Вогняний Ган’арг
Розділ 1. Я тебе бачу
1. Такі речі пробуджують.
2. Хлопець Яр був сомнамбулою і тепер стояв у повені пітьми, його розум одурманений перебуванням у ріці, що тече по колу. Перед одинадцятим святом Святого Соломона, вітри відірвали їхні човни від берега, скрутили в’язи деяким соняхам і запліднили дівчину Наталку, принаймні так вона стверджувала. Ще вони похилили дах Яровиної хати. Його батько зібрав сім родичів, але разом вони не змогли поставити дах на місце. Перебуваючи одночасно у снах та у своїй кімнаті, Яр сперся долонями у стелю, і тихо пересунув дах на місце.
3. За вікном одинокий мотиль сів на вишеньку, повну солодкого соку, видобутого з груді Морули, богині ночі, випив, і перетворився на крихітну пташку. Побачивши це, Яр прокинувся.
4. Такі речі пробуджують.
5. Уночі, маленькі хатки були схожі на горбатих пілігримів, що відпочивають, гріючи у долонях шматочки хліба. Небо завуальоване тканиною, створеною шовкопрядами у скорботі. З небесної глибини визирає ледь помітне скельце місяця. На площі села палахкотить оберіг - маленький вогник, єдине тут світло, що відганяє злих духів. Вартовий біля вогню, сидить на землі, гладить пса і передчуває цієї миті оргазми темних сил.
6. Усі двері відчинені, аби краплина світла від оберегу запечатала їхні пороги. Запахи рослин, що розростаються довкола села, як безсоромні мутанти, висять. Літньої ночі, медитуючі квіти відкривають своє духовне око. Кістляві дерева гуртуються у братство, зрозуміле тільки їм. Будяки та інший польовий крам зливаються у єдине тіло.
7. На острівці світла, що боронив вартовий зі своїм псом, з’явився Яр з глечиком, повним молока. Він заворожено проходив повз, вдаючи, що цієї миті блукає снами.
- Ти спиш? – запитав вартовий.
Яр мовчить, аби приховати свої наміри. Уночі, ходити селом заборонено, але всі знають, що Яр – лунатик, і годі його спинити. Він просто ходить стежками, тому його не чіпають. Якби вони відали, що при цьому він бачить те, що не бачать інші, його б спалили. Як сьогодні вони спалили Софію.
8. Яр прийшов на величезне згарище, повне людських решток. З купи попелу він відкопав Софію. Оголена, вона відкашляла попіл. З її тепер сивого волосся попіл уже ніколи не змиється.
- Ти зробив усе правильно. Я не знаю навіть, чи у мене вийшло би ліпше.
- Я приніс тобі молока сивої ящірки. Зібрав, як ти мене вчила.
- Я тебе не вчила. Ти лише спостерігав.
- Це все, що мені потрібно.
Софія випила молоко.
Вона мусить покинути село.
- Прощавай, - сказала вона, і її оголене тіло почало зростатися з ніччю.
- Я знайду тебе.
Вона засміялася.
- Дурню. Я йду геть.
- Ти не розумієш. Я тебе бачу.
Розділ 2. Битва на Полохливому Полі.
1. Батько Яра був дивний і добрий, тому ніхто його не чіпав. Він вештався порослими кудлатим мохом руїнами мегалітичних храмів, що лишилися після Ери Сліпих – істот, котрих ніхто не пам’ятає; відомо лише, що жили вони у ті часи, коли сонця ще не було. Батько Яра тягнув додому шмати металу, знаючи, що ніщо в світі не зможе їх розплавити чи обробити. На його задньому дворі зібралася колекція сфер, кубів, і хаотично розчепірених відростків, виготовлених з матеріалу, що не нагрівався навіть у найлютішу спеку.
2. Батько подарував Ярові металевого цвіркуна натурального розміру, що знайшов на руїнах. Його сюрчання не відрізнити від живого. Цвіркун стрибав біля хати, переслідував Яра, попереджав про наближення диких собак. Хлопець не звернув на це уваги, але з якогось часу почав більш-менш розуміти, про що сюрчить цвіркун. У дитинстві бабуся розповідала Ярові старі казки, що почула від своєї бабусі. Вона говорила:
- Колись, у цих краях, жили велетні, ніхто не знає, звідки вони взялися…
Тоді Яр говорив:
- Давно, у інших світах, мамо-батьки та їхні діти, одної миті стали воїнами, і всі до одного без страху загинули у великій битві. І хоча вони програли, проте страх відтоді назавжди покинув їхні світи. Їхні душі пройшли крізь Прохід Галена на наші землі, вони зробили собі скелети із зоряного пилу, зробили собі тіла, а оскільки страху вони не мали, то тіла вдалися титанічними. Насправді, вони були більшими, ніж ти собі уявляєш. Вони закривали пташині гнізда від метеоритного дощу своїми долонями.
