Божественне знамення вищої справедливості

Коли люди почули з неба перше "убий", ніхто й не подумав, що це насправді. Всі були обмежені правилами й мораллю. Але, правда в тому, що кожен тоді хотів когось порішити. Чи був це ненависний сусід, керівник, друг або родич? Неважливо. Бажання жило в кожному. Кожного з'їдала ця виразка, що пекучим болем не давала жити. А потім прозвучало це рятівне "убий". І вони вбивали.

Хто б знав, що сталося там, на верху? Кінець світу, страшний суд чи щось, про що людям знати не варто? Це також неважливо. Важлива тільки реальність. А вона така, що людина тепер повинна убивати. Моралі більше немає. Є тільки ніч, бо день став світом інших створінь.

Нарешті вечір. Тепер він може вийти на вулицю. Вибратися зі свого денного барлогу, сховку від "добра".

Брудні вулиці були вже звичними для нього. Всюдисуща багнюка покривала землю й хапалася за чоботи, як душі за човен Харона, що пливе мертвими водами Стіксу. Дороги, захаращені людськими тілами, наповнювалися шумом і криками. Ніс захопили запахи гнилі й випорожнень. Кожен рухався у власному ритмі: хтось прибирав трупи, а хтось, як він, йшли по своїх справах і потічки застиглої крові зовсім не хвилювали їх.

Йдучи він тримав руку біля молотка, що знаходився під плащем, на поясі. Про всяк випадок. Неподалік шестеро чоловіків притискали сьомого до землі, а той з усіх сил виривався. Чоловік кричав щось і кликав якусь Настю : "Настя! Настя! Я тебе люблю. Ти найкраща тьолка у світі. Я б так тебе жарив, але ти мене не хооочеш". Ті шестеро ледве стримували його. Сьомий підкидав їх ніби кінь на родео.

— Та проломіть йому голову каменюкою, — порадив чоловік у плащі. — Та й ніяких проблем.

— Зникни! Самі розберемося. — відповів один із шести.

Він пішов далі. Не мав настрою на щось подібне, поки не виконає свій вечірній ритуал.

Ніч він любив починати із добротної повії в улюбленому борделі. Це надавало йому енергії й запалу аж до ранку, коли знову треба було повертатися в сховок.

Дерев'яна халупа, як-небудь збита з гнилих дощок, якнайкраще підходила для дешевого дому розпусти. Двері зарипіли й він опинився в маленькій кімнаті. Такі ж самі гнилі дошки прогиналися під ногами, коли він підходив до заґратованого вікна напроти. У вікні стояв низький чоловік із величезною рожевою плямою опіку на черепі. Колись плавлена шкіра зрослася химерним візерунком із численних вузлів та впадин.

— Це знову ти, Мисливцю, — почулося з вікна.

— Мені, як завжди. — промовив він та кинув через ґрати зім'яті купюри.

Навзамін йому висунули пожовклий папір : "зобов'язуюсь не вбивати повії до того, як закінчу чи після того". Просте правило, для збереження працівниць, яке було в кожному борделі. Мало хто на таке погоджувався, адже в пориві пристрасті можливо все. Ті ж, хто не погоджувався обирав для себе раба, з яким можна було вчиняти як заманеться. Убив чи покалічив? Тоді просто компенсуй витрати й гуляй на всі чотири.

Він підписав. Пішов рихлими сходами у підвал. Кімната двадцять перша, як і завжди.

Тож вечір почався невдало. Віолетті якийсь хрін зламав щелепу, тому вона не змогла задовольнити Мисливця на повну. Того хріна, звісно, після порушення письмового договору силою зробили рабом і продали кудись, щоб компенсувати збитки. Закону чи влади немає, але порядки порушувати не варто.

Мисливець вийшов на вулицю. Треба ще випити чогось міцного і можна йти на полювання.

Сьогодні біля бару лежало більше тіл ніж зазвичай. Вечорами тут знаходили по два-три трупи зі слідами насильницької смерті. Але ці були розірвані, розплющені та розкидані вулицею. А напівзруйновані будівлі окроплені темними краплями крові.

Він зайшов у чергову халупу, сів за барну стійку.

— А щоб тебе янголи дерли, Мисливцю, — пролунало від бармена. - Хіба я не казав тобі вчора, щоб більше не приходив? Я не збираюся знову відмивати мізки з барної стійки.

— Мені як завжди. - промовив він та кинув зім'яті купюри. - накину ще, якщо почистиш мій молот.

Після цих слів поставив на стійку скривавлений молоток. З нього звисали нитки крові, що вже згорнулася.

— Для тебе буде дорожче.

— Чисти, давай.

— Вечір лиш почався, а ти вже когось завалив? Часу не втрачаєш, еге ж?

— Та були тут по дорозі семеро набридливих. А я, якраз, після Віолетти мав настрій.

— Чув їй щелепу зламали. Ех, прийдеться шукати іншу повію для…

— Завалися! Скажи краще, що там, на дворі, сталося?

