Гидка Вершниця
Ельфи
Віз скрипів. З кожним обертом старих коліс, він міг розвалитися на занедбаній дорозі. Тільки людські селюки могли назвати затертий шлях дорогою, хоча в Пустинних Землях Відчаю на більше сподіватися не доводилося. Треба було витратитися на нормальну підводу в Міндеморі, а не вибивати мотлох у работорговців. Дві миршаві пташки й підвода за два золотих – тоді це здалося хорошою ціною, а тепер бридкий писк від коліс зводив із розуму.
Я мав би лежати на шовкових простирадлах у своєму раю разом із дружиною, але натомість ми в Нічийних Степах Нудьги, а нічийні вони, бо тут нічого нема, як і в моїх кишенях. Лише вітер, болото й висохлі трави, які навіть кобили жувати не хочуть. А все тому що мій рід обіднів. Так, довге життя іноді приносить багатство, але в моєму випадку воно це багатство зжерло. Не зосталося нічого: ні родових земель, ні сімейних прикрас, жодного плаття Мірай, але було дещо гірше, в чому зізнаватися не можна навіть старим друзям – магія Мірай майже зникла. Тому потрібні ці кляті яйця! Вони повинні повернути все: гроші, магію й повагу до себе! Щоб більше ніколи не довелося їздити у брудних панталонах і навіть близько не підійти до погані, яка їде на цьому клятому возі.
Лібег мечем постукав по клітках, збитих із гілок, а потім просунув вістря всередину й штрикнув одного з пташників. Той скрикнув. Крик відволікав від думок і звучав приємніше за писк коліс.
– Дядьку Ліліоне, чому вони не повзуть самі? – спитав ельф. – Коні від них втомлюються.
– Ти їх бачив? Якщо вони будуть плестися своїми хирлявими відростками, ми витратимо на дорогу вдвічі більше часу. А я не збираюся стільки залишатися в цих нікчемних землях. – відказав я.
– Але ця підвода скоро розвалиться! – не здався Лібег й знов штрикнув пташника, тільки вже іншого.
– Якщо вона розвалиться від двох хирляків, то як вона витримає гігантські яйця Айвеіру?! – заричав я. – Це ти сказав, що нам зійде і такий віз, Лібег. Якщо він не доїде, я покину тебе стерегти довбаного монстра і його яйця, поки не знайду нам нормальний віз, чуєш? І залишу тобі тільки людську їжу, якщо її взагалі можна так назвати!
– Я тільки хотів сказати, що краще б пташники бігли, прив’язані позаду коней.
Лібег замовк, але наостанок гатанув мечем по клітках.
Довелося нагадати собі, що Лібег не тупий, просто ще малий. Скільки йому? Сорок? П’ятдесят? Це не вік для ельфа. Він ще дитина, і якби в нас із Мірай було більше часу, ми б виховали з нього названого сина, яким можна пишатися. Хоча, коли дружина запропонувала взяти його собі, я попереджав, що моя сестра хоч і була вродливою, розумом не відрізнялася. Прикро, що вмерла в потугах, тоді як її чоловік Лавендаер згинув від рук орків у лісах Старозем’я. В лісах! Яким безруким треба бути ельфу, щоб подохнути в лісі? Тому твань і говорить, що ельфи вироджуються. Як соромно за свій народ…
Істоти в клітках на повозі щебетали між собою. Лібег хотів, щоб вони йшли на своїх двох, але куди там… Одні кістки й ті зламаються, якщо штовхнути сильніше. З вигляду майже люди, лише трохи менші, легші, худіші, але які вже слабаки. Якби прив’язали їх до коней, то вже зараз мали б два трупа. Пташники – от кому треба стидатися за свій народ! Маленькі виродки з крилами. Недолюди з курячими мізками. Люди теж мразота, але хоча б вміють виживати, а на цих навіть стрілу жалко. Стиснеш руку сильніше – і так і чуєш, як їхні тендітні кісточки ламаються під пальцями. Єдине, чим їх наділила природа – це пташині крила, тільки от вони занадто великі, щоб із ними ходити по землі, а в небі їх легко поцілити. Особливо нам, ельфам, тому ми з ними і покінчили в свій час. Мерзота. Як я розумію Лібега, дивитися на них без огиди просто неможливо.
– Покорми їх. – натомість сказав я молодому ельфу.
– Що? – обурився Лібег.
– Вони не їли відтоді, як ми купили їх на невільничому ринку. Але їх, певно, і там ніхто не кормив.
– Ну, і правильно. Навіщо харчі переводити?
– Бо вони нам ще потрібні живими. Подивися на старшого: він невдовзі відкинеться. – я приборкав коня, щоб під’їхати до підводи ближче.
З рота в старого пташника стікала слина, але він її не помічав. Його очі навіжено бігали по небі, шукаючи там птахів. Ця нечисть завжди вовтузилася з птицями, зводячи нанівець свій людиноподібний вигляд, але зараз від них саме це було потрібно. Вони тут для того, щоб говорити з птахами.
– І дай їм води! – сказав я Лібегу, відводячи погляд. – Вони скоро піджаряться. Від них вже пір’ям тхне, якщо почне смердіти паленим я не переживу.
– Чому я повинен їх кормити? Чому не Мірай? – занив молодий ельф і показав на ельфійку, яка їхала на коні попереду.
Я відчув, як обличчя закам’яніло. Якби в нас із дружиною були свої діти, я би відрізав Лібегу язика за такі слова. Але поки спадкоємця не було, Лібег вважався останнім кровним нащадком моєї сім’ї і надією на відродження роду. Кутик рота сіпнувся. Моя дружина і ці плюгаві, брудні виродки… Ні!
– Мірай не торкнеться цієї бридоти. – сказав я. – Кинь їм щось погризти у клітку й вилий на них води. І годі прирікатися зі мною!
Ельф глянув у бік ще двох наїзників, але промовчав. Легко застрибнув на підводу зі свого коня й порився в припасах.
– Їжі не так вже і багато. Треба було брати одного. – сказав він, кидаючись у пташників сухарями. – Навіщо нам двоє? Тільки жерти будуть більше. Старий вже майже здох.
– Тому й потрібно двоє. Не хочу розвертати коней, якщо один відкинеться, і ми не знатимемо дороги. Крім того мати в невільниках батька й сина завжди зручніше. – навчав я свого небожа. – Якщо вони відмовляться показувати нам дорогу, ми можемо пригрозити одному з них смертю іншого. Вчися, Лібег, ти вже зараз маєш бути розумніший за інших. Ти – ельф! Не паплюж нашу гідність.
На прощання Лібег вдарив клітку ногою і одним стрибком повернувся на свого коня. Але в одному ельф мав рацію: їжі було мало, на більше просто не вистачило монет.
– Дядьку Ліліоне, ти ж був там, коли Велика ельфійська армія на чолі з Еоландом знищила міста пташників? – перервав мої думки небіж.
Я кивнув і закрив очі. Пів тисячі років тому, а як ніби вчора…
– Після смерті Енуїль, король Еоланд прозрів. Старі союзи розпалися, і першими ті, що були укладені з жалю до немічних. Ми більше не могли дозволити, щоб наші землі займали слабаки, особливо, коли правда про пташників відкрилася… Скільки пам’ятаю себе, вони ніколи не змінювалися: літали разом із пташечками, цвірінькали і жували комах. Королева Енуїль бачила в них магію та природню гармонію, але поки ми розвивалися, вони нікуди не рухалися. Тому ми легко знищили їх у Лісах Радості, а потім взялися за їхні гнізда у Скелях зі Сліз. Після того, вони так і стали називатися. Пташники вибудували там ціле місто із кубл – їхню столицю, яку кликали Скляною Пір’їною. Насправді, єдиним скляним, що там було, були їхні кістки. – я зітхнув. – Ці хирляки навіть не мали чим відбиватися, лише кидали в нас каміння і відправляли на нас пташині зграї, над якими були владні їхні заклиначі. Декілька годин ішов дощ із пір’я, ущелини Скель зі Сліз вкрилися пташиними тільцями, а потім їх накрили тіла самих пташників. Підбиті нашими стрілами, вони падали й ламали собі кістки. Стояв страшний стогін і плач. Ми добивали їх вже на землі. Це не була ні чесна, ні славетна битва, Лібег. Ми ніби вбивали дітей, розумієш? Ніхто не повинен бути таким нікчемним.
– А правду кажуть, що в Еоланда була зала, стіни якої були завішені їхніми крилами?
Зрозуміло, які казки сестра читала хлопцю на ніч. На жаль, він ще так мало вбив сам, щоб розуміти реальну картину.
