Мерзенний Мисливець
Частина 1.
Коли прокинувся Ель
- Розкажи, діду!
-Так, розкажи!
-Пізно вже! Наслухаєтеся зараз, потім спати нормально не будете. І мені від бабусі вашої дістанеться!
-Ну, дідусю! Ну, будь ласочка!
Двійко рудоволосих чортинят канючили у дві горлянки, та й так, що у старого Василя починала боліти голова та, чомусь, свербіти вуса. Менша, Даринка, навіть рученята склала у молитовному жесті. Дивовижна річ-людська пам’ять: не знаючи ні хреста, ні молитви, дівчисько звідкись знало як складати руки, коли звертаєшся до Бога. Та й де тепер той Бог? Та чи був він колись взагалі?
-Бігом до ліжка! Допивайте своє молоко і влягайтеся!
Василь любив онуків. Ще б не любити-обидва точнісінькі копії його єдиної доньки. Пішла за своїм чоловіком до Лабіринту та згинула там. Він давно пробачив її за те, що кинула своїх старих напризволяще, пробачив, що за десять років не надіслала жодної звістки про себе, пробачив її, та не її чоловіка.
Коли через десять років той з’явився на порозі їхньої селянської хатини тримаючи за руки двох двійнят, Василя мало не хопив удар.
-Подбайте про дітей. На них благословення Еля.
-Що з моєю донькою, чортів ти сину?
-Подбай про дітей. Я заберу їх коли прийде час. За доньку не хвилюйся, я дбаю про неї як і обіцяв.
-Що ж вона…навіть словечка рідним батькам не переказала?-стиха спитав Василь, опустивши очі.
- Просила передати, що любить вас…Про дітей подбайте. Це наші діти.-молодий чоловік дивився у бік. Здається, йому було ніяково. А чи був він молодим? Скільки йому років? Сто? Двісті? Чи може й того більше?
Василь на хвилину закрив очі, стримуючи непрошені сльози, а коли відкрив їх, чоловіка на порозі вже не було. Зате було двійко дітей, їх з Надією онуків. Дар і Дарина. У їхньої доньки завжди було гарно з фантазією. Він обійняв їх, погладив по волоссю, намацав пальцями ще маленькі, ледь помітні ріжки. Приховати батьківський спадок буде складно.
-Ти чого, старий, розкричався?-до хати, з оберемком дрів, увійшла Надія.
-Та знову за своє.-набундючившись відповів Василь. – Історію вони на ніч хочуть.
-Казку чи що? То розкажи їм. З тебе не убуде.
-Та як би ж то казку! Щовечора одна й та сама пісня-розкажи, дідусю, нам про Еля.
-То й що? Про нього вже стільки казок склали . Не обов’язково розповідати те, що знаєш сам. Хоча, може й ліпше буде, як правду їм рідний дід розкаже?
-Замалі ще. Хай підростуть ще трошки, і тоді...
Надія віднесла дрова до печі, сіла навпроти чоловіка і розпалила люльку. Вона завжди гарно курила. У той день, коли вони познайомилися, саме люлька першою привернула його увагу. Колись Василь колекціонував подібні речі. Струнку білявку розгледів вже потім, коли густі клуби тютюнового диму розповзлися по кутках, і неочіковано дзвінкий голос, поцікавився, яку книжку пан хоче обрати. Бачити бібліотекарку, що палить було незвично.
-То, що? Які новини?-розмовляти на тему походження малечі Василь не хотів принципово.
Надія трохи помовчала, посмоктуючи люльку.
-Сьогодні ще трьох утягли. Мати вклала спати, вимкнула світло та й пішла собі. Жодних криків, жодного звуку, а на ранок три пустих ліжечка. Бабаї зовсім знахабніли. Вже з-під носа дітей тягають.
Вона знову замовкла, здавалося, що нічого більше і не скаже, але з тих пір, як Василь взяв її за дружину, минуло довгих сорок весен. За цей немалий термін вони навчилися розуміти одне одного без слів, по ледь вловимим знакам, які підсвідомо подає людське тіло. Зараз вона з особливим роздратуванням крутила у руці люльку, роздивляючись її то з одного боку, то з іншого. В решті решт Василь не витримав.
-Та кажи вже!
-У нас встановлюють систему сповіщення явища Еля. Старості вчора наказ згори прийшов. Ти ж розумієш до чого все йде?
-Трясця твою матір!
-Ель все ближче. Йде новим маршрутом, і, скоріш за все, ми трапимось йому на шляху.
-Та бути не може! У нас виконують наказ Рогатих, ми не чіпаємо дітей, не згадуємо Старого Бога!
-Та Елю байдуже на це. Діти зникають. У нашій області найбільше таких випадків. Він не любить коли чіпають беззахисних...Слухай, Васю, дітям треба все розказати. Жити далі, ніби Ель-це щось далеке, на іншому континенті, і ніколи сюди не дістанеться, більше не вийде.
-Не можна! Малі ще. Він попереджав.-Василь уважно подивився на дружину.- Треба трошки почекати.
