Полотна

Є місцини, в яких реальність стоншується до розмірів кленового листочка, що прозорими жилками всотує в себе вже морозне осіннє сонце – і ми, істоти, знаємо, що тоді потрапити в халепу стає легше простого. Про так звані «Протоншини» знають лишень одиниці з людської плоті та крові, та й знання те отримують виключно методом набитих гуль або відтятих голів: можу закластися, Ви хоча б раз за життя чули історію про те, як хтось заблукав звивистими стежинами життя або захмелів від темряви густих крон лісу та зійшов зі свого шляху і, як би то сумно не було, кудись зник. А якщо й повернувся, то вже не тією людиною, якою був.

Я, шостий літописець Королівства Макового, Бур’ян Пригородній, родом з двору Розсіяних, трошки знаюся на таких сумних речах. Моє покликання та справа моєї честі: записувати в книгу, сторінки якої зроблені з бабкиних крил, все те, що коли-небудь сталося в Королівстві за ті роки, що вуха мої чують, очі бачать, а серце б’ється. Я вже немолодий, тож на моєму шляхетному віку багато подій знайшли своє відображення на сторінках історії: повстання, заколоти, бунти та численні побоїща, але завжди найгіршими є ті випадки, коли між світами з’являються вже згадані мною вище Протоншини, принаймні тому, що це обов’язково потягне за собою контакти з недолугим чужинцем. Виявлення Протоншини на межі світів – процес, який незворотно збурлює гарячу кров та цікавість істот чи людей з обох світів (чи скільки ж їх там..?) і кожен ж них чомусь вважає, що має повне право увійти на чужорідні території і нічого йому за те не буде, але це не так: на моєму віку та на віку моїх пращурів, попередніх шести літописців, ці відчайдухи завжди закінчували найкривавішими рядками в писаній нами історії. Але одного разу трапилася дійсно плачевна і гірка подія: таким відчайдухом, який вирішив, що йому нічого не буде, виявився король двору Отруйних, Шип Погордий.

Двір Погордого був надзвичайно страшний: ми, літописці, тремтимо щоразу, як нам доводиться описувати це місце – тож не суди, любий читачу, це змазане чорнило! Над двором Отруйних ніколи не сяяло Світило…ні, все ж не сила мені його описувати знову. Краще тобі, любий читачу, перегорнути декілька тисяч розділів назад, аби впевнитися, що я маю рацію і місце це – нечестиве, а мешканці його отруєні злобою та ненавистю до інших і, в першу чергу, до самих себе.

У Погордого були три доньки-принцеси, які між собою абсолютно не були схожі. Старша, Наперстянка, вважалася надзвичайною красунею; про її вроду можна було говорити безкінечно, чому свідчили всі ці черги з прихильників, які щороку вишиковувалися перед неприязними дубовими дверима двору в надії, що Шип їх прийме і впустить всередину. Чорні як ґудзики очі, бліда як у поганки шкіра і білосніжне волосся, яке вона тугим вузлом затягувала в себе на потилиці, тривожили цих парубків, які життя були ладні віддавати, аби хоча б краєм ока побачити її наживо.

Середня, Антуріум, була милою низенькою дівчиною з пухкими щоками і чуттєвим ротом, яку всі в замку Погордого звали «розрадою». Вона була схожа на промінчик Світила; енергійна, як стрімка ріка, і тепла, як вранішнє молоко.

Молодша ж, Віха…про неї важко сказати щось цілісне, таке, щоб запам’ятовувалося: її обличчя було настільки непоказним і миршавим, що навіть після тривалого спілкування з нею Ви, любий мій читачу, навряд би впізнали її в натовпі. Вона була маленькою блідою тінню позаду своїх сестер, але все ж в одному змогла їх перевершити: Віха робила неймовірної краси полотна, на яких, переважно вишивала волоссям єдинорогів та свіжоскошеною травою. Не зрозумійте мене неправильно, але за часів Шипа Погордого були дивно, аби жінка займалася чимось іншим, ніж годинами мовчки сиділа в своїй кімнаті, тому до вишивки так чи інакше були гаразді всі три сестри, та Наперстянці з Антуріум все одно було зовсім далеко до своєї молодшої.