– Ти уявляєш, як мало смердіти в тій залі? – спитав я. – Запам’ятай, синку, весь бруд, кров та плоть ми залишаємо на полі бою. Не тащимо в свій дім. Ми вищі за це. Хочеш розважитися: йди на чужі землі, виріж там кого заманеться, забери все цінне, продай жінок та дітей, а потім почисти зброю, змий із себе бруд, одягни чисте й відправляйся додому.
Лібег закивав. Можливо, з правильною наукою з нього могло щось вийти.
– Буду знати. – сказав Лібег. – Просто я думав, що з пташниками покінчено. В дитинстві я бачив всього трьох пташників: всі вони були дуже старими й служили в Гільдіях доглядачами поштових голубів. Пам’ятаю, ще батько казав, що на більше вони неспроможні, дуже дурні й з часом зовсім вимруть.
– Так і є, пташники довго не живуть. Старіють так само швидко, як люди. Пощастило, що ми змогли знайти цих двох. – я кинув погляд на клітки. – Всіх, хто вижив тоді, ми продали на невільничих ринках. Якби я знав, що хтось із цих хирляків пригодиться мені сьогодні, то б приберіг кращу пару й розводив, як люди курей. Хоча ні, я б не зміг стільки часу їх глядіти й таки убив би.
Ельф усміхнувся.
– Думаю, Мірай все одно не дозволила б тобі тримати їй у домі. – сказав він. – Хіба що викупати і посадити у велику золоту клітку, щоб вони співали пісні й танцювали в повітрі. Гості б питали, де ти взяв цих людей із крилами. Всі б заздрили тобі й хотіли мати таких у своїх палацах. А ще їхнім пір’ям можна набивати подушки!
Я розсміявся. Тримати пташників як розвагу ніколи не спадало мені на думку.
– Коли ми продамо яйця Айвеіру і збагатимося, заїдемо до рабовласників та купимо парочку гарненьких пташників, Лібег! Бо ці не годяться для золотої клітки. Якщо тільки молодший, старого доведеться… – і я показав, що зроблю з ним, коли він перестане бути потрібним.
– Можна я? – очі ельфа загорілися. – Я ще ніколи не знімав ні з кого шкіру!
Мірай оглянулася на нас, і я побачив на її обличчі ледве помітну посмішку. Я достатньо добре знав дружину, щоб зрозуміти, що її не приваблюють убивства немічних, вона раділа, що я таки поладнав із Лібегом. Можливо, з мене колись вийде хороший батько.
***
– Ти впевнений, що яйця спрацюють? – спитала Мірай, знімаючи рукавиці й потираючи ніжні руки.
На Нічийний Степ Нудьги впала темрява. Лібег порався біля коней, а Корвендел і Тралас розважалися з пташниками. Ми сиділи біля вогнища, подалі від інших.
– Ти сама казала, що після відвару з яєчної шкаралупи Айвеіру відчуваєш в собі більше магії. – сказав я, і дружина кивнула. – Ти змогла вилікувати руку Траласа, коли його полоснули отруйним лезом. А це був тільки яєчний порошок, уяви, що ти зможеш, якщо в нас будуть цілі яйця! О, Мірай, у нас буде навіть більше: ми вполюємо древнє божество, яке несе ці яйця. Ми розпатраємо Айвеіру!
– Ліліоне, всі древні божества мертві. – тихо заперечила вона. – Ми знаємо це, бо живемо, як ніхто довго. В богів можуть вірити люди, гноми, орки й ці нещасні пташники, якщо таке їхнє бажання. Яка б істота не несла ці яйця, це магічний релікт – те, що залишилося від колись могутньої сили. І якщо Айвеіру ще жива, то ми не можемо її вбити! Вона потрібна живою. Людські колдуни й шамани нижчих рас крадуть силу, але лише ми, ельфи зберегли зв'язок зі справжньою магією. Ми повинні утримати її і передати своїм дітям, інакше вимремо. Тому Айвеіру повинна нестися тільки для нас.
Я поцілував руку Мірай. Вона була холодна, але я знав, що після цього походу стане такою теплою, як була при нашій першій зустрічі. Магія повернеться.
– Любий, ти повинен проводити з Лібегом більше часу. – сказала вона, і я важко зітхнув. – Він твій небіж і, можливо, єдиний наш син.
– У нас ще будуть свої діти. – сказав я впевнено, погладжуючи її долоню. – Після подорожі ми повернемо собі все, що нам належить: дім, землі, твої речі та служниць. А потім ми займемося створенням нашої сім’ї. Будемо кохатися, як ніколи…
Останнє я прошепотів їй на вухо, і вона усміхнулася.
– Можливо, сила Айвеіру дасть нам дочку чи сина, або ж обох. – відсторонившись, сказав я. – Лібег просто не може бути єдиним моїм сином.
Ельфійка кивнула і роззирнулася. Її увагу привернуло скиглення із кліток, які Корвендел і Тралас спустили з возу й тепер плювали в них. Це було змагання.
– Лягай відпочивати, люба. – сказав я і піднявся.
За три кроки я вже був біля ельфів й став позаду їхніх спин. Крила пташників у клітках були всі запльовані, а вони самі тремтіли від холоду. Від холоду або від страху. Але що страшного, коли в тебе плюють?
– Серйозно? – спитав я в друзів. – Ви не могли придумати нічого кращого? Ми хоч і в Землях Нудьги, і нас ніхто не бачить, але й тут має бути повага до себе. Відколи ми харкаємо в зв’язаних недоумків? Чого ви навчите Лібега?
Я знайшов поглядом вже сплячого молодого ельфа. Корвендел і Тралас усміхнулися.
– Не переймайся, брате. Ми не будемо вчити твого небожа поганим звичкам. – сказав Тралас. – Просто тут немає чим зайнятися, а вбивати пташників не можна, то що з ними ще робити?
Корвендел закивав.
– Швидше б дійти, куди треба і розчохлити лука або меча. Сподіваюся, що це древнє божество має кігті й буде відбиватися. Хочу повеселитися, щоб було що розповідати в наступну сотню років.
– Ми вб’ємо Айвеіру тільки в крайньому разі! – сказав я. – Мірай впевнена, що вона цінна живою. Нам потрібно від неї якнайбільше яєць. Ми точно знаємо, що їхня шкарлупа має магічні властивості, щодо всього іншого доведеться розбиратися на місці.
– А вони не можуть нам розповісти про монстра більше? – спитав Тралас, показуючи на клітки.
Я не подумав про це раніше. Що знають плюгаві, крім самої дороги до істоти, мене не цікавило. Якби моя воля, я б узагалі з ними не розмовляв. Їхня ельфійська була терпимою, але вернуло мене від самої думки, що вони говорять нею своїми поганими язиками.
– Зараз подивимося. – сказав я ельфам.
Повернувся до вогнища, вийняв меч і встромив його у вогонь. Тримав, аж поки його кінець не розчервонівся, а потім підійшов до кліток, підморгнувши друзям.
– Ей, старий нікчемо! Кажи, що пташечки розповіли тобі про Айвеіру? – загукав я і тикнув у його крило розжарене вістря.
Пташник скрикнув і забив по клітці крилами.
– Говори, миршава пташко! – я знов тикнув його, тільки вже в голий живіт.
З тіла пішла кров, і я дещо пожалів, що поранив дорогоцінний ресурс.
– Не треба! – прорізався голос із сусідньої клітки. – Ми нічого не знаємо!
Я перевів погляд на молодшого пташника й показав йому ще гарячий меч.
– Ми не бачили її. – закриваючи руками голову, занив він. – Не бачили!
Вилупок навіть не дивився на мене, тільки тріпотів і готувався до удару мого меча.
– Ви не бачили її. – повторив я слова невільника. – Це і так було ясно. Якщо істота несе яйця, то це дівчинка.
Корвендел і Тралас заржали.
– Щось ще? – уточнив я.
Хлопець із крилами в клітці замотав головою.
– Я ніколи її не бачив. – прошепотів він.
– Ви вірите? – спитав я в друзів. – Бо я вірю. Скільки тобі, вилупку? П'ятнадцять, вісімнадцять? Я не розбираюся у ваших пташиних роках. Скажи, коли б ти встиг побачити древню істоту? Тебе, мабуть, тільки-но в мамки забрали й одразу на ринок виставили. Добре, що ви говорите пташиною мовою від народження, інакше ми б ніколи не дісталися до потрібного місця. Ви занадто тупі, щоб кумекати щось самі. Тому я ще раз питаю в тебе, тупий виродку: що пташки, в яких ви питаєте шлях, розповіли про свою богиню?
За худими руками показалося підозріливе око, над яким замість брів росло пір’я. Не сумніваюся, що пір’я росло і в його голові.
– Вона велика. – заїкаючись, сказав молоденький пташник. – Дуже.
Я розвів руками.
– І все?
– З крилами. – прошепотів він. – І говорить пташиною мовою.
