Завжди був ранок

 1

Вже декілька годин М. блукав думкою та поглядом, чекаючи. Він сидів у темряві, на зламаному дерев’яному табуреті − єдиному в його квартирі, за столом − теж єдиним, у єдиній кімнаті.

Переходячи з одного предмету роздумів на інший, М. знову і знову повертався до того, з чого він почав, коли сонце тільки заходило за обрій.

Він перебирав свої спогади та намагався знайти тріщинку, з якої все почалося і яку довелося закладати. Він шукав причину причин, намагався поєднати всі свої думки про себе в щось єдине, цільне. Прослідкувати свій шлях у його кінцевій точці. Але не для того, щоб щось виправити, а зі звичайної цікавості.

Зараз, згадуючи розвилки, перехрестя та повороти на своєму шляху, він думав: «Багато років тому випадок став моєю долею, тоді я й сформулював свою ціль: “бути присутнім, але не бути”. Я шукав баланс між життям, яке вимагає забагато зусиль та огидною бездіяльністю, яка межує з небуттям. І навіть мав успіхи в цьому.

Іноді мені видавалося бачити все чистим поглядом моменту, поглядом безсуб’єктної присутності. Тоді мій позір розмірено ковзав по лінії між тінню та світлом на фасадах будинків, по ледь помітній серед будівель лінії горизонту, по обрисах доріг та тротуарів. Втім, коли я досягав цієї відчуженості, коли я відчував монолітність світу, єдине, що зупиняло мій погляд − це люди. Я постійно перечіплювався об їхні контури, “через їхню непередбачуваність”, − одразу спадало мені на думку. Їхні обриси не поводилися як лінії тіней: вони усміхалися, раптово усвідомивши свою закоханість, хилили голови від старечої втомленості, хмурили брови, коли бачили, що починається дощ. Я, пам’ятаю, не міг зрозуміти, чому так вдивляюся в них, “не тільки ж у лініях справа”, − я повторював собі. І якось, засинаючи, зрозумів: я дивився очима, незатуманеними планами чи турботами, можливо тому й цінував саме це в інших.

Так-от, це бажання не бути, ця байдужість, просочилися в усі куточки мого життя. Нудьгуючи на робочому місці, серед каталогів, незчисленних книжок, у читальних залах, не знаючи чим себе зайняти, я заповнював свій час читанням: брав першу-ліпшу книгу дивлячись на назву крізь полуду байдужості й читав її. Так, мені випадали підручники, трактати, словом, речі, які я ніколи б не вибрав − від кулінарних книг до “Анатомії та фізіології окапі”. Крім того, у мене не було причин віддавати перевагу якійсь книжці − усе безглузде, усе − що головніше − першорядне. Я дозволив життю кидати гральні кісточки, віддаючи їм право вибору.

Як наслідок, в останні роки своє дозвілля я сповнював спробами бути тут і зараз. Але, певно, ще коли в школі навчався, я проводив вільний час за пошуками причин жити, пізніше − за тим, щоб жити відповідно цим причинам. Від тих часів залишилася лише шухляда цього стола, заповнена нотатниками, записами важливих тоді думок та ідей і декілька чорнових варіантів роману».

Зараз між попелом змішаним з недопалками і його минулим було півтора сантиметра стільниці. Знизу те, що було його життям, зверху те, що буде його смертю – магазин з декількома патронами та самозарядний пістолет.

М. вів далі свою думку: «Багато років я, не усвідомлюючи цього, прибирав усі зусилля існувати перед останнім кроком − прибрати існування. Я вирішив змінити три крапку, яка триває вже декілька років на остаточну крапку, можливо, навіть на знак оклику».

Коли М. відчує, що хоче спати, − він доручив обирати момент своєму тілу, − тоді він вистрілить у скроню. Це був ідеальний годинник, який залежав не від заведених людиною стрілок, які холоднокровно рухалися рівномірними кроками, ніби під звуки маршу, а від його тіла, яке радше нагадувало танго. До того ж його годинник немає циферблату, тому неможливо розрахувати, коли настане цей момент. І це мимоволі робило спланованість його самогубства схожою на несподіваність нерукотворної смерті.

Що довше він сидів, що більше розмірковував про себе та своє життя, то більше його думки зверталися до зовнішнього, а не внутрішнього. Зараз, у відчиненому вікні, М. бачив вулицю, яку освітлювали вивіски, фари, світлофори та вікна. Праворуч, у склі відчиненого вікна, М. бачив своє обличчя − розчинені у відображенні та в пітьмі очі, які здавалися білими кільцями з чорними дірами посередині; густі чорні брови над цими кільцями, до яких сягало його темне рване волосся. Разом з блідим обличчям, він нагадував чорно-білий, незавершений, деформований напівпрозорим відображенням скла портрет.

Єдине, що зараз робило його вигляд живим, але й недоладним – це громіздкий рух, щоб ширше розкрити очі, який він робив спостерігаючи − підіймання брів замість повік. Від цього він повсякчас виглядав здивованим або зацікавленим, що, втім, було недалеко від правди.

Одночасно бачачи себе у віддзеркаленні та інших людей на вулиці, його думка стала на колію питання, до якого він часто повертався впродовж свого життя. Розглядаючи себе в пору юнацької невпевненості, він виявив те, що став називати «питанням гармонії та розрізненості в обличчях», яке він сформулював так: якби довелося дізнаватися про те, як М. виглядає, дивлячись на нього крізь збільшувальне скло, вийшло б безладне обличчя − ніс його був плескатий, вуха були маленькими, підборіддя − квадратним, але дивлячись на нього зробивши крок назад, його обличчя набувало гармонії. Не можна було уявити інший ніс або очі, що пасували б йому більше. Пізніше він став застосовувати метод «кроку назад» у всьому, а саме питання перестало стосуватися лише облич.

Так і зараз − він дивився у вікно, щось помічав, подумки відходив, потім повертався до початку й починав усе наново, обираючи інший предмет для роздумів.

«Добре, що я не замінив лампочку, що перегоріла, − подумав М., помітивши скільки совок б’ється об скло ліхтарів. – Побачивши посеред ночі яскраве світло, темрява стає чимось замкнутим, чимось, звідки хочеться вийти».

М. все дивився у вікно, оглядав місто, людей, птахів. Спостерігаючи за голубами, за їхніми плавними рухами, він бачив у них щось від акробатів, які позбулися повітряних полотен, а себе він відчув глядачем циркової вистави, у якій усі беруть участь. Заплющивши очі, М. думав, що він перебуває в безмежному цирку, на арені якого виставлено безліч ширм для театру ляльок та подумки казав: «Усі тут − хтось на манежі, хтось тільки підходить до нього, хтось став глядачем, хтось вийшов та попрямував прямо до виходу. Для кожного був різний час, але єдиний простір. Одна арена на всіх − живих, тимчасово відсутніх, забутих, загублених… Я в безмежному цирку, але тут темно, немає музики…»

Спочатку спалахом блискавки − усвідомлення того, що він уже кілька хвилин занурюється в сон, і далі громом, що супроводжує розряд − чітка фраза, яка виринула з цього неконтрольованого сплетіння думок: «Настав час». Він набрав повітря в легені та на видиху сказав вголос: «Так! Час готуватися до сну».

Він встав, мимохіть остаточно зламавши табурет. М. рухався спроквола, але все ж цілеспрямовано. Він мляво протягнув руки до вікна, щоб зачинити його. «Більше нікого нема на вулиці. Прикро…» – спало йому на думку. Оглядаючи кімнату, щоб знайти ще якусь справу наостанок, він кинув оком на шухляду стола. У нього промайнуло одразу дві думки: «Чи записати щось востаннє? Чи треба покласти на помітне місце?» Та він одразу ж відповів собі: «А все ж, досить тягнути час, поки не проґавив».

М. доторкнувся до темного руків’я, повільно стиснув руку та, піднявши пістолет, відійшов від вікна. Він дозволив собі почасувати, щоб знати, що він відчував останнім: холод у правій руці, задуху літньої ночі, запах апельсинів та цигарок, гул холодильника, звуки сусідського телевізора.

