Андерсенове море

Татко казав не водитися з людьми.

Щоправда, коли він змальовував норови людей, то йому забракло фантазії, щоб передати масштаб, але суть він уловив — треба триматися від них подалі. Це було б легше зробити, якби сам старий не витурив її.

Елька монотонно розкачувалася разом зі своєю кліткою у таратайці, яка тягнула її по розваленій дорозі. Між нею і сонцем не було жодних перепон, принаймні відчувалося так, наче повітря просто відсутнє і весь свій жар довбана куля зосередила на макітрі Ельки. В неї перед очима починали плисти різнокольорові кола.

— Пити, — ледь чутно прохрипіла Елька.

Скоріш за все, сподіватися на воду марно. Голені потилиці в кабіні тарантаса навіть віддалено не нагадували приклади милосердя. Вони тряслися як і все навколо, поки автівка гоцала запилюженою ґрунтівкою, яку тільки з натяжкою можна було назвати дорогою. Пару разів об’їжджали старі вирви. Навколо скільки сягало око тягнулася безживна земля, там і сям помережана покручами, що в якомусь кращому житті були кущами чи деревами.

«Все жовте, як сеча», — подумала Елька. Цікаво, що станеться раніше: вона здохне від зневоднення чи таратайка допхається куди там її везуть голені потилиці. Перший варіант був занадто канонічним, у долі банальне почуття гумору. Кола перед очима пояскравішали.

Раптом в обличчя Ельці бризнула вода. Небагато, але було достатньо, щоб лице запекло. А ще щоб отямитися. Виявляється, вона знепритомніла. Навіть не помітила, як тарантайка зупинилася. Голені потилиці хрипко ґелґотали поряд, як кляті гієни.

— Гля, що в неї з рожею, — із сумішшю відрази й захвату сказав один.

— Та не марнуй воду, мудило! — роздратувався другий.

— Я просто поржати, — перший знітився й пробубонів це жалюгідним тоном, тож розраховувати на бійку між паскудами не випадало.

— В штани собі заглянь і поржи, — порадив той у відповідь і відібрав пом’яту пляшку.

Він простягнув пляшку Ельці. Якусь мить вона боролася з бажанням вчепитися у брудну долоню зубами, однак спрага перемогла. Елька потягнулася до пляшки. Вода була бридко тепла. Вона встигла зробити всього кілька ковтків, як пляшку відібрали зі словами «Хвате з тебе». Голені потилиці знову стрибнули в кабіну і машина чкурнула, піднявши стовп жовтого пилу.

Елька сперлася на ґратки, ігноруючи, що голова раз по раз вдаряється об них через тремтіння машини.

Під палючим сонцем час тягнувся, як нитка слини, що, бува, висить між ротом і їжею, довга й огидна. Розпечена куля повзла небосхилом зі знущальною повільністю. Машина ще кілька разів зупинялася, голені потилиці давали Ельці кілька ковтків води.

— Куди ви мене везете? — спитала вона в один з таких разів. Зверталася до того, котрий облив її водою — він здавався тупішим.

Але він тільки вищирився в посмішці. Один передній зуб був надламаний. Елька на мить уявила, як вчепиться йому в горлянку власними зубами. Та для цього їй треба на узбережжя. В повітрі критично бракувало солі, вона шкірою відчувала, як машина завозить її все далі углиб суходолу.

Куля сонця вже западала до заходу, коли вони нарешті зупинилися біля самотнього облупленого будинку. Двоповерхову будівлю наче сколотили з усього, що було під рукою: різномасті дерев’яні дошки, шматки кольорової фанери, трохи кам’яної кладки в самому низу як якісь залишки розкоші. Все це трималося купи дивом. Віконниці наглухо закриті. На даху нерухомо завмер флюгер.

— Погнали, — один з викрадачів відкрив клітку і схопив Ельку за лікоть.