Я штрикнув його вже холодним мечем. Несильно, але з його плеча потекла цівка крові.
– Це за те, що ти такий дурний. Зрозумів? – сказав я. – Ти сам винен. Якби був розумніший, то вже б здогадався, що я знаю, що Айвеіру говорить пташиною мовою. Чого ти тут, як думаєш? Чи мені подобається проводити з тобою і твоїм батьком час?
Око пташника міцно заплющилося. Він думав, якщо не буде дивитися на мене, то я забуду за нього. Маленький недоумок.
– Отже, Айвеіру – здоровенна пташка. Для пташок у нас є стріли – проблем не буде. – підсумував Тралас.
– Як ми і думали. – вставив Корвендел. – Ким ще може бути пташине божество?
Я показав ельфам свій меч.
– Саме так. І тепер ви знаєте, як правильно розважатися. Не плюйте в пташників, коли можна скористатися мечем. – сказав я, і ельфи заусміхалися. – Але вони повинні залишатися живими. Й не розбудіть Мірай!
Сам я вирішив поспати. Хтозна, куди нас завтра заведуть пташки? Можливо, сьогоднішній відпочинок останній до зустрічі з монстром. Я ліг поруч із дружиною і сховав обличчя в її м’яке волосся, яке розпустила до сну. Через мить я вже стояв серед Скель із Сліз, а з неба падало закривавлене пір’я. Деякий час видіння здавалося красивим, але пір’я ставало все більше і вже неможливо було ні дивитися, ні дихати. Воно лізло в носа, рота та очі, чіплялося за довге волосся, і його доводилося витягувати звідти закривавленими руками. А потім я почув гучний пташиний свист, підняв голову до неба і побачив велетенську тінь. Це був не сон, а спогад.
***
Купці ніколи не видавали своїх постачальників. Вони називали їх шукачами, бо ті приносили те, що їх просили, де б те не знаходилося. Навіть під загрозою смерті купці мовчали, бо від цього залежала торгівля, яка і була їхнім життям. Коли я пригрозив декільком торговцям у магічних лавках, кожен із них зголосився поділитися тільки одним шматочком інформації. Так я дізнався легенду Айвеіру.
Шукачі вірили в пташиного бога, що несе яйця і залишає в безлюдних горах, щоб пташки висидіти їх. Із цих яєць вилуплялися сотні пташенят, які виростали і розліталися, залишаючи у величезних гніздах тільки шкаралупу, яка зберігає в собі залишки древньої магії. Самі шукачі ніколи не бачили бога, тільки інколи його тінь та гучний щебет. Кожного разу божество неслося в іншому місці: горах Старозем’я, Скелях із Сліз, Узгір’ї Нічних Страхів або в ущелині Пташиних Переспівів. І тільки пташки знали, де ховається божество цього разу й могли привести до нього, тому шукачі носили із собою кліточку з ручним голубом, солов’єм чи яструбом. Випускали і слідували за птахом, доки той не вкаже місце, де він, чи його брати та сестри, народилися.
Я не вірив у легенду шукачів, бо знав, що всі пісні та сказання брехливі. Пташиний бог? Вигадка для купців, щоб не розповідати звідки яйця. Але гігантську шкарлупу, з якого робили порошок, я бачив на власні очі, то ж монстр справді існував. І те, що в шкаралупі містилася магія підтвердила не тільки Мірай: яєчний порошок використовували маги в Гільдіях, друїди в лісах, шамани орків та людські чарівники. Всі продавці магічного зілля розповідали одну історію, тож якась частинка правди в легенді була, і на жаль, ця частинка привела мене до пташників. Хто дурний носити з собою птицю в клітці й сподіватися, що вона приведе, куди треба, якщо є ті, хто можуть із пташкою поговорити?
Ганятися за давніми божествами чи, як їх зараз називали, монстрами – справа безчесна. Знаходиш нещасну тварюку, яка дивом всі ці віки залишалася живою, і встромляєш їй в око стрілу чи меча в череп. Чим тут пишатися? Нічим, але ніхто не зможе присоромити мене цим, коли в нас із Мірай буде золото і магія. Я скажу в ельфійському чертозі, що це була героїчна битва, і всі повірять або промовчать, бо важлива тільки моя історія про приборкання Айвеіру, що повернула ельфам магію. Так само ніхто не посміє насміхатися з мене, коли почує про пташників, бо ніхто не засуджує переможців за вибір їхньої зброї. Коли я посаджу плюгавих у золоту клітку в своєму палаці, вони будуть нагадувати всім, як я впав і піднявся з низів, щоб тепер бути над всіма. Але поки що, доведеться зачекати…
Я пришпорив коня і зупинився. Шлях розходився: можна було далі йти степом чи повернути в бік Мертвого Лісу Зневіри, голі дерева якого виднілися на горизонті.
– Ей! – Лібег відчув, що від нього потрібно, і постукав по клітках із пернатою нечистю.
Син із батьком стрепенулися від сну й зашелестіли крилами.
– Пора до роботи! – сказав їм Лібег. – Куди далі?
Старший пташник просунув руку крізь прути, засвистів, мов соловей, а потім затріщав, як синиця. Ще декілька разів він змінював поклик, доки на його долоню не сіла сіренька пташина. Він втягнув її до клітки, і вона зовсім не боялася його. Хто ж буде боятися чоловіка, який скрекоче на пташиній мові? Цвірінькає і свище? Пташників не боявся ніхто – саме це погубило їх у свій час.
– Пташка каже, що богиня там! – сказав старий, кістлявий палець якого показав на ліс.
– Нарешті це поле закінчиться. – відказав я. – Навіть Мертвий Ліс кращий за голий степ.
Я був радий, що шлях змінився. Поміж дерев ельфам нічого боятися, тут ми найсильніші, сама природа допомагає нам. Наші очі бачать далі, вуха чують кожен тріск, наша хода – тиха, а голос перетворюється на шелест трав. Ліс приховує нас від ворогів і наповнює силою. А ще за Мертвим Лісом Зневіри ховалися Гори Забутих Душ, де на цей раз могла висиджувати свої яйця Айвеіру. Там із покон віків ніхто не жив, а розправитися з всяким шукачем було за милість у цих Пустинних Землях Відчаю. Кожен ельф із нашого загону вбив би за можливість розігнати нудьгу.
Дерева Мертвого Лісу були сірі, покриті зеленою пліснявою, пташиним послідом і лишайниками. По землі між висохлими травами вився дикий плющ, який вижив тільки завдяки тому, що випив усе живе з інших рослин. Стовбури були широкими і довгими – дерева прожили не одну сотню років перед тим, як згинути, і вкорінилися так міцно, що навіть мертвими добре трималися за ґрунт. Моя ельфійська душа не відчувала тут нічого живого, тільки пташки кружляли високо в безлистих кронах, і їхні крики надавали небу хоча б якогось кольору.
Вперше за довгий час я пожалкував за свої слова: я би з радістю повернувся у Степи Нудьги. По опущених головах друзів було видно, що їм так само кепсько. Ліс випивав саме бажання до життя, можливо, хтось не такий чутливий, не відчув би цього, але мені хотілося прискорити коня і ринутися вперед. Писк коліс підводи настільки впився у голову, що хотілося прикрити не тільки вуха, але й очі. Ні те, ні інше не допомагало. Крім цього, в голові з’являлися підступні думки: а раптом Айвеіру не існує? Що робити, якщо вона згинула, і рештки яєць, які знаходять шукачі, єдине що залишилося? Тоді нам кінець… Ми будемо злиднювати, а обіднілих ельфів ніхто не любить. Нам відріжуть вуха, Мірай зроблять повією, а мене з Лібегом кинуть вичищати гній після людської знаті.
Захотілося покінчити з собою тут, щоб не завершувати тисячолітнє життя в чужому багні… І тут Лібег заспівав. Не знаю, хто навчив його цієї старої пісні. Його голос виявився на диво милозвучний, кращий ніж у Мірай, він виливався з нього і повністю заповнював собою ліс. Писк возу тепер звучав як музика.
Земля та небо – мій дім,
Іду я до тебе знову,
Зустрінь мене в старім,
ріднім лісі спокою.
Сутінки страшні…
Вбережи від лиха.
Розтули блакиті
Рятівні вітрила…
Промінь чистоти
Нехай паде на шкіру –
Пробудяться страхи,
Які розвію.
Голос лився, і мені пригадувалися старі звитяжні походи. Справжні битви і життя серед ельфів, коли ще ніхто не думав скільки воно вартує в золоті. Я згадав молоду Мірай, як лягали її коси на білі плечі, й вона танцювала в кришталевих річних водах, і я чув її сміх у голові, хоча вона й не сміялася. Все в ті часи робилося магією, лише одним помислом. Раптом я почув голос дружини наяву, вона приєдналася до пісні Лібега, а за нею інші. Пташки у височині защебетали, і так ми йшли, поки світло не почало згасати…
– Пора заночувати. – сказав Корвендел, але я похитав головою.
