав я його раніше і в оточенні короля. Фактично, людина з вулиці. А зміг видертися так високо? Не насторожує?
- Мені байдуже. Без співпраці з паном Хідентом мені доведеться й далі жити в цьому пеклі. Об’єднавшись із ним, я отримала примарну надію щось змінити у своєму житті. Навіть якщо він не зрадить мене, все одно нема гарантій, що його військової міці та вдало продуманої стратегії вистачить, щоб обскакати Крі́ґдана. І що з того? Я не багато втрачаю, зате скільки можу виграти… А ти?
- А що я?
- Ти досі мене не заклав. Набиваєш собі ціну? Розмірковуєш, чию сторону обрати? Маєш якісь приховані помисли? Я ж знаю, що тобі аби лише вислужитися перед королем. Про Ран’Шада розпинаєшся, а сам за Кріґданом як покинуте цуценя біжиш та ще й хвостом метеляєш. Видай мене. Посядь моє місце: і екзарха, і його незамінного помічника. Хіба не цього ти хотів досягнути, коли покинув тепленьке й сумирне батьківське гніздечко, відправившись у столицю на службу до короля?
- Ти й гадки не маєш, чому я так учинив, - огризнувся Ґраєр. Так, він не зміг зробити й частку того, на що насправді заслуговувала Макі, але це не привід відразу пошити його в зрадники. Чоловік не хотів далі розвивати цю тему. - До речі, чому ми все ще тут? - немов ці слова приховували в собі якусь неймовірно магнетичну силу – важкі дерев’яні двері в ту ж хвилину прочинилися:
- Пан… - бридкий хруст. Мачете ввійшла прямо поперек обличчя, та ще й з такою силою, що тіло з нижньою частиною голови важким каменем бухнулося на трухляві дошки, тоді ж як до дверей була прибита верхня частина обличчя з широко вилупленими від ляку засклянілими очима.
- Сто сорок сьомий, - резюмувала Макрієна.
- А… Он воно що! Ну ти звісно даєш, звідки знала? - за стільки років уже далеко немолодий Вальдґастер усе ще не переставав дивуватися подрузі.
- Прибери тут все, - екзархиня висмикнула мачете з дерев’яних дверей і вже ступила на поріг.
- Га? У сенсі?
- Ну… Сто сорок шостого розчленуй. Тільки так, щоб було схоже на роботу Кухаря-м’ясника. А сто сорок сьомого… - жінка прискіпливо окинула поглядом кашицю з голови вбитого й цілісіньке тіло. - Під карету? Хоча ні… Нехай на нього впаде якась стіна! Ну щоб точно в кашу. Гаразд?
- Так ось чому ти зненацька покликала мене з собою. Вирішила всю брудну роботу на мене зіпхнути, дурисвітко? Я ще розумію сто сорок сьомого… А сто сорок шостого? Зовсім уже розлінувалася? Зазвичай ти ж викладаєш ось ті м’ясні вежі з людських частин тіл, чому сьогодні раптом просиш мене?
- Мені з самого рання якось кепсько. Нудить жах. Прокинулася – недобре. Пішла поснідати в шинку. А він уже битком набитий! Довелося йти на заднє подвір’я… А там саме свиню рубали. Я не тонкошкіра, але мені погано було ще після пробудження, тож уся та вистава мені на користь не пішла. І от зараз… Я не була певна, що сто сорок шостого вдасться так швидко спіймати, але гаяти час я просто не маю права. Мене все ще канудить. Ти уявляєш, що буде, якщо я зараз сяду з нього фуршетну квіточку робити? Як мені потім з нього блювоту відчищати? А всім чудово відомо, що Кухар-м’ясник своїми витворами пишається, а не оббльовує їх.
- Ох, і що ти без мене робила б? - поблажливо закотив очі Ґраєр.
- Сподіваюся, що ніколи не дізнаюся. Ну все, я пішла. Па-па!
- Стривай, а які плани в тебе взагалі на сьогодні?
- План лише один: піти до Кріґдана й виканючити в нього хоча б кілька днів вихідних.
- Ого, я бачу, ти останнім часом прямо на крилах надій літаєш. То з Ран’Шадом у змову проти корони вступаєш, то осмілюєшся зараз бігти до короля просити відгул, хоча чудово знаєш, що він тебе дзуськи куди відпустить. Не сильно ти розкочегарилася, подруго? Спустися з небес на нашу грішну землю.
- Я то вже давно на грішній землі. Хочеш побитися об заклад?
- А давай. Усе одно програєш. У житті не повірю, що Кріґдан дасть тобі хоча б днину без нього спокійно дихнути. Максимум, який ти зможеш вибити з короля – це сидіти поряд із ним цілий день і нічого не робити. Але ти ж знаєш, що це не рахується за відпочинок, так?
- Господи, та як у тебе язик повернувся назвати ЦЕ відпочинком, бр-ррр!
- Ха-ха. Отже, згода. На що б’ємося об заклад? - поцікавився Ґрай.
- А на що ти хочеш? Мені якось без різниці.
- Та ну… Я б на твоєму місці добряче подумав. Усе ж таки перемога тобі не те, що не сяє, навіть підбитим оком не підморгує, хе-хе.
- Ще подивимося, чия гору візьме.
- На вечерю?
- Мілко. Раз ти такий упевнений у своїй перемозі, то нехай той, хто програє, пробіжить повністю оголений королівським замком із вигуками: «Хвала королю – усе віддам за свого короля!»
- Ого, - чоловік спочатку здивовано витріщився на Макі, а потім недобре зіщулився. - Ти ж розумієш, що такою витівкою наражаєш себе на небезпеку? Мені то нічого за це не буде, може, навіть змилуються та в лікареньку відправлять полежати, хоча скоріш за все пальцем біля скроні повертять, та й на тому все скінчиться. А от тобі… Чого зажадає Кріґдан, якщо ти готова все віддати за короля?
- Пф… Не переймайся, мене теж щонайбільше посварить. Я давно не цікавлю його як жінка. Хвала Богам.
- А раптом після такої показової вистави зацікавиш знову?
- Нє-а.
- Звідки така впевненість?
- Скажімо, перевіряла. Усе, давай закриємо цю тему.
- А що там Христа́фія? Начебто скоро мають побратися?
- Я її особиста служниця, щоб знати про кожен її вдих та пердь? І гадки не маю. Кріґдан тягне – причини невідомі. Взагалі, ширяться чутки, що жінки йому більше не до смаку. Так що, кому ще тут треба боятися голяка по замку швендяти, ха-ха.
- Ти так сильно не задавайся, бо тобі ж потім усім цим язикатим феськам предмет їх гордості й відсікати.
- А я тебе попрошу, - підморгнула Макі.
- А що як я відмовлюся?
- Хіба можна? - і такі ці оченята сіро-блакитні милі серцю зробилися, що Ґраєр навіть танути почав.
- Ой, іди вже. Не дочекаюся, коли ти зазнаєш поразки. Ото я досхочу нарегочуся. Треба буде пивця з чимось смачненьким для такої комедії прихопити.
- Ага, прихопи-прихопи. Я гроші потім віддам, - Макрієна змахнула кінчиком чорного плаща і вмить зникла в пітьмі.
***
Холодними кам’яними коридорами ступала впевнено, без поспіху. Поодинока прислуга вихором пролітала повз Безлику жницю, хвилюючись, що її моторошний убивчий погляд затримається на них довше, ніж на кілька секунд. Та сьогодні Макрієні не було ніякого діла ні до кого, крім як самої себе. Вона була рішуче налаштована вичавити з короля ці кілька днів відпустки за будь-яку ціну, та й спір програвати не хотілося…
Глибоко вдихнувши й понуро видихнувши, Макі штовхнула тяжку браму в Малу залу аудієнцій. Короля не було. Зате була інша, не менш неприємна особистість.
