Вовкуватий Ерагон
Анотація:
Несповідною темрявою і байдужістю сповнені людські серця загубленого селища. Дві сестри тікають від домашнього насильства до Чарлісу, що завжди був їм другим домом. Та хіба даремно дорослі уникали тіней його дерев? Сестер чекають важкі випробування і моторошні пригоди, які, зрештою, приведуть до правди. Та чи готові вони прийняти її? Ненависть вже в'ється змією під серцем, єднаючи те, що має бути об'єднане, а спис помсти вимагає крові...
(за мотивами народної казки «Дідова і бабина дочка»)
«Та сука завжди уміла вертіти людьми. «Татусю, ти в мене найкращий татко в світі!». «Мамуню, я так люблю тебе!». «Сестричко, ти ж не дозволиш мені страждати?». Тупе самозакохане стерво! Ми рідко з нею розмовляли, хіба їй було щось потрібно від мене, або ж я мала заспокоювати її дурні істерики. А коли мені, зрештою, увірвався терпець, вона не протрималась і дня. І от ми в цьому сраному лісі, в лайні по самісінькі вуха. Дякую, Ів!»
Я не хотіла, щоб так сталося. Звідки мені було знати, що мати рано повернеться додому? Ми так давно не були разом. Анна, вперше за довгий час, втратила пильність -пішла вдосвіта й не поверталась цілий день. Я прокинулась, шкірою відчувши пустку кімнати, яку ми ділили разом останні сім чи вісім років. Анна пішла, мама, після обіду, збиралась на посиденьки до відунки - зазвичай вони тривали до пізньої ночі, а отже я, нарешті, отримала нагоду побути з ним удвох. Вдихнути зблизька його запах, відчути під пальцями жорстке неслухняне волосся, доторкнутись щокою до загрубілої, вкритої тижневою щетиною шкіри. завважити тютюновий присмак на губах, цілуючи його. Чи можливо зневажати себе більше? –я заплітала волосся в товсту коротку косу, яку він любив намотувати на кулак. Чи можливо бути більш жалюгідною в очах Анни, та й, ніде правди діти – в його?..
Мати застала їх на кухні: Ів лежала на столі, міцно охопивши ногами його стан. Він був без штанів, лише в свиті, стояв спиною до дверей, ритмічно рухаючи задом. Ів стогнала, піддавалась назустріч його рухам, кусала великий палець власної руки, стиснутої в кулак, дивилася на скалки відображення в невеликому вікні: біла нога, обвита навколо чоловічого стану – м`язи напружені, його пальці лишають на стегні червоні плями; плаття, розхристане на грудях – сосок ніби прицілюється в скуту темрявою стелю; очі затуманені близькістю. Почувши материн крик, Ів побачила у вікні Анну – її погляд не віщував нічого доброго.
«Стара курка накинулась на нас, немов навіжена. Спочатку дісталося Ів. Коли я спробувала захистити ту малу шльондру, отримала я. А він мовчки одягнув штани і пішов в спальню. Їбучий покидьок! Ми вирвались і помчали селищем. Зупинилися вже в Чарлісі – я незчулася, коли ми проминули останню хату.»
Від Анниного лементу закладало вуха. Вона шпетила Ів весь час, поки вони пробивались крізь густий підлісок Чарлісу, скоріше навпомацки, аніж сподіваючись на оманливе світло молодого місяця. Чарліс потрібно відчувати, а не бачити – вони вивчили цей урок в глибокому дитинстві – ліс не раз слугував їм прихистком. Мохвелет, що ріс між коріння дубів та стрижаїв, грів холодними ночами, а вдень ховав від очей батьків, котрі для виду, інколи, виходили на короткотривалі пошуки. В селищі Чарлісу боялися – за здорового розуму ніхто б не поткнувся туди після заходу сонця.
Ми йшли, доки я геть виснажилась, й стала прохати Анну про перепочинок. Та знехотя погодилась. Вона боялась, що мати пустить по селищу поголос і зграя колишніх сусідів кинеться за нами. Ніби ті покидьки нічого не знали, не кидали насмішки нам в спину, не хапали за зад чи груди. «Я буду сьогодні твоїм татусиком, мала». Я була певна, що до світанку ми у відносній безпеці, тож можна перепочити й набратись сил.
Ми лежали під скрипучим стрижаєм, намагаючись ловити поглядом місячних зайчиків, що зрідка стрибали листям. Тихо перемовлялись. Замирена втомою, Анна більше не сварилась. Відчувала провину за те, що залишила мене з ним наодинці. Згодом вона заснула, а я все вдивлялася в темряву шелестного склепіння, визираючи сріблясті промінці. Я згадувала його руки на своїх стегнах, важкий віддих, зведені насуплені брови й трунок тютюну на губах. Поволі моя рука заблукала під спідницю, де від споминів волого розливалось тепло. Чи можливо ненавидіти себе більше?
