Лів в червоному

Небо каламутного кольору давило на голову, і від страху власна шкіра здавалась замалою. Лів більше не відстежувала свої дії, просто бігла вперед, туди, куди вела стежка. А вела вона крізь балку, всіяну колючими будяками, повз старе поселення лісорубів і далі, в саму хащу лісу. За спиною час від часу лунали постріли, тому Лів не могла дозволити собі перепочити, хоча й була ладна зомліти від втоми. В животі все було шкереберть і груди пекли від холодного осіннього повітря.

Похмурий ліс постав перед нею нездоланною грядою. Можливо, там вона зможе відірватися й перечекати ніч. Варіантів у неї все одно було небагато. Або ліс прихистить її, або ж зустріне хижими створіннями, що після заходу шукають собі здобич.

Вона зупинилась та обернулась на мить. Чоловік, що переслідував її від самого міста, повісив мушкет на плече, певно, розчарувавшись в його влучності. Він прямував до неї рішучим, розмашистим кроком. Відстань скорочувалась. Лів чимдуж побігла до лісу, наскільки це дозволяли її кволі худі ноги, боячись відвести від чоловіка погляд. Здавалося, ще секунд пʼять, і він схопить її за спідницю сукні.

Густе гілля сосен майже не пропускало світло, і Лів подумала, що раптом осліпла. Часу на те, щоб зорієнтуватися, в неї не було. Потираючи очі, вона рухалась прямо, намагаючись розгледіти бодай якісь орієнтири. Цю дику місцину вона добре знала, адже влітку збирала тут трави зі своїми, так би мовити, колежанками. От тільки вдень ліс був зовсім інакшим. Більш гостинним.

Дійшовши до поваленого дерева, Лів повернула праворуч. Поки в неї були ще сили, вона бігла, перестрибуючи розлоге коріння сосен. Чорні стовбури миготіли перед очима, куди не глянь — всюди стовбури, наче грати. Зачепившись ногою за сплетену в вузол лозу дикої малини, вона ледве не впала. Один черевик злетів й залишився в густому листі, та Лів не помітила цього. Від скрекотіння цикад та шелесту листя її відчуття небезпеки лиш сильніше загострилось.

***

Клята шльондра втекла від нього, а це було дуже, дуже погано. Джон не одразу наважився зайти до лісу. На секунду він застиг, потираючи вуса — він завжди так робив, розмірковуючи. Цілком ймовірно, що ельфійка не протягне там довго й стане вечерею для потвор. А може, вона розраховувала саме на те, що він не піде за нею далі? В такому разі Джон був вимушений її розчарувати, адже відступати він поки не збирався. Зі швидкоплинним припливом сміливості, яку незабаром перекрило гостре відчуття безнадії, він занурився в тінь гілля.

Колись він полював в цьому лісі з друзями. Дивна річ, це було так давно, що він навіть не зміг пригадати їхні обличчя. Але чомусь все ще пам’ятав шлях до розлогої галявини, всіяної кульбабами, де вони відстрілювали качок. Джон посміхнувся, усвідомивши, наскільки теплим виявився цей спогад. Багато чого змінилося відтоді. Всі ті люди врешті або вмерли, або зрадили його, а сам він, щоб віддати борги, став працювати найманим вбивцею.

Просуваючись через хащі, Джон час від часу прислухався до віддаленого хрускоту гілок. Ельфійка не могла далеко втекти, але проблема полягала в тому, що він не бачив нічого далі витягнутої руки. А це певним чином лякало. Почуття власної незахищеності захлеснуло його холодним потоком, і він поплескав себе по щоках. Треба було подумати про щось позитивне.

Внутрішній голос підказував, що ця ніч закінчиться для нього успішно. Джон помітив, що останнім часом йому дуже щастило. З якоїсь причини пан Конелі дав йому ще один тиждень, щоб зібрати всю суму. Може, він був в надто гарному настрої, щоб кликати своїх головорізів, яка там різниця. І саме в той час Джону написав один впливовий чоловік. За це термінове замовлення він навіть обіцяв заплатити з відсотками, а це просто казкове везіння. Чим його образила повія, загадковий пан, звісно, не повідомив, але Джон і сам здогадався про їхній звʼязок. Робота хіба що мала бути виконана до завтра, а він все блукав клятим лісом.

