Сумнозвісний Трістан
- Агов, друже. Стій-но, - вигукнув я.
Я йшов по провулку без назви – тому, що біля згорілої церкви.
Хлоп у сірому латаному пальті, до якого я говорив, розвернувся, щойно почув мене. Але ззаду вже насувався Гаррі. Гаррі був доволі дебелий як на свої двадцять і враження справляв що треба. На цілу голову вищий за мене, у білому плащі, який міг би слугувати вітрилом, широке обличчя, ніс плаский. Лише окуляри на ньому виглядали дивно.
- Ти будеш Джефферсон Келлі? – запитав я.
Хлоп зупинився, знову розвернувся до мене.
Я впер руки в боки, ніби ненароком відсунувши борт плаща так, щоб було видно кобуру.
- Так, це я. В чому річ, шерифе? – він відсунувся назад і ледве не вперся спиною в Гаррі.
- Сподіваюся, що ні в чому, Джеффе, але ти останнім часом якийсь дивний. Худобу з ферми продав того місяця. А сьогодні Гаррі побачив у ранковій газеті оголошення, що ти дім продаєш, хоча маєш лише половину.
- Це моя справа, вас це не…
- Обходить, - заперечив Гаррі і посунув на нього. Келлі втисся в цегляну стіну, з нього звалився капелюх.
- Вашу сестру не бачили вже тиждень.
- Вона хворіє, вона не заперечує, ми хочемо переїхати до Бо...
Я тим часом придивився до Келлі уважніше. Він був блідий, але не від страху, а від слабкості. Кола під очима, щоки впалі. Одяг на ньому бовтався, як на опудалі. І волосся на голові було якось замало для тридцятирічного. Я вже не раз бачив такі виснажені обличчя у нашому місті протягом місяця. Ніби хтось з них життя висмоктує.
- Тоді і ти не заперечуватимеш, якщо ми її провідаємо.
Келлі смикнувся на мене. Я зробив крок назад, поклавши руку на руків’я кольта. Гаррі вхопив чоловіка за плече своєю велетенською рукою.
- Підеш з нами, Джеффе, - сказав я.
***
Десь за двадцять хвилин Келлі вже був під замком, у дільниці, а ми палили на ганку. Ми - це я і Гаррі. Замало, знаю, але після того, як по світу прокотилася війна, за нею іспанка, а потім ще й ті штуки впали з неба, людей бракувало. Особливо для нашої роботи.
Дільниця стояла на невисокому пагорбі, і звідси було добре видно наше місто. Невисокі будиночки, чорний шпиль згорілої церкви, голе гілля дерев стирчить з-за дахів. І шов залізниці, що впирається в станцію.
- Як думаєте, що він зробив з сестрою? – запитав Гаррі.
- Ну, - я глянув на наручний годинник (офіцерський, він в мене з війни лишився), - точно нічого хорошого. Залякав. Змусив поїхати. Прикув до ліжка. Змусив переписати на нього половину будинку. Або просто вбив.
- Думаєте, це може бути вбивство?
Я знизав плечима, затягуючись.
- Може. Давно такого у нас не було, але трапляється час від часу. Сумно це казати, але, боюся, місс Келлі ми вже ніколи не побачимо. Якщо вона не повернеться, звичайно.
- Тоді вона свідчитиме на суді проти власного вбивці? – хмикнув Гаррі.
- Так. Був такий випадок. В Айові, здається.
- Все одно не розумію. Якщо він дійсно вбив її, то заради грошей. Але він же видав себе, щойно дав оголошення, він же не може цього не розуміти.
- А-а, - я похитав головою, - не задля грошей. Тобто йому треба гроші, але це не… Гроші йому треба для чогось. Може звичайно ще бути так, що він вбив сестру під час сварки, а потім почав у паніці все продавати, щоб втекти. Але в це я не вірю. Добре, що ти читаєш газети, Гаррі. Добре, що ми звернули на нього увагу. Щось недобре коїться в місті. Люди ходять бліді, мляві, худі, очі блищать, у деяких волосся пучками випадає, як от у нього. Думав, пошесть якась, але до дока ніхто не звертався. Коли почув про Келлі я боявся спочатку, що у нас бутлегер завівся, а Келлі ж був любитель прикластися до пляшки ще коли це було законно. Але Келлі аж ніяк не схожий на п’яницю, він ніби чимсь отруївся. Може дійсно хворий і збирає на ліки, але чому тоді він не сходив спершу до дока?
Я почесав бороду. Колюча була борода і занедбана. Така, що мене на вулицях перестали впізнавати. Давно треба було її зголити та якось все не виходило.
- Ви чули про той випадок у Н’ю-Гемпширі?
- А? Про що ти?
- Там контрабандисти з Канади облаштували склад у резервації мертвих.
- І що? Цікаво, як їх покарали. Не спалили ж.
- Ні, резервацію оголосили закритою. Поновили патрулювання, заборонили контакти з зовнішнім світом. Я це до чого. Може у нас…
- Ні, ти що? Канада…
- Бостон поруч. Може морем і…
- Ні, маячня. Думаєш, пастор допустив би таке?
- Можливо, він не знає.
- Їх там всього сто чи півтораста душ. Він би і не помітив?
- Не знаю. Але я думаю…
- Маячня, - повторив я, глянув на годинник знову і кинув недопалок на землю. – От що. Досить байдики бити. Треба перевірити дім. З’їзди туди. На столі ключ Келлі і ордер. Подивися, чи нема там спиртного і чи жива його сестра. Може ми дарма б’ємо на сполох.
- А ви?
- А я порозпитую у місті. Хто що бачив, хто що знає. Дока знову запитаю, на що це схоже.
- Може краще…
- Ні, Гаррі. Не ображайся та містяни зі мною балакатимуть з більшою охотою.
- Добре, як скажете.
***
Щойно він пішов, я повернувся до кабінету та замість плаща вбрав добротне сіре пальто з англійського сукна. Ще до війни придбане. Я з того часу трохи погладшав, та якщо не застібати, воно сиділо пристойно. Пальто було у кабінеті бо я там оселився після того як овдовів. Наш з Сарою будинок стояв порожній. Не міг я там.
Перевдягнувшись, я пішов на вокзал. Домовився з одним знайомим з залізниці – він купив у Бостоні букет білих троянд і привіз мені. Тобто, не для мене, просто віддав їх мені, а я йому гроші. А вже звідти я пішов до резервації.
За невеликим містком, перекинутим через струмок, стежка вела на пагорб. Ноги грузли у жовтій, як гірчиця, глині. Глина була всюди, вона налипала на взуття, залишала сліди на полах пальта та на штанях.