-Трошки-це скільки?- пускаючи у стелю кружальця диму, спитала його дружина.- Зараз їм майже десять. Ще пару років, і будуть помітні роги. А там...й інші зміни не змусять на себе чекати. Та й немає у нас цих декількох років! Максимум через шість місяців Ель буде тут. Він йде Європою. Рогаті, звісно, намагаються пригальмувати його, та щось погано в них виходить. Чутки ходять, що Ель перестав слухатися Сьомого Лорда і зходить з маршруту.
Василь сердито розгладжував вуса. Жінка правду казала. Як би Лорди Лабіринту не намагалися боротися з Елем, з кожним разом ставало все складніше. І все через ту кляту “Есенцію страждань”. Мільйони гинуть з вини сотні виродків.
-Забагато брешуть про Еля останнім часом. – буркнув Василь -Бачила, яку думку серед населення розганяють? Ель, кажуть, рятівник наш! Якби не він, ми і далі б власних дітей жерли, нічого про те не знаючи. От зараз зовсім інша справа-свідомо жеруть! Так тож чужі діти, не власні! І що ти думаєш Рогаті на це кажуть? Нічогісінько!
-Тихіше, Василю! Не дай Боги, почують ще.
-А не боюся я їх! Довбані наркомани! Раніше ту чортівню використовували, щоб мізки людям промивати, а тепер заради забави дітей катують. За що тільки нам це все на голову?
-Ми й так довго трималися. – Надія поглянула на чоловіка поверх окулярів. - І то тільки тому, що Лабіринт на нашій території з’явився.
Василь вперив сердитий погляд на дружину.
-Ну ти їх ще позахищай. Кажи краще, що в архівах на Еля знайшла за стільки років? Може й допоможе чимось.
-Не так багато як хотілося. Дещо від батьків чула. Всюди одне й те саме: в один день, з якої причини не знає ніхто, світом прокотилася низка природних катаклізмів, в результаті яких зникло декілька країн. Тоді говорили про землетруси, виверження вулканів і всяке таке, та згодом, мережею почали ширитися відео, на яких велетенська патлата істота, нищить все навколо, хапає людей та жере їх. Мої батьки розповідали, мовляв, одразу зрозуміли, що то не підробка була. Якість зйомки була дуже гарна. Спочатку все приховували, але ставало дедалі гірше. Ель з'являвся частіше, і з кожним разом жер все більше.
- Мусульмани. – перебив її Василь.
-Що?
- Кажу, мусульман знищили першими. Він зжер майже весь Африканський континет перш ніж людство навчилося передбачати його появу. Потім юдаїстів, а згодом дістався і до християн. Та то все добре давно всім відома інформація. Ще й перекручена не раз. Годі там правди шукати. Сама з ним не стикалася?
- Звідки мені ? Якби стикнулася, тут би не сиділа. Ель у нашій країні лише двічі являвся, сам знаєш, і обидва рази далеченько від нашої області. І брав не так, щоб багато. - Надя знизала плечима так наче їй було холодно, підкинула хмизу в пічку.
-З вижившими потім не спілкувалася?
-А такі були?
-Такі завжди є. Ель лишає двох чи трьох. Мабуть, щоб іншим про нього розповіли.
-Звідки така інформація?
-Ця сволота зжерла моє рідне місто.
-Ти ніколи не казав про це.
-На кожному кроці про таке не побазікаєш.
-То для тебе це, виходить, особисте. Може розкажеш тоді з чого все почалося?
-Довга історія.
-А ми нікуди і не квапимося наче. Зимові вечори довгі.
Холодний січневий вітер завивав за стінами хати, стукав у вікна тисячами сніжинок. Ніч була особливо, якось не по доброму, темна, і продовжувати розмову про страшне божество, яке явилося на світ, через людську ненависть та жадібність говорити не хотілося. З іншого боку, в хаті було тепло, привітно горіла стара лампа з жовтим електричним світлом, розганяючи по кутках непрошені тіні, і від цього спогади багаторічної давнини не здавалися такими страшними.
-Я той день добре пам’ятаю, мені 8 було. Всі святкували річницю завершення Великої війни. Одні раділи перемозі, другі згадували тяжкий шлях до неї, і ті, й інші, шанували полеглих та славили Христа. Не дивися на мене такими страшними очима, я згадав Христа, а не старого Бога. Він єдиний гідний залишатися у пам’яті народів. Він та пророк Мухаммед . Вони принесли людям істину віру, вели людей до спасіння, вчили головному-любові! Але людство все зіпсувало. Довірили владу як на Землі, так і у Царстві Небесному брехунам, закатувавши гідних. Еее! Ти думаєш, звідки я, старий дурень, може це все знати? Та вже більше за вас, не сумнівайтеся. Я все своє життя вивчав теологію. Шукав підтвердження вищого задуму. Це, мабуть, у мене в крові, мій дід був католицьким священиком. Він завжди казав, що якби у цьому світі люди хоч краплинку любили один одного, а не тільки набивали собі животи та кишені, то не було б у світі горя.
