Життя наслідує книги Стівена Кінґа, і це його лякає

У шістдесят першому романі письменника «Інститут» дітей із надприродними здібностями забирають у батьків і ув'язнюють. Звучить знайомо?

Стівен Кінґ не був би досі в ділі, якби йому довелося продавати один тільки страх.
У кожній страшній історії: про клоуна-вбивцю, що змінює форму, про одержимого вбивством батька в готелі з привидами або супер-грип, який спустошує планету, цей надзвичайно плідний письменник наповнював свої сторінки не менш потужними джерелами сили самовідданості і навіть надії. Можливо, тому так багато читачів, багато з яких відкрили для себе його книги, коли самі були дітьми, залишалися відданими всі сорок п'ять років розповідання історій.

Автору виповнилося сімдесят два роки, і він опублікував свій роман «Інститут» про дітей, котрі демонструють надприродні здібності, і яких силою забрали із сімей для вивчення темною організацією, що жорстоко викидає їх, коли їхня корисність вичерпана. Ті, хто думає про Кінґа насамперед як про автора жахів, можуть бути здивовані тим, як багато тепла в книзі, опис якої звучить так холоднокровно.

Концепції книги було вже понад два десятиліття, коли Кінґ зобразив схожих персонажів з екстрасенсорними здібностями як одинаків у книгах «Керрі», «Сяйво», «Та, що спопеляє поглядом» і «Мертва зона», написав про цілу школу, заповнену такими дітьми. Коли він почав роботу над книгою в березні 2017-го, він думав про неї не як про книгу жахів, а як про історію про опір, в якій трійця: дванадцятирічний геній телекінезу Люк, Каліша – підліток, який читає думки, і десятирічний силач Евері затівають повстання у своєму місці ув'язнення.

Я хотів написати про те, як слабкі люди можуть бути сильними, – каже Кінґ по телефону зі свого будинку в Банґорі, штат Мен. – Ми всі перебуваємо на наших власних островах, і водночас іноді ми можемо закричати один одному і зібратися разом, і виникне відчуття спільності і емпатії. Мені подобається це. Я люблю це в історіях.

У проповідях це ніколи не працює, – додає він. – Коли ви просто говорите «друзі роблять речі кращими», це звучить солодко, але коли ви розповідаєте історію, люди розуміють. Всі хочуть мати друга, тому що життя – це, як правило, самотній бізнес.

Кінґ визнає, що «Інститут» розділяє цю тему з його легендарним твором 1986 року «Воно», який викликав відродження екранізацій його книг після успіху фільму в 2017 році. Сиквел «Воно 2», який розповідає про дорослих персонажів цього роману, вийшов у кінотеатрах 6 вересня. Сюжети «Воно» й «Інституту» абсолютно різні, але в основу кожної історії автор закладає те, що для нього стає все більш важливим: не створювати страх, а боротися з ним.

Одне з питань, яке ставиш перед собою, коли в ділі, стільки, скільки я, і коли думаєш, що досліджував уже всі куточки кімнати: що дійсно турбує мене? Які речі мене хвилюють? – каже Кінґ. – Що ж, мене хвилює дружба. Мене турбує уряд, який занадто великий і який буде намагатися робити речі, в котрих мета виправдовує засоби. Я хвилююся про беззахисних людей, які намагаються знайти спосіб захистити себе. Все це є в «Інституті».

Він усе ще може писати жахливі і несамовиті сцени, але друзі Кінґа говорять, що помітили зміни в його історіях.

«Загалом, багато недавніх робіт Стіва стали більш оптимістичними», – говорить Бев Вінсент, автор «Ілюстрованого компаньйона Стівена Кінґа» і співредактор збірки оповідань «Літати або боятися».

Він наводить як приклад такі книги Кінґа, як торішню повість «Піднесення» - романтичний твір про людину, яка буквально втрачає вагу й починає нестися геть, і «Пульт Ґвенді», написану Кінґом спільно з видавцем «Cemetery Dance» Ричардом Чизмаром, книгу про хитромудру штуковину, яка приносить удачу, завдаючи нещастя в іншому місці.