- Гм… - мовила бабуся – Ти такий же дивний, як і твій батько.
Цвіркун міг розповісти казки набагато старіші, ніж бабусині.
3. У провінції Скребо їх називали Виродками. Вони були малочисельним кланом чаклунів, таких темних, що час від часу, під їхніми ногами розходилася земля і вони провалювалися у полум’яні потоки, бо земля більше не могла носити на собі цей бруд. Вони весь час були у пошуках місць сили, незайманих дівчат, розломів у горизонті, та видозмінених рослин, що починали відрощувати у середині своїх соковитих стебел мініатюрні хребці. Інколи вони помирали і забували сказати своїм учням, що саме вони шукають. Безцільно, юні, голомозі чаклуни блукали провінцією, самі того не відаючи, навіщо. Коли на їхньому шляху опинялося поселення, чи грядка з морквою при храмі Святого Соломона, вони просто проходили повз, топтали овочі і мовчки зникали. Вартові у такому разі їх не чіпали. Виродки створювали проблеми, коли котрийсь з їхніх учнів приносив неправильні гриби, з яких варилося пиво. Одурманені, вони нападали на села і всіх убивали.
4. Капітан гарнізону «Кабаняча Голова» Ярослав Поріділий прибув до села у супроводі купки бідних лицарів. З усього було зрозуміло, що чотири, за іншими переказами, сім Виродків, прямують до торгового аванпосту біля ріки – Виродки обважнілі, розпухлі, і божевільні. Ясна річ, ані Ярослав, ані апатичного вигляду лицарі, не збиралися з ними битися. Вони привезли мокрий наказ від князя (той нашвидкоруч надряпав на пергаменті лист, доки приймав ванну). Йшлося про те, аби зібрати з навколишніх сіл двісті рекрутів, і відправити на Полохливі Поля, для «вирішальної битви з силами зла». Двісті рекрутів не могли спинити навіть половину Виродка. Герцогові йшлося про те, що темні чаклуни втамують свою жагу нищити, і не будуть заважати торгівлі. У списку рекрутів був Яр.
5. Зібралося їх трохи менше сотні. Серед них - старий ветеран Війни за Грибні Копальні дід Денис, він із запалом намагався пояснити селянам тактику їхньої оборони. Але його ніхто не слухав. Чоловіки молилися і покладалися на свої амулети. Дехто цієї ночі пройшов обряд поховання. Усі чекали Яра, котрий був у списку. Він стояв у себе в хаті, одягнений у обладунки, виготовлені його батьком з гілок ліщини. Дивитися він міг лише крізь вузенькі шпарини у шоломі, тому майже нічого не бачив.
- Тату, я не можу піти в цьому на війну, - говорив Яр.
- Я обробив їх смолою білого кедра та воском чорних шершнів.
- То он чому у тебе лихоманка…Вночі ти побував у гніздах чорних шершнів…
- Вони чаклуни, Яре. Ця броня має захистити від магії.
- Зніми, будь-ласка, я посміховисько.
- Нізащо. Ти підеш на Полохливі Поля у цьому.
- Це дерев’яні обладунки, тату. Вони ні від чого не захищають.
- Ти мій син.
6. Глузування з Яровиного вигляду підняло дух рекрутів. Вони ішли узліссям, тягнучи на плечах списи, і час від часу хтось із них обертався, аби глянути на Яра. Тоді було чути регіт. Яр ішов майже навмання, перечіпляючись через пні та мурашники.
7. Коли вони прибули на Полохливі Поля, усі згадали, чому місце так називається. Там, де ступала нога воїнів, зривалася хвиля комашні, і розліталася в усі боки, світячи своїми смарагдовими спинами. Рекрути вишикувалися у ряд, і прийнявши списи у бойове положення, попростували крізь високу траву.
- Останній раз я був тут у дитинстві, коли мама послала мене збирати дику м’яту для хворого батька. У того саме запалилися залози. Хотів би я померти, як мій батько - від запалення залоз. – говорив хтось із селян.
