Домашня робота

1.

До дверей кабінету постукали.

-      Заходь, давно на тебе чекаю, – без натяку на емоції промовив Вчитель.

Скрип дверей розбавив монотонне цокотіння витончених пальців Вчителя по клавіатурі. До кімнати прослизнув молодий парубок, років 17-ти на вигляд. Це був улюбленець Вчителя, студент останнього курсу. Учень протер запітнілі окуляри, перевів подих і почав вдивлятись поперед себе.

У пітьмі за столом навпроти комп’ютера сидів худорлявий чоловік вже досить сивого віку і свердлив своїм тяжким поглядом монітор, сяйво якого веселкою переливалось на його обличчі, а густе довге волосся в поєднанні з сивовусою бородою придавало вигляду Вчителя якусь магічну загадковість.

-      Вибачте за спізнення, пане Вчителю. Пробки.

Вчитель перевів на нього погляд, ледь помітно посміхнувся і знову занурився в монітор.

-      Перевірив твою домашню роботу. – Вчитель жвавим рухом, разом з кріслом повернувся до Учня і пильно подивився йому в очі. – Чому ти не видалив дані з попереднього Світу? З того твого Світу зі звіроящурами?

-      Динозаврами, пане вчителю.

-      Так. Динозаврами, трясця їм, ну й назвав ти їх, язик зламати можна.

-      То не я їх так назвав.

-      А хто?

-      Ці, нові створіння з мого нового Світу. Люди.

-      Люди?

-      Я їх так назвав.

-      А ці… Люди, як себе називають?

-      Так і називають – Люди.

-      Ага. Зрозуміло. Ти назвав Людей. Люди, які себе називають Людьми, назвали Динозаврів. Так дивись, чого доброго, скоро Динозаври почнуть називати нас. 

Вчитель замислився на секунду над тим, чи добре він сказав. Учень це помітив.

-      А взагалі, як давно ти користуєшся назвами, які придумали твої програми? – допитувався Вчитель.

-      Мені подобаються їхні назви. – Вже сміливіше продовжив студент. - Я зробив невеличкий експеримент, прописав в програмному коді Людей високу здатність до самовдосконалення і творчості, підкинув їм кілька технологічних речей. Вони неймовірні, вони так швидко навчаються, так стрімко розвиваються. А залишки динозаврів я їм залишив, щоб вони бачили, що з ними може статися, якщо не будуть розвиватись гармонійно і в любові.

-      Хм. Ти впевнений, що вони спроможні зрозуміти твій натяк? – Не приховуючи сарказму запитав Вчитель.

-      Може не відразу, але ж Вони розвиваються.

-      Розвиваються… Наша пісня гарна-нова, але я чую її вже не перший раз. От скажи, чим завершився так званий гармонійний розвиток усіх твоїх Світів з попередніх домашніх робіт? – Вчитель пронизував поглядом свого співрозмовника.

-      Їх самознищенням, пане Вчителю… - Смуток насунувся на обличчя Учня.

-      Отож! А ти все експериментуєш. Чому ти не користуєшся готовими шаблонними Світами, як то роблять всі інші учні? Я ж шість днів їх створював саме для таких потреб. Там тільки і треба - підкорегувати вхідні дані, і вже маєш щось путнє. При цьому ніякого самознищення Світу не буде. Адже самознищення Світу – це… ну сам знаєш.

-      Знаю. Незарахована домашня робота. – Очі Учня згасли.

-      Саме так. А здав би домашню роботу, і далі вже мав би доступ до іншого, вищого рівня, як всі твої однолітки. А там би ти зміг розкрити свій потенціал на повну силу. Товчеш воду в ступі з цими своїми експериментами. Вже 5 домашніх робіт завалив. Ці твої останні, як їх там…

-      Динозаври.