Власне кажучи, з мого діда все і почалося. Точніше не з нього самого, а з тих, кому він формально підпорядковувався. До річниці завершення війни, Ватикан оголосив масштабне богослужіння вірян по всьому світу. Вони взагалі тоді добре влаштувалися-оголосили прихід Еля дивом Божим. Мовляв, Господь втомився дивитися на муки людські, і відправив на Землю свого найліпшого воїна-Архангела Михаїла аби той покарав вбивць. І багато хто їм повірив. Та де там! До біса було тих, хто вірив. Якщо є у світі люди, які здатні вбачати задум божий там, де попрацював Диявол, то це віряни. Тож спочатку його за архангела вважали. Це вже потім, коли вся брехня назовні вилізла, ту тварюку почали кликати Елем. Хтось відкопав старе відео, де хлопчина стрімив з епіцентру. “Ель прийшов нас покарати!”- він верещав це весь час, аж поки той його не проковтнув. Так і залишився він...Елем. Рогаті навіть здивовані були, звідки така тупа раса, як ми, знає справжнє ім’я тієї істоти.
Так от. Богослужіння. Спеціально для нього Ватикан приготував особливе вино для причастя. “Кожен вірянин стражданнями своїми заслужив доторкнутися до Бога!”-так вони казали. Звісно, що на всіх бажаючих того вина не вистачило. Пам’ятаю як дід носився мов скажений по всім приходам, до столиці їздив і всіма правдами, і не правдами намагався накрутити бодай півлітра. Я не знаю як йому то вдалося, але він свого домігся, і вино дістав. Всім нам на біду, як з’ясувалося згодом.
У церкву довго наряджалися. Мама така гарна була, та й батько теж. Статури він був кремезної, нічого що на милицях. Ноги у батька не було- відірвало на війні. Я вранці, перед службою, дивився по телевізору як натовп на площі Святого Петра збирається. У Римі службу планували правити прямо там, і там же причащали. Гарно все це виглядало. Дуже.
Гарно і у нашій церкві було. Людей-яблуку ніде впасти! Мало не все місто прийшло. Дід службу веде, людей причащає і великих, і малих. Дехто немовлят навіть на причастя приніс. Я у тому участі не приймав-мати заборонила. Вона з неоязичників була, чужу віру теж поважала і зі своїми правилами до них не лізла, хоча мене охретистити так і не дозволила. У батьків тоді мало не до розлучення дійшло. Ну це я трохи відвлікся. Йде все собі потрохи, люди щасливі від вівтаря відходять, хрести цілують. А ми з мамою у куточку за цим всім спостерігаємо. Дивлюся я на людей, а таке блаженство у них всіх на обличчях було, що аж лячно ставало. Всього рік минув з тих страшних подій, похмуре сусідство смерті ще відчувалося мало не у кожному дворі, а тут раптом таке щастя у всіх!
Черга на причастя уже до кінця добігала, і тут якась жіночка тим священним вином вдавилася, кашляти почала. Згодом з’ясувалося, що вдавилася вона не вином, а дитячим пальчиком, який у кухлі для причастя весь цей час плавав. Такий ґвалт здійнявся! Діда до поліції забрали. Всі вирішили, що то він дитинку порубав та кров її і плоть у вино церковне додав. Всю дорогу додому тато злився і кричав, що його батько на таке не здатен, мати була засмучена, а восьмирічний я ридав навзрид не стидаючись. Мені було шкода і дитинки, і діда. Ну і лячно до чортиків.
Вдома легше не стало-всі передачі по телевізору було перервано екстреним випуском новин. Як зараз пам’ятаю: кадри змінюються один за одним, площа Святого Петра зруйнована, залита кров’ю, столиці країн у руїнах, і червоний рухомий рядок з гучним заголовком “Ель прокинувся”. Наша столиця єдина тоді встояла. Мабуть, відчував він, що там Лабіринт, під нею, та нам с того втіхи було мало, бо за чотири години Ель прийшов у наше місто і зжер всіх.
Від тихого тоненького голосочку, що пролунав з-за спини Василя, той здригнувся всім тілом. Виявляється, у страшного одкровення були непрохані свідки.
-Діду, а нас Ель теж зжере?
Василь повільно обернувся до дітлахів. Малий Дар був босий та переступав з ноги на ногу намагаючись зігрітися. Даринка, плутаючись у задовгій для неї нічній сорочці, тулилася до старшого брата.
-Якого чорта ви тут робите?- Василь не кричав, він просто втомився. Спогади випили з нього останні соки. Надія ж мовчала. У їхній родині було негласне правило: коли він виховує малих-вона не лізе у розмову, і так само, коли вона дає їм прочуханки.
-Ми нічого...-почав тихо Дар.- Там у шафі шарудить щось, нам лячно стало. Раптом бабаї? Прийшли, а ви тут..-він занепокоєно переводив поглядь з дідуся на бабусю.- Ми не хотіли підслуховувати, чесно!
Василь зупинив його.
-Нічого страшного, хлопче. Надю,-звернувся він до дружини,-бери рушницю, перевіримо шафи. Раптом і справді бабаї? А потім дід розкаже вам казку.
-Про Еля?- Даринка боязко виглянула з-за плеча брата.
-І про Еля також, дитинко. І про Еля також.
