Криклива Віверна
— Ти що, ще й досі не втелепав? — сивий кривий Полісун, що з давніх-давен господарював у цій частині лісу, підняв брови, які скоріше скидались на зарослі бузини, й уважно глянув на Хмелуна. Той похитав головою:
— Ще не було такого, щоб усі відмовлялися випити за старовинним обрядом ковток живиці в моїй кнайпі! — вічно щасливий і безтурботний дух бенкетів і гулянь сьогодні був не в гуморі. Він виглядав, як надута дощова хмара. Його забігайлівка, що стояла всередині старої Сосни посеред лісу, останнім часом пустувала.
— Від цих почвар жити не схочеться, не те що гуляти! — Полісун звідкись дістав люльку і запалив, — Лютавиці влізли в наше кодло!
— Лютавиці?
— То такі панни з Лютого кодла, що живуть через брід-перехід. Ніколи їх не бачив?
— Ніт! Тільки чув, що у них замість рук — копита. А цицьки такі довгі, що вони їх через плечі закидають.
— То так, — підтвердив Полісун.
Він вклав у рота люльку, чмихнув нею, потім дістав і продовжив говорити:
— Вони ото як всядуться на четвереньки прямо тобі на шию, прилипнуть копитами, уп'ються гострими зубами і висмоктують з тебе усю твою сміливість та завзяття.
Господар лісу зробив паузу і знову відволікся на люльку. Між зубами проскочив легкий димок:
— А ти їх на своїй же шиї не чуєш! Сидять ззаду, топчуться своїми ратицями поки на тому місці горб не виросте. Ще від них тхне якоюсь залежаною цибулею!
Хмелуна аж перекосило, як він уявив цих симпатичних панночок. Полісун тим часом вклав в губи куриво і, не дістаючи люльки, заговорив далі:
— А коли ти їм набриднеш, цицьками довжелезними тебе замотають і задушать. Ото хоч тікай, хоч пручайся, там і залишишся!
***
Гуп! На стіл поставили три височенні кухлі з живицею. Прозора густа із жовтуватим відтінком рідина злегка парувала і викидала тонкий смолянистий запах.
— Беремо кухоль! — перекрикуючи співи сусіднього столу, вигукнув завжди усміхнений Хмелун, — Тепер рясно сиплемо в живицю макові зерня, ллємо трохи настоянки дощових черв'яків, або просто-напросто черв'яківки і наостанок кладемо три листки полину.
Юнак вправно притиснув долоню до вінця кухля, перевернув питво догори дриґом і гарненько трухнув. З-під пальців просочилися перші краплі. Гості за столом завмерли. Дволикий Хмелун всередині аж горів від утіхи: сьогодні він не пропаде! Що гучніші тут застілля, що більше п'ють та співають, то смачніше він напувається тією енергією і молодиться. А гості тільки й раді тому, бо де ще так завзято погуляти, як не в цій кнайпі.
— Де п’ють, там і ллють, — мовив Хмелун і відпустив руку, що тримала густу живицю в кухлі. Золото полилось у руку та на землю. Дух застіль спрагло висьорбав усе, що залишилося в долоні. Потім він висолопив гострого, як у ящура, язика і позлизував залиши питва з кожного пальця. При цьому ще й прицмокував.
— Пийте-гуляйте, панове, ні на кого не зважайте! — велів Хмелун трьом почварам за столиком, для яких провів цей обряд. Полісун, розімлівшись від тягучих запахів і тепла, сидів навпроти своєї давньої подруги Бродниці. У цьому лісі вона була духом бродів та драговини. Старий ледве бачив її з-за свого величезного кухля з живицею. Натомість голова довготелесого Очеретяника наче стирчала з посудини і аж впиралась в стелю.
Хмелун тим часом без поквапу розвернувся, блиснув золотою сережкою у вусі, задер носа і почвалав до інших гостей. Сиділи вони у просторій кнайпі. Усе всередині золотилося сяйвом свічок. Столи тут стояли по колу, щоб Хмелун усіх бачив і вчасно підносив питво. Його жовтий аби-як зачесаний чуб виднівся з-під розкішного вінка, куди були вплетені стебла з квітами дурману й блекоти. Запах цвіту розносився усією кнайпою і добряче затуманював голови присутнім.
