Храм-привид

Блискавка розірвала чорне простирадло ночі. На мить стало добро видно промоклий чорний ліс, що стомлено хитався від поривів вітру. Дорога різко завернула вправо, й водій притиснув гальма. Рівно розподілене навпіл полотно траси не передбачало кінця.

Знаки змінялися один за одним. Грім важкою брилою розкришився десь за горизонтом.

– Один, два, три, чотири...

Десь зовсім поряд засвітилося, як удень. Різкий порив вітру сильно хилитав пландеку, від чого водій почувався капітаном корабля. Колись бабуся говорила, що якщо порахувати проміжок між громом та блискавкою, то можна дізнатися як далеко б'є остання. Чотири кілометри. Надто близько.

Тим часом, ліс минув. Зліва, над полем, гахнуло, ніби з гармати. Чоловік, що міцно стискав кермо, здригнувся й пригадав його матір, побажавши їй не найкращої долі.

Навігатор вже давненько відмовився ловити зв'язок із супутником. Телефон же сів, не заряджений вчасно. Потрібно було почекати, аби ґаджет хоча б з півгодини постояв на підзарядці, щоби увімкнути його. Лише радіо, затинаючись, щось намагалося розповідати чужою мовою.

– Бодай би йому...

Водій зітхнув і помотав головою. Час доставки товару, що його віз водій з точки А в точку Б, не тиснув аж так, щоб їздити такою паскудною погодою. Просто занадто важко було у цих краях знайти хоча б дикий паркінг, не те, щоб якийсь інший. Тим більше, без навігатора.

– Працюй, трясця твоїй...

Небо освітила блискавиця. Бусяж знову проїжджав повз ліс. Дорога тут була легшою – дерева захищали від вітру. Але ніколи немає певності, що...

В небі знову розкололася важка брила на мільярди дрібних шматочків льоду, які на землі оберталися великими краплинами. Краплі зливалися в мокрі водяні хлисти й били по склу автівки, двірники якої заледве встигали розганяти нахаб, що лізли на шибу, ніби зголоднілі зомбі. Метрів за триста попереду засвітився промінь розряду, що вдарив прямісінько у стару сосну. В середині липня вона стояла голісінька, й місцями навіть без кори.

Водій з'їхав на обочину й увімкнув аварійку. Кілька секунд судомно вдихав повітря й намагався вгамувати тремтіння в тілі. Потім брудно вилаявся й витер піт з чола. Раптом помітив поворот вправо, якраз перед деревом, що впало. Біля повороту стояв знак з написом назви якогось населеного пункту іноземними літерами. Село це було чи місто – не зрозуміло. Але це була непогана ідея на зупинку для ночівлі.

Юрко, так звали водія, дістав цигарку, запалив та й відкрив тоненьку шпаринку у вікні. Кинув погляд на навігатор й іще раз спробував його запустити. "Немає зв'язку," – писав зрадливий ґаджет.

Юрко розстібнув бігунок на худі й зняв її, жбурнувши з серцем на сидіння поряд. Випив води з пляшки. Побарабанив пальцями по керму. Й поглянув іще раз у бік повороту.

Позаду найближчий населений пункт був досить далеко. А до цього, згідно з дороговказом, було лише 35 км.

Дорога не стала приємнішою. До зливи, темряви й вітру додалася ще й нерівна дорога, яка поміж такими ж водіями, як Юра, називалася ландами.

Попереду хриплим баритоном завивав вітер, скрипіли старі сосни, та хльоскав батогами дощ. Розмірено бурчав мотор старої Івеки й попискували двірники під акомпанемент звуку: "Кхахк!", – який видавала машина, підстрибуючи на вибоїнах. Інколи до цих звуків додавався відбірний прокльон до його матері, лише не зрозуміло-таки, чиєї. Густа темрява лісу розрізалася тільки фарами робочої Івеки. Ґрунтова дорога звертала то вліво, то вправо. Але Юрко проїхав добрих півтори години, а до бажаного поселення так і не доїхав. Схоже, він заблукав.

