Відтінки жаху на Берлінале-76

Берлінале – найбільш соціально і політично активний із фестивалів класу «А» – нерідко пропонує своїм глядачам можливість поглянути, як різноманітна «складна» проблематика опрацьовується в жанровому кіно. «Горорна» оптика лишається однією з найцікавіших. Минулого року ми робили огляд темних жанрів на Берлінале, цьогоріч повторимо досвід і поглянемо на різні грані та відтінки страху на фестивальних екранах. Отже:

Соціально забарвлений горор – неодмінна складова фестивалю. Цьогоріч безперечну першість тут має азійське, власне, далекосхідне кіно.

Японський «АніМарт» Юсуке Івасакі – сатирична горор-комедія на матеріалі сфери обслуговування, що перетворюється на конвеєр «клієнтоорієнтованості», з комодифікацією персоналу. Заголовний мінімаркет, де головний герой, він же син власника, працює менеджером, можна трактувати як невеликий суспільний зріз: тут працюють люди з різними темпераментами, з різними життєвими цілями, але їх всіх намагається підвести під один безжальний знелюднюючий стандарт керівництво – вже згаданий власник, який поступово божеволіє, намагаючись довести свій заклад до неможливо і, головне, непотрібного ідеалу. Багато гумору, багато смертей, соціальна підкладка – рецепт майже ідеальний.

Індонезійський фільм жахів «Більше не спи» (Monster Pabrik Rambut / Sleep No More) Едвіна (саме так, просто Едвіна) репрезентує безжальну нищівну владу капіталу на «класичному» матеріалі – фабричному. «Потогінна» система роботи на фабриці з виготовлення перук призводить до того, що робітники засинають на місці. Але коли засинають – в них немов вселяється дух, що доводить їх до самокаліцтва чи й самогубства. Дочки померлої таким чином робітниці, Путрі й Іда, влаштовуються на фабрику та дізнаються: виною всьому – монстр, дивним чином пов'язаний із власницею фабрики Мар'яті. Відображаючи систему відносин, користуючись старою доброю марксистською термінологією, експлуататора й експлуатованих, – автор особливу увагу приділяє одному симптоматичному моменту: власниця позиціонує фабрику не просто як робочий простір (і, звісно, тим більше не як простір виснажливої малооплачуваної роботи), а як «спільну справу». Таким чином висміюється ненова, але особливо популярна зараз тенденція до перетворення робочих стосунків на токсичні псевдородинні, де керівництво постає такою собі батьківською (чи материнською) фігурою, що «опікає» співробітників, – а ті, своєю чергою, пов'язані у таку собі громаду, яка має триматися докупи (і, головне, невпинно підвищувати показники продуктивності) різнорівневим тімбілдингом. Працівник віддає роботі не просто свій час: їй належить його тіло, здоров'я й у підсумку навіть життя. Оскільки ми говоримо про фільм жахів – не метафорично, а буквально.

Інший індонезійський жахастик з елементами бодігорору, горор-комедія «Дух у камері» (Ghost in the Cell) Йоко Анвара, звертається до іншого характерного простору – в'язниці. Група в'язнів («у групи тут об'єднуються всі, бо так простіше вижити», – пояснює один) бере під опіку інтелігентного й беззахисного новачка – незалежного журналіста, кинутого за ґрати за фальшивим звинуваченням. З його появою починають коїтися дивні речі: деякі в'язні раптово й жорстоко гинуть, а їхні рештки викладають у дивні вигадливі конструкції, схожі на мистецькі інсталяції. Втім, це не артгорор, а ще один соціальний горор, вже з еко- і політичною складовою: дух-убивця пов'язаний із Борнео, де відбувається незаконна вирубка лісів на тлі масштабної державної корупції. В'язниця показана таким собі зрізом суспільства, хоч і в кримінальному вимірі: тут представлені різні страти, де верхня – привілейовані корупціонери, що відбувають покарання в люксусових умовах і під охороною, а «низи», такі, як герої фільму, мусять виживати за всяку ціну. Тут є представники різних релігій, різних професій, різних світоглядів. Але, як і належиться спільноті, виживання – знову ж таки не метафоричне, а буквальне, – залежить від вміння домовлятися й об'єднуватися.

