Артем Поспєлов народився 26 листопада 1993 р. у селі Тарасівка Київської області. У 2004 р. переїхав до Києва, де закінчив Політехнічний ліцей. У 2011 р. вступив до Києво-Могилянської академії. У 2013 р. три місяці прожив у США. Навчався на факультеті інформатики за напрямом програмне забезпечення систем. Розробляє мобільні ігри в компанії Bit Media Games. Захоплення: книги, письменництво, подорожі.
Раніше публікувався у збірці поезії спудеїв НаУКМА "Час Плинний", альманаху "Скіфія", журналі "Березіль", "Дзвін" та на сайті Gazeta.ua. Фіналіст конкурсу "Новела по-українськи". Загалом націлений на прозу. Зараз пише чи то повість, чи то зовсім невеликий роман. З поезією стосунки дещо складніші — за минулий рік довів до кінця аж один вірш.

Щодо оповідання, то вже важко точно сказати. Писав його, певно, три роки тому. Все почалося зі вступної сцени: немолодий чоловік з підборіддям на дулі рушниці. Ідею з відключенням на ту мить я вже використовував у попередньому оповіданні. Те, про яке йде мова, — друге з циклу, так би мовити. Далі цикл не пішов. Сама ідея, як тоді часто бувало, зародилася в університеті. Пам’ятаю, сидів на парі, і лектор сказав щось на кшталт: — Уявіть, що абсолютно всі комп’ютери на планеті одночасно відключили від мережі. Натомість, я уявив, як відключили людей. Потім подумав: а якщо не всіх, а лише деяких, випадкових? Відключили, але життя не позбавили. Тоді їх потрібно було б десь зберігати, доглядати і так далі. Ну і куди ж тут без надії, яка, на мою думку, є нічим іншим, окрім клітки. Але буду чесним — буває дуже солодко в ній жити.