Ліс став занадто тихий, коли пісня стихла, а сонце зайшло. Не було ні світляків, ні вигуку сови, навіть кажани не літали. Тільки віз пищав і дратував мене, бо він чувся повсюди, наче був не один, а цілий караван підвод сунув через Мертвий Ліс Зневіри. Місяць не світився, тільки наші бліді обличчя випромінювали залишки сили. Здавалося, якщо ми зупинимося, то вже не рушимо. Але коли навколо все заворушилося і зашелестіло, я зрозумів, що боятися потрібно було саме цього…
– Засідка! – закричав чи то я, чи то Тралас, і в нас полетіли стріли.
Наступним, що я крикнув було:
– Люди! – і голос мій був спокійний, бо ельф ніколи не буде боятися людей у лісі.
Хоча подумки я здивувався, як вони зуміли нас оточити, та руки вже вихоплювали стріли і випускали їх у сірі обличчя й темні тіла, замасковані плющем і травою. Це ми повинні вилізати з лісної хащі, а не вони. Але зараз ми були на дорозі, й ми відбивалися. Кров закипіла. Нарешті нудьга пройшла!
Я випустив стріли. Вони, як завжди, повинні були потрапити в ціль, але людські тіла чомусь зникали за стовбурами швидше, ніж долітали стріли. Декого я таки підстрелив і збирався продовжити, але викрик Мірай дав зрозуміти, що вони ближче, ніж я думав. Дружина билася вже з мечом у руці. Лібег біля неї. Я зістрибнув на когось із коня й перерізав йому шию, заливаючи іншому противнику кров’ю очі. Його я теж убив.
Всі вже були пішими. Наші коні налякалися й побігли, залишився лише віз, бо запряженого в нього Араха прирізали. В клітках надривно кричав пташник на всіх пташиних мовах світу, але мені вже не було до плюгавих діла. Нехай би і їх прирізали.
Корвендел і Тралас билися поруч, але зникли з моїх очей за людськими спинами. Вони були вмілими воїнами і повинні були впоратися з варварами, які вилізли із землі. Я рубанув біля себе, розчищаючи шлях до сім’ї. Потім мій меч знайшов інший меч, ще і ще один. Люди брали кількістю. Дзвенів метал. Я почув скрик. Щось рідне. Хоч би це була не Мірай! Але за Лібега теж прикро, а раптом в мене вже не буде дітей… І він так співав. Я кинувся вперед, але мене зупинили. Розбійники не хотіли вмирати. Їх було забагато. Як у давніх битвах, але тоді поруч мене билася ціла армія, а сьогодні нас тільки п’ятеро, чи вже четверо…
З’явилися птахи. Це все пташник прикликав своїм щебетом! Переді мною виринув чоловік із ржавою сокирою. І це все? Цим ти хочеш вбити ельфа? Його обличчя викривив азарт, йому не було нудно, як і мені. Я замахнувся і вдарив, щоб розрубати його задоволену морду, його сокира теж летіла в мене. Але я був швидший! О, чорт! Мій меч розрубав кляту пташку, яка взялася нізвідки. Її тіло повисло на мечі, щось блиснуло в темряві…
Я впав. Теплота розлилася і потекла по волоссю. В чорному небі кружляли птахи. На мене впала кривава пір’їна…
Я не міг померти в лісі. Тільки не в лісі…
Люди
На світанку все здобуте видко краще. І втрачене теж. Як показав досвід, головне, щоб перше завжди переважувало друге. Цього разу було не так.
Проблема ельфів – я подивився на мертві обличчя – в їхній довбонутій пихатості. От чого було різатися, якщо в кишенях пусто? Віз пустий, а в мішках – сухарі? Чого не здатися? За живого ельфа – хороша ціна, за мертвого – нема ціни. Можна сказати, мертвий ельф – безцінний, їм би сподобалося.
Але яка це втрата! А якщо вони походили зі знатного роду? За них могли дати викуп, хоча по панталонах ельфа з моєю сокирою в лобі, так і не скажеш… Тепер вони тільки м'ясо. Якось я пробував ельфійське м’ясо і скажу, що воно нікуди не годиться. Тверде, зуби можна повитягувати. Хтось скаже, що їсти ельфів не годиться, але ми ж різної раси, так? Принаймні, вони самі нас за рівних не вважають, крім того, то було один раз. У скрутні часи. До чого я? До того, що мертвих ельфів і на харч не пустиш. Пропадуть.
Я глянув на купу тіл, що блідли в перших сонячних променях, і злісно її копнув. Язики вивалилися, кров запеклася на губах, очі побіліли – смерть прикрашає всіх однаково. Хто тут тепер красивий?
– Ех! Роздягнути, а тіла викинути. – наказав я хлопцям.
– Ура! – закричав Геб, витираючи пітні долоні в штани. – Ми побачимо голе ельфійське стерво. Давно такого не було.
– Ельфійка мертва, Гебе! – скривився я. – В неї голова ледве тримається, он на шкірці теліпається.
– Але ж тіло-то ціле! І навіть ще не дуже холодне. Подивитися-то можна, і навіть помацати…
Чолов’яга розвів руками. Біля нього стояли ті, хто були такої ж думки, що і він.
– Тільки не довго там! Ми і так тут засиділися, а між іншим по ділу прийшли.
Якби не загуляли вчора, та й позавчора, то б нікого з нас вже в Голому Лісі не було. А що робити? В Боба і Білла було день народження, два в один день, а на наступний день у Дагі! Треба було відмітити і відмітили, а тепер їх немає. Мертві, як і десяток інших мужів, а тих, хто залишився, приб’ють їхні жінки, коли повернемося в поселення. А все через цих клятих ельфів! Видно ж було, що нас більше, а ні, смертники йобані!
– Навіть віз у них мотлох! – сказав я Фолкі. – Чого не розвантажуєте? Я ж сказав, що ми їхній харч на свою хуру заберемо. Тут того харча – ніц!
Фолкі показав пальцем на ельфійський віз.
– Ми до возу ні ногою, Рональде. Там якась чудасія в клітках сидить. Сила нечиста!
Я зітхнув. Отак завжди: якусь звірину з чужини забачать – і одразу нечиста сила. Навіть не хочуть своїми мізками розкинути, що живність-то продати можна і великі гроші виторгувати. Ну, хоч щось ці ельфи корисне везли! Може, не з дульою зостанемось.
– Показуй, що там, Фолкі. Зараз розберемося.
На возі стояли дві хирляві клітки, збиті з гілля. Тхнуло звідти добряче: ті, хто в них сиділи, весь час ходили під себе. В одній клітці тріпотіли здоровенні крила, ніби тільки вони там і були. Подумалося, яка ж має то бути гігантська птиця, доки погляд не впав на другу клітку. В ній розвалився старий чоловік, схудлий до нитки, з синьою шкірою, через яку виднілася кожна кісточка. Замість волосся, брів і бороди в чоловіка росли пух та пір’я, а ще на грудях й стирчали під пахвами, але найбільше дивували великі крила, що кріпилися до спини. Зараз вони безсило звисали із клітки. У грудях чоловіка застрягла стріла.
– Що за бісовина? – я постукав по клітці з живою істотою. – Ей! Ти ще живе? Вилазь, якщо і далі жити хочеш.
Крила тільки тремтіли, і не ясно було, чи нечисть взагалі мене розуміє. В переговорах я був невправний. Коли мене того вчили? І що ще казати?
– Слухай. Ми зла тобі не бажаємо, не ми тебе в клітку садили. – ніжним голосом пробасив я. – Але якщо ти не почнеш говорити, нам нічого не залишиться, як розібратися з тобою, як із цими ельфами.
Ще мить крила тремтіли, а потім між ними з’явилася щілина й показалося око, а за оком і вся голова. Це був хлопець, молодий, років п'ятнадцять. Схожий на старого, що вмер, син його, певно.
– Говорити вмієш?
Він закивав.
– Тоді кажи, хто ви з батьком такі? І чи заодно з ельфами?
– Авіали ми, пане. – сказав він нарешті по-людськи.
– Авіа, що? Вперше таке чую. І вперше бачу.
– Нас мало залишилося. Дуже давно ельфійський народ вирізав майже всіх. Вже як пару днів, ельфи купили нас на невільничому ринку біля Міндемора, пане. Разом із возом, пане.
Людською мовою хлопець говорив добре. Хоч і був покритий пір’ям, але тупою твариною не виглядав.
– Від ельфів нічого доброго не діждешся. Вони всіх нас тримають за худобу. – сказав я. – Дивися, що вони зробили з твоїм батьком! Мерзота поцілила його, щоб він нікому не дістався.