Її гобелени та полотна були такої краси, що кожен, хто дивився на них, втрачав дар мови, а для Шипа, який не міг ані дня провести без війни (можливо тому його двір і носив назву Отруйний, бо те, що він робив із тими дворами, на які ступав, можна порівняти лишень із повним випаленням територій пекучим зіллям) не було нічого гіршого за своїх радників та соратників, які не могли вимовити ані слова. Декількох він навіть стратив, бо думав, що ті над ним насміхаються, поки не зрозумів, у чому суть: кожен, хто перед цим дивився на картини Віхи не міг вичавити з себе ані слова. Я і сам колись, на запрошення самого Шипа, завітав до двору Отруйних, аби задокументувати одну з його нарад. Перед цим принцеси запропонували мені глянути на свою вишивку: Наперстянка вишила трошки косоокого терміта, який слухняно лежав біля ніг своєї господині; Антуріум – невиразний силует пеґаса, якому за пів року все ніяк не могла дошити крило, бо все виходить не так, як вона задумала, а Віха, яка стояла найтихіше, винесла ціле полотно тільки тоді, коли ми з сестрами розчинилися у вмовляннях на цілих п’ятнадцять хвилин. На ньому було зображено двір Отруйних, і він був таким же жахливим, яким був у своїй реальній подобі: здавалося, що картина навіть передає цей огидний запах нечистот, від якого потім тиждень не можеш відмитися. А потім – гоп! – і наче хто мені на язик поклав кіло хурми – у роті стало настільки в’язко. Мені пощастило, що Шип уже почав здогадуватися, в чому тут проблема і моя стара голова досі знаходиться в мене на плечах, бо, наприклад, особистому літописцю представника двору Сухостійких пощастило значно менше – подейкують, що його голова на шпичаку досі прикрашає тут чийсь двір, так, на знак сили та правління Шипа Погордого.

Коли Король з’ясував, що причиною німоти його численних помічників є полотна Віхи, він суворо заборонив їй показувати свої картини будь-кому, хто опинявся в замку. Дивне прохання, якщо враховувати, що Віха сама б ніколи не показала свої картини іншим через свою сором’язливість та спокійну вдачу, але, на жаль, воно все ж не спрацювало, бо все одно під час Загальних зборів знаходилася пара-трійка горопашних, які ані слова не могли вимовити. Король тоді не на жарт розлютився – це означало тільки одне: Віха все одно знаходить можливість показати свої картини всім, хто перебуває в замку! Шип, дисциплінований і до дрібниць точний в усьому, не міг пробачити таке свавілля навіть своїй власній дитині, тож наказав закинути Віху до Сімох веж – в’язниці двору Отруйних (іронічно, що в інших дворах Королівства в’язниці займали тільки одну вежу, та й вона ніколи до вінця не заповнювалася, таж Погордому ледве вистачало тих семи, аби вмістити кожного непридатного…а що вже казати про ту кількість страчених бідолах?!). На думку Короля, сидіння в темній вологій кімнаті без вікон та путніх занять мали навчити його дитину послуху краще, аніж він сам.

Того ж вечора Віху зібрали і доправили до в’язниці, якщо під словом «збори» можна трактувати «грубо схопили і кинули до воза без жодних речей». Ті полотна, які знайшли в її кімнаті, було вирішено в терміновому порядку заховати у коморі, ключ від якої матиме тільки Король – все ж ні в кого не підіймалася рука знищити всі ті витвори мистецтва. До того ж, як виявилося, Віха вишила портрет майже кожного мешканця замку та двору, кожного воєводи та речника, літописця та солдата, командира та оповісника, які часом навідувалися до Шипа під час обговорень чергових майбутніх історичних вершень – навіть Погордому, про серце якого не можна було сказати іншим словом, аніж «кам’яне», десь там у грудях занило від любові до донечки та її чесній пристрасті до життя двору.