Не знаю як довго я не помічала шепіт, що кволо намагався пробитись крізь заволоку насолоди самоприниження, але зрештою, саме він відволік мене. «Дівчинко, прийди» - солодко віявся шепіт з легким вітерцем. «Допоможи мені». Ніжність отрути, холодок вогняного язика, що облизує спину. «Прийди». Я піднялася, поправила спідницю й рушила за покликом.
«Вона не здатна пройти повз халепу й не покопирсатись у ній від душі. Дурне зіпсуте дівчисько! Як, ледь не щодня буваючи в Чарлісі, можна було повестися на поклик заман-дерева? Навіть недоумки в селищі знали, що невеликі золоті яблучка - останнє чим варто частуватись в хащі. Останнє в прямому значенні!
Я вдарила її по руці, піднесеній до рота і розтоптала яблуко, що покотилося травою. Те саме я зробила з десятком інших, що валялись під ногами. Яблуня жалісно зітхала, нашіптуючи про блага та насолоду – варто лиш відкусити шматочок. Трухлява паскуда не мала ані міці, ані спритності аби напасти на притомну людину. Натомість, приспану трунком яблука, вона повільно огортала довгими гнучкими прутами, що допіру ховались в покрученій густій кроні й крізь них висмоктувала кров, наливаючи спілим золотом свої плоди.»
Рука боліла, горло душили непрохані сльози. Ну звідки мені було знати, що ті яблука отруйні. Мене завжди вабили кольори Чарлісового розмаю. Темний бік підмічала Анна.
Ми вирішили не чекати світанку й рушили далі. Живіт голосно бурчав, вимагаючи наїдку. Але на всі благання показати їстівних ягід, Анна мовчки тягнула мене далі. Зрештою, знесилилась і вона. Невелика кругла галявина виглядала так, ніби дерева раптом вирішили розступитись чи то в замилуванні, чи з переляку. Посеред прогалини стояв чималий пеньок, густо увитий плющем. Ми знесилено впали під ним й майже одразу заснули.
Ранок збудив нас цвіріньканням та теплими променями, що ніжно осяяли галявину. Хотілося їсти і пити. Я встала, потягнулася, уважно оглянула галявину в пошуках поживи. Мою увагу притягнув до себе пеньок. Я підійшла ближче і здивовано зойкнула. Пеньок виявився зовсім не пнем. Плющ розійшовся, відкривши дзеркало води, поверхня якої ледь бралася брижами. То була стара криничка, видовбана з суцільного стовбура й по вінця наповнена прозорою холодною водою. Я склала долоні човником, зачерпнула й зробила ковток. Вода сповнила тіло бадьорістю й втамувала спрагу. Я нахилилась щоб зачерпнути знову. Мій крик розбудив Анну. Ми стояли й дивились на відображення в воді, яке швидко марніло й старіло – волосся вже геть посивіло, обличчя зорали глибокі борозни зморшок, посипалися зуби. Я продовжувала кричати, кілька зубів упали в воду, розпускаючи червоні кола. - Стули пельку! – гиркнула Анна. - Я намагаюсь згадати. Я спробувала схлипувати тихіше, поки вона щось бурчала під носа. - Здається так, - вона нахилилась над криницею і промовила - «вертаю чуже, поверни моє, крученим-верченим, волоссям обпеченим» і смачно плюнула в воду. Вода враз узялася вогнем, щось завило, гуркнуло і раптом усе стихло, вогонь зник. Я відкрила очі. З води на мене дивилось звичне обличчя, лише чималеньке пасмо волосся було геть сиве, немов припорошене попелом.
- Звідки ти знала?
-Що?
- Як повернути все назад? Звідки ти знала, що треба робити?
- Колись він розповідав нам історії. До того як почав трахати. Колись йому було не байдуже на нас. І якби ти поменше задивлялась на його зарослу морду, можливо й сама б згадала, що треба, а що не треба робити в Чарлісі.
Час має свій власний хід у цих хащах. Розтягується митями, летить шаленою круговертю днів і ночей, танцює , стрибаючи від місяця до місяця. Ми йшли кілька діб, що здалися вічністю. Пили вранішню та вечірню росу, жували листя сердечниці, страждали від спраги та голоду. Продиралися крізь густий підлісок, рвучи одяг й лишаючи пасма волосся на гострих шпильках. Сили зникали – з`являлись марева. Я бачила його. Голова гордо піднята, руків’я меча видніє за плечем. Кутики губ ледь ворушить посмішка. Анна сказала, що бачить тіло матері, що вирує хвилями живої черви. Нам потрібно перепочити і добре поїсти, поки Чарліс не відібрав наш розум собі на забаву.
Ця галявина була схожа на довгу вузьку стопу – немов прадавній велет залишив свій слід у непрохідній, здавалось, хащі. На відбитку умовної п`яти лежало кілька порослих лишайником колод. Підійшовши ближче, ми побачили вогнепіч. Яма в землі, - формою вона нагадувала чашу, мала стіни, обмазані товстим, запеченим шаром глини, в якій часто були втиснені невеликі, розміром з кулак, гладенькі камінці. Колоди були покладені навколо вогнепечі, слугуючи зручними сідалами. Під однією з них, Анна вгледіла сховох зі снастями. Було там кілька кістяних рибальських гачків, сильця та малий лук з п’ятьма стрілами. Анна взяла кілька сілець та лук і пішла полювати. Я пообіцяла назбирати дров і розпалити вогнище, коли вона повернеться.