Частина 2. Казка на ніч
-Жив-був на світі маленький чоловік. І зростом він був невеликий, і статури малої, і навіть бажання його були мізерними. Одне тільки було у нього великим-чорна злоба,що жила у душі його. Отак жив він собі, дивився на Великих Людей та потай їм заздрив. Більше за все у своєму житті він хотів славою своєю сягнути величі тих людей. З року в рік він йшов до своєї мети: когось уб'є, когось підкупить, когось закатує, і повзе собі потроху в гору.
- Діду, а як такий маленький чоловічок може такі страшні речі робити?
Бабаїв у шафі не знайшлося. Чи то миші шаруділи, чи то просто привіділося малечі, але страшна нечисть була зайнята сьогодні зовсім іншими справами, хоча Надія все одно перестрахувалася, накинувши на шафку довгий ціпок з залізним замком. Так було спокійніше. Дар і Дарина лежали у своїх теплих ліжечках, накриті ковдрами мало не з головою, і затамувавши подих слухали дідову казку. Історія про кровожерливого Еля було і страшною, і цікавою одночасно.
-Багато можуть маленькі люди, коли велика сила в них живе. Якщо в людині багато світла,то й справи її будуть світлими. У цього ж лише сама злість. Люта ненависть до світу, що його таким маленьким зробив. А велика злоба, великі біди робить.
Отак жив він, багато чого досяг, багато кого скалічив на своєму шляху. Багато років пройшло, і чоловічок цей вже старий став, а до мети своєї так і не наблизився. Вирішив тоді, що здобуде собі славу іншим шляхов: завоює він весь білий світ! І будуть люди йому вклонятися, як царю. Від однієї країни він відходив шматок-ніхто йому нічого не сказав, від другої відхопив- всі промовчали, від третьої відхопив- та всім було все одно. І повірив він тоді у власну силу. Он він який великий! Розриває інші країни на шмаття, і весь світ йому заперечити боїться. Захотів він тоді одну країну повністю собі забрати. Зібрав військо велике, дав йому зброю новісіньку, та не вийшло і тут нічого. Країна ця знала, що на неї напасти хочуть, зустріла ворога, на весь світ показала, що немає чого боятися такого дріб'язкового чоловічка, що не страшний він, а смішний.
От тоді почалася війна велика. Не зміг змиритися маленький чоловічок, що програє. Пішов він світом таких самих дрібних людей шукати. Поки Великі Люди радилися як ліпше зробити, він знайшов собі союзників-таких самих дріб'язкових, як і сам. Багато зла ті люди зробили. Дав він їм гроші, зброю і почали робити того зла ще більше. Цілі країни він нищив, багато людей вбив, ще більше скалічив. Хотів він цим злякати Великих Людей, та нічого у нього не вийшло. Минули ті часи, коли його боялися. Тепер тільки ненавиділи і зневажали. Врешті решт, зрозумів він, що програє, і зросла його ненависть до всього білого світу ще більше.
Вирішив він цей світ знищити. Була в нього зброя, яка людей на тіні перетворює, міста на попіл обертає. Вже збирався цю зброю використати, коли прийшли до нього Сторожі. Дивні то істоти. Багато років їм, більше ніж цьому світу навіть. Вони слугують Елю і прийшли від його імені. Сторожі теж хотіли знищити цей світ. Їх природа темна, не можуть вони у такому світлому світі існувати. Поки радість була та спокій, не могли вони нічого зробити, та маленький чоловік допоміг їм. Он скільки горя приніс, он скільки бід! Стільки скорботи стало навколо, що люди стали до смерті байдужі.
Сторожа дали маленькому чоловіку знання, як розбудити Еля. Казали йому, що той прийде і буде слугувати маленькому чоловіку, знищить всіх його ворогів. Відкрили йому і слова заборонені, і на старі капища вказали, і навчили яку жертву приносити. Почав тоді маленький чоловік дітей красти. Багато вкрав сам, прикриваючись війнами. Багато вкрали Сторожі влаштовуючи бурі та негоди. І в один день, коли Елю принесли достатньо жертв, він прокинувся
Та не так сталося, як гадалося. Обдурили Сторожі маленького чоловіка. Ель нікому не служить. З'їв Ель маленького чоловіка, і всю родину його, і всю країну його, і зник. А разом з ним зникли Сторожі.
Та не допомогло це. Не зрозуміли люди отриманого уроку. Почали воювати між собою. Почали гризтися, хто кому більше допоміг, і хто кому більше винен, та чия віра сильніша, чий Бог правильніший. І Ель повернувся. Знову почав жерти і нищити. Люди обернули всю зброю, яка була у них проти Еля, але нічого не вийшло. Його неможливо вбити. З кожним випадом у його бік, він вбивав все більше невинних. Все страшнішими ставали його жнива. Люди спочатку мали надію, сподівалися що прийде хоч хто небудь і врятує їх, але дива не ставалося. Чай йшов і ніхто не приходив на порятунок.
Страшні часи настали. Темні часи бескінечної скорботи. Кількість померлих вже йшла на мільйони, коли диво нарешті сталося. Щоправда ніхто і зараз точно не скаже, чи диво то було, чи прокляття. З-під землі з'явився Лабіринт.