-      Динозаври, трясця їм, ну й назва. Так от, ті твої Динозаври, досягнувши нечуваного розвитку та технологічного прогресу, в кінці кінців у міжусобних війнах благополучно себе знищили. Разом з тим зруйнували весь створений тобою Світ, і спаскудили твою домашню роботу! А наступні твої створіння, Люди, до сих пір думають, що світ Динозаврів зруйнував метеорит. Твої натяки не працюють! Не розумію, навіщо ти знову наступаєш на ті самі граблі?

-      Пане Вчителю, цього разу я завантажив трохи інший Світ, який максимально подібний до нашого. Нові створіння в ньому, Люди, майже такі самі як ми.

-      Майже. - Незадоволено похитав головою Вчитель.

-      Я наділив їх свідомістю, запрограмував на гармонійний розвиток, дав учення, яке допоможе їм досягти піку цивілізаційного та морального піднесення. Цього разу все повинно бути інакше. Ці Люди не такі, як Динозаври. Вони здатні любити ближнього, допомагати один одному, розвиватись в гармонії зі Світом. Майже, так як ми!

-      Майже…

Учень зрозумів, що він знову десь помилився. Як же так. Все ж було прораховано! Він відчув, що його голова готова репнути як переспілий кавун від інтенсивності думок, які заполонили розум.

-      Крокуємо далі. – Вчитель, витримавши паузу продовжував. - Навіщо ти до такого високого рівня активував у Людей релігійність? Ти подивись тільки но, що вона з ними зробила. Ці твої Люди на протязі всього їх перебування в Світі прагнуть поклонятися будь-чому, що побачать: сонцю, вітру, дереву, мумії, літаючому макарону, Богам. Крім цього, на релігійному підґрунті вони з великим захопленням знищують собі подібних. Хрестові походи, джихад і таке інше, де твої створіння вбивають один одного в ім’я чогось великого і прекрасного.

-      Але Віра потрібна кожному, – зважуючи кожне слово промовив Учень.

-      Це так. А ти впевнений, що саме через штучно гіпертрофовану схильність до Віри робиш тим Людям добро?

-      Не знаю, не впевнений. За моїми розрахунками підвищений рівень релігійності в поєднанні зі здатністю до творчості та самовдосконалення повинні позитивно вплинути на розвиток Людей. Можливо десь виникла помилка, треба перевірити все ще раз і виправити це.

-      Ти не забувай, що ти програмував створіння, в яких ти заклав здатність до саморозвитку. Тобто, в них є вибір. І результат вибору може дуже відрізнятися від очікуваного тобою. А взагалі, це досить небезпечні експерименти. Створіння, що безконтрольно розвиваються інколи мають здатність пожирати своїх творців.

Це трохи здивувало Учня. Адже науковцями давно доведено, що вірогідність того, що програма Новий Світ перестане бути контрольованою і призведе до небажаних наслідків для нас – дорівнює нулю. І Вчитель це чудово знає. Чому ж він зараз ігнорує ці знання.

-      Ще ось тут. – Вчитель показав пальцем в монітор. - Чому Люди не мають однієї мови? Це ти так задумав?

-      Ні. – Учень зиркнув на монітор. -  Спочатку я їм дав одну єдину мову, нашу, якою ми зараз спілкуємось.

-      Сміливо! – Неприховане здивування Вчителя вирвалось назовні.

Учень дещо пожвавішав, і став впевненіше висловлювати свою думку:

-      Думаю, що багатомовність мого нового Світу - це результат довгого перебування окремих груп Людей на відлеглих один від одного територіях та їх здатність до самовдосконалення і творчості. Люди довго користувалися нашою мовою, але з часом вона була витіснена іншими її різновидами. І зараз мої нові створіння мають стільки різних, чудових, не схожих одна на одну мов, що це навіть неможливо уявити! Нечуваний розвиток! – очі Учня переповнювались азартним блиском.

-      Такий собі розвиток, як на мене. Ти їм дав мову, а вони її знищили.

-      Мова не знищена. Нею зараз розмовляє невелика частина Людей. Вони називають себе Українцями.

-        Оце дійсно цікаво.