Вогонь вже відпалахкотів свій веселий танок – лише розпечені вуглинки тихо потріскували, зрідка кидаючись яскравими іскрами. На похилій стіні вогнепечі смажились двійко зайчат, віднайдених Анною в зарослях мохвелету.
«Ми ледь могли дочекатись, доки м'ясо хоч трохи обсмажиться. Мені вдалося оббілувати вухастих гострим кам’яним шкребком, знайденим серед мисливського начиння в сховку. Подекуди на кістлявих тільцях залишились жмути шерсті. Зайчата були з`їдені вмить, як тільки я вирішила, що підгорілі боки виглядають досить апетитно й шерсть майже повністю вигоріла. З’явилося навіть легке відчуття ситості. Проте тривало воно недовго. Нас почало нудити. Я відчула ніби щось підіймається зі шлунку до горла, ковзає вгору. Я намагалась виблювати те щось, живіт скручувало від болю – все стискалося, женучи зайду геть. Я впала на траву, щось виповзло з мого рота, ковзнувши холодним слизом по язику та губам. Чимала змія відповзла від мого обличчя, розвернулася, підняла пласку сіру морду і втупилась в мене своїми бридкими маленькими очицями. Вона раз по раз висовувала роздвоєного язика і голосно сичала. Жарини в вогнепечі зайнялися яскравим синім полум’ям. Змія заговорила.
«Я бачу васссс, сссестри. Двоє мають померти, шшшоб народилась одна. Сссссвір у люссській подобі прийде і сссавдасссть болю, людина у подобі ссссвіра оберігатиме вассссс». Язик витанцьовував гіпнотичний танець, зблискували крапельками отрути жовтаві ікла. «Ссссмерть проросссте корінням, шшшерссть мусссимите ссссабрати ссс сссобою. Сссстарий прийме васссс і віддассссть вассс сссессстрам. Сссім`я впаде і росссбудить вассс. Двоє мають померти, шшшоб народилась одна. Вона дари понессссе і ссссмерть»
Змія засичала востаннє і стрибнула мені в обличчя. Я зіщулилась, закривши очі, однак нічого не сталось. Змія щезла, ніби розчинившись чи то в повітрі, чи в мені. Ів мовчала.»
Я не знаю як довго він переслідував нас. Голод ослабив, сон у Чарлісі не завжди дарував спочинок, все почало здаватись ніби закутаним в покривало в’язкого туману. Ми йшли і йшли, збиваючи ноги, чіпляючись за гілля і лишаючи йому власну кров, немов плату за прохід. Я почувалася дивно. Ніби частина моїх думок і рухів належали не мені. Ніби туман, що огортав розум, став осяжним. «Ти знаєш що потрібно робити» - шепотів він внутрішнім голосом і м’яко направляв тіло в потрібному напрямку. Я знайшла червону палицю в дві долоні завдовжки і на кожному привалі заточувала один з кінців за допомогою шкребка, який ми захопили з собою від вогнепечі. Анна прохала викинути палицю , але я тихо відмовилась, продовжуючи гострити один з кінців. Зрештою, втомившись від суперечки, Анна попросила бути обережною й не поранитись.
Я не стала перевіряти наскільки гострою вийшла вистругана шпиця - кров справді не варто було проливати поруч неї. На око, скидалась дуже гострою. Я зібрала волосся на маківці і закріпила його шпицею. Анна лише хмикнула, нічого не сказавши.
«Я не знаю, як довго він переслідував нас. Ось, за черговим кущем, що залишив на пам’ять чергові подряпини, раптом виявився здоровенний вовк – сірий, з темною, майже чорною спиною та вухами. Ікла вищирені, проте погляд очей холодний, байдужий. А потім він почав змінюватись. Тіло витягувалось, кістки ламались зі страхітливим хрускотом, з пащі летіла слюна. За кілька хвилин перед нами стояв на колінах худорлявий жилавий чоловік, чорноволосий з хижо загостреними рисами втомленого обличчя. Він важко відсапувався й звів на нас очі. Я виставила перед собою лук з єдиною стрілою, яка залишилась. Чоловік загарчав, вишкірив зуби і кинувся вперед. Стріла пройшла повз нього. Одним ударом він збив мене з ніг, відкинувши на землю, останнє про що я подумала, втрачаючи свідомість – потрібно захистити Ів.
Коли Анна стихла, я зрозуміла, що настала моя черга. Я знала, що він зробить зі мною далі. Він був грубий і жорстокий. Кусав мою шию, дряпав стегна, стискаючи, викручував груди. Все закінчилось швидко. Деякий час він важко сопів поруч, тримаючи моє горло пальцями. Зрештою, мовчки відпустив, відійшов на кілька кроків і з тим самим жахливим хруском перекинувся на вовка. Вовк, виляючи хвостом підійшов і почав облизувати садна і сліди чоловічих зубів. Я почесала його за вухом і розридалась.