Вона поморщилася від того, як заніміли зв’язані руки. Вона майже не відчула дотику. Її безпардонно витягнули з клітки й повели до будівлі. Коли вони завернули за ріг, все прояснилося: над вхідними дверима висіла вицвіла на сонці вивіска «В Урсули». Елька закотила очі. Звісно, з її везінням вони могли приїхати тільки в бордель сраної відьми.

Голені потилиці ледь не волочили Ельку під руки, бо затерплі ноги погано слухалися, та й навіщо їй полегшувати їхню роботу, вона точно до відьми не рвалася. Один з них штовхнув двері і на Ельку ринув гамір впереміш із терпкими пахощами. Їй нестерпно закортіло закрити носа. Запахи — це те, до чого їй ніколи не звикнути. У великій тьмяно освітленій кімнаті було нічим дихати через понатикані всюди аромапалички, сморід дешевих парфумів і поту. Майже голі за людськими мірками дівки фальшиво хихикали з жартів клієнтури. Елька відсторонено подумала, що за прикидання, наче в цих типів є почуття гумору, дівкам мали б доплачувати. З калейдоскопу сідниць у стрінгах різко вибивалася гарпія. Вона сиділа у величезній клітці з облупленою де-не-де жовтою фарбою «під золото» й трималася за жердину кігтистою ногою. В гострих зубах гарпія тримала цигарку. Хто не засцить зняти таку дівулю?

Голені потилиці протягнули Ельку через усю залу, один з них періодично буксував, витріщаючись навколо.

— Принц, ну не тупи! — загорлав його спільник.

— Твоя кличка серйозно «принц»? — поморщилася Елька.

Той знову продемонстрував свій надколотий зуб.

— А шо, не схожий?

— Ми до Урсули! — гримнув другий біля стійки.

Дівчина за стійкою, вочевидь, була якоюсь начальницею, бо мала повністю закриті цицьки. Вона зі скептичним виглядом плямкала жуйкою. На мить здалося, що вона зараз просто пошле їхню компанію, що цілком влаштувало б Ельку, але зрештою дівчина заглянула у двері за стійкою і через кілька митей кивнула їм, щоб заходили. «Морський їжак тобі в дупу», — подумала Елька.

Її заштовхали в кабінет за стійкою. Яскраве світло вдарило в очі. Коли двері за спиною зачинилися, одразу стало значно тихіше.

За величезним столом, що був капець солідний для цього місця, сиділа величезна жінка з синім коротким волоссям. Вона теж плямкала жуйкою. Це в них тут ознака влади чи що? Отже, це і є відьма Урсула, якої до всирачки боїться татко? Елька не могла сказати, що вона вражена. На вигляд людина як людина.

Величезна жінка ще трохи мовчки пожувала, наганяючи саспенсу. Її очі наче обмацували Ельку.

— І що тут у нас? — без ентузіазму запитала відьма.

З-за спинки крісла для відвідувачів визирнуло дівчисько, якому на вигляд не було й п’ятнадцяти.

— Русалка, — гордо презентував Принц з надламаним зубом.

Відьма на мить перестала жувати. Скривила рота у недовірливу підкову. Елька відчувала, що чим краще кров надходить у ноги, тим більше вони болять.

— Та ну, — не повірила відьма.

Друга голена потилиця витягнув звідкись свою пом’яту пляшку води і виплеснув мізерні рештки Ельці на плече. Запекло і на коротку мить крізь шкіру продерлася луска. «Міг би просто підняти мені руку, під пахвами в мене постійно луска», — з похмурою веселістю подумала Елька.

Дівчисько в кріслі округлило очі й навіть відьма зробила простіше обличчя. Напевно, Елька мала б починати панікувати, однак цілий день на спеці і брак морської солі зробили з неї безмозку медузу.

— І що ви хочете за неї? — спитала відьма.

— Абонемент, — реготнув Принц, а другий відважив йому стусана.

— Хочемо... — почав він.