Вони перемовлялися про худобу, спалахи чумки, секс із Наталкою, і дощ.
8. Неподалік, загорнувшись у лахміття з головою, спав Виродок. Той саме заспокоївся після невдалого і міцного, як перегін песиголовців, пива. Тепер він хотів спати, почувався так, наче його вдарили кувалдою по голові. Почувши, як наближається загін рекрутів, він піднявся над травою з виглядом невтішного мученика. Протер очі, аби переконатися, що дійсно на нього прямує ряд знахабнілих селян. Він мружився від літнього сонця, бородатий і зачуханий, як безхатько під монастирем. Неохайні і неприємні нігті спалахнули вогнем. Він скерував їх на чоловіків і вирване з кишківників пекла полум’я, хвилею накрило усіх.
9. Яр озирнувся по сторонам і побачив, що обвуглені тіла валяються у ще палаючій траві. Він думав. І доки він думав, то дивився, як байдужі бджоли пролітають повз нього у своїх справах. Почув далекий стук дятла. Заломлене у його шпаринах проміння вигравало на спітнілому обличчі. Тоді він зрозумів, що його немає серед спалених дощенту рекрутів. Він досі стоїть. Він підняв спис і побіг на Виродка. З виразом цілковитої недоумкуватості, той почав розмахувати палаючими нігтями, захриплим голосом пробуджуючи древні сили. Його голова перекрутилася догори дригом, так що борода була зверху. Тої миті вона перетворилася на густий чорний дим. Виродок спрямував палаючі нігті на Яра, і того вдарило потужним вогняним вітром, мало не збивши з ніг. Проте Яр встояв. Він не міг далі бігти проти течії полум’я. Яр повільно наближався до виродка, вогонь обтікав його, немов шаленіюче море обтікає скелю. Він майже нічого не бачив, перед ним була стіна вогню. Підійшовши впритул, він застромив спис туди, де за його здогадом, гніздилося тіло чаклуна, і відчув пронизування плоті. Вогонь згас. Проткнутий наскрізь Виродок, збитий з пантелику, промовив:
- Ах ти скотина…Як ти це зробив? – і помер.
Розділ 3. Тисячолітня війна
1. Світепілля було маленьким селом, де люди робили дітей і у заплавах ріки вирощували водяні коноплі. Інколи чоловіки збиралися, і озброєні дрючками, ішли на Скотоболото, де знаходили стару хвору жабу – велетенську почвару з довгим сивим волоссям. Наймайстернішого пияка вони годували сирими зернами конопель та заливали його смердючим, зіпсованим пойлом. Далі вони згодовували пияка жабі. У лютій агонії, вона помирала від отруєння. Були випадки, коли пияк при цьому виживав. Чоловіки волочили жаб’яче м’ясо додому, а з тельбухів і кори ясеня, що не мав коріння, робили повітряні човни. Вони торгували з різними народами, добираючись на човнах. Там були худороди – звичайні скелети, що обтягувалися шкірою людей. Вони продавали борошно, хоча невідомо, звідки вони його брали, і старанно імітували, що вони є звичайними людьми. Коли ж їм нагадували про те, що вони скелети, худороди робили вигляд, що не розуміють, про що мова. Там були дудоликі – істоти з тілом нелюда та головою одуда, вони охоче купляли мед і насіння очерету. Найбагатші мешканці Світепілля відправляли до них своїх дочок, і за мішечок річкових перлин, дудоликі зносили яйце у їхні голови – після цього дівчата здобували фантастичний голос і здатність співати безперестанку цілу ніч. Там були мороїди, істоти, що нізвідкіля з’являлися на місцях колишніх битв. Вони були згустками чорного слизу, пересувалися, наче равлики. Про них говорили, що вони слизькі типи. Вони купляли книги, інколи їм можна було продати ще не написаний мануал, після чого автор забував про нього. Їхній слиз використовували для відновлення дівочої цноти. Світепілля було маленьким селом, його мешканці торгували з усіма і ні з ким не воювали.
2. Одного ясного дня з неба звалилася велетенська голова ідола. Вона впала неподалік Світепілля. Прочани і божевільні з інших поселень, почали збиратися у табори довкола тої голови. Вони видовбали кам’яні очі, і зробили усередині храм. З часом, все більше торгових шляхів стало пролягати через Світепілля. Усі ті люди та інші народи лишалися біля голови і робили дітей. Через декілька поколінь Світепілля стало столицею Об’єднаного Князівства Людей та Покручів.