Так ми стали подорожувати втрьох. Чоловік ґвалтував мене. Анна билася з ним, але завжди програвала і він ґвалтував мене знову. Вовк охороняв нас, ділився дичиною. На Анну він шкірився, я ж поступово зближувалася з ним, ділилася принесеним нам м’ясом, розмовляла, намагалася погладити. Після того, як мені це нарешті вдалося, він почав спати поряд, зігріваючи своїм теплом. Чоловіча ж його подоба намагалась щоразу завдати мені більшого болю. Анні теж діставалось раз по раз все сильніше. Ми йшли далі.
«Це сталося біля невеличкого струмка, що перетинав порослу осокою галявину. На березі струмка лежало повалене дерево – зручне місце для перепочинку. Ів випила води й присіла на колоду. Я спостерігала. Вовк оббіг галявину, принюхуючись та мітячи територію, потім напивсь і підійшов. Ів неуважно почухала його за вухом, вдивляючись в зелень Чарлісу, що відбивалась в дзеркалі води. Я відчувала дивну тривогу. Ів натомість була спокійною і замріяною. Вовк ліг поруч, поклавши голову їй на коліна. Вона гладила його лівою рукою, тихенько наспівуючи колискову, погляд так само неуважно блукав поверхнею струмка. Повільно, не перестаючи пестити звіра та шепотіти пісню, Ів правицею сягнула голови, дістала загострену червону шпицю і без замаху, але з усієї сили, на яку була здатна, загнала вовкові в заплющене око.
Я не знаю, як називалося те дерево. Наше знайомство з ним не можна назвати приємним. Ми гуляли узліссям і, загравшись, зайшли далі, ніж коли-небуть до того. Я вгоїла руку – кілька довгих подряпин кровили, проте не надто дошкуляли. Ми вигадували якусь дурну пісеньку, постійно змінюючи слова і, раз по раз, вибухаючи сміхом.
Міль сіла на сіль,
Сідало мале
В молі – солене.
Сіль впала на міль,
Міль струсила сіль,
Сідалом трусь-трусь,
Сіллю посолюсь.
А потім пил осів на сіль, пил осів на міль, міль упала в пиво, пиво засолили…
Того дитинства, сповненого, окрім болю, ще й митями щирої радости, нам вже не повернути ніколи. Ів перша побачила дерево, їй завжди впадали в око незвичні кольори чи форми. Дерево було невисоке, потріскана кора нагадувала виноградну лозу, тільки незвичної червонястої барви. Брунатне листя, продовгуватої форми, з нижнього боку, вкрите пушком темнішого відтінку, тихо шелестіло. Поміж цієї червонястої заграви поодиноко виднілись невеличкі рожеві квіти. Ів потягнулась до однієї з них. Я застережно скрикнула, та було вже пізно – з поміж листя стрімко витягнулась гола тонка лозина, штрикнула в одну з подряпин гострим кінчиком, присмокталась до неї, а потім гучно тріснула, відломившись від дерева. Я почала відривати лозину від руки. Та трималась міцно, швидко пускаючи в рану коріння, крізь яке всотувала кров. Ів лементувала. Лоза почала галузитись новими паростками. Я зціпила зуби і рванула з усієї сили. Ів завила. З бридким чавканням лоза витяглась з нарослим корінцем, який пожадливо пульсував, всотуючи кров. Я відкинула її геть і вона одразу вп`ялася корінням в землю, не полишаючи однак спроб дотягтися паростками до кривавлячої руки. Ми відбігли подалі. Я відірвала шмат спідниці і туго затягнула рану.
Всю дорогу додому, я шпетила Ів. Добряче дісталось і від матері, правда, більше за порвану спідницю та заляпану кров`ю сорочку. Шрам залишився красивий: павутина коріння, що посередині вибухає зіркою.»
Вовк заскавчав так голосно, що заклало вуха. Він схопився на рівні і кинувся до горла. Я викинула руку перед обличчям, захищаючись. Він уп`явся зубами нижче ліктя й відкинув мене за колоду, його слюна, змішана з моєю кров`ю падала на обличчя. Вовк відступив, випустивши мою руку. Він захитався, знову заскавчав, цього разу – тихо і жалісно, і завалився на бік, важко дихаючи. З очниці швидко проростало невеличке червонувате деревце. Я провалилася кудись туди, де навіть снів не існує.
Коли я прийшла до тями він все ще дихав і намагався перекинутись. Це було жахливо. Шерсть не всотувалась в його шкіру, як раніше, натомість вона скочувалась клубками і опадала на землю. Все відбувалось повільніше, кістки напиналися дугами, поки зрештою не розламувалися, з чавканням прорваної плоті. Голова майже не змінилася – дерево міцно тримало її своїм корінням. Потім він стих – закривавлена, переламана людина з головою вовка. Я підвелася, підійшла до нього і почала збирати шерсть. Анна плюнула в бік спотвореної морди і копнула ногою в пах. Тіло не ворушилось. Зібравши шерсть, та перев’язавши руку, ми рушили далі.
