Пожирач

По стелі повзала лискуча вгодована муха, а мені вистачало сил лише на те, щоб спостерігати, як вона вмивається, і думати чи вона заповзала мені в ніс, поки я спав. Холод не випускав з ліжка, хоч від постелі й тхнуло. Цікаво, як спиться Другому, ще ця справа, і навідаюсь до нього.

Крики в коридорі досі не сягнули свого апогею, а поки бодай одна шибка не трісне, я не стану на льодяну підлогу. Двері в мою кімнату рипнули та втрималися на петлях. Є час пожувати тютюн — дивно, як зайнятий чимось рот прочищає думки. Я вагався чи не надто вбоге місце обрав, щоб заробити, як двері влетіли в стіну й зі стелі на мене вже дивилась не муха, а чорна слизота з надиво гострим рядом зубів. Ну, як дивилась швидше принюхувалась, бо в потвор народжених зі слабких емоцій немає очей. Цікаво, що врешті роздратувало постояльця, бридкий сніданок чи відсутність води у трубах? Та це й немає значення, бо істота виправдала мої очікування, зачувши сліди травки розмазаної по стінах, взялась знавісніло здирати оббивку. Мабуть, руйнувань вже достатньо, щоб мені щедро заплатили за порятунок.

Стопи кольнуло льодом, але я зміг тихенько наблизитися до почвари й розкрив своє нутро. М'ясисті мацаки схопили істоту й звичним чавканням затягли її всередину. Воно лиш встигло зболено завити, як йому одразу відповів жіночий писк з коридору.

Дуже зріла куртизанка повільно відходила від проходу в мою кімнату, тикаючи пальцем на мене й забувши, що тією рукою щойно прикривала свої принади.

— Кажеш, нічого в нас не вийде? Не чекати тебе ввечері? — весело спитав я, поки заправляв сорочку й ховав непривабливу частину себе за складками тканини.

Вона не встигла відповісти, бо її грубо посунув власник постоялого двору, який закрив собою майже весь дверний прохід. Я мав віддати йому належне, оцінивши втрати, які випали на його кишеню з нього не вирвалось і краплі слизу чи диму, чи ще якоїсь гидоти. Моє нутро видало неввічливий звук і я погладив живіт. Як то кажуть “не тримай все в собі”.

— То як бажаєте розплатитись? Монети, дорогоцінні метали, камені?

На його широкому обличчі заходили жовна та я був незворушний, бо все що він зараз відчуває, я вже колись переварив.

— Якщо послуга вас не влаштовує, я можу випустити потвору назад і ловіть її самі, — хоч я й намагався видати приємну усмішку, власник, мабуть, побачив глумливий вищир, то я швидко продовжив: — Навіть не знаю скільки ще здичавілих емоцій з'явиться. Он та панночка, явно на межі, щоб породити сірий страх. Знаєте, такий, що просочується в стіни й постійно виє.

Моє нутро знову булькнуло, а я чітко побачив, як власник вбудовує у стіну мене. Але в коридорі вже зібралось чимало інших бідолаг, що були змушені тут оселитися та й куртизанка з посірілою шкірою, підтверджувала мої слова.

Він кинув мені кривого срібняка і гаркнув:

— Забирайся! — А тоді додав для всіх спокійніше: — Кімнату треба відремонтувати.

Я схопив потертого плаща й наплічну сумку й поспішно добрався до чорного ходу, щоб вивалитись на мокру бруківку. Навіть нечистоти, що стікали по вулиці, не змусили мене вдягти шкіряні кайдани для ніг. Схоже, проблеми з трубами є у всього кварталу і я не прогадав. Було ще зовсім рано, але хтось вже встиг викинути рибні тельбухи на вулицю. Я безпомилково обрав шлях в іншу сторону від яскравого запаху. Хоч вдалося заробити, але невдоволення того, хто породив потвору почало передаватися й мені. “Ми те, що їмо” — точно про мене. Я вже обдумував де випити чогось міцного і дешевого, поки потвора перетравлюється, як мене легко торкнули за руку. Ніхто, нікого не хапає за руку в цьому світі — небезпечно, нечувано, необережно. Я хотів відмахнутися, коли почув:

— Будь ласка!

— Чого тобі? Їжі немає!

— Ви ж Пожирач?

