Стартап

Олеся доїхала до повороту на Малі Корсунці. Вказівник “Клініка-стартап Save Lives Industry”. Все правильно — їй саме туди. “А вони молодці — зробили нормальну дорогу до села.” — подумала Олеся.

Вона полюбляла їздити на своїй старенькій Toyota RAV4 і дуже жаліла свою “ластівку” похилого віку, коли та тарахтіла, ледь не гублячи деталі ходової, на пересічних українських автошляхах. А сільські дороги? То ж не дороги, а просто напрямки! Тому, коли від редакції їй дісталося завдання з’їздити до Малих Корсунців та написати статтю про новітній українській стартап, вона спершу засмутилася, уявивши, що має пережити її автівка. Але, зрештою, вирішила, що це таки має бути цікавий репортаж, що може просунуту вперед її кар’єру журналістки. Стартапом Україну не здивуєш, але практично всі вони зі сфери інформаційних технологій. А тут — медичний! Та ще й такий відомий. Може бути дуже цікаво багатьом читачам.

Олеся зупинила автівку перед шлагбаумом. Поруч з ним знаходилася будівля охорони, надто солідна, щоб звично назвати її будкою. Щонайменше триметровий паркан зі завитками колючого дроту простягався обабіч дороги доки було видно.

До Олесі вийшов охоронець. Чорний однострій, бронежилет, автомат, на плечі емблема якогось спецпідрозділу чи охоронної фірми. “Отакої, наче до військової бази потрапила.” — подумала журналістка, але табличку “Save Lives Industry” було добре видно з водійського місця. На секунду Олеся затримала погляд на логотипі стартапу: подвійна спіраль ДНК з крилами янгола, що обіймають її, утворюючи хрест.

— Доброго дня, ви хто така і яка мета вашого візиту? — спитав охоронець, що підійшов до автівки.

— Я журналіст видання “Сучасна Україна” Олеся Перебийніс. — відповіла дівчина. — приїхала за завданням редакції. Це погоджено з вашим керівництвом.

— Якийсь документ, будь ласка. — чемно, але суворо запитав охоронець.

Олеся простягнула своє журналістське посвідчення.

Охоронець забрав його, пильно звірив фотографію з оригіналом, відвернувся та стиха щось промовив у рацію. Трохи зачекав на відповідь та повернув посвідчення Олесі, промовивши:

— Можете їхати.

Шлагбаум піднявся і Олеся проїхала далі. За парканом була адміністративна будівля та ще один паркан, не менший за перший. Олеся припаркувала свою “ластівку” на парковці біля будівлі і зайшла всередину.

На вході не менш сувора охорона ще раз перевірила документи та попросила зачекати.

Нарешті, до журналістки підійшли двоє чоловіків. Один, невисокий та кремезний, був одягнений у дорогий костюм, що сидів на ньому як влитий. Певне, пошитий на замовлення. Другий, худорлявий та високий, носив білий халат, як у лікарів та окуляри з товстезними лінзами.

— Панченко Григорій Костянтинович. Головний директор та засновник “Save Lives Industry” — назвав себе чоловік у костюмі та простягнув руку. Олеся потиснула руку, звернувши увагу на дорогий годинник, що Панченко чомусь носив на правій руці.

— А це наш голова медично-наукового департаменту Менгелін Йосип Якович. — вказав на людину у халаті Панченко.

Менгелін руку не простягнув — просто кивнув лисою головою на довгій шиї.

— А я Олеся, журналістка “Сучасної України”. Як і домовлялася наша редакція, хочу написати статтю про ваш стартап. — представилася Олеся.

— Чудово, чудово! — розплився у посмішці Панченко. — Певен, що ми зможемо здивувати та зацікавити ваших читачів. Нумо, пройдімося по нашому підприємству, ми вам все розкажемо і покажемо.

Разом вони рушили по довгому білому коридору. Тим часом Панченко, що, мабуть, далеко не вперше мав справу з журналістами, продовжував вести бесіду. Менгелін же мовчки йшов поруч.

— Що ви вже знаєте про нас, Олесю?

— Небагато, буде краще, якщо ви мені все розкажете, наче я зовсім нічого не чула. Але спершу розкажіть, чому у вас такі безпрецендентні міри з безпеки? Два паркани з колючим дротом, охорона з автоматами та жорсткий пропускний режим. Ви чогось побоюєтесь?