В якийсь момент він перечепився через повалене дерево та впав долілиць, розшарпавши долоні. Джон не втримався від лайливих слів, хоча і легше від цього не стало. Він роззирнувся навколо — здалося, що між сосен замайоріла червона сукня ельфійки. Може, затьмарений зір просто обманював його, але Джон все ж пішов в тому напрямку, тепер він уважливо дивився під ноги, щоб не гепнутись знову. На щастя, ця доріжка була трохи протоптана, лиш інколи його ноги чіплялись за пагони малини. В колючому листі йому трапився жіночий черевичок. Що ж, принаймні він був на вірному шляху.

А куди взагалі вів той шлях? Джона не покидала думка, що бісова ельфійка мала якийсь план. Хіба вона стала б бігти навмання, щоб врешті заблукати? Ні, в її пересуванні мав бути сенс.

Джон повернувся назад й сів на повалене дерево, поставив мушкет перед собою. Однакові з усіх боків сосни збивали з пантелику, тому він заплющив очі. Думки плутались не гірше тієї лози малини. Джон уявив собі місто згори. Широкий тракт, що виходив з міської брами та повертав паралельно лісу. Ним можна було добратися до Схоранди за три дні, хоча навпростець було б значно швидше. За мостом тракт розділявся надвоє, й південно-східний шлях вів до маленьких сіл й безкрайніх пасовищ.

Джон вдарив себе по колінах, коли збагнув. Якщо вони продовжують рухатись на схід, так чи інакше дійдуть до річки, що протікала через центр міста, перетинала тракт та губилась десь у лісі. Він підскочив на ноги та легко закинув мушкет на плече. Ось як ельфійка знайде дорогу назад. І ось як він її упіймає.

***

Ще ніколи вона не відчувала такої жаги до життя раніше. Застрявши в сірих буднях, в затісних кімнатах борделю, Лів втратила здатність радіти чому-небудь. Зараз вона жадібно хапала губами повітря, роздирала шкіру на босій нозі камінням та сосновими голками, і кожен крок з болем нагадував її, що вона ще жива.

Коли очі звикли до темряви, вона впізнала стежину, якою бігла. На ходу вона зірвала декілька ягід глоду, все ще боячись зупинитися. Хоча не схоже було, що чоловік йшов за нею слідом. Він цілком міг заблукати, або трапитись на очі якійсь потворі. Ліс уявила, як його розриває на шмаття зграя вовків. Чи страхітливих згорблених Порожніх — хоча ці полювали поодинці. Власні думки здивували своєю жорстокістю. І водночас Лів сподівалась, що вони справдяться, і той чоловік просто зникне. Інакше вона не знатиме спокійного життя. Невже вона забагато хотіла?

Хоча зараз не час було розмірковувати про несправедливість світу. Лів знизила темп і тепер просто крокувала звивистою стежкою. Дивно, ще дві години тому вона танцювала на площі під задоволений крик натовпу, щоб принадити в бордель нових клієнтів, й зовсім не замислювалась про цінність свого життя.

***

Джон не знав точно, скільки часу він вже провів у лісі, але спати йому хотілося добряче. Він вирішив піти на південний схід, щоб опинитись вище за течією річки, і там дочекатись ельфійки. Більше жодної біготні, бо він взявся до справи серйозно.

В цій частині лісу пахло вогкістю, і земля почала хлюпати під ногами. Джон занепокоївся, щоб випадково не зайти в болото, бо тільки цього йому не вистачало. Десь кричала сова, мабуть, вона також вийшла на полювання.

Вдалині показався горбатий силует. Джон спіткнувся об якесь коріння та миттю остовпів. Це було навіть гірше за болото.

— Ну от і все, дідько, — прошепотів він самими губами.

Ще жодного разу в житті він не бачив Порожнього. А з того, що чув, пригадав лиш моторошні чутки про подорожніх, розтерзаних в лісі цією потворою.