Лорди Лабіринту, правителі того міста, прийшли до людей. Зовсім не схожі вони були на нас. Високі та бліді, з червоними очима, гострими зубами та довгими рогами- налякали вони тоді людей добряче, особливо тих, хто стару віру тоді сповідував. Та дарма. Не як вороги вони прийшли, а як спасителі. Вони принесли знання і технології, навчили як захистити себе від Еля, в обмін на спокійне життя разом з людьми. Вони відкрили нам очі. Не оцінили люди такого жесту, та й ціна захисту від Еля була для них завелика: люди мали зректися своєї віри. Не змогли вони, не повірили. Та й кому вірити? Чортам, що з-під землі сирої вилізли? Блідим рогатим страховиськам? Так вони Лордам і сказали, але ті були мудріші. Відносилися вони до людей, як до малих нерозумних дітей, розуміли, що розум їх Сторожами отруєний. Вийшов тоді до них Сьомий Лорд і мовив:
-Я доведу вам, що ми кажемо правду. А як і тоді не повірите, то не заважайте йти за нами тим, хто вірить.
І почала страшна правда на світ божий випливати. Дізналися люди, що багато-багато років, разом зі святим причастям, власних закатованих дітей їли. Дізналися, що всі їх релігіі, Боги та Богині, святі книжки-все справа рук Сторожів. Вони століттями керували людьми за допомогою віри, підкоряли їх собі особливим зіллям, що з дитячої крові і кісток робили. “Есенція страждань”-так то зілля зветься.
Відібрав Сьомий Лорд у людей їх стару віру, а натомість дав нову- віру у Велике Творіння. Приніс їм 13 заповідей і строгу настанову дав: дітей не хрестити, хреста не носити, молитов не читати, вірити, а не служити вірі. І про Еля попередив він:той, мовляв, приходить туди, де діти насильницькою смертю помирають. Припиніть вбивати хоча б дітей, він являтися і перестане.
І почали всі жити спокійно, щоправда не довго спокій протримався. То тут, то там люди дітей своїх вбивають, а потім по них приходить Ель, і карає все племя людське.
Дар і Дарина спали. Василь закінчив розповідь, Надія вимкнула світло. Час було і їм лягати спати. Попереду у них багато справ. Збиратися треба якнайшвидше. Ель скоро буде тут.
****
Ранок для Сьомого Лорду Лабіринту вийшов не добрий. Стоючи на порозі будинку батьків його дружини, він, дивлячись у їх заплакані обличчя, поставив всього одне єдине питання:
-Де мої діти?
Надія хапалася за серце, старий Василь, втираючи сльози, прохрипів.
-Не вгледіли. Бабаї забрали.
Що ж, нічого іншого він і не очікував.
-Ти знаєш правила, Василю. Жінку твою шкода, тебе, вже вибач, ні.
Частина 3. Сльози янголів
-…залишив гроші місцевому старості. Сподіваюся йому вистачить совісті використати хоча б половину з них на погребальне вогнище для старих.
Мерців давно перестали ховати. Поява Еля супроводжувалася різними явищами, та це, мабудь, було наймоторошнішим. За різний час до його приходу мертві вибиралися зі своїх могих, приходили у найбільш людні місця, стояли, вперивши біляві очиці в небо, щирили гнилі зуби. Ці мерці були старими, залишилися ще з часів старої віри. Огиди вони вже не викликали, тільки наганяли страху. Прохолодний вітер колихав лахміття, що ледве трималося на голих кісках де не де вкритих зогнилою плоттю. Нова реальність, правила якій задавав Ель, вносила свои корективи. Той відібрав у людей навіть таку дрібницю, як спокій посмертного забуття. Живі бігали між ними, завершуючи останні приготування до евакуації, тягли за руку дітлахів, затуляли їм очі, аби ті не бачили моторошної картини, хоч сенсу у тому не було ніякого. За годину пролунає сигнал тривоги, і місто з населенням у 350 000 людей залишиться порожнім. Зостануться лише мерці та окремі категорії населення, визначені законом №12/344 «Про жертовність..» як особи, що мають стати жертвою для Еля, задля збереження людства як виду.
Атлас спостерігав за цим з вікна колись затишної кав'ярні. Ще до недавна люди таким чином відбирали рідкісних тварин для дослідів: жертували кошти на збереження популяції з 150 тваринок, щоб десять з них послугували на благо людства, ставши піддослідними у, без сумніву, «важливих» для всієї планети дослідах.
Надія вмерла першою, навіть не счинивши опору. Коли він вирвав її серце з грудей, те билося кволо. Її було шкода. З Василем швидко не вийшло. Досвідчений мисливець у минулому, він встиг вклонитися трохи в бік, удар вийшов змазаним, і рана хоч виглядала страшно, але не вбила одразу.
-Мою доньку ти теж вбив, чортів вбивця? -Василь хрипів, випльовував темні згустки крові. Не довго йому лишилося.
-Не треба робити вигляд, що ти чимось кращий за мене.