Але Ельці не судилося дізнатися, скільки коштує викрадена русалка. Цієї миті вікно рознесло вибухом. Скалки дерева полетіли на всі боки. Елька встигла впасти і відкотитися за стіл. Поряд гепнувся Принц. Скалка невдало (чи вдало — залежно для кого) потрапила йому просто в шию. Він дригався й хрипів, кров поштовхами розмазувалася довкола. Рот Ельки від її вигляду наповнився слиною. За інших обставин вона б кинулася хлебтати кров як здичавіла собака, але зараз треба було тікати.

Відьма вилаялася десь під столом. Спільник Принца впав поряд із ним на коліна в абсолютній паніці, почав незграбно затискати йому рукою шию, роблячи тільки гірше. Він навіть не помітив, як Елька поцупила ключі від машини.

Дівчисько жахливо заволало з-за крісла — не високим писком, якого від неї очікуєш, а низьким утробним звуком, наче божевільна. Елька поповзла до дверей, над головою щось пролетіло, відбилося від стіни і впало поряд. Елька й голена потилиця мить тупо витріщалися на циліндричну штукенцію, а тоді Елька схопила її й кинула йому в обличчя. Ця мить здалася їй неможливо довгою, по хребту перебігло відчуття невагомості — чи не вибухне в руці? Елька відштовхнулася ногою від тіла Принца і сяк-так ковзнула під крісло.

Спалах світла осліпив навіть крізь закриті повіки. Потім гримнув вибух і у вухах запищало на нестерпно високій ноті. Елька відчула вібрацію, наче поряд щось приземлилося, розплющила очі й чекала, поки білі кола перестануть затуманювати зір. У кімнатці товклися якісь типи, можливо, вони кричали, але у вухах Ельки все ще пищало. Вона поповзла до дверей, стискаючи в руці ключі від тачки голених потилиць. Підлога була в крові, на краю зору спалахнуло світло, от-от її помітять і схоплять.

Та все ж якимось дивом їй вдалося виповзти й сховатися за стійкою. У великій залі теж було повно озброєних. Елька обповзла стійку і визирнула з іншого боку. Гарпія навіжено смикала жердини своєї клітки. А це шанс. Не факт, що самій вдасться втекти, але інші варіанти не набагато привабливіші.

Навколо панував хаос, до слуху Ельки почали долинати приглушені верески. Вона протиснулася між стіною й стійкою і відчинила клітку. Гарпія вирвалася на свободу, черкнула кігтем лоб Ельки і почала нищити все навколо. Вона рухалася так швидко, що перетворилася на розмиту пляму. Кров забризкала стіни. Елька цілу вічність повзла до дверей, ні на мить не відводячи від них погляду, наче вони зникнуть, якщо на них не дивитися. Вона то ковзалася на крові, то переповзала через мертві тіла, хтось вчепився їй у руку,  однак їй вдалося звільнитися, врізавши людині ліктем в обличчя. І все це під писк у вухах, ледь-ледь розбавлений далекими криками й звуками пострілів.

Коли вона вже була біля самих дверей, ті відчинилися і прохід перекрив чоловік з автоматом. Елька підняла на нього очі, але вже наступної миті гарпія знесла і його. Далі все змазалося. Елька виповзла у спекотний вечір, підвелася й побігла, шпортаючись об власні ноги, її занесло і вона гухнулась об ріг будівлі.

Але от вона вже заводить машину тремтячими руками, ніготь на лівому мізинці кровить і пече, з лоба крапає кров від порізу. Чиясь рука гупає по склу. Елька здригається, тупить і не може поїхати.

Дівчисько, яке було в кімнаті відьми, заюшене кров’ю, щось верещить і плаче.

Елька навіщось пускає її досередини. У вухах все ще пищить.

«Морський чорт».

***

Писк розсіявся аж за годину. Елька знову почала чути, хоча краще б ні.