-      Пане Вчителю, я хочу більш докладніше розповісти Вам про Українців. В них зараз біда, війна. Але я на них покладаю великі надії в розвитку Людей. Ось послухайте тільки,…

-        Не треба. Вони розмовляють нашою мовою, це вже щось.

2.

Той цех по переробці м’яса не міг похизуватися високими санітарними нормами. Точніше сказати, він їх взагалі не мав. Тісне душне приміщення, підлога та стіни забруднені та забризкані кров’ю. Під стелею ледь жевріла така ж брудна самотня лампочка, час від часу моргаючи до шматків порубаного м’яса та  розтрощених кісток, що були розкидані довкола.

Всю цю смутну картину доповнювали двоє працівників, які вправно та методично розрубували «продукцію» сокирами, кожен на своєму блаті. Хруст кісток та бризки крові не заважали їм перекидатись час від часу парами слів. Розмовляли вони своєю рідною мовою – російською.

- Чув останні новини? – запитав молодший та худіший з працівників.

- Про що?- старший, більш товстий колега взяв паузу та здув з носа краплі поту.

- В цьому Світі нещодавно знайшли рослину, на гілках якої росте м’ясо.

- Жартуєш! – Товстун всадив сокиру в пеньок та підійшов ближче до колеги по цеху.

- Точно кажу! За тиждень з одного куща збирають пів тони добротного м’яса, – Молодший ляпнув долонею по шматку щойно порубаного ним м’яса, - Після того, як було відкрито портал в паралельний Світ, кажуть, що це сама значуща знахідка Росії-матінки.

- Брехня. – Товстун зморщив лоб.

- Ось тобі хрест! – Молодший незграбно перехрестився.

- Чого ти хрестишся, ти ж в Бога не віриш.

- Хто зна… Про всяк випадок хрестюсь. А раптом він десь там є, той Бог. – довгов’язий показав забрудненим кров’ю пальцем в гору.

- Ну й дурний ти. – Старший витер закривавленим рукавом спітніле чоло, - Якщо це правда, про ті кущі м’ясні, то потрібно втікати звідси.

- Я теж про це подумав. Бо залишимось без роботи.

- Так точно… А ти чув про тих двох? – старший прижмурив очі.

- Про кого?

- Про тих двох, тіла яких ти розрубував сьогодні останніми.

- А, той бородатий старець і молокосос-очкарик?

- Так.

- І що з ними не так?

- То були укри, наші найлютіші вороги.

- Українці? Українці з цієї сторони порталу? Ти з глузду з’їхав. – молодший присів на блат.

- Так вони ж розмовляли на українській мові. То хто вони по твоєму? Наша служба безпеки намагалась з’ясувати, яким чином ті нещасні опинились в паралельному Світі. Адже доступ до порталу начебто маємо тільки ми. Їх майже два тижня катували, але вони так і не зізнались. Здохли, хе-хе, їх пустили на м’ясо, сюди до нас. Дивні якісь ті українці, несли якусь нісенітницю, наче це вони створили наш Світ, а Люди в ньому - це всього-навсього програми, які вийшли з під контролю і таке інше. Кажуть, що той бородатий дідуган постійно наголошував, що той молодший очкарик – його син. Просив не робити йому кривди.

- Може вони наркомани. Нанюхались якоїсь гидоти і маячили.

- Можливо.

- Або просто божевільні.

- Можливо.

Товстун запалив цигарку, смачно затягнувся, випустив дим.

- Слухай, - продовжив він, - а прикинь, що ти дійсно пів години тому розчленив тіло нашого Бога-творця та його Сина. Знаєш, що після цього двері до Раю для тебе будуть навіки зачинені. Підеш прямісінько до Пекла.

Товстун розплився в посмішці, спостерігаючи, яке враження зробили на довгов’язого його слова. Молодший зробив неймовірне зусилля, щоб не затрястись від люті. Його руки до болю стиснули просочену людською кров’ю сокиру.

- Досить балачок! Давай, закінчуй рубку, збирай продукцію і шикуйся виносити все на гору. За пів години – час на годування Динозаврів!

Кінець