-Я. Не. Кидав. Свою. Дитину.
Атлас присів поряд з вмираючим старим.
- Ти всього лиш продав її душу мені, кола та була немовлям, за право залишити Лабіринт. Скажи мені, Василю, це коштувало того?
Відповідати було нікому. Василь помер ще до того, як питання було задане.
-Шкода старих. Хоч Василь ще тією сволотою був з молоду. Стільки мешканців Лабіринту вбив задля наживи.
Лорд-Захисник помішував остигаючу каву, періодично кидав погляд на настінний годинник. Той показував 12:45
-Дощ буде. -Атлас відвернувся від вікна. -Небо он яке похмуре.
Обидва замовкли. Проведення обряду Жертовності було мало не найгіршою частиною їхньої роботи. За п'ятнадцять хвилин сюди доставлять засуджених до страти. Атлас перервав мовчання першим.
-Знайшов щось?
-Дещо. -Лорд-Захисник почухав кінчик носа. – За останній місяць зникла майже дюжина дітей разом з твоїми. Всіх утягли у шафи. Попитали населення, кажуть, бабаї покрали.
-Так, Василь теж таке казав.
-Бабаї тут ні до чого. Були б вони- я був би в курсі. Та і який бабаям в тому сенс? Полякати-інша справа, але щоб красти…Люди тут замішані.
-З чого ти взяв це?
Захисник трохи помовчав, ніби прикидаючи чи варто казати чи ні.
-Вчора до мене прийшов один щезник. Він під ліжком ховався, коли двох дівчаток викрадали, чекав поки ті заснуть,щоб снами підживитися. Каже, що з шафи вийшов чаклун з мішком, розсипав «сонні сльозки», запхав дівчаток у мішок і зник у шафі. Та й у кімнаті твоїх малих ціпок на шафі був перекушений чимось на кшталт гідравлічних ножиць.
-Цікавий який чарівник. З гідравлічноми ножицями.
Атласу в причетність людей особливо не вірилося. Не розумів Сьомий Лорд Лабіринту навіщо людським чаклунами витрачати шалені енергетичні ресурси, відкривати портал, який за природою своєю є дірою у просторі, щоб вкрасти десяток дітей.
-Ну і навіщо то людям? Портал-небезпечна штука. Чаклун і вмерти може.
-Ну тут два варіанти: або цьому чаклуну портал відкрити, як чашку кави випити. Або йому за це платять. Багато платять.
Гроші були аргументом. Людська жадібність не знала межі.
-Ель не вибивався з маршруту, то виходить діти живі? - Атлас нарешті наважився поставити таке важливе для нього питання.
Лорд-Захисник дивився на нього зі співчуттям.
-Слухай, друже, я розумію наскільки це для тебе важливо, але краще не тіш себе марними надіями. У цьому світі є тисячі способів, як вбити не проливши і краплини крові або просто довести до самогубства. До того ж, якщо там поблизу є капище,то й з утилізацією тіл проблеми немає. Хоча, здається мені, що виробництво там, вибач, безвідходне.
-Що ти маєш на увазі?- Атлас вже здогадувався, у який бік хилить Захисник, і відповідь йому не подобалася.
-«Есенцію Страждань». Старий рецепт Сторожів: довести дитину до відчаю, до піку страху, сцідити з неї всю кров, взяти частину кісток, головного і спинного мозку. Він добре працював, як галюцинаген. Згадай обличчя релігійних фанатиків. Там такий екстаз був, більшість наркотичних засобів і близько не стояли.
- Я думав, що рецептуру було знищено, коли ми відкрили людям правду.
-Так і було. Але нещодавно…-Лорд-Захисник зам'явся. – нещодавно розробили новий рецепт. Замість крові почали брати плазму крові, в іншому все те саме. Ну, ще відмінність: раніше малих катували, тепер лякають по іншому, щоправда я поки не розумію як саме. Продають цю гидоту як високоякісний наркотик. Назва ще така... «Сльози янглолів».
-Звідки знаєш?
Лорд-Захисник хмикнув. Дурне питання. Напівлюдина, напівінфернал, він тримав міцний зв’язок між людьми та мешканцями Лабіринту, захищаючи то тих, то інших одне від одного.
-Торчки вмирати почали. Побочна дія у цієї штуки страшна: атрофія мозку, внутрішні крововиливи, некроз тканин. В особливих випадках-фізичні мутації. Там такі чудовиська, навіть гулі полякалися.
-То їх гулі знайшли?
-Ага. За новим законом, всі померлі, що не відправляються на кремацію, йдуть на корм окремим категоріям населення Лабіринту. От не треба! Не починай! - Лорд-Захисник перехопив засудливий погляд Атласа.- Сам знаєш, їм необхідні мікроєлементи з людського організму. Населення Лабіринту зростає, добровільними пожертвами ми вже не обходимось.
-Не буду. -Атлас змирився, та й зовсім інша думка крутилася у нього в голові.- А де тіла знайшли?
-У нетрях області Дельта. Майже на межі з Тіньовою Долиною. Хочеш перевірити, що там діється?