А щоб тобі! Ранок же лише почався. Я нічого не відповів, зате пішов до стовпа з якого вітер хотів зірвати оголошення: “50 золотих за Скаженого, що заполонив доки, за кожну створену ним істоту додаткова плата.”. Ага, так я й повірив — додаткова плата. Хоч слабо віриться й у те, що хтось взагалі заплатить такі гроші чи піде ловити потвор. Чим тихіше сидиш, тим менше до тебе претензій. А все ж навідатися в доки варто. Значить таки визначили, що всі вбивства пов'язані. Цікаво, хто в них такий розумник?

Я обрав новий напрямок, поки внутрішнє невдоволення не змусило кинути все ще не почавши, коли мене схопили за шкіряний плащ. Я розвернувся, може, надто різко, бо побачив на худому личку широко розкриті очі, а моє нутро знову відригнуло, підтверджуючи, що я таки Пожирач, хоч мене й бісить ця назва.

— Ні, я не піду нищити поганого бабайку, якого породив твій батечко, б'ючи маму. І ні, я не працюю за сльози й сумне обличчя, щоб там у тебе не трапилось.

 Думав, що цього достатньо, щоб віднадити її від себе, але мала таки наважилась заговорити:

— Тато не б'є маму і він хворіє. Вона… З неї щось вийшло, але воно невидиме і п'є силу з усіх нас.

 Мене аж пересмикнуло від скиглення в її голосі, але істота, яку вона описала не була чимось незвичайним, всього лише горе, хоч і сильне. Навіть, якби я й хотів, то не знаю чи справився б з такою потворою. Воно або насититься, коли батько помре і піде шукати іншу жертву, або занапастить всю сім'ю і знову ж таки піде далі. Я все більше відчував невдоволення від того що зжер або від того ким є, але відчепив холодну руку від плаща і сказав:

— Не можу допомогти, маю термінові справи.

— Я заплачу, працюю прачкою в тому дворі де ви жили. Отримаю гроші в кінці тижня. Або я можу сказати, що то ви зламали кран для подачі води.

Отже ж мала шушваль, погрожує мені. Я нахилився так близько, що вона могла відчути сморід з мого рота і промовив:

— Малій бідноті ніхто не вірить, а я вже своє й так отримав. То ж давай біжи прощатися з татусем, поки можеш.

Камінь, яким вона запустила мені в спину був неочікуваним, але повторяти не довелось, відлуння її черевиків ще довго вчувалось у моїх вухах.

Коли я нарешті добрався до портового складу, то все прокручував у голові думки, чому до мене наважуються звертатися з такими безглуздими проханнями. Мабуть, всьому виною надто приємне обличчя та тут воно не допоможе. Місцевий охоронець виглядав так, ніби зрісся з своїм місцем і лише поліпів із мушель бракувало на його розлізлому тілі. Я вирішив, що відповім на його байдужість своєю прямотою і просто розкрив сорочку показавши мацаки.

— О, ще один стерв'ятник. Там вже є той Гуру, що навчить всіх стримувати власних демонів. Каже, що навіть на того М'ясника подіє його дар. Та ти проходь, проходь і так нічого не вдієш, скажений добре заховався.

Я закрив нутро плащем і обережно обійшов бите скло, прямуючи на звуки голосів.

Комендант поліції говорив з якимось павичем в м'яких пістрявих одежах. Той мені одразу не сподобався, а я ще навіть не чув, що він казав:

— Я працював у найдорожчих будинках Верхівки й мої послуги оцінили. Стримування діє і я навчу вас, як його застосовувати. Вони турбуються, що постачання продукції затримується і бажають, щоб я сприяв вирішенню справи.

— Шановний, мене не хвилює, хто вас послав. Тут йде розслідування, загинуло вже четверо вантажників. Для того, щоб ви могли працювати злочинця потрібно знайти, а ви зараз затримуєте слідство.

Я вирішив, що саме час вийти на арену, поки законник не здимів.

— Крім того, ваше "стримування" помагає, як пов'язка на фурункулі. Після нього потвори вириваються ще сильніші й більш кровожерливі. Але ж звідки вам знати, хіба Верхівка здатна на справжні емоції?

Багряна фарба вкрила обличчя Гуру точнісінько в тон його шатам. Але моє задоволення було коротким, бо комендант таки впізнав мене.