— Це банда Гидкого Кача, — пояснила мала. — Урсула не хотіла платити їм. Думала, що прокатить. Ага. Прокатило. Завжди прокатує.

Дівчисько говорило дивно, наче слова давалися їй важко.

Відстала чи що?

Елька нічого не відповіла.

— Уф, я вся в крові, — капризно додало дівчисько.

Її сарафанчик, прозорий у всіх стратегічних місцях, був заляпаний кров’ю.

— А відьма що? — спитала Елька.

Мала мовчала. Елька подивилася на неї. Та колупала зліплені чужою кров’ю пасма волосся і напружено витріщалася на Ельку.

— Ві-дьма що? — повторила Елька по складах, як для тупих.

Мала виструнчилась.

— Вмерла.

Елька реготнула. Чи можна з цією благою вістю поткнутися до татка? Напевно, цього недостатньо для прощення тієї, хто надумав собі вести деякі контрабандні потоки в нього за спиною. Елька облизала губи, а тоді загальмувала. За ними наче ніхто не гнався, та ця мала їй у будь-якому разі нафіг всралася.

Машина зупинилася і Елька наказала:

— Вали!

І без того великі оленячі очі дівчиська зробилися просто гігантськими.

— Що? — злякано видушила вона.

— Вали! — повторила Елька.

Дівчисько засовалося на сидінні.

— Ти не можеш лишити мене тут, будь ласка! — захникала вона.

Елька закотила очі і відкрила двері з боку дівчиська. Та не чинила їй перешкод і зовсім мляво пручалася, коли Елька виштовхала її з авто.

— Ну будь ласка! — проридало дівчисько, навіть не намагаючись влізти назад у кабіну.

Елька поглянула на неї, перемазану засохлою кров’ю, вдягнену в якусь напівпрозору шмату. Вона тільки викликатиме в людей зайві питання, ну її. Елька рушила далі. Мала ще трохи трюхикала слідом з вереском і завиваннями, та швидко відстала.

От тільки сама Елька теж заїхала недалеко. Бак був майже порожнім — ще якихось триста метрів, і машина заглухла.

— Бляха, — Елька вдарила рукою по керму. Це виявилося несподівано приємним, тож вона вдарила ще і ще. — Бляха, бляха, бля-ха!

Вдосталь налупивши кермо, аж заболіла долоня, вона відкинула голову на спинку крісла і отупіло оглянула горизонт. Сонце сіяло останню заграву зі свого нічного сховку. Жовте море піску стрімко втрачало колір і перетворювалося на частину пітьми. А десь там попереду, за краєм видимої землі, справжнє море. Її дім. До якого їй ще пензлювати і пензлювати.

Елька різко випросталася на кріслі. Це що там, вогник?

Мала якраз дошкандибала босими ногами до машини.

— Дякую! — вигукнула вона надмірно голосно.

Елька проігнорувала її і почала порпатися в бардачку. Мала посмикала заблоковані двері і тепер мовчки стояла поряд, певно, не знаючи, що робити. В бардачку виявилося трохи готівки і липкі шоколадні батончики. Елька сховала гроші в кишеню і вискочила з машини. Знайомі голки болю заштрикали ноги. У взутті ноги через срану спеку постійно пітніли, від цього луска частково проявлялася й колола там, де лишалася ніжна шкіра. Елька ходила наче по колючках, але без взуття було нічим не краще — шкіра людських ніг занадто ніжна. Жалюгідні двоногі.

Елька роззирнулася по сторонах. З одного боку порожня дорога втікала в темряву, з іншого — сяяв бісів вогник надії. Хоч би це була заправка.

— Ти куди? — гукнуло дівчисько, коли Елька пішла у бік вогню. Чому в бардачку не виявилося зброї?

— Не йди за мною! — не обертаючись, гарикнула Елька.

