Викрійка нового обличчя : Саша Рейнбоу і її «Чужі тіла»

Щороку жанр боді-горору поповнюється новими роботами, і цього разу свій внесок робить Саша Рейнбоу. У дебютному фільмі «Чужі тіла» (Grafted) вона не лише демонструє жорстку й відверту мову жанру, а й доповнює окрему традицію — боді-горори, створені жінками, це шокуюче поєднання фізичної відрази й глибоких соціальних тем.

Фільм став режисерським дебютом постановниці Саші Рейнбоу. Сценарій писали у співавторстві з Лі Мюррей, Міа Марамара та Хвейлін Оу. Її перший повнометражний фільм пропонує зворушливу й водночас моторошну історію про красу, кров і пошук власної приналежності. Поєднуючи новаторський документальний підхід із мовою горору, Рейнбоу сміливо дивиться на реальність сучасного світу й перетворює її на кінематографічний виклик.

Фільм починається з історії Вей (Джойена Сан) — скромної студентки з Китаю, яка вирушає на навчання до Нової Зеландії. Вона вирізняється блискучим інтелектом, успадкованим від батька-вченого, що трагічно загинув під час експериментів із пересадки підшкірних тканин. Вей, однак, відчуває глибоку невпевненість у собі через родиму пляму на обличчі, яка стала для неї символом відчуженості. Усвідомлюючи, що й батько мав таку ж особливість, дівчина вирішує продовжити його дослідження. Для неї це не лише науковий виклик, а й особистий шлях: бажання довести геніальність, подолати власні комплекси та нарешті віднайти гармонію між красою, розумом і приналежністю до світу, де вона почувається чужою.

Переїзд до будинку кузини Анджели (Джесс Хонг) стає для Вей серйозним випробуванням. У чужому середовищі вона почувається ізольованою навіть у власній кімнаті: традиційна їжа, хобі, декор і навіть невеликий вівтар на честь загиблого батька викликають нерозуміння та відверту огиду з боку тітки та її доньки. Тож університет здається їй єдиним шансом знайти своє місце. Однак перший крок до авдиторії швидко розвіює ці надії: Вей одразу усвідомлює, що вона — єдина, хто не відповідає «стандартам» нової спільноти. Її увагу приковує так зване «священне тріо» групи — Анджела, Ів та Жасмін. Впевнені в собі дівчата з бездоганною шкірою, вбранням із наймодніших бутіків і хлопцями, що вважаються кращими на курсі, — справжнє Барбі-тріо, яке уособлює світ, до якого Вей прагне, але не може належати.

Вей залишається на периферії студентського життя: вона непомітна, непопулярна, і більшість однокурсників обходять її увагою. Єдиний, хто бачить у ній потенціал, — професор Пол (Джаред Тернер), який обирає дівчину своєю асистенткою в лабораторії заради майбутнього наукового відкриття. Саме це рішення стає переломним: прагнення довести власну цінність і водночас вирватися з тіні ізоляції підштовхує героїню до ризикованого експерименту. Вей вирішує особисто випробувати винахід, що обіцяє радикальне оновлення організму, і зробити зі свого життя сенсацію.

У гонитві за популярністю вона переступає межу здорового глузду. Навички, успадковані від батька, перетворюються на інструмент жаху: Вей починає вирізати обличчя у своїх найближчих — кузини Анджели та її подруг із «Барбі-тріо», — щоб буквально приміряти їхні ролі. Сцени стрічки виконані у найкращих канонах слешера , проте з домішком соціальної моралі . Передбачуваність фіналу не применшує напруги: фільм веде глядача у моторошну подорож, де шлях від самотньої студентки до справжньої маніячки виглядає логічним і водночас неминучим.

Історія Вей зчитується як метафора одвічного прагнення бути прийнятою. У її спробі змінити власне тіло закладено щось дуже впізнаване: бажання наслідувати тих, ким ми захоплюємося, навіть ціною втрати власної ідентичності. У молодому віці ми часто експериментуємо зі стилем, образом чи навіть характером, намагаючись «приклеїти» до себе чужі риси. Проте у випадку Вей цей процес втілено буквально, в найжорстокішій формі — через пересадку шкіри. Фільм показує, як прагнення здаватися ідеальною може перетворитися на шлях самознищення.
Саме тут і народжується справжній жах «Чужих тіл»: він не лише у сценах крові чи тілесних мутацій, а у відображенні соціальної реальності, знайомої кожному. У гонитві за чужою красою та схваленням ми ризикуємо втратити себе — і зрозуміти цю істину, як правило, надто пізно.