3. Яр зайшов до вітальні князя Нестора Невтішного – той саме приймав ванну і курив люльку.
- Яре! Хлопчику мій! – зрадів князь – Який я радий тебе бачити!
Ти так мужньо розправився з тим Виродком! Як тобі це вдалося, ти ж простий хлопчина?
- Мені тато допоміг.
- Оце я розумію! – із захватом сказав князь – Знаєш, усі ці зазналі чаклуни, вони ж насправді копійки не варті! Хто вони такі, без зв’язку зі своїм корінням?
- Це риторичне питання.
- Та ні, не риторичне. Кожному з них, якоїсь миті, просто пощастило. Знаєш, чим відрізняється герой від шарлатана?
- Ні…
- Герої не обсираються.
- Он як?
- Дам тобі пораду: в житті бувають моменти, коли абсолютно не важливо, що ти робиш, і як ти це робиш. Ти можеш програти бій, бути проклятим, приниженим, головне – це не обісратися. Тут немає якоїсь поетичної метафори, я кажу буквально.
- Дякую за пораду.
- Ну? То чого ти чекаєш?
- Не знаю, це ви мене покликали…
- Залазь до мене!
- Мені роздягатися?
- Ну а як же!
- Я соромлюся…
- Нічого страшного, давай показуй, що там у тебе…
Яр роздягнувся і ніяково стояв перед князем. Той трохи відсмоктав у люльки, і випустивши диму, кинув оком на хлопця.
- Ти нам підходиш. Чого стоїш? Залазь уже!
Яр занурився по шию у величезний дерев’яний баняк з гарячою водою.
- Для чого підходжу?
- У мене для тебе місія. Дуже важлива. Якщо облажаєшся – наше князівство буде сплюндровано.
- Ну…Я маю надію, ця місія справжня…
- Ясна річ, що справжня! Чого б по-твоєму я кликав хлопця, що подолав Виродка? Нам потрібні такі люди!
- Радий це чути. Дійсно. То що за місія?
- На нас суне орда збожеволілих людей, вони спалюють храми, ґвалтують свійську худобу, закидають колодязі трупами селян, і їдять своїх же воїнів цілковито канібалістичним чином. Їх дуже багато, коли проходили поля золотого маку, то вкрили своїм військом усю долину. Розвідка доповідає, що в їхніх рядах царює хаос, вони перемовляються тваринними вигуками і трощать камінням одне одному голови. І хоча у них начебто є вождь, що керує ордою, домовитися з такими тваринами не вийде. Ми маємо боронитися.
- Звучить паскудно.
- Еге – погодився князь.
- Наразі основна наша армія січеться у Тисячолітній Війні. Я зібрав групу найманців, аби передати послання генералу. Там йдеться про те, аби негайно розвернути армію для оборони Об’єднаного Князівства.
- Ви скликали загін найманців…Судячи з усього, непоганих…Чому б вам просто не послати гінця?
- По-перше, дорога на захід небезпечна. По-друге, досить давно, ми втратили зв’язок з армією. Ми посилаємо гінців, вони повертаються, розповідаючи байки про те, що вони дійшли до краю світу, але нашої армії, так і не знайшли.
- Як давно ви втратили зв’язок?
- Тридцять років… - князь затягнувся.
- Це багато. І весь цей час, ви продовжуєте посилати воїнів на Тисячолітню Війну?
- Знаю, це не виглядає, як розумне рішення, але спершу ми отримували навіть податки із завойованих земель, тепер ми не отримуємо нічого. Думаєш, я облажався?
- Схоже на те…
- Це складно, Яре…У мене тут купа різних народів, які от-от підуть війною одне на одного, прямо всередині мого князівства. Розумієш, доки вони торгують, доки все спокійно. Як тільки в когось закінчується сировина, як-от у ящеролюдей минулого року, ті відразу починають гострити ножі, доводиться шукати їм нову роботу. Знаєш, що я зробив, минулого року? Я найняв похмурих карликів, аби вони викопали тунелі, купив велетенську партію грибів, і завіз їх у тунелі.
- Навіщо?
- Далі я найняв ящеролюдей, щоб вони діставали гриби з катакомб. Вони думали, що працюють у грибних копальнях. Я ще й платив їм за це…
- Але навіщо?