У них гепі-енд. У цих книгах оптимістичний погляд на людство, як на окремих людей, так і на групи, навіть незважаючи на деякі винятки, - говорить Вінсент. – Він пом'якшується у своїх поглядах на світ. Але, може, це було і в більш ранніх книгах? В кінцевому підсумку, за всім цим стоїть позитивна думка про людство як вид.

Зараз Кінґ все менше любить свої похмурі історії (такі як «Кладовище домашніх тварин»). Коли режисери римейка, що вийшов навесні, продумували заключний сценарій для фільму, він запропонував ідею пощадити юного персонажа, якого він убив в оригінальному романі. (Вони на це не пішли).
Зазвичай тримаючи дистанцію в адаптаціях своїх книг, він робить виняток для «Історії Лізі» (2006) – потойбічної історії кохання про жінку, яка шукає відповіді після смерті свого чоловіка – і пише кожен епізод для телесеріалу на платформі Apple TV, виробництвом якого займається Джей Джей Абрамс, а головну роль зіграє Джуліанна Мур. Для майбутньої адаптації своєї саги про кінець світу «Протистояння», яка вийде на стримінговому сервісі CBS All Access, Кінґ написав новий фінал, який звучить як «і жили вони довго й щасливо» для двох, що залишилися живими в Армагедоні.

Я думав над цим роками, – задумливо говорить він. – Я завжди хотів дізнатися, що трапилося зі Стю і Френні, коли вони повернулися».
Чизмар бачить у дітях «Інституту» багато від свого друга і співавтора. «Я думаю, що Стів велика дитина, – каже він. – У книзі є дорослі з владою і діти, які уособлюють добро й невинність і об'єднуються, щоб повернути цю владу. Тепер він дідусь, і присвятив книгу своїм трьом онукам, і я думаю, що він трохи цинічний у ставленні до старих хлопців, але сподівається на молодь.

Деякий час Кінґ розглядав можливість перетворення лиходіїв «Інституту» в ту ж групу, яка полювала за Чарлі Маꥳ, дівчинкою з пірокінетичними здібностями з книги «Та, що спопеляє поглядом» 1980-х років.

Спочатку я подумав: «Добре, добре, я напишу про цю Контору. Контора замикає цих дітей», – каже він. – Але потім я подумав: «Ні, я дійсно не хочу, щоб це була урядова організація».

Замість цього він вирішив, що антагоністи повинні бути фанатиками з приватного сектора.
Потім, минулого літа, коли Кінґ наблизився до завершення книги, все стало дивнішим. Короткий опис «Інституту» став інакшим у порівнянні з тим, що відбувалося в реальному житті: діти, які шукають притулку на кордоні, були забрані від батьків відповідно до політики адміністрації з розділення сімей.

Все, що я можу сказати: я написав це в епоху Трампа. Я все сильніше відчуваю, що люди, які слабкі, а також позбавлені громадянських прав, і люди, які не входять у рамки стандартних, білих американців, піддаються маргіналізації, – каже Кінґ. – І в якийсь момент, коли я працював над книгою, Трамп фактично почав замикати дітей.

З моменту вступу в силу цієї політики щонайменше сім дітей загинули під час утримання під вартою. «Це було моторошно для мене, тому що це було дійсно схоже на те, про що я писав, – каже Кінґ. – Але я не хочу, щоб ви говорили, що я думав про це, коли писав книгу, тому що я не та людина, яка хоче написати алегорію на зразок «Колгоспу тварин» або «1984».

Будь-який із 5,4 мільйона фоловерів Кінґа у «Твіттері» може засвідчити той факт, що він вважає за краще залишати свій демагогічний рупор для соціальних мереж. Романи – це місце для вивчення людської природи, а не поточних подій.

Але, якщо ви говорите правду про те, як поводяться люди, іноді ви виявляєте, що життя дійсно наслідує мистецтво, – каже він. – Я думаю, що в цьому випадку це дійсно так.

Кінґ не претендує на володіння екстрасенсорними здібностями або бачення майбутнього, але він, схоже, володіє однією екстрасенсорною силою, якої не вистачає багатьом – емпатією.