Атлас лише стверджувально хитнув головою. Сигнал тривоги перервав розмову. Лорд-Захисник підвівся.
-Час! Ходімо, Атласе. Без твоєї крові ритуал не дійсний, а мені зовсім не хочется аби Ель пішов шукати іншу жертву, замість призначеної.
Частина 4. Благословення Еля
Атлас зупинився на виході з лікарні і озернувся. Дар стояв поруч, тримав батька за руку, похмуро дивився собі під ноги, втираючи криваві сльози. Даринка була непритомною, батько тримав її на руках. Бідівля лікарні збереглася на диво непогано для місця, де Ель з’явився вперше. За одну ніч країна з чисельністю населення у 140 000 000 поринула у небуття. На наступний ранок весь світ зітхнув з полегшенням.
Дітей шукали вже тиждень, протягом якого вкрали ще сімох хлопчиків і дівчаток, всі до чотирнадцяти років. Залежних ставало все більше. Від «Сліз янголів» помирали дедалі частіше. Для вживання в їжу інферналам такі померлі не годилися, окремі категорії населення Лабіринту починали потроху зникати з матеріального світу. Спільна біда змусила діяти і людей, і не людей разом. Пошуки велися в небі, на землі і під нею, але результатів не було. Допомога прийшла звідки не чекали. Ель стояв неподалік, поміж руїн, що яскраво світилися у сутінках. Пошукові групи не перевіряли Тіньову Долину. Рівень радіації тут був скажений, живі організми вмирали протягом декількох годин, отримавши страшенну дозу опромінення, тож це не мало сенсу. Якщо тут і були якісь діти, то тільки мертві.
В один день зникнення раптово припинилися, Ель оскаженів і вибився з маршруту остаточно. Як би Атлас не намагався скоригувати його напрямок, той все одно повертався на місце свого пробудження, тинявся серед руїн, ніби шукав когось. Звичайно, не знаходив і довго, з відчаєм, ревів над будівлею лікарні. Від того реву навіть Лордам Лабіринту було не по собі. Відчай переходив у злість. Найближчі до Долини Тіней області лежали у руїнах. Старі правила більше не працювали. Ель не підкорявся Атласу.
Це мало стати основую концепції «єдиного світу», так її назвали Ті, Що Сплять у Лабіринті. Глобальна ідея, покликана об’єднати всі нації і раси навколо спільної ідеї, бо тільки так можна було врятуватися від завершення Великого Циклу. Проект «Тріада» був покликаний врятувати світ.
Все починається з віри. Людська загибель теж почалася з неї. Лордів завжди дивувала людська здатність вірити у щось безсумнівно. Ті, Що Сплять у Лабіринті доклали великих зусиль і врятували людей від рабства у Сторожів, та, мабудь, ті були праві-людство гниле за суттю своєю. Позбавившись ярма над собою, вони зробили рабами одне одного, навіть жити поряд з мешканцями Лабіринту в них не вийшло. Багато інферналів загинуло від руки людської лише за те, що виглядали не як вони. Лабіринт пішов під землю, поступився людям сонцем, дав їм право будувати свій власний світ, як заповідав Задум Великого Творіння. Люди не виправдали сподівань, пустили Сторожів до себе, зробили своїми жерцями. Сторожі наказали приносити криваві жертви богам, і люди приносили. Сторожі спотворили вчення про Велике Творіння, і люди повірили. Сторожі наказали жерти власних дітей, і люди жерли.
У Тіньовій Долині не могла вижити жодна людина, та не під нею. Під лікарнею було старе бомбосховище. Дуже давно люди будували їх на випадок застосування ядерної зброї-однієї з тисячі небезпечних іграшок, якою нерозумна дитина на ім’я Людина гралася в царя природи. Іржаві сходи привели Атласа до потойбіччя, сяйво якого засліпило його, звиклі до темряві очі. Біла, абсолютно стерильна підземна лабораторія вражала своїми розмірами і технічним оснащенням. Наркоторгівля завжди була прибутковою справою, скупитися не мало сенсу. Довгий світлий коридор, безліч бокових кімнат, оцинковані ванни у них, табличка з віком та датою розчинення на кожній.
Весь цей час Атлас ламав собі голову, не розумів чому Ель не сходить з маршруту, коли десь десятками катують та вбивають дітей. Тепер це стало зрозуміло. Діти були живі. Звідки у цих чаклунів з’явилося закляття фізичного переходу на Сьомий Вимір ще треба було розбиратися, та це не змінить зробленого. Людське тіло-скляна кулька, не втримаєш у руках і розіб’ється. Перехід до Сьомого Виміру не є для людини смертельним, але й перебувати у фізичному стані там не можна: вже за декілька годин людське тіло плавилося як віск, стікало до низу, перетворюючись з цілісного організму на систему з окремих органів, що плавали у молекулярному бульйоні. Першопроходьців Лорд-Захисник приніс у скляних банках у вигляді біомаси, яка чудово розуміла своє становище. Спершу їх намагалися рятувати, але результат завжди був один і той самий: декілька днів ті помирали в агонії. Всіх наступних вбивали одразу з гуманних міркувань. Наркоділки гуманністю не відрізнялися. Медичні препарати дозволяли тримати дітей у такому стані достатньо довго. Рідкий стан дозволяв збирати компоненти не проливаючи крові. Дітей ніхто не вбивав. Коли від їх зруйнованого організму залишалося менше 65%, вони помирали самі. Люди не вперше робили страшні речі, чи просто спостерігали за ними і не робили взагалі нічого.