Відповіді не було, та через якийсь час вона озирнулася і навіть не здивувалася, що дівчисько на відстані чалапає за нею. Цікаво, їй теж коле ноги? Так вони і йшли у мовчанці й темряві. Вогник повільно наближався, набував обрисів будівлі з неоновою вивіскою. Можливо, це справді заправка. Що ще могло стояти посеред клятого нічого? Разом з останнім світлом сонця стрімко зникала й спека. Ельці навіть дихати стало легше. Повіяв прохолодний вітерець і на мить можна було уявити, що це легенька течія під водою.

Нарешті вивіску стало видно як слід. Елька остовпіла.

«Квіти», — сяяли літери над невеличким будиночком, що самотою стояв при дорозі. У вітрині рядами вишикувалися букети у вазах. Кому потрібен квітковий магазин посеред пустелі? Але він був тут і сіяв життєствердно рожеве світло навколо.

— О! — дівчисько прошкутильгало повз Ельку і ломанулося всередину у своїй ночнушці і кривавих патьоках.

Елька поспішила за нею, але перехопити не встигла. Дзеленькнув дзвоник над дверима і бабця за прилавком підвела на них очі.

— Урсула гигнула! — з порогу заволало дівчисько.

Чому вона така гучна?

Бабця поправила свого солом’яного бриля, прикрашеного цілим віником штучних квітів, і посміхнулася.

Дівчисько обернулося до Ельки.

— Вона теж не любить Урсулу. Зара все буде.

І справді: стара квіткарка ховала в себе цілий склад каністр з бензином, ще й знайшла задрипану сукню у дрібну квіточку і пожертвувала воду зі своїх квітів, щоб змити кров. Елька трималася осторонь. Тепер, якщо вона хоче отримати цей бензин, то мусить взяти малу з собою.

— Можете заночувати в мене, дівчатонька, — запропонувала стара і тицьнула пальцем за вікно. — У тій прибудові.

— Ой, дякую! — зраділа мала.

Елька трохи поміркувала. Вона могла б лишити дівчисько тут і звалити просто зараз. А з іншого боку, що їй заважає виспатися і просто не пустити малу в кабіну завтра? Елька кивнула на знак згоди.

Машину вона підігнала до хати (дівчисько супроводжувало її) й лишила на задньому дворі. Власникам вона більше не потрібна, лишилося тільки сподіватися, що сюди не нагрянуть ті інші — як там казала мала? — банда Гидкого Кача. Вони не аж так далеко від’їхали від відьминого лігва.

Елька до останнього сиділа в кабіні авто, але ніхто не з’являвся з того боку, звідки вони прибули. Зрештою вона здалася і пішла всередину. У маленькому сарайчику їм простелили прямо на підлозі, але було чисто, наче стара постійно лишала тут подорожніх, а не інструменти. Ну, зрештою, який тут може бути город.

Стягнути взуття було чистою насолодою. Ноги нарешті як слід підсохли і луска зникла, більше не покусуючи шкіру гострими краями.

Дівчисько ще не спало. Витріщалося в темряву за дверима. Під стелею навколо лампочки кружляла міль. Елька сковтнула. На вечерю стара давала картоплю. Елька такого не їла. Хотілося сирого м’яса.

— Вони не прийдуть за нами? — прошепотіло дівчисько налякано.

Елька повела плечем.

— Можливо, їх усіх повбивала гарпія.

Кожен раз як Елька розтуляла рота, дівчисько уважно витріщалося на неї і це бісило.

— Як ти опинилася в Урсули? — спитала Елька, щоб якось розвіяти неприємне враження від погляду дівчиська.

Мала посовалася на своєму простирадлі, але погляду не відвела.

— Я багато подорожувала сама. Тут це не найкраща ідея, але я не мала вибору, — відповіла вона.

— Чого так? — гмикнула Елька.

— Шукала кузена, — сказала мала і замовкла.

Елька знову покосилася на жирну міль, яка билася об скло лампочки.

— А ти справді русалка? — вимовило дівчисько таким тоном, яким це питання могли ставити малі діти. Та вона й була дитиною.