Раптом у грудях потеплішало. Я згадав дещо. Років з десять тому, коли ми з Сарою лише познайомилися, я перед побаченням теж хотів принести їй квіти. Грошей у мене не було, то я пішов у ліс. Погода була гарна, але коли я нарвав більш-менш пристойний букет, небо почорніло і почалася злива. Я заблукав, вже, думав, не виберуся, але знайшов-таки дорогу. Тільки вимазався весь у багнюці. А перевдягтися часу вже не було. Я хотів покласти квіти біля її порогу, написати записку з вибаченням та піти. Але вона чекала на мене. Побачила. Змусила роздягтися, дала мені одяг покійного батька, напоїла теплою кавою, на наступний день випрала все. З того часу ми майже не розлучалися. До її смерті.
На верхівці пагорба був міський цвинтар. З того часу, як я ходив тут востаннє, розритих могил не побільшало. Кинув погляд на місце, де колись лежала Сара. Там вже все заросло травою. А поруч була доглянута могила матері Гаррі. Вони обидві померли від іспанки з різницею в місяць, але повернулася лише Сара.
За цвинтарем стежка спускалася у ліс. На кромці лісу стояла дерев’яна сторожка, з якої облазила фарба, а обабіч стежки з землі стирчали два дерев’яних шпиньки. Раніше на них був шлагбаум, а у сторожці чергували солдати. Я бачив їх, коли ходив до Сари вперше. Але дуже швидко усі зрозуміли, що ані тих, хто у резервації, ані тих, хто поза нею, захищати одне від одного не треба. Живі не потикалися до мертвих без причин, а мертві надто вирізнялися, щоб втекти абощо.
Дерева у лісі стояли чорні та голі. Під ногами був товстий шар листя, і воно налипало на мої вимащені у глині чоботи. Стежки під ним було не видно та я знав, куди йти. За декілька хвилин дерева раптом розступилися, і я опинився на галявині, на краю невеликого селища.
Галявину оточували десятки пнів, що стирчали з опалого листя, ніби рифи. Пні залишилися від тих дерев, що пішли на будівництво селища - будували його нашвидкоруч, і замість матеріалів був сам ліс. Це селище з’явилося два роки тому, коли прийняли закон про ізоляцію «громадян невизначеного статусу». Вони не самі собі його будували, будував чи то федеральний уряд, чи то уряд штату. Одна вулиця і кількадесят однакових дерев’яних будинків, більше схожих на бараки – так селище виглядало спочатку. А, і церква на пагорбі. Зараз це смішно, але будівельники тоді не подумали, що місцевим з Богом вже нема про що говорити. Церква була єдиною будівлею, що не зазнала змін. Решта домівок мали досить химерний вигляд. Кожен власник перебудовував і розбудовував дім під себе. Щось додавав, щось прибирав, щось змінював. Маленькі хати, перетворювалися на дво-три та навіть чотирьох поверхові будинки. І їх ставало дедалі більше. Мертві продовжували повертатися, тому селище потроху розросталося, з’їдаючи ліс. Мабуть, згори це виглядало, як якийсь лишайник чи щось на кшталт.
Я крокував у бік церкви, а праворуч та ліворуч наді мною нависали будинки, обліплені рештуваннями, наче павутинням чи мхом. Дуже скоро мені трапився перший місцевий. Пастор Кессіді. Він йшов до мене і посміхався. Посміхалися вони жахливо. Так, ніби хтось невидимий розтягував їм рота.
Пастором його називали за звичкою. Пастви в нього давно не було. Він повісився, коли спалили церкву. А за три дні черговий на кладовищі почув стукіт і викопав його. За життя пастор був людиною чесною та доброю, його поважали. Тому після смерті він став серед мерців за головного.
Неприродньо прямий – вони усі або прямі, ніби швабру проковтнули, або зігнуті, наче мішок борошна на плечах несуть. Йшов він так, немов ноги в нього не гнулися зовсім. Сара казала, що після смерті, якщо ти повертаєшся, тіло відчувається інакше. Деякі призвичаювалися і ходили майже як живі, деякі ні. Шкіра у пастора була сіро-землиста, очі блищали, наче скляні і не кліпали. Єдине, чим він не був схожий на звичайного мерця, так це дерев’яним коміром, навроди хомута, який підтримував голову. Шия ж у пастора була зламана.
Пастор викинув вперед руку – плавні рухи їм давалися тяжко.
- До-оброго дня шЕрифе як? Ся маєте, - говорили вони ще гірше, ніж рухалися. Наче й чиста англійська, але речення промовляли так, ніби жодного слова не розуміли. Як ті німці, що опинившись у полоні повторювали завчені фрази.
- Добридень, - я потис його долоню. Вона була не холодна, як можна очікувати, а ледве-ледве тепла. Як недавно знята рукавиця, - живу по-троху. А ви?
- Не скаржУся шерифе ви мабуть. Шукаєте Сару? – він опустив погляд на букет.
Я – сам не знаю чому – сховав одразу ж квіти за спину.
- Де вона?
- За стрУмком.
Я попрощався з ним і вкотре подякував Богу за те, що від них не смерділо. Тобто, перші три дні після повернення запах був такий, який ти очікуєш від мертвого тіла – я цього нанюхався у Франції, - але потім зникав, ніби вивітрювався. Бозна як – усі вже кинули ламати голову над тим, що вони таке з точки зору науки.
Єдине, що було точно відомо – вони почали повертатися після того як з неба впали місячні камені і що поверталися лише ті, кого не торкнулося або не надто торкнулося розкладення. Але що таке ті місячні камені, чому вони впали і як вони впливають на мерців ніхто не знав. Самих каменів я ніколи не бачив та казали, що вони світяться і більше схожі на м’яку глину, ніж на валун. Їх впало кільканадцять по цілому світу, найближчий – у Вермонті. Але повертатися почали мерці у цілому світі, а не тільки поруч із кратерами.
Вирішували цю проблему по-різному. У Німеччині – там їх було найбільше – мерці працювали та жили разом з усіма, у Британії для них відводили окремі райони міст і виводили на роботу на заводах у нічні зміни (ще я чув про якогось лорда, що повернувся і продовжив жити у своєму маєтку, ніби нічого не сталося, але це може бути вигадка). А у нас пішли шляхом резервацій. Нам до цього не звикати.
Струмок був за селищем, трохи вглиб лісу. Це той самий, через який я перейшов біля цвинтаря - десь у лісі він починався. Сара часто тут бувала ще за життя. Збирала там трави. Постійно вигадувала з ними щось. І настоянки на них виходили просто божественні.