- Де Його Величність? - ось так з порогу, без привітань і поклонів, випалила екзархиня.
- Добридень, Мокрице. Ти вже зовсім здичавіла? І слів привітання не згадаєш? - невдоволено цокнула язиком струнка красуня. Панянка розсілася на бильці трону, закинувши нога на ногу, і зосереджено підпилювала червоні гострі кігті. Її маленькі пухкенькі вуста були в тон нігтям. Від плечей і до самих колін розсипалося лискуче хвилясте чорне волосся. Бліда панна невдоволено свердлила Макі майже прозорими очима.
- Дика, по-твоєму, тут я, а кігті, як у пантери, у нас точиш ти. Цікаво-цікаво, - Макрієна підійшла до жінки, скинувши чорний каптур. Екзархиня не могла похизуватися таким пишним волоссям, як ця молода панянка. У неї воно було всього лише трохи довше плечей, тонке, ламке, злегка вилося на скронях, а головне… Світло місячних ламп сліпучим сяйвом відбивалося від геть сивої маківки. - І тобі гожої днини, Христафіє. То де король? - цю малявку панна Мальбурск’є ох як не любила, але та – наречена її господаря, тож доводилося терпіти. Хоча, якщо відверто, терпіти шпильки малого стерва набагато легше, ніж безумства Кріґдана.
Христафія скривилася так, немов побачила найогиднішу у світі істоту:
- Змирися. Цю гидь, - аристократка вказала на волосся екзархині. - Не сховає жодна чарівна фарба, бо ти сама і є гиддю, ельдрійко. Христафія вважала себе вихованою панянкою, тож в обличчя Макі не плюнула, хоча їй і дуже кортіло.
Та навіть без принизливого плювка ця отруйна зміюка немов інстинктивно відчувала, де слабке місце жертви – цілила завжди в ціль.
Колись і в Макрієни було довге лискуче смоляне волосся, аж до п’ят, до тієї самої днини…
…
- Кріґдане, у твоєї ляльки таке гарне волосся!
- Ага, вона й так красуня, а з цим волоссям… Очей не відведеш.
- Волоссю Макрієни поступається навіть хвіст найбільш породистої кобили!
- Еге… От би смикнути за цю гриву…
- Скажу по секрету… Я підстеріг ельдрійку в саду й таки смикнув її за косу! Вона неймовірно м’яка та густа… Хоча справді нагадує кінський хвіст.
- Хм, кінський хвіст кажете… - у задумі хрипко протягнув Кріґдан, що саме сидів межи всіх цих баляндрасників темніший за грозові хмари. А за мить встав і пішов, не зронивши й слова.
- Агов, ти куди?
- Я тут згадав дещо… Не чекайте на мене.
- Молодший принц як був відлюдькуватим диваком, так ним і залишився, - користуючись нагодою, що член королівської родини їх уже не чув, парубки звернули розмову в інше русло.
- І не кажи. Не мав же ніяких планів, а як заговорили про його іграшку, так він відразу на ноги скочив та й поплентався кудись. А очі… Ви бачили цей погляд? Немов пекельним вогнем зайнялися, бр-ррр…
- Та він схиблений на тій ельдрійці. Звісно на публіці все виглядає так, ніби про неї тимчасово піклується королівська родина, доки вона не зможе успадкувати титул екзарха своєї землі, але… Усі бачили ту сцену зі зрадником Мальбурск’є у Великій залі, і що він плів, аби тільки врятувати власну стару шкуру. Макрієна – подарунок молодшому принцу Кріґдану, його лялька або домашня тваринка.
- А ще нянька, покоївка, і, гадаю, коли Кріґдан змужніє… - втрутився хтось зі старших хлопчаків. Гуртом прокотилися недвозначні гигикання.
Вечоріло. Сьогодні Макрієна допізна вправлялася зі шпагою, тож добряче зморилася й лягла, не дочекавшись вечері. Щойно вона зімкнула очі, як її з м’якого ліжка вирвали дві пари міцних рук. То були слуги, яким Кріґдан наказав:
- Тягніть її до кінного плацу.
- Кріґдане, що таке? - Макі пручалася кволо, вона була занадто стомленою, а сама ситуація не вирізнялася поміж десятків інших, та серце підказувало, що цього разу нічим хорошим ця прогулянка не скінчиться: варто лише було глянути в медвяні очі принца. За холодним байдужим блиском ховалася глибока образа.
Поки дівчина несвідомо човпла до плацу, думки її хаотично блукали просторами пам’яті. Може сьогодні вони мали кататися на конях? Чи вивчати якісь нові трюки? Та який сенс зараз пригадувати? Усе одно він уже тягне її до конюшні. Мабуть, прибирати… Але якщо це просте прибирання стаєнь, то чому плететься за нею назирці ще й погляду пильного не зводить?
Ось ці двоє стоять перед чистокровним прудким скакуном, що неспокійно фиркає та б’є копитом. Кріґдан зодягнений за останньою модою, здається, щойно з гульбища, Макрієна ж – боса і в нічній сорочці.
- Кріґдане, то що… - дівчина не встигла навіть запитати, принц смикнув за червону стрічку, і волосся посипалося по тендітному тілу дівчини, як сувій нічного неба, ховаючи її витончену блідість у густій темряві. - В’яжіть її, - вістряки крижаних бурульок уп’ялися у все тіло. Їй із самого початку здавалося, що щось не так!
Кріґдан завжди був жорстоким. Але були дні, коли ця жорстокість змішувалася з божевіллям, і тоді смерть марилася спасінням…
- Ні, Кріґдане… Принце, не треба! – Макрієна пручалася як могла. Втома враз зникла, поступившись тваринному страху. Серце нестримно калатало, мозок кипів у пошуках шляхів порятунку. Голос зривався на хрип від благань: - Ваша Високосте, прошу… Я-я… Щоб це не було, я виправлюсь, я обіцяю! - густі коси ельдрійки туго сплели з кінським хвостом. Невідомість так лякала, що загнана в кут Макрієна була готова піти на будь-що: - Кріже! - пестливе ім’я цього виродка викликало лише нудоту, але часом… Це працювало. Принц добрішав. Хоча б на дрібку. Але не сьогодні.
«Чим же я так його розгнівала?» - у скронях пекло від туго натягнутого волосся, думки розсіювалися швидше спалаху світла.
- Макрієно, твої коси, немов кінський хвіст. Там їм і належить бути.
- Що?.. - Макі ніколи не вдавалося збагнути це сатанинське поріддя, от і сьогодні вона не розуміла, чому б йому раптом чіплятися до її волосся, тим паче, що його він любив у ній ледь не найбільше.
- Раджу швидше прокидатися й скористатися чарами, якщо хочеш, щоб уціліли бодай кілька ребер, дорогенька, - прошепотів на вухо Кріґдан, а потім з усієї сили ляснув коня батогом.
Скакун скочив на дибки й оскаженіло помчав уперед. Уже з першими ударами підкованих копит Макрієна відчула хруст кісток і в’язкий присмак крові в роті.
Дівчині навіть не довелося концентруватися, з першими болісними відчуттями її вкрив щит, як самозахисна реакція. Ельдрійці вдалося уникнути перебитого хребта, але темно-зелений спалах налякав коня, тож той погнав швидше вітру. Макрієна хапалася за голову та кінський хвіст. Якби не віддаленість майданчика від палацу, несамовиті мученицькі крики дівчини переполошили б усіх тамтешніх мешканців. Та ця солодка музика призначалася лише для вух молодшого принца та кількох слуг, що все розмірковували над тим, як по-тихому вшитися з цієї імпровізованої скотобійні.