— Гуляється сьогодні хороше, як ніколи! — крізь хмільну посмішку проказав Очеретяник. Господаря болотця навпроти кнайпи недарма так назвали. Він був високий і незграбний, як той очерет з його водойми. Головою одно черкав стелю, хоч куди б не зайшов. Тому-то й вилазити з болота не надто любив — там хоч ні в що не впираєшся.
— Ви подивіться! На землю вже повиливали стільки живиці, що й сухого місця не лишилось! Так можна на довго залипнути, — підхопив Полісун і зареготав.
— Тим краще для нашої Сосни. Ми тут хоч і часто сидимо, але дерево вже старе, його треба густо напувати живицею, аби не всохло, — повчальним тоном мовила Бродниця.
Кнайпу хтось колись видовбав прямо всередині широченної сосни, що росла в глибині Шуму — педковічного лісу. На розпутті лісових стежок, де шмигає туди-сюди всяка нечиста сила, їй було саме місце. Забігти зручно було і болотяникам з бродницями, і полісунам з бісицями, і моховикам з повітрулями, й іще Мара його знає, яким іншим почварам. У Шумі жили, билися, домовлялися і знову воювали між собою різні кодла почвар. Ця частина лісу і разом з тим Сосна була за Паршивим кодлом, паршивцями, одним словом.
— Ой, пам'ятаю, як я вперше завітала до Сосни, — вела далі Бродниця, — входу, геть, і не видно було за велетенським корінням, що повилазило з-під землі. Між тим сосновим гадюччям, спершись на лікоть, на порозі стояв Хмелун. Він мені так підморгував та припрошував, що пройти повз не змогла.
— Він ще ж, мабуть, тоді повернувся до тебе пристойним обличчям, — Очеретяник сьорбнув з долоні питво і скривився, як жаба з його болота, — Ох, і терпке, жах!
Бродниця посміхнулась на ту його міну і ствердно кивнула головою:
— А що ж! Дама на порозі, а Хмелун повернеться до неї синім пропитим боком? Дурних немає! Він оце буває як покажеться набучавілою стороною, мене до мурашок пробирає. Бачив? Якісь мішки під очима жовтувато-землисті, ніс надутий і синюшний, сам лисий, дивиться на тебе дурнувато з-під лоба…
— Хоч яким боком не повернеться до тебе той дволикий, а коли попадешся йому, то тверезим не втечеш…
Усі зареготали і ще раз перевернули келихи, висьорбуючи живицю з долонь, пальців, а відтак і келихів.
— Знаю, як Хмелун вміє зводити душі, — підтримав розмову Полісун, — частенько ходила сюди одна почвара, моховик, здається. Так от він тут так “наживлявся”, що якимось разом пропав був. І досі, мабуть, десь щасливий бовтається, давно його ніхто не бачив. Один паршивець дволикий і знає, де той щез.
Полісун повернувся до зали, шукаючи поглядом Хмелуна, а як знайшов, на всю Сосну загукав:
— Іди-но сюди, Ма́рина ти душа, розмова є!
— Біжу! По старинному обряду — п’ють дві зряду! — прокричав той у відповідь, впевнений, що його кличуть хильнути ще по одному кухлю.
— Іди ти до Мари! Тобі одне на умі — дурману зі свого віночка в голову шановним паршивцям напускати і живиці побільше їм випоїти. Зберешся додому йти — не збредеш, де та дорога, звідки починається, де кінчається. А ти ж такий, чуйний, що кожного доведеш, вкладеш і перину під боки попідтикаєш!
— Та, знаю, не хваліть! — глузливо сказав Хмелун і присів до компанії.
Вуха його — тут, а очі бігають по столах та видивляються, кому що донести та підлити:
— Кажіть, паршивці, чого треба, бо он за тим столиком інші гості просять ще кухля!
— Ти подивися на нього! Хмелуне, ти й Лютому кодлу будеш так годити, якщо воно сюди прилізе? — з підозрою запитав Очеретяник.
— Ну, хоч яке кодло чи Паршиве, чи Люте, а від живиці не відмовляться!
— Еее, ні… Ті твоєї живиці не захочуть! Бачив їх? Одну землицю хлещуть…
— Мара моя, не знаю, як її в рота можна лити, кажуть, що це грифоняча слина, зібрана з землі, поки той спить. — Бродниця поблідла поки говорила. Хмелун теж скис від одного слова про землицю, але враз оживився:
— Ні-ні, то дурниці-вигадки, хоч Шуму немає й кінця-краю, але без живиці тут робити нічого... Не знаю таких, хто б відмовився від кухлика в Сосні, — впевнено, навіть чванькувато відповів Хмелун.
