Зайва донька

Анотація:

Ритуал чи божевілля? Чи - першооснова всіх казок? Юдит виганяють з села як жертву-наречену головного Бога. Вона зітре ноги й понівечить тіло, але здолає і хтивий ліс, і Чорного Принца, і Шостилапого звіра, який пожирає части і простори. Коли ж настане час - Юдит відправить власну доньку на поталу кровожерливих сил.

Спочатку вдягалася сукня. Золоте мереживо пригорталось до тіла, оголяючи важкі груди і руки.

– Благословило ж такими цицьками! – казав батько.

– Через них її й обрали, – казала мати.

– Як корову, – казала Юдит.

На шию кидались трьома рядами коралі й перлини. Кров і сім’я. В волосся заплітали гілочки ялини, над лобом пускали тернові шипи, щоб сукровилося: вічнозелена дівочість, чиє нижнє волосся так само кровить.

– Розірве Принц її красу, – казали юнки.

– Сама себе згризе, коли Твар народжуватиме, – казали хлопці.

– Самі повиздихаєте, – казала Юдит.

На сукню напиналася віслюча шкіра, вимочена в сечі старійшин, вимащена скотами, під чиїми задами й копитами три повні лежала. На голову лилася кров відьми, яка на птахах ворожила, і кров собак, які розгризали горло відьми.

– Бо нема іншого Сонця, аніж Принца! – казала відьма перед тим, як померти.

– Бо нема іншої Нареченої для Принца, аніж наша Наречена! – казали старійшини перед тим, як виштовхнути дівчину до лісу.

– Бо не має бути іншого сонця, окрім сонця, – шепотіла Юдит перед тим, як сховати ножа під сукнею.

Довго іде дівчина Червона-Голова-Віслюча-Шкіра. Комахи ссуть її голову, гнус смокче груди, шипи натирають обличчя, шкура роздирає ноги, звірі дивлять з-за дерев. Лише лезо, гартоване ненавистю лезо, тішить дівчину.

– Як ніколи чоловіче єство не тішитиме – тішить.

– Як ніколи влада Чорного Принца над Лісовицею не радуватиме – радує.

– Як ніколи не грітиме вона живіт для принцова виродка – гріє, – повторює Юдит.

А ліс сміється навколо дівчини, аж захлинається зелено-золотим морем. Пестить хвоїнками щоки, плазує під ніжками плющем, віттям піднявся, стовбури тлусті міцні показує, вабить ліс. Не зітхай, каже, не злись. Поблудиш мною – забудеться рідна хата, дитинне-невинне, коли спіднє від батька ховаєш, і матчиних кулаків уникаєш, коли від зорі до зорі пасеш та готуєш, а вночі б’єш в Чорній Церкві Чорному Сонцю уклони за своє щастя. Гляди, яка ти, діва, гарна, а я, ліс, – ошатний. Лягай під мене.

– Лягай, як мертві діви, що їх коханці позбулися, в стовбурах лягли.

– Лягай, як діти-людожери, що їх матері відьмам віддали, в болотах залягли.

– Лягай, як звірі, що позбулися людського обличчя, у хащах лежать! – пащекує Юдит.

Злиться ліс, заступає дівчині шлях, блудить проти волі. Але доки іде Наречена Чорного Принца, Кривава-Голова-Віслюча-Шкіра, доти ніхто не може її спинити. Допоки не втратить свої імена – жоден ліс не зупинить, жодне болото не поглине, жоден звір зуби не вишкірить. Але холодить лезо, сховане між ніг, коло самого дівоцтва – і тому не втратить Юдит нічого, але забере дещо у Принца.

– Як забрав Принц у неї двох сестер, але батьки мовчать про це.

– Як забрав володіння лісових народів, але старійшини мовчать про це.

– Як забрав він сонце, назвавшись Чорним Сонцем, але і люди, і звірі, і виродки мовчать про це, – іде і кляне його Юдит.