Дівчина була заслабкою та стомленою, зі зламаними ребрами, а шкіра на голові от-от розійдеться по-живому. Макрієна могла скористатися лише одним заклинанням за раз. Вибір між головою та ребрами був очевидним.
Глибоко вдихнути не вийшло, у здавлене слізьми горло вдалося проштовхнути лиш уривчастий вдих. Темно-зелене сяйво купола розсіялося, натомість гострий смарагдовий клинок відсік туго сплетену косу. Скакун востаннє штовхнув Макрієну задніми копитами в спину. Дівчина сторчголов покотилася запилюженою долівкою, на ходу випльовуючи згустки крові. Перед тим, як погляд її зовсім помутнів, вона побачила до блиску начищені чоботи вельможі.
Кріґдан рвучко підхопив відрізані коси впереміш із кінським хвостом, милуючись своїм здобутком:
- Ви знаєте, що з цим робити, - принц перекинув здобич у руки слуг, ті похмуро кивнули й розтанули в пітьмі.
Наступного ранку ту п’ятірку хлопців, що так палко обговорювала косу-красу Кріґданової ельдрійки, знайшли підвішеною на тому ж волоссі в конюшні.
Макрієна довгий час ходила без єдиної волосинки на голові, бо щоб залікувати рани, довелося збрити навіть ті нікчемні залишки. Згодом волосся відросло. Та тільки тепер воно було, як у старої бабці, ламким і геть сивим.
…
- Христе, тобі б вгамуватися трішки. Вона ж тебе не лупцює не тому, що не може, а тому, що руки бруднити зайвий раз не хоче. Однак, якщо допечеш нашу вельмишановну екзархиню Мальбур’єтте, боюся, тут навіть я буду безсилим, - з тіней відділилася така ж темна постать. Та від мороку вона відрізнялася двома палаючими вогнями, то в затінку чорних пасом волосся виблискували медвяно-бурштинові котячі очі короля Кріґдана.
- Хіба може нікчемна екзархиня зрівнятися з величчю короля? Ваша Ясновельможносте, - Макі низько вклонилася, потупивши погляд у підлогу.
- А зі мною ти такою шанобливою не була, - скривилася в насмішці Христафія. Настрій їй попсувало ще й ось це звернення короля «Христя». Ну що за Христя – в дупі листя? Хоч король і був молодим, однак його супутниця взагалі юною, ровесницею новоспеченого екзарха Ран’Шада, тож ось цих трендів на всіляких «Стефі» геть не поділяв.
Та ці двоє – нерозлийвода: взагалі не зважаючи на випади маленької неотруйної змійки, продовжили розмову так, ніби дівчини в залі навіть і не було.
- Що привело тебе сьогодні сюди? - король поволі всівся на трон, ліниво закинувши ногу на коліно, та в очах виблискував неабиякий інтерес.
- Доповідаю. Сьогодні позбулася 146-го та 147-го, - знову низько вклонилася Макі.
- І? - повисла коротка мовчанка. - Останнім часом ти шлеш мені звіти кістяним сапсаном, щодо цілей зі списку теж, то чому сьогодні з’явилася власною персоною? Кому я маю завдячувати за таку радість?
- Я тяжко працювала. За один день мені вдалося спіймати аж двох зі списку.
- І? - знову протягнув король. Жінка збиралася з думками, та сьогодні Кріґ терплячістю не вирізнявся: - Швидше-швидше. Не впізнаю тебе, Макрієно, щоб ти та тягла кота за яйця? Кажи вже, у чому справа?
- Хочу у відпустку. Я заслуговую на це. Хоча б кілька днів.
- Відпустку? - котячі очі недобре потьмяніли.
- Щедрість короля не знає меж. Усього лише маленький відгул на кілька днів. Ти навіть не помітиш моєї відсутності, - громовий бас, наскільки це взагалі було можливо, м’яко задзвенів.
- Навіть не помічу твоєї відсутності? - хворобливий блиск в очах не свідчив ні про що хороше. Густа тінь зі швидкість вітру метнулася до екзархині, міцно обхопивши її за горло. Таким самим різким рухом король притягнув жінку до себе. Тінь усе ще міцно стискала її горлянку, позбавляючи можливості вдихнути повітря на повну, коли Кріґдан хрипко прошепотів: - Макрієно, я відчуваю твою відсутність кожну хвилину, коли тебе нема поряд. Ти й гадки не маєш, як сильно мене згризає зсередини той факт, що ти не перед моїми очима бодай пів доби. Як я можу відпустити тебе на кілька днів невідомо куди? Ти ж сама чудово знаєш, що без тебе я не те що без рук, без голови! - поки король ось так воркотав до своєї найвідданішої підданої, Христафія аж багровими плямами від обурення вкривалася.
Боковим зором Кріґдан уловив настрій своєї нареченої, тож вирішив її не обнадіювати й розвіяти думки молодої панянки щодо власної важливості в житті монарха:
- Ти все ще тут? - чоловік повернув свій прекрасний відточений профіль у бік дівчини, паралельно погладжуючи підборіддя сивочолої ельдрійки.
Отетеріла Христафія тільки й могла, що мовчки розкривати й закривати рота, немов риба в ставку.
- Вшивайся! - важкий грюк по підлокітнику, а потім геть ніжне: - Будь ласка…
- Покличеш, як закінчите, - байдуже махнула дівчина, намагаючись стримати тремтіння. Вона кинула останній важкий погляд через плече перед тим, як зачинити за собою масивну браму: «І чому батькові закортіло породичатися саме з цим юродивим? Я донька не примхлива, мене цілком би влаштував й екзарх чи якийсь вельможа з нашого екзархату, але ж ні, батечку короля подавай. Аби ще тільки цей король на наступній сімейній вечері мою голову на блюді для страв не подав».
Деякий час король мовчав, пильно розглядаючи екзархиню в себе на колінах, а потім раптом видав:
- Не подобається, - бліда чоловіча рука ніжно провела по змарнілому жіночому обличчі. Потворний шрам на все обличчя й зморшки вмить зникли, хіба що одна лишилася – та, що гнівливою складкою залягла між брів. - Так краще. Люблю милуватися твоєю справжньою вродою. От тільки… - Кріґдан з усієї сили тицьнув пальцем у лоба. - Годі так супитися, а то навіть найдорожчі чарівні креми не допоможуть.
- Якщо ти можеш начаклувати мені шрам та кілька зморшок, щоб я була схожа на звичайну жінку середніх літ, то, впевнена, що тобі під силу й кілька складок, навпаки, прибрати.
- Складно, не складно, але навіть моя магія не зрівняється з красою ельдрійки, най навіть не чистокровної. Хоча мушу визнати, що екзотичний мікс ельфа, друїда та темного чаклуна в тобі – це найпрекрасніше, що могла породити природа.
- Якщо тобі так сильно подобається цей екзотичний мікс, то нащо накладати на мене ці потворні чари. Я зрання сама себе в дзеркалі лякаюся.
- Красуня-екзархиня з ельдрійською кров’ю буде привертати до себе забагато уваги. І так десятки років чоловіки звертали собі шиї, проводжаючи тебе хтивими поглядами. Страшна й похмура – ти не така цікава ціль для політичного союзу, що досить вигідно для мене. Тож лишайся дикою почварою для людей, а для мене, і тільки для мене, ти завжди будеш чарівною ельдрійкою. Ніхто, окрім мене, не зможе зняти ці чари, а якщо й були такі таланти, то від них уже й кісток давно не лишилося.