— «Дурниці-вигадки», а я тобі кажу… — відповіда Бродниця, перекрививши духа бенкетів. Вона трохи подалась вперед і стиха, чеканячи кожне слово, проказала:
— …я цієї вночі відчула, як з того боку мого броду-переходу щось просочується до нашого кодла.
Полісун підхопив:
— Ото буде радість велика, якщо Люте кодло розворушилось. Не те щоб наші паршивці святоші, але ті — гірше Мари.
— Не вигадуй! — на весь голос, наче для всіх в кнайпі заволав Хмелун, — Домовитися ніяк хіба з тверезою почварою, а як посадити за стіл та налити кухля живиці, та маку туди, та полину, та черв'яківки додати…
***
Ані наступного дня, ані через день, ані навіть за тиждень в Сосні більше не з'являлась Бродниця. Та, й не одна вона...
— Я в Сосну на хвильку, — відсапуючись мовив Очеретяник до Хмелуна, який вже встиг зрадіти, побачивши у кнайпі свого стріляного гостя, — у мене дрижаки по всьому тілу йдуть вже кілька днів! Дай скоріш сьорбнути живиці, може, легше стане!
Хмелун налив, Очеретяник усе за вивченим обрядом випив і каже:
— Ледве оце до тебе наважився прибігти! Не знаю, що не так, але як надумаю з болота свого тепленького виходити, та з ніжної багнюки ногу виставити — так одразу в піт кидає. Мороз до серця мороз підступає, наче ляк якийсь бере! Страшно стає, не можу!
Дволикий помітив в Очеретяника якийсь здоровенний горб на шиї: «Наче й не було того, чи не помічав?», — але допитуватися не став:
— То ти й не присядеш? Он скільки вільних місць у кнайпі!
— Ні-ні, що ти... Кажу ж — краще в рідненькому болоті посидіти, там і спокійно, і тихо. У цибулинку скрутишся, вуха багном позабиваєш, і так мииило…
Очеретяник уважно придивився до Хмелуна:
— Щось ти змарнів, бісики в очах щезли! О-о-о, ще й дурман у квітках зав'янув. Розказуй!?
— Та що тут скажеш, щодня менше в Сосну ходить почвар, банкетів та пишних гулянь майже немає, тільки спомини про них лишилися, — Хмелун говорить, а Очеретяник тільки те й робить, що зі сторони в сторону зиркає, — та хіба мене, духа бенкетів і гулянь, тими споминами напоїш?
— Розумію-розумію!
— Сам знаєш, мені треба комусь годити-частувати, живицею випоювати…
Не встиг Хмелун договорити, як Очеретяник підхопив:
— От так бідося! Та чим же я допоможу?.. Побіг, добре? Щасти... — і дряпонув.
Хмелун сів на корінні своєї Сосни, голова опустилась, як листя дурману в нього на вінку, аж бачить, йде стежкою Полісун. Дволикий до нього:
— Може, зайдеш?
— Вибачай, дволикий, але ніт.
— Ну, і як мені тепер Сосну та себе напувати, якщо всі поховалися!? Якщо хто і вилазить, то шмигає так швидко, що й не перестріну. Що то з усіма стало?
— Ти що, ще й досі не втелепав? То ж лютавиці! Влізли таки в наше кодло!
Полісун дістав люльку і смачно нею запихкав.
— Мара ж ти моя! То як від них рятуватися? — Хмелун не розумів, куди йому подітися від такої новини.
— Знаю тільки одне — щоб ті лютавиці не скочили, треба носити на собі монисто з бузини... Маю таке! На, дивися!
Полісун дістав з-за пазухи довгу мотузку, на якій були рівним рядочком нанизані дерев'яні монетки:
— Можу й тобі разок утяти!
Він розірвав мотузку один раз, на око поділив навпіл, а потім розірвав ще раз і подав Хмелуну. Той швиденько скрутив свою половину у кільце і накинув монисто на себе. Подякував та й питає:
— А що, зговірливі ті лютавиці, чи як?
— А Мара його зна! Чув тільки, що там усім заправляє Люта панна, до неї треба говорити. А вже чи вийде з того щось, чи ні — така справа...