2

Почуттєве обступило його зусібіч: він відчував дивне хитання та запаморочення; відчував те, що сорочка зовсім не зігріває; те, як проходить повітря по сухій горлянці, коли він вдихає; чув відблиски людських голосів та безперервний стукіт заліза. Навіть не чув, а відчував біль від цього звуку. Крім цього, він відчував смак крові та безлік відтінків болю і дискомфорту водночас – ломоту, щем, нудоту, слабкість, судоми й те, що важко передати поєднанням літер, але те, на що можна натякнути стогоном.

М. почував себе новонародженою дитиною: він опинився після пустоти в почуттєвому світі, цей світ пронизує його з усіх боків, ніби лезами, а він не може нічим захиститися, бо ще не створив оболонку усвідомлення, ще не від’єднався від того, що його оточує думками.

Від пересичення, М. вже був ладен заплакати так само відчайдушно, як немовля, але можливість мислити почала вибудовувати межу між ним та цим хаосом. Неконтрольовані думки вмить почали все впорядковувати. М. швидко опинився за скляною стіною, від’єднаний від безладдя відчуттів створеного неможливістю дати лад світу.

Усе це нагадувало сон, одночасно мерзенний та блаженний. Що більше він повертався до звичного стану, то більше він забував цей хаос, доки зовсім його не втратив. Як сон, якийсь важливий сон, який мав у собі щось істинне, щось інакше від буденного світу.

М. нарешті зміг ненадовго розплющити очі. Знову набута можливість бачити, хай навіть незрозумілі плями, відчувалася чужорідною, усвідомлення відчуття було зайвим. Це усвідомлення зафарбувало скляну стіну між ним та минулим безладдям. І це зовсім не тішило його, бо він усе ще відчував присмак незрозумілої істинності. Йому не пощастило бути свідком переходу від пустоти до хаосу та від хаосу до свідомості, це відчувалося як низхідна спіраль.

Але він починав звикати до відчуттів. У нього не було вибору. Далі відступати було нікуди і М. знову розплющив очі. Знову ненадовго. Цього разу він встиг побачити форми та тони – сірий прямокутник перед ним, над цим прямокутником темний овал, справа від нього – два прямокутники, один в одному, той, що більший – сірий, менший – насичений чорний. Він зафіксував в уяві те, що побачив та став думати: «Певно, я в якомусь приміщенні. Прямокутник справа, той що великий та сірий – ймовірно, стіна, а прямокутник спереду? Він невеликий і над ним щось є… Так, а я у якому положенні? Напівсиджу. Десь сиджу. Справа стіна з чорним прямокутником… Прямокутник у прямокутнику… Темний у світлому… Це вікно! Певно, ніч. Тут горить світло. А-а, звуки, ці звуки ріжуть мене… Я десь чув це, тудух-тудух… Рухаюся, хитаюся, стукіт… мабуть, залізо, ніби щось кують, дуже схоже… Може, їду? Певно, їду… Звук заліза… Я в поїзді, у вагоні! Чому та як я тут опинився, куди в біса їду?!»

М. зробив третю спробу розплющити очі, цього разу більш вдалу, бо зміг дивитися на декілька секунд довше та навіть повернути голову трохи вліво. «Те, що було переді мною – прямокутник та овал над ним – потилиця людини, яка знаходиться на сидінні попереду. Тут є люди, це добре… Як я тут опинився? Я пам’ятаю, стояв у кімнаті, пахло апельсинами. Тримав щось у правій руці. Я зачинив вікно та відійшов… Пістолет… Далі не повинно було бути нічого… Але ж… Я тут. Я пам’ятаю, як підніс пістолет до скроні, відчуваю біль по всьому тілу. Але моя голова ціла. За вікном рухається світло… Усе виглядає так, ніби я просто заснув по дорозі з роботи. Втім, вагон виглядає зовсім не так, як зазвичай».

М. вирішив знову розплющити очі та доклав усі зусилля, щоб протримати їх розплющеними якомога довше. Це ставало тим легше, чим важче ставав головний біль. Він уважно оглядав вагон та думав: «Якщо дивитися тільки на деталі – усе звичайне: сидіння такі самі, так само обшиті, рами вікон мають ту ж саму форму, колір; але якщо подивитися на вагон загалом – щось не так. Куди ж я їду та як взагалі сів на поїзд? Цей чоловік попереду, він, певно, знає, куди прямує поїзд. Треба лише, лише нахилитися до нього, запитати».

За своїми роздумами М. не помітив, що попри біль у тілі, рухати він міг тільки головою. Жодна його думка не доходила до місця призначення – до його кінцівок. І він далі нерухомо хитався на своєму сидінні, марно намагаючись вплинути на свої руки, ноги або бодай пальці.

Від своїх спроб він відчував тільки зростаючий біль там, де має бути рух. Спроба за спробою – ніякого результату. Усе, про що він міг зараз думати – як поворухнутись, й усі ці думки зверталися в пустоту. Або, що гірше, зовсім втратили змогу звертатись. Сигнал його думки зникав тільки показавши себе йому, зробивши видимість існування, але так і не зробивши зусилля.

Після незліченних марних спроб хоч якось рухатися, раптом рука М. пересунулась. Це був ледь помітний рух, неконтрольоване здригання. Від радості, М. усміхнувся та заплющив очі, щоб трохи відпочити. «Рука пересунулась, проте не туди, куди я хотів. Мені навіть стає тепліше. Тіло починає відтавати», – подумав М. й вирішив почекати, щоб дати своєму тілу можливість ожити самостійно, бо не вірив, що це він на нього вплинув.

Згодом він отримав контроль над верхньою частиною себе, але ноги все ще були прикутими до місця. «Хоча б підштовхну себе до сидіння попереду, якщо вже встати не зможу», – подумав М. Він напружив кожен м’яз своїх рук та не встиг помітити, як уже схопився за сидіння пасажира попереду, чим і привернув його увагу. М. нагнувся ще ближче та невпевнено вимовив:

− К-куди їде цей поїзд?

− Евмо не ве, – квапливо та з деяким подивом відповів пасажир.

− П-повторіть, будь ласка?

− Евмо том не ендо, – чітко промовив чоловік, на цей раз зовсім безвиразно.

М. повільно похилився назад та став думати: «Це не станція. Принаймні таких станцій немає в місті та околицях. Та й коли я попросив його повторити, він сказав щось інше. Якась нісенітниця. Можливо, він іноземець? Треба запитати ще когось».

Шукаючи людей поблизу, М. бачив пасажирів, чий одяг відрізнявся не як піджак від куртки, а як плавки від шуби. Усі вони були вдягнені для різних сезонів та обставин: у майки, лижні костюми, спідниці, спортивні брюки, чоботи, дехто був навіть босий. Деякі пасажири сиділи з пустим поглядом, інші стояли, декілька пасажирів були у напівлежачому положенні. Розглядаючи вагон, він помітив суворого чоловіка, що проходив між сидіннями. М. гукнув його, коли той проходив повз та швидко спитав:

− Куди ми їдемо?

− Ке?

М. повторив своє запитання, вправно вимовляючи кожен склад, але чоловік зробив такий вираз обличчя, ніби М. сказав найдурнішу річ, яку той чув, та поспішив піти далі на свої пошуки.

«Та що ж таке! – думав М. – Може, я в іншій країні? Чи це діалект? Якщо б тут була Р., вона б точно сказала, що це за мова… Якби… Тут має бути провідник чи хтось з персоналу. Він має знати мову того місця, звідки виїхав поїзд. Певно, я там і сів чи мене хтось посадив… До речі, де мій білет? Там і буде відповідь».

Коли М. почав обшукувати свої кишені, він несвідомо посунув ногу. «Овва! – глухо мовив М. – Ноги повертаються. Але, на жаль, у кишенях пусто. Ані документів, ані білета, ані грошей».

Досі лежачи, він трохи витягнувся, щоб краще бачити. М. уважніше оглянув вагон, роздивився кожного пасажира та побачив у дальньому кутку людину схожу на провідника. Він спав, схрестивши руки та прокидався, коли починав клювати носом.

М. був рішучим, його рішення було міцним, незламним, на відміну від його кволих ніг. Поки що він ледве міг стояти та був схожий на дитину, яка вчиться ходити. Зараз буде його перший крок − не до матері, а до відповіді.