Тим часом, дощ не вщухав. Відволікшись на дорогу, водій навіть не помічав ані блискавок, ані грому. Машина постійно намагалася з'їхати набік. Доводилося її «ловити» й знижувати швидкість.

Раптом знову десь попереду досить сильно гримнуло. Чергова блискавка розрізала ліс. Лише цього разу Юрко побачив вдалині високі готичні шпички храму й світло.

Ліс рідшав.

– Дякую Тобі, Господи!

Юрко знову закурив і сповільнив хід. Біля під'їзду до храму була широка, вимощена бруківкою, площа зі знаком "Р". Сама споруда була темно-бурою, майже чорною. Поперед дверей – східці, щонайменше, двадцять. Над дверима ковані квадратні ліхтарі з дашком. Сам вхід був трохи прочинений.

Водій припарковав Івеку. Врешті заглушив мотора, зітхнув, і знову запалив. Увімкнув світло в машині й поглянув на годинник.

За чверть північ.

«Варто було б сходити запитати», – мелькнула перша думка.

«Але ж тут знак», – заперечив сам собі.

Наступна затяжка дала ясність.

«Сходити до вітру. Поїсти. Помити ноги. І спати. Завтра звідси ще треба виїжджати якось».

Справляти потребу під храмом, хоча й не православним, Юрко не став. Тому накинув худі й побрів у ліс навпроти храму. Під ногами противно хлюпало. Юрко зрадів, що не взув кросівки – бо ноги були вже мокрі, але ж резинові шльопанці сохнуть швидко. Гілки колючих дерев і кущів хапали його за шорти, бо одразу за дорогою дерева стояли впритул одне до одного. Зрештою, Юрко зупинився. Бо ж, дивна річ відбувається з цією потребою: можна однаково сильно хотіти до туалету. Але з наближенням можливості випорожнитися терпіти стає дедалі важче.

З відчуттям абсолютного блаженства Юрко повернувся, зав'язуючи мотузочку на шортах. І зойкнув з несподіванки, смикнувши її так, що правий кінець сховався без можливості його дістати.

За спиною в нього стояла витесана з дерева фігурка його зросту (а Юрко мав метр шістдесят сім). Це був якийсь витесаний дід з довгою бородою, в середньовічному шоломі й кольчугі. В руці його – меч. Риси обличчя різкі й грубі: вибалушені великі очі, ніс картоплиною й товсті губи, презирливо викривлені.

– Господи!..

Юрко похитав головою сам до себе й вийняв мотузку з шортів повністю, поклавши її до кишені. Дорогою назад він вже роззирався, приглядаючись, чи є ще такі ж фігурки в лісі, чи ж то єдина така. «Цікаво, – подумав Юрко. – Що ж це за дивний храм?»

Оскільки, вже був чоловік геть мокрий, то вирішив сполоснути ноги й шльопанці, та й нагріти собі щось поїсти.

Але бочка з водою виявилася порожня. Докладно оглянувши її, чоловік знайшов дірку збоку. Згадавши вже вкотре його нещасну матір (напевне, вона не могла спати від гикавки), Юра відкрив кришку з гречаною кашею й вилаявся знову. З-під кришки смерділо бензином та кислотою. «Зіпсувалася», – закопилив губу чоловік. Відставив каструлю і заліз спати голодний та злий, прихопивши з собою кілька нашвидкуруч зроблених бутербродів.

Щойно сон зморив втомленого чоловіка, хтось голосно й настирно почав гупати у дверцята автівки.

– Гей! Прокинься! Прокидайся!

Його матір знову гикнула. А Юрій дістав сухі шорти з наплічника і зліз з курника донизу, на водійське сидіння. Витягнув цигарку і відімкнув двері.

– Чого кричиш?

Він примружив заспані сірі очі від ліхтарика, що світив прямо в обличчя, і провів рукою по голеній голові – було досить прохолодно. Буря не стихала.

Ліхтарик опустився. Перед Юрком стояв старий дід, років за сімдесят. Довге сиве волосся, борода аж по груди. Одягнений у чорну рясу, не зважаючи на те, що вже за північ. Юрко кинув швидкий погляд на циферблат. Він показував 00:40.