…
Макі свердлила поглядом порожнечу, знову поринаючи в далекі спогади. Це сталося сім років тому, коли екзархат Шадвеск’єтте на чолі зі своїм правителем підняв повстання проти корони. Не таке, як колись завертів її нікчемний батько, щоб розквитатися з боргами. Та що й з того? Заплатив життям. Усієї сім’ї. Найгірша доля спіткала молоду спадкоємицю Мальбур’єтте: у шістнадцять її подарували як ляльку молодшому принцу-психопату, навіть власні батьки його побоювалися, то що говорити про загнану дівчинку, котру йому віддали на поталу? Ельдрійка гідно знесла всю ту кривду, навіть призвичаїлася до такого життя, та не радіти бодай маленькій надії на спасіння вона не могла.
Шадвеск’є з неймовірною легкістю прорвався до столиці. Він довго планував помститися за кривду ельдрійців, відновити справедливість для всіх невинно замордованих. І йому майже вдалося: королівська бойова міць вперше за стільки років так сильно постраждала. Король не пережив це повстання. Старший син намагався дати відсіч як міг, але попри всі його старання він завжди не дотягував до великого головнокомандувача. Цього разу в бій втрутився навіть молодший син короля – Кріґдан, але і йому було непереливки.
Макрієна саме була замкнена у Вежі Пут, коли в її світлицю ввалився молодший принц. Одна рука звисала так, немов от-от відірветься, прямісінько як у м’якої іграшки. Чоло та все обличчя густо вкривала кров: червона свіжа та суха багряна. Серед цього кривавого місива важко було розібрати, його то кров, чи кров ним убитих. Принц шкандибав на одну ногу, мляво затискаючи рану на животі.
- Кріже… - у голосі занепокоєння, а в очах захват. Якби молодший принц прямо тут кінці й віддав, то Макі кожного року святкувала б цей день із таким розмахом, неначе це королівське весілля.
Кріґдан зупинився навпроти ельдрійки, нині він супився не від болю. Невимовне щастя на прекрасному обличчі його ляльки сліпило йому залиті чужою кров’ю очі. Навіть ця тягуча багряна субстанція не могла потьмарити те сяйво, що його зараз випромінювала дівчина.
- Макрієно, - цей голос – поклик самої Безодні. Екзархиня несвідомо затремтіла. Тіні навколо молодика хижо клубочилися. Божевільний блиск в очах і різкий пекучий біль на щоці – усе, що запам’ятала ельдрійка, а ще слова:
- Більше ніхто не зазіхне на твою вроду! - а далі лише темрява.
Згодом до слуху почав долинати стукіт коліс по бруківці. Карета несла вірну піддану новоспеченого екзарха до земель Шадвеск’єтте. Рід Шадвеск’є був винищений повністю, а разом із ним й останні надії Макрієни на свободу. Ніхто доста не знає, яка щаслива зірка мала всміхнутися королівській сім’ї, щоб ситуація вирішилася на її користь, але факт лишається фактом: старший принц – нині вже король; молодший, щоб очі не мозолив та досвіду набирався, мав очолити «обезголовлений» екзархат. Та старший принц не тільки талантами не вирізнявся, а й розумом, адже в результаті єдиним безспірним правителем Крестовії став молодший принц – Кріґдан Креск’є, а становище екзархині Мальбурск’є так і лишилося незмінним: що в шістнадцять, що у двадцять сім чи тридцять чотири – усе ще безвільна лялька справжньої чуми.
…
- Макрієно! – гучний окрик і струс виштовхнули жінку з гнітючих спогадів. Екзархиня так поринула в марево, що звалилася додолу, щойно Кріґдан підкинув її на колінах. Вона втупилася розгубленим поглядом у того, хто сидів на троні.
- Макі, з тобою все гаразд? - у голосі відчувалися нотки занепокоєння. Та хіба той, хто не знає жалю до жодної живої істоти, може насправді непокоїтися про когось? - король пильно вивчав зблідле обличчя своєї підданої.
- Кажу ж. Утомилася, - екзархиня підняла зацькований погляд на свого ката.
- Один день, - беземоційно промовив король. - Завтра вранці ти маєш бути в палаці. І це не обговорюється.
- Навіщо це я тобі в палаці з самого рання? - з недовірою зіщулилася Макі.
- Екзарх Хідент приїздить до Креск’єтте. На офіційну зустріч.
- І? – очікувала жінка. – Він і раніше приїздив, то що з того? На жодному з візитів ти не вимагав від мене обов’язкової присутності. Що змінилося?
- Абсолютно нічого. Просто ця зустріч особлива. Прибудуть усі екзархи та знать.
- Що ти задумав? - під лопаткою неприємно закололо. А що, як дізнався про її змову?
- Нічого особливого, - на блідому обличчі повільно розповзалася самовдоволена посмішка. - Але… Гадаю, тобі сподобається, - Кріґдан прикусив нижню губу, оголюючи лише одне гостреньке ікло.
Макі аж здригнулася від цих слів. Така реакція не залишилася непоміченою королем. Він гучно розсміявся:
- Розслаб дупу, тобі це нічим не загрожуватиме.
Екзархиня продовжили розглядати короля так, неначе бачила його вперше. Вона все ще не розуміла, що в голові в цього демона, хоча й провела з ним пліч-о-пліч трохи більше, аніж половину свого життя.
- Не дивись на мене так. Я нічого не скажу. Це має лишатися ін-три-го-ю.
- У тебе, на диво, дуже гарний настрій сьогодні.
- А ти його зіпсуй і тоді навіть цього дня відпочинку не отримаєш. Змушу драїти катівню.
- … - на мить Макі заціпеніла, а потім взялася чолом підлогу ледь не бити. - О, мій королю, щиро дякую за таку Вашу щедрість. Вічно пам’ятатиму Вашу ласку й з’явлюся до палацу рано-вранці, як Ви й наказували, - жінка поквапилася підвестися й дременути до дверей, та не встигла вона гаразд і за ручку залізну вхопитися, як різка задуха, майже до памороків, змусила її схопитися за горло. Макрієна на силу повернула голову в бік короля, очі в неї засльозилися, а обличчя розпашіло.
- І пам’ятай, Макрієно. Тільки без дурниць, - потемнілі очі загрозливо зблиснули, немов сонячне проміння. Темна мітка, що обвивалася навколо тонкої жіночої шиї, навпаки, вкрившись насиченим чорним, зблідла до світло-сірого.
- Ах… - екзархиня жадібно хапала повітря. Кинувши останній ненависний погляд на Кріґдана, вона вибігла з Малої зали. - «Колись я позбудуся цього прокляття й тебе разом із ним. Я обов’язково виборю свою свободу», - Макрієна торкнулася мітки на шиї. Ґейс. Кріґдан ніколи не ґавить можливості нагадати їй, що з того дня, як вони вперше зустрілися, Макі втратила себе. Безвільна лялька, котрій не звільнитися ні в житті, ні в смерті…
…
Того дня життя молодої спадкоємиці екзархату розділилося на «до» та «після». Доволі спокійне та світле «до», а потім… Настало «після», яке зірвало добру личину з усього світу, оголивши перед незрілим дівчам усі гнійні нариви та пороки людей, що начебто мали славу доброчесного шляхетного люду.
Її батько – зрадник. Зрадив усіх, кого тільки міг. Зрада корони виявилася для нього фатальною, а от в зраді власної дитини він убачав рятівну соломинку. Цей старий тюхтій продав свою єдину доньку короні, аби тільки зберегти власну облізлу шкуру. Як скотину. Що він тільки не плів про неї…
«Така молода, та з неї скрізь буде пуття. І на кухні, і на війні, та й у ліжку. Що там казати, донька ельдрійки! Як не родовід Вам поліпшить, то принаймні, поки вона жива, інгредієнтів для найвибагливіших настоїв не бракуватиме жодного дня».