Так, тягнучи ноги, він пройшов половину шляху, але зупинився відпочити й водночас добряче роздивитися оточення. «Тут справді щось не так, з цим вагоном. Та й з людьми, їхній одяг, мова…» – думав М., вдивляючись у вікно з надією впізнати місце. Але ніч та швидкість поїзда не залишили йому жодного шансу. Він відпочив та вирішив йти далі. Тільки він повернув голову до провідника та зібрався зробити крок, як дещо помітив та повільно повернув голову знову до вікна. Не повіривши, М. зробив свій громіздкий рух бровами. Йому не здалося – у вікні нічого не відображається. Усе виглядало так, ніби у вагоні була така ж пітьма, як і за склом. У вікні було лише поле, яке блідо освітлював місяць, що сходив перед ранком. М. не був цим наляканий чи шокований – він просто не зміг зрозуміти це. Сира емоція незгоди з фактом.

Він рушив далі, намагаючись не озиратися на вікно та дивлячись прямо на свою ціль. Нарешті підійшовши до провідника, М. ще простояв деякий час, благоговівши цю “сонну криницю істин”, як він жартома його прозвав.

− Вибачте, куди ми їдемо? – спитав М., вхопивши той момент, коли провідник розплющує очі.

Відповіді не було. М. чекав. З кожною секундою його тривожність зростала.

− Вибачте… Куди їде цей поїзд!? – перепитав він. Ніщо його зараз не лякало так, як почути знову «Евмо не ве» чи зустріти холодний та тупий погляд, яким йому відповів суворий чоловік у проході та такий, яким М. подивився на вікно, що не відображає. Його тривогу обірвала відповідь:

− А, що? Зараз…

«Слава Богу! Тепер я не один», – подумав М., щиро усміхнувшись. Він чекав відповіді, але на відміну від минулого разу – у повному спокої.

− Повторіть, будь ласка. – доброзичливо сказав провідник.

− Куди ми їдемо? – так само ласкаво відповів М.

Провідник хитро посміхнувся, співчутливо подивися на М. та відповів, глибоко зітхнувши:

− Ви померли…

М. дивився на нього так, ніби це невдалий жарт.

− Так, – продовжував провідник, – ви померли. Таких, як ви, повен вагон. Ось, подивіться… Що вам ще сказати? А куди померлих по-вашому везуть? Туди і їде цей поїзд.

На провідника був спрямований такий самий погляд, як і на невідображаюче вікно.

− Ми зовсім скоро приїдемо, тому, якщо маєте питання, запитуйте. – сказав провідник, зламавши останній сірник, намагаючись підпалити цигарку. – У вас не знайдеться запальнички?

М. не почув останнього запитання, розмірковуючи про те, що йому слід запитати в провідника. Перше та автоматичне «Що?» було найлегше з питань, але мало найскладнішу відповідь. М. промовляв це питання, це слово, у якому зародки думок шукали форму, у якому буква «О» була бездонним колодязем. Його обірвала повна тиша – звук зник, не встигши злетіти з вуст. Усе замовкло та залилося яскравим світлом.

3

Як під час переходу зі світлого приміщення в темне, людина бачить перед собою чорне та непроникне полотно, так М., опинившись після тьмяно освітленого вагона в осередку світла, бачив неперевершено білий колір, який був радше не кольором, а неможливістю його сприймати через яскравість світла.

Намагаючись сховатись від променів, він щільно притискав руки до обличчя, хилився до землі, жмурив очі, але світло не зникало та не слабшало. Так він боровся деякий час, не бачачи місця, не розуміючи, де він, звідки це світло та чому воно всеосяжне та всемогутнє. Іноді він на мить розплющував очі, ніби поглядом намагаючись прорубати лід і зробити ополонку, щоб побачити темну воду серед сяючої білини снігу.

Через деякий час, в один з таких моментів, він помітив, що в полотні з’явилася шпарка – невеличка темна тріщинка товщиною з волосинку. Він починав бачити.

Потроху до шпарки почали доєднуватися інші лінії: прямі та криві, широкі та вузькі. Коли з’явилося достатньо, але не забагато ліній, М. мимоволі почав шукати в них якісь закономірності, ніби це чорнила, що вимальовують контури букв на папері. Але що більш ставало ліній, то більш вони спліталися, зав’язуючись у вузли, перетиналися, замість слів перетворюючись на щось сплутане, наче гніздо.

М. починав розрізняти кольори, зникали чіткі, ніби намальовані контури, їхнє місце займали справжні об’ємні предмети. Всеосяжне світло відступало, або М. звикав до нього. З кожною секундою оточення набувало все більш звичного вигляду. Згодом він вже впізнавав гілки численних дерев, обриси стежки перед собою, свої руки, каміння, безхмарне небо та врешті-решт сонце.

Коли М. склав усе, що бачить докупи, він зміг визначити, що перебуває у якомусь парку. Його справді оточували звичні для парків дерева та стежки. Він навіть сидів на чомусь, що визначив як лавку.

Світило сонце, зовсім не так, як деякий час тому, а спокійно, ласкаво, у його найкращий період – ранок. Але було присутнє дещо інше, зовсім незвичне для парків. «Ці кам’яні прямокутники… Повсюди… – він подивився на те, що назвав лавкою та ще раз оглянув місце. – Я на кладовищі… І сиджу прямо на надгробній плиті». Оглядаючи цвинтар, він подивився на те, що було позаду нього – надгробний камінь, на якому були його ім’я, дата його народження та день, коли він вирішив себе вбити.

У його вухах відлунням прозвучало: «Ви померли…» Досі засліплений, у тиші та розгубленості, він сидів з цим усвідомленням ще деякий час.

«Але як я тут опинився? – проривалася думка М. крізь це огидне відлуння. – Добре, кладовище – логічно. Я знав, що це єдине, що чекає на мене після смерті, але планував бути під надгробною плитою, а не над нею… Хіба я справді помер? Може, все повернулося на свої місця, ніби я і не вистрілив? Я б не зміг відрізнити це від звичайного життя. Усе відкрите. Усе яскраве. Нічого не змінилося від моєї смерті. Я так само можу ходити, мислити, бачити. І бачити не абищо, а сонце. Але невідомо як опинився, по-перше, в поїзді, по-друге, тут. І як пояснити надгробний камінь з моїм ім’ям? Все ж таки аргументи є для обох точок зору і я не впевнений в жодній з них, в мене є тільки припущення. Або бажання припускати. Усе це просто дивно, наче якесь дурисвітство…» Йому довелося прийняти своє положення, яким би воно не було, як приймають настання нового дня – покірно та без заперечень.

«У будь-якому випадку, живий я чи мертвий, – ось стежка. Вона хоч кудись та й веде, а я хоч кудись та дійду». М. встав, уже не відчуваючи минулої слабкості та швидкими кроками попрямував по стежці. Усе це нагадувало прогулянку безлюдним вранішнім парком. Але сонце одночасно й тішило й турбувало М. Щось було не так саме в оточенні і він не міг визначити, що саме. «Щось у повітрі, – подумав він, лишивши це питання без чіткої відповіді. – Чи можу я справді бути мертвим? Це смішно! При такому сонці? Тут усе виглядає більш живим ніж будь-де. Справді, не дивно, ґрунту є чим поживитися… Може, я справді помер, я ж цього й хотів, але я… залишився? Я все ще тут, я все ще відчуваю. Чи можна це назвати смертю?»

Так він йшов без зупину добрі пів години, – принаймні так йому здалося, бо годинника він не мав, – поки дещо не змусило його зупинитись. Здалеку, з-за плити М. побачив чиюсь голову. Він не знав до чого може призвести ця зустріч. «Чи ця людина в такому самому положенні як і я, можливо пасажир з поїзда, в якому я їхав? Чи це хтось справді, беззаперечно, фізично живий?» Зустрічі з живою людиною він боявся так, ніби він зустріне мерця, а не навпаки.

Чим ближче підходив М., тим нещаснішим виглядав незнайомець. Він був одягнений в уривки одягу, які нагадували ганчірки. Його ноги були наполовину босими – настільки великими були діри в підошві. Він був грубо острижений та брудний. Цей чоловік скидався на безхатченка. Він сидів з пустим поглядом. З-під його очей прямували криві вертикальні ліній, які виглядали так, ніби це світліші за відтінком стежки поміж темного поля. М. стояв не підходячи до нього, так, щоб залишитися непоміченим та думав: «Він сидить біля чиєїсь могили та плаче. Можливо, він мертвий. Так само, як це можливо щодо мене. Або, якщо він живий, може, його єдиний притулок – кладовище з людиною, яка йому важлива? В будь-якому випадку, не слід турбувати його, це було б жорстоко. Тим паче, що я скажу цьому чоловіку? Просто витріщуся на нього?»