— Ти ж бачила луску, — похмуро відказала Елька.

— Ти їдеш до Андерсенового моря? — продовжила свій допит баньката мала.

— Спати пора, — Елька скочила на рівні, смикнула за ланцюжок і лампа погасла.

Міль вона встигла схопити і, відвернувшись від дівчиська, сунула до рота. Таке, навіть не на один зуб. Елька вляглася з думкою, як би краще ігнорувати буркотіння в животі, але через втому від’їхала майже одразу.

Вночі Ельці наснилася гарпія. «Прокидайся, прокидайся», — шепотіла вона. Елька розплющила очі й побачила занесені над своїм обличчям пазурі. Закричати не встигла, бо кігтиста лапа затулила рота. «Слухай мене уважно», — зашепотіла гарпія біля самого її обличчя, але наступної миті відчувся поштовх і вона зникла. Елька хотіла підвестися, та над нею раптом засяяли зорі. Стеля немов розступилася, зорі ближчали, гострі промінчики видовжувалися, нагадуючи морських їжаків, тільки сяйливих, а потім Елька пірнула в небесне море. Прохолода обдала її лице, світ крутнувся і от вона пливе, луска вкриває тіло, позбавляючи зайвої чутливості до холоду, ноги злипаються, зростаються докупи і з болем прокльовується хвіст. Хвилини агонії, а тоді вона вільна. Пливе все глибше, лишаючи позаду приглушений панічний клекіт і лопотіння крил...

Елька пару разів прокидалася від холоду й намагалася замотатися в куцу ковдру так, щоб ні краплі тепла від неї не втекло. Людське тіло — це жалюгідно тендітна оболонка.

Втім, вранці її оточувала спека. Голова гула, все тіло нило, наче побите, і Елька почувалася так, ніби взагалі не спала. Вона вибралася з сараю і роздратовано поморщилася. В кабіні авто її вже чекав сюрприз — дівчисько вмостило сраку на пасажирському сидінні.

Елька сперлася ліктями на вікно з опущеним склом.

— Я їду до моря, — сказала вона малій.

Та мить витріщалася на неї ніби не розуміючи.

— Мо-ре, я до моря! — проволала Елька.

— Круто! — підбадьорилася мала.

— Там нема людських поселень, — на автоматі зазначила Елька, розглядаючи дівчисько.

Вимита від крові й виспана, вона була доволі гарненькою. Блискучі оленячі очі, густе волосся, великі цицьки як на таке кощаве тіло.

— Я завжди хотіла побачити узбережжя, — відказало дівча. — Не хвилюйся, ти просто підкинь мене, а далі я вже буду сама по собі.

Якщо презентувати таткові симпатичну потопельницю, то це може пом’якшити його гнів? Він любить колекціонувати красивих людських мертвяків.

Елька застрибнула в кабіну й гучно захряснула двері.

— Гаразд, — хижо всміхнулася вона.

Якщо рибка сама пливе тобі в пащу, то чом би й не скористатися можливістю. План простий: вони приїдуть на узбережжя, Елька зайде у воду і разом з хвостом до неї повернеться істинний голос, поклику якого не може противитися жодна людська істота. Вона покличе дівчисько за собою у підводний палац, буде їм гостею дорогою, але є маленький нюанс.

Уява Ельки розійшлася на повну. От татко бачить вродливу мертву повію і прощає своїй донечці глупство. Ну, може, не одразу. Може, спочатку їй навіть доведеться посидіти під замком. І він нескоро знову долучить її до справ. Але це байдуже. Просто сидіти під водою й не мати нічого спільного з людьми — вже достатня винагорода. І сира рибка. Ням.

— Як довго їхати? — дівчисько нахилилося вперед і уважно вдивлялося в обличчя Ельки.

Як же бісило це витріщання.

— На заході сонця будемо там.

— Мені підходить, — вишкірилася мала.