— Тут нічого чудити не треба, вже й до тебе впоралися, Пожирачу!

— Віктор, взагалі-то. І я лише прибираю, а не смічу, не знаю звідки у вас така погана думка. Та й нагороду призначили, отже, ваша проблема вже й моя проблема.

— Тут таких, як ти з десяток треба, скаженець попався хитрий і без гальм. Його істоти теж ховаються, мабуть, сплять десь за ящиками прямо зараз. Нас рятує лиш те, що сонце встає та й то у склади воно не заглядає.

Я лише встиг подумати, що ніяке сонце потворам не перешкода, хоч вони його й уникають, як почув гидкий скрипучий звук. Робітників не було, а отже… Першим почувся сморід — сеча і стара кров. Я лише розстібнув один ґудзик на плащі, як воно стрибнуло на поліціянта, що клеїв стрічки. В наступну мить його хребет вже звисав видертий з тіла. Я оторопів. Ніколи не відчував такої ненависті так близько. Крик дзвенів у вухах: Гуру заховався за палети, а детектив стріляв у смолянисту почвару. Хоч кулі й ебонітові, я бачив, що марно, надто метка зараза, а все ж завис крутячи другий ґудзик. Втекти не встигну — або я або мене. Хоч мені вже було недобре, я розкрив нутро і випустив мацаки. Істота виявилась занадто сильна, як для молодої, але відпустити я не міг. Вона пручалась, я тягнув, почув як надірвалась моя шкіра, але тримав. В голові почало темніти й між те пробивалась, якась навіжена радість, коли мій погляд впав на понівечене тіло поліціянта. Я відчував знайомий присмак емоцій і не міг згадати звідки.  Уперся руками об землю і спробував дихати, голоси лунали, як через пелену. І мою свідомість полонило, я хотів розірвати всіх і мене не влаштовувало, що тіло таке обмежене.

— Закрийте мене!

— Що? Ти впорядку? — запитував комендант, поміж накази своїм людям: — У нього кров та не стійте там, допоможіть!

— Закрийте мене, негайно. Зв’яжіть! Робіть щось!

Я кричав і заривався пальцями в налиплий бруд. Гарчання, що виривалось з мого рота було чужим. Я не впораюсь, не впораюсь. Коли руки замкнули в кайдани стало легше і я відпустив контроль, щоб просто знепритомніти.

***

Ще не встиг відкрити очі, як мене знудило. Рот наповнився слиною, але я нічого людського не їв тож довелось просто боротися зі спазмами, що прошивали тіло, поки я не зрозумів, що моє нутро стиснули тугою пов'язкою. Взяв звільнитися, хоч це було й важко з прикутою до стіни рукою. Коли врешті мацаки змогли ворушитись, я відчув себе краще на мить, бо усвідомив, що не сам та прикритися не було чим. Вона погладжувала доволі липку на вигляд жижу, що пульсувала і звивалася, як жива. Хоча істота таки була жива і хто тільки догадався закрити нас разом?

Я кивнув дамі, відчуваючи, що спостерігаю щось вкрай непристойне, хоч розкрите нутро було у мене. Не знаю, що її спровокувало, але жижа враз перетворилася у велетенський язик і от, я вже сиджу весь обслинений, а воно лиже мене за вухом. Задоволений вираз обличчя моєї співкамерниці підказав, що я не помилився і на мене напала хіть. За інших обставин я б її поглинув і переживати мала б дама, але не сьогодні. Сьогодні мені хотілося випатрати розпусну бабу і подивитися, яка вона з середини. Тому я просто закричав:

— Охорона! Охорона!

Здавалось, я кричу в пустоту, поки врешті не заскреготіло в замку. Детектив на мить застиг з ніяковим виразом, а тоді отямився, гаркнув на жінку й слизота поповзла до хазяйки.

— Не думав, що ти так швидко отямишся та й що привабиш її взагалі, ти був схожий на труп. В нас тут лиш одна камера непроникна для потвор, то вже вибачай.

Нестримно захотілося стиснути його горлянку, але я знав, що бажання не моє.

— Я справді мало кого приваблюю, може, тому Пожирачів так мало, — віджартувався, щоб заглушити загрозливі бажання. — То де моя плата? І я не писатиму скарг.