М. вже хотів розвернутися та попрямувати далі, як помітив погляд безхатченка на собі. «Він дивиться на мене чи повз? – перелякано розмірковував М. – Можливо, мене не видно з-за дерев?» М. завмер, щоб зрозуміти, куди дивиться чоловік. Однак тривалий погляд безпритульного прямо в очі М. не залишив місця для сумнівів та відступу. М. почав підходити. Він наближався не відводячи очей. Навіть коли М. зупинився біля нього, вони продовжували безмовно та невідривно дивитися один на одного.

Щоб перервати ці незручні погляди та мовчання, М., не знайшовши, що сказати, вимовив «Добридень». Але звуку не було… М. відчував вібрацію в гортані, але жоден звук так і не поширився. Коли безпритульний побачив спробу М. щось сказати, він щиро та співчутливо усміхнувся.

«Я глухий?! Що сталося, я оглух? У чому справа? – отетерено думав М. – Але чому він сидить спокійно? Він щодня бачить як люди глухнуть? Навіть не намагається нічого сказати!» В пошуках відповіді, пояснення, у паніці, М. почав квапливо говорити, лементувати, а потім і зовсім кричати щосили: «Агов! Агов!» Тиша. Була дія, не було результату. Чим довше М. намагався створити якийсь звук та почути його, тим дивнішою ставала спокійність незнайомця, який і бровою не повів.

Весь спітнілий, М. зупинився та почав дивитися на нього чекаючи відповіді. Усе це нагадувало те, що він пережив з провідником – та ж сама посмішка проти повної розгубленості М. У перший раз він був наляканий словом, у другий – тишею.

Зачекавши поки М. заспокоїться, безхатченко просто показав на свій надгробний камінь, не намагаючись щось вимовити. Його напис говорив: «Філіп Дебюро». Цей жест дав зрозуміти М., що справа зовсім не в ньому, що не тільки він не чує себе.

Усе це більше не нагадувало звичне місце. Воно вправно жартувало з ним, знущалося з нього. Зіставивши всі деталі, М. думав: «Шляхи Смерті несповідимі. Здається я справді помер, і роблю цей висновок з того, що правила змінилися. Я знову зустрів невідображаюче вікно, яке приймає різні форми – всеосяжне світло, вакуумна тиша. До речі, світло. – М. підняв руку, щоб затулити очі та перевірити чи досі світло проходить крізь тіло. – То мені не здалося, воно й справді всемогутнє. До того ж немає тіней. І я усього цього не помітив раніше. Не помітив ні повну відсутність звуків, бодай своїх кроків, ні відсутність тіней, попри велику кількість дерев. Дивно… Тіней немає, але предмети мають об’єм». Смерть тепер здавалася йому блазнем-бродягою, шахраєм-авантюристом – він бачив, що вона щось намагається провернути, але не розумів, що саме та навіщо.

М. сів поряд з цим чоловіком. Попри витівки смерті, М. почував себе досить спокійно та холоднокровно. Він згадав як колись його батько розповідав йому про те, що відчував на початку війни. Він казав: «Знаєш, малий, можливо, прозвучить дивно, але незважаючи на всі мої страхи та тривоги перед війною, – у її передчутті я навіть плакав, уявляючи зруйновані міські пейзажі – у той день, коли вона почалася, у той ранок я зберігав спокій, не тільки зовнішній, але й внутрішній. Я навіть жартував тоді. У перший день війни я був спокійний та пустотливий».

М. знову подивився на Філіпа, бо більше нічого не відгукувалося, нічого не відчувало його впливу, нічого з ним не взаємодіяло. Але Філіп відрізнявся від М. своїм поглядом. Однією малопомітною зміною в розташуванні повік він виражав щось настільки сповнене сенсом, ніби це інша мова. І М., на жаль, її не знав. Якщо він і був вправним у земній, спрощеній версії цієї мови, то був зовсім безпорадний у цій. Він знав, що йому щось повідомляють, але не знав як це зчитати. «Чому він не використовує мову жестів? Тільки дивиться, навіть не жестикулюючи… Чому я не відображаюсь у його зіницях? А, втім, не дивно…» – думав М.

Раптом, після тривалого нерухомого споглядання, М. нахилився до землі, узяв припадкову гілку та заходився писати на піску букви. Від його шпарких рухів пісок летів навсібіч. Але тільки він виводив лінію – вона викривлялася і наприкінці, замість літери, виходило щось незрозуміле, якась викривлена фігура. Усе те, що М. міг безсумнівно чітко чути в себе в голові, що було не просто описом або позначенням предметів, а було умовою їх розуміння – усе перетворювалося на петлі, точки та лінії, що не мали ніякого сенсу. «Ти ба… Смерть забороняє спілкуватись. “Жити з печаттю на устах” виходить? Невже немає жодного способу комунікації? Ні писемності, ні звуків… Але якщо це місце існує досить довго, щоб передавати знання між поколіннями, – а я підозрюю, що існує, – то тут повинна була з’явитися хоч якась мова. Без неї ніяк».

М. вирішив залишити Філіпа, щоб знайти відповіді на своє питання, знайти інших людей або бодай розраду. М. встав, за звичкою помахав рукою Філіпу й подумав: «Хоча б жести тут є – можна вітатись і прощатись»..

День був усе таким же сонячним. Сонце було нерухоме. На небі не було ні хмаринки. М. мав надію на час, на ніч, на сон, на забуття.

4

Так йшли дні. Точніше сказати, йшов час, бо дні не проходили, ночі не приходили. М. не знав, скільки він вже тут був, навіть не мав приблизного відчуття часу. Але чи мало значення скільки? Це мало б значення, якби був кінець. Якби тут був цикл годин, днів, сезонів. Натомість – завжди ранок. Завжди світить сонце.

Усю цю сталість та нерухомість, тишу та сонце, неминуче пронизувала нестерпна нудьга. М. щоразу з деяким гумором згадував фразу, яку за життя десь вичитав: «Якщо можливо уявити щось страшніше, ніж пекло, де страждають, то це пекло, де нудьгують». Нудьга, ніби отруйний газ, просочується в усі кутки, всередину людини, призводячи кожен м’яз, кожну думку до руху. Вона сповнювала М. галюцинаціями, міркуваннями, що ведуть у глухий кут, ідеями, які ні на що не впливають та нескінченними пошуками. Цей механізм, підживлюваний пустотою, щоразу запускався, створюючи надію на кінець – кінець часу, кінець простору, або хоча б його кінець. Коли машина сподівань запускалася, тоді кроляча нора його роздумів про себе та це місце сусідила з видіннями та блуканнями. Після цього він знову повертався до пустоти та нидіння, які пізніше знову запускали механізм.

Увесь цей цикл М. сприймав віддалено, підкоряючись тенетам цього місця і водночас ховаючись якнайдалі. Зараз, як і за життя, М. відступає, але тоді він вперся спиною в стіну і, вистріливши, перейшов за неї. Ненадовго. Зараз же він тут, давно впритул до стіни, і відступати нікуди. Він запитує в себе: «Чи зможу я знову померти?» І кожне вимовлене його внутрішнім голосом слово має металевий призвук руху шестерень.

«Я маю тіло. Я відчуваю біль – це знаю напевно. Водночас, якимось чином, я не потребую їжі або води. Суперечність. Втім, не дивна для цього місця… Чи можливо тут справді померти? Що, як на кожний спосіб вбити себе тут є якась пастка? Можна порізати себе чимось, проте чи є гарантія, що я не буду вічно стікати кров’ю? Смерть дозволяє робити все, що завгодно, але не попереджає про наслідки. Тут просто немає логіки. Поїзд, світло, тиша. Що це? Навіщо? У кожній деталі – щось не так. Чому в поїзді у всіх був різний одяг? Чому всі так дивно говорили? Найдивніший – провідник. Провідник знав, що я помер та повідомив мені це – він виконував роботу провідника, сполучної ланки між померлими та світом мертвих.