Король із королевою покосилися на екзарха з такою огидою, немов перед ними прокажений. Хоча можливо цей чоловік і справді таким був. Однак… Щось таки було в цих його хвалебнях…
Кріґдан – вічна тривога для батьківських сердець. Днями ні з ким не спілкується й не виходить із кімнати. Не людина, а її подоба. Жива оболонка без серця й душі. Король із королевою не припиняли шукати способи соціалізувати молодшого. Відчували вони й провину за те, що він був таким… Та що поробиш? Діти екзархів та шляхтичів бояться його так, що навіть на очі зайвий раз намагаються йому не трапитися, а дітей слуг і простолюду він не визнає – скаржиться, що підсовують дурноверхих; і взагалі не по статусу з челяддю дружбу водити.
Однак Макрієна… Зовсім інша справа! Навіть не просто шляхтянка, а майбутня екзархиня, розумна й красива, а головне… Тепер слуга. Вона не зможе вільно обирати, що їй робити та з ким водитися. Ідеальна компанія для Кріґдана. До того ж старша на сім років, тож зможе про нього подбати, немов старша сестра…
Екзарха Мальбурск’є стратили. Королівська сім’я взяла на себе роль регента, допоки Макрієна не досягне двадцяти років і не зможе сама очолити свій екзархат, та й тоді вона лишиться міцно прикута до панівної родини, а точніше до її наймолодшого члена – Кріґдана.
Дівчина ввійшла у світлу дитячу кімнату. Дерев’яні двері за нею відразу ж наглухо замкнулися. Хлопчик сидів спиною до виходу й навіть не звернув уваги на шум, продовжуючи зосереджено переставляти кубики.
- Ем… Кхм… Привіт? - Макі розгладжувала сукню. Їй було ніяково. Ельдрійка не вирізнялася дружнім норовом та й з дітьми особливо ніколи не спілкувалася. З друзів у неї були тільки Шаді та Ґрай, але з сином екзарха Шадвеск’є вони були ровесниками, а Ґраєр так узагалі ще й старший від них на кілька років. А тут… Малеча. Дев’ятирічний хлопчик. І як Макі мала з ним поладнати?
Хлопчик не відповів на привітання, глибоко замислившись над розташуванням кубиків. Макрієну здолала цікавість, тож вона обігнула його, щоб глянути…
«Чому вони всі однакові?..» - ельдрійка вирячилася на чорні, немов згусток лиховісної темряви, ідентичні один до одного кубики. Однакова форма, колір, жодних розпізнавальних знаків, та молодший принц так зосереджено переставляв їх.
- Зможеш скласти хрест? - принц підняв медові пронизливі очі на гостю.
- Га? - Макі немов щойно очухалася від гіпнозу.
- У мене не виходить. Склади їх для мене.
- А… Гаразд, - дівчина опустилася навколішки, її тремтлива рука потягнулася до одного з кубиків. «І як мені їх скласти? Вони ж однакові, хіба ні? Чи є якась різниця, який кубик взяти»… - Макі різко відсмикнула руку: нутром відчувала, що різниця була. Замислилася.
Хлопчик дивився на неї байдуже, навіть дещо зверхньо. Та коли Макі нарешті з’єднала два кубики, і нічого не сталося, брова принца смикнулася. Ельдрійка не бачила, як мінилися емоції на кам’яному блідому обличчі Кріґдана, що, може, і на краще… Було достатньо одного необачного руху… І вона його не зробила. Тільки-но дівчина перемістила останній кубик, фігура хреста зчепилася з пронизливим брязкотом. У вухах ельдрійки залунали десятки голосів, відчайдушні болісні крики, мольби про спасіння. Дівчина схопилася за голову, намагаючись притлумити цей виск. Навколо них здійнявся вихор темряви, хрест із кубиків розтанув, злившись із каламутним нуртовищем.
- Макрієно, ти перевершила всі мої сподівання, - очі принца палали диким захватом. Сяяли яскравіше обіднього сонця. - Віднині ти не зможеш здихатися мене, - цей хрипкий голос одержимого разом придушив усі ті голоси, що залізними кілками впивалися в голову ельдрійки. Вона знесилено підвела очі. Навколо горла оповивався тьмяний серпанок, усе сильніше стискаючи його в незборимих лещатах смерті.
- Кха… Ах… - Макрієна тільки й могла, що хапати ротом залишки повітря. Простір навколо них стрімко вужчав.
- Цим ґейсом я забороняю тобі вбивати мене й накладати на себе руки, - усього на мить кільце темряви вп’ялося в горлянку дівчини, як терновий шип, а потім усе вщухло.
Дівчина знесилено впала долі, а принц, навпаки, підвівся й обтрусив коліна. Його обличчя осяяла неприродна усмішка:
- Ну що ж, Макрієно Мальбурск’є, нумо знайомитися. Я – Кріґдан. Твій господар. І так, мені справді дев’ять.
…
З тіні виринули двоє м’язолицих. Король байдуже махнув у бік дверей:
- Прослідкуйте. Не нав’язливо. Але так, щоб і не розслаблялася.
М’язолиці кивнули і відразу ж зникли.
У Макрієни були змішані відчуття: сьогодні вона могла відпочити, але поведінка короля їй не дуже сподобалася. Якими б кепськими стосунки між ними не були, Кріґдан завжди все розповідав їй. Не знала вона тільки деталей перемоги корони в повстанні семирічної давності. Відверто кажучи, їх ніхто не знав… Тож це вперше, коли Кріґдан щось приховує.
«Я все одно планувала навідатися до пана Хідента на днях, то яка різниця, якщо зроблю це сьогодні?» - Макі завернула в маленький сад на задньому дворі й прикликала кістяного сапсана. Екзархиня вклала йому в дзьоба крихітний клаптик паперу для Ґраєра.
«Пробач, не зможу подивитися, як ти віддаєш королю останню одежину, хе-хе. Зроби це сьогодні, колібрі-якобін мені потім усе покаже. Завтра до палацу прибуде Ран’Шад. Ти знав?»
- Лети! - Макрієна змахнула рукою над сапсаном. Поступово кістки почали обростати м’ясом та пір’ям.
…
Спочатку Макі вирішила трохи прогулятися містом. Відпочити нормально за цей час вона все одно не встигне, але ж це не означає, що навіть у вихідний потрібно займатися державними справами?
Заскочила до кількох крамничок: одяг, прикраси, зброя, зілля. З пустими руками не вийшла з жодної лавки. Краєм ока запримітила, що за нею стежать.
«Дідько, Кріґдане, ні години спокою. Уміє ж попсувати навіть вихідний», - Макі закотила очі й крутнулася в бік м’язолицих:
- Тримайте, - екзархиня сунула пакунки в руки двом вартовим. На їх німе запитання сказала як, відрізала: - На який біс ви мені тут, якщо навіть пакунки не понесете? Якщо вже король приставив вас супроводжувати мене, то робіть це як належить. А то наскаржуся королю, що з вас ніякої користі…
- Куди хоче пані? - вартові навіть не дали Макі договорити, крикнувши в один голос.
- Я вже все скупила. Ходімо додому. А хоча… Чула, сьогодні прем’єра. Хочу глянути, - і знову екзархиня крутнулася на 180°, бадьоро покрокувавши до театру столиці.