Хлопчина з крилами глянув у бік мертвого. На його очах з’явилися сльози.
– А ні! – я засміявся, вириваючи стрілу зі старого тіла. – Наша стріла. То були ми. Ну, вибачай, синку, таке трапляється.
Я глянув на нього, але хлопець не сміявся. Стало якось соромно, чи що. Іншого разу, я б обов’язково щось придумав із таким чудернацьким тілом: відрізав крила старого і спробував продати, але було не по совісті.
– Фолкі! Йди сюди.
Чоловік обережно підбіг до возу.
– Все добре, Фолкі. Цього старого треба роздяг… – я глянув на шмат сукна на бедрах старого і передумав. – Просто поховайте, Фолкі.
Я виліз на віз і витяг сокиру, яку тільки-но дістав із голови ельфа. Хлопець у клітці зіщулився, приготувавшись до смерті. Він навіть не просив пощадити його. Я замахнувся і вдарив – клітка розвалилася на частини.
Хлопець не вірив у те, що залишився живий, як і у те, що йому дали помитися і перевдягнутися. Йому дісталися потерті панталони від ельфа, якого я вбив, але вони все одно були кращі, ніж те, що було на ньому. Коли я зав’язував йому руки та крила позаду спини, він засмутився.
– Ти зрозумій, – сказав я. – Ми не ельфи, але відпустити тебе я не можу. А раптом ти повернешся з армією? Чи маєш якусь магію? Треба подумати, що з тобою робити. Спершу тебе обов’язок потрібно привезти в наше поселення і показати дітям, вони з роду такого не бачили. Ну, а потім… Не знаю. Скільки за тебе дали ельфи на невільничому ринку?
– Два золотих. – байдуже відповів хлопець. – У вас є своє поселення? Тут в Пустинних Землях Відчаю?
– Два золотих?! За двох як-вас там… Це ж ніц, дорога до Міндемора коштуватиме дорожче. – обурився я. – Не знаю, про які Землі Відчаю ти говориш, але так, ми тут живемо. В степу за лісом.
– Але ж він Нічийний, пане. – здивувався пернатий. – Ельфи казали, що тут нікого немає.
– Нічийний? Не їхній – значить нічийний? От, слизняки. – я задумався. – Ми називаємо ці землі Новими, бо нещодавно тут посилилися. Ми тут перші люди. Але ти мені зуби не заговорюй! Краще скажи, що пихаті ельфи забули в Голих Лісах? І ви їм нащо здалися?
Я повернув хлопця обличчям до себе. Він був нижчий за мене на голову і тонесенький. Серйозно, навіщо ельфам здався дешевий пернатий заручник?
Хлопець знизав плечима й відвів очі. Мені це не сподобалося.
– Слухай, зараз вирішується твоя доля: або ти все розповідаєш, або ще є місця серед ельфів!
Я розвернувся у пошуках кучі голих тіл, яку хлопці мали залишити для звірини.
– Гебе! Що ти, в біса, робиш? – крикнув я, побачивши те, що бачити не хотів. – Кинь! Я сказав залиш у спокої нещасне тіло! Вона вже мертва, недоумку!
Я кинув у Геба свою сокиру. Не попав, хворий виродок побіг у кущі, підібравши штани. Пернатий поглядом провів його голий зад.
– Яйця Айвеіру! Вони шукали яйця Фюр, і взяли нас, щоб ми показали їм дорогу. – випалив хлопець.
Щоб мене! Я навіть уявлення не мав, що то за яйця, але ельфи шукали їх, а отже вони чогось коштували.
– І дорогі ті яйця? Ти маєш розказати мені більше, друже.
***
Пташина опустилася на руку Міно, і вони довго щебетали. Всі аж знудилися чекати, але пташка різко злетіла і зникла серед дерев. Хлопець витягнув руку й показав у бік гір. То було місце смутку, де хотілося перерізати собі горло й впасти замертво. Будь-який камінь там міг стати могильним, але ми все одно туди направлялися.
– Рушимо в гори на світанку. – сказав я хлопцям. – Ніч не найкращий час бродити між тих скель.
Ніхто не був проти. Стемніло, і ми запалили велетенське багаття, біля якого і повсідалися вкотре за пару днів. Три десятки вояк і пернатий, було б більше людей, якби не зустріч із ельфами, і на одного пернатого менше, якби таки не зустрілися.
Що треба таким людям, як я? Щоб вдома жінка завжди була щаслива. Тоді й полежати можна, з’їсти м’ясця під домашнє вино, подивитися на грядочки і як бігає п’яток дітей, поки шосте в жінці росте. Але якщо жінка вдома нещасна, то доводиться все кидати і йти здобувати те щастя. Як от зараз.
Чутки по нашому селищі пішли, що люди стали зникати в Нових Землях. Піде чолов’яга – і не вернеться, а жінці страшно і діти спати не можуть. От чого ми в Голий Ліс поперлися. От чого ми на ельфів налетіли. І от чого ми шукаємо Фюр, древнє божество авіалів і пташок.
– Пернатику, як тебе звати хоч? – спитав я в крилатого, коли мова зайшла про яйця і монстра, що їх несе.
Тоді ми вперше сиділи біля багаття в Голому Лісі й думали: куди направлятися далі, де знайти тих, хто наших поселенців умертвляє, а ще було б добре повернутися додому не з порожніми руками.
– Наші кличуть мене Міньтіль, пане. – відповів хлопець із мордою в пір’ї.
– Мінь, шо? Ой, хлопче це і смішно, і не вимовиш. Не те що наші імена, послухай, як звучать: Том, Рон, Сем, Геб, Боб, ой забув, Боб помер… – зітхнув я. – Будеш Міно. Я майже впевнений, що назвав би так свого пса, а може, й наступного сина.
Пернатий кивнув, і так він став Міно.
– Тепер розкажи мені про ті яйця, що за нечисть їх несе і що ельфи збиралися з усім цим робити? – я підморгнув йому. – Ти ж не всім ділився з ельфами, правда, Міно? Старому Рональду можна розказати все.
Але хлопець патякати не спішив. Страшно йому було поміж здоровенних чоловіків сидіти.
– Та ти не жмися так! – підключився до розмови Фолкі. – Ми ж тебе з клітки випустили, хіба то нічого не значить?
– Ага! – підтвердив Том. – І ельфів ми перебили. Думаєш, що вони з тобою збиралися зробити? Нагодувати тебе, як ми? Напоїти, як ми? Пригріти біля вогню, як ми? Зарубали б! Зуба даю!
Всі навколо закивали.
– Ми – люди чесні. – сказав Геб. – В нас все по правді: ти нам – правду, а ми – тобі. Але якщо ти мовчати будеш, то айай! Роздягнемо твій худенький задок – і айай!
Він пригрозив Міно пальцем, а я схопив той палець і вивернув його в інший бік.
– Айай! – заплакав збоченець, поки всі котилися зо сміху.
– Не зважай на Геба, в нього завжди одне на думці… Та він має рацію: ми люди чесні. Можемо, когось на дорозі обдерти, але без потреби нікого не чіпаємо. Не те, що ельфи! – я заскрипів зубами. – Не тих ти захищаєш, хлопче! Ельфи вбивають нас, коли забажається. Нема від них рятунку, тільки йти на худі землі, де нічого не росте. Того ми тут поселилися, і нам треба знати, що за бісовщина тут живе, поміж усього іншого. А якщо ще й нажитися на цьому можна… Якщо таки можна, Міно, хлопче, ми за це тебе до себе візьмемо. Чуєш?
Так Міно розказав, що знав. Про Фюр Праматір, Фюр Добру, Ніжну та Милосердну. На ельфійській Айвеіру, а на мові пташиній Фюр – богиня-пташка з обличчям жінки, якій поклонялися авіали, поки їх всіх не перебили ельфи в Скляній Пір’їні. Фюр тоді зникла і хтозна куди ділася, тільки шкаралупа від її яєць розійшлася світом, і тепер кожен хоче божество знайти. Або її магічні яйця, що коштують великих грошей.
Чи могла Фюр вбивати людей із поселення? Хтозна. Пташки черв’яками не гребують. А може, це Сірі Гори наводили на людей важкі думки й штовхали зі скель. Головне, що до жінок наших повертатися було не можна: з невирішеними справами, пустими кишенями і мертвими чоловіками. Здобутки мали покривати втрати, а що краще від коштовних яєць і дохлого монстра?
– І ви з батьком були не проти, що ельфи збиралися вашу богиню…? – я провів пальцем по шиї.
Міно знизав плечима.
– Давно то було, пане. – сказав він. – Старий бог. Слабкий бог. Ми до Фюр ніколи не молилися. Наше невільниче життя просте: роби, що скажуть, і не думай багато.