Ось, що цікаво – він був живим чи мертвим? Немислимо довірити таку роботу живому. З якого це дива живий би працював серед мерців? Якщо він живий, то він не повинен пам’ятати, яку роботу виконує та з чим має справу. Зрештою, легше припустити, що він мертвий. Але як він, будучи мертвим, отримав можливість говорити, можливість вийти з кладовища? Чому саме він? Як його обрали та хто обирає? Як стати провідником? Як отримати цей привілей? І взагалі, навіщо він там? Чи так обов’язково, щоб померлі знали цю інформацію? Однаково не всі питають та дізнаються! Чому взагалі поїзд? Хіба це все необхідно? Хто вирішує все це? Чому взагалі це все існує? Так, треба повернутися до початку, зробити крок назад, далі буде тільки гірше… Провідник… А якщо не припускати когось за всім цим? Це просто є, як і життя просто є… Можливо, це все – просто випадкове зчеплення подій… Випадок вирішує. Час та простір вирішує. Людина вирішує – не в сенсі свідомого вибору, а в сенсі несвідомих наслідків. Зчеплення всього. Через це – жахливе породження: світло, тиша, поїзд. Це місце – викидень буття. Мабуть, провідник теж обирається випадково. Хтось десь якось помер – ось і провідник. Помер в новорічну ніч – будь ласкавий, катайся поїздом. Чортів поїзд», – він посміхнувся, бо каламбур був ненавмисний.

Ще деякий час він продовжував ці роздуми, але вони були нескінченними в будь-яку сторону, тому він зупинився. А далі? Знову піде, подумки чи по-справжньому, в пошуках відповіді чи в пошуках виходу.

Він – блоха, що вивчає слона, не встигаючи вивчити його повністю, бо помирає, дізнавшись лише про хвіст. Щодо роздумів, проблема була не в кінцевості його життя, а в його пам’яті. Помирав не він, а його пам’ять. Його думки губилися, бо тут є тільки знаходження та забування. Набуття та втрата.

Якби він тільки міг зараз записати хоч декілька слів, це б привело його до ладу, зачесало б його думки, розмежувало б та накреслило територію його роздумів. Без цього М. ходив по колу, тобто стояв на місці. Тому він усе менше й менше займався цими відволіченими роздумами.

Замість ставлення запитань, М. почав регулярно здійснювати переоблік свого минулого. Щоб бодай його не забути. Він йшов від нещодавнього до більш віддаленого минулого. Це було легше, але певною мірою необачно. У такий спосіб М. зрідка доходив до свого дитинства й мав шанси його втратити. Але це його й не турбувало. І він займав комфортну гавань останніх десяти років, згадуючи бібліотеку, свою квартиру, нотатки, спостереження за людьми та Р.

Він завжди пригадував лише дрібниці. Ніколи він не міг згадати чогось великого, фундаментального, ключового. На його вудочку клювала тільки дрібнота, але повертався зі своєї пам’яті він з щедрим уловом. Він згадував буденні сцени, згадував те, як він, готуючи вечерю, обпікся та й так верескнув, що Р. не втрималася й залилася сміхом, побудивши сусідів, бо стіни нікудишні були. Він любив ці стіни. Любив те, що він чує та його чують крізь них. М. бува навіть через стіну спілкувався з сусідом, старим двірником. Вони іноді й стукалися чарками об стіну, кожен зі свого боку, ніби чокаються. Ніколи в нього в кімнаті не було тихо, раз-у-раз з квартир доносився гомін, з коридору – шепіт, з вулиці – гул.

Так М. сидів на своїй могилі та прокручував у себе в голові клаптики спогадів, запитував і сперечався із собою, доки не помітив краєм ока гурт дітей. Спочатку їх було четверо, проте зараз він бачив лише трьох з них.

Вони йшли в його сторону, але зупинилися за кілька кроків до його могили. М. запитував себе: «Хто вони? Звідки вони? Чому тут?» Він вперше побачив у цьому місці дітей. «Сталося щось жахливе. – спало йому на думку. – Не одна дитина, одразу декілька… І вони теж приречені на всі ці нескінченні страждання? Бодай вони разом, не поодинці…»

Знову з’явився четвертий, найстарший серед них. Він йшов по стежці та ніс якийсь плакат. На цьому полотні М. вперше за весь час свого перебування тут зміг прочитати щось більш значуще, ніж те, що написано на надгробках:

«Ім’я сутність, коли бачить відсутність».

Саме можливість зрозуміти слова, побачити в них певний порядок ліній, який не руйнувався перетвореннями, прочитати їх, вивела М. з цього стану. Зі стану безсонного життя, яке нагадувало сон.

Ця фраза на плакаті знову навела М. на думку про способи комунікації. Він багато розмірковував про це й донедавна щоразу повертався з новими ідеями. Однією з перших ідей було вистругати букви з дерева та складати їх ніби це дитячі кубики. Знайшовши ніж, він старанно вистругав літери, щоб вистачило хоча б на одне слово: «тут». Але марно. Як тільки він хотів скласти слово та брав букву – вона перетворювалася на іншу. Беручи «т» він клав «з», беручи «т» ще раз – буква перетворювалася на «о». Він навіть хотів вивести якусь закономірність перетворень, ніби це шифр, але не було ніякого порядку або алгоритму – це була справжня випадковість.

Згодом гурт хлопчиків зник, М. знову відчув самотність, але на цей раз якусь дивну, гірку, задушливу, яку досі ніколи не відчував. У нього з’явилося відчуття, що це місце потроху роз’їдає його, що щось стало відсутнім. Що він розпадається на частини і втрачає зв’язок між ними. Він не просто один, а кожна його частина – сама по собі.

М. думав: «Щось розчиняє зв’язок між усім. Між мною. Щось перетворює слова, щось настільки непомітне, що набуває всеосяжного характеру. Щось, що закрадається між горлом та повітрям та зупиняє поширення звуку, щось, що з легкістю змінює матерію прямо в руках. Щось, що робить сенс – нісенітницею, звук – тишею…

Звуки губляться посеред бганок простору. Зовсім як люди. Побачити тут людину − напрочуд рідкісна подія. Здавалося б, якщо кожен має свою могилу, то щільність людей дорівнює щільності могил. Тобто люди мають бути на кожному кроці, не рахуючи “відвідувачів”. Але їх немає. Крім того, кладовище ніби перебуває у якомусь наче… наче нескінченному стані. Зазвичай цвинтар можна пройти поперек за чверть години, і це якщо воно велике. Тут я жодного разу не доходив до межі, до паркану.

А втім, навіть якщо люди тут рідкісні – вони однаково тут є. То ж чому вони не кучкуються? Зустрівши іншого, чому вони розходяться? Та от хоча б я, чому я йшов далі? Не залишився бодай з кимось? Я не знаю… Якщо люди, хоча б декілька, створили б якусь групу, якщо б вони трималися разом, може, була б мова жестів, можливо, було б життя. Але за весь нескінченний час існування цього місця його все ще немає. Принаймні я його не бачу. Можливо, воно десь справді є? Як і межа кладовища, може тут є суспільство, до якого я ще не наблизився. Якщо, звісно, межа є…»

Дійшовши до цього місця роздумів, М. вирішив податися на пошуки. Знову і знову подібні думки змушували його кудись йти: або в пошуках межі, або в пошуках людей. І кожен раз він невідомо скільки йде, втім, щоразу, свідомо або ні, повертаючись до своєї могили.

Він часто проходив повз знайомі місця – могилу Філіпа, якого більше не зустрічав, місце, де вперше побачив зблизька живу людину, «відвідувача», як він їх називає в себе в голові.

На той момент М. бачив живих тільки здалеку. Відвідувача помічаєш одразу – він пристойно одягнений, саме так, як очікуєш побачити людину на кладовищі, з повагою до смерті. Також відвідувачі завжди йдуть цілеспрямовано, не блукаючи, завжди по стежках на відміну від місцевих. А от місцеві виглядають майже однаково – як безхатченки, як Філіп, як, зрештою, М. Тільки коли М. сам став відчувати, що його одяг стає заваляним, що під його нігтями завжди бруд, він зрозумів, що Філіп не безпритульний, а звичайний старожил кладовища, на якого й перетворюється сам М.