— Це вимушено, пані Олеся, вимушено. Не знаю, чи ви чули, але півроку тому на нас напали екоактивісти. Радикальна група “Save the Earth”, чи як вони там називалися. Побили двох моїх співробітників, зламали дороге та рідкісне обладнання, випустили з вольєрів піддослідних тварин. Це не активісти, а справжні терористи! З того часу ми набагато покращили безпеку. Доводиться витрачати чималі гроші на це, які б могли піти на важливі дослідження чи необхідне обладнання. Так і напишіть у своїй статті — ми тут рятуємо людські життя, а ті дурні нам заважають.

— Але чому ті екоактивісти нападають на вас? Ви щось погане робите проти екології? — спитала Олеся, а вони як раз зайшли до великого приміщення з якимось лабораторним обладнанням.

— Бо завжди на припоні прогресу та новітнім технологіям повстають безграмотні ідіоти! А наша місія … — Панченко на секунду зупинився. — А ви записуєте?

Олеся дістала диктофон і вмикнула його.

— Так от. Наша свята місія — рятувати людські життя! Ми той промінь світла, що бачать у кінці тунелю сотні, тисячі, а може й мільйони людей, які, можливо, вже й втратили надію. От ви знаєте скільки людей по всьому світу чекають на органи для трансплантації? — очі головного директора та засновника стартапа палали ентузіазмом та гордістю за своє дітище.

Олеся трохи зніяковіла від питання. Бо, хоча, саме вона мала б вести інтерв'ю, але повністю віддала ініціативу Григорію Костянтиновичу і не очікувала на його питання.

Але не встигла вона відповісти, як Панченко продовжив:

— У Німеччині, наприклад, прямо зараз 12 тисяч хворих чекають на донорський орган. Вони чекають роками! Кожні 8 годин хтось помирає не дочекавшись. У Сполучених Штатах 96 тисяч чекають на нирку. І ще тисячі та тисячі людей у багатьох країнах. Тільки вдумайтеся у ці цифри!

— Числа — поправила Панченко Олеся.

— Так, ці числа. І на доданок до цього, ще й квітне ринок чорної трансплантології. Бідні люди по всьому світу, у тому числі й українці, віддають за копійки свої органи, а деякі й життя. І от тут з’явилися ми — Save Lives Industry з інноваційною ідеєю.

— А в чому саме вона полягає? — присунула ближче до лиця директора диктофон журналістка.

— Ксенотрансплантологія! — урочисто проголосив Панченко.

— А що ж це таке? — Олеся, звичайно, перед поїздкою прочитала про стартап та його ноу-хау, але мало що зрозуміла та і їй було цікаво заохотити розповісти про це саме засновника.

— А це нам краще розкаже наш науковий геній — Йосип Якович. — Панченко широким жестом вказав на Менгеліна. — Він же вам все тут і покаже, а я поки піду до свого кабінету. Справи, справи — мушу поки зайнятися ними.

Менгелін наче зовсім цього не очікував. Здригнувся та незграбно поправив окуляри. Трохи зам’явся. Певне, не було такого досвіду публічних виступів, як у директора стартапа. Олеся сунула руку з диктофоном до його лиця, він трохи відсахнувся.

— Ксенотрансплантологія — це, е-е-е, трансплантація органів від організму одного біологічного виду до, м-м-м, організму іншого виду. — Менгелін говорив з паузами та нескладно. Але потроху його мова набирала обертів і стала більш плавною та живою. — Довгий час це було неможливо. Навіть пересадка органу однієї людини до іншої не завжди проходить добре. Було багато досліджень та експериментів, коли вчені намагалися пересадити органи генетично близьких до людини тварин — мавп та свиней.

— Свиней? — здивовано перервала Менгеліна журналістка.

— Е-е-е, так — свиней. Насправді, м-м-м, я невірно сказав, що свиня генетично близька до людини. Це не зовсім так. Але у цих тварин практично відсутні білки, е-е-е, не важливі їх назви. Головне, що вони є антигенами, які викликають відторгнення. Також, важливим є фактор, що більшість органів свиней за розмірами підходять для людини.

— Тож, можна пересаджувати органи свині до людини? — уточнила Олеся.

— На жаль, не все так просто. Досить довго досліди з ксенотрансплантації були невдалими. Було проведено багато роботи. Наприклад, за допомогою генетичних модифікацій вченим вдалося інактувати синтез ферменту альфа …

— Тобто, ви генетично модифікуєте свиней, щоб їх органи підходили для людини? — перебила Йосипа Яковича Олеся, бо зрозуміла, що той зараз полізе у наукові дебрі, щедро усіяні складними та невідомими термінами.