Комендант зняв з мене наручник, віддав речі і вивів у загальний зал, щоб тихо сказати:

— Слухай, поліціянт загинув. Якщо можеш допомогти, я поклопочу, щоб нагорода таки дійшла до тебе, бо знаєш ті всі папери так затягують справу.

Я відчув, як під шкірою пробігли комахи, міцніше вхопився за краї плаща, сорочку вже було не врятувати й відступив на крок. В голові паморочилось, а на очі насувалась темрява, я бачив як гамселю його тупу голову, поки вона не перетворюється на кашу. Пора звідси забиратися, поки чого не сталося, потім ніхто не схоче вірити, що емоції були не мої.

— Я, я маю дещо перевірити, але, якщо маєте зачіпки, то я охоче послухаю.

Відчував, що ледь не тікаю, привертаючи загальну увагу, але шум у вухах не віщував добра.

— М'ясник може ховатися в Лісі Потвор, але я не маю людей, щоб виділити на таку велику площу. Та і якщо це обман, то ми даремно розворушимо старе кодло.

— Ліс Потвор, зрозумів. Повідомлю, як щось довідаюсь.

Я ще крикнув якесь нерозбірливе прощання та отямився вже на найнижчих рівнях міста. Принаймні тут було тихо, може, надто моторошно, але де тепер добре. Я сам не розумів, що йду до Гордія, але таки зупинився перед дверима його нори. Якщо постукаю, він може втекти, тому я обережно підважив засув, як колись, коли тут жив і застав звичну картину. На гаках висіла людина, зачеплена за шкіру, з неї ледь сочилося те, що могло бути як відчаєм, так і чистим жахом. А Гордієві мацаки поглинали те все, поки він лежав із заплющеними очима. Я зрозумів, що він мене таки почув, але обрав не метушитись, його невимушена поза могла бути справжньою загрозою, якщо він вирішить, що я ворог. Та поки я підбирав слова, щоб попросити про допомогу, він заговорив перший:

— Навіть сюди вже дійшов поголос, що якийсь Пожирач врятував поліціянта і спіймав М'ясника. Я підозрював, що єдиним дурнем, який би зв'язався із законниками можеш бути ти. Надіюсь, ти не привів їх сюди?

Коли він нарешті глянув на мене, я не побачив і сліду білка в його очах. Скільки він займається поглинанням емоцій і як не піддається страху своїх жертв? Але я не став питати нічого з цього, а лише трохи розслабив плечі, радий, що майже не відчуваю ні роздратування, ні бажання вбити Гордія або приєднатися до нього. Отже, істоти таки перетравилися, лише рана ниє надто сильно, щоб їсти найближчим часом.

— Невже я не міг просто зайти до колишнього сусіда? Але, якщо поголос таки дійшов, то ти маєш знати, що там пропонують велику нагороду. — Я змінив тон на серйозний і просто сказав: — Його демони дуже сильні, лише один мене мало не вбив. Але, якщо ти допоможеш, то поділимо заробіток порівну.

— Гроші мене не цікавлять, але якби ти віддав мені М'ясника. Тоді я можу тобі допомогти, але так, щоб собаки з влади про мене не знали.

— І як ти собі уявляєш я маю таке провернути? Від його демонів мені хочеться вбивати, я можу збожеволіти й вже не оговтатись.

— Хм, дивно, що тебе випустили. Хіба в поліції не знають, який ти сприйнятливий до чужих емоцій?

— Ні, вони не зрозуміли. Думали, я через поранення так переживав. І вони не повинні знати!

— Отже, ти таки спробуй дістати мені людину, а я розберусь з істотами. Наприклад, ти можеш випити його майже досуха, щоб він помер перед детективами. А вже потім випадково зник.

— А якщо він втече?

— Тільки не кажи, що ти дбаєш за бідних жителів цього Дна.

— Ні, за свою репутацію.

— Тоді ти маєш повірити, що від мене ніхто не тікає.

Я мовчав доволі довго розглядаючи риси того, кому мав довіритися. За такі гроші, я довго не муситиму влаштовувати дрібні диверсії, щоб заробити. І очищу своє ім'я перед поліцією. Але можу й здуріти чи загинути та все ж цікавіше, ніж просто існувати. Коли тиша затягнулася, Гордій сказав:

— Якщо так переживаєш, що піддаєшся чужим емоціям, то просто перекуси чимось таким благородним аж до нудоти, має пом'якшити ефект. Сходи в лічницю чи що?