- Буває, зустрічаються такі елементи у соціумі, що треба зайняти їх якоюсь роботою, аби вони не заважали торгівлі. Бо на ній усе тримається. Ми живемо, доки торгуємо… - князь у задумі затягнувся люлькою і сумно промовив – Ця робота князя мене колись доконає…
4. Яр зайшов до канцелярії таємної служби, і помітив загін найманців.
Софія.
Виглядала хворобливою і невиспаною, загорнута у лахміття у стилі Виродка. Біля неї стояв Старший Виродок, і бавився пасмом її волосся. Вона не приєдналася до їхнього клану. Коли Виродки збиралися у далекі походи, то брали з собою істот, наділених магічною силою. Вони називали їх Колодязі – Виродки черпали з них життєву енергію. Позаяк Виродки не могли силоміць змусити стати Колодязем, Яр не міг зрозуміти, чому вона так вчинила.
Виродок.
- То це ти вбив Зураба? – запитав він Яра. – Щойно брама зачиниться за нашими спинами, я відразу ж тебе прикінчу, зухвале хлопчисько!
Виродок нічим не відрізнявся від Зураба, окрім татуювання на язиці, що вказувало на його високий ранг. Звали його Лохан.
Білий маг.
Стояв у кутку, мов пришиблений, обернувшись до всіх спиною. На ньому біла мантія ордену Святого Соломона. Ясна річ, князь не міг відпустити на місію Виродка без нагляду білого мага. Коли Яр зайшов, білий маг поглянув на нього з підозрою, і обернувся назад до стіни.
Лакіта.
Позашлюбна дочка князя, крадійкувата з вигляду, вона мала на тильних сторонах своїх передпліч скорострільні арбалетні механізми, а за спиною тавкійський лук, що його міг натягнути дійсно дебелий чоловік. Вона заробляла гроші, займаючись шантажем і проституцією. Вона мала намір скинути свого батька і посісти його трон.
Мандрівний поет Микола Лозівський.
Був прийнятий до гурту за наполяганням самого князя. Був одержимий меланхолійними роздумами. Не виривався з них ані на мить. Було незрозуміло, яким чином він збирався піднімати бойовий дух ватаги?
Доки найманці перебували у канцелярії, ніхто не перемовився ані словом.
4. Брама зачинилася за їхніми спинами. Неподалік сиділа білява дівчинка років дев’яти з дерев’яним мисятком і просила милостиню. Помітивши найманців, вона встала з колін, і з захватом витріщилася на них.
- Ого! – сказала вона – Я ще ніколи не бачила в одному місці стільки героїв! – решта понуро глянули на неї. Поет зліз з коня, і підійшов до дівчинки.
- Де твоя мама?
- Я живу сама. Мама померла минулого року від запалення залоз. Візьміть мене з собою, я завжди хотіла стати героїнею!
- Малюк, у нас довгий і небезпечний шлях…
- Я знаю, про що ви думаєте! Але послухайте: уже рік я виживаю у зотліваючому поселенні, і досі мене ніхто не продав, невже це нічого для вас не означає?
- Нічого нам панькатися з дитиною, цього ще не вистачало, - сказала Лакіта.
- Микола, дай їй монет, і нехай іде собі додому, - втрутився Яр.
Поет дістав з кишені монети, уже хотів дати дитині, аж раптом помітив її згасаючі очі – там була справжня жага пригод, жага, що тепер помирала…
Тоді Микола сказав до решти:
- Я знаю, що я лише поет, але… - дівчинка вирвала його язик, і голосно сміючись, побігла дорогою. Лакіта скерувала на неї арбалет але тої миті була схоплена хапуном – велетенською літаючою долонею мерця – хапун підняв її над землею, і худі пальці стиснувшись, розчавили її – очі випали на дорогу разом з її нутрощами. Білий маг створив захисну сферу. Виродок застромив свою руку до його рота по самісіньке плече, і вийнявши її рвучким рухом, вивернув чарівника. Поет дістав ніж і накинувся на Виродка. Чотири хапуни взяли його за руки та ноги, підняли над землею і розірвали. Безліч хапунів зависли над ними. Ярові стало зрозуміло, що вони керовані Лоханом.
- Вони спустилися з коней.
- Софіє? – запитав Яр.
- Моя магія контролюється ним, я нічого не можу вдіяти.