Полісун пішов собі, а в Хмелуна думки в голові туманяться, сам ледве на ногах стоїть, сили ні на що немає. Не зчувся, як ударило його в сон... Сниться йому здоровенне орлине гніздо хтозна-де, і як він туди усіма правдами й неправдами лізе. Доліз-таки, сів відпочивати, коли орлиха йому тикає яйце зі свого гнізда. Дволикий на радощах те яйце бере недбало, поміж пальцями воно йому вискакує. Яйце падає й розбивається, тільки шкарлупки туди-сюди гойдаються. А орлиха звисока глянула і давай реготати
Хмелун продряпав очі: «Що за сон рябої кобили!?», вийшов із Сосни, а навколо усе всипано сухою хвоєю. Дерево його посіріло, обсипалось, живиця висохла, ніхто ж бо не поливав. А в самого вінок уже весь зів'яв, золота сережка у вусі потьмяніла, очі зробилися, як попіл. Посидів дволикий, подумав-подумав і вирішив, що треба йти до того Лютого кодла й говорити з ними. Це не діло, так і сам всохне, як Сосна. Взяв із собою в торбу живиці, маку та полину, окремо поклав черв'яківки. Та й рушив.
Спершу треба було через брід-перехід перейти, а для того — у Бродниці дозволу запитатися. Ходив, гукав — а та мовчить, як Мара. Сама ж сидить у воді з горбом на шиї, дивиться на Хмелуна і хочеться йому допомогти, а показатися боїться. Луп, а він у воду без дозволу поліз і на першій же камінюці впав. Намочився, чуб злипся, з торби капає. Дістав макові зерня, глянув, що нікуди їх сипати вже не годиться, та й викинув. М'явся-м'явся, а другий раз в воду таки поліз. Ще разів з три скупався, але вже якось без дозволу Бродниці переправився. Став на тому боці, почортихався, та й пішов далі. А Бродниця, хлюп, і нирнула глибоко.
Бачить Хмелун, летять на нього якісь чорні хмари, тільки й встиг пригнутися: «Мимо». Дивиться, вони розвернулися — та знову на нього. Він руками відмахується, голову закриває, до землі припадає, а хмари ніяк не відчепляться. Отак кружляли, аж поки самі не стихли. Одна хмарина приземлилась, стала перед ним, туман розвіявся. Тут дволикий зразу втямив: «От бідося Ма́рина, так це ж лютавиця!». Усе, як і розказував Полісун: із ратицями, з довгими цицьками, чорні беньки здоровенні, наче зараз повилазять.
— Ти страх загубив, що в Люте кодло приперся? Ще й напхнув на себе монисто бузкове!
— Я йду до Лютої панни, хочу з нею поговорити!
Лютавиці зареготали:
— Думаєш, її знайти?
— Якщо ви допоможете!
— Ми?! Ні! Хіба, може, ти нам щось подаруєш?
У Хмелуна аж очі блиснули:
— Є у мене живиця, хочете покажу, як її пити треба? Щоправда, загубив один інгредієнт, але й без нього буде смачно!
Лютавиці переглянулися, скривилися.
— А землиці в тебе немає? Землиця веселить, від неї голова не болить!
— Ні! Маю лише черв'яківку, але…
— Ану, давай сюди свою черв'яківку.
— …але її треба разом із живицею пити!
— Ми самі розберемось, як її пити. А Люта панна он там на Химерній горі живе! Іди, дурний, якщо дійдеш. Хочемо ми на те подивитися!
Лютавиці щезли разом із черв'яківкою, лишився Хмелун стояти дивитися на гору. Його, бідного, аж повело, й дурно зробилося від того, яка та Химерна гора висока… Постояв-постояв біля підніжжя, та й рушив, що зробиш?
Ішов Хмелун день, ішов ніч, із сили вибився, а дійти не може. Пхатися далеко, стежки кручені, коріння-каміння ступати не дає, ще й Шум такий густющий став, що й сонце не пробивається.
Сів дволикий посеред шляху, коли чує, в заростях щось шарудить. Хмелун туди — дивиться, лежить якась почвара мала. Такої ще не бачив ніколи — лапи котячі, подушечки на них пухкенькі, тугі, шерсть на хвості й пузі гладесенька й шовковиста. Зі спини крила, вигнуті вгору, і такі здоровенні, що Хмелун би їх і не підняв, якби треба було. Замість приємної котячої мордочки була орлина голова з крутим клювом.