Автор не сильно приховує, що фільм є й сатирою на сучасну йому Індонезію, де панує корупція й безвідповідальне ставлення до людських і природних ресурсів (знайомі й зрозумілі проблеми, чи не так?). «Із сорока охоронців чотири виявилися чесними», – зауважує один із героїв. – «Десять відсотків чесних людей врятують Індонезію!» – відповідають йому, і, за всієї іронічності фрази, хочеться вірити, що так і буде. Попри значну кількість насильства і тюремний антураж, фільм веселий та мотивуючий: в ньому є віра і в людей, і в суспільні цінності, тож із глядацького залу виходиш у піднесеному настрої. Тож – ось вам ще один відтінок горору: оптимістична жахокомедія.

Наостанок – «Сахарин» Наталі Еріки Джеймс (Австралія), черговий горор на тему руйнівних наслідків гонитви за недосяжними стандартами краси (якраз на минулому Берлінале відбулася прем'єра «Потворної сестри» Емілі Блічфельдт, бодігорор-версії «Попелюшки»). Хана, студентка медфаку, марно намагається позбутися зайвої ваги. І от до рук дівчині потрапляє «чудодійна пігулка», здатна вирішити її фізичні й супутні психологічні проблеми, – новітній препарат, що «спалює» кілограми з фантастичною швидкістю. Зробивши хімічний аналіз (так, у цьому фільмі студенти-медики реально використовують свої знання на практиці), Хана дізнається її склад... попіл від людських решток. Вкравши шматочок від «Берти» (трупа, що його разом з одногрупниками препарує на уроках анатомії), Хана сама виготовляє для себе пігулки і худне буквально на очах. Навряд чи значним спойлером буде сказати, що помста скривдженого духа не забариться. У постійному голоді, що його тепер відчуває героїня, неважко зчитати метафору безпринципної жадоби – до їжі, до краси, до кохання, до чужого тіла etc – що буквально зжирає, поглинає зсередини. І навіть коли здається, що ти вже «наситився» і зупинився... насправді це далеко не так. Трохи бодігорору, трохи соціального горору, можливо, трохи кайдану (героїня має японське коріння, і східні вірування й ритуали трохи обіграні у фільмі – хоча куди менше і не так цікаво, як могли б) – як водиться для такої жанрової суміші, історія досить моралістична.

Родина в дзеркалі горору. Яке ж Берлінале без репрезентації жахів раннього материнства? (Хоча, слід зауважити, порівняно з минулорічним, на цьому Берлінале «родинного» горору значно менше.) Минулого року було «Мамине дитя» Йоганни Модер, цього – «Нічна дитина» (Ýon Lapsi / Nightborn) Ханни Бергхольм (Фінляндія, Литва, Франція, Велика Британія).

Молодята – британець Джон і фінка Саґа – оселяються в старому родинному будинку у фінських лісах. Якщо думаєте, що мова йтиме про фолькгорор – то так, ви не помилились. У лісі, поруч із дивним старезним деревом, відбувається зачаття – і от Саґа народжує дуже незвичне немовля. Як водиться, воно напрочуд швидко росте, дивно поводиться і ще дивніше харчується. Оперта на фінський фольклор з його образами лісу та містичними мешканцями, водночас небезпечними і близькими людині, оповідь віддзеркалює і відрефлексовує куди більш реальні, власне, фізіологічно-психологічні моменти шлюбу й материнства. Біль і кров пологів і після них, болі при грудному вигодовуванні, деформоване тіло, яке повільно й неохоче приходить до норми (а може і не прийти), нарешті взаємне «притирання» новонародженого й оточуючого його світу з центральним елементом – матір'ю – відображені у стрічці детально і досить справедливо (якщо взяти за дужки характерні для жанру перебільшення).