– Доброї ночі, подорожній...

Він заговорив чисто українською мовою. Це було дуже несподівано й дивно.

– Я настоятель цього храму. Бачу, ти працюєш на своєму авто. Певне, не відмовишся від гарячої купелі й зручного ліжка. До ранку переночуєш, та й поїдеш собі. Я побачив по номерах, що ти – земляк. Не міг не підійти. Вибачай, що збудив.

Юрко здивувався ще більше. За два роки їзди у трасі це перший випадок, коли комусь не байдуже. Але відмовлятися не став. Надто спокусливою була пропозиція помитися. Водій не був у душі вже днів з шість (якщо не рахувати зливи).

Тому лише похитав головою із вдячністю, замкнув автівку, та й побрів вслід за настоятелем храму. В того ж, як не дивно для такої пори доби, рот не закривався.

– В нас тут рідка хто буває. Тому, я радію гостеві... себто, тобі. Я спочатку очам не повірив. Ти не дивись, що тут паркінг такий. Бруківка тут стара. А знак лише новий. Цей храм ще у 888 році був збудований.

Дідок завів його всередину. Він досить спритно видерся по східцях, спираючись на високий дерев'яний ціпок.

– Двері лиши. Добрий храм завжди відчинений. Я тут постелю. Прямо всередині. У нас, звісно, є господарські споруди на території храму, але... Ти ж розумієш.

Він махнув вільною, лівою рукою.

– Я старий, не маю сили щось лагодити власноруч. Храм далеко від туристичних маршрутів. Ніким не спонсорується... То й що, що історична пам'ятка. Всі вже забули... Ніби й не було.

Він завів Юрія в маленьку кімнатку. Всі меблі були, як і сама споруда, з дерева. Грубо обтесаний старий стіл, лавка під стіною, плетена власноруч доріжка посеред кімнати й чиста, білосніжна накрохмалена постіль. У кутку стояла дерев'яна діжка. Вона була майже до верху заповнена водою, що парує.

«Трясця, ніби в середньовіччя потрапив!» – подумав Юрій. І з жалем пригадав свій звичний курник – не новий, але якийсь... Нормальний.

Але відмовлятися було вже пізно. І зовсім не зручно.

– Туалет, звісно, надворі. Але, не хвилюйся, диких звірів тут не буває. Все ж, до селища близесенько. Ім'я моє Михаїл. Якщо щось треба... А тебе як кличуть в миру?

– Еее... Юра...

В миру? А як іще буває?

– Хе-хе, – несподівано хитро захихотів отець Михаїл. – А я знаю.

Юра зніяковів. Щось йому не сподобалося в цьому хихотінні. Йому, взагалі, подобалося тут все менше й менше.

«А що ти хотів? Водопровід і каналізацію? Це не готель. Переночуєш собі до ранку, а тоді поїдеш. Теж мені...» – вилаяв він сам себе.

– Зараз принесу тобі юшки. В нас піст сьогодні. Але, що маємо... як говориться, чим багаті. Ну, влаштовуйся.

І він вийшов, притягнувши за собою важкі дубові грубі двері. Десь ліворуч по коридору ще долинали його кроки: «Шарк-шарк-цок, шарк-шарк-цок». Потім стук дверей і тихе бубніння з-за них.

«Принаймні, тут не буду почуватися, ніби в гойдалці чи люльці».

Коли в двері постукали, Юрій тривожно підхопився. Виявляється, він заснув прямо в діжці з водою. Хотів, було, пробурмотіти прокльони, але вчасно згадав, де він є.

В животі протяжно забурчало. Юра ледве встиг натягнути шорти й футболку, як стук повторився.

За дверима стояв хлопчик з глиняною мискою супу. Він тримав її лівою рукою за низ. Вона густо парувала. Але обличчя хлопчика, на вигляд років десяти, лишалося незворушним. Він щось пробелькотів іноземною мовою. На що Юрій незграбно подякував, посміхаючись, і почуваючись ідіотом. Хлопчик підвів чорні оченята на чоловіка. Пильно подивився у них. А потім показав пальцем спочатку на миску, потім – на маленький столик біля дверей.