До хижі ми не дійшли зо два десятки кроків. Крововтрата і голодування протягом двох діб забрали останні сили. Я прийшла до тями, відчувши тепло на обличчі. Тепло йшло від печі, що весело палахкотіла запашними дровами. Біля неї порався згорблений старигань, вдягнений в брудне подерте лахміття. Він повернувся до мене обличчям. – Я бачу вас, сестри, - прошамкав він старечим, деренчливим голосом. - Дві голови одного тіла, дві душі з одним серцем. Я бачу вас!
Його довга борода ворушилася й роїлася від безлічі комах. Гачкуватий, перебитий ніс увесь час ніби принюхувався. Посеред густої павутини зморшок, зблискували, на диво гострим поглядом, зелені очі .
- Я бачу вас – продовжував він бурмотіти, повернувшись до печі. Мене знову зморив сон. Віддаючись його обіймам, в останньому спалахові свідомості, я зрозуміла, що комашилось в бороді старого. То були павуки.
«Він дозволив нам лишитись, в обмін на допомогу у хатніх справах. І пообіцяв зцілити.
Та хіба можна зцілити те що не зламане, запитала Ів? Хіба можна зцілити те, що стерте на порох, запитала я?
Хижа була збудована з вітролому, обмазаного глиною, змішаною з травою. Насіння трави проросло крізь сплетіння гілок назовні: разом з мохвелетом, що оповив деревину, вони надавали хижі вигляд зеленого пагорба. Всередині стіни були гладенькі, ніби обпалені, тут і там виднілись тріщини, якими снували павуки – ті самі, що привиділись нам в бороді Ігвора. Третину хижі займала глиняна піч, в її відкритій пащі постійно жеврів жар, який за необхідності легко було роздмухати у вогнище. Біля печі, впритул до стіни стояв стіл, заставлений різноманітним начинням. Над ним, на вбитих в стіну кілочках висіли жмути різних трав та висохлі трупик пташок, змій, гризунів. Край стін, в два ряди, стояли вузькі лави, прикриті дрантям та потертими собачими шкурами. Посеред кімнати, на долівці, лежала велика коров’яча шкура, над якою, з округлої стелі звисав на трав’яних мотузках рогатий череп без нижньої щелепи.
Ми прожили з Ігвором кілька місяців і все частіше почали сперечатись поміж собою. Ів хотіла залишитись. Їй подобалось тут, подобалось слухати дурні оповідки стариганя, поратись господарством, навіть павуки, що снували усюди, її більше не лякали. Я ж хотіла рухатись далі. Я не довіряла чоловікам, навіть старим і немічним.
Ів випряла з вовчої шерсті клубок ниток і зв’язала мішечок. На мої запитання, навіщо він їй, вона не відповідала. Бісова мала дурепа!
Старий, час од часу, любив сипонути в палаючу піч сушених трав, надихатись того диму і годинами сидіти на коров’ячій шкурі, втупившись в стелю й бурмочучи собі під носа нісенітниці. На нас те куриво чомусь не діяло, лише спати хотілося. Та ось, він попросив нас підійти до печі з ним. Щедро сипнувши відібраними перед тим травозбором, Ігвор схилився над димом, що повалив в кімнату й глибоко вдихнув. Потім махнув рукою, запрошуючи нас зробити те саме. Жодної дії, лише розкашлялись, а старий всівся шкуру, відкинув голову і знову завів своє бурмотіння. «Так, вже час, сестри, час рождатись» - бурмотів він. «Стара зміюка збрехала, бо ж всі помруть, а не лише двоє. Чи потрібне воно тобі, Ігворе? Це твоя доля? Так, так, твоя доля - порох на її ногах, Ігворе, старий дурню. Так, вже час».
Ів перемогла. Ми залишились. Якось Ігвор приготував смердючого чаю і наказав нам випити його. Я відмовилась. Балачки про смерть не надихали до довіри. Ів сказала - ми вип’ємо. Я шпетила її на всі застави, відмовляючись від чергової дурні. Ми випили. Старий теж хильнув якогось трунку, іншого - з зеленавої припилюженої пляшечки. Ми ледь встигли допити ту гидоту, як вона вже почала діяти – заніміли кінцівки, перестав слухатись язик, рухи відчувались, ніби намагаєшся танцювати у воді, але розум залишився ясним. Зрештою, ми повністю знерухоміли. Ігвор роздягнув нас. Я пручалась і кричала, однак жоден м’яз не ворухнувся, жоден звук не народився в горлі. Старий поклав нас на дві лави, що їх він склав до купи посеред хижі, прямо під черепом. Він приніс казан з завареною дертю і почав обмазувати нас, примовляючи незрозумілу скоромовку. Обмазавши нас з ніг до голови, він відчинив двері, всівся на ослоні і заспівав тією ж чужою мовою. Чай проявив ще одну здатність – ми почали бачити наше минуле. Минуле, яке ми бачити не хотіли.»