Ідея сама по собі досить прозора, і фільм дещо іронізує над нею, не в одній сцені і вустами не одного персонажа вербалізуючи для героїні та глядача нібито очевидні істини: кожна дитина особлива; відхилення від «норми» (в розумних межах) – це теж норма; народження дитини є важким випробуванням і важкою працею, особливо для матері. Втім, всі ці істини підважуються відвертою анормальністю дитини й інстинктивною (та, звісно, непомильною) реакцією жінки. Як їй повестися – намагатися протистояти природі дитини й ростити ту в рамках культурних норм (як це намагається робити батько) – чи прийняти її... і, можливо, перевідкрити цю природу в самій собі? Тут, до речі, варто згадати про батька. Оскільки фізіологічні (і пов'язані з ними психологічні) складнощі припадають на долю матері, та й роль її в житті немовляти традиційно більша, саме вона опиняється в центрі суспільної уваги. І в тіні лишається зі своїм непомітним маленьким щоденним героїзмом батько, який має забезпечувати фінансову, психологічну та емоційну підтримку жінки з немовлям. Складнощі батьківства також показані у фільмі, хоч і на другому плані. Стрічка проблематизує й інший аспект, власне, зворотний бік суспільної уваги до материнства. Те, що матір немовляти потребує підтримки, розуміння й підвищено толерантного ставлення до себе є беззаперечним. З іншого боку, тут важливо не переступити межу, за якою – або тягар надмірної уваги і нав'язливого бажання оточення «зрозуміти й допомогти», з іншого – зловживання самої матері, що сприймає підтримку інших як щось само собою зрозуміле і вбачає у своєму статусі індульгенцію на егоїзм та відсутність емпатії – подекуди й до самої дитини.

До «темного» кіно певною мірою можна віднести і «Підрізання трояндового куща» (Rosebush Pruning) Каріма Айнуза (Італія, Німеччина, Іспанія, Велика Британія). Фільм можна було б означити як «чорну комедію», якби в ньому було більше гумору. Назва апелює до прислів'я, яке вигадав фокальний персонаж історії Едвард: «люди – це троянди, родина – трояндовий кущ. А трояндові кущі треба підрізати». Сім'я Едварда: сліпий деспотичний батько, який змушує вже дорослих синів сексуально себе задовольняти, старший брат Джек – єдина більш-менш порядна людина в сім'ї (досить умовно, слід зазначити), інший брат Роберт – психопатичний збоченець, закоханий у Джека, сестра Анна – самозакохане стерво, і сам Ед – мовчазний, малопомітний на тлі інших і загалом собі на умі, словом, «темна конячка» в родині. Витає над усім тінь матері, яку нібито з'їли вовки... Що мається на увазі під «обрізанням» у цьому контексті, можете приблизно здогадатися. Насильство народжується в родині і розростається, як ракова клітина... чи безумство – мабуть, цей очевидний висновок не вартий ні мого, ні вашого часу, але на глибші думки, на жаль, фільм не наштовхує. Соціально-критичну спрямованість має сигналізувати те, що родина Еда – багаті американці, які живуть в Іспанії в своє задоволення на материні гроші (суспільні паразити, словом) і помішані на модних брендах, чим їхні духовно-естетичні запити в цілому обмежені. Загалом фільм справляє враження претензійного глянцю без особливого змісту, зате з претензією на критику «абсурдизму традиційної патріархальної родини» (цитата з фестивальної анотації до фільму).

Декадентський постмодерністський горор. Чи не найбільш ефектний фільм у програмі – «Кривава графиня» (Die Blutgräfin) Ульріке Оттінгер (Австрія, Люксембург, Німеччина).

Історія про могутню вампіресу Ельжбету Баторі у виконанні знаменитої Ізабель Юппер приносить на екрани віденський шик. Тут усе демонстративно, кричущо намагається вразити глядача: розкішні костюми (де першість тримає, звісно, вбрання графині), пафосні бали й виїзди, добірні локації, нарешті, космополітизм колишнього імперського центру. (Тут українського глядача не раз пересмикне, бо «російської екзотики» у фільмі більш ніж достатньо – від російських словечок в устах графині, що на підкреслення своєї вічної й інтернаціональної природи в розмові буквально жонглює різними мовами, до служок «під Распутіна» на вампірському балу; втішає лише, що «російськість» тут слугує маркером кровопивць.)

