Вел Лютон - уродженець Ялти, який створив найкращі американські горори

У 1940-і роки у Голлівуді відбулося дві революції. Першу вчинив Орсон Веллс своїм «Громадянином Кейном», інша відбулася у найтемніших студійних закутках і керував нею виходець з України.
Мартін Скорсезе стверджує, що дебютні «Люди-коти» Лютона настільки ж важливі для американського кіно, як і «Громадянин Кейн», а «Острів мертвих» називає у спискові 11 найстрашніших фільмів жаху у сусідстві з «Психо», «Сяйвом» та «Екзорцистом».

Вел Лютон опинився у США у віці п’яти років і встиг попрацювати журналістом, письменником та на всі руки майстром на виробництві таких картин як «Віднесені Вітром» та «Ребекка» Альфреда Гічкока, обидва отримали Оскари як «найкращий фільм».
У Голлівуд Лютона запросили для роботи над екранізацією «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, оскільки він раніше вже працював із козацькою темою як літератор. І хоча з проектом не склалося, Лютон затримався у кіновиробництві й невдовзі став класиком інших споріднених Гоголю напрямів – жахів, містики та моторошного реалізму.

У 1942 році Вел очолив відділ на студії RKO, який займатиметься виробництвом малобюджетних жанрових фільмів, так званих B-movie. Лютон отримав повну свободу творчості. Єдине, що його обмежувало – гроші, хронометраж не більше 75 хвилин та назви для стрічок, які обирала студія.
«Люди-коти», «Я йшла поряд із зомбі», «Людина-леопард», «Сьома жертва», «Корабель-привид», «Прокляття людей-котів», «Викрадачі тіл», «Острів мертвих», «Бедлам».
Це мали бути фільми, про які всі члени знімальної команди воліли б забути одразу після отримання зарплатні, натомість Лютон створив 9 шедеврів, якими захоплювалися і надихалися Альфред Гічкок, Маріо Бава, Даріо Ардженто, Джордж Ромеро, Кійосі Куросава та Девід Лінч.

«Люди-коти» оповідають історію сербської емігранти Ірени Дубровни, яка переконана, що сексуальне збудження перетворить її на монстра. Буквально.
Те, як автори розглядали сміховинні костюми пантер, можна побачити у фільмові «Поганий і прекрасний» (1952). Кірк Дуґлас зіграв продюсера, який частково базується на історії Лютона, і слідом за Велом доходить до висновку, що страшне не те, що в кадрі, а те, що залишається непоказаним. Проста ідея, яка змінила історію фільмів жахів.

Як і «Люди-коти», наступні стрічки Лютона не лише не зловживають присутністю в кадрі перевертнів, монстрів чи привидів, а й не наполягають на містичній природі подій.
«Люди-коти» - це кіно про подавлену сексуальність, «Острів мертвих» - про епідемію та забобони, «Корабель-привид» - про зловживання владою та фатальні випадковості. А «Прокляття людей-котів» - чуттєва і вражаюча історія дорослішання, де батьки мають від доньки таємницю, що штовхає її у полон химерних дитячих фантазій.

І в той самий час у фільмах Лютона героїнь переслідують нічними вулицями хижі тварини, мерців викопують з могил, з-під дверей проливається кров убитої, обряди вуду призводять до фатальних наслідків, а зловісний силует наближається до героїні в душі (так, задовго до «Психо»).
В «Острові мертвих», який так шанує Мартін Скорсезе, дія відбувається у 1912 році.
Група людей змушена залишитися на карантин на невеликому грецькому острові. Серед поважного панства є лікар, який пояснює важливість гігієни та ізоляції. Проте страх і наполегливість забобонної жінки змушують героїв повірити, що виною всьому - прокляття, і юна дівчина, яка сусідує з ними.

Одну з ролей зіграв Борис Карлоф, який особливо високо цінував співпрацю з Лютоном після однотипних і експлуатаційних образів: «Він врятував мене і відновив мою душу».
Карлоф зіграє ще у кількох фільмах Лютона, а у «Викрадачах тіл» навіть зустрінеться зі своїм заклятим суперником Белою Луґоші (на початку 30-х років перший втілив класичного монстра Франкенштейна, а інший – Дракулу).
Стівен Кінґ, який є великим поціновувачем творчості Лютона, називає «Викрадачів» одним із найкращих фільмів жахів 40-х років. Хоча й багато шанувальників пана Луґоші залишилися незадоволеними його долею у стрічці.

Картина є вільною екранізацією оповідання Роберта Луіса Стівенсона, в якому йдеться про копачів могил, котрі продавали тіла для анатомічних досліджень, і часом не лише викопували свіжопохованих, а й не гребували вбивати самі.
Кожен із жахливчиків Лютона має своїх шанувальників та послідовників, деякі отримали офіційні й неофіційні ремейки, включно з порнографічними. Найвідомішим є «Люди-коти» 1982 року, де зіграли Малкольм МакДавел та Настасія Кінскі, і значно більше уваги приділено сексуальності історії.

А запозичення, плагіати і посилання – годі навіть намагатися злічити. Багато хто, як Террі Ґілліам та Ґільєрмо дель Торо ненав’язливо, але свідомо віддають данину, інші можуть і не розуміти, що використовують у своїй творчості прийоми, які започаткував Лютон.

А Джо Данте, автор класичних «Піраній», «Виття» та «Ґремлінів», у відносно недавньому своєму фільмові «Поховання колишньої» (2014) показово вказує на свого кумира та шанований ним доробок.
У одній зі сцен на кінотеатрові можна помітити назви стрічок здвоєного сеансу «Люди-коти» та «Я йшла поряд із зомбі». І між героями відбувається діалог:

-Бачу, шанувальник Вела Лютона.
-О, так, це той хлопець, який взяв те, що мало би бути експлуатаційним B-movie і обернув його на мистецтво