Мені шість. Татко взяв мене на коліна й гойдаючи розповідає якусь історію. Мама порається біля столу. Зве їсти. Я зіскакую з таткових колін, біжу по під стіну, по колу. Мама відходить від столу спиною вперед і штовхає мене в бік печі, я не встигаю виставити руки і з розгону б’юся головою об старе жорнове колесо, що на нього мама ставить казани. Плач і кров. Багато крові. Мама підбігає першою, підіймає мене на ноги, але татко грубо відштовхує її, аж вона летить через всю кімнату, врізаючись в стіну. Він бере мене на руки і шепочучи щось заспокійливе несе геть, на вулицю. В хаті відунки пахне гостро, але приємно. Біль потроху минає, кров також не йде. Тієї ночі я прокинулась від маминих криків.
Дві зими по тому. Татко обіймає мене. Поверх свити на ньому шкіряний жилет з нашитими металевими бляшками. За спиною видніється руків’я меча. Його подих віддає чимось неприємним, незвичним. Вчора татко був зі своїми друзями, «гуляв на останок». Мама плаче. Він обіймає її також, рвучко цілує в губи і йде геть. Наступного разу ми побачимо його майже через рік.
Минає ще дві зими. Татко збирається в третій похід. Награбоване будить в чоловіках жадібність. Він обважнів, лице загострилося, очі хижо дивляться з під кошлатих брів. Він став багато пити і часто «гуляти з друзями». Мама все частіше зривається на мене. Синець під оком, чи розбита губа стають звичними супутниками все ще – дитинства.
Він повернувся за три місяці. Побитий, зранений, брудний, мов старий пес. І геть п’яний. За першими проявами радощів прийшов гнів. Він побив маму. Напівпритомну витягнув за волосся на двір і запер в повітці. Я намагалась захистити її і отримала стусана від якого знепритомніла.
До тями я прийшла під ним. Він робив це грубо і жорстоко, хапав за горло, ричав. Я закричала. Він закрив мені рота брудною, закривавленою долонею. Так мій батько став моїм першим чоловіком. Сила пробуджує в чоловіках хіть. Того ж вечора з’явилась Анна. Голос в моїй голові, котрий заспокоював і солодко шепотів про помсту. Вранці ми нічого не розповіли матері, знали-бо, що вона у всьому звинуватить нас. Він робив це знову і знову, коли її не було вдома. Тверезий і п’яний, іноді ніжно, але частіше грубо і боляче, різними способами і у різні місця. Анна боролася з ним – кусала, дряпалась, кричала, била. Він бив у відповідь, часто, аж поки ми непритомніли. Матері говорив, що в мене вселився злий дух, який кидається на нього. Вона й сама все частіше помічала Анну в нашій злості та непокорі. Нас повели до відунки. Стара карга сказала, що в нашому тілі живе дві душі, що нова душа потрапила до тіла, коли я розбила голову і тепер вона віднайшла себе і проявилася. Так ми стали Ів і Анною для всіх.
Анна чинила спротив все затятіше, а він все сильніше нас бив. Кілька разів ламав ребра, вивихнув руку. Я зрозуміла, що далі так не можна і вирішила діяти. Коли Анна спала, а матері не було дома, я приходила до нього сама. Він став приходити все рідше: між моєю покорою і спротивом Анни, він вибирав покору. Хоча іноді йому праглося й спротиву.
Ми лежали знерухомлені на жорстких лавах, не в змозі поворухнутись, не в змозі стерти сльози, не в змозі стерти на порох старого виблядка, що прочинив двері до цих споминів, не в змозі помститися тому, хто зламав нас. За порогом хижі чулося багатоголосе сичання. Ігвор продовжував співати, вирячившись в стелю. Ми відчули як горобці, синички та інші лісові пташки порхають кімнатою, сідають на наше тіло і скльовують з нього дерть. Ми відчули біль нашого загубленого дитинства. Ми відчули, як змії повзуть нашим тілом, пожираючи птахів. Стіни хижі відблискували червоною загравою вогню, що весело танцював в печі. Ми відчули жаль за тією, ким нам не стати. Вітер від крил сколихнув волосся. Величезні круки сідали на наше тіло, гострими пазурами зриваючи залишки засохлої дерті і пожираючи змій. Ми відчули гнів, що почав збиратися в нашому горлі, гнів через усе, що сталося з нами, гнів до тих, хто з нами усе це зробив. Круки полетіли геть, відігнані Ігвором. Він стояв над нами, скинувши смердюче лахміття, повністю голий. Однією рукою він тримав свого напруженого відростка, смикаючи вгору-вниз все швидше і швидше, прискорюючи також свій спів, у ритм з яким він рухав рукою. Ми відчули тепло його сімені на наших грудях і животі. Ми відчули як гнів виривається з нас, виповзає змією з нашого горла, сповзає липким від сімені животом і стрибає, цілячись старому в пах. Ми відчули смак його немитої плоті, впускаючи в неї отруту. Я відчула себе єдиною. Старий був правий, а змія помилялась – померти мають усі.