Щоб врівноважити всю цю важковагову розкіш, автори виплели відверто пародійний сюжет: графиня у парі з відданою покоївкою шукає, аби знищити, книгу із даром обертати вампіра на людину (навіщо її шукати, якщо вона й так давно втрачена, лишається загадкою). Племінник графині, вампір-вегетаріанець Теофраст, в свою чергу, шукає книгу, щоб стати людиною. Пара детективів у різних клітчастих костюмах шукають вбивцю, який з певною періодичністю з'являється в місті, лишаючи по собі гору трупів. І вчені-вампірологи, які нікого не шукають, але дуже хотіли б поспілкуватися з графинею в наукових інтересах (ось у що виродились мисливці на вампірів!). Жартівлива атмосфера у парі з тематикою і виразним художнім стилем нагадує «Безстрашних убивць» Поланскі, але, на відміну від класичного уже фільму, «Графиня» не може похвалитися ні дійсно сильною історією, ні героями, які викликали б бажання з ними ідентифікуватися – так, ніби левина доля творчих зусиль команди пішла на форму, а не на зміст. Це такий собі яскравий кіноколаж, кіноцитатник на тему – що, втім, теж має право на існування. Нового глибокого погляду на вампірське кіно фільм не запропонує, зате принесе суто «глядацьку», візуальну насолоду.

Екзистенціальний горор. Останній фільм у нашому огляді не є власне горором – а проте це, мабуть, «найтемніше» кіно з усіх перерахованих. Дія «Молитви за мертвих» / A Prayer for the Dying Дари ван Дузен (Норвегія, Греція, Велика Британія, Швеція) розгортається у Вісконсині за кілька років по закінченню Громадянської війни.

Звучить як засновок до вестерну – і певною мірою воно так і є... але йдеться про європейський артгаус, тож тут не буде пафосу новоосвоєного «Нового світу» та героя, котрий страждає, бореться й перемагає, – лишень людина, полишена сам-на-сам перед безоднею лиха, що поглине її саму і всіх навколо. Герой фільму Якоб – ветеран війни і шериф маленького містечка. На околиці знаходять труп випадкового зайди, в якого місцевий лікар діагностує заразну хворобу. Епідемія шириться містечком, мов лісова пожежа, і жодні заходи шерифа й лікаря не стають їй на заваді. Окрім зовнішнього випробування – хвороби та принесеного нею спустошення – Якоб має відбути непросту внутрішню боротьбу: за наполяганням лікаря, він мусить замовчувати епідемію, щоб люди в паніці не роз'їхались, розносячи хворобу. Закриває стрічку апокаліптичний образ пожежі (вогонь стає наскрізним образом фільму), що ніби має знищити охоплений заразою світ. Іншим наскрізним мотивом (що його також символізує вогонь) є війна. Невипадково саме у військову форму одягнений знайдений мрець, такий собі носій смерті, що загубився в часі. Війну пройшов, як уже згадувалось, і сам Якоб – і вона досі лишилася з ним, як і у спогадах містян. Що служить метафорою чого, війна мору чи мор війни, сказати важко. А радше, обидва є метафорою чогось іншого, більшого – того, з чим зустрівся герой фільму у своїй безнадійній місії захистити «своє» місто, своїх рідних і самого себе. Моменти власне жаху? Окрім страшних картин смерті й мору – сама атмосфера приреченості й того внутрішнього пекла, що його несе в собі людина.

Загалом, у цьогорічній програмі, як бачимо, переважає соціально спрямований горор (японський та індонезійські фільми взагалі можна дивитися поспіль, як свого роду стихійну трилогію). Також привертає увагу «сміховий» вимір страшного на екрані: майже половина представлених фільмів – горор-комедії та пародія. Воно, втім, і не дивно: страшне і смішне нерідко ходять обіруч, ну, а про те, що абсурдність нашого світу надто часто вкладається саме в ці два полюси, і згадувати зайве. Не всі зі згаданих стрічок надовго відкладуться в пам'яті – хоча відчайдушна веселість у дусі contra spem spero «Духу в камері», візуальна розкіш та пародійна гра з жанром «Кривавої графині» і похмура глибина «Молитви за мертвих» безперечно винагородять за витрачений на них час. Фестиваль завершився, незабаром фільми рушають у свою велику подорож екранами. Зичимо вам знайти у цьому розмаїтті «свій» горор, що його образи лишаться з вами надовго... у хорошому сенсі слова.

Головне зображення – Ghost in the Cell © Come and See Pictures