Нічого нового… Одвічне виспівування дифірамбів королю та його подвигам, які він хтозна, чи і вчиняв коли. І нащо так старатися? Він же навіть не ходить на всі ці абсурдні вистави. Хоча дещо новеньке в цьому дійстві таки було. На сцені з’явилася королева. У своїй красі та величі акторка нічим не поступалася Христафії. Ба більше, мабуть, Господь нагородив її ще й мізками. Якщо чесно, наречена короля теж не була дурненькою, але зайвий раз свою голівоньку не напружувала. За неї завжди думав її татусь екзарх.
Макрієна щиро заздрила. У Христафії був батько, котрий справді думав про добробут своєї доньки. Її ж батечко так добре подумав про Макі, що тій доведеться розплачуватися до смерті, хоча нема сумнівів, що есенціа́л знайде спосіб подовжити її страждання на цілу вічність, тож треба спекатися короля раніше, аніж він знайде цей спосіб.
- Я втомилася. Додому, - Макі підірвалася з місця. - Вистава кепська.
Одному з м’язолицих явно бракувало клепки, тож він бовкнув:
- Екзархині не сподобалася королева?
Макрієна обдарувала вартового таким страшним поглядом, що відрубаний язик – милість. Екзархиня не було в захваті від Христафії, але коли та видереться на трон поряд із Кріґданом є шанс, що Макі отримає трохи більше свободи. Та це дівчисько швендяє в статусі нареченої майже два роки. Жодного прогресу… Однак вплив екзархату Дюбельс’єтте з кожним днем росте, тож показане у виставі може виявитися не далеким від правди, і Христафія дійсно незабаром стане королевою.
- У дім я вас не пущу. Турбуватимете мій спокій. Якщо вам так треба, то можете чатувати перед вхідними дверима. Виходити сьогодні я більше не збираюся, - відправити вартових Макі не наважувалась. Накази короля можна частково обходити, але нехтувати ними – ні. Ці двоє можуть зголоситися вартувати внизу, цілком задовільне виконання їх обов’язку, а от якщо вони підуть геть, порушать наказ короля пильнувати, то їх негайно спіткає загибель. Смерті бояться все-таки більше, аніж гніву екзархині…
Ближче до ночі Макі вислизнула через задній двір маєтку. Заглибившись у ліс на кілька миль, вона скористалася зіллям, яке сьогодні придбала в одній із лавок. Воно дозволяло телепортуватися невеликими стрибками. Десь за годину Макрієна дісталася кордону. Гулькнула в ніким не помічений за століття тунель і опинилася в домі новоспеченого екзарха. Неґречно без запрошення, але під укладеним між двома екзархами союзом, малися на увазі й такі побутові речі, як «мій дім – твій дім».
У цьому будинку Макрієна орієнтувалася, як у себе вдома. Вона була частою гостею в домі Шадвеск’є, а коли повстання провалилося, жила тут з Кріґданом. Після того, як принц-екзарх відвоював собі корону, титул, ці землі та маєток він передав своєму поплічнику, Ран’Шаду. Цей юнак зіграв чималу роль у цій битві. Звісно молодий король не хотів втрачати такого вірного песика. От тільки він не чекає, що два виплекані ним цуцики незабаром загризуть його на смерть.
- Доброї ночі, Макрієно, - чоловік, схиливши голову на долоню, переглядав якісь папери. - Чим поділишся сьогодні?
- А ти поділитися зі мною нічим не хочеш? - невдоволено процідила жінка.
- Га? - екзарх навіть голову підняв. І хоча по обличчю в масці й пустих очницях подиву не прочитати, однак голос та рухи все ще не були позбавлені емоцій.
- Завтра в тебе аудієнція в короля.
- Так.
- Яка причина?
- А ти не знаєш?
- Ні…
- Значить, ніхто не знає, - здвигнув плечима Хідент.
- У сенсі?
- Переді мною він теж не звітує. Єдина, з ким король міг би поділитися навіть найстрашнішою таємницею – екзархиня Мальбурск’є, але якщо шановна екзархиня замість доповіді вивалює на мене свою невдоволеність, то значить ніхто, окрім короля на це запитання відповісти не зможе. Іди спитай його, а не мене, - тепер уже кислий настрій був у Ран’Шада.
- Завтра я буду там.
- Що? - затягнута в чорну рукавичку рука сильніше стиснула тонкий папір. - Що ти маєш на увазі?
- Наказ короля – я маю обов’язково з’явитися на цей прийом.
- Чому раптом? Ти жодного разу не була присутня під час наших із ним зустрічей.
Макрієна насупилася. Навіть Хідент уловлював якусь неправильність цієї ситуації.
- Останнім часом ти не помічала якогось дивацтва в його поведінці? У сенсі…
- Я зрозуміла. Усе як і завжди. Хіба що спокійніший трохи. Я б навіть сказала з гарним настроєм. Але це не критична зміна…
- Ну тоді побачимо, що підготував для нас король. Маєш ще якісь новини?
- Сьогодні я прибрала двох зі списку.
- О, гарний улов.
- Швидше б знайти тих трьох, що лишилися… Він занадто параноїть з цього приводу. Уявляєш, король Кріґдан чогось боїться? - абсурдність цього зауваження надміру веселила екзархиню.
- Можливо, у нього є на те причини, - якби очі не приховували чорні тіні, Макі могла б заприсягтися, що Ран’Шад уп’явся в неї поглядом людини, що знала про це набагато більше.
- Чхати мені на це. Роботу в будь-якому випадку зробити доведеться. Вибачай, що потурбувала через маячню, - Макі махнула рукою на знак прощання.
- Уже досить пізно. Не лишишся? Кімнат тут удосталь.
- Я вдячна за пропозицію, але боюся можу тут заспати, а завтрашній прийом король не скасовував. Добиратися з мого будиночка в Креск’єтте набагато швидше.
- Ти справді підеш?
- А я маю вибір? Він мене карає просто за те, що я існую. Цікаво, що вигадає за непослух?
- Завтра будуть поновлювати захисну печатку. Тож можеш поспати подовше.
- Ну якщо вже мене зобов’язали прийти, то як я можу пропустити найцікавішу частину? - Макрієна зіперлася ліктями на стіл і грайливо дмухнула на маску.
- Це видовище не з найприємніших. Жінки та особливо вразливі вельможі зазвичай виходять геть. Ти ні разу не бачила це на власні очі, то як можеш бути такою зарозумілою?
- Не недооцінюй мене, - екзархиня підморгнула й зникла за дверима. - Я обов’язково прийду на цю частину.
…
Кістяний сапсан, діставшись адресата, остаточно перетворився на колібрі-якобіна. Маленький темний птах невідривно слідував за оголеним Ґраєм, що саме біг палацом вигукуючи:
- Хвала королю – усе віддам за свого короля! - власне така щира вірність не була не помічена монархом. - Ой! - тільки й зміг видавити з себе Ґраєр, зіштовхнувшись із королем віч-на-віч.
- Вальдґастере, ціню твою відданість, але люд має лякати грізність короля, а не твій синюшний прутень. Одягнися й геть з-перед моїх очей. Бридота.
- Так, королю, - Ґрай подумки видихнув. На диво, легко відбувся.
- Стій.
- Так, королю.
- Повернися, - Ґраєру нічого не лишалося, окрім як знову блиснути своїми чеснотами перед королем.
- Ай-ай-ай! - потік темної енергії впивався в чутливе місце, немов сотні голок.
- Хто? - біль наростав.
- Благаю…
- Ти, звісно, гультіпака, але самому клепки на такі пустощі не вистачило б. Хто? - ще мить зволікання, і Вальдґастер точно втратить здатність до випорожнення.
- Ми побилися об заклад із Макрієною.
- То он від якої роботи вона так утомлюється, що аж вихідний знадобився, - невдоволено скривився Кріґдан. - Вільний.
