Темрява

Мене прикували до стіни. Зап’ястки болять так, що сльози течуть мимоволі. Не маючи такого наміру, тішу ката, виючи та звиваючись. Отримавши два удари в живіт безвольно повисаю, втративши свідомість.

Розліплюю очі в повній темряві. Чую шурхіт і легкі кроки. 

— Мартіне! — чую шепіт, — де ти? Відгукнись.

— Хто? — тільки й встигаю промовити, як рот затуляє жіноча долоня.

— Не хвилюйся. Я отруїла те падло.

Моя сестра. Не бачив її з бою під Тирсами. Тоді темні ельфи перебили майже третину людського війська. Я був певен, що вона загинула в темряві, якою ельфи огорнули ті землі.

— Морено!

Вона одмикає кайданки й підтримує мене, коли я валюсь на брудну й слизьку від крові підлогу.

— Як ти вибралась звідти живою? Ніхто ще не повертався з ельфійської темряви!

— Скоріше, братику, — відповідає Морена й ми біжимо коридорами Підземель. Ось і вихід у Каналізацію. Там,  біля човна чекають озброєні чоловіки з факелами. На мене накидають теплий плащ, хтось передає флягу з самогоном. Відчалюємо в повній тиші. За пів години допливаємо до Боліт.

— Чому тебе схопили? — питає Морена і я розповідаю, що Ренат скоїв замах на батька, а я був тим, хто боронив Старого Короля.

— Ніби нам ельфів мало, — цідить крізь зуби один з найманців Морени, — ще й люди один одного зі світу зживають.

Я втратив усе. Будинок буде зруйновний, майно розграбоване. Моя коханка Луїза, скоріше за все, страчена. Або збоченець Ренат забере її до свого гарему. Я скривився, бо чув, що там роблять із жінками. Підносячи пучки пальців до лоба, подякував богам за те, що народився чоловіком. І вдруге, за те, що не маю дітей.

Цікаво чи вберігся хтось із моїх найманців? Я заплатив їм на місяць наперед. Проте пропливаючи під мурами Міста побачив два ряди кілків з відрубаними головами й розгледів фіолетовий плюмаж Станіслава. Мого командувача. Шкода. Дуже шкода. З ним міг би вже починати збирати під знамена опозиції лояльних воїнів. Скинути Рената. Посадити на чільне місце брата Старого Короля. Він хоча б підтримує війну проти темних ельфів, що покривають темрявою наші міста і села. Не те, що цей шмаркач Ренат, який тільки те і робить, що бухає, злягається та базікає про перемовини з ельфами. Перемовини! З ельфами! 

Я плюнув у воду. Найманець, що сидів біля мене, несхвально подивився.

— Ти б… тойво… не плюй. Хто знає, що там у глибині.     

— Угу, — я кивнув, хоч і відчув роздратування. Усі знають, що там у глибині. Вічно голодний Кракен, який здатний в одну мить обхопити мацаками усе Місто й затягнути під воду. Усі про це знають, але Кракена жодного разу ніхто не бачив.

— Куди ми пливемо? — гукаю до Морени, проте вона усміхається і прикладає палець до губ. Або не час, або не місце. Через деякий час помічаю, як вона торкається пучками пальців лоба. Дякує богам за моє визволення?

Майже опівночі ми допливаємо до Таверни. Я ледь живий від втоми і побоїв, падаю на ліжко й провалююсь у небуття. Не чую, як мене роздягають, обмивають від бруду й поту, намащують пахощами й накривають чистою ковдрою.

Прокидаюсь опівдні голодний наче той Кракен. На столі сніданок під чистим рушником — хліб і яблуко. А Морена при грошах! Дозволити собі стиглий фрукт може не кожен.  

Спускаюсь на перший поверх, підхожу до власника Таверни питаю про сестру.

— З вами ніхто до Таверни не заходив, пане, — налякано промовляє власник і торкається пучками пальців лоба, благаючи богів про захист. — Ви за все розрахувались, пане — каже він, коли бачить як я намацую на поясі гаманець.

— Ти виринула з потойбіччя аби врятувати мене, Морено? — шепочу собі під ніс й виходжу на Шлях. Я повертаюсь у Місто.