Юрій здогадався, що хлопчик просив лишити тут брудний посуд. Він, було, простягнув руки, аби взяти миску з рук дитяти. Та хлопчик похитав головою і зайшов сам, аби поставити її на стіл. Потім мовчки вийшов.

Юрій лишень проводив його поглядом, думаючи, що непогано було б і ложку до юшки. Коли обернувся на стіл – там вже лежала груба дерев'яна ложка і шмат домашнього житнього хліба.

«Певне, він тримав це десь... у кишені?» Юшка пахла божественно. Чоловік ніби опинився в дитинстві, на бабусиній кухні, коли дідусь приносив кілька окунів і дрібної рибки. А бабуся варила смачну уху. З пшоном і кропом. Він простягнув руку до миски, аби підтягнути її. Але тут же з зойком відсахнувся: він ніби засунув руку до палаючої пічки!

Чоловік схопився за вухо і ображено тоненько заскімлив. Його погляд ковзнув по кімнаті і тут чоловік знову вражено завмер. Він навіть забувся про опік – відпустив вухо.

Ані діжки, ані води у кутку не було.

Але він щойно з неї виліз! Виходить, поки Юра стояв за дверима з хлопчиком, хтось виніс діжку з водою. З двадцятьма п'ятьма літрами води. Але як?

Юра пильно роззирнувся. Оскільки, звичайних дверей тут не було, чоловік зробив логічний висновок. Тут мав би бути потаємний вхід.

«Господи, прости й помилуй!» – Юра перехрестився тремтячою рукою. Навіть суп тепер здавався на смак води з піском. Але, яка б бісовщина тут не відбувалася, Юра не хотів розізлити цих дивних людей. Тому, висьорбав усе, обпікаючись і розливаючи суп на голі дошки стола.

«Оце я втрапив у халепу! Хоча, може я просто себе накручую. У мене просто з нервів розгулялася фантазія.»

Нащупавши в кишені пачку цигарок, Юра побрів до дверей з глиняним горнятком у руках.

За дверима Юрка зустрів довгий коридор. В обидва боки він скінчався поворотом. Гість храму лишив горщик на столику і повернув у ту сторону, з якої, як йому здавалося, вони з отцем Михайлом прийшли. Скрізь панувала така тиша, ніби в храмі була повна звукоізоляція. «Може, гроза вже скінчилася?» – подумав Юрій. Повертаючи вправо, він мимоволі озирнувся. Горнятка на столику вже не було. Юрко відчув, як по спині його попестив холодний вітер.

За поворотом виявилася велика простора зала. В центрі знаходилося підвищення, схоже на сцену. На ньому розташовувалася трибуна з товстою книгою на підставці. Навколо неї на підлозі було намальоване коло. Круг нього трикутники і візерунки формували дивну квітку. За цим колом лежали подушки. Обабіч кожної стояла товста, діаметром з фару автомобіля, свічка. По периметру зала була завішена простими білими фіранками. Жодної ікони або хреста Юрій тут не помітив. «Секта! – спало йому на думку. – Тепер треба робити ноги».

Невідомо, навіщо той отець-земляк його сюди привів. Може, в жертву хоче принести?

Чоловік роззирнувся в пошуках виходу. Тепер навіть ті двері, через які він зайшов, були завішені простою білою фіранкою. Він пішов навпомацки, з надією, що саме той напрямок виявиться вірним. «Помився, придурок?» – єхидно питав внутрішній голос.

За фіранкою чоловік втрапив до довгого коридора. По обох сторонах були численні двері. Здавалося, що той коридор не має кінця. «Та ну. Цей храм не був аж такий великий. Я або сплю, або марю».

Серце калатало як навіжене. Але рука, яку чоловік вщипнув, відповіла біллю. Відчуття нереальності накрило Юрка з головою. Але він чітко усвідомлював дві речі.

Він не спить.

Він потрапив у халепу.

– Гей!