— А не ясно? Якась купка людей вирішила вдень перейти кудись. Вдень! Ідіоти. От їх і перебили херувими чи серафими, чи ще хтось із їхніх. Я завжди говорю: день — це час небесних тварюк, а час людей — це ніч. Тільки довбні гуляють під сонцем.

— Це точно, але знаєш, я буду з цими падлюками. Вони змушені будуть забрати мене до раю, бо я принесу їм стільки жертв, що мені поклонятимуться, як самому Господу-богу!

— А зможеш? Ти вже не молодий, а в цьому світі стариганям не вижити.

Мисливець схопив бармена за шию й притягнув до себе. Взяв молотка і приклав до його лівого ока. Притиснув сильно, аж сльози потекли. - Завалися і наливай, — тихо сказав Мисливець. Відпустив. Бармен, злякано відійшов в пошуках пляшки й напій полився у склянку.

Мисливець випив зеленого, густого самогону й прислухався до розмов. За одним столиком обговорювали скільки треба принести жертв, щоб тебе прийняли до раю, а за іншим обговорювали денний інцидент. Нічого цікавого.

В голові заграла знайома мелодія, а на дворі вже була глибока ніч і тільки вогонь факелів освітлював землю. Густі хмари закривали місяць, що сприяло полюванню. Час висуватися. Нарешті Мисливець міг зайнятися своїм. Через невдоволення Віолеттою, сьогодні йому хотілося жінки. Красивої жінки. Він проломить їй голову молотком і, можливо, зґвалтує. Був обережним. Йшов м'яким кроком, щоб не сполохати потенційну жертву. Де ж він знайде її сьогодні?

Херувими й серафими. Мисливець так довго ховався в ночі, що вже і забув чого боїться. Ці створіння з'явилися в той, перший день. Вони прийшли з неба і швидко все змінили. Раз-два і життя перетворилося на виживання сильних. Холодна зброя та підручні засоби — це все, що залишили людям.

Слабкий вогонь факелів освітлював руїни колись величних будівель. Ось на цій стіні ще збереглася почорніла статуя колоса, що ніби тримає на своїх плечах уламок чогось, що, можливо, у минулому було чиїмось балконом. Може там жила щаслива сім’я, а може і сам Мисливець. А, може, це була його сім'я? Ніхто вже не пам'ятав, що було раніше. Все стерлося й новий світ створює нові спогади.

Перехожі пильно приглядалися до Мисливця. Він бачив у їхніх очах бажання накинутися, але слава, зароблена ним за останні роки, стримувала їх страхом. Проте він і сам відчував, як тіло подеколи підводить його, а сивина скоро вже проб’ється крізь чорноту його волосся.

Він помітив її здалеку. Хоч і в подертому й брудному одязі, але під ним було чітко помітно привабливі вигини. Мисливець чудово розгледів талію, а її хода, її стегна, уммм — все так, як він хотів. Вона була далеко, і ніби, заманювала його до себе. Легкі кроки в навколишньому хаосі й ці стегна. Як же вона ними крутить! І чому тільки він її помітив? Та нехай, так тільки краще.

Зачарований силуетом, ніби в трансі, Мисливець пішов за нею. Крок за кроком. Спочатку тримався на відстані, спостерігаючи за жертвою, але досить скоро жага переборола витримку й, коли жінка зайшла в затемнені нетрі, пришвидшив хід. Її кроки уповільнилися. “Це через темряву”, - подумав він. Очі Мисливця миттю звикли до слабкого світла, тому він зберіг швидкий темп. Йшов твердим кроком. Праву руку тримав на руків’ї молотка. Удар по голові буде найнадійнішим. Жінка зупинилася. Помітила? Обернулася. Місяць вийшов з-за хмар, освітлюючи широко розкриті очі, тремтячі губи. Нічне проміння відбилося від леза, що наближалося до нього збоку. Чоловік з ножем вискочив на нього з темряви. Його очі були очима скаженого собаки, який шукає жертву. Мисливець ухилився. Нападник намагався порізати його то справа, то зліва, але невмілі випади були передбачуваними. Жінка стояла на місці. Мисливець ухилявся від ударів, паралельно осмислюючи ситуацію. Одна жінка-приманка й один довбень-нападник. От хитрюги! Давно вже ніхто не намагався застати його зненацька. І дилетантам вдалося? Трясця! Хмари знову закрили місяць і в темряві почувся глухий "бах". Нападник впав на землю. Більше не рухався. Мисливець нахилився над тілом, щоб витягнути молотка, застряглого в черепній коробці чоловіка. Зброя з характерним “чвак” покинула голову нападника. Холодний вітер підняв зелені листки, що пролетіли між Мисливцем та жінкою. Він рушив до неї. Все такі ж широко розкриті очі дивилися крізь нього, на чоловіка, що лежав у калюжі крові.

