Юля Васильєва - це авторка, що вмудрилася проповзти вже в нашу третю збірку підряд.
Про жінок в горорі ходять чутки (і часто не безпідставні), що вони не вміють в цей жанр. Лайтові, кажуть, надто м'які. Окрім містичних любовних притч не здатні видати міцну жахливу історію.
Юлія своїм прикладом вкотре показує, що жіночий горор вміє лякати. Її оповідання влучні, підступні, застають зненацька.
Відгуки на перші дві «Крамнички» двають зрозуміти, що твори Васильєвої - серед бойовиків, тобто в авангарді збірок. І хай вона ще не зовсім українська Поппі Брайт чи, хоча б, Мері Шеллі, ми очікуємо від цієї оповідачки крутих речей, а може, й роман жахів.
Про себе, власний творчий шлях, а також про оповідання, яке смикатиме ваші нерви в наступній збірці, ми попросили Юлію розказати особисто. Далі пряма мова.

Дядя Юля, або ж Юлія Васильєва, народилася в Києві напередодні Першої світової війни. (Жартую! Напередодні Другої.) А якщо серйозно, то 1985 року. З дитинства мене приваблювало все, що має стосунок до жахів та смерті. Я обожнювала книжки «Хроники Харона. Энциклопедия смерти» і «Жизнь после смерти». Пробувала викликати Пікову Даму, дух свого дідуся та чомусь Волта Діснея, але вони зі мною спілкуватися відмовились. Неодноразово отримувала на горіхи за те, що лякала інших дітлахів оповідками про мерців та привидів. Любов до тематики жахіть і психічних розладів привела мене на відділення політології факультету філософії КНУ імені Тараса Шевченка. Отримавши червоний диплом, прокляла політологію до сьомого коліна й пішла працювати на телебачення. Відтоді змінила кілька робіт і професій – інтерв’ювала знаменитостей, розробляла комп’ютерні ігри, вигадувала рекламу, - але зрештою зупинилася на сценаристиці. Відтоді сумлінно дратую людей телесеріалами, містичними проектами і таким іншим.
(примітка редакції: так, ви не помилился, оці всі містичні історії про Лярву Похоті - це діло рук Васильєвої!)
Майже ніколи не виходжу з дому, рідко контактую з людьми, і написання сценаріїв допомагає мені продовжувати в тому ж дусі. У вільний час читаю, займаюся танцями, плету мініатюрні іграшки-аміґурумі. Понад рік із превеликим задоволенням відвідувала авторський курс Володимира Арєнєва. Саме Володимирові я завдячую творчим прогресом і дуже сподіваюся на продовження навчання. Користуючись нагодою, переказую йому вітання.

Писала вірші, есе та сценарії ще змалечку. Кілька разів перемагала в літературних конкурсах, публікувалася у періодиці. Потім з особистих причин перестала показувати свої твори будь-кому.
Писати оповідання в жанрі горор та надсилати їх на конкурси почала в 2015 році, вже дорослою дядею. Тоді я не вірила, що моя писанина чогось варта, але сестра вмовила спробувати. Відтоді публікувалася у низці збірок: «Повна темрява», «Після опівночі», «Підвал», «Український постапокаліпсис», в обох томах «Крамнички жахіть» тощо. Досі не беру втямки, як так сталося.

Ідея оповідання «Булавка» виникла, коли я в черговий раз читала статті із психіатрії посеред ночі й натрапила на дерматіломанію – психічний розлад, за якого людина нав’язливо колупає та здирає власну шкіру. Перший варіант історії ґрунтувався на цьому, але зрештою я змінила в ній усе. Майже… Оповідання «Булавка» містить купу алегорій та метафор. Адже, справді, як мало ми знаємо про оточуючих. Не лише про тих, що питають: «Пакет потрібен?» чи просять передати за проїзд, а й про знайомих, друзів, сусідів. Можливо, мила бабця, яка продає квіточки біля метро, вночі ходить на цвинтар їсти небіжчиків. Можливо, твій шестирічний племінник – то позаземна форма життя, а найкраща подруга – кіборг. Проте з усіма ними можна жити в мирі й злагоді, якщо не намагатися «зазирнути їм під шкіру». Моя історія саме про це.

Малюнок на головній - Борис Грох