Хмелун дістав з торби листя полину, розжував і вклав в дзьоб почварі. Та як завиє — аж луна пішла. Скочила на лапи і давай навколо Хмелуна намотувати круги, вертиться і підвиває, підскакує і клювом та крилами землю гребе. Потім стала, відсапалась і до дволикого заговорила:
— Сідай на мене, — не промовляє, а якось бринчить потвора, — із полином і своєю слиною ти мені силу передав — віднесу тепер тебе, куди скажеш!
Присіла почвара на один бік, на неї Хмелун, гоп, так й скочив:
— Ти хто?
— Я Грифон Чистопородний із Лютого кодла родом. Забрів ти, бачу, далеко?!
— Мені он на ту Химерну гору до вашої Лютої панни. Віднесеш?
— А як же!
Летіли вгору день і ніч. Вже й Шуму немає, і всякі низенькі зарості позаду, і траву навіть перелетіли. Нарешті приземлилися. Сіли посеред широкого плоскогір'я. Усе живе — десь унизу, тут — тільки каміння, вгорі — безкрає небо. Грифон зсадив із себе Хмелуна і каже:
— Гукай Люту панну, вона тут живе!
— Як гукати?
— Як знаєш, так і гукай!
— АГОВ! Паняночко! Можна вас на хвильку?
— Мара моя! Сьогодні вродився на світ, чи що?!
— Звідки мені знати, як її гукати?
— Щоб вона тебе вчуяла, треба вирвати зі свого чуба волосину, кинути сюди на каміння, потім плюнути тричі і сказати, що прийшов Лютій панні коритися, і готовий вік не митися.
Хмелун випучив очі на Грифона:
— І це потім треба виконувати?
— У нас тут ніхто в Лютом кодлі й так не миється. Що буде, якщо скупатися — не знаю.
Хмелун припідняв свого вінка, почухав під ним засмальцьоване волосся, ще раз глянув на Грифона, видихнув:
— Ну, як знаєш! — відірвав волосину, три рази плюнув, і каже, — Прийшов Хмелун коритися, як Люта панна хоче, то можу вік не митися.
Тільки промовив — Грифон Чистопородний тут же здимів. Усе враз навкруги загуло, буря піднялась така, що ледь каменюки не позлітали в повітря. Хмелун притулився до якоїсь брили, вчепився, як мох до дерева, і не відпускає. Очі йому пилюкою позаліплювало, крутиться-вертиться світ. Аж поки стихло.
— Мара Всесветня! Яке худе й немечне, шу ж з тебе пити? Хуч трухи туї сміливесті маєш, щоб хуч уто не даром присмуктуватися?!
Перед Хмелуном показалась така почвара, якої зроду ще не бачив. У Лютої панни було щось і від лютавиці: ратиці, цицьки за плечі, чорі беньки. Але ті були, як голенькі, а ця — уся в шерсті, чорна закудлана копна на голові звисала патлами аж до поясу. Сама не стояла прямо, а хиталась, не трималась рівно, а якось схилилась навприсядки вперед. Хмелун закляк.
— Кажи, щу хутів, і йди, бу на тебе дивиться шкуда! І мунисто те схувай, бу від мене ту не пуможе! Мені вуно не пуміха, щуб стрибнути!
— Хотів був... той... Можна якось цей... Сосна там у Паршивому кодлі стоїть. В Шумі... на роздоріжжі... Так от, чи можна, щоб ви, кобилиці, ой, лютавиці, її не займали? Я буду вам служити, буду живицю лити, годитиму, як ніхто, до столів припрошувати! До речі, я приніс живицю із собою.
Хмелун дістав із торби пляшку.
— Зараз покажу, як треба її пити...
Лютавиця як заверещала на всю округу тонким диким голосом. Хмелун від переляку тільки очі встиг заплющити і не ворухнеться. Лишень живиця з рук, цок, об камінь розбилась і потекла.
— Не треба муні цуго бридкого питва! Якби хуч землиці приніс, то було б пру що гуворити! Ще муєш питання?
— Скажи, що зробити, щоб моя Сосна лишилась стояти, а я — її напувати. Все виконаю!
— Гуразд, раз тукий! Мусиш віддати найдуроще, щу в тебе є!
— А Мара його зна, що мені найдорожче?