«Мені тим більше», — вдоволено подумала Елька. Нарешті щось складається по-русальськи.

Жовта стрічка шляху вела крізь одноманітний пейзаж, який створював таке враження, наче авто стоїть на місці. Якби не пекуче світло й задуха, можна було б уявити, що Елька мандрує морським дном — бракувало тільки всюдисущих рибок та уламків кораблів. Ельці хотілося їхати не зупиняючись, поки на горизонті не спалахне блакитна смужка, тому її як ніколи дратувало, що людський організм має потреби, задля яких доводилося зупинятися.

— Не дивися, як я сцяю! — волало в її бік дівчисько.

Потім воно канючило їжу, але тут принаймні стали в пригоді батончики з бардачка. Заодно мала й хоч на трохи заткнулася, бо решту часу вона без упину тринділа.

— Я взагалі не звідси, з холодніших країв, у нас там сніг буває, знаєш, що таке сніг?

Елька мовчала на всі її розповіді і майже звикла до того, як дівчисько починало жадібно поглинати її очима щоразу, як ставило якесь питання.

— Ні? — по-своєму розтлумачила вона мовчанку. — Це така холодна біла штука, яка сиплеться з неба.

До її манери вимовляти слова з великими паузами Елька теж більш-менш призвичаїлася. Але до гучності людини звикнути було неможливо. Ну нічого. Під водою вона замовкне на-зав-жди.

— Всі мають вдягатися тепло, в куртки, бо стає дуже холодно, — тріскотіла мала.

— Мого кузена батя віддав за борги. От я його й шукала.

— Його забрала якась тіпеса на ім’я Сніга. Теж відьма. Терпіти їх не можу. Довго її шукала.

— З Розбійницею нам було добре. В смислі, я взагалі не по мужиках. Прикинь, як мені там було, га?

Поки вони дісталися моря, Елька по-справжньому мріяла вколошкати дівчисько.

— О, море! — зраділа та, не підозрюючи про свою долю.

На щастя, краєвид змусив її нарешті замовкнути. Елька і собі помалу задивлялася на море.

Дім.

Людське тіло якось не так сприймало час. Якщо в морі його наче не існувало, він тягнувся поволі і його завжди було вдосталь, то людський час стискався в кулю й пролітав зі скаженою швидкістю. Але не тоді, коли ти чогось дуже чекаєш. Елька помітила це, коли вперше надовго опинилася на сонці — здавалося, що хвилини дорогою до затінку застигли. І от зараз. Море наближалося настільки повільно, що в неї аж свербіло під нігтями. Іскриста поверхня наче непомітно відступала, граючись з Елькою у лови.

Однак все-таки вона його наздогнала. Авто сповільнилося, продираючись пісками, і Ельці вперше спало на думку, що мала, певно, просто хотіла отримати машину, коли Елька піде в море.

— Ві-і-і-і! — радісно загорлало дівчисько і першим вискочило з авто. — А-а-а! Пісок гарячий!

Вона побігла до моря, високо закидаючи п’ятки. «Ну й чудово, навіть не треба затягувати її у воду», — подумала Елька, спостерігаючи, як та падає в морські хвилі. Така дитина. Дівча випірнуло поміж хвиль й шалено відпльовувалося й шморгало носом. Певно, сіль щипає. Елька відчула, що посміхається, і змусила себе згадати, для чого тут дівчисько. «Я ж хочу додому, еге ж?» — нагадала вона собі й штовхнула двері. Ногою вона випадково вимела з кабіни трохи пір’я. «Звідки воно тут?» — здивувалася, але часу було обмаль.

Елька рушила до води. Від близькості моря між пальців вже проклюнулися перетинки. Вона на ходу скидала взуття й одяг. Дівчисько незграбно плюскотілося на мілководді, раз по раз відпльовуючись. Мокре волосся злиплося й втратило об’єм, але під водою воно прегарно розвиватиметься. Русалки накладуть на потопельницю чари і вона лишиться вічно юною.