Коли починає репатись шкіра на ногах, і човгає по землі гола кістка – доходить Наречена до палацу Чорного Принца. Стоїть у крові, у гівні, чума комашина над головою в’ється: а в обличчі погорда сяє. Начувайся, Принце! Не народжу тобі Твар, зате виріжу лезом у животі те, що всяка жінка має з народження, і заплету з нутрощів лялечку, і буде вона мені танцювати в розпечених черевичках, аж доки не зійде справжнє сонце.

А доти виходить з палацу Чорний Принц.

Великий, все небо затуляє.

І ноги його тлусті, і чоловічність його довга і важка, і груди залізні, і руки сильні.

– Заходь, – каже Чорний Принц. Лице красиве, сліпить чорним вогнем, і палахкотить щось всередині Юдит.

Але коле і дряпає лезо, прямо у дівоцтво товчеться. Нагадує, нащо прийшла.

– Заходь, помийся, будь ласкава, – каже Чорний Принц. – Ненавиджу ці забобони, що змушують людей виглядати, як лайно, коли вони приходять до палацу. Не знаю, що з цим робити. І не хочу перейматися, направду. Ззовні людини завжди можна вимити. А от – всередині? Щось я захілосохствував… Ходи ж хутчіш, раз прийшла.

Чорними язиками течуть, гуркотять слова між принцевих вуст. Юдит мало що розуміє: князівська бозька мова надто відрізняється від лісової. Тільки й чує, як сміються позаду хащі і ревуть звірі, і гиготять скажено зірки, чуючи погибель Юдит.

У палаці чорно. У палаці замало повітря. Весь він – підвалище, вистелене котячим хутром понад брил льоду, зібраних ще за прадавньої зими. Чорно, чорно! З чорноти виходять невидимі слуги. Ведуть слуги Наречену униз, миють у шиплячому озері, натирають шкіру солодким жиром, загортають в саван, ведуть до трапезної, подають гарячу воду з плоттю. На одному шматкові – сестрина родимка.

– Пам’ятай, нащо прийшла, – юшить кров’ю лезо, сховане вглиб Юдит.

– Убий, як тільки він наблизиться, – ковзає лезо дівочим молозивом.

– Не слухай його, куди він скаже – не гляди, – коле, болить, наущає лезо.

Чорний Принц сідає Нареченої навпроти, гучно плямкає шматками сестриного тіла. Хрустять кісточки на зубах, поскрипують та знай щось виспівують. А він знай на Наречену поглядає.

– Оця оре цілодобово. Готуйся, що не спатимеш, – вказує Чорний Принц звірячим кігтем на Захід.

Не дивиться Юдит на Захід.

– А ця плаче, як не в себе. Але пігулки трохи допомагають, – вказує Чорний Принц зміїстим язиком на Схід.

Не дивиться Юдит туди.

– А ця – як ти. Хтива, аж на дерева кидається, – і дивиться Чорний Принц прямо понад плеча Юдит.

І не зчулася, як обернулася.

Дивиться: а позаду неї три дерев’яних ідолиці висять, за шиї до стелі прив’язані. І стук-стук, наче зубки, постукують одна об одну. Заридала Юдит від люті й жалю.

– Ти мене, здається, геть не розумієш, – хижо вишкірився Принц. – Ніяк не звикну до людей з вашої общини. Начебто маєте інтелект, цивілізацію якусь, але вбили собі в голову, що мені дівчата потрібні.А я потім змушений їх лікувати, бо починається все зі сліз, а закінчується шисохринією! – злісно закричав Принц, розбризкуючи гарячу воду. – Блядський світ.

Чорним полум’ям спалахнув Принц, ирієм розпеченим, пащею потворною. Увели плакучу Юдит до опочивальні, замкнули на три замки. Кричить лезо всередині неї:

– Відкрий себе від дівоцтва до пупа!

А потім:

– Виколи очі вглиб, горло вздовж, серце поперек!

А потім:

– Показала ти сльози, і не хоче тепер Принц тебе за Наречену. Відай же! Або істинне сонце зійде на ранок, або на п’ять десятин тебе Твар розітне і в п’ять десятин сторін з женцями розішле, щоб Чорного Принца ще більше боялися.