(От тільки ані відсутність Віхи в замку, ані «поховання» її картин ніяк не допомогли: все одно бували ті, хто не міг вимовити і слова. Шип почав сумніватися в тому, що винною все ж є його дитина, але вголос свою потенційну хибу він категорично не хотів висловлювати. Хоча, як один із літописців і тих людей, які володіють різноманітною інформацію з різних вуст і, як наслідок, різних джерел, мушу визнати, що не такий вже Шип і був неправий: помилки припустилися його сліпоокі економки, які не помітили, що на кожному вишитому Віхою обличчі є лиховісна деталь, майже незрима, якщо не приглядатися до портрету неозброєним оком: білий, ледве-ледве помітний стібок, який простягається від одного кутика роту до іншого…).

Тим часом Віха, яка скніла за ґратами, могла з легкістю назвати цей період найкращим у своєму житті: так як вона була королівською дитиною, умови її перебування там були «пом’якшеними», себто її годували значно краще і частіше, аніж інших, тож вона з радістю витрачала свій час у тій темній комірчини на неробство та байдикування. Одне її все ж гнітило: без улюбленої справи Віха помітно нудьгувала, та й настільки, що почала робити ті речі, яких би ніколи не робила за спокійного палацового життя – стала розмовляти з незнайомцями. Поки охоронці не бачили, вона та інші в’язні просували свої вуха та вуста за ґрати і починали перемивати кісточки всім, хто жив у дворі Отруйних – чого їм боятися природнього бажання живої істоти обговорити свого ближнього, якщо їх вже покарано і наклеп не матиме сенсу?! Скільки ж років вони того чекали, аби словесно загидити політику Погордого (впевнений, в історії в’язнів Семи веж мав-був з’явитися бодай один, який навмисне опинився за ґратами виключно заради того, аби вивалити на когось іншого свій мовленнєвий потік)!

Дочекавшись, поки вартові підуть перевіряти інші вежі, або просто відволічуться на гру в карти, бранці вивалювали один на одного найрізноманітнішу інформацію на світі. Один із заколотників, який перечікував тут декілька днів до своєї страти, поділився наступним:

– Ви чули, що Погордий знайшов Протоншину і спробує піти війною на справжній світ?

Запала незручна мовчанка. Всіх ця заява, очевидно, спантеличила, адже звучала вона, м’яко кажучи, шокуюче, та й, до того ж, бували такі бранці, які були очевидно не при собі – божевільні самітники, яких і слухати не було варто. Хтось м’яко запротестував, адже, ну, хіба таке можливо?! На Протоншини, як малі та дурні діти, завжди наштовхувалися люди зі справжнього світу – мешканці Королівства ж ніколи не потикали до них носа, бо знали, що це неминуче обернеться чиєюсь смертю…

– Маячня! – вигукнув один із бранців, обличчя якого прикривав каптур.

– Хтозна, – з гірким смішком віджартувався його сусід. – Погордий, відверто, божевільний тип. Може нам всім і пощастило, що ми доживаємо свої останні дні і не будемо бачити цього фарсу.

– Дядьку набридло воювати по один бік, – провадив голос з іншого куточка вежі.

– Ні, насправді, – перебив їх бранець, який вивергнув цю шокуючу інформацію, – він вважає, що воювати з людьми справа набагато легша, аніж воювати з іншими істотами. Хтось колись тут бачив реальну людину? Кажуть, їх можна умертвити, якщо покласти до рота три пута солі…

Все, що зробила Віха, почувши слова інших бранців – з усіх сил вхопилася за поділ своєї тюремної роби і відірвала він неї невеличкий клаптик. Їй і цього було достатньо, аби зробити задумане. Вона потягнула за ниточку, яка стирчала з надірваної тканини, і сукала її до тих пір, поки її довжина не сягнула декількох метрів. Тоді Віха з головою занурилася у нутрощах свого імпровізованого ліжка, в пошуках такої соломинки, яка буде достатньо твердою, аби зубами їй можна було надати необхідної форми. Так, серед соломи, Віха знайшла якусь гілочку, яку переминала між зубами впродовж декількох днів і все це під невгамовні розмови бранців про те, що війни ніяк не оминути: нещодавно в двір Отруйних прибули дослідники, які вишукують Протоншини, а з ними і комітет, який вирішує, яку небезпеку вона може нести. Усіх їх, за чутками, було вбито, тільки вони просунулися до тієї зони, де Протоншина сягала двору Отруйних – вочевидь, за наказом Погордого, аби ті не сміли перешкоджати майбутній війні. Бранці помітно смакували цю новину й перекочували це все на язику так, як Віха перекочувала на язику гілочку, поки та не стала достатньо гострої форми, аби нею можна було користуватися як голкою. Тоді дівчина всілася простісінько на підлогу і почала робити те, за чим, має визнати, так сумувала – шити. Вона вигадала великого і розкішного пеґаса, але він, хоч і був істотою благородною та холоднокровною, на її шитві стояв на дибах, наче намагався когось скинути зі своєї спини. Візерунок зайняв у Віхи цілу добу, а коли був готовий, то дівчина передала йому охоронцю.