– Таки так. – погодився я. – Нічого ти їй не винен, Міно. А ось Фюр тобі…
– Вона винна йому яйця. – випалив Геб, і цього разу мені навіть не захотілося його вдарити.
Я склав руки в боки й усміхнувся хлопчині.
– Скажи-но мені, Міно, в кого на цю пташку більше прав? В ельфів чи в тебе? – запитав я. – Ти ж з роду цих, як його… З пернатого роду, Міно! Це твоя богиня, не їхня. Хіба не тобі мають належати її яйця?
Міно закотив очі, роздумуючи.
– Напевно, так і є. – погодився він. – Але як я зможу дістати яйця сам?
Я махнув рукою, а потім встав і витяг сокиру, від якої Міно сахнувся.
– Пташка, кажеш? З мордою баби? – я загиготів, як і чоловіки довкола. – Мабуть, не такий вже монстр, коли ельфи на нього в п’ятьох зібралися. Що ми, хлопці, не подужаємо пташину?
Всі ствердно заревіли, а я ляснув пернатого по плечі.
– Якщо проведеш нас до твоєї Фюр – ми допоможемо тобі, Міно. – я глянув у наївні хлопчачі очі. – Все по чесному: одне яйце тобі, а нам – усі, що залишаться. Ціле гігантське яйце, Міно!
Ми всі втупилися в нього поглядом, чекаючи на згоду.
– То ти покажеш нам, де та пташка?! – не витримав Фолкі.
Хлопчина стрепенувся і закивав. Біля багаття враз піднявся радісний чоловічий крик.
***
Як сонце встало, нога опустилася на піщану дорогу, що вела у гори. Міно вів нас, і можна було в ньому сумніватися, якби не птаство всякого розміру й кольору, що ширяло в небі й покривало собою каміння – досі я не бачив стільки пернатих у цих місцинах. Тепер у Сірих Горах, які ельфи називали Горами Забутих Душ, з’явився хазяїн: його поки що не було ні видно, ні чутно, але птахи відчували, що мають право обісрати тут все.
Гори були пустинними, тільки вітер підвивав між скель. Він шепотів кожному у вухо, що пора здатися. Мені теж. Він сказав, що моя жінка не пробачить, що я втратив стількох хлопців. Скаже, що це я приніс у селище лихо. Тепер діти будуть рости без батьків, а моїх дітей зневажатимуть, бо я їхній батько – дурний вояка, який повів односельчан на смерть. Голос насміхався, він казав, що я не зможу подолати пташине божество – не мого польоту пташка. Доводилося трясти головою, щоб витряхнути звідти бісовий голос, що маскувався під мій власний. Це ж саме робили мужики довкола.
– Божество? – закричав я до Сірих Гір. – Ні! Ми йдемо вбивати пташку! Колись і ельфи були богами, і де вони тепер? Ми порубали їх! Прийшов вік людей!
Хлопці за моєю спиною почали кричати, свистати і бити мечами по своїм куцих обладунках. Вони заглушили негідні думки галасом, хоча й налякали при цьому всіх місцевих птиць.
Сутеніло, довелося запалити смолоскипи і йти повільніше. В темряві світилися очі пташок. Щось хруснуло під ногою, і я зупинився й посвітив донизу. Мій черевик роздавив череп. Хтозна, скільки він тут пролежав і якою смертю подох. Черепів і кісток більшало. Міно весь час зупинявся й тремтів, кістки й темрява лякали його. Доводилося підганяти його і кормити обіцянками про вільне життя після того, як вполюємо божество. Зрештою він знову зупинився, і якась руда пташка проскреготала йому, що треба спуститися у печеру, яка з’явилася перед нами.
– У печеру? – не повірив я. – Ти ж казав, що Фюр – це пташка? Хіба вона не має жити на дереві у гнізді?
Але хлопець тільки знизав плечами.
– Коні й хури залишаються тут. – наказав я людям. – Вийміть зброю, дівчатка, ми йдемо полювати на бога!
Вогняні відблиски блукали по печері, висота якої сягала 3-4 здоровенних мужів. А може більше! Темрява ховала її кутки і доводилося постійно озиратися. Ми йшли і йшли, і я вже відчував, як найсміливіші почали тремтіти. Найстрашніше – не битися, а чекати битви, коли часу подумати про смерть удосталь. Ще трохи – і чоловіки не витримають та ринуться до виходу.
– Хто перший побіжить – дістане сокиру в спину. – прохрипів я. – Боягузи!
Не думаю, що погроза зупинила б їх, але попереду показалося щось cхоже на гніздо – кубло із гілля та кісток, розміром із сільську хату. Можна було перейматися, що з нього стирчали людські ребра та хребти, поряд лежали черепи, але більше непокоїло те, що гніздо було пусте…
– Де клята пташка?! – сказав я до Міно, але він закляк і дивився убік.
На стіні промайнула гігантська тінь, і почувся шелест пір’я. Гучний, наче сотні півнів вирішили злетіти, але саму пташку ніде не було видно. Я підніс палець до рота і показав, щоб всі зберігали тишу. Наказав витягнути мотузки і ланцюги, щоб зв’язати монстра. Але як тільки ми заворушилися, щось вистрибнуло на нас із темряви – і троє дужих мужиків полетіли в стіну. Після цього істота знову сховалася в темряву, і тільки шелест підказував, де вона.
Я кинув смолоскип у гніздо, і полум’я враз охопило його, освітивши печеру. Прикриваючи очі, глянув довкола і зустрівся поглядом із велетенськими зеленими очиськами на блідому жіночому обличчі монстра. Це була не пташка! Обличчя переходило у довгу, покриту пір’ям шию, яка обплітала стіни, беручи нас в кільце.
– Міно! Ти нічого не говорив про хвоста. – закричав я. – Це клята зміюка, Міно!
Міно стояв, витріщаючись у зелені очі, наче не помічав, як тварюка відкрила пащу, й там показалися зміїні зуби. Я подумав, що зараз вона зашипить, але з її горла вирвався пташиний клекіт, від якого позакладало вуха.
– Рухайтеся, хлопці! – я намагався перекричати пташку. – Арканьте її! До стіни її! До стіни!
Дехто схопився за мотузки, а інші побігли вперед із мечами. Були і ті, хто залишився позаду й дістав луки. Полетіли стріли. Фюр кидалася по печері, як вужик, розміром 40 чи 50 ліктів. Від її хвоста страждали то одні, то інші. Хтось не піднявся. Ми штрикали її металом, але він ковзав по перах і шкоди не приносив.
Згодом Фюр набридло повзати й збивати нас із ніг, і вона широко відкрила свого людського рота і впилася в Фолкі зміїними зубами.
– Аааа! – закричав він.
– Мотузки! Швидше мотузки! – волав я, повисаючи на Фолкі, якого монстр відірвала від землі.
Я відчув, як хтось із хлопців вчепився мені в ноги, а потім ми всі впали. Фолкі в моїх руках не рухався, хоча його рани смертельними не здавалися. Піднявши голову, я помітив на обличчі Фюр посмішку і кров, якби вона мала руку, то б задоволено нею втерлася, як дитина, що наїлася солодощів. Але поки вона потішалася, хлопцям вдалося накинути на її крила аркани і потягнути в різні боки. Вона заверещала, як недорізана курка, затріпалася і забила хвостом, намагаючись скинути із себе пута. Щонайменше десятеро чоловіків стояло з кожного боку, але вони ледве тримали чудовисько. Я покинув Фолкі, підібрав сокиру та його меч, й кинувся на пернатого хвоста. Двічі мене просто відкинуло, але на третій раз вдалося приколоти кінець хвоста до скелі. Потім двійко хлопців обв’язали його ланцюгами і прибили до породи. Всі були виснажені й стікали потом, ідея полонити монстра виявилася кепською.
– Міно! – закричав я. – Скажи крилатій зміюці, якщо вона не перестане пручатися, ми її вб’ємо, чуєш?
Міно стояв на тому ж місті, як зачарований, і зирив на обличчя Фюр. Я аж подумав, чи не причарувала вона його, або ж хлопець зійшов із розуму від страху.
– Міно! – заволав я. – Я вб’ю тебе, якщо ти не поговориш зі зміюкою!
Хлопець повернувся до мене, закліпав очиськами і кивнув. Зацвірінькав до своєї боженьки, і на диво та одразу перестала пручатися. Стало полегше.
– А тепер скажи їй, що ми хочемо яйця. – наказав я. – Якщо дасть, то ми її відпустимо. Так і скажи!
Міно знову кивнув і зацвірінькав до Фюр.
– Десять яєць! – перебив їх я. – Життя за десять магічних яєць.
Довго ці двоє щебетали, я аж запідозрив неладне, але згодом хлопець обернувся і по-діловому заявив:
– Чотири яйця. Каже, що дасть тільки чотири.