— М-м-м, можна сказати так. Але революційним наш підхід робить те, що ми використовуємо стволові клітини людини, які вводимо до ембріонів свиней та редагуємо гени CRISPR-Cas9. За рахунок цього, органи тварини і генетично і за біологічними показниками майже ідентичні людським. Фактично, така геномодифікована свиня є інкубатором по зрощенню потрібних людських органів.

— Фантастика! — очі Олесі широко розкрилися.

Заохочений такою реакцією дівчини Менгелін додав: — Навіть більше! Використовуючи стволові клітини та генетичний матеріал певної людини ми можемо домогтися дуже низької ймовірності відторгнення для неї — практично такої, яка б була при трансплантації органа людини-донора.

— Але ж, щоб виростити орган потрібно багато часу? — запитала журналістка.

— Не так вже багато. Залежно від того, чи це орган для дорослої людини чи для дитини — від трьох до дванадцяти місяців. Повірте, це значно менше ніж доводиться чекати у звичайному випадку.

— Невже? 

— Черга на трансплантацію від трьох до п’яти, а то і більше років. Понад третини пацієнтів помирають не дочекавшись своєї черги.

— Ой, лишенько! — щиро зойкнула Олеся.

— Так-так! Тепер ви розумієте наскільки важлива наша робота? Більше за те, наша компанія пропонує послугу специфічного медичного страхування. Людина, яка не потребує трансплантації, може здати свої стволові клітини та генетичний матеріал і для неї зростять та будуть тримати напоготові всі потрібні органи про всякий випадок. Вони також добре підійдуть його найближчим родичам.

— Це справді дуже круто! — не стримала захоплений вигук журналістка.

— Ото ж! — на лиці Менгеліна з’явилася задоволена та горда посмішка. — А зараз, е-е-е, давайте я вас проведу по території та все вам тут покажу та розкажу. Можна фотографувати, але потім маєте показати нам фотографії, щоб чогось зайвого там не було. Наші, м-м-м, конкуренти пильно слідкують за нами.

 Вони пройшли по коридорах та по приміщеннях клініки. Чого тут тільки не було! Менгелін сипав та сипав науковими та медичними термінами розповідаючи про обладнання лабораторій, технічних приміщень та операційних. Інкубатори, центрифуги, спеціальні мікроскопи, складна апаратура назву якої Олеся не те що запам'ятати, а й виговорити не змогла.

— Просто не віриться, що це все в Україні у селі за пару сотень кілометрів від Києва! — кожен раз дивувалася журналістка. Менгелін задоволено посміхався та кивав. 

Показали Олесі і як тримають свиней. Приміщення виблискувало чистотою та мало саме новітнє обладнання. Свині виглядали охайними, задоволеними та навіть якимось пихатими й зарозумілими, як ті “бізнеследі” з Жмеринки, що у перший раз приїхали до Туреччини на відпочинок.

— Фотографуйте-фотографуйте! — заохочував Олесю Менгелін. — Нехай ті еко-дурно-активісти бачать у яких умовах ми тримаємо наших тварин. Та цим свиням можуть позаздрити багато хто й з людей.

Майже усі приміщення побачила Олеся. Лише одні двері виявилися зачиненими.

— А тут що? — посмикала ручку дверей журналістка.

— Тут, е-е-е, тут ми зберігаємо та утилізуємо, м-м-м, біологічні відходи. Це нецікаво. — відповів Менгелін.

“Еге ж, нецікаво! Щє й як може бути цікаво! Певне, там туші випотрошених тварин. Була б крута фотка: закривавлені мертві тіла свиней на бридкому брудному кахлі і на контрасті вони ж у чистій та модерновій обстановці” — подумала Олеся.

Думка, за будь-яку ціну, проникнути у ту замкнену кімнату повністю заволоділа журналісткою та не відпускала усю екскурсію. Вона вибрала зручний момент та поцупила картку Менгеліна, що мала відчиняти електронний замок на усіх дверях. Дуже вдало вийшло, що неуважний учений необачно залишив її на столі в одній з лабораторій, де вони побували.

Коли вони огледіли практично все, що запланував Менгелін, Олеся попросилася до вбиральні, а сама тихесенько чкурнула до тих самих замкнених дверей.

Карта-ключ підійшла й Олеся опинилася в невеликому темному приміщені. Тут пахло, як у м’ясному відділі на ринку — сирими тушами та кров’ю. Цей запах не перебивала навіть хлорка, якою, певне, щедро помили підлогу приміщення. На чистому кахлі стояла велика таця, прикрита білим простирадлом. Крізь нього проступали темно-червоні плями, мабуть, крові.

Олесю перекосило від цього амбре, вона наготувала телефон на знімання та морально підготувала себе