В моменти відчаю кожен здатен активувати свої приховані резерви. Стати хижаком – чи жертвою – і, відповідно, наздоганяти чи тікати на межі власних можливостей. Викид гормонів додає сил. Таких, що людина, яка боїться висоти, може вилізти на електричний стовп без «кігтів», тікаючи від лютого ротвейлера чи божевільного сусіда, що охороняє полуницю від малих бешкетників. Але що робити з цією силою, коли немає з ким боротися? Лишається кричати, мов дикий звір у клітці.

– Гей! Хто-небудь! Я не можу знайти вихід! Допоможіть!

Юрко побіг, гепаючи в усі двері підряд. Може, хтось та й почує.

Але дубові двері глухо поглинали звук і виходило не голосніше, ніж дзижчання комара у гіллі дерев.

Зрештою, Юрко добіг до повороту. Там не було жодного освітлення. Обернувся назад. Цікаво, чи вдасться зняти хоча б одного ліхтаря з живим вогнем, що висіли вздовж коридору?

Чоловік підійшов до дверей, задерши голову. І тут до нього долинули звуки голосів. Від гепання двері трохи прочинилися. Тепер зі щілини глухо й якось нереально лунала розмова – ніби Юрко спав, а біля його ліжка хтось пошепки бесідував.

– Він справді той самий, – шепотів перший голос, ніжний і тонший.

– Скоро прийде час, – відповідав грубший голос. – Ти все приготував, як я велів?

Відповіді не прослідувало. Ймовірно, співбесідник похитав головою.

– Мені шкода його, – шепотів тоненький голосок. – Може лишимо його?

– Лук'яне, двадцяте липня у четвер припадає лише раз на дванадцять років. Ми мусимо спробувати. Бо зникнемо назавжди. Споконвічний закон виживання: або ти, або тебе. Розумієш, малий?

Знову тиша. Потім зітхання.

– Часом дуже не хочеться щось робити. Часом, коли треба зробити якнайкраще для себе, доводиться когось скривдити. Але після досягнення результату розумієш: ти не міг інакше. Або ти, або тебе, – повторив грубий голос.

Кров Юрка перетворилася на сильно газовану. Бульбашки піднялися знизу догори так, ніби хтось відкрутив кришку. Він позадкував від дверей і ще раз кинув погляд на лампу, що горіла обабіч дверей. Ні, не лампа! Треба тікати! А з лампою його буде краще видно.

Він бочком прошмигнув до повороту. Старався ступати безшумно, вочевидь, забувши, що щойно гепав і горлав з усієї сили.

Як же знайти вихід? Як втекти?

Очі не одразу звикли до світла. Юрко тихо крався, тримаючись за стіни. По дорозі під пальцями нащупував предмети, що висіли на стіні. Їх обриси нагадували стародавні стріли й сокири. Одна з них мало не опинилася у Юрка в голові. Але чоловік перехопив її. Можна було використати її як зброю. Лише проти кого, не зрозуміло. Тому чоловік поклав знахідку на підлогу.

Тьмяне світло й потріскування долинули здаля. Шумом вітру долинув шепіт багатоголосся.

– Іде!

– Він близько!

– Він вже тут!

Юрко опинився у тій самій залі, з якої вийшов нещодавно. Лишень тепер вона була повною людей.

По периметру, попід білою завісою, стояли люди у білих рясах. Кожен з них тримав у руці по півню. Півні були живими, але сиділи тихо. Вони довіряли господарям.

Серед зали, на підвищенні перед книгою, стояла велика клітка. Позад книги, у півкруглій ємності горів вогонь. То його потріскування чув Юрій.

Чоловік розгублено роззирнувся, усе ще не вірячи власним здогадкам. А що, якщо вони просто проводять якийсь обряд, який його не стосується? Що, якщо він дійсно випадково заблукав?

– Я хотів вийти надвір...

Його голос прозвучав невпевнено й тихо. Був схожий на белькотіння.

– Схоже, я заблукав.

– Ти не заблукав.