Тож уперше він побачив відвідувача зовсім біля своєї могили. Усі його острахи та сподівання щодо зустрічі з живою людиною вмить зруйнувалися несподіваністю появи відвідувача. Він навіть не встиг, як планував на всяк випадок, сховатися. Йому одразу стало зрозуміло, що його не бачать. Хоч це і було очікувано, але він справді був розчарований цим. Втім М. отримав дещо більше – він знову зустрів життя. Зустрів живу людину, яка може чути, читати, писати. Людину, яка діє, робить зусилля, щоб залишатися живою, яка прийшла до когось, люблячи когось. Людину, яка відчуває якісь емоції, крім нудьги, марних страждань безвиході та нестерпної важкості небуття.

«Усе, що мене оточує – неіснування, що набуло форми, підкорило матерію. У житті також існує схоже небуття, воно виражається в бездіяльності. Але у житті за цей поріг можна переступити, зробити крок до буття, діяльності. Тут бути, не існуючи – стеля, що притискає людину до підлоги», – подумав тоді М.

Швидко крокуючи, він вів далі свої блукання зі сподіванням на те, що його місце призначення все ж існує. Що кожен його нечутний крок бодай до чогось його наближає, а не губиться одразу ж за його спиною.

Ковзаючи поглядом по деревах та могилах, він помітив щось схоже на бійку та сповільнився. Підійшовши ближче, М. побачив силуети вимазані кров’ю та хаотичні рухи мотивовані інстинктом. «Схоже бійка закінчується, що ж сталося? Ніби старожил, місцевий… б’є новенького? Усе в крові та бруді, не зрозуміло, хто де. Цей кремезний чоловік стягує одяг з новоприбулого? Уся ця бійка лише заради чистого одягу, який тепер однаково в бруді? Дика жорстокість… без причини. Хіба справді через одяг?»

Це була настільки жахлива бійка, наскільки тиха. Коли місцевий пішов, забравши майже весь одяг у новоприбулого, М. вирішив підійти до побитого. Він лежав на землі, плакав, невтішно метушився та подеколи щось беззвучно вигукував. М. спробував підійти до нього ближче, але той був так наляканий, що не підпускав до себе нікого та нічого, не розрізняючи крізь полуду сліз, крові та бруду, кого або що він бачить. М. сів поряд та чекав поки побитий заспокоється.

«Певно, він зовсім нещодавно тут. Не пощастило з першою зустріччю. Можливо, він тільки під час бійки дізнався про відсутність звуків. Та де ж там, хіба зараз до звуків є діло? Бути жорстоко побитим після смерті… Жах… Чим я йому можу допомогти? Просто буду з ним – так легше і йому й мені буде… Боже, як же ж йому боляче. Важко дивитись…» Уся земля біля побитого була в крові, а над ним кружляла хмара пилу від його метушіння.

Чоловік ніяк не міг заспокоїтись. Після тривалого та напруженого спостереження за ним, М. починав дивно сприймати його рухи. Вони нагадували слово, яке втрачає свій сенс після багаторазового повторення.

Посеред цих роздумів М. почув здалеку якусь тиху музику. Йому раптом стало спекотно, він відчув скороминущий жар, який ніби йшов зсередини. Він шарпнувся, хоча чув тільки далекий натяк на музику. Але він чув… М. розрізняв активний ритм цієї музики, голоси духових та меланхолійні звуки флейти, які нагадували щемливий вальс. Згодом мелодія та гармонія набули трагічних відтінків дивної карнавальної музики.

Коли звуки почали тихшати, М. подумав: «Що ж мені полишити його? Але якщо музика зникне? Якщо я піду за музикою – я більше ніколи не знайду його. Але ж музика! Вона кудись рухається… Треба швидко думати… Добре, я залишу йому сорочку, щоб хоч одяг у нього був. Може і справді якось знайду його…»

Знявши з себе сорочку та ще раз подивившись на сповненого страждань чоловіка, М. побіг щосили, щоб встигнути. Він обрав напрямок та біг, чуючи, як зростає гучність. Він думав: «Нарешті! Нарешті я чую, чую музику, яку грають люди. І я наближаюся до них. Скоро буду з ними… Нарешті…»

Але музика знову ставала тихою, так, ніби М. нікуди й не біжить. Він спробував змінити напрямок, але куди б він не повернувся – звук вщухав.

Коли останні ноти зникли, М., нікуди не добігши, нікого не знайшовши, безсилий впав, поклавши голову на землю. Він заливався потом та слізьми. Він не розумів, коли все це закінчиться: це безглузде ходіння колами, ці маячливі видіння. Це було схоже на жарт, ніби безлика смерть всюди розставляла великі й малі пастки лише, щоб посміятися. М. й сам починав сміятися замість неї.

5

Він сидів на своїй могилі, коли щось нарешті розбурхало дрімаючу, але все ж безсонну, свідомість: хтось пройшов повз нього. Він відразу зрозумів, що це жива людина.

М. вже давно не бачив відвідувачів. Через довгу розлуку він переставав вбачати в них щось особливе, починав прирівнювати їх до мерців. Втім, все ще відчуваючи, що відвідувачі відрізняються від тих, до кого вони прийшли. Він все ще вбачав у них протилежність поганої нескінченності. Недосяжна в його схибленій реальності протилежність.

Найбільше з відвідувачів його вразив один старець з тростиною та газетою в кишені пальта, що повільно, жодного разу не зупинившись, тримаючи темп, йшов до чиєїсь могили. В один момент він просто став, не озираючись, не оглядаючи оточення, здавалося, навіть ні над чим не міркуючи. Він дивився вгору, на небо, у бік сонця. Він довго стояв нерухомо. Газету, яка стирчала з кишені, тріпав вітер. О, як М. тоді хотів почути цей звук паперу та відчути рух повітря! «На стороні мертвих повітря завжди стале», – подумав він тоді. Старця хитало від сили вітру, а він все стояв, не зрушаючи з місця. Згодом старець все-таки розвернувся й пішов назад, не звернувши увагу на газету, що вилетіла з його кишені та попрямувала вгору. М. чекав поки вона приземлиться. Але газета зникла, так само як і старець, хоч вони й пішли різними шляхами. Відтоді М. не зустрічав відвідувачів. Аж до цього моменту.

Повз нього пройшла жінка, її волосся − темно-руде, хвилясте − привернуло увагу М. Воно невиразно нагадувало, навіювало щось. І ця поява спогадів, притому нечітких, незрозумілих, здивувала його. М. був збентежений, тим, що міг щось забути, попри постійний переоблік спогадів. «Найголовніше те, що я не знаю, що мене лякає більше – втрата пам’яті, конкретного спогаду чи сам предмет спогаду. Коли це я щось забув? Як загубив?» – думав він, метушливо питаючи та шукаючи відповіді.

За цей час М. встиг втратити її з поля зору. Зрозумівши це, він поспіхом кинув свої роздуми й став на свою могилу, щоб краще бачити між інших надгробків та дерев. Помітивши жінку, він кинувся бігти за нею, як до цього бігав тільки коли почув музику. Що ближчав він до неї, що ближче він міг її роздивитися та що повільніше ставали його кроки, то менше він хотів дізнатися відповідь.

Деякий час він йшов поряд з нею, не наважуючись подивитися на її обличчя та марно зберігаючи спокій. «Звісно, звісно це правда. – казав він собі. – Але, можливо, я помилився. Може, я знову обманув себе від цього нидіння, цієї роз’їдаючої самотності. Створити щось настільки реальне… Це не просто звуки, а людина. Людина, яка змінилася з тих часів… Але й музику я створив не таку, яку чув раніше. Усі видіння людей я бачу з пливкими обличчями, ніби це сон. Відповіддю буде її лице». Зараз він балансував на тонкій та безпечній межі невизначеності між двох небезпечних сторін.

Жінка зупинилася біля могили, на якій було ім’я «Арден Рейес». М. ніколи не чув цього імені, але дата смерті на пам’ятнику – рік, коли він розійшовся з Р. «То це, справді, вона…» – дійшов висновку М.

Він все ще не подивився на її обличчя, але вже втратив ту безпечну невизначеність. Він бачив як Р. поклала квіти, повільно сіла поряд з могилою та похилила голову. М. не чув її, але за її рухами знав, що вона плаче й сам ледве стримував сльози. Все це було в ньому, без виходу, без вираження. Усе закипало. Його сльози змішувалися зі спогадами в щось, що потребувало виходу, але не знаходило його. Раніше цю суміш пам’яті та сліз М. називав чорнилами, а папір – притулком нестерпного. Зараз він не мав ні паперу, ні чорнил, але його бліде, як аркуш, обличчя заливалося чорними сльозами.