Коли я підійшов до струмка, я одразу побачив її. Вона стояла серед голих дерев у темно-синьому простому платті. На спину спадало руде волосся. Після смерті його колір змінився. Він був не як бренді, а як іржа. У руці у неї був кошик. У ньог вона зіскоблювала щось з дерева ножем.
Я ще не вирішив, чи хочу непомітно підкрастися до неї, чи краще попередити про себе, але під ногою хруснула суха гілка.
Сара смикнула головою, сильно скрутивши шию.
- Привіт, кохана, - я завмер, досі тримаючи квіти за спиною.
- Привіт, - прошкрипіла вона. Трохи присіла, впустила на листя ніж і кошик, випросталася та розвернулася до мене.
- Що ти робиш? – запитав я.
- ЗбИраю мох і. Гриби навіщо ти. Тут?
- Просто прийшов побачити тебе, - я покрокував до неї, високо підіймаючи ноги. Зараз вона має помітити бруд.
- Де ти? так вимазАвся.
Я опустив погляд на взуття та штані.
- Ой, дійсно… Там брудно. Листопад же. Шкода пальто…
- Шкода.
“Шкода” і все. Це кольнуло.
- Я дещо приніс, - я дістав з-за спини букет. Троянди серед сірості лісу були наче факел з білим вогнем. Я простягнув їх Сарі.
Вона подивилася на букет, ніби не знала, що з ним робити. Потім взяла у свої сірі долоні, не відчуваючи болю від колючок.
Коли вона забрала букет, я притиснув її до себе і поцілував у скроню. Якщо постояти так і нагріти її, можна було уявити, що вона досі жива.
Та Сара надто швидко вивільнилася з обіймів. Вона відступила на крок і зчачепила кошик. Він перекинувся, на листя викотилися декілька грибів та випали шматки моху.
- Ой, вибач, - я кинувся було збирати, але Сара вхопила мене за плече.
- Стій Оони. Лежали вже поруч. З мохом він всотує. Місячний пил.
Я завмер.
- Я сама, - вона хотіла нахилитися, але вийшло лише впасти на коліна. Вона відклала букет і заходилася складати все назад до кошика.
- Вибач, - повторив я, переступаючи з ноги на ногу. Який я придурок. Який я бовдур.
- Давай хоч потримаю, я підібрав букет і зтрусив з нього мокре листя, що налипло.
Вона закінчила, я допоміг їй піднятися.
- Дякую.
- Вибач, - сказав я вкотре. – Якщо ти зайнята, я можу піти.
- Не надтО можемо. Поговорити трохи.
Це було добре. Ми говорили. Трохи погуляли по лісу. Було нелегко – не розповідати ж їй про Келлі, який, напевно, вбив власну сестру і захворів на якусь заразу разом з частиною міста. Тому я здебільшого згадував наше минуле. Вона слухала. Іноді посміхалася. Одного разу навіть засміялася. Вона була ніби за товстим шаром скла, але це була моя Сара. Та сама Сара. Будь в мене більше часу, я б витяг її на поверхню, я б пробився до неї, я це знав. Проте почало темнішати, як завжди невчасно. Вона підвела мене до струмка і зупинилася.
- Я був радий побути з тобою, - я знову простягнув їй квіти.
Вона мовчки взяла їх.
Я хотів знову її обійняти, але згадав, чим це закінчилося минулого разу, тому просто поклав долоню їй на плече і поцілував у губи. Потім розвернувся та пішов до струмка. Переступив його і змушував себе не обертатися.
- Зачекай, - гукнула вона.
- Що? – я миттю підбіг до берега.
- ДякУю за. Квіти але він. Неправильний.
Вона висмикнула одну троянду та кинула її у струмок.
- Я мертва, - сказала вона.
Сонце вже закотилося, проте я йшов без ліхтаря. На деяких деревах осідав і світився місячний пил. Світло дійсно було ніби місячне, а ліс від цього ставав сизим. Пил просто брався ніби нізвідки. Про нього було відомо ще менше ніж про місячні камені. Людина помирала, коли торкалася його.
Між деревами ходили, хитаючись, тіні. Мерці. Вони збирали його. Так само, мабуть, Сара збирала його зараз за струмком. Навіщо – хтозна? Вона казала, що їх тягне до пилу. Хочеться щось з ним робити. Хтось його вдихав, хтось додавав у будівельні розчини, хтось просто збирав скільки міг.
Я вийшов з лісу. Світло з нього було таке, що я зміг піднятися на пагорб. Спуститися було важче. Ледве не впав, доводилося чіплятися за траву. Коли я зупинився на мостику перепочити, я помітив, що у воді щось білішає. Її троянда. Вона мертва.
***
Коли я повернувся, Гаррі ще не було. Та він і не мав повернутися так швидко, ферма була досить далеко. Мабуть, треба було щоб він почекав, а не їхав проти ночі...
Я сів чекати на нього і заснув у своєму кріслі в кабінеті.
Прокинувся посеред ночі від крику. Не власного, як це було перші місяці після того як я повернувся з Європи, ні. Кричали у камері.
Я схопив кольт і побіг вниз, де були камери. Це був голос Келлі, я не мав сумнівів. Вже в коридорі я розчув, що це були не просто крики, це були слова. «Випустіть» та «Дайте».
Я запалив лампу та підійшов до грат. Келлі стояв посеред своєї камери. Голий. Одяг був розкиданий по підлозі, а сам в’язень дивився на стелю і вив, наче вовк на місяць.
- Дааайтеее! Даааайтеее! – його голос час від часу зривався на схлипування. Коли я підійшов ближче, він озирнувся і раптом кинувся на грати. Я відсахнувся, врізавшись у стіну, і наставив на нього кольт. Тонкі руки з розчепіреними пальцями, жовті у світлі лампи, тягнулися до мене з-за іржавих грат. Він намагався просунити і голову, але йому це не вдавалося.
Весь цей час Келлі кричав:
- Ви! Воно у вас. Воно у вас, я знаю. Дайте мені його, я не можу! Дайте-е-е!
Він не переставав тиснути усім тілом на грати, його всього трусило. Обличчя блищало від сліз.
- Ісусе, що з тобою, хлопче?..
За дверима почулися кроки. Увійшов Гаррі. Як я: у одній руці лампа, у іншій кольт.
- Господи, що ви з ним робите? - він кинувся до мене, але завмер, коли побачив Келлі. Тепер той тягнув свої руки до Гаррі і кричав знову і знову:
- Дайте! Ви забрали його! Я хочу… Я хочу, мені треба, дайте-е!
- Я його пальцем не торкнувся, клянуся, - прошепотів я.
- Що з ним таке? – також пошепки запитав Гаррі, втискаючись у стіну поруч зі мною. – В житті такого не бачив.
- Я теж…
- Чому він голий?
- Мабуть намагався пролізти крізь грати. Агов, хлопче, - звернувся я до Келлі і зробив крок уперед, - що тобі дати? Чого ти хочеш?
- Сяйво, - він обхопив пруття грат та висунув обличчя вперед так сильно, як міг. На ньому залишилися сліди іржі, – дайте. Дайте, воно у вас. Дайте, - випльовував він слова часто дихаючи.
Я обернувся на Гаррі.
- «Сяйво»?
Той знизав плечима. Раптом його обличчя змінилося, він вхопив мене за плече - Гаррі щось щойно збагнув.
- Сяяйво! - заволав Келлі так, що захотілося затулити вуха.
- Що? Що таке? - запитав я.
Гаррі поставив лампу на підлогу, потім нахилився до мене і заговорив. Мабуть не хотів, щоб Келлі почув, та той волав так, що я сам ледве чув Гаррі.
- Я не знайшов його сестру. Але у її кімнаті кров, а з пічки пахне ніби смаженим м’ясом, - його голос затремтів. Я помітив, що очі за окулярами Гаррі червоні.
- А ще я знайшов оце, - він дістав з кишені плаща прозору пляшку, наповнену темною рідиною.
- Сяйво! - скрикнув Келлі знову, але його голос раптом обірвався, і далі ми чули лише хрипіння - дайте сяйво, дайте…
- Я взяв одну, але їх там у нього цілий ящик, - закінчив Гаррі і звернувся до Келлі, - Що це?
- Сяйво… - по тілу Келлі хвилями прокочувалися дрижаки.
- Це – сяйво? – уточнив Гаррі.
- Так, моє Сяйво. Сяйво, дайте, - Келлі переміщався то ліворуч, то праворуч, щоб бути якнайближче до пляшки. Його буквально ломало, він вигинався, звивався, терся об ті грати і простягав крізь них руки. - Краплиночку… Я хочу сяйва, я хочу його, хочу пити, хочу ковтати, пряне, солодке, міцне світле сяйво…
Гаррі озирнувся на мене. Я підійшов ближче і підніс лампу до пляшки. У ній плескалося щось, схоже на міцний чай чи каву. Та я не поручуся, якого воно було кольору насправді - при світлі лампи очі могли брехати.
- Містере Келлі, ви вбили власну сестру, у нас є докази. Якщо ви співпрацюватимете…
- Дайте… Дайте… Дайте…
- Чекай-но, - я теж поставив лампу і взяв пляшку з рук Гаррі, - Звідки воно в тебе?
Келлі не відповів.
- Я питаю, звідки це в тебе?
- Дайте…
- Хочеш оце?
- Да-айте, - він вкотре смикнувся вперед, але грати його стримували.
Я витяг корок з пляшки. Кімнатою миттю поширився пряний запах. Я чекав, що смердітиме спиртом, але спирту там було зовсім трохи. Якісний тютюн, якісь трави, прянощі… Ніби все, що є на світі хорошого змішали у цій пляшці.
Келлі навіть витягнув вперед язика і закивав головою, б’ючись нею о грати.
Я перехилив пляшку і почав повільно виливати пійло на підлогу.
- Ні! Ні-і, припиніть! Стійте! Не робіть… не робіть… - він ніби захлинався і не міг закінчити фразу.
- Що ви робите? - запитав Гаррі та я не звертав уваги.
- Хто продав це тобі? – запитав я знову, - Хто і де?
Погляд Келлі стрибав з мене на Гаррі, з Гаррі на рідину, що витікала з пляшки.
- Не знаю, не знаю… Чоловік! Чоловік у церкві. Він буває там кожної неділі. Стійте, стійте, не робіть!
- Це вже краще, - я припинив виливати питво.
Келлі полегшено позіхнув.
- Чоловік у церкві? – перепитав Гаррі. – Як його звати?
- Не знаю. Я не бачив його. Він сидів на вівтарі. Я гроші, він пляшку. Нас там було багато.
- Коли?
- Щонеділі.
- Коли саме?
- Опівночі.
Я сховав кольт за пояс і простягнув пляшку Келлі.
- Тримай. Упийся.
- Ви що? – зойкнув Гаррі.
Келлі вхопився за пляшку обома руками, спробував просунути її крізь грати, але не вийшло, тому він пив так, не сходячи з місця. Ковтав і ковтав чорну рідину, вона стікала по щоках, по тонкій шиї, по худому виснаженому тілу на дерев’яну підлогу. Між ковтками чулися стогони задоволення.
- Бридота. Ходім.
Гаррі не зрушив з місця.
- Навіщо ви це зробили?
- Хочу з ним поговорити потім, коли він буде при тямі. І не слухати ж його волання цілу ніч? Ще вб’ється. Ходімо. Завтра неділя, навідаємося до церкви.
Коли ми вже були біля дверей, пролунав дзвін розбитого скла. Ми обернулися. У світлі лампи зблискували скалки. Келлі впустив банку, щойно допив усе до краплі. Тепер він сидів на підлозі і злизував те, що пролив я і він сам.
- Бридота, - сказав я знову.
- Бридота, - погодився Гаррі.
Ми вийшли.
***
Вночі Келлі помер. Це була моя провина. Мабуть пити усе це залпом було неможна. Я знайшов його у камері, він лежав на підлозі, розкинувши руки і посміхався. У камері все просякло цим пряним запахом. Довелося відчинити всі вікна і двері. Хоча щось мені підказувало, що я нескоро зможу зайти сюди знову.
Гаррі був злий на мене, і мені не було що йому заперечити. Він був правий. Краще б Келлі промучився цілу ніч і потім отямився. Хоча, може, він розшиб би собі голову об стіну. Цього ми вже не дізнаємося.
- Що про вас подумають? - запитував Гаррі. Ми сперичался у моєму кабінеті. - Голий, в камері. Мабуть синців собі багато поставив, коли бився об грати. Це виглядає так, ніби ви його катували. Що ви скажете людям? Що нам тепер з ним робити?
- Нічого. Це не важливо. Принаймні зараз.
- Що? Ви хочете…
- Гаррі, заткнися і слухай. Ти правий, звичайно. Я дав маху. У окружного прокурора будуть питання, у мера будуть питання, у громади будуть питання, нас з тобою змусять писати різні роз’ясні записки і таке інше, та це все буде потім, з цим ми розберемося. Зараз ми маємо зачіпку. Це таки бутлегерство, але таке паскудне, що на голову не налазить. Хтось варить це “сяйво” і труїть півміста. Треба спіймати його якнайшвидше. Якщо ми зараз підемо по коронера, дуже скоро цей хтось, кого ми шукаємо, знатиме про Келлі. Він може здогадатися, сховатися. Тому наступні кілька днів Келлі має лежати де лежить.
- Шерифе, це ж мертва людина. Неможна просто лишити його на підлозі і…
- Неможна, але доведеться. Мені це також не подобається, Гаррі. І навіть думати не хочу про те, який може піднятися ґвалт, коли коронер розповість ввечері дружині, що шериф замордував Келлі. Та цьому раду я якось дам. Потім. А зараз ми маємо спіймати того покидька, який все це почав. Ти згоден?
Гаррі відвернувся від мене, підійшов до вікна. Замовчав.
- Згоден, - відповів він нарешті.
- Добре. Тоді далі ось що. Підемо до церкви. Подивимося, що там і як, а потім вирішимо, що робити.
Гаррі помовчав ще. Здається, шукав що заперечити, але не знайшов. Кивнув. Я встав з-за столу та почепив на пасок кобуру з кольтом.
-Доречі, вам вдалося щось з’ясувати вчора? Хтось щось ще чув?
- Що? А, ні. Правда, у м’ясній лавці шепталися про щось нехороше у церкві, але я подумав, що то чутки.
***
У церкві пахло горілою деревиною і гниттям. Сонце світило на чорну підлогу крізь провалений дах, час від часу щось згори та у стінах потріскувало і пошкрипувало, як у лісі під час бурі. Не надто безпечне місце - залишки дому Божого могли обвалитися у будь який момент. Але ж досі не обвалилися, вірно?
Перше, на що ми звернули увагу - сліди. Деякі були дитячі - дітлахи, бувало, бавилися тут, але нечасто. Батьки забороняли та й не найкраще це місце для ігор. Але більшість слідів була від дорослих. Тут бували люди, багато людей. Річ була не тільки в слідах бруду на згорілій підлозі. Десь недопалок, десь відірваний ґудзик тощо. А найцікавіше ми знайшли за вівтарем. Тайник. Гаррі натрапив на нього випадково: наступив на дошку і почув, що звук якийсь не такий. Поруч з тим місцем, де стояв Гаррі, знайшлася і замкова щілина.
Ми спробували відчинити замок булавкою - у Гаррі завалялася одна у кишені, а я, зізнаюся, я мав у цьому певний досвід. Замок мені не піддався, хоча ми й так здогадувалися, що в середині.
- Цікаво, звідки тут цей схрон, - пробурмотів Гаррі.
- Хтозна, - відповів я, випроставшись, - це стара церква. Він тут може бути з самого початку. Принаймні, коли вона горіла, він вже був тут, ляда теж обгоріла.
- Що далі?
Я ще раз окинув поглядом церкву.
- Думаю, засідка.
- Засідка?
Я кивнув.
- Той, хто нам потрібен, буде тут сьогодні. Якщо Келлі не збрехав - це навряд - і якщо за церквою не стежать.
- Думаєте, впораємося вдвох?
Я знизав плечима.
- Спробуємо. На це він не чекає.
- Ви не думали про те, що він скоріше за все озброєний?
- Чому це?
- Бо… Ну, назвемо їх покупці, не кидаються на нього і не відбирають сяйво, а платять.
- Знають, що не отримають більше, якщо нападуть?
- Можливо. Але ви ж бачили Келлі. Надто складно для людини, шо у такому стані.
- Слушно.
- Отже, вони його бояться.
- Так, - я почесав потилицю, - мабуть, ти правий. Але для нас це нічого не змінює. Ми маємо його схопити якнайшвидше. Ось що. Думаю, швендяти туди-сюди це погана ідея, тому залишаємося тут. Чекатимемо.
- Може я все ж принесу про всяк випадок лампи? Краще мати джерело світла.
- Так, дійсно. Але постарайся не привертати уваги.
***
Гаррі повернувся з лампами, двома газетами та сендвічами. Завбачливо - нам тут сидіти декілька годин. Читати я не став - у напівтемряві не міг роздивитися літери, а запалювати лампу не хотілося. А от сендвічі з’їв з апетитом.
Ми сховалися у різних місцях: я - ліворуч від входу, у кутку. Гаррі - теж у кутку, але біля дальньої стіни. Коли стемніло, ми не бачили одне одного. Я навіть власних ніг не бачив. Лише чорні лінії довкола та сіре небо, що виднілося крізь діри у даху. Хмари відбивали світло, що йшло від лісу.
План у нас був простий, як дошка: коли покидьок заходить, я даю йому пройти, підходжу ближче і кажу, що він під прицілом. Він буде з лампою, а я ховатимуся у тіні. Навіть якщо у нього з собою вінчестер, він не знатиме, куди стріляти. А якщо щось піде не так, то у дальньому куті є Гаррі, який може вдарити в спину. Навіть якщо покидьок буде не сам, ми мали б впоратися.
Час, як це завжди буває у таких випадках, тягнувся повільно, але я на війні звик до такого, коли стояв у патрулі. Та й мені було трохи легше - на моєму годиннику стрілки та циферблат світилися у темноті.
Коли на циферблаті було за двадцять хвилин дванадцята, я почув кроки. Спочатку подумав, що то мені здалося або наснилося, але ні. Кроки були гучні у тиші, що панувала, впевнені. Але якісь незвичні. Я тоді ще не встиг зрозуміти, що саме з ними не так.
Хтось піднімався сходами. Хтось увійшов. Хтось був зовсім поруч, у двох метрах від мене, він входив у церкву. Входив у цілковитій темряві. Наш план провалився. У нього не було ліхтаря. Так, він нас не бачив. Але й ми не бачили його.
А потім я збагнув, що все набагато гірше. Я склав два плюс два. Кому не потрібне світло? Хто може ходити так дивно? Хто варить якесь небачене пійло, від якого люди божеволіють? Це був мрець.
Це пояснювало, чому друзі Келлі його не чипали - мерця просто боялися. І що ти йому взагалі зробиш? Крім того це означало, що він чудово все бачить і без ліхтаря - мертвим очам не потрібне світло. Він побачить Гаррі, якщо вже не побачив.
Але про це все я подумав потім. Перше, що спало мені на думку - це Сара. Ні-ні, вона не причетна, вона не може бути причетна, але якщо резервацію оголосять закритою…
Отже треба, щоб цей мрець розповів, що вона невинна, що ніхто, крім нього та його посіпак невинний. А ще треба діяти, поки він не побачив Гаррі.
Я випростався, вийшов, не ховаючись, на центр. Кроки одразу ж стихли. Я не бачив мерця, але чув його голос.
- Ти ранО, - прошкрипів він, - бачиш нема знаку.
- Я вчасно, - я затис кольт під пахвою, чиркнув сірником і запалив лампу, крокуючи до мерця. Кольт знову опинився у правій руці - вбити я його не вб’ю, але повалити пострілом на землю зможу.
За декілька кроків з пітьми вималювалися залишки вівтаря, а за ними був і мрець. У рясі, з коміром, що підтримував голову. Пастор Кессіді скидався зараз на воскову ляльку. Непорушний, ненормально прямий. З обрізом у руках.
Перш ніж я встиг зреагувати пролунав постріл. Я бачив дуже чітко, як зап’ясток пастора відокремився від решти руки, як по його тілу ніби проходить хвиля, як він падає, а врізнобіч летять шматочки мертвого м’яса та кісток.
Пастор впав одночасно з обрізом. Гаррі підбіг до мене.
- Ви цілі?
- Так, дякую, - я нахилився, поставив лампу на підлогу і підібрав обріз.
Мій розрахунок виявився вірним. Так пастор мене побачив, так, спробував вбити. Але він не побачив Гаррі, а коли я підійшов, Гаррі зміг побачив пастора завдяки моїй лампі і зреагував як треба.
- Вставайте пасторе, - сказав я, - Є розмова.
Пастор борсався на підлозі, намагаючись встати. Він не кричав, не плакав, не втратив свідомість. Мерці не відчували болю. Врешті решт йому вдалося перевернутися на спину. Він сперся тим, що залишилося від руки, об підлогу та встав. Підніс обрубок собі до очей.
Кров з рани не текла – у мерців не билося серце. Багато хто з них взагалі зливав з тіла кров, щоб при ходьбі не заважала. Лише кінчик кістки стирчав з плоті.
- РанО чи пізно це мало статИся не лякайтеся я. Лише підберу руку може. Сара приш’є.
Пастор, смикаючись вниз, ніби його штовхав хтось невидимий, підібрав долоню і таким саме чином розпрямився.
Сара. Чому він згадав про Сару?
- Під лядою сяйво? - запитав я.
- Сяйво, - його воскове обличчя зобразило посмішку. Це було чимось схоже на вираз обличчя Келлі, з яким він досі лежав у своїй камері.
- Розповідайте, - звернувся до нього Гаррі.
Пастор розкинув руки, ніби зображаючи Ісуса. Гаррі і я відсахнулися, очікуючи нападу, але він стояв смирно. Лише посмішка стала ширшою.
- Що? Вам розповісти а чи. Не все очевидно.
- Чому? – запитав Гаррі перш ніж я встиг відповісти. – Навіщо вам це? Ви були порядною людиною, я…
Пастор видав дивне крякання – це, мабуть, був смішок.
- Був! Порядність. Праведність коли. Раптом мЕрці повстали стало ясно що. Це все бУла брехня все чому. Я вчив і вчили. Мене бла брЕхня все задля. Чого я жив бла брЕхня де. Страшний суд? Тоді я запИтав себе навіщо. Я все життя жив як нАписано у. Книжці що їй понад тисяча років. Навіщо я жив всі. Думають я повісився бо церкву спалили але. Хто думаєте спалив церкву га? Та я нЕвмер. І коли вже я маю друге життя…
Він звучав, як якийсь зламаний механізм, як зношений до неможливості двигун, який от-от вибухне.
Я махнув рукою.
- Ні-ні, проповіді залиш своїм мертв’якам. Людей-то труїти нахріна, ось що мені поясни. Ти продавав це пійло, але на який ляд вам гроші? Ви ж не їсте, не відчуваєте нічого. Вам нічого не треба.
Пастор схилив голову набік, наскільки це дозволяв дерев’яний комір.
- Те що ми можемо вижити в лісі не. Значить що ми хочемо жити в лісі без нічого вам. Не спадало на думку що ми хочемо. Будувати свої житла. Жити по-людськи а. По-людськи грошей не заробиш.
- А ви пробували? – запитав Гаррі.
Пастор вскинув руку, у якій тримав власну долоню.
- Не читай мораль я. Тут пастор. Хлопче, - він знову посміхнувся, - я чув у Вермонті як-нЕяк тАкі як ми працюють але довго так. Не може тривати уряд зобов’язав маркувати все що. Ми виро-о-обляємо і ніхто не кУпує це і взагалі нема. Жодного сенсу. ПрИпустимо ми можемо прАцювати цілИй день. Без відпочинку так ми мабуть могли б але це марно конкуренцію з. Великими фабриками нам не витримати без. Устаткування його нам ніхто не дасть задарма а-а-а кредит нам не видасть жоден банк у світі проте ми. Маємо товар який ніхто інший в світі не зробить так. Ви не можете тОркнутися місячного пилу а ми не можемо померти двічі, - знову крякання, - і. Люди жадають сяйва особливо коли нема що випити а світ. Божеволіє. Яке слово божеволіє божеволіє це. Значить звільняється від бога, а сяйво…
- І ти просто стояв тут, продавав? Скільки це тривало?
- ДекІлька місяців нам. Складно стежити за часом та. Й без сенсу нам. Справи йшли добре. Попит є і буде не хочете. Доречі спробувати.
- Ні, красно дякую, - відповів я.
- Дарма кажуть. Воно бере за душу і не відпускає. Ми теж його п’ємо але нас брати нема за що.
Пастор вкотре крякнув.
- Чому ви розповідаєте нам це так просто? – запитав Гаррі.
Пастор посміхнувся.
- Бо ви мені нічого не зробите і решті. Теж.
- Ще й як зробимо, пасторе, - запевнив його Гаррі, - вас можна спалювати. Навряд до цього дійде, але знаєш, що зробили з такими, як ви у Н’ю-Гемпширі? Там був склад спиртного у контрабандистів з Канади. Резервацію оголосили закритою. Ніяких поставок, жодних контактів з зовнішнім світом і військові патрулі по периметру. Ось і буде вам життя у лісі без нічого.
- Я не сказав що ви не можете. Нічого зробити я сказав. Що ви нічого не зробите нам. Бо ми всі в цьому замішані всі. До одного і Сара теж це. Її рецепт шерифе.
Все стислося на мить, зім’ялося, ніби світ був папірцем, який щойно стисли у кулаці і одразу ж розправили. Замість рівної білої поверхні всюди були тріщини та складки.