- Королю… - та чоловік проігнорував його. Лише в плече штовхнув так, що й впасти можна.
…
Повернувшись додому ген за північ, Макі добряче надривала живота від сміху. Та запис закінчився, щойно дійшло до найцікавішого – появи короля. Колібрі, наполоханий появою монарха, дременув якомога далі. Часом у птаха було розуму більше, аніж у його власниці.
- От халепа, а далі то що? Самий смак тільки почався… Ех, доведеться завтра слухати переповідку Ґраєра, але то вже не те… І як тепер заснути? - кожна її бентежна думка цієї ночі вертілася навколо Кріґдана.
…
Чорна сукня, рясно прикрашена мереживом, камінням та лискучими нитками. Знову пофарбоване волосся стягнуте в тугий вузол на потилиці. Обличчя до половини вкривала маска, оздоблена коштовностями. Лише пухкі губи, обагрені кривавою помадою, та глибокі сіро-сині очі різко контрастували на «траурному» тлі.
У Макі не було часу перекинутися бодай слівцем із Ґраєм перед аудієнцією. Перешіптування перед такою кількістю пар очей та вух могло ненароком викрити невигідну правду – екзархиня не німа. Тож двоє друзів просто всілися поряд і мовчки спостерігали за всім.
Незворушною екзархиня лишалася й тоді, коли до Ран’Шада підвели черговий тимчасовий «ключ». Варто було бранцю сіпнути за маску екзарха, як він тут же спалахнув, немов сірник. Чоловіка відразу ув’язнили в куполі «Вічного буття». Поки в’язень не своїм голосом горланив без змоги до кінця згоріти живцем, маги знімали відбиток. Таким чином можна було ще кілька разів упевнитися в тому, що під маскою ховався справжній екзарх, а не підробка. Не тільки спалені жертви були прикметною ознакою, а й знак, що спалахував на лобі в екзарха. Усі знали про той знак, але ніхто ніколи не встигав його розгледіти чи бодай якось запам’ятати. До скронь вдарила гаряча кров, а до горла підступила гірка нудота. У вухах гуділо, серце калатало. Макі хотіла зірватися з місця й побігти. Перевірити. Та всім своїм єством відчувала, як Кріґдан прип’яв її до крісла. Навіть коли не дивився, завжди бачив кожен її рух. Зрештою, вони були нерозривно пов’язані.
Той знак назавжди закарбувався в пам’яті екзархині. Нехай не зараз, але прийде час, коли вона все з’ясує… Подальші події для Макрієни були, як у тумані, допоки король нарешті не промовив те, заради чого влаштував увесь цей фарс.
«Екзарху Хіденте, сподіваюся, Ваш союз із панною Дюбельск’є посприяє процвітанню Крестовії. Ці роки я дбав про Христафію, як про рідну сестру. Кращого чоловіка для цього скарбу годі й уявити, Ран’Шаде, тож я ввіряю мою дівчинку тобі. Зроби мені таку ласку».
А далі все, як у сповільненій зйомці. Від обурення обличчя Христафії поволі багровіло, а Ран’Шад неквапом опускався на одне коліно. Рухи були настільки дерев’яними, що, здавалося, екзарх таки не скориться волі короля. Хрипке «матиму за честь» видавив на силу.
Кріґдан не дивився на Макрієну, але те, як сіпався лівий кутик його вуст був найкращим доказом того, що ця вистава саме для неї. Якби Макі попросили описати, що таке удар у спину, вона б описала саме цю ситуацію. Тепер до памороків додався ще й рій невтішних думок. Половину життя жінка провела в обіймах короля, але так і не зрозуміла:
«Що в тебе в голові, юродивцю?» - відповіддю на це запитання стали залізне кільце чоловічих рук на талії та завіса густої темряви перед очима.
- Трясця! – прошипів Граєр, так і не схопивши Макрієну за руку. Жінка враз розтанула в пітьмі з королем, а Вальдґастеру тільки й лишалося безпорадно глипати на Ран’Шада. Екзарх навіть не кивнув йому. Розколов чорну круглу капсулу в руці й теж зник у серпанку темряви.
…
Свідомість Макрієни остаточно прояснилася, коли вона опинилася посеред амфітеатру зовсім гола. Гарячу шию неприємно стискав холодний ошийник. Якась дивна слабкість у всьому тілі. Студений осінній вітер викликав усе нові хвилі мурах по тілу.
- «Хвала королю – усе віддам за свого короля!» - долинало з трибуни. - Хіба не так, Макрієно? - на вустах грала кровожерлива посмішка.
«Хула тобі, триклятий королю, а не хвала», - уголос боялася навіть пискнути, хоча має статися диво, щоб покірність якось «пом’якшила вирок».
За мить на екзархиню вилили діжку теплої свіжої крові.
- Хочу побачити, як ти будеш прославляти свого короля. Спробуєш застосувати магію, - Кріґдан указав на шийні окови, - і ти миттю звалишся з ніг. Не буде навіть шансу втекти чи відбитися, - Макі прослідкувала закривавленим поглядом за рукою чоловіка.
Серце тьохнуло.
- Випускайте собак! - і Макрієна щодуху помчала. А король під’юджував: - Головне, кричи голосніше!
«Хвала королю – усе віддам за свого короля!»
«Хвала королю – усе віддаси за свого короля!»
Вигуки двох басистих голосів зливалися воєдино, от тільки в головах всіх трьох гостей амфітеатру, замість жіночого басовитого, лунав тонкий дівочий – передзвін дзвіночків.
Макі поспала всього кілька годин, вона була страшенно виснаженою, а от голодні собаки сповнені рішучості загризти свою здобич тут і зараз. Зрештою екзархиня зашпорталася й покотилася запилюженою долівкою з пожухлою травою. Якщо король жадає її смерті, то залюбки! Макрієна з радістю тут здохне, нехай і такою болючою смертю. Її життя з юнацтва було ще тією мукою, страшнішою за цю безглузду гру в мисливця-жертву.
Дужий пес стрибнув на Макі. Вона інстинктивно затулилася рукою. Скажений звір учепився їй у передпліччя і відразу ж обм’як. Як і всі інші. Собак пронизав сильний заряд струму з ошийників. Тварини ледве дихали, не було сил навіть скавчати.
- Тц-тц-тц, - невдоволено скривився король. - Песики великі молодці, подбайте про них, - Кріґ віддав наказ слугам. - А от від тебе, моя люба Макрієно, я чекав більшого. Погана. Некомпетентна. Свавільна. Дівчинка.
Король клацнув пальцями, і до жінки підскочило кілька цілителів. Поки один вживлював у рвану рану якийсь світло-зелений мерехтливий порошок, інший поспіхом перемотував руку. Щойно з цим було покінчено, ці двоє зникли так раптово, наче їх тут ніколи й не було.
- Розсудіть нас, екзарху. Хіба можу я дозволити людям Вашого чину гаяти час на дурощі? - тільки тепер Макрієна побачила, що насправді їх було троє. Від затіненого виходу відділилася чорна постать екзарха Ран’Шада.
Макі була обурена й присоромлена. Зазвичай такі сцени були лише для очей Кріґдана, але сьогодні цей… Тепер Хідент побачить, яка вона насправді нікчема. Можливо, навіть захоче розірвати їх домовленість. Його можна зрозуміти. Та натомість…
- Одягніться, - екзарх простягнув свою вишукану церемоніальну накидку перемазаній кров’ю та брудом екзархині. Навіть не глянув на неї.
- Ран’Шаде, не любиш жінок? - насмішкувато вигнув брову Кріґдан. Він не був певен, як слід трактувати маленьку взаємодію цих двох…
- Не люблю жінок короля, - чітко й безапеляційно. І хоча очі ховала пітьма, вони абсолютно точно випромінювали виклик.