- Навіть якби ти мала свою магію, ти все-одно нічого не вдіяла б, - сказав Лохан. Він скинув лахміття, і було побачено, що замість пупка у нього величезна чорна дірка, яка сопе. Довкола дірки татуйовані символи.
- Бачите це? На мені печать Останнього Мерця. Я невразливий. Стань на коліна, Софіє… - вона слухняно виконала наказ. Виродок дістав ритуальний ніж і сказав наступне:
- Ми черпаємо свою силу з кістяного дерева, і доки воно росте, прибуває наша міць. Воно добряче розквітло з часів Тисячолітньої Війни. А тепер ці варвари…Вони спершу уб’ють усіх вас, а потім повбивають одне одного. На таких титанічних муках, наше дерево ростиме до небес. Ми не можемо дозволити, аби припинилася Тисячолітня Війна. Хай живе Тисячолітня війна ще тисячу років! Це не в наших інтересах. А щодо тебе, Яре, я знаю, про що ти думаєш – зараз я виріжу серце Софії, і ваші душі, після такої безславної погибелі, зустрінуться у водах Мірії. Нічого подібного. Цей ніж, випиває душі, плоть яких він прийняв. Ваші душі належатимуть мені.
Яр озирнувся – над ним висіло сім хапунів. Він скинув з плеча сумку, поклав її на дорозі, і мовив:
- Тато говорив мені…Якщо все у твоїх руках розвалюється…Якщо навіть земля йде у тебе під ногами, і ти не знаєш, що вдіяти…Лягай спати… - Яр вмостився на сумці, мирно склав на грудях руки, і заснув.
- Ти не зрозумів – нажахано сказав Виродок – Я зараз виріжу їй серце… - з виглядом повного телепня, він озирався на всі боки, після чого, недбало застромив ніж Софії у груди. Мертва, вона впала на бруківку. Виродок так і не отримав душу Софії, бо Яр забрав її до своїх сновидінь.
Розділ 4. Сон хворої черепахи
1. Скелясті пагорби були на небесах догори дригом, пагорби були внизу, а між ними – зеленаве небо з блідими небесними світилами. Карликовий місяць вештався між сторін, він тихо опускався на зелену траву, наче невагома голова, і вирушав у путь далі. Ключі птахів летіли від верхніх пагорбів до нижніх, подорож займала все їхнє життя, так що коли вони зрештою прибували, то вже старими і виснаженими. Світляки, замріяні скелети і діти з молочною шкірою, будь-що намагалися потрапити на протилежний бік пагорбів, хоча він був такий самий.
- Це твої сни? – запитала Софія.
- Уже ні. Це Прохід Галена.
- А куди він веде?
- До древніх світів майбутнього.
2. Бородатий чоловік у в’язаному светрі та джинсах, помив руки у струмку, дав дрібку їжі черепасі, що ходила травою, і поставив на вогонь щойно виліплені глеки.
- Вітаю, чоловіче, - сказав Яр.
У відповідь, чоловік мовчки простягнув руку. Вони потисли руки одне одному, чоловік привітався також із Софією. Виглядав він заклопотаним, поглядав на глеки, що пеклися на вогні.
- Не наступіть на черепаху, - сказав він.
- Як вас звати? – запитав Яр.
- Хлопче, якби ти знав, наскільки це безглуздо, мати ім’я у місці, що таким не є.
- Ваша черепаха якась дивна, - зауважила Софія – Вона ходиться по колу.
- Якось вона випала з вікна…Думаю, вона пошкодила собі мозок…Відтоді, дивні сни сняться їй…
- А що ви тут робите?
- Глеки, горщики, чаші…Усього по-троху…
- Я спершу подумав, що ви вартовий Проходу Галена.
- О, хлопче, вартовий Проходу Галена – це ти. Прохід Галена кожен створює сам.
- То…Я і вас створив?
- Ні, мене ти не створив. Просто тобі потрібна моє черепаха. Ви маєте піти у її сновидіння.
- Ходімо, - сказав Яр і взяв Софію за руку.
3. Яр прокинувся від плачу немовляти. У кімнаті пітьмяне світло настільної лампи. Він спав за столом перед комп’ютером. Софія встала з ліжка і почала гойдати колиску.
- Яре, лягай спати уже, - сказала вона ніжно.
Яр протер очі і одягнув окуляри. Він поглянув на екран. Там було фото давньої глиняної таблички.