Я згадав, як востаннє пробував заробити звільняючи лікарню від гнітючого страждання і як мучився потім від нестерпного болю у всьому тілі. Треба буде придумати щось краще.

— Можеш дати мені трохи травки, нема часу шукати дилера.

— Лише трохи, не хочу, щоб мій гість отямився і випустив своїх демонів на волю, не люблю за ними ганятися.

— Я бачу, що не любиш. Дай скільки можеш, коли знатиму більше, я тебе покличу.

— Краще пошли звістку якимось малим, не треба тут шастати.

— Добре, до зустрічі.

Я закрив за собою двері й нестерпно захотів змити з себе спогади про останні події та просто полежати. Але куди піти? І тут я згадав про прачку — вона влаштує мені ванну, а я врятую її сім'ю від горя. Те всепоглинальне горе, точно має захистити мене від кривавої розправи. І потрібно зрозуміти де ховається М'ясник, може, Другий щось чув. Я надто довго не навідувався до нього.

***

Від кістяного мила рану пощипувало, а ще тазик був замалий для мого росту і мацаки звивалися так ніби я хочу їх втопити. Але відчуття, що я змив з себе гору слизу, смоли й запах буцегарні того вартувало. Мала підтримувала вогонь під великими чанами, де потім замочувала постіль палками. Повністю вичавити воду в неї не вистачає сил і тепер я зрозумів чого постіль тут вічно волога і тхне цвіллю. Вона перестала вдавати, ніби я ще один комплект одягу і таки запитала:

— То ви допоможете чи просто користується моєю добротою?

— Допоможу, але трохи пізніше, маю набратися сили після останніх подій.

— Сил? Невже ваша порожнеча не бездонна? — Запитала вона з відчутним смішком в голосі.

— Не бездонна, все має свої межі. Скажи краще, чого ти одна тут гаруєш? — Поцікавився я, відтираючи бруд між пальцями ніг.

— Гроші потрібні, а ви так налякали Ясну, що вона себе ізолювала, поки не заспокоїться. Маю працювати поки можу, мені скоро чотирнадцять, а погана кров все не виходить. Мене закриють, а мама сама не впорається.

— Закриють? Розслабся ніхто тепер не закриває дівчат, що кровоточать. Перше — Верхівці байдуже, що робиться в Низинах поки їм надходять товари; друге — істоти, що виходять з підлітків живуть недовго. Де ти такого наслухалась?

— То звідки, ви виповзли? Кажуть, що вживання трави для заспокоєння скоро стане обов'язковим. А якщо не можеш собі такого дозволити й випустиш демона, то тебе ізолюють або вишлють.

— Вигадки! Вони дочекаються бунтів, як тоді, коли знищили всіх, кого тримали в божевільнях і пішли шукати, хто ще несповна розуму по хатах.

— Ага, але тоді багатьох нестабільних перебили, мені все одно страшно. Мати жодного демона за життя не випустила, а тепер її горе нас вбиває. От якби я народилась у Верхівці чи хоч влаштувалась туди працювати.

— Дарма! Кинь цю ідею, ніде не краще, просто вони добре ховають свій бруд. В них теж не бігають єдинороги щастя. Кохання, радість — то все лиш невловимі іскри, я такого й не куштував, а вже давненько живу. Всі живучі істоти — темні й бридкі на смак, їх плекають довго або вони такі сильні, що вириваються одразу.

— Я чула історію, що за морем хтось таку іскру пустив, що спалив ціле місто.

— А я чув, що за морем поклоняються демонам і вирощують травку. І кому повіриш?

Вона затихла відтираючи якусь пляму, а я старався зручніше розмістити свої ноги. Дівчина явно хотіла щось змінити й почати вирішила з мого одягу:

— Я можу його почистити. А якщо носити взуття, то стопи не треба буде мочити годину.

Я розплюскав воду, рятуючи свій шкіряний плащ від її мила. Вона спокійнісінько витріщалась, поки я загортався в чисте полотно й натягував штани. Я мовчав, хоче, то хай розглядає, і так її тут нічого кращого не чекає. Та коли булькнула каналізація, вона врешті відвела погляд на решітки зливу.