Втерлася Юдит, вийняла лезо, намастила замки слиною, покрутила в них – та й вийшла у чорноту.

Сплять чорні слуги в чорних стінах.

Спить Принц. Спить павутиння.

Котяче хутро під ногами не спить. Шурхотить, на дибки стає, чує чужинку.

Але ллється кров з находжених дівочих ніг – і муркоче хутро, і теж засинає.

Іде Юдит до ідолиць, просить їх:

-Розкажіть, як Принца убити! Як з його нутрощів лялечку закрутити, на розпечені черевички посадити! Щоб танцювала, щоб Сонце зійшло, і нас усіх звільнило!

- Віддай губу нам нам – розкажемо! – каже біла ідолиця.

- Віддай нам одне око – розкажемо! – каже чорна ідолиця.

- Віддай нам одну з грудей – розкажемо! – каже срібна ідолиця.

Відрізала Юдит верхню губу, вийняла праве око, вирвала ліву грудь – і піднесла дерев’яним шибеницям, і ті на себе понап’яли живу плоть, повеселішали, хихотіти почали, і розказувати, одна одну уриваючи.

Колись звався він Сонячним Принцем, Золотим Лелекою, бо сяяв він незгасимим пломенем. Де б принц не з’являвся, серця людей – навіть запеклих ворогів – розквітали, наче соняхи. Пророкували, що за правління такого короля Велика Земля стане неабияк могутньою та багатою.

Всім сонячним серцем полюбив королівну сусідньої країни. Войовнича, але вродлива молодиця і володарювала вправно, і музику чарівно складала. Цілісінькими днями принц слухав її відьомські наспіви, суворі стихи про вічнольодяні краї. І не зчувся, як королівна позабирала землі з його власних володінь, втішаючи підозри медовими поцілунками.

І прийшов до принца Шостилапий Звір та вказав йому на всі злочини коханої, і прозрів принц.Позбувся омани, і знов запанувала радість серед його почету, залунали звитяги та пісні.

Минув час – ізнову ціпеніє тіло Принца від несьогосвітньої краси. Зворожила його чорноока Інфанта. Легка й вибаглива на вдачу, щоразу вона з’являлася у іншій подобі, наче дикунський павич. Гралися з Принцем вони у шахи, і змагались в жахливих історіях.

Вдруге прийшов Шостилапий Звір, і побачив Принц, що не серед двору він сидить в шатах, але лежить в кам’яному склепі, а потворна стара павучиха ссе кров з його грудей.

Блукав Сонячний Принц світами і позасвітами, і добра слава по ньому розходилась, і всі землі хотіли мати його за володаря. Аж повернувся з однієї подорожі – та побачив у дворі дивовижне створіння. То була не дівчина, але й не юнак – а мовби сам місяць зійшов на землю. Сріблилася шкіра істоти, а очі світилися морськими скарбами, і все, чого воно торкалося – все корилося його незбагненній владі. Навіть троянди, висаджені рукою Принца, навіть вірші, створені вустами Принца, благали про ще один доторк.

Принц віддався Диву. І шлюб їх уславляли народи: в яких ще королівствах, в яких віках обручались Сонячний Принц та Місячне Диво?

Та втретє прийшов Шостилапий Звір. І вказав Принцу, куди дивитись: у найвище віконце найвищої башти, де коливались груди Місячного Дива, доки батько Принца колотив його ззаду. І всміхалося радісно Місячне Диво.

І прокляв Принц Шостилапого Звіра:

– Нащо ти показав мені те, що я не хотів бачити? Засліпи мене, зжери мене! Вбий, бо згасло моє сонячне серце!

– Ні, – одповів Звір, – це ти сам собі зробив.

І щез Шостилапий Звір, ворушачи в темряві множинними кінцівками.

Оголосив батько Принца про власне весілля зі Срібним Дивом, і вигнав Принца з країни, сподіваючись мати кращих, напівмісячних дітей.

