Гнівливий Враку
13.05.2028
Це більше не наш світ. Та і саме слово - “світ”, схоже, походить від слова “світло”. А це вже зовсім не наш випадок. Все почалось з тієї події, яку медіа охрестило недолугим словом “хлопок”. Ми такі неперебірливі в словах. Якщо говорити коротко, не заглиблюючись у технічні нюанси наукових обґрунтувань, все просто: лімб, чистилище, “транзитна зона”, що споконвіків відділяла світ живий від світу мертвих, “схлопнулась”, об'єдналась з нашим світом, світом живих. І всі пасажири, що знаходились там - усі неупокоєні душі, лярви, демони і безліч інших паразитів, втративши притулок, опинились тут. Чому це трапилось? Єдиного пояснення немає. Одні кажуть, що кмітлива сатанина просто знайшла “код допуску”, підібрала пароль і це запустило механізм масової міграції потойбічного паскудства в наш живий світ. Інші стверджують, що світ людей настільки виродився і спаскудився, що його частотні характерискики математично зрівнялись з характеристиками лімбу, що призвело до автоматичного злиття наших світів.
Особисто мені абсолютно байдуже до першопричин. Нам, живим, ніколи займатися філософією, ми зайняті лише одним питанням - як пережити сьогоднішній день. Потім - щє один. І - щє один.
Для паразитів, ця подія - просто манна небесна, якщо можна так висловитись, говорячи про сатанину.
Справа от у чому: як нам тепер відомо, світ чистилища мав одну головну проблему - брак ресурсу. Наш, живий світ, наділений здатністю отримувати життєву силу безпоседеньо “згори” (шо би там, угорі, не було). Кожна жива істота від народження має здатність проводити крізь себе та акумулювати енергію, життєву силу, “червоне світло” – як кажуть біженці з лімбу. Сам же по собі лімб, яким він був до “хлопка” - знеструмлений. Там неможливо підживится, неможливо наповнитись енергією. Існування “там” можливе тільки до того моменту, доки не сяде “батарейка”. І для того, щоб вона не сіла остаточно, вічно голодні резиденти чистилища змушені полювати. Полювати на інших - живих чи мертвих, будь яких, у кого можна відібрати енергію. Життя в постійній агонії енергетичного голоду в кінці кінців перетворює будь яку істоту на облігатного хижака. Зрозуміло, що для таких хижаків раціональніше полювати не на собі подібних, а на “земних” істот, адже їх “батарейки” – максимально заряджені. Однією з найефективніших стратегій справедливо вважалося стаціонарно “прикріпитись” до живої істоти, аби на регулярній основі отримувати від жертви профіт. Ідеальний варіант - коли жертва навіть не здогадується, що стала кормовою базою для потойбічного хижака: у цьому випадку доїти її можна протягом усього її життя, аж до самої смерті. Як ми тепер зрозуміли, цю стратегію хижаки використовували споконвіків. Ми і не здогадувалися. Бо ніколи не шукали пояснення “по ту сторону завіси”. Нині ж ці речі стали очевидними.
Тож, тепер, виражаючись, художньо, ми живемо у світі, шо належить і живим, і мертвим одночасно. Перевага, яку мають живі над мертвими – наявність фізичного тіла. Це такий собі адаптер, що дозволяє отримувати, засвоювати та накопичувати життєву енергію, що надходить “зверху”. Крім того, тіло допомагає індивідуальній свідомості заякоритись у фізичній реальності, бути повноправним іі учасником. Таким чином, фізичне тіло розпізнається тутешнім природним середовищем як дружнє, своє, безпечне. У разі ж його відсутності, сутність буде сприйматись середовищєм як ворожа, імунітет планети намагатиметься усіма способами цю безтілесну сутність знешкодити, виштовхнути, знищити.
Імунітет природного середовища Землі - основна і, певно, найбільша проблема, з якою довелося стикнутись нерезидентам. Але вони змогли призвичаїтись, знайшли спосіб обдурити систему.
Як саме – ви, напевно, вже здогадались. Адже, насправді, хижаки не вигадали нічого нового – історії про “підселенців” відомі людям споконвіків. Єдине, що змінилось - це явище стало масовим, стихійним, всеохоплюючим.