— Кажуть, що забилося в трубах десь біля лісу Потвор, ніхто не хоче то чистити, сказали, воду рідше міняти. — Я скривився, усвідомивши, в чому мився, але вона спитала: — Чого в лісі взагалі є труби?

— Бо там колись був сиротинець, — відповів я, — Ти що геть не знаєш байок?

— Звісно знаю, просто думала, то більше вигадки, — сказала, і одразу випалила: — Раз він закритий, то якщо батьки помруть, мене хоч не заберуть в притулок?

— Виживатимеш сама. Тож тобі не прийдеться носити вічно мале взуття, зі старших, — сказав я і глянув на свої ноги.

— Невже ви там жили?

— Жив? То надто сильно сказано, швидше перебував. Але емоцій там вистачало, щоб не вмерти з голоду.

— То ваші батьки померли?

— Навряд. Просто ніхто не хоче жити з дитиною, що висмоктує з тебе всі емоції. Ти правильно зрозуміла — Пожирачі народжуються в нормальних, маєш ще одну причину, щоб переживати.

Каналізація знову булькнула і мене наче обухом вдарило. Сиротинець, Низини й Доки з'єднані підземними ходами. Якщо М'ясник орудує в Доках і ховається в Лісі, то Другий в небезпеці.

— Я передумав, веди до свого дому негайно, навіщо відкладати на потім те, що можна зробити зараз.

***

Мене підганяло відчуття невідворотності і я не міг визначити точно чи воно моє, чи то наслідок неперетравленого горя. Я надто довго засидівся у місті, уникаючи Другого, вдаючи, ніби заробляю, щоб перебратися в краще місце. Але цей вогкий ліс зі старими демонами й побляклими стінами притулку був єдиним домом на який ми заслуговували.

Неподалік зірвався вітер і я завмер, надто довго простояв на гливкому ґрунті й нога почала провалюватися. Поки я піддавався марним стражданням через поглинутого демона, щось древнє зачуло мене. Здавалось, що то дерева стогнуть, сковані плющем. Але я знав, хто ховається прив'язаний до старих кісток, людей страчених в цьому лісі. Часу на хованки не було. Довелось пожертвувати запасами травки, я зім'яв більшу частину листків і кинув ту кульку якомога далі від себе. Вітер понісся за нею, а я додав кроку й незчувся, як стіни сиротинця привітали мене холодним каменем. Не чекаючи наступного гостя, я підняв люк і спустився вниз.

Ліхтар вихопив знайомі слизькі тунелі й розлякав парочку щурів. Я встиг відвикнути від смороду, що замінював тут повітря та глибоко вдихнувши ротом, поспішив знайомими переходами. Можливо, я даремно панікую і найбільшою проблемою буде невдоволення Другого, що я приніс так мало вина і так довго пропадав.

Та повернувши на другій розвилці, мої надії розчинилися в нечистотах. Місце, що слугувало нашим сховком стерегли дві смолянисті істоти, точнісінько як та, що я зжер. Я завмер надто пізно, бо плюскіт від моїх кроків рознісся тунелем, як привітання. Може, Другий встиг втекти? І знову мимо. До мене звернувся знайомий голос та незнайомими були інтонації:

 — Виходь, не треба там ховатися, вони слухаються мене.

Я хотів сказати щось жартівливе, щоб розрядити напругу, але нутро підказувало, що це мій провал. Чи міг я з ним сперечатися? Я натягнув на обличчя невимушену маску і вийшов до єдиної людини про яку дбав.

— Я знав, що ти хочеш завести собаку, але не думав, що аж двох, — таки вирвався з мене недолугий жарт.

— Твоя правда, хотів. Але ти завжди казав, що собаці тут не місце. А мені таки місце?

 Стара суперечка, що забриніла новими нотами. Потвора, яку я зжер зробила мене спокійнішим і втомленим від життя. Може, й на краще. Я вирішив, що не помічатиму двох істот, поки вони не чіпають мене і спокійно поговорю з братом, ніби нічого не сталося.

— Вибач, що був так довго. Знаєш, хороше вино нині важко знайти.

— Ти просто не там шукаєш, я от вийшов погуляти на склади. Там є цілі ящики вина і їжі, і травки. А мої істоти, виявляється зроблять все, щоб я дав їм ще хоч трохи.