Коли М. здійснював переоблік спогадів, він непомітно для себе все менше й менше згадував Р., бо мав більше запитань, ніж відповідей, більше тиші, ніж слів, більше болю, ніж щастя. Згодом у нього залишилася лише нечітка пляма, а спогади були схожими на розмазані фарби на тільки-но намальованій картині, від спроби їх витерти.

«Чому?» − було його головним питанням за всі ці роки. Питання, яке він ніколи не озвучував. Саме мовчання непомітно вбивало їх.

Можливо, ім’я «Арден Рейес» і було відповіддю на його одвічне питання. Але М. не став розмірковувати глибше про це. Він тільки поєднав одне з іншим, не бажаючи робити висновків.

«Ця людина загинула багато років тому, вона її досі відвідує. Але… жодного разу не прийшла до мене…» – тільки зараз М. зрозумів, що ні вона, ні його родичі не відвідали його. «Жодного разу… жодного… Але і я не весь час на своїй могилі. Що, як я пропустив цей момент, коли я міг побачити їх?»

Увесь цей час М. стояв біля неї та розмірковував. Коли вона вже збиралася йти, М. нарешті наважився подивитися на її обличчя, їй у вічі.

Коли вона підвела голову, М. побачив дивне, але таке знайоме поєднання – лагідну тугу, «так, ніби вона повернулася обличчям до минулого та спиною до майбутнього й не може вийти з цього стану», – згадав він один зі своїх записів, фразу, якою він описав її колись.

Але згодом, уважно вдивляючись у її очі, він побачив невеличке відображення у її зіницях. Вперше за його перебування тут. М. зробив свій незграбний рух бровами та збентежено запитував: «Це я? Справді я? Важко щось роздивитися, але я не впізнаю себе. Ні… Як я можу взагалі бачити відображення? Щось знову не так… Не може бути, щоб смерть проявила слабкість, послабила хватку… Наче зовсім не моє обличчя. Це не я!» – подумав М., але Р. його не бачила, не зважаючи на те, як чітко він міг бачити того, кого не наважувався назвати собою. «Дивно. Нічого, крім нього, не видно. Незрозуміла пітьма позаду замість ясного неба та сліпучого сонця…»

М. йшов перед нею, дивлячись їй у вічі. Йому швидко надокучило відображення, але він йшов далі. Зовсім поряд, проте на відстані більшу за ту, що можна уявити. «Я тут, йду по землі, по кладовищу, відчуваю своїм тілом кожен крок, але я ніби нашарований на її світ, ніби намальований персонаж на прозорій плівці, а реальний світ – тло, на яке я накладаюсь… Але є відстань. Її шар і мій – різні, від’єднанні, хоча й утворюють одну картинку, принаймні для мене», – думав М.

Тільки після того, як вони разом уже пройшли значну відстань, М. усвідомив, що вона йде до виходу: «Нам по дорозі. Мої марні пошуки ні до чого не призводили, але вона, як і інші відвідувачі, не може не вийти звідси. Я навіть ніколи про це не замислювався. Якщо я піду за нею – я знайду вихід, або хоча б дізнаюся чи має він взагалі значення».

Вони йшли довго, так йому здалося. Він не знав як цей простір сприймається там. Імовірно, те, що для неї п’ять хвилин – для нього в декілька разів більше, тому й відчувається ніби вони йдуть нескінченно довго. Він так думав, щоб не припускати страшну думку: «Вона – міраж. А я знову пішов за видінням з затуманеним поглядом, не бачачи, що ходжу колами».

Але згодом крізь завісу сумнівів стала пробиватися реальність. Здалеку він побачив щось схоже на ворота кладовища, ще ледь помітні. Чи від радощів виправданих очікувань чи від підтвердження того, що вона не міраж, М. завзято почав говорити з нею, вправно вимовляючи слова, які не чув ні він, ні вона: «Пам’ятаєш, це точнісінько як на тому острові! Там були схожі ворота. Ми йшли тоді до моря, ввечері. На небі був пояс Венери, всюди пахло цитрусовими. І знаєш, я тоді відчув, що, певно, це і є рай. Ось той самий момент. Момент повного спокою, свободи, безтурботності, затишної безмовності кохання. Може, рай − це не місце, а час, стан. Вічна весна… Ми тоді так і не дійшли до моря…» Він різко замовк, охоплений смутком: «Це безглуздо, кого я обманюю…» – вже подумки сказав М. Втім, ворота ставали все ближче.

«Можливо, зовсім скоро я покину це місце, це гидотне небуття, – піднесено думав М. – Залишу позаду себе промені, що січуть очі; залишу схибленість, хаос думок, невиразну самотність; залишу те, про що ще навіть не дізнався.

Ось цей момент. Чи зможу я вийти взагалі? Це місце призначено мені, призначено смерті. Усе, що за парканом – для неї, для життя. Перебуваючи в іншому шарі, в іншому просторі, чи зможу я перейти в шар живих? Але якщо я справді вийду? Пастки смерті зникнуть! Я повернуся! Зможу чути, можливо, не матиму змоги говорити, але зможу писати. Я матиму змогу бачити її, бачити інших людей. Усе буде майже так само, як і раніше. І я запишу все, що пережив, все, що побачив. Ось, ще кілька кроків…»

Для неї ця відстань була справді в кілька кроків, для нього вона розтягнулася на сотні, але вони продовжували йти разом. Він бачив звичайне місто за виходом: розпечений асфальт; пташок, що без зупину змінюють своє місцезнаходження; людей, куди не глянь – у машинах, на балконах, просто на вулиці. Але найголовніше – він бачив тіні. Усе це перед його очима, за межею, яку він відчайдушно шукав та майже втратив надію знайти.

Р. вже вийшла та попрямувала в місто. М. відставав від неї на декілька кроків. Тільки він переніс ногу за межу, як під його підошвою опинився паркет, а не асфальт.

6

Це було блискавичне перетворення: оточення змінилося зі світлого на темне, брудний асфальт перетворився на чистий паркет, простора вулиця – на замкнутий простір. Це його третій перехід з одного місця, сповненого питань без відповідей, в інше. Але, на відміну від минулих разів, у цьому випадку він впізнавав його. Він досі пам’ятає кожен закуток та зміг би пройти тут наосліп, хоча й не був тут багато років. Тут він виріс.

М. насолоджувався змінами, особливо темрявою. Нарешті, заплющуючи очі, він зустрічав пітьму. Він відчував те, що відчула б людина, що знайшла сиру печеру серед пустелі. «Можливо, я навіть зможу заснути», – подумав М.

Але головною зміною була не темрява, а звуки. Справжні звуки. Вийшовши з повної тиші, він опинився у світі, де навіть щось маленьке та нерухоме може ледь помітно звучати. Усе це хвилею набігло на нього та шокувало так само, як світло на цвинтарі та хаос у поїзді. Він чув те, що не могла зімітувати його уява: гул приміщення та приладів, скрипіння стільця, далеке бурмотіння телевізора, шарудіння фіранок від протягів, дзвоники велосипедів за вікном. М. насолоджувався цією тортурою звуком. Він чув симфонію шуму, але все ж не міг розрізнити інструментів. Усе це було якоюсь однією субстанцією. Хвилі звуків зливалися, переходячи одна в одну. Разом вони утворювали шторм.

М. вже звик до хитрощів та непередбачуваності смерті, але не розумів, чому смерть його відпустила.

Він все ще стояв на порозі, не в силах зрушити з місця. Спочатку через зміни, зараз через те, що він нарешті розрізнив звуки та зрозумів, що тут є люди. Усвідомивши, що тут його сім’я, він думав: «Я що, наче й не було нічого, просто з’явлюся перед ними після своєї смерті? Знову боюся живих. Втікши з тортури, людина не повертається на неї тільки тому, що її вже давно поховали інші…» Йому нічого не лишалося, як зробити крок уперед.