Силует розігнувся, піднявся на задні лапи та направив погляд на Джона. Тепер тікати було марно. Джон схопився за мушкет, але курок дзвінко відклацнув. Дідько, і чому він не зарядив його раніше? Та поки він буде засипати порох, потвора встигне тричі відірвати йому голову.

У нього лишився тільки ніж. Джон закусив губу, зрозумівши, що на нього чекала повільна та дуже болюча смерть.

Порожній знову опустився рачки та направився до нього. Тепер Джон зміг розгледіти його обличчя, чи, скоріше, його відсутність. Може, за це його так прозвали? На черепі, обтягнутому сірою шкірою, була лише паща. Потвора зашипіла, показавши два ряди нерівних ікол. Віддалено вона нагадувала людину, понівечену, зігнуту, довготелесу людину. Може, колись вона такою була.

Джон не був певен, чи спрацює його план, але повільно опустився на землю. Перевернувся на спину та дістав ніж. Поміж верхівок сосен він побачив клаптик неба. Крізь хмари ледь-ледь просочувалось світло місяця, зблідлого в очікуванні світанку. Цей краєвид незабаром закрила голова Порожнього, коли той схилився над чоловіком. Джон примружився, затамував подих. Виявляється, у цієї потвори були очі — дві маленькі намистини, вплюснуті в череп. Вони з цікавістю роздивлялися майбутню здобич. З розкритої пащі на нього потекла слюна. Треба було діяти.

Джон вдарив істоту в шию, потім ще раз, і ще. Порожній протяжно завив та замахав лапами, намагаючись дістати нападника. Відчувши, як кігті впилися в плече, Джон штовхнув його колінами та перекинув через себе. Потім накинувся зверху та не переставав бити, поки весь його одяг і обличчя не вкрилися кровʼю, а істота не затихла зовсім. Він випустив ніж. Руки втопали в теплій та липкій рідині, й Джон відчув, що його зараз знудить.

***

Лів дозволила собі зупинитися лише глибоко в хащах. Присіла навпочіпки за густими кущами ожини та напружено, с острахом видихнула. Здавалося, серцебиття було таким гучним, що весь ліс здригався від ламаного ритму його канонади.

Вона обійняла коліна і прикрила очі, лише на мить, та цього вистачило, щоб випасти з реальності. Тільки зараз, в передсвітанкових сутінках, в сосновому лісі, куди ніхто не наважувався заходити, Лів зрозуміла, як остогид їй цей світ.

Її схованку не можна було назвати надійною, та й віддалений крик птахів не віщував нічого, окрім небезпеки, але Лів не могла вже вирвати свідомість з давніх спогадів. Ніхто не чекав її в Синій Гавані. Ніхто, окрім всипаного перламутровими раковинами берега, й човнів, що мирно гойдалися біля причалу. Вона тікала туди в дитинстві, коли батьків не було вдома, а старші діти насміхалися з її убогого вбрання.

Пані Рене, хазяйка борделю, завжди підбирала для неї найкрасивіші сукні. Вона говорила, що їй дуже личить червоний. Ще ніколи Лів не виглядала настільки красивою та принадною, і ніколи не чула стільки улесливих слів. В такі моменти не тільки світ, а вона сама здавалася собі остогидлою.

Все мало бути по іншому. Їй не варто було покидати домівку. Їй не варто було довіряти людям. І чому вона, ідіотка, раптом вирішила, що шантажувати королівського радника це гарна ідея? Хіба він наважився б дати бодай трохи грошей безправній повії?

Ноги були такими важкими, наче не належали її тілу. Лів не знала, як багато ще зможе пробігти. Та вона не хотіла думати про погане. Якби вона з самого початку не вірила, що завтрашній день обовʼязково настане, вона б не проривалась настільки відчайдушно. Що вона зробить, переживши цю дурну пригоду? У першу чергу, мабуть, прийме ванну — сукня вже прилипла до вологої шкіри, і крапельки поту лоскітно стікали скронями. Ця затишна думка зігріла її.

Десь недалеко зашаруділо листя, і Лів наполохано здригнулась. Певно, то йшов кат по її душу. Вона швиденько перекусила ягодами глоду, потім визирнула з кущів, оглянула місцевість. Вдалині серед чорних стовбурів щось заворушилося, щось явно нелюдське. Лів було байдуже, що це за звір або істота, чекати, поки воно підійде ближче, було нерозумно. Тому вона тихцем виповзла на доріжку та побігла далі.