Я не очікував, що зміюка почне торгуватися. Чотири яйця – це небагато, але краще, ніж нічого. Навіть із одним яйцем поселення розбагатіє.
– Домовилися, Фюр Жадна!
Міно переказав мої слова богині, а потім запитав:
– Пане, а ми справді її відпустимо? – щось у його сяючих очах не сподобалося мені.
– Ти що здурів?! – прошипів я. – Подивися на Фолкі та інших! Ми мерці, якщо змія звільниться. Не будь дурним, як тільки вона знесе ті яйця, ми зваримо з цієї паскуди суп!
***
А поки ми голодували... Хлопці прибили кілочки до стін печери й прикріпили, до них ланцюги, натягнули мотузки так, що зміюка поворухнутися не могла. Але все це було даремною роботою, якби пута хоча б на мить ослабли. Тому всі ми не спали і не їли, випорожнялися прямо біля богині, щоб у всяку мить схопитися за зброю.
Хоча вітер із Сірих Гір не долітав у печеру, я все одно чув у голові зрадницький голос. Він підказував, що я невдаха і втрачаю забагато людей: ще четверо сильних воїнів полягло у битві з монстром, а Фолкі лежав непритомний. Спочатку ми подумали, що він теж мертвий, але Том почув, як у нього тихо б’ється серце. Тож Фолкі лежав, поки якісь боги вирішували його долю, інші мертві дочікувалися поховання в кутку печери. Запах мертвечини вже розносився між скель і забивав носа.
Повсякчас я косився на Міно. Я його ненавидів. Якби не він, ми б ніколи не дізналися про магічні яйця і Фюр, а навіть, якби так, то ніколи б їх не знайшли. Він привів нас сюди, і я втратив своїх людей, своїх братів, чоловіків моїх сестер… Чим більше дивився на нього, як він сидить на камінці, скрючившись, підібгавши ноги і крила, то все більше зізнавався собі, що хочу його вбити. Звісно, він був невинним, я сам хотів знайти Фюр і її яйця, але не міг отак дивитися на нього все життя і згадувати, як помилився, коли пішов ловити монстра! Скількох втратив… І як боявся. А я дуже боявся, що ця звірюка з’їсть нас.
На третій день Фюр заявила, що вона голодна. Заявила через Міно, що не додало причин залишити його в живих. Я відповів, щоб змія йшла в дупу, але хлопець із крилами пояснив, що голодна змія не буде нестися.
– Що вона хоче? – спитав я, і в мене самого забурчало в животі.
Міно штовхнув ногою кістки, що валялися по печері.
– Вона хоче м’яса. – видавив пернатик.
– Де я його візьму? – я розвів руками. – Ми в печері. Можу запропонувати одного коня. Тільки одного! Нам ще якось треба повертатися. Або нехай їсть пташок! Їх тут достобіса, але спробуй уполювати.
Він похитав головою.
– Фюр не їсть тварин.
– А що вона ї..? О! – я усміхнувся. – Ти диви яка! Хоче, щоб ми одне одного перерізали, так?
– Не знаю, пане. – хлопчина знизав плечима. – Я тільки переказую.
– Ти тільки переказуєш?! – загарчав я. – Сам казав, що це ваша богиня. Фюр Добра… Чим ви її тоді кормили, якщо вона звірину не їсть? Людьми? Та ви такі хирлюки, куди вам людину вполювати! Може, ельфійських дітей крали? За це вони вас згубили?
Міно перелякався. Забагато звинувачень для того, хто народився п'ятнадцять літ тому.
– Фюр… Вона… – пробелькотів він і витягнув худу руку в бік. – Вона хоче їх.
Я прослідкував за кінчиком його пальця, який указував на купу мертвих побратимів. Обличчя почало горіти.
– Ніколи цього не буде! – закричав я, повертаючись у бік богині. – Чуєш? Чуєш, зміюко? Як хочеш несися, а своїх братиків я тобі не дам. Вони вмерли як воїни, і так ми їх поховаємо.
До кінця дня я зламався. Всі втрати були марні, якби ми не дістали клятих яєць. Я пояснив це хлопцям, хоча вони відводили від мене очі. Пообіцяв їм, що ми помстимося. Як тільки зміюка знесеться, ми пошматуємо її і закопаємо в землю, бо плоть наших побратимів стане її плоттю.
– Сам будеш її кормити. – сказав я Міно і розв’язав йому крила. – Кидай по шматку їй в пащу. Якщо вона тебе з’їсть – це вина твоїх предків, що вигодували кровопивцю.
Якось пернатий уцілів. Чи то Фюр була не дурна їсти того, хто її годує, чи то вона не любила м'ясо з пір’ям. Я старався не дивитися в той бік печери і не бачити, як зміюка пожирає моїх друзів.
А потім прокинувся Фолкі. Він страшно заволав й зірвався з місця. Сказав, що чув нас і бачив увесь час, поки лежав, але ми йому не повірили. Мабуть, Фолкі марив, але всі були раді, що він вижив. Це була єдина хороша новина, відколи ми впіймали богиню.
Час йшов, а їсти хотілося. В печері стояло бурчання – чоловічі шлунки роздувалися і пухли. Ельфійські сухарі закінчилися, як і наш провіант. Не збиралися ми довго тут затримуватися. Якби збиралися, не стали б святкувати дні народження Боба, Білла і Дагі в Голому Лісі, витрачаючи харч. Сили покидали хлопців, а по виразу зміїних очей, я бачив, що Фюр тільки цього й чекає. Воїнів і так залишилося мало, щоб втримати монстра в разі втечі, відпускати хлопців на полювання було не можна. Проте ризикнути чимось довелося…
– Міно! – покликав я. – Люди хочуть їсти. Лети і вполюй нам вечерю, якщо не хочеш знову потрапити на невільничий ринок. І тільки вздумай не повернутися! Тоді я сам тебе знайду і приготую з тебе вечерю, чуєш?
Хлопчина кивнув і зник. Він міг не повернутися. Звісно, такому, як він, буде важко прилаштуватися в світі. Кому він буде служити? А ще його могли здолати Сірі Гори. Вони проникали в голову до кожного. Я б не здивувався побачити його, повішаним на якійсь гілці. Хоча з крилами важкувато так померти. Але навіть якщо він не повернеться, це краще, ніж втрати когось із воїнів. Бо якщо пташка вирветься… Міно не зміг би допомогти її вбити.
На диво пернатик повернувся. З білками. Такого я давно не їв. Ще він вполював декількох куниць і ховрахів, назбирав чудернацьких трав і грибів, які я довго нюхав, чи вони бува не отруйні. А потім він всівся в печері готувати юшку в декількох казанах.
По печері розійшовся приємний запах. Всі з нетерпінням чекали на гарячий харч. Їжа була б швидше, якби Міно не відволікався на Фюр, яка голосно кричала, що хоче жерти, аж вуха довелося затуляти. Пернатий віддав їй все, що залишилося від мертвих братиків – я в той бік намагався не дивитися.
Надвечір юшка була готова. М’ясна, навариста, ситна, пахла, аж за душу брало. Я, Фолкі, Геб, Том, Фін і Міно сиділи біля вогнища, поки інші несли свою варту віддалік.
– Треба нагодувати хлопців. – сказав я між ложками божественної смакоти.
– Я тільки-но всім налив і розніс, пане. – вставив Міно. – Вони вже їдять.
Я глянув на хлопця, який змінювався на очах. Ні, Міно залишився кволим крилатим виродком, але я відчув, як у мені росте любов до нього. Гаряча юшка відігріла мені серце.
Міно не варто вбивати. Можна було брати гроші з приїжджих, і показувати їм останнього із авіалів! Більш того, хлопчина вмів говорити з пташками і розумівся з цією тварюкою Фюр. А з чотирьох яєць, я міг вивести ще чотири Фюр, яким потрібно буде пояснити, що вони повинні нестися, щоб їх годували. Цю Фюр доведеться вбити, бо вона знає, хто вона така, але ті нові птахо-зміючки виростуть на моїй фермі й повірять у те, що я їм скажу. Міно їм скаже! Скаже, що вони дурні курки й мають нестися! Отак.
На мене дивно дивилися хлопці, бо я їв і хихотів собі під ніс. Але нехай думають, що завгодно, бо я маю рацію. Маю план. Нехай подивляться на Міно! Він зовсім не проти, щоб ми вбили його богиню. А все чому? Бо він не знає, хто він. Ладен знищити те, що залишилося від його народу, тільки щоб прилаштуватися в цьому світі й отримати харч. Можна не садити його у клітку й не зв’язувати крила – все одно він не відлетить, бо не знає свободи. Так буде і з потомством Фюр: їстиме з моєї руки те, що подам, і плодитиме таких самих незрілих мозгами божеств.