М. невпевнено та повільно пішов. Зробивши декілька нечутних кроків, він опинився в центрі коридору та побачив крізь дверний отвір, у кімнаті справа від себе, свою матір. Вона сиділа в кріслі та дивилася телевізор, як зазвичай робила це кожен вечір ще з часів, коли М. був підлітком. Але вона не помітила М., тому він думав: «Звикнувши до того, що в домі все звичне й не буває несподіванок та безроздільно сконцентрувавши увагу на телевізорі, очевидно, що вона мене не помітить. Або вона могла почути чи побачити, що я пройшов, але подумати, що це мій брат». Враз вона повернула голову в його бік. У цей момент усе застигло в ньому, він заціпенів. Їхній погляд один на одного був ланцюгом, який зв’язував мертвого та живого, але водночас сковував М. Він дивився на свою матір мертвими, переляканими очима, які були сповнені хвилюванням, а вона дивилася наївними очима, які милувалися та висловлювали спокій. Але крім цього незрозумілого для нього спокою, М. бентежило, що його мати дивиться вниз, майже на рівні підлоги. Мимоволі М. опустив голову, щоб подивитися, що там. Усе це – спочатку його погляд в очі матері, а потім униз – відбувалося не більше двох секунд. За цей час він пройшов шлях від оптимістичного переляку до остраху з відчуттям глухого кута. Біля своїх ніг він побачив кота.

У пориві останніх надій та нестримного бажання довести собі, що його припущення невірні, М. вийшов зі стану нерухомості та підійшов до матері, присів біля її крісла та почав говорити. І все це з таким самим результатом, як і раніше – вакуумна тиша. Попри те, що він чув інших, чув оточення, сам він не міг бути почутим.

Перевіряючи це місце далі, М. підійшов до полиці, взяв зв’язку ключів, не почувши їхній характерний дзвін, та поніс їх до матері. Як він і думав, вона не звернула на них увагу.

«Мої зусилля не переходять межу життя. Я не перейшов межу життя. Я й справді повернувся, але не повністю, повернулися тільки здатність чути звуки та бачити тіні. Смерть і не збиралася мене відпускати, але дала мені відпустку», – дійшов висновку М.

Однак він відчайдушно хотів звернути на себе увагу рідних. Просто, щоб вони знали, що він тут, що він їх бачить, чує, що він помер не так, як прийнято вважати. «Можливо, хоча б тут я зможу писати, шанси є. Треба перевірити. Потрібні ручка та папір».

У пошуках письмового приладдя М. зайшов до своєї кімнати, де тепер живе його брат. «Як він змінився, шкода я пропустив усе це. Цікаво, він так змінився за той час, що я був на цвинтарі, чи за той час, коли я був живим? Треба було частіше з ним бачитися…»

М. відчинив шафу, на горішній полиці якої були всі його ранні записи, вірші та щоденники. Він пам’ятає, що залишив їх тут зі сподіваннями на те, що їх прочитають. Він став навшпиньки, щоб зазирнути туди та думав: «Схоже їх ніхто й не чіпав… Ті ж самі вузли, що я зав’язав – плоскі вузли замість прямих. Усе на своїх місцях. Я ж навіть наголосив тоді, що якщо схочуть – можуть читати. До речі, а мої записи в столі, чи прочитали вони їх? Ну, певно, хтось да й бачив… Це ж усе таки було моє життя. Так, до справ. Візьму цей листок з віршем, тут багато місця, на ньому напишу…»

М. вийшов з кімнати, щоб знайти ручку. Коли він знову проходив повз кімнату матері, до нього прийшла думка, яка спричинила неприємне відчуття слабкості, гіркоти та пригніченості: «Нічого не змінилося. Усе так само, як раніше, коли я жив з ними. Ця холодність. Зовсім як байдужий холод руків’я». На хвилину він зупинив свої роздуми, уважно дивлячись на свою матір, але потім знову продовжив, ніби наводячи докази самому собі: «Ця байдужість… Кожен був сам по собі. Ми жили ніби співмешканці. І зараз кожен по своїй кімнаті, а я блукаю ніким непомічений. Хіба це не так само, як і було? Я не здивуюся, якщо вони справді не читали нічого з того, що я написав. А для кого я не був привидом? Тільки для себе».

Він і не думав, що ця випадкова думка може на нього так вплинути. Але ця байдужість здавалася чимось набагато більшим. Біль, який він відчував, був схожий на біль від старого невідомого йому шраму, який розпороли.

М. не вірив у те, що потребувало віри, але зараз благав усе, що можна благати. Благав хоч якогось порятунку від порожнечі. Він тремтів від раптом огорнувшого його холоду покинутості, від смертельного холоду зневіри. М. не знав, куди подіти свої змішані почуття: «Я не мав майбутнього, мав крихти теперішнього, а зараз втратив минуле. Якщо все те ж саме, якщо вся ця байдужість, як я її пам’ятаю, залишилась… Я втратив будь-яку вагу, мене більше нічого не тримає, навіть якір слова… З втратою слова – усі ці страждання втратили останню краплину сенсу. Усе, що я пережив за життя, усе, що я пережив після – свідком усього цього був і буду тільки я. Вистави, на яку ніхто не прийшов – не існує. Слова, яке ніхто не прочитав – не існує. Мене – не існує…»

Він заплющив очі, його обличчя напружилося та прийняло вираз гіркої безпорадності. «Я народився привидом, скільки б паперу не списав, − думка, яку він повторював собі знову і знову. – Приречений на вічне життя без свідків. Небуття в плоті, плоть у небутті – мерзенне поєднання. І я його уособлення… Уособлення пустоти».

Моментами він дивився на папір зі своїм старим віршем, на його останні рядки:

«І попри те, що все буде незмінне,

Я йду по колу рівномірно»

«Коло замкнулося, окільцювавши мене», – думав М.

Незважаючи на сльози, на всі ці думки, він підійшов до полиці взяти ручку. М. поставив її на папір там, де впала сльоза, тому папір розірвався від спроби щось написати. Він переніс ручку на інше місце та спробував знову – кожна літера виводилася так, як він задумав. Букви знову були собою. Він написав: «Мамо, це М. Я тут. Я бачу та чую вас – тебе і брата. Я з вами, як і раніше. Цікаво скільки мене не було? Я би хотів почути твій голос. Так давно не чув, що вже й забув. Розповіси мені, що нового? Я буду тут, буду слухати. Я люблю тебе».

Він зайшов у кімнату матері та хотів покласти це на стіл, але згадав, що все, що він бере в руки, для живих – залишається на місці.

М. був виснажений усім цим. Смерть відпустила його лише задля того, щоб штовхнути в прірву. Він повільно пішов на кухню, де було відчинене вікно та сів біля нього, щоб заспокоїтись та подумати.

«Я тут. Зараз. Ніде більше. Не в минулому. Не в майбутньому, – розмірковував М. – Я у небутті, але чую звуки, бачу темряву, можу писати, можу думати. Cogito ergo sum».

М. спостерігав як надворі все темнішає. Він скучив за змінами, за рухом світла, за моментами коли сідає та встає сонце, коли можна побачити зірницю. Коли випадає та тане сніг. Коли є свята, є що запам’ятати. Коли на шляху є вішки. Він думав: «Я би хотів знову побачити місяць. Можливо, подрімаю. Це було б добре. Побачити сни без тенет смерті…

Це краще, ніж там, на кладовищі. Я бачу рідних. Я наблизився до життя. Чи зможу підійти до нього ще ближче? Чи зможу я вийти з квартири на вулицю? Куди ведуть двері, назад на кладовище? Якщо я вийду – чи зможу повернутися до квартири? Хтозна. Виходити лячно. Там – смерть. Тут – шматочок життя. Але не зможу ж я тут бути завжди… Вікно. Вікно – це також вихід. Там теж життя – простір, звуки, люди. Як я і планував перед тим, як ступити за межу кладовища. Але куди я піду? Чи не ходжу я знову по колу? Чи може за вікном обійтися без дивних переміщень, химерних тортур та інших хитрощів смерті? Я не знаю… Я би хотів знову побачити море…»

Війнув вітерець, зашелестіло листя платана. М. вперше зі своєї смерті відчув та почув рух повітря: ніжний, такий знайомий йому дотик, ніби хтось дмухнув на нього, щоб прибрати впавшу на щоку війку.

Він вирішив ще посидіти, подрімати, почасувати.