***

Джон надто квапливо вирішив, що удача стала на його бік. Яка там до біса удача, якщо він продирався через зарості папороті, вкритий бридкою кровʼю потвори, якщо він ледве не вмер в лісовій багнюці, і все це для того, щоб віддати клятий борг і не вмерти, тільки тепер вже у місті. Джон подумки посварив себе за зухвалість.

Роздерте плече нагадало про себе тупим болем, і Джон замислився, а чи не здерти з замовника більше грошей, як компенсацію за робочу травму. Хоча куди там, багатий блазень просте пошле його на всі чотири сторони. Врешті, це лише наслідок його необачності.

Непроглядний покрив гілля над його головою незабаром обірвався, й попереду заблищала річка. Він навіть не одразу повірив своїм очам.

Джон спустився до скелястого берега, вдихнув приємну прохолоду. Чи то шелест води та доброчинно на нього подіяв, бо він раптом відчув жадане умиротворення. Він схилився над мілким потоком та ретельно відтер руки від крові, умив обличчя. Всівшись на гладкий замшілий камінь, він звів очі в гору. Хмари потроху танули, явивши тьмяну просинь неба. Після всього, що трапилось в лісі, ця картина здалася Джону нереальною, його думки все ніяк не могли вирватись з того кошмару. Наче за цю ніч він постарів на кілька років.

Джон втомлено зітхнув та взявся перезаряджати мушкет.

***

Варто було лише побачити річку, і Лів відчула прилив сил. Тепер їй більше не загрожували Порожні, бо вони тримались якомога далі від вологи. І вона нарешті зможе напитися, бо в голові паморочилось від спраги та голоду.

Лів побрела вверх за течією, тихо співаючи собі під ніс колискову. Вона раптом збагнула, що, вийшовши з лісу, буде вільна робити усе, що захоче. Нехай всі думатимуть, що вона померла. Що нема більше Лів в червоному, з публічного дому Оксамитових ласк. Тоді вона знову буде Лівією з Синьої Гавані. Вона вирішила, що за всяку ціну поїде додому, і байдуже, що її там ніхто не чекає. Треба буде лише поцупити собі коня.

Берег ставав все крутішим, і Лів почала шукати місце, щоб перейти річку. На щастя, вона не була повноводна, бо за все літо й початок осені не випало ні краплини дощу. Вода виявилась крижаною. Лів застрибнула на камінь на протилежному березі й ледь не підковзнулась. Тіло раптово пробило струмом.

***

Один точний і виважений постріл, й тиша сколихнулась. Пронизливий крик, що обірвався, не досягнувши свого апогею. Глухий звук падіння безсилого тіла, тріск гілок на землі й, мов за командою, шелест крил наполоханих пташок.

Джон вийшов з тіні щербатої скелі, яку оминала ріка, і поклав на плече мушкет. Добрий, можна навіть сказати, бездоганний постріл вийшов — тому він задоволено посміхнувся у вуса. З цієї відстані він бачив, що жінка вже не ворушилась, та вирішив запевнитись у результаті.

Вона лежала там, в метрах пʼятдесяти, біло-червона грудка в колючому кущі ожини. Бліда, немов яблучний кисіль. В ельфійок завжди була світла шкіра, але в контрасті із сукнею та губами, підведеними червоною фарбою, ця мала просто фарфоровий вигляд. Від падіння спідниця трохи задралась, оголивши худе й таке ж біле стегно.

Джон штовхнув її ногою, перевертаючи на спину. Дивлячись на неї згори, він не відчув жодних докорів сумління. Все одно цей світ нікому не давав гарантій в щасливій кінцівці. Ельфійка могла померти будь-коли, від руки надто буйного клієнта, або від хвороби, хто зна, і від цього нікому не було б користі. А так Джон принаймні отримає свою нагороду й врятує власну шкуру.

Він нахилився, щоб зняти з жінки рубінові сережки, хоча навряд чи вони були справжні. Продасть їх комусь, а на зароблені гроші купить собі келих еля. Він на це заслужив.