Подумав трохи, глянув на один чобіт — з діркою, глянув на інший — носки позбивав, як горами ліз. Нічого давати. А потім — от розтелепа — забув зовсім про сережку! Зняв із себе золоту прикрасу, глянув на неї востаннє, зітхнув на повні груди і віддав почварі. Та цапнула швиденько прикрасу, курявою занеслась, гульк, а Лютої панни перед Хмелуном вже немає. Натомість стоїть Грифон та запрошує сідати. Той прискоком — на Грифона та й понісся на радощах в Паршиве кодло: «Знав же, знав! Як посадити за стіл та налити кухля живиці, та маку туди, та полину, та черв'яківки додати...».
***
Прилетів Хмелун додому, а тут — тиша, тільки Шум шелестить. Навколо скрізь пусто, ніхто ніде не показується, лише запах стоїть... залежаною цибулею відгонить. Але на те він не надто зважив, бо як підійшов до болотця та глянув на себе, аж здригнувся! Поки домовлявся із Лютою панною та бродив тим чужим кодлом зовсім виснажився. Повернувся розхристаний, сорочка брудна, пояс теліпається, колись жовтий чуб зробився сірим і де-не-де посивів. Від розкішного вінка лишились одні стебла та палки. М'ясисте місце на вусі, куди чіплялась важка сережка, розтяглося і висіло, як ті цицьки у лютавць. «Нічого, день-другий погосподарюю, зроблюся, як був раніше». Ліг, де бачив, і заснув без задніх ніг.
Тільки й мариться йому, як він у своїй сосновій кнайпі заправляє, як течуть ріки живиці, як він показує всім, що її треба вправно пити, і всі його гукають, і всім він носить-доливає, і всьому він голова, і кнайпа повна блаженства, і млосно йому так у тій господі, як на небі, і тепло зробилось, аж гаряче!
Проснувся, бо підпікати в спину почало. Як гляне — а то ж його Сосна вся в огні! Горить таким високим стовпом, що, мабуть, і Марі на той світ видно. Бігав навкруги, кричав, плакав, побивався, зробити нічого не міг. Монисто бузинове із себе зірвав, та як кидоне, та як крикне щось у саме кострище. Потім сів і тільки кліпає-поглядає, як все догорає. Не помітив, як підійшов до нього Полісун.
— Я й сам не розумів, про що то вона мені сказала... — схиливши голову, мовив Хмелун.
— Вони завжди забирають найважливіше — твою сміливість, а разом з тим — увесь твій світ...
— Мав Світ! Он! В огні догорає.
— Поки тебе не було, лютавиці мало не всіх наших обгорбатили. Тепер зайняли лисячу нору. Там збираються, землицю п'ють.
Хмелун ще сильніше зігнувся, почорнів, сидить і не ворухнеться, тільки губи ходять:
— Значить, буду годити там...
Поволі з останніх сил встав, шатнувся двічі і почвалав, як дрючок, до тої нори. А думки самі в голові рояться:
«Цибулевий сморід наче вже й не такий нестерпний, треба тільки звикнути…»
«Стежка протоптана — це добре, буде зручно лютим почварам пробиратися... в мою Нору… »;
«Дверей нема... а які ще двері в Нору? Сюди двері всім відчинені... такий тепер у мене Світ, іншого вже не буде»;
«Хо... яка ж тут чорна чорнота, але нічого, я потім свічки позапаллю, знову золотом все засяє».
— А дай-но, лютавице, того кухля! Треба ж знати, що буду вам подавати! — ледве мовив Хмелун. Лютавиці стихли, як побачили у себе гостя, налили йому землиці добрий кухоль і дивлять, що далі буде:
— Ох, буду я вам носити, побачите, ніхто так вам не подавав!
Хмелун хильнув, рота рукавом втер і стоїть. Не рушить. Всередині щось пеком пече, внизу живота крутить, ноги підкошуються. На одному його лиці, молодому, щоки надулись, вінок зсохнувся, перекособочився, вже й не тримається на голові. А на іншому лиці, пропитому, очі почорніли, наче тією землицею налилися.
Тільки й відчув дволикий, геп, щось важке йому на шию сіло! І тут же зробилося дихати нічим. А лютавиця закудлана на шиї навприсядки вмостилася, топчеться на місці і мотає-накидує йому навколо голови, та не просто накручує, а в кілька шарів, туго, аж кістки тріщать. І не відпускає... А з-під запатланого волосся золота сережка виблискує.
От і посадив за стіл…