- Ти уже написав дисертацію, просто викинь з неї ці кляті написи, - сказала Софія. Напиши той коментар, що це печать Останнього Мерця, цього досить.
- Не можу, - втомлено сказав Яр – Без цих написів дисертація нічого не варта.
- Завантаж у нейромережу, може штучний інтелект чимось допоможе.
- Я науковець, а не шарлатан, я маю сам їх розшифрувати. До того ж, я вже це зробив. ШІ не знає, що це. Пише те, що я і так знаю: по всім ознакам, табличка трипільської культури, хоча самі написи не їхні.
- Ах ти шарлатан! – засміялася Софія.
Немовля не заспокоювалося. Софія взяла його на руки, вмостила біля себе на ліжко, і приклала до груді.
- А ти відправляв на український чат?
- Ти гадає, якщо американський ШІ з усіма його потугами, не впорався, то наш зрозуміє?
- Ну, це ж логічно…Табличка ж українська…
- України тоді ще не було.
- Просто спробуй. Не знаю. Не спати ночами, це точно не вихід. Твоя донька з малечку буде думати, що ти вампір…
Яр завантажив фото таблички у «Лелеку» - вітчизняний штучний інтелект. Програма довго думала, що відповісти. Яр спустився донизу, і заварив собі кави. Коли він повернувся, програма досі думала. Тоді він вийшов через чорний хід надвір. Темне галуззя пульсувало, як чорні вени. Листя гіпнотично шаруділо, сидячи у надключичній ямці ночі. Яр бачив перед очима ці знаки уже другий рік, і не міг знайти рішення. Він допив каву, і повернувся до ком’ютера. Софія і його донька уже спали. ШІ написав відповідь:
- Таксі приїхало.
Яр визирнув у вікно – біля будинку стояла автівка. Він накинув піджак і вийшов надвір.
4. Яр гадки не мав, куди вони приїхали. Була ніч. Величезна будівля схожа на лікарню. Сутулий старигань відчинив двері автівки. Він посміхався.
- Не часто до них приходять гості, - сказав він.
- До кого? Я взагалі нічого не розумію. Я дав запит у «Лелеку»…
- Так, так…Я знаю, що ви дали запит у «Лелеку». І тепер, «Лелека» хоче з вами поговорити.
Вони зайшли через центральні двері, і Яр помітив табличку: «Психіатрична клініка».
- А ви хто? – запитав Яр.
- Мене звати Опанас Семенович, я доцент кафедри психіатрії, хоча, у мене ще ступінь доктора філософії, але кому це цікаво? Філософія неабияк допомагає у таких місцях.
Вони минали довгі, епічного вигляду коридори, спускалися сходами, далі довго ішли старими радянськими катакомбами, і зрештою опинилися у величезній підземній залі, схожій на підпільний офіс. За комп’ютерами сиділи десятки чоловіків та жінок у смугастих піжамах.
- Представляю вам... «Лелеку!».
- Що це в біса таке?
- Наш штучний інтелект. Він не зовсім штучний, якщо чесно. Справа в тому, що гроші, виділені на створення програми, загадковим чином зникли. Мерія дала вказівку залучити студентів політехнічного, але в них нічого не вийшло. Ми помітили, що деякі психічно-хворі мають дивний ментальний зв’язок одне з одним. Разом, у цій кімнаті, вони вручну обробляють ваші запити.
- «Лелека» - це просто купа шизофреніків?
- Я знав, що ви – як науковець, знайдете вірну дефініцію побаченому. Ви мене не розчарували.
До Яра підійшов молодий, добрий хлопець у піжамі. Він обійняв Яра і сказав:
- Привіт, мій друже. Вибач мене.
- За що?
- За цей напис на глиняних табличках. Це я його написав.
- Ти не міг його написати. Табличка створена за часів трипільської культури.
- Набагато…Набагато раніше, Яре. Час відносний, і особисто для мене, незрозумілий. Я тоді був дуже злим, ображався на весь світ, мене переповнювала ненависть, ось скажіть, - звернувся він до решти.
- О, так – говорили інші – Він такий злий був, що укусив Бібопа, нашого дворового пса, і той скоро помер від духовного сказу.
- Звучить, як щось божевільне.
- На мене тоді було сконцентровано багато лихих речей, і я хотів зробити щось дійсно погане. Тоді я створив Печать Останнього Мерця – закляття, що мало би відбивати будь-яке зло, так воно працює. Воно зашифроване, щоб ніхто не міг його зняти.