Я взяла з хижі важкого ножа, що ним Ігвор шаткував трави для своїх настоянок, мішечок з вовчої шерсті, кам’яний шкребок, гарбузяного баклага з водою, клубок тонкої шкіряної мотузки і зілля розлите в десяток зеленавих пляшечок, те саме, яке змогло розбудити чоловічу міць у дохлому піструнцю старого. Я взяла залізні щипці – певно ними колись Ігвор рвав зуби. Вони геть заржавіли й ледь рухались. Я потримала їх над вогнем і змастила лоєм. Я взяла трохи їжі: хліба з дерті, закопченого зайця, кілька яєць. Розпухлого Ігвора залишила лежати на лавах – очі закотились під лоба, піструн скам’яніло погрожував стелі. Спочивай з миром, старий покидьку.
Дорога назад зайняла менше часу. Я знала шлях, я мала мету, я більше не боялась.
Від вовка лишилась сама лиш засохла обслона, з якої, квітнучи буйним цвітом, виростало червонувате дерево, вже зо два моїх зрости увись. Я пильно обдивилась себе, чи не маю свіжих ран. За місяцем теж не кровило, тож я підійшла до розтрощеної вовчої голови і повидирала щипцями усі зуби. Я примірилась до довгої, прямої гілки, що прямовисно стирчало вгору, немов посмертна Ігворова плоть, набралась духу і щосили вдарила ножем. Дерево засичало, віття потяглось до мене, сліпо штрикаючи повітря, та я вже відбігла, захопивши з собою відтяту гілку. Наступні кілька вечорів мала роботу: вплітала вовчі ікла в намисто та ладнала з гіляки списа. Коли дісталась печі, спис був готовий. Я розвела вогонь, але не стала готувати на ньому їжу. Я й так знала, що на мене чекає. Я встромила в жар гострим кінцем списа. Дерево не горіло, лиш міняло свою червонясту барву на більш темну, кольору запеченої крові, та всихалось, ставало твердим, міцним, немов криця. Я заснула біля вогню і бачила Смерть – вона перекинулась русявою дівчиною з товстою короткою косою і списом, кольору запеклої крові. Вранці я відколупала від вогнепечі невеличкого камінця і рушила далі.
Криниця була так само завита плющем й нагадувала старий великий пень. Я допила воду з баклаги й наповнила її з криниці. Потім занурила в криницю списа з обох кінців, щоб він повністю намок, поклала на траву, мовила слова і плюнула, спис зашипів, вода завищала, вкрившись полум’ям, трава навколо почорніла. Вогонь згас, спис набув ще темнішої барви, крізь яку проступали іржаві прожилки, він обважнів та став на дотик холодний, мов би дійсно був кований з заліза. Моє сиве пасмо стало в половину ширшим. Я доплела намисто й зробила з ним те саме, що й зі списом. Воно стяглося в загрубілий зістарений браслет, пожовклі, вкриті тріщинами вовчі ікла стирчали всередину. Я рушила далі.
На заман-дереві так само висіли звабливі, сповнені золота, плоди. Я зібрала їх в вовчий мішечок, який здавався безрозмірним, не змінюючись ззовні. До селища залишився день шляху.
Перед тим як зайти в село, я замастила волосся брудом, зібрала його у вузол, лишивши, вільно спадати сиве пасмо. Я замастила вуглиною шкіру навколо очей , зуби і язик. Я зайшла до старої відунки, хата якої була найближче до Чарлісу. Карга сиділа на ганку, посмоктуючи люльку, наповнену висушеним мохвелетом. Закочені очі споглядали вигадане майбутнє, що його вона готова була вишамкувати першому ліпшому, аби лиш платили монетою чи пійлом. Вона так і не завиділа мене, загублена в мареві видінь, доки не стало пізно. Я відвела руку і вдарила списом прямо в відвислу грудь. Її серце було першим, чиєї крові скуштував мій спис. Стара відьма захрипіла, цівка скривавленої слини потекла глибокими зморшками підборіддя. Спис пульсував, наливаючись кров’ю. його тихий вдоволений спів дарував мені спокій. Я затягла всохле тіло в хату й почала готуватись до зустрічі з батьками. Дістала з яблучок зернятка, пробила кожне з них голкою по кілька разів, склала в миску й залила водою з криниці. Розтовкла м’якоть і додала в миску. Потім вилила настоянку з пляшечок в баклаг, додала плодову твань з миски, збовтала й знову наповнила пляшечки. Я поклала в мішечок браслет з вовчих зубів і промовила слова, що їх змія просичала з мого горла. Я поклала в мішечок яблуневі зернятка і мовила інші слова. Я поклала в мішечок пляшечки і мовила інші слова. Я замотала вістря списа лахміттям, перетворивши його на палицю. Я була готова.