– Бранцям заборонено передавати пакунки, – гаркнув той.

Віха пояснила, що це для її рідної сестрички.

– Ні, категорично не можна! – гаркнув охоронець.

Віха пояснила, що це для її рідної сестрички – вона дуже сумує за нею!

– Я що, з першого разу не зрозуміло пояснив?! – гаркнув охоронець.

Віха пояснила, що це для її рідної сестрички – вона дуже сумує за нею, а та, от, як їй передали, нещодавно захворіла і їй просто необхідно мати новенький носовичок!

Врешті-решт, охоронець закотив очі і вирвав із рук Віхи клаптик тканини, який, на справді, навіть носовичком було важко назвати. На шиття він намагався не дивитись, бо чув історії про те, що з істотою може зробити робота Віхи. А все, що залишилося дівчині – чекати.

А вже зранку бранці повисолоплювали голови і ділилися свіженькою пліткою, яку нишком почули з розмов охоронців: Наперстянку, старшу доньку Шипа Погордого, короля двору Отруйних, принцесу Отруйну, під час її ранкової прогулянки верхи на її особистому пеґасі було брутально вбито її ж твариною – той скинув її зі своєї спини і не підпускав до себе нікого, поки не затоптав Наперстянку до такого, що вона перетворилася на криваву масу.

(Випереджаю ваші запитання про те, а чому ж Віха настільки негативно сприйняла війну зі справжнім світом, наче це не її рідний батько ледве не щоденно впродовж її життя громив інші двори Королівства?! Віха дуже закрита істота, тож її справжні мотиви я, чесно кажучи, навряд Вам розкрию, але маю підозру, що це тому, бо їй діагностували алергію на людський запах на її п’ятдесятий день народження, коли якийсь вгашений пастух випадково потрапив до Протоншини і заблукав у дворі Отруйних. Перемога Погордого над справжніми неминуче б поєднало два світи між собою і дівчині довелося б постійно терпіти цей головний біль і шмарклі, а це була та ситуація, в якій легше було влаштувати цілий заколот, аніж просто попросити свого батька щось не робити…

«Дурна причина», – подумаєте Ви. Так й історія ця недарма в літописі знаходиться в розділі «Випадки дурного правління»…).

За законами двору Отруйних, де смерть хоч і була явищем постійним, загибель члена королівської родини все ж залишалася найстрашнішою подією, тож було оголошено траур, який тривав стільки днів, скільки років було загиблому: в цьому випадку траур тривав сто тридцять днів, адже стільки років було принцесі, коли вона загинула. Погордий страх як не любив ці траури – гірше за смерть власної дитини для нього були ті дні, коли йому не випадало воювати, а тоді, коли весь двір вкривали чорні траурні рядна, закон закликав складати зброю та думати про того, хто помер. Віха, на свій превеликий жаль, навіть у в’язниці підпадала під правила родини Погордих, тому Шип звільнив її достроково, аби та могла доєднатися до родинного трауру.

Віха була задоволена тим, як, здавалося, батько забув про свою мету іти війною на справжній світ. Він затулив своє тіло від інших масивними дубовими дверима своїх покоїв і впускав тільки тих слуг, які заходили до нього з тацями до вінця набитими їжею. Так і просидів там сто двадцять дев’ять днів, поки на сто двадцять дев’ятий не розчахнув двері своїм плечем, попередньо обтягнутим в обладунки, і не заявив:

– Запрягайте єдинорогів, пеґасів, сколопендр та тарганів!