- І що ж по-твоєму означає напис?
- Як я уже говорив, це закляття працює, як дзеркальний щит, воно відбиває будь-які наміри, будь-яку стихію, скеровану на тебе. Напис означає «А хто каже, а хто каже, той на себе перекаже»…
- Гм… - сказав Яр. Незрозуміло, повірив він у це, чи ні.
5. Світанок наближався, він був ще десь далеко, але у солодкому повітрі передчувалися його багатоликі приходи. Темрява у кімнаті Яра підсвічувалася живим сріблом. Він зняв піджак, і ліг у ліжко. У задумі дивився на стіну перед собою.
- Де ти був? – запитала Софія, прокинувшись.
- У офісі «Лелеки». Вони розшифрували напис.
- Ну бачиш. А ти не вірив. Американський ШІ з усіма його потугами…І так далі…Я тобі відразу говорила, що наші програмісти генії.
- «Лелека» - це купа шизофреніків. Вони сидять у підвалі за комп’ютерами і обробляють запити.
- Придурок…Це не смішно.
На стіну, куди вдивлявся Яр, приземлився цвіркун, і почав голосно сюрчати. Якийсь час, Яр прислухався до нього, немов розуміючи його.
- Може винесеш його на вулицю?
- Звісно. Я заберу його з собою.
- Ти далеко? – з пересторогою запитала Софія.
- Ні, я буду біля тебе, як завжди.
- Хочеш прогулятися?
- Мені пора.
- Що це означає, Яре? Це звучить якось дивно.
Але Яр її уже не чув. Він заснув.
Розділ 5. Лімб
1. Яр розплющив очі, і побачив зависаючих над ним хапунів. До нього наближався Лохан з убивчими намірами. Лишалося декілька кроків. Яр потягнув спину, і позіхаючи, немов когось перекривляючи, промовив:
- А хто каже, а хто каже, той на себе перекаже…
Чорна діра на животі Виродка втягнула його самого, а потім саму себе. Дезорієнтовані хапуни розлетілися в сторони. Яр лежав на своїй сумці, байдуже вдивляючись в обважніле, сіре небо. Десь у його дивних товщах з’явився жіночий силует з крилами. Істота повільно опускалася, тремор її метеликових крил зачаровував. Миловидна, пишногруда і кучерява діва приземлилася неподалік Яра. Він посміхнувся. У відповідь, вона подарувала незабутню посмішку на пів голови з жахними ікляками. Непомітно, на дорозі опинилися ще декілька дів. То були херенії – магічні стерв’ятники, що пожирали тіла убитих чаклунів. Ярові було не по собі, коли він дивився, як вони шматують тіло Софії.
2. На левітуючому острові стояла брама – портал, крізь який проходили усі армії Тисячолітньої війни. За одними переказами, таких порталів сім, за іншими – тисяча. Вони потрібні мандрівникам, аби скоротити шлях. Яр стояв перед брамою, і перш, ніж ступити у її потаємне нутро, побачив себе – десятки років блукаючого між брамами, постарілого і сивого, забулого власне ім’я. Тоді він нарешті знайде армію Тисячолітньої війни, і принесе послання князя. Яр уявив собі цю армію, обернувся, і пішов у протилежному напрямку, з якого прийшов.
3. Замість того, аби піти на Захід, він пішов на Схід – туди, звідки наближалася орда. Він проходив повз здичавілих її воїнів, повз шатра з людської шкіри, сумно реагуючи на їхні погляди, повні зверхності та ідіотії. Яр протискувався крізь ряди засмерділих і бородатих воїнів, таких занедбаних, що бородатими були навіть їхні жінки-воїтельки. Він зайшов до шатра їхнього князя – той у розпачі дивився на карти битв, його розум при цьому блукав полями забуття. Яр вручив йому послання від князя і сказав:
- Тисячолітня війна завершилася. Пора додому.
4. Армія Об’єднаного Князівства Людей і Покручів рухалася на захід, спопеляючи жнива і несучи смерть у гніздо кожної магічної істоти. Інколи вони проходили повз Небесну Браму, аби скоротити шлях між спустошеними землями. То був довгий шлях, вони багато речей забули, але тільки не те, як потрібно вбивати. Ідучи на Захід, вони зрештою, обійшли планету по колу, і вже зі Сходу, самі того не відаючи, напали на своє князівство, убивали власні сім’ї і спалювали власні жнива.