Батько був радий бачити мене. Його лялька повернулась додому – відмити, відгодувати і можна гратися знову. Він звелів матері, що почала було лемент, заткати пельку й готувати наїдки. Я сказала їм, що жила у відьмака, сказала, що відьмак зцілив нас і тепер я знову одна - їхня Іванна, Іванка, їхня донечка. Я просила пробачити мою втечу. Я плакала. Я сказала, що принесла дари. Я сказала, що вчилась у відьмака і принесла дари всім односельцям. Я клялася, що до смерті більше не полишу їх. І тут я не збрехала. Я сказала батькові, що привезла золотого браслета й рідкісного насіння дивпадуба - воно п’янить як вино і зміцнює чоловічу силу. Я посміхнулась йому. Я дістала з вовчого мішечка браслет, що здавався золотим і насіння, що видавалось іншим й віддала йому. Шерсть перевертня будь-що перетворить в щось інше, варто лиш знайти правильні слова. Я сказала матері, що привезла живої води, яка поверне їй вроду і плодів силовиці, що позбавляє втоми. Я дістала з вовчого мішечка пляшечку з живою водою і плоди силовиці, якими їх уявляла і дала їй. Обоє раділи.
Речі, що замовлялись в вовчому мішечку, певний час тримають нову форму, коли дістаєш їх звідти. Але, як той перевертень, скоро вони набувають справжньої суті. Насіння дивпадуба стало зернятком яблука, воно знерухомило батька – мішком він осів на долівку. Крізь золото браслету прорізались вовчі ікла і вп’ялись у плоть. Батько кричав, та жоден звук не виходив з його горла. перегризена в зап’ястку лівиця гупнулась на підлогу. Мати, знерухомлена, захлинаючись беззвучним криком випльовувала з древнього рота зогнилі зуби, волосся павутиною сипалось з голови, шкіра всихала до кісток, перетворюючись на порох. Я підняла з підлоги браслет і стягнула з батька штани. Останній дарунок від люблячої доні, татусю. Його крик таки прорізався крізь забуття, дароване зерням, але був він кволий і виский, немов видавав його напів задушений півень, а не диявол в людській подобі. Жалюгідне видовище. Як і відтятий вовчими зубами прутень, що його я запхала до квилячого рота. Я дотрималась клятви – я лишилась з ними до смерті.
Я зайшла до сусідів і розповіла їм про дари, привезені від Чарлісового відьмака.
По обіді, до нас потяглася непевна вервечка. Я зустрічала їх на ґанку, чорнозубою посмішкою та ґешефтом. Жінкам - жива вода, яку діставала з мішечка, заповідаючи випити зілля одразу за порогом їхніх хат. Чоловікам діставала з мішечка зерна дивпадуба, що мало обдарувати їх прутні новою силою. Їм теж наголошувала, аби ковтали зілля одразу за порогом їхніх халуп. Дітей відганяла лайкою.
До вечора все село пройшло повз мій ґанок – здорові й каліки, чоловіки й жінки, юнаки й дівчата. Прийшов час годувати Ігвора – так я прозвала свого списа. Я не проминула жодної хати. Жінки зогнилими купами валялись на підлозі, чоловіки майже всі нерухомо сиділи, підпираючи стіни. Вибалушені очі дивились на мене, звинувачуючи в прийдешній нарузі. Що ж – винна. І віддам сповна. Вістря легко входило в груди, починало пульсувати, іржастими венами струменіла кров. Хата за хатою, двір за двором, серце за серцем.
По тому, я розпалила посеред селища ватру, підгодовуючи її деревом з навколишніх хат, спіймала порося на чиємусь обійсті, заколола його обважнілим списом, котрий гидливо відмовився пити свинячу кров і стала розбирати та чистити тушу.
Коли почали сходитись перші діти, я підвісила над вогнищем великого казана,, якого дістала з батьківської клуні, склала туди нашматоване м’ясо, залила водою і поклала камінчик з вогнепечі. Хтось з дітлахів кинув камінь – спис, вильнувши рукою, відбив його вбік. Діти відступили за межу танцюючого світла. Сміливіші спробували напасти, але змія, що виповзла з мого горла, підійняла голову, зашипіла й відігнала їх. Зрештою, всі вони зібрались на межі світла від вогнища. Я розповіла їм, чому вбила дорослих. Розповіла, що зробили зі мною батьки. Сказала, що їхні батьки про все знали і мовчали. А деякі долучались до знущань. Розповіла, про вибір, який дарую їм. Вони почали підходити по одному. Кожен отримував черпак юшки і шмат м’яса. Скоро коло світла заповнилось дітьми: їхні тіла корчились на землі змії виповзали з юних горлянок і шипіли їм їхнє майбутнє. Вранці кожен з них пішов за своєю долею, а я, після того як жевріючою жердиною підпалила всі до однієї хати, подалася путівцем до наступного села. Люди однакові скрізь, а отже Ігвор ніколи не буде голодним.