Якщо до “хлопка” подібні історії були, в основному, прерогативою художньої літератури та кінематографа, то сьогодні це уже наша реальність. Буденність.
Нікого цим уже не здивуєш. Ба, більше - заразитись паразитом сьогодні так само буденно, як підчепити глистів.
Ми поступово звикли до такого “сусідства”, намагаємось тримати це під контролем (ха-ха).
В якийсь момент вчені придумали щеплення: людині штучно прививали маленького, майже безпечного паразита - яку небудь безтолкову лярву, наприклад, - яка багато шкоди організму не принесе, проте, у випадку, якщо з'явиться справжня загроза – крупний хижак, лярва подасть сигнал про небезпеку.
Як відомо, хижаки - територіальні істоти, і не терплять на своїй території присутності конкурента. Жити з такою привитою лярвою - не проблема: вона використовує зовсім незначну частину енергетичного ресурсу і поводить себе цілком передбачувано. Якщо ж, натомість, тілом заволодіє крупний і, не доведи боже, інтелектуально розвинений хижак – тут загроза уже серйозна, а шкода, яку він зможе завдати, може бути дуже значною.
Деякі крупні, але не дуже розумні хижаки, оволодівши тілом, можуть за лічені місяці, дні чи навіть години повністю зруйнувати тіло, використавши весь його ресурс. Ці дармоїди - небезпечніші, ніж лярви, але вони – далеко не найстрашніші. Є і інші – хитріші, підступніші.
Справа в тому, що у чистилищі немає часу – час існує тільки там, де тече життя. І деякі створіння, що прийшли до нас із того світу, настільки прадавні, що для них людська цивілізація з усією своєю історією і культурою - не більш, ніж сліди на піску. Авжеж, подібні створіння мають надзвичайно потужний інтелект, кмітливість і неабиякий досвід полювання. І, правду кажучи, обхитрити такого хижака, у звичайної людини, шансів – нуль. Та й що нам до них? Нам, звичайним людям. Паразити найвищого порядку нами не цікавляться, як вовк не цікавиться жуком чи мишею. Їх цілі – політики, керівники крупних організацій, медійні особистості, інфлюенсери – люди, що мають вплив на велику аудиторію. Така вже у них харчова стратегія.
08.06.2028
Це була жінка, середнього зросту, приблизно сорока років, з тьмяним розпатланим волоссям кольору мишачого хвоста. Вона накульгувала на одну ногу. Та й не тільки – уся ліва сторона її тіла була якась наче несправна, не слухалась її. Коли вона наблизилась, я зауважив, що одна сторона обличчя у неї постійно сіпалась і виходило так, наче вона весь час усміхається, але тільки лівою половиною рота.
Я зробив крок назад, вона – за мною.
– Якого біса? – викрикую я і продовжую відступати.
– Та зачекай ти, не бійся! - відповідає і підходить все ближче.
Я помічаю, шо у неї не вистачає кількох передніх зубів.
Обличчя - попелястого трупного кольору, очі позападали, шкіра лущиться.
Усі типові ознаки підселення – наявні.
Я розвертаюсь і починаю бігти.
– Сава, зачекай, сучий ти сину!
Я ошарашено зупиняюсь. Звідки вона знає моє ім'я?
– Що, не впізнав? – хихоче противним голоском.
Я пильно придивляюсь.
– Ні.
– Авжеж, ні, – знову гидко усміхається половиною рота. – Це я, Вітьок. Однокласник.
– Мазур?? –здивовано перепитую.
– Еге.
Ми сиділи на бетонних плитах – усе, що лишилось від міського будинку культури, – і розкурювали підмоклі папіроски, які Вітя, напевно, відібрав у якогось бідолаги.
Я знав, що Вітя помер ще задовго до “хлопка”. Я не вдавався в подробиці, ажде ми з ним ніколи не були близькі. Знав лише, що він наклав на себе руки після того, як дружина його покинула, забравши дітей.
– І бог не карає самогубців? Це ж великий гріх!
Він зайшовся сміхом, що перейшов у затяжний грудний кашель. Зрештою, виплюнув кров’яний згусток і затих. Декілька хвилин ми сиділи мовчки, втупивши погляд у далечінь.