Велике Творіння відправляло до людей своїх Пророків, та людство викривило їх вчення. Чи просили Пророки молитися їм? Ні. Чи будували Пророки храми? Ні. Чи наказували Пророки вбивати за віру? Ні. Пророки любили людей, принесли їм істинне вчення про Велике Творіння, та людська віра в Сторожів була сильніша. Найсвітліший з людей помирав у муках за весь рід людський, і люди й пальцем не поворухнули, щоб його врятувати. Натовп злякався трьох воїнів зі списами, бо людина за природою своєю є рабом. Найбільший злочин людства- люди дивилися як вмирає посланець Великого Творіння і нічого не зробили. Вони століттями носили доказ своєї зради у себе на грудях. Зрада, за яку людство буде платити до кінця днів своїх. Сторожі сказали забивати камінням грішників, і люди взяли в руки каміння.
Випроваджувати незваного гостя було нікому- ані лікарів, ані охорони не було. Точніше, навпаки, вони були всюди: на стінах, на підлозі, на дороговартісному обладнанні. Життя наркоділків добігло кінця ще в той момент, коли ряджений бабаєм чоловік притяг маленьких напівкровок до лабораторії, через відкритий магом портал у шафі. Благословення Еля почуло загрозу життю, відгукнулося силою всередині малих, розірвало кривдників на шмаття. Обслуговувати лабораторний комплекс стало нікому. За кілька днів страждання розчинених дітей закінчилися. Ель прийшов рятувати своїх похресників.
Люди вірили Сторожам, зводили у сан святих педофілів, саджали на трон вбивць. Звели неосяжний образ Великого Творіння до власної жалюгідної подоби. Побудували храми на кістках, молилися давно померлим. Та й цього всього людям було замало. Викохуючи власні амбіції, більшість людей почали непомірно споживати все навколо. Продукти харчування, гроші, емоції-все хапає людина з жадібністю позбавленця, не знаходячи радощів у помірному споживанні. Людина завжди хоче більше. У неї є будинок, але вона хоче більший, є автівка-треба більшу, і грошей більше, ще більше, більше ніж ця людина може витратити. Не вірить людина більше ні у що, крім власної ненажерливості. Себе саму посадила на внутрішній вівтар. Байдуже стало людині на все окрім самої себе.
Ель мав прийти як спаситель. Люди просили про поміч, просили зупинити кровопролитні війни, розпочаті їхніми вождями, яких обрали для них Сторожі. Що завгодно аби був мир! Цього просили люди. Не справедливості, не рівності, не спасіння, не перемоги добра над злом. Лише миру, навіть не замислюючись, наскільки різним може бути мир! «Яка різниця?»-казали люди, і продовжували слухати покидьків. «Яка різниця?»-казали люди, і танцювали й пили, поки інші гинули за них. «Яка різниця?»-казали люди, і витрачали мільйони на власні побажайки, поки інші віддавали останню копійку, аби врятувати тих, кого навіть не знають.
Коли Атлас розбудив Еля, він не думав, що справи людей настільки кепські. Ті, Що Сплять у Лабіринті дали людям шанс в межах проекту «Тріада». Ель лише перша хвиля. Створений хірургами Лабіринту, на нього була покладена функція карати тих, хто скоює злочини проти людяності. Правителі Лабіринту навіть не уявляли, що винуватих буде настільки багато. Засліпленні власною ненавистю та егоїзмом люди, як завжди, не дивилися у корінь, оголосивши Еля винуватцем у всіх своїх бідах. Вони так і не зрозуміли головного: Ель не є злом за своєю суттю. Він лише відображення людських діянь. Моральне обличчя людства.
Сьомий Лорд Лабіринту поволі відкрив двері одного з медичних кабінетів, ті беззвучно відчинилися. Дар сидів забившись у куток, його сестричка спала, поклавши голову йому на коліна.
Наступною прийде Хелла. 300 років вона тинятиметься Землею, насилаючи хвороби на тих, хто матиме насильницькі думки. На цьому етапі люди ще матимуть змогу одуматися, та у Лабіринті у це мало вірили. Тих, для кого «Яка різниця?» завжди буде більше.
Атлас зупинився на виході з лікарні і озернувся. Ель поступово розчинявся в повітрі. Він вертався на маршрут.
-Дякую тобі, старий друже.-голос Сьомого Лорду було ледве чутно.
Дар і Дарина-діти напівкровки, діти-ключі. Відмічені Елем, вони проживуть сотні років після свого Пробудження. Їм треба багато чому навчитися. Через 300 років, у рішучу мить, саме вони винесуть вирок Людству і випустять Звіра, який поглине час і простір, завершивши Великий Цикл. А може цього і не станеться. Все ж таки, поки у людства ще є шанс.