– Слухай, Міно. – перервав мої думки слинявим ротом Геб. – Ти готуєш, як діваха! Я тут подумав, а які у вас жінки-то? Кістляві певно, і з маленькими кругленькими грудками…
– Не лізь до хлопця! – сказав Фолкі. – Він тобі вечерю приготував.
– А я що? – здивувався Геб. – Просто кажу, що пернаті дівки-то мають бути миленькі, якщо навіть Міно такий жіночний.
І він руками показав звивини жіночого тіла. Хлопці захихотіли.
– З нашими бабами я спав, з ельфійською повією був, гномиху трахав… – загинав Геб пальці. – Я був у всьому, що має гарний задок. От і подумав, якщо Міно не проти, я б і його…
Всі заржали, Геб встав і потягнувся до Міно, який не рухався, не сміявся, а тільки дивився, як із нього потішаються. Він досі сидить у клітці – ось що подумав я і від цього зрадів. Це означало, що Міно нема сенсу вбивати, бо він і так ніхто й не зможе нагадати мені, в чому я програв, а лише в чому переміг.
Геб не дотягнувся до Міно. Він звалився на землю, ледве не потрапивши в багаття.
– Що за біс? – хотів запитати я, але не зміг.
Штани враз стали мокрі. Миска з юшкою висковзнула з руки. Я не втримав її, бо не відчував пальців. Підняв голову: Фолкі лежав біля Геба, Фін закляк, сидячи, Том повільно сповзав у багаття. Вони не кричали, але в їхніх очах я бачив страх.
Моє тіло кам’яніло. Я підвів очі й побачив Міно. Він сидів, де сидів. Спокійно, тихо і дивися на мене. Він не їв. З останніх сил я зірвався з місця… І впав на коліна. В моїх очах і на моїх губах було німе питання.
– Що ти зробив? – запитав за мене Міно. – Нічого. Я приготував вечерю, як ви і просили, пане. Це Фюр туди плюнула.
Він усміхнувся, піднявся, і я завалився на бік, що його бачити. Краєм ока помітив лежачих по печері воїнів, що були на посту біля Фюр. Ніхто більше не охороняв змію.
Міно обійшов мене, схопив мою сокиру і поволік до мотузок, що зв’язували Фюр.
– Ні! Не роби цього, Міно. Не роби. – хотів крикнути я, але не міг.
Він подивився на мене, важко розмахнувся і вдарив сокирою по тому єдиному, що стримувало монстра.
Цього вистачило. Фюр гучно заскрекотала, так само, як і минулих разів, тільки цього разу, я не міг закрити вуха руками. Вона щосили пручалася, рвала ланцюги і мотузки, розмахувала крилами, поки не звільнилася. Людське обличчя впилося поглядом у Міно. Вона збиралася його з’їсти! Я знав, що наступний, але хотів побачити, як вона відірве голову цьому зраднику, цій наволочі! Я хотів побачити це і померти!
І тут щось сталося… Вони заговорили своєю пташиною мовою. Я нічого не розумів! Вони щебетали й цвірінькали одне до одного. Жіноче обличчя Фюр було затішене, як у моєї жінки, коли я приносив додому золоту монету. О, я вже ніколи не побачу обличчя моєї жінки…
Фюр розвернулася і поповзла. Вона наближалася, і я знав: ось вона – смерть! Я хотів битися, але не міг. Цей клятий Міно забрав у мене все. Навіть смерть гідну воїна. Кого я дурю? Я боюся! Мамочко, я боюся!
Не хочу помирати! Не хочу… Ааааа!
Авіали
Коли я з’явився на світ, навколо були тільки пташки. Я думав, що теж пташка, бо розумів їх і мав крила. Поруч зі мною були такі ж новонароджені, як я. Ми вилізли з одного яйця, і декілька днів світ навколо нас був прекрасним місцем. Були тільки ми і його чистота. Пташки приносили нам їжу і вчили літати. Гніздо й небо були нашим домом, і якби моя воля, то всі мої дні пройшли б із ними.
А потім у небі з’явилися вони. Такі ж, як я, такі ж, як ми. Трохи старші й мудріші. Вони пояснили нам, хто ми і що маємо робити. Вони сказали, що світ злий до нас. Що істоти, які в ньому живуть, ненавидять і зневажають нас. Що нас викинули з гнізда, як найслабше пташеня, але ми повинні вижити і повернутися в гніздо. Я не повірив їм. Мені було все одно, що сталося пів тисячоліття тому, що пір’я падало з небес, мов дощ, а кров просякла Скляну Пір’їну, що нас залишилося дуже мало. Я прикинувся, що вірю, але мене не хвилювало минуле, а лише я сам.
Один із старших взяв мене з собою. Він сказав, що в кожного з нас є завдання. Призначення, з яким потрібно впоратися всякою ціною. Так я потрапив у великий світ, де було багато дивних істот. Вони не мали крил, але були сильнішими, мали довгі вуха чи короткі ноги, замість пір’я покриті волоссям або зовсім лисі, говорили на чудернацькій мові, кожну з яких довелося вивчити, щоб їх розуміти. Я справді старався зрозуміти їх, але так і не втямив. Здається, в них не було ніякого призначення. Вбивали одне одного, калічили й пригноблювали. А потім з’явився я – і всі їхні погляди направилися на мене. Слабкого і дурного пташника, яким, виявляється, я був. Уся моя віра, що старші помилилися, зникала з кожним днем.
У мене плювали, мене били, різали, ґвалтували, шмагали, підпалювали, морили голодом і спрагою… Жодного доброго слова, я завжди був плюгавим недоумком, слабаком, виродком, мерзотою і сміттям. Самотній у багні. Як я міг не повірити, що світ жахливий?
Не світ, а ті, хто в ньому жили. Мене виштовхнули з гнізда, як і моїх предків. Мене продавали, змушували робити ганебне і не мали жодної поваги. Ці істоти так і не пізнали моєї мови, але вважали себе в праві знищити те, ким я був. Не я прийшов до них із ненавистю, вони вже ненавиділи і викормили мене нею зі своїх гострих дзьобів, як пташеня. Але в мить, коли я побачив Фюр, а вона – мене, все змінилося, бо я нарешті був удома.
Авіали мали бути слабкі, щоб стати сильними. Самотні, щоб прибавити в кількості. Здаватися дурними, щоб відродити свій народ. Ми були шукачами, які продавали яєчну шкаралупу Айвеіру і складали легенди про пташку-богиню. Ми поширювали чутки, продавали себе на невільничих ринках і приводили спраглих до наживи в гори, де ховалася Айвеіру або ж Фюр.
Сірі Гори, як називали їх люди, або Гніздо Бога, як називаємо їх ми, завжди говорили з нами. Вони сказали, що допоможуть нам знайти більше м’яса для Фюр. Всі хто сюди прийде рано чи пізно потраплять до неї, всі, хто уб’є себе сам чи кому потрібна буде допомога, стануть частиною її тіла, а згодом і її яєць. Частиною нас, авіалів. Велика матір Фюр перероджує все погане на добре. Вона – магія, як і ці давні гори, магія природи, та що зрівнює, вбиває і народжує. Голос гір не міг нашкодити нікому з авіалів. Він погоджувався допомогти мені на війні.
– Тільки з’їж їх швидко. – попросив я Фюр на пташиному, дивлячись, як вона відриває від Рональда ногу.
Вона могла проковтну його повністю, але не мала жалю. Люди ще були живі, паралізовані її отрутою, заручники в своїх тілах, майже як я для них у своєму.
– Що сталося, Міньтіль? – спитала вона. – Вони тобі подобаються? Навіщо тоді ти привів їх до мене, якщо не хотів убити?
Я похитав головою.
– Ні, їх не можна було залишати живими. Вони вбили старшого і хотіли вбити тебе. Просто я жалкую, що це не ельфи. Вони заслуговували на страждання.
Фюр розсміялася.
– Маленький Міньтіль, не варто перейматися цим. Ельфи чи люди – невдовзі вони всі помруть. Залишимося тільки ми. Світ і ми. – вона притиснулася до мене своїм пернатим тілом.
– Але ми втратили Фірту, мого старшого. – пожалівся я.
– Нічого. Тепер ти будеш старшим. Коли я наїмся, то знесу ще кілька яєць, з них вилупляться нові авіали, яким потрібно пояснити наше призначення. Ти вже знаєш, що скажеш своєму молодшому?
Я глянув у її зелені добрі очі.
– Що світ злий, мамо. І має стати добрим.
Сонце заходило над Гніздом Бога. У відблиску останніх променів я бачив десятки крил, які летіли до печери. Це були мої брати і сестри. Вони готувалися прийняти молодших. А поки новий світ не проклюнувся, я збирався провести цей нічний час під крилом своєї матері, притулившись до її теплого пернатого тіла.