– Не наказує там ніякий бог, чувак. Наказує те, шо ви тут називаєте матінка-природа, дідько б її побрав – він озирнувся, наче запереживав, чи ніхто нас не підслухає. Сплюнув на землю і ще раз озирнувся.
– Фантомні болі, чув таке? Це коли ногу ампутували, а вона всеодно болить, наприклад. Але ти скажи, яка чудернацька гра слів - «фантомні болі». Я ж і є фантом, твою мать!
Я не засміявся, хоча жарт - непоганий.
– Знаєш, шо відбувається з людиною, якшо її викинути у відкритий космос, без скафандра? Що буде з тілом? Знаєш? Але то – фігня.
Я здивовано звів брови.
– Тіло, як і в усіх випадках, надає власнику незліченні переваги. До прикладу - втрата свідомості, коли біль нестерпний. Це превентивний механізм, що дозволяє уберегтись від шоку. Уберегти розум від пошкодження. Адже смерть від больового шоку небезпечна не просто сама по собі – нестерпний біль спотворює розум.
Нам, потойбічникам, такий механізм недоступний. І болю немає кінця. Від нього немає рятунку. Ні втекти, ні сховатися. Ні розплакатись, ні забутися. Нікому пожалітися, нема в кого благати рятунку.
Безкінечна нестерпна агонія.
– А бог? – ніяк не вгамовуюсь я.
Вітя знову зайшовся сміхом, що перейшов у грудний булькаючий кашель. Хоча нічого ж смішного. Геть нічого.
– А що значить “ не розплакатись”? – для чогось уточнюю я.
– Те і значить. Там, по іншу сторону, неможливо плакати. Бо сльози - це такий суто фізичний механізм, функція тіла, що допомагає зняти напруження, приносить полегшення. Нам ця функція не доступна. Як і функція сну – така собі маленька імітація смерті, перезавантаження. Ми не спимо – нам нічого імітувати.
– Віть, а скажи… Точніше, дозволь задати тобі щє одне питання.
– Всі інші питання ти задавав без моєї згоди. Що ж тебе стримує нині? – дивується Вітя.
– Скажи… як ви це робите? Як ви… вселяєтесь?
Вітя знов зайшовся натужним сміхом.
– Еееее, чого захотів. Ну добре, скажу. Але навряд ця моя відповідь тебе озброїть, чи убереже.
– Ну все ж таки? – наполягаю я.
– По різному, Сава, по різному. Кожен випадок – індивідуальний. Але в будь якому випадку, для підселення необхідно отримати дозвіл.
– Чий дозвіл?
– Ваш дозвіл, дурненький.
Я вирячив очі так, аж вони почали боліти.
– Ти хочеш сказати, що людина сама дає дозвіл на те, щоб її тілом заволоділи??
– Саме так.
– Та ну тебе! Який же дурень дасть на таке дозвіл?
– Ну, сам поглянь. Статистика - невблаганна штука.
– Нічого не розумію… - пробурмотів я.
– Бо все не так просто. – загадково відповів однокласник.
14.06.2028
Я почав вести ці записи просто аби не здуріти. На початку в місті ще було більш-менш безпечно – доки працювали засоби зв'язку, така-сяка інфраструктура, доки люди ще могли бодай трохи довіряти один одному. Коли серед людей стало зовсім стрьомно, я подався у ліси, шукати якогось притулку. Думав, люди небезпечні. Але і на природі рятунку нема – є чимало примітивної потойбічної живності, яка цілком задовольняється тілом тварини.
Ми це помітили не одразу. Першими дзвіночками стали домашні улюбленці – бо вони були поруч. Сказ поширювався просто блискавично. Такий собі зомбі апокаліпсис. А ви як думали? Їм, потойбічникам, аби до тіла присмоктатись, хоч до якого небудь. В будь якому випадку, це пристанище для них - тимчасове. Справа в тому, що “носити” тіло потойбічник може дуже обмежену кількість часу. Щойно відбувається підселення, природа одразу ж розуміє, що трапилась фігня. І одразу ж відрізає це тіло від загальної системи живлення. Як наслідок, тіло починає розвалюватись, гнити заживо. Але у цьому є і плюс: завдяки таким наглядним первинним ознакам зараження легко розпізнати на доволі ранніх стадіях.