Юрій дав задню. Але ніхто не кинувся його втримати. Всі лагідно й співчутливо йому посміхалися. Але в їх очах стояв тріумф. Передчуття чогось грандіозного. Моральний декаданс.

Холод. Жодного болю. А потім жар, ні, не печіння, жар, пройняв у районі лопаток. Щось липке й мокре потяглося по його венах з осередку вогню в тілі. Юрко поглянув на руку – вона вкрилася дрібними лусочками. Між пальцями виросли перетинки. Пальці видовжилися. Нігті перетворилися у кігті. Страх зник. Прийшло відчуття ясності: вбити. Їх усіх треба вбити. Він точно знав як. Один укус. І захопливе видовище агонії перед очима. Ворог помирає. Радуйся, земле!

З натовпу вийшов старий. «Михаїл», – промайнуло в пам'яті. Він знає його. Знає довше, ніж одну ніч. Знає все своє існування. Знищити. Треба знищити.

Юрій атакував. Все навколо стало таким повільним враз! Час зупинився. Лише Михаїл вторив Юркові. Лишався швидким. Але незворушним. Атака. Крок у бік. Промах. Удар по хребту. Злість. Червона пелена перед очима. Ворог. Вбити. Атака. Політ. Швидке приземлення. Жодного болю. Лють. Біль у ногах. Це він сичить? Остання спроба атакувати. Клітка.

– Змія вбито!

Всі жреці в одну мить повідкручували півням голови. Дерев’яна підлога з жолобком наповнилася кров'ю. Восьми пелюсткова квітка розквітла багрянцем.

Перун знову переміг.

Свідомість повернулася повільно. Спочатку не було нічого, крім болю. Потім розуміння – він живий. Голову підняти неможливо. Неясні обриси й писк у вухах. Біль.

– Стан критичний. Потрібна операція. Потрібна кров четверта негативна!

Писк. Тиша. Темрява.

Юрко відкрив очі. Дерев’яна висока стеля. Павутиння у кутку. Чоловік повернув голову. Він лежав на ліжку. Поряд той самий грубий стіл з лавкою.

У двері постукали.

– Прокинувся?

Михаїл хитро посміхнувся у вуса.

– Ще ніколи так не радів, що прокинувся. Таке жахіття наснилося...

– Ти про жертвоприношення?

Юрко сів. Його погляд вп'явся у старого.

– Тобі не снилося, синку.

Михаїл поставив на стіл галушки зі смаженими грибами й пахучий трав'яний чай.

– Ти ж не хрещений?

Юркове обличчя видовжилося.

– Ні...

– Рибу їв учора.

– Ну, ви ж самі...

– Рятував я твою душу.

– Не розумію. Я прийняв якийсь галюциноген?

– Ні. Мій храм бачать лише ті, хто на межі світів. Бачиш, якщо хтось не прийняв у душу Бога, у того всередині вакантне, так би мовити, місце. В тобі жило зло. З'ївши рибу, ти допоміг злу вийти на волю. А я його зачинив у клітку. Тобі пощастило. Якби вчора не був би мій день, День Перуна, то чекав би ти ще довго. До мого дня. Бо лише двадцятого липня маю силу вбивати нечисть.

– Я помер.

– Ні, – похитав головою Михаїл. – Ти в Чистилищі. Але можеш іще повернутися. Тільки мусиш прийняти Бога.

– Я думав... Ти вигадка. Ти ж той, язичницький Бог?

– Мій храм примарний, сину. Я лише рятую душі нехрещених і передаю Отцю. Навіть Він наді мною. А я лише його смиренний слуга і помічник.

– А! О...

Михаїл знову посміхнувся.

Простора палата зустріла свідомість Юрка пищанням приборів і підвиванням матері. Очі брата просяяли, коли зустріли його погляд.

– Твоя машина перетворилася на купу брухту, брате. Комп'ютер вийшов з ладу. Ти чудом вижив.

– Як... Я потрапив у аварію?

Брат похитав головою.

– В твою машину влучила блискавка, Юр. Ти врізався в сухе дерево й воно впало на тебе. Це чудо, що ти живий.