Того дня Шип Погордий оголосив війну двору Озимих, які були до цього абсолютно не готові: озимки та озими були тихими роботящими істотами, яким би й в голову не прийшло встрягати в будь-які сутички та конфлікти, тому цей вчинок зі сторони Погордого недвозначно продемонстрував, що король зголоднів за кров’ю і ніщо не зупинить його подальші наміри. Весь вечір отруйні та отруйтянки спостерігали, як сп’янілі воїни Шипа, верхи на велетенських жуках, горланили пісень, поки тяглові павуки за ними тягли вози, напхані головами мешканців двору Озимих. Впродовж наступних декількох днів Шип разом зі своїми військом тільки те й робив, що набігами грабував, ґвалтував, катував та вбивав інші двори із такою затятістю, що небо над Королівством аж почорніло від того диму, який курився зі зруйнованих домівок, а повітря стало таким густим, що дихати було важко – здавалося, наче вдихаєш рештки мертвих. То були страшні часи для Королівства і саме тоді, після чергового погрому сусіднього двору, Погордий офіційно заявив перед своїми підданими, що на цьому він зупинятися не буде – планується війна зі справжніми землями.

Віха тієї ночі не змогла зліпити повік: їй уявлялися люди, які снують її Двором, най навіть у якості рабів, і серце її сковувала огида. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому ж її батьку настільки не сидиться, якщо він має абсолютно все, що йому заманеться: то королю настільки не подобається правити? Так хай перестане бути королем!

На ранок двір Отруйних сколихнула звістка: король і його середня донька серйозно занедужали. Вісі, зрозуміло, суворо заборонили їх відвідувати, тому ті симптоми, які в них проявилися, дівчині пояснили за зображеннями з якогось медичного атласу, аби вона могла спостерігати, чи немає в неї якихось подібних негараздів із самопочуттям. Але Вісі стало зле навіть він самого споглядання в ту книгу, де картинки розташовувалися під назвою, яка була написана староотруйною. На зображеннях було змальовано зотлілі рештки, а олівцем знизу було дописано переклад, який означав таке: «ФІНАЛЬНА СТАДІЯ». На попередніх картинках-стадіях було змальовано жінку, яка лежить на ліжку, повністю вкрита пухирями. На тих зображеннях, де її пухирі набували все більш і більш небезпечних проявів хвороби, було показано, що коли ті розриваються, з них починає струменіти полум’я, яке ніяк не можна загасити, якщо тільки не здобувати спеціальні настоянки, але біда в тому, що рослину, яка є основою цих ліків, було знищено ще десятки років тому, коли Погордий до тла зруйнував одне родюче селище на межі дворів Макоцвітних та Озимих. Таким чином, істота просто лежить і буквально горить і процес цей, зрозуміло, триває лічені дні, якщо не години, якщо зважати на рівень імунітету та витривалість хворого. Віха не могла відірвати своїх очей від зображення, де у дивній чорній масі лежав почорнілий череп бідолашної постраждалої жінки і все думала, що це все ж занадто і вона не може приректи своїх родичів на таку страшну смерть.

(Чи думала Віха з таким жалем про Наперстянку, яку вона вбила цілком цілеспрямовано? Не будьте наївними! Немає нічого отруйнішого на світі, ніж ненависть та заздрість молодшої сестри до своєї красивої старшої).

Віха знітилася, адже вона абсолютно не бажала смерті середній сестрі. Її останнє полотно мало за мету зовсім інше. Вона прожогом підірвалася і побігла в свою майстерню, де останні декілька днів вишивала надзвичайно реалістичний, але абсолютно неприпустимий автопортрет, за який Погордий їй з задоволенням зніс би їй голову: на ньому Віха сиділа на розкішному троні, а її маленьку голову прикрашала корона, яка на її кістлявому тілі виглядала настільки недоречно і непропорційно, що, здавалося, від одного різкого руху зможе зламати її тонюсіньку шийку. Віха осягнула, якої помилки припустилася: не зобразивши середню сестру, її бажання стати королевою хоч і могло збутися, але не в якийсь фантастичний спосіб, а так, як це має статися – через смерть всієї своєї родини.