Розпізнав – біжи, не оглядаючись. Адже будь який підселенець - вимушений гастролер. Він мусить увесь час знаходитись у пошуках нового тіла – аби переселитись у нього, щойно старе стане непридатним.
Перший час ще проводились екзорцизми. Одиничні, потім - масові.
Зрештою, ми зрозуміли, що це не має сенсу: якщо підселення вже одного разу відбулось – людина приречена. Адже імунітет уже втрачено. І навіть якщо підселенця вдається вигнати, наступне підселення трапиться майже блискавично. Хіба що тримати таку людину в стерильному ізоляторі. А де ж тих ізоляторів на всіх набрати?
20.06.2028
Вітю з тих пір я більше не бачив. І хоч я трохи сумую за ним: знайти бодай якогось співрозмовника – неабияка розкіш, все ж, це – на кращє: на момент нашої зустрічі було помітно, що тіло, яке вій зайняв, уже почало розкладатися. Ще трохи, і воно зовсім втратить здатність проводити енергію, а Вітя почне відчувати все наростаючий і наростаючий голод. І коли це трапиться, я менш за все хотів би опинитись поруч.
Я не засуджую його: хто зна як би я сам повівся, опинившись у такій ситуації.
Він відповів на багато мої питань. Кумедно, що раніше такі питання відносились до категорії екзистенційних, або навіть езотеричних.
Єдине питання, на яке я так і не отримав відповіді: чому одні після смерті лишаються тут, а інші – ні? І куди ж вони все ж таки ідуть, ті інші?
01.07.2028
Я уже біля двох тижнів живу в печері, яку знайшов у тутешніх скелях. Це - мій бункер. Тут мені спокійно і затишно. І ніхто ніколи тут мене не знайде. Щоб не померти з нудьги, я веду ці записи. Хтозна, можливо, через -надцять років наступні люди, які прийдуть після нас, знайдуть ці записи. Вивчать їх ретельно і розберуться зрештою – як же і чому ця біда з нами трапилась. І більше не повторять наших помилок.
04.08.2028
Я уже і не згадаю, коли востаннє бачив людей. Та й тварин я, як ви розумієте, уникаю. Сам самісінький, либонь, у цілому світі. Цікаво, чи залишився щє хтось?
Та й дідько з ними, не хочу знати. Нікому не можна довіряти. Я так і залишуся у цій печері довіку. Тут безпечно. Тільки от сплю погано. Тривожитись став, особливо вночі.
Іноді прокидаюсь у холодному поту, з тривожним відчуттям, наче хтось є поруч. Озираюсь, запалюю каганчик – нікого. І, щоб заспокоїтись, пригадую колискову, яку бабуся, як щє була жива, співала мені у дитинстві. Давня така колискова, чарівна. Я більше ніде такої не чув. Потихеньку починаю наспівувати:
Люлю люлі хлопчику
тихая година
а чого малесенька
щє не спить дитина?
сплять у стайні коники,
песик спить і кіт
а як ти не спатимеш,
прийде страшний дід
І так спокійно стає на душі.
Люлі люлі хлопчику,
Швидше засинай
А як будеш неслухом,
Забере Бабай
На столику слабо палав каганець, час від часу його тінь на стіні химерно вигиналась, закручувалась і мереживом заполоняла стіну.
Прадавні боги сплять у київських горах.
Спить Морена у Щекавиці.
Спить сивий Стрибог попід кручами.
Спить у найбільшій лисій горі прадавня матір Макош.
Дрімає Перун серед степу широкого.
Тільки Велес - не спить. Він ніколи не спить.
Спить Лада, річкою заколисана.
Сплять потерчата, мавки і перелесники.
Сплять повітрулі, сплять русалоньки і кобиляча голова тоже спить.
– От би бабуся зараз була зі мною! – подумав я, але сон уже підхопив і несе мене далеко-далеко, аж за небокрай, де обрій украюється і впадає у море.
І сниться мені, що я – моряк на кораблі далекого плавання. Прадавній океан несе мене на своіх могутніх руках. Заколисує. І чиясь рука ніжно погладжує моє волосся…
Люлю люлі хлопчику
тихая година
а чого малесенька
щє не спить дитина?
сплять у стайні коники,
песик спить і кіт…