Жив Вигнаний Принц у темній хащі, і згасало сяйво, і говорив він лише до троянд, що кривавили у ніч, як зґвалтоване власне єство. Ще й Шостилапий Звір оселився над його ліжком, шепочучи страшне у сни:

– Все життя ти уникав мене, засліплений коханнями, хоча я завше був поруч, і єдиний тебе не покинув, – сичав Звір.

– Ти – моє страждання, причина моїх мук! – плакав Принц.

– Я – твій порятунок. Я – твій слух, що ти притлумлював віршами. Я – твій ясний зір, який ти кидав у муть кохань. Я – твій біль, якого ти втікав, а мав би у в’язи собі вплести, аби стати найхижішим з хижаків

І простягся Звір понад сосен, наче чорне урвище між землею та небом. – Я, врешті, лють твоя, що врятує тебе.

– То що мені робити? – спитав Принц, уникаючи тисяч чорних очиць і тисяч тисяч кігтявих членів.

– Проковтни мене! – заревів Звір.

Отож сівши навпочіпки, Принц їв тварюку, розтягуючи рота і горлянку, і по шматку їв день, і шматок за шматком їв ніч, і так за шість повні місяці, не відволікаючись, дійшов до останньої кінцівки, і зміг зімкнути щелепи.

Раною суцільною стало обличчя принца. Чорною повнею стало тіло Принца.Не сяяло тепер його серце зсередини – а лише вбирало світло, і тягло, і тягло, і жерло, жерло…

Жерло навколишні села, і ліс, і міста, і дороги. Аби врятуватися, народи благали його про помилування, і Принц зібрав з них чорне військо, і пішов на королівський палац. Чимдалі він просувався, тим більше глитало його безоднє серце: втягуючи в темряву будинки, немовлят, птахів, зірки, а потім – сам час, і мову, і пам’ять, і як залишалися люди живими, то були голими і ніякими, наче глина.

І забрав він Сонце. І став Чорним Сонцем.

І забрав він палац. І скорив собі всі землі і народи.

І склалися про нього пісні, і приносилися йому пожертви.

Але ходили юродиві пророцтва, начебто прийде Кривава-Голова-Вісляча-Шкура, і звільнить коханих Принца, яких він живцем обкував деревом, і тепер вони бовваніють в його палаці, підвішені за брехливі горла, і тоді закінчиться його Чорна жахлива влада…

– Звільни нас – і ми з’їмо серце Чорного Принца! – говорить біла ідолиця.

– Звільни нас – і ми висмокчемо кров Чорного Принца! – говорить чорна ідолиця.

– Звільни нас – і звільниш Сонце, і сама пануватимеш над Лісовицею! – говорить срібна ідолиця.

– Блядь, що ти зробила з собою? – загорлав Чорний Принц, являючись з темряви. – Ти ж кров’ю стечеш! Довбані сектанти, як вас за людей-то вважати? Пиздуйте в свої ліси, мені вас не треба!

Але нагострене ненавистю лезо злетіло над Чорним Принцем. І звисла його голова на кістяному шипі, на клаптях в’язів. Схилився володар на одне коліно, на друге коліно, і врешті впав, хриплячи бозькою княжою мовою прокльони…

Враз – бачить Юдит – розривається понад нею стеля, і сяє у ньому святе справжнє сонце.А чорний палац зривається вгору і стає на шість лап, і п’яний, з повним кров’ю животом, біжить у далекі далі.

***

– Отож спочатку вдягається золоте, – плямкає Юдит, міцніше стягуючи тканину на талії.

На шию кидають ниття коралів і ниття перлин. Кров і сім’я. На шиюв’яжуть зашморг, щоб вільний кінець хльостав по молочним грудям, щоб повз по землі за ними. В голову зашивають ялівцеве гілля, щоб верхнє волосся кривавило, як і нижнє, – голка прохромлює шкіру, дівча зойкає і кусає вуста.

– Терпи! – кричить Юдит одногубим ртом.