Руки Віхи тремтіли – вона схопила вишитий гобелен і кинула його в камін. Шиття не встигло до пуття догоріти, як до неї в кімнату ввірвався один із речників Погордого і повідомив, що Антуріум, середня донька Шипа Погордого, короля двору Отруйних, принцеса Отруйна, тільки що в пекельному полум’ї, яке зжерло все її тіло, випустила свій останній дух.

Батьків ж стан покращився, не пройшло й десяти хвилин з того моменту, як вогонь, німий, але жорстокий свідок, не залишив по собі жодних доказів її вчинку.

І знову той самий траур і темні одежини на всіх живих істотах двору. На цей раз впродовж наступних ста днів, бо Антуріум прожила саме сто днів. Віху нудило від самої себе, але якась інша її сторона, якийсь голос з пустки підсвідомості намагався виправдати її дії тим, що вона робила це все виключно заради злагоди в Королівстві, тож провину за всі ці скоєні вбивства, в першу чергу, слід перекладати на Погордого. І цей траур дійде до свого логічного кінця, але, як показав минулий досвід, це лишень миттєва заслона червоної ганчірки перед розсердженою сколопендрою, тож Віха не раділа тому, як крики та звуки зіткнення клинків ненадовго принишкли над Королівством. Вбити себе заради чергового короткотривалого трауру задля того, аби ці дев’яносто днів трауру її батько лиш гостріше заточував вже підготовлені клинки? Вбити батька і залишитися головною на престолі, що безпрецедентно дорівнюватиме смерті через численні заколоти, які зчиняться після того, як у ненависному всім Королівстві дворі політична ситуація погіршиться? Ні, ні, ні…все не те..!

Тож до чого ж прийшла наша Віха, поки сукала нитки для чергового полотна, яке мало допомогти їй зупинити свого підступного батька і зберегти бодай якійсь спокій посеред Королівства?

Та ні до чого путнього: вона просто вишила, як головного радника короля проштрикнуло наскрізь садовим кам’яним гномом, коли той послизнувся на банановій шкірці, а його улюблену намісницю зобразила роздуту від глистів –просто так, аби перевірити, чи підірве це дух Погордого більше, ніж загибель двох доньок. Сталося достеменно так, як і завжди: змальоване Віхою збулося, але на короля ніяк не вплинуло – стомлений своєю бездіяльністю (читайте, стомлений нудьгувати не куштувати крові на своїх вустах) він навіть трауру не оголошував, лишень придумав байку, що радника і намісницю було спіймано в одному ліжку разом, за що їх і було покарано (Шипу чесно не хотілося визнавати, що його головний радник, і за сумісництвом причина кожної треті смерті в Королівстві, помер від бананової шкірки, яку викинув, пардон, сам король ввечері напередодні).

Однак, як ви вже могли зрозуміти, Віха була нічим не краща за свого батька, хоч і в досягнені відносно хороших цілей, тож кара для дівчини була все жнеминуча: одного дня, коли покоївка прийшла прибирати кімнату принцеси, їй в око впав ескіз, який Віха планувала перенести на полотно: батьків улюблений пеґас з відрізаними крилами. Покоївка без зайвих роздумів схопилася за ескіз і віднесла королю, бо це був її священний обов’язок мешканки двору (ну, і їй би за це доплатили чотирма відрами свіжої черешні), бо то був беззаперечний доказ того, що остання жива принцеса намагається каламутити воду. Розгніваний король наказав перерити кімнату доньки, де й знайшлися докази її пагубного для королівства «підліткового бунтарства», як назвав це один з бранців, з яким я переховувався, коли свідчив на одній із битв під Банановою рікою. Серед знайдених речей, зокрема, була й вишивка з радником та ескіз Віхи з короною на голові.

Погордий без зайвих слідств, роздумів та свідчень наказав Віху до страти, але, хоч йому нічого не заважало знести її голову тут і зараз, вирішив доньку своєрідним чином помучити: якщо вона так проти війни зі справжнім світом, то помре вона тільки того дня, коли ця війна почнеться, не здатна цьому ніяк зашкодити. Віха, як істота, не сильно схильна до словесних перепалок із дорослими, мовчки прийняла свою долю і почала очікувати своєї страти.