Тьмяно-медовий погляд короля спалахнув сліпучо-золотим. Він був у цілковитому захваті від слів Хідента. А от Макі цих почуттів не поділяла, ядуче проскрипівши:
- Колись ти обмазав мене медом, і по мені повзали сотні бджіл. Сьогодні – облив кров’ю, щоб мене покусали собаки, а за наступну «провинність» що? Посиплеш цукром, щоб мене шматочок за шматочком їли мурахи? - у повітрі повис дзвінкий звук ляпаса. Червоний слід повільно розповзався по всій щоці, однак Макі не відчула болю…
Екзарх стискав у кулак сховану за спиною руку. Навіть він був не певен у своїх думках, тож іншим тим паче не відгадати, що в нього було на душі.
- Перепрошую, сімейні чвари. Сам розумієш, - ввічлива посмішка короля робила з нього лише посміховисько.
- Сім’я? З екзархинею Ви пов’язані кров’ю? - здивувався Хідент.
- Ми вже цілих вісімнадцять років єдина й нерозлучна сім’я, - Кріґ міцніше пригорнув екзархиню до себе, ніжно пестячи почервонілу щоку. Цей легкий дотик на відміну від дужого удару Макі вже відчувала. Це змусило її лише сильніше насупитися. Та через наступні слова короля обличчя в неї аж розрівнялося від подиву: - Однак, якщо постане питання крові, то одруження – не проблема. Зрештою, крім Макрієни ніхто б не посів це місце, - жінка вже розтулила рота, щоб заперечити, але Кріґ її випередив. - Що ж, маю ще нагальні королівські справи, тому залишимо цю розмову на потім. Якщо засумуєш, попроси Христафію про екскурсію. Вона чудова компаньйонка.
«На все добре», - було останнім, що сказав король перед тим, як знову розтанути в пітьмі з Макрієною.
…
- Навіщо?! - голос-громовиця страхітливим ехом відбивався від стін пустої палацової кімнати. - Я і так твоя вірна раба навічно, - захлиналася від обурення Макі. - Заради чого ти в біса розірвав такі вигідні заручини? Вплив Дюбельск’є тільки росте…
- Саме так. Вплив Дюбельск’є невпинно зростає, а екзархат Шадвеск’єтте знов і знов, як той фенікс, відроджується з попелу після стількох повстань.
- Ти не довіряєш Ран’Шаду?
- Справа не в довірі… Хідент зіграв вирішальну роль у моєму сходженні на трон. Він амбітний, молодий і сильний. Посада екзарха навіть найвірнішому затьмарить розум, стільки влади… Я хочу подивитися, чи об’єднаються ці два екзархати, щоб підняти проти мене повстання. Зрештою, їх шлюб, військова міць і вічне прагнення до влади тому сприяють. А в мене тим часом з’являться законні підстави винищити їх під корінь і приєднати ці землі до Креск’єтте.
«Роки летять, а я все ще такий самий пішак у твоїй грі, як і всі інші», - про свою роль у цьому дійстві Макі годі й було питати: її екзархат – меч і щит короля. Тож жінка махнула рукою й почимчикувала геть із кімнати.
Кріґдан смикнув за накидку екзарха. За мить від неї не лишилося й шматка. На німе питання Макі, король лише чарівно всміхнувся:
- Я подарую йому нову.
- Хочеш, щоб я голою йшла через увесь палац?
- Чому? Ванна ж ось, чи ти вже забула? - чоловік з викликом зіщулився.
- Це твоя ванна кімната, - Макі невпевнено м’ялася на місці. Їй не хотілося уявляти, що буде далі, щойно вона ввійде туди.
- Там є свіжі рушники. А в шафі, здається, завалялося кілька твоїх речей. Факт того, що це мої особисті покої, ніяк не впливає на твою змогу тут господарювати.
Екзархиня все ще вагалася, тож Кріґдан роздратовано процідив:
- Господи, Макрієно, мені не треба ніякого приводу, аби розірвати на тобі труси.
- Так і трусів нема, - жінка опустила погляд, щоб точно пересвідчитися.
- Ще краще, - обоє розсміялися якимось хворобливим писклявим сміхом. - Іди вже, бо від цього запаху мене скоро знудить.
- Усе для любого короля, - завівши одну ногу за спину, Макі розкинула руки на рівні плечей і низько вклонилася.
…
Макрієна не забула про мітку. Наступного ж дня вона відправилася по душу сто сорок восьмого. Його пошуки зайняли кілька місяців. Нарешті вони уквітчалися успіхом, а от допит ні…
«Хочеш знати більше, запитай у мого господаря. Певен, якщо гарно попросиш, він тобі радо все розповість», - така відповідь Макі аж ніяк не влаштовувала, але тепер вона хоча б знала, з кого вибивати правду.
Її здогадки підтвердилися: щойно один із «помилуваних» в’язнів проштрикнув знак на руці спійманого, кривдник відразу ж спалахнув. Усе відбувалося так само як і тоді, на аудієнції…
За кілька днів екзархиня завітала до свого надійного союзника:
- Хто ти? - вона кинула йому під ноги відрубану руку з понівеченим знаком. А кортіло в обличчя.
- Екзарх Хідент Ран’Шад, - юнак присів навпочіпки, уважно розглядаючи презент від Макі.
- Ммм, якщо все так, як ти говориш, то мені вкрай складно встановити взаємозв’язок між чотирнадцятилітнім підлітком і появою сектантів, яких король вважає за смертельну загрозу. Людина, що нічого не боїться, параноїть через таку дрібницю. Гадаєш, я така наївна? Запитаю ще раз, хто ти і всі ці люди?
- Про себе я вже сказав, а хто вони – і гадки не маю, - екзарх гидливо відштовхнув від себе руку ногою.
- Опиратимешся до останнього, значить? Добре, ти не залишив мені вибору, - Макі блискавкою метнулася до Ран’Шада з наміром зірвати з нього маску. Байдуже, що обгорить, принаймні вона знову побачить цей знак – непідробний доказ.
Екзарх боляче стис зап’ясток Макрієни за дюйм від маски й зле прохрипів:
- Як для наложниці короля, ти забагато на себе береш, - здавалося, пусті очниці спалахнули пекельним вогнем, а наступної миті Макі огорнула пітьма. Отямилася вона тільки, коли…
…
Двоє дужих чоловіків тягли Макрієну на страту.
«Ран’Шад. Зрадник… Це все через нього? - очі сліпило обіднє сонце, у голові страшенно гуділо, а в роті пересохло. Екзархиня на силу звела погляд. Обличчя короля нічого не виражало. Цілковита байдужість. - Невже справді стратить?» - так дивно. Вона роками мріяла про смерть, а коли її коса всерйоз нависла над лебединою шиєю жінки, вмирати різко перехотілося. Та це було неминуче. Хотілося востаннє заспівати. Макі втратила свій чарівний голос, однак передсмертні бажання частенько дуже дивні, чи не так?
З очей скотилася сльоза. Гамірний натовп затих, щойно до вух перших зівак долинув ніжний передзвін дзвіночків. Байдужість короля змінилася подивом. Тільки ті, кому була відома справжня особистість Безликої жниці приголомшено глипали на Макі, інші ж були зачаровані піснею, допоки мелодія дзвіночків не стихла, поступившись гуркоту грому. Звідусіль залунали злякані зойки. Тепер усі дізналися, хто ховався за маскою найбільш кровожерливого створіння Крестовії…
Для екзархині Макрієни Мальбурск’є надії більше не було.