На сукню напинають юначу шкіру, политу сечею його матерів, видовбану руками його матерів-коханок. На голову виливають сім’я, збиране у незайманих бичків, і сім’я чабана, який вбивав цих бичків.

– Нема Крулівни, окрім Юдит! – кричить чабан перед тим, як вмерти.

– Най поможуть ідолиці вбити Крулівну! Біла! Чорна! Срібна! – голосять дівчата перед тим як віддати одну із них лісу.

– Втечу, втечу від цього безуму…- шепоче дівчина, смикаючись від огиди під людською чужою шкірою, перед тим як увійти у ліс.

Косить єдине око Юдит-Крулівни на дівицю, що щезає в хащі. Роками-коловратами навчала Юдит свій народ новому світопорядку. Дещо лишила, а дещо відтяла, як мертву плоть.

– Слава Юдит-визволительці! – кричав народ, де б крулівна не проходила.

– Слава Юдит-Сонцю! – кричали, обертаючись, мов свічадло, на неї.

А потімзачала від леза і лісу дитинку. Красиву дитинку. Двооку рожевогубу. З щілиною між ніг для ножа дитинку.

– Слава сонцедитині! – повернулось свічадло Лісовиці на юнку. Обернулась любов народу хвоїним перевертнем, нюшить, жадає Юдитову донечку. Красивішою за мати називає

Ночами не спить, мучиться Юдит, не спить, потом їдким обливається. А над головою дерев’яні ідолиці перестукуються, мовляв, зжере тебе твоя ж дитинка. Красивіша од тебе, сильна, юнка, вабка, ябка. Всім розкаже, як ти ліс ісходила і ніякого Чорного Принца не знайшла. Як вийшла на галявину з гарним, аж пряничним маєточком, що лишився з Древніх часів. Як господар кликав тебе обмитися та поїсти, а ти діждалася ночі і зарізала його. Як корчилося мужчине тіло, а ти по кісточкам його розібрала та розкидала по лісу – так не хотіла повертатися в село своє, де батьки зайвих доньок жеруть, а кажуть, що Чорний Принц забрав.

Треба убити зайву доньку. Пам’ятаєш, як колискову їй співала:

Сплять чорні слуги в чорних стінах.

Чорний Принц і павутиння.

Луска драконяча тільки не спить.

Чує чужинку і шурхотить.

Кров з дівочих ніг заливає –

І лущиться луска, і теж засинає.

Пам’ятаєш, зоп’яну доньці розповіла, що як зима минула, то вийшла з лісу та розказала, що вернула істинне сонце у Чорного Принца? Як зарізала ти старійшин, а потім батька з матір’ю, а потім майже усіх чоловіків – аби більше ніхто споднє не крав і наречених не обирав? Як змусила жіноцтво на дерев’яних ідолиць молитись, яких з тлустих дерев настругала, поки зиму зимувала?

А донька двогуба двогруда запам’ятала.

Запам’ятала, що нема Чорного Принца, Шостилапого Звіра, а є тільки Лісовиця та влада.

Запам’ятала, як лезо між ніг ховати.

Треба доньку в ліс віддати. В золоте огорнути, в шкіру завернути, сім’ям залляти. Так її звірі винюшать. Так її гнус пожере. Так вона зиму не переживе.

– Мамо! – плаче дівчина, сім’ям залита, кров’ю залляна. – Нащо ти мене відправляєш?

– Донько! – плаче Юдит-крулівна. – Не я відправляю, а Шостилапий Звір на тебе чекає! Інакше Лісовицю він втягне в чорну безодню, Сонце забере та Коловрат зупинить!

– Не бійся, дитино. – шепоче Шостилапий Звір на вушко дівчині, яка блукає лісом. – Я розкажу тобі баю про Древні часи, коли люди ходили не в шкірах, і носили вогняні мечі.Слухай мене – і не поглину я знову часи і простори, а допоможу мати убити і новою крулівною стати.

Бо я твій безум, я безум живих істот.

І на мені триватиме суще.