Історія ця добігає свого край нещасливого кінця: Шип Погордий і справді рушив із війною на справжній світ, аби не тільки Королівства стали свідками його сили, а й звичайнісінькі люди. Він готувався днями й ночами, муштруючи свою армію бойовим прийомам, а голову – знаннями про людей (важко уявити, яка ненависть його б охопила, якби він дожив до цих часів і дізнався, що люди, замість відправляти свої чад у ліс виживати десять років, просто ведуть їх до школи. Він би зійшов з глузду!). Для початку захоплення справжнього світу король обрав Лондон: не тільки тому, що туди вела Протоншина (подивимося правді в очі, а куди ж він ще міг піти, якщо туди не вела Протоншина…?), а й тому, що їхні оповідки й легенди й досі пістрявіли згадками про те, що «позаземні» істоти можуть бути добрими. Тактика, насправді, надійна: поки людина витратить час на роздуми, хороша перед нею істота чи ні, її вже спіткає лезо в оці. Ешелони вирушили, а всі жінки двору пролили свої аніскілечки не театральні сльози, ведучи в бій тирана Королівств (його відчутність означала, як мінімум, те, що в хатинах можна буде залишати ввімкненим світло хоч на всю ніч, а також те, що тепер можна їсти банани, які були під суворою забороною з тих пір, як «один із диявольских виплодків» вбив радника Короля). Здавалося б, що могло піти не так (добре, я передбачу вашу відповідь: все!) в такої кровожерливої істоти, як Шип Погордий?

Звичайно ж, як завжди, палиці в колеса своїм батькам пхають саме діти.

Того дня, як Шип Погордий вирушив із війною до справжнього світу, було проголошено офіційну страту Віхи, молодшої доньки Шипа Погордого, короля двору Отруйних, принцеси Отруйної. Дівчину одягли в дорогі шати, в яких прийнято було страчувати представників королівської родини (ще один прямий доказ безглуздої політики Погордого: нащо ти витрачаєш кошти на дорогі тканини, які зараз попсуються кров’ю..?). І, хоч класичним варіантом була шибениця, Шип обрав для неї обезголовлювання, адже вирішив, що хоче мати голову доньки як своєрідний трофей – як доказ, яким можна буде залякувати всіх заколотників-початківців і як чуттєву цяцьку-спомин про свою доньку, адже від тіл його старших нащадків нічого не залишилося. І хто ж ми такі, аби нехтувати волею короля? Все було готово так, як він і хотів: з одягнутим у золоте катом та літописцем з кожного двору, яких він прикликав, пригрозивши територіям тих, хто не з’явиться, новою війною. І так ми сіли в слухняний рядочок, приготувавши пера, аби записувати, що буде з кожним, хто піде проти волі короля Шипа Погордого.

Але, натомість, задокументували отаке:

«Віха, молодша донька Шипа Погордого, короля двору Отруйних, принцеса Отруйна, шокувавши всіх присутніх, вирвалася з рук ката, гарячкувато відбігла у сторону всіх присутніх, попутно скинувши з себе верхній одяг і безсоромно продемонструвавши надзвичайно строкате спіднє, на якому було зображене невідоме, вочевидь, людське місто, охоплене червоним нестримним полум’ям. Перед тим, як бути застріленою охороною, Віха, молодша донька Шипа Погордого, короля двору Отруйних, принцеса Отруйна, проголосила таке: “Я волію, аби щось було нічийне, аніж батькове!“».

Ви, певне, розумієте, чим все закінчилося: Погордий разом зі своїм військом дійсно загинув у вогні. Чи зміг він досягнути Лондона і розпочати бойові дії принаймні в зачатку – невідомо. У дворі запанував неспокій: залишившись без правників, містяни почали запеклу братовбивчу війну в спробах з’ясувати, хто був найбільш прихильний Погордому і тепер заслуговує на те, аби зайняти його місце. Кажуть, ті, хто залишився, воюють й донині.

Віха ж нанесла збитків не тільки власному батьку та його двору: людське місто, як я потім дізнався з історичних книжок, що оспівують справжній світ, постраждало настільки, що подія увійшла в справжньоземіські підручники і понесла назву «Велика лондонська пожежа».

Тепер ви розумієте, що я мав на увазі на початку цієї. Навіть у чарівному світі глупство та надмірні гордощі – найгірше прокляття.