Я не збирався казати цього так швидко, але якась образа під'юджувала зсередини. А, можливо, я не кращий за Гуру?

— Думав, ми домовилися, що я випиваю надлишок емоцій, щоб ти не породжував демонів. Вони розірвали людей — поліціянта. Тебе шукатимуть! Хіба для того ми так довго ховалися?

— Ховався я! А ти гуляв, жив і годувався з мене як п'явка, щоб я сидів тихо.

 — Ти ж бачив, що робили з такими як ти. Я думав, ти згоден, що ми втечемо, коли стане спокійніше?

— Спокійніше? Ти чув про новий закон: або стаєш пустою оболонкою або тебе знищать? Краще я згодую їхні ліки своїм демонам і встановлю власні порядки. Все ж таки я теж з Верхівки.

Мені здалось, що всередині щось рветься. Невже єдине хороше, що я робив всі ці роки було марним? Невже брату було огидно моє стримування його поривів, невже без мене він є таким? Я знав відповідь, бо я поглинув його виплекану, не стримувану істоту, і відчував те що й він, а все ж не вірив.

— Жив кажеш? То треба було лишитися у Верхівці, а не плентатися за мною, коли мене відіслали. Може, тоді б я не був прив'язаний до цього місця все життя.

— Вони б мене вбили, якби дізнались на що я здатен. Яка іронія двоє дітей і обоє зіпсовані. Я думав ти інший, але ти теж хотів лиш стримувати мене. Та з цих істот родичі кращі за тебе!

Я стояв так і тримаючи пляшку вина. Він зігнувся, ніби стіни тиснули на плечі й відгородився двома демонами від мене. На цьому наше спільне існування могло б закінчитися. Я б врешті став вільним, а в доках і далі б орудував Скаженець. Але комендант надто швидко отримав мою звістку і не чекав дві години. Вони старались не шуміти та тунелі вміли слухати. Другий зрозумів все на власний лад, він вирішив, що я його зрадив. Хоч, мабуть, так і було.

Я запам'ятаю ці картини до кінця своїх днів, хоч і намагатимусь їх стерти за будь-яку ціну. Потвори кинулись на зустріч поліціянтам, а я навіть не розкрив плаща. Голову стиснуло, ніби гарячі лещата намагались витиснути з неї правильну відповідь. Я чув крики, постріли, накази, благання про допомогу і навіть молитви Гуру. Ледь сам не почав молитися, щоб все закінчилося швидше, коли почув кроки ззаду. Гордій таки прийшов і привів відповідь на мої запитання. Я побіг до всіх, ніби під ногами розсипали жар і накинувся на Другого. Мої мацаки обвили його так, як і багато разів до того, але міцніше і довше. Одна з істот кинулась на його захист, залишивши свою жертву, пазурі розірвали мій плащ і проїхались по нозі. А потім її відірвало від мене. Я не міг сказати де боліло більше. Моє нутро не зупинялось, поки брат проклинав мене, а потім просив припинити. Але я старався не бачити його очей, а лише картинку, як Гордій п'є з нього. Коли звуки битви стихли, я й далі обіймав Другого, тепер вже руками. Не було нікого притомного, щоб завадити мені. Гордій зник.

***

Я знову і знову блукав вулицями Низин, як бліда примара. Поки всередині вирували емоції брата, мені вистачило нахабності забрати непритомного Гуру й віддати Гордію, як плату за допомогу. Не те на що він очікував, але я добавив травкою. Тепер, коли залишилось лиш відлуння того гніву, я відчував себе порожнім і гнилим. Кишеню відтягували золоті, комендант був вдячний за врятовані життя і знешкодження небезпечного злочинця. Та я знав, що найбільше вдячна Верхівка за знайдену партію зілля.

Залишилось навідати Малу, на похоронах її батька. Я збирався дати їй парочку золотих і загубитись в новому місті, але тоді побачив, як з її матері сочиться те невидиме іншим горе і навідався вночі. Їй не було боляче лише трохи страшно, жінка відчула полегшення, а я вперше випив чиюсь любов. І вдруге вбив. Тепер я маю обов'язок, дбати про її Малу. Якщо я називатиму її Перша, чи змінить це кінець нашої історії? Може, ми таки попливемо за море подивитись чи бувають такі іскри щастя, що можна спалити місто, чи там поклоняються демонам і пора завести й свого?