— Ой! — дівчина побачила зовсім голу Ельку й округлила очі.

Елька ковзнула у воду. Навколо неї запінилося море, огортаючи й приховуючи болісну метаморфозу. Ноги стягнуло разом, немов обмотало невидимим скотчем, нестерпно запекло, поки вони сплавлялися в єдиний кавалок плоті. Біль був таким сильним, що на його фоні все решта якось губилося: і прокльовування луски крізь шкіру, і поява зябер. З рота випало кілька зубів — найперше на гострі ікла мінялися передні зуби, а решта повільно змінюватиметься наступні кілька тижнів.

Елька пірнула.

Воду навколо забарвило в рожевий від її крові. Вона змахнула хвостом і за один поштовх проминула хмару рожевого. Це відчувалося як завершення перевтілення. Вона була вдома. При ній хвіст. І сила. Яка ж вона сильна. Елька трохи покружляла у ніжних обіймах води, перевертаючись то догори черевом, то вниз. У воді значно більше можливостей для руху, ніж на спекотній землі.

Зрештою вона випірнула. Дівчисько стояло по груди у воді і напружено вдивлялося в море. Коли Елька піднялася над поверхнею, на обличчі малої промайнула радість. «Ні, байдуже, мені треба подарунок для татка», — Елька відігнала привид жалощів. Цій людині все одно нічого хорошого у житті не світить.

Елька простягнула довгопалу долоню з перетинками поміж напівпрозорих пальців.

— Ходи, — вимовила вона. Голос став закляттям, накинув зашморг на волю людини.

Дівчисько зробило пару кроків вперед. Очі не кліпали. Елька нетерпляче наблизилася до неї. Треба покінчити з цим. Оленячі очі витріщалися так беззахисно, майже обвинувачувально. Елька поклала руку дівчині на голову, збираючись занурити її під воду, аж раптом під ребрами спалахнув біль. Вода зафарбувалася червоним. З Ельки наче випустили не солону кров, а силу моря. Вона осіла у воді, ковзнула рукою до ребер і намацала вістря ножа.

— Ххр, — вона схопила повітря зябрами, а дівчинка ніжно всміхнулася до неї.

***

На березі русалка, звісно, поважчала, тож Урсула не стала далеко її тягнути. Сяк-так виволочила з води, щоб тіло не змило назад, і розім’яла плечі. Рот морської гадини був привідкритий, звідти стирчали гострі зуби. Тіло значно довше за людське, з напівпрозорими, схожими на пакетики з водою, грудьми.

«Ну шо, — подумала Урсула, — я замочила русалку».

Гидкий Кач зацінив би цей жарт, але він виявився мудилою. Та його все одно вколошкала гарпія, яку випустила русалка. Урсула ледь накивала п’ятами від звірюки, ще й вночі довелося остаточно з нею розібратися, а на русалку витратити запас снодійного порошку. З гарпією було важко, однак всіляким месникам ще ніколи не вдавалося поквитатися з Урсулою.

Урсула висмикнула ритуального ножа, якого їй разом з дурнуватою сукнею підігнала Квіткова відьма, і заходилася видобувати Істинний голос русалки. Запопасти його на перший погляд легко: треба вбити русалку в її справжній подобі й вирізати голосові зв’язки, поки та ще тепла. Тільки от біда: людина не може противитися істинному голосу русалки, хай би як не старалася. Русалка накаже тобі втопитися, та й по всьому.

Урсула орудувала ножем, підкидаючи заклять, щоб легше працювалося. На Лисій горі її завжди недооцінювали. Вона ж глуха. Урсула перервала патрання рибини і роззирнулася, перевіряючи, чи ніхто не підкрадається до неї. Пустка.

Нічого. Наставниці теж ще своє отримають. Коли треба, Урсула уникає помсти. Коли хоче, стає її знаряддям.