— Ти маєш дивитися на мене, інакше я не отримаю задоволення. — сказав він. Вона мовчала.

— Ей, я тут! — Мисливець вдарив її тильною стороною долоні й жінка впала. Тепер вона дивилася на нього.

— Як звати? — спитав він. Вона знову мовчала. — Ти не розумієш що відбувається? Зараз я поясню. — Мисливець заклав молотка за пояс і почав зривати з неї одяг.

Вона не пручалася. Десятки разів перелатана тканина легко розірвалася в руках Мисливця і те, що відкрилося вразило його. Він кліпав і тряс головою наче в очі попав пісок, але обличчя його не змінилося: примружені очі й маска нерозуміння. Щоб пересвідчитися йому потрібне було світло й, схопивши жінку за волосся, він потягнув її до найближчого факела. Хрестик. У неї на шиї висів дерев'яний хрестик ручної роботи : асиметричний і з нерівними краями.

— О, ні. Ти жартуєш! Християнка?! Та твій дружбан тільки-но трохи не порішив мене. Ні-ні ти не можеш вважати себе християнкою. Для чого ця річ?

— Він не мій дружбан,- прошепотіла жінка.

— Ой бозецкі! Він не твій друбаааан. Та мені похрін! Це не змінює той факт, що ви хотіли мене вбити.

— Це він хотів! — викрикнула вона. — А я не хочу нікому зла! За таке попадають в пекло. І ти також там будеш.

— Бляха, та ти серйозно. Подивись на свої очі — ти ж плачеш. Жінка. Християнка. Ще й віруюча! Це безум, мала.

Мисливець присів на камінь. Його думки спуталися й він не знав чого тепер хотів.

— О так, на такому ти точно знаєшся — на безумі.

— Ти що образилася? Уті-путі, мала. Я звісно не найкращий хлопець у світі, але тільки що залишив тобі життя і, можливо, будеш вдячна за це?

— Це зарахується тобі. Але земне життя лише початок. І я витерплю його для того, щоб з високо піднятою головою увійти до раю.

— Бляха! А знаєш, що? Залишити тебе в живих це гірше ніж убити. Так, я залишу тобі життя, щоб ти страждала в цьому світі й надалі. Щоб споглядала смерть і страждання і щоб до тебе повільно прийшло розуміння, що все це те, чого прагнув саме твій бог.

— Я знаю, що це все жорстоко і важко для нас, людей, але саме так ми спокутуємо свої гріхи.

— А, ну тоді все ясно — ти божевільна.

— Називай як хочеш, але всі ці роки я допомагала тим, хто потребував мене і жодного разу не зрадила своєї віри.

Жодного разу? Справді? Йому не вірилося. Невже хтось може бути добрим в такому світі? Та ні, навіть думка про таке це вже безумство. А він був ще занадто молодий для цього.

— Мала, з тобою можна дахом поїхати. Краще я піду, — він встав, розвернувся на сто вісімдесят і швидким кроком пішов геть, обмацуючи свого плаща — десь там має бути запасна пляшка.

Мисливець робив останні ковтки, допиваючи гіркий самогон. Сьогодні йому двічі не пощастило і зіпсований настрій зовсім не сприяв подальшим полюванням. Час додому. У заповітне тихе місце. Він викинув пусту пляшку, яка розбилася об камінь, і попрямував до краю міста. Його барліг був типовим сховком під землею. Колись там стояв будинок, але зараз це просто три стіни, які тільки натякають на минуле. Здавалося б вхід хаотично закиданий всячиною і не було й натяку на щось більше. Але більше було. Ті двері у підвал насправді були пасткою. Неважливо з чого б чужинець почав розбирати ту купу брухту, бо в наступну мить на нього звалиться стільки всього, що він більше не встане. Це вже не раз працювало, рятуючи його від незваних гостей. Тільки Мисливець знав, як зайти, щоб цей весь мотлох не звалився тобі на голову. А заходити треба було з середини руїн, де був проритий справжній вхід. Він зайшов і запалив свічки.

— Ну і нічка вийшла — у світі ще доста ненормальних. І, схоже, мені прийдеться не раз ще мати з ними справу,- він озирнувся навколо — Значить треба більше пити.

В одному з кутів стояла підставка для вина. Він витяг з неї пляшку старого джину, відкоркував і налив у тріснуту склянку. Дивлячись крізь неї сказав:

— О так, світ населяють довбні. І я один з них.

Випив.

Через годину пляшка спорожніла і Мисливець хропів на старій канапі. Наближався ранок. Жінка підійшла до нього з боку голови. Свічка освітила дерев'яний хрестик. В її правій руці був його молоток, ще брудний від крові. На очах виступили сльози. Рука трусилася чи то від ваги металу, чи то від страху перед тим, що вона хотіла зробити. Чи правильно вона робить? Адже погані люди мають бути покарані. Ні, не час для сумнівів. Сьогодні вона має бути сильною.

Молоток піднявся над тілом.

І опустився.