Сара. Звичайно ж, Сара, хто ж ще? Вона готувала божественні настоянки ще за життя. Як ще це могло вийти? Я не здогадався бо це й не було загадкою за великим рахунком. Я просто не хотів це бачити, ось і не бачив. Очевидний, закономірний кінець. Ні, ще не кінець. Розв’язка та не кінець. Місто, сяйво, п’яниці, Гаррі, пастор, закон, безпека, правосуддя. Але я ніколи більше її не побачу. Ніколи в житті, і навіть якщо після смерті, коли б вона не настала, я повернуся, мене розподілять до іншої резервації. А вона разом з пастором та іншими буде там, вона буде там вічно. Вони усі будуть там, у домах, що потроху руйнуються, у одязі, що потроху зношується, без новин, без книжок, без нічого взагалі. Вони потроху опускатимуться до рівня тварин, розучаться говорити та думати. І одного дня Сара навіть не зможе згадати, що я був.
- Гаррі, - сказав я, - відведи-но пастора до дільниці. А я…
- Що? – він розвернуся до мене, але револьвер тримав націленим на пастора, - Ні, не смійте цього робити.
- А я піду на телеграф. Треба викликати підкріплення і оточити резервацію.
- Ви брешете. Я вас не пущу.
- Трясця твоїй матері, Гаррі, у нас є час до світанку, потім вони знатимуть, що їх викрито, - крикнув я.
- І що? Вони втечуть?
- Вони знищать докази. Або ще щось. Гаррі, у нас немає часу. Будеш шерифом – будеш приймати рішення сам. А поки що або допоможи, або геть з передочей і не заважай.
Гаррі дивився на мене згори вниз і не ворушився.
- Гаррі, в чому річ? Я збрехав тобі хоч раз? Я підвів тебе хоч раз? Все, що я робив, я робив, щоб зберегти порядок у цьому місті. І хай мене волки зжеруть, хай ця церква на нас обвалиться, якщо я зараз брешу.
- Брехали. Ви не пішли тоді у місто. Ви пішли до неї. Мені сказали, коли я купував газету. Вас бачили, коли ви підіймалися пагорбом із букетом білих троянд.
Я потер лоба, поглядаючи на пастора. Він навіть не зрушив з місця, лише спостерігав за нами.
- Думали, я не помічав весь цей час? - продовжував він. - Ви сам не свій, ви постійно ходите до неї, ви прогледіли, коли у місті з’явилося сяйво і коли Келлі вбив свою сестру. Ви себе запустили, вона вас…
- Добре, Гаррі. Добре, твоя правда. Але зрозумій. Спробуй зрозуміти. Це моя дружина. Вона померла, я думав тоді, що ніколи її не побачу, а тепер вона тут, менш ніж у милі від мене, розумієш? Вона повернулася, сталося диво. Це не прокляття, це подарунок. Війна надломила світ, вона забрала достобіса життів, потім ще клята іспанка. Надто багато людей померло, але ось вони, Гаррі! Я можу знову її торкатися, говорити з нею, цілувати її. Скажи мені, що якби твоя мама повернулася, ти б міг перекреслити це все, відрізати її від себе, знову поховати її. Ти зміг би?
Гаррі мовчав. Потім запитав:
- Чого ви хочете? Ми не можемо віддати їм місто і…
- Я хочу попрощатися з нею. Ніхто крім неї мене не побачить, клянуся. Дай мені одну годину. Відведи пастора і чекай на мене біля телеграфу, на вокзалі. Добре?
Знову мовчання. Мені здавалося, я зараз втрачу свідомість.
- Добре, - нарешті відповів Гаррі.
Пастор, що непорушно спостерігав за цією сценою, завів руки заспину, не відпускаючи відстрілений зап’ясток, і пішов своєю дивною ходою до виходу. Гаррі і я пішли слідом.
Вийшли і розійшлися. Гаррі до дільниці, я у бік лісу, що світився місячним світлом.
Дуже скоро я перейшов на біг. Пам’ятаю лише шалений стукіт у скронях і як все миготіло перед очима. Мене ніби щось штовхало. Мабуть, я думав про Сару, але думки проносилися так швидко, що я не встигав їх почути. Груди ніби розпирало зсередини, серце, здавалося, колотиться об ребра і одночасно намагається вистрибнути через горло.
Я взлетів на пагорб, скотився униз, не зважаючи на бруд і каміння. Ліс, затоплений світлом, обступив мене, між деревами плавали тіні мерців, що збирали місячний пил.
Ось і галявина. Темна пляма посеред сизого лісу. І будинки без якого-небудь світла у вікнах. Та я знав, що мерці не спали, вони ніколи не спали. Можливо вони просто зараз дивилися на мене.
Я, задихаючись, пішов по вулиці, шукаючи її дім. Він був у самому кінці вулиці, недалеко від церкви. Прихований за рештуваннями, як і більшість. Мені здалося, що з церкви лине якесь світло, але мені могло це примаритися. Не важливо.
Я штовхнув двері. Відчинено, звичайно відчинено, їм нема від кого замикатись. Увірвався всередину.
- Сара! – гукнув я.
Нічого. нікого. Ані звуку. Я обійшов весь будинок, зазирнув у кожну кімнату. Він був порожній.
Я вибіг на вулицю, відчуваючи, як холодне повітря торкається гарячої шкіри. З рота і носа виривалася пара.
Де, куди? Вона може збирати разом з усіма, треба спитати… Байдуже, що мене побачать, все байдуже, я мушу її знайти.
Я помчав до церкви. Що ближче вона ставала, то ясніше я бачив, що не помилявся: щось всередині світилося. Щось там було і хтось з них там був.
Недалеко від входу, на пагорбі, де у них було невелике звалище, я зупинився, вдивляючись у гай за струмком. Раптом вона там, раптом я якось зможу розгледіти її серед дерев, я впізнав би її…
Сари у лісі я не побачив, але мій погляд зачепився за дещо на звалищі. Дещо біле. Троянди.
Зім’ятий світ спалахнув і перетворився на жменю попелу.
Хитаючись, я увійшов до церкви. Та насправді це вже була не церква. Це була винокурня.
Величезні дерев’яні діжки ліворуч, великий металевий чан праворуч. З нього линуло місячне світло - мабуть, сюди зносили увесь пил, що мерцям вдавалося зібрати. Біля входу стояли ящики з пляшками. У них вже було темне сяйво. Там, де мав би бути вівтар, стояв стіл. За столом хтось толок щось у ступці. Я одразу впізнав Сару. Я підійшов до неї, огинаючи чан з пилом. Майнула думка впасти обличчям у нього і хай буде що буде, але я не став. Не хотів, щоб вона це бачила.
Вона підвела очі, коли я був у кроці від неї. Не здивувалася, не зойкнула. Ніби чекала.
- Саро, - мені не сподобалося, як звучав мій голос - сиплий, тихий, жалюгідний.
- Привіт що ти. Хотів, - вона поклала ступку та розвернулася до мене.
- Саро, слухай мене, вислухай мене, - я проковтнув слину, - слухай мене уважно, люба моя. Я все знаю. Я знаю, що ви робите, я знаю, навіщо, я знаю, що пастор продає сяйво у місті. І мій помічник знає. Саро, послухай мене. Слухай. Нам треба втекти звідси. Втекти негайно. У нас меньше доби, потім резервацію оточать військові, і вже ніхто ніколи її не покине, розумієш? Вона стане закритою, у вас не буде контактів з зовнішнім світом, я більше ніяк не зможу витягнути тебе.
- Джим ти збожеволів?
- Ні! Ні! - я вхопив її за руки, - Нема іншого виходу, просто нема! Я не зможу вижити без тебе, я не можу втратити тебе знову, Саро, ми маємо…
Вона розтулила рота, але я не дав їй сказати.
- Слухай, люба, слухай мене. Я бачив троянди. Я розумію, я все розумію. Тобі важко, ти в іншому… Я не уявляю як тобі зараз, а я з ними, ніби ти досі… Я винен і… Це все неважливо. Ти не кохаєш мене, ти сильно змінилася, але дай мені шанс, благаю, дай мені шанс і трохи часу! Я витягну тебе, я оживлю тебе, я зроблю так, щоб все було, як раніше, ми зможемо пройти через це разом, ми переживемо це разом, Саро!
- Не. Переживемо я більше не. Живу.
- Так-так, вибач. Вибач, мені треба навчитися підбирати слова, я навчуся, обіцяю. Лише дай мені…
- Джиме, - вона підняла свої руки на рівень грудей і мої разом з ними, - досить. Іди геть.
- Саро, ти мене не слухаєш, - я зробив крок вперед, вона відступила, я впав на коліна. - Резервацію закриють. У вас не буде нічого, розумієш?
- Так але ти не. Розумієш. Я мертва ти. Про це забуваєш ти це. Намагаєшся не помічати ти хочеш залізти до мене у труну і жити там це гидко дай. Мені спокій.
- Але я тебе кохаю! Саро, я не можу без тебе, я…
Вона дала мені ляпаса. Мабуть, сильного, якщо я впав та болю я не відчув. Але я ніби протверезів. Усі сили раптом ніби витілки кудись. Тіло тремтіло, ноги боліли. Було холодно, і я був смертельно втомлений. Мозок ніби замінили на губку, що повільно набухала і теплішала, тиснучи на череп.
- Іди геть. Дай мені спокій.
Я підібрав капелюха, встав. Я мав би відчути розпач, злість, біль. Але всі почуття та думки борсалися десь всередині, як риба у тенетах, і нічого не могли вдіяти.
Я кинув на Сару останній погляд. Хотів щось сказати, але в голові було порожньо. Тож я просто пішов собі геть.
***
Не пам’ятаю, як опинився на стежці. Ті декілька хвилин, що я йшов сам через ліс я не був. Все розвалилося, розпалося. Розтануло, як віск. Ані думки, ані слова в голові.
Аж потім я зустрів Гаррі. Він ішов мені назустріч. Кремезний, зі згаслою лампою у руці. Скельця його окулярів блищали у сірому світлі від місячного пилу, а плащ здавався не білим а ледь-ледь блакитним.
Гаррі зупинився посеред дороги.
- Ви знову збрехали, а я знову повівся. Зрозумів це, щойно побачив, як ви лізете на пагорб. Ви…
- Вона відмовила, - сказав я і помітив раптом, що плачу.
- Що?
- Винним покарання, але вона була б разом зі мною. Разом. Ми не мали…
- Ви пропонували їй втікти?
- Так. Вона не кохає мене, Гаррі. І ніколи не покохає. Я втратив її. Назавжди, ніби… Ніби вона ніколи не поверталася. Вона сказала, що я лізу до неї в труну, вона…
Гаррі підійшов трохи ближче.
- Ви їй сказали, що ми все знаємо?
- Навіщо вона повернулася? Навіщо, якщо вона не може, якщо ми не можемо знову бути разом?
Гаррі заховав кольт у кобуру.
- Навіщо померла моя мама? Навіщо була потрібна війна? Іспанка? Це просто було. Як і ми просто є. Нехай мерці ховають своїх власних мерців.
Нехай мерці ховають власних мерців. Я живий, а вона мертва.
- Ти викликав когось?
- Ні. Боявся за вас. Я нікому про це не скажу, обіцяю.
- Добре. Дякую, Гаррі.
- Нема за що.
Він поплескав мене по плечу.
- Давайте нарешті закінчимо з цим.
- Так. Ходімо додому.
Він посміхнувся, стис мені плече, розвернувся і покрокував у бік міста. Я посміхнувся у відповідь. Стало легше. Я зрозумів. Я зрозумів, що треба робити.
Я дістав револьвер, звів курок.
Гаррі почав обертатися та не встиг. Стріляв я відмінно, та й він був у декількох кроках. Гаррі, такий великий і сильний, одразу осів. Склався. Ні, здувся, ніби великий білий аеростат.
***
«Саро,
Я зрозумів. Ти не можеш бути з живим. Не можеш кохати мене живого. Вибач, що докучав тобі. Мені шкода, що я не зрозумів цього всього раніше.
Не переймайся. Ви у безпеці. Я все продумав. Тепер всі, хто знав правду, мертві. Принаймні так є, коли ти це читаєш. Мій помічник Гаррі - його тіло - у лісі. Не дуже далеко від стежки, ви знайдете. Спаліть його. Я боюся, що він може повернутися, тоді можуть бути проблеми.
Для живих я написав іншу записку. У ній я кажу, що помилився. Вибив зізнання, скоїв злочин, совість замучала. Все просто і правдоподібно. Та це не важливо, важливо, що ти в безпеці.
А я роблю ставку. Якщо виграю, то ми скоро зустрінемось. Якщо ні – жити мені тоді нема для чого.
В будь якому разі знай, що я кохаю тебе. Більше за це місто, більше за свою роботу та більше за цей довбаний світ. Так сталося, що життя нас розлучило. Сподіваюся, смерть зведе нас разом. Прощавай. Чи до зустрічі.
Назавжди твій,
колишній шериф
Джеймс Гендерсон»