Із-за гіллястого дерева вигулькує ельф. Тру очі, бо не вірю їм. Ельф! Хапаюсь за пояс, але розумію, що меч залишився в Підземеллях. Є ще ніж в чоботі, але за ним треба нахилитись, і я чомусь впевнений, що не встигну. В ліве око мені цілить стріла. 

— Розвертайся, — каже це бліде створіння, а в мене зуби зводить так я хочу встромити йому ножа межі очі.

— Що тобі до того, бліда жабо? — шиплю до нього. — Не сунься в справи людей. Іди й зашкварся десь на сонці, разом із всією своєю расою!

— Розвертайся, — повторює ельф. Стріла втикається біля чобота. Я сиплю прокльони йому на голову, але розвертаюсь й повертаюсь до Таверни.

Там я краду човен і вирушаю у Місто каналом. Пливучи уважно слідкую за берегом і раз чи два бачу, як щось бліде ковзає між листям.

— Я такого ще не чув, — бурмочу під ніс, — щоб ельф розгулював просто неба та й до людини заговорював.

В Місто заходжу через головні ворота. Капюшон насунутий майже до підборіддя. Моя мета знайти зброю, коня, брата Старого Короля та приєднатися до опозиції.

В Пабі майже нікого не має. А з тих, хто там сидить, я жодного не впізнаю. Замовляю темний ель. Прислухаюсь до розмов.

— Завтра король чекає на делегацію ельфів…

— Він наказав спалити його рештки…

— Ця різанина викликала обурення матерії. Ми зіграли на руку тим темним виродкам…

— Я чув, що у Рената така маленька пуцка, що над ним увесь його гарем регоче…

— Він яйця своїм найманцям відрізав і в горлянки запхав…

— Ось побачите, накинуть ті бліді потвори й на наше місто темряву…

— Я чув, що в темряві у людей лопають очі…

Я теж чув, що в темряві люди божеволіють, бо вона схожа на кисіль. Не можеш бачити, чути, дихати. Як же ти вибралась, Морено? На плече мені лягає рука. Я повертаю голову й все, що встигаю побачити, то масивна каблучка з рубіном. Мені заламують руки за спину й швидко виводять на двір. Там штурхають так, що не втримавшись на ногах падаю в калабаню. Два удари в живіт, один в голову. Хапаю ротом повітря. Тим часом рука негідника шарить в мене на поясі, шукаючи гаманець. Хтось стягує чобіт. То ж нападників декілька. Розвертаюсь й зі всієї сили б’ю когось у пах, але знову отримую кілька сильних копняків у плечі й спину.

Чую як з чавканням стріла входить в чиєсь тіло. Тіло падає на мене. Я хриплю. Знову постріл. І знову. Усі четверо нападників лежать поряд зі стрілами в горлянках. На даху Пабу стоїть ельф.

— Чого ти хочеш від мене, — бурмочу, відкашлююсь й плюю кров’ю на бруківку. Коли підіймаю голову блідої потвори вже немає. Торкаюся пучками пальців лоба. Дякувати богам, що залишився живий, ще й при грошах і майні.

З-за рогу виходить сестра. Одна, без найманців.

— Мартіне, чому ти повернувся сюди?

— Хочу приєднатися до опозиції. До брата Старого короля.

— Поки ти був у Підземеллях, Ренат колесував його на Площі, а рештки спалив. Твою коханку стратив. Твій будинок віддав Агнешці, своїй матері. Там стільки охорони, що навіть загін ельфів їх не перестріляє.

— Чому ти сказала… ельфів? Чому не людей? Не найманців? Ельфів?! Що в тебе з ними? Як ти вибралась живою з темряви?

— Не вибралась, Мартіне, не вибралась. Я досі там. Я не п’ю, не їм. Бачу так, наче знаходжусь в тумані. Подивись уважно на мене. Невже ти нічого не помічаєш?

Я дивлюсь на Морену ніби вперше. Вона страшенно худа. Її очі бліді і майже втратили колір, а нижня щелепа тремтить. На шиї пульсує синя вена. Волосся майже сиве. Нігті брудні.

Притискаю сестру до себе, гладжу по голові й сльози, які я стримую, щипають мені ніс.

— Хто той ельф?

— Моя душа!

Я розтискаю обійми й відсторонюю сестру.

— Що?!

В Місті б’ють на сполох та так, що бруківка під ногами відлунює.

— Стережися темряви, — майже виє Морена, й відсахнувшись, зникає за рогом.

Я біжу до стіни. Поряд зі мною біжать чоловіки й жінки. Усі, хто здатен тримати лук, або підносити смолу, каміння чи принаймні запалювати факели.

В заборолах[1] потрапляю в розпорядження молодого королівського командувача. Бачу, що він знає свою справу, тому корюся. Командувач наказує видати мені короткий меч та багор і ставить біля бійниці, відштовхувати драбини, а при нагоді, прийняти ближній бій.  

Біля мене мають стати два лучники. Один ще зовсім малий, років десять. Хлопець тремтить й закусює нижню губу. Командир присідає біля нього й щось йому втлумачує. Потім дістає флягу й пропонує впити кілька ковтків. Я б теж зараз не відмовився від келишка самогону. Командир киває на мене, хлопчина підходить й стає поруч.

Чую крики. Визираю з бійниці й бачу темряву. Вперше за все життя так близько. Простягни руку й опинишся в середині. Відчуваю, що з темряви на мене дивляться. Дивляться й чатують, чекають нагоди знищити.  

Роздаються фанфари. На Площу перед воротами виїжджає урочиста процесія. На чолі радник молодого короля Феофан на білосніжному коні. Одягнутий наче на весілля. До списа примотані білі квіті.

— Іменем короля Рената ІІІ відчинити ворота! — наказує Феофан.

— Відчинити ворота! — слухняно повторюють королівські стражі.

— Вони з глузду з’їхали, — цідить молодий командувач біля мене.

Я згоден.

— Іменем короля Рената ІІІ опустити міст!

— Опустити міст!

Феофан виїжджає за ворота й зупиняється на середині мосту. Навпроти, з темряви виходять ельфи, утворюючи імпровізований коридор. А слідом за ельфами виповзає здоровезна бліда потвора.

Кінь Феофана задкує й присідає на задні ноги. Мене верне. Бачу як малий лучник блює собі на чоботи. Потвора схожа на людину, зроблену з напівпрозорих сивих драглів. Я відчуваю сморід навіть тут, на заборолах.

Бліда нечисть повільно суне до Феофана, проходить крізь його спис й поглинає радника разом із конем. Обережно, послідовно, смачно чавкаючи. Усе це відбувається в суцільній тиші.

Аж тут починає верещати якась жінка. Ельфи вмить натягають тятиви й прошивають стрілами стражів, що стоять на воротах. З темряви вибігають ще ельфи й, стріляючи на ходу, сунуть у Місто. Я відкидаю багор й прямую до сходів. Бачу, що молодий командувач, вихопивши в малого лук, наздоганяє стрілою першого блідого.

— За мною! — гукаю йому, він киває. Ми не встигаємо спуститися, як Площу оточує піхота короля. Воїни ховаються за величезними щитами й намагаються утворити півколо, щоб довгими списами відтіснити блідих нелюдів. Якщо ми опинимося між піхотою та ельфами шансів вижити не буде. Чую свист. То молодий командувач привертає мою увагу й показує на бліду потвору, яка вже біля воріт. Вона всмоктує у себе воїнів плямкаючи й чавкаючи. Я бачу як лопають маківки людей у неї в череві.

— Смола! — кричить молодий командувач і ми біжимо до котла. Перетягуємо його до протилежного боку коридору. До нас приєднуються люди.

— Факел, — кричить молодий командувач і хтось запалює вогонь.

Ми крекочучи й надриваючи м’язи перегортаємо котел смоли прямо на маківку блідої потвори. Хтось жбурляє слідом факел.

Жахливе вищання переростає в гул. Підлога під ногами розламується і я лечу в прірву. Підвожусь, озираюсь. Я в Підземеллях. Зі стелі падає каміння. Прикриваючи голову руками, біжу до виходу. Будівля розламується навпіл. Її шматок уходить під воду. Відчуваю сіль на обличчі. Закидаю голову, й не вірячи очам, бачу величезний мацак. На одному з присосків висить молодий командувач зі зламаною шиєю. Мацак опускається прямо на мене. Я зісковзую в воду. Вдихаю воду. Тону…

[1] Заборола — від слова «боронити». Бойові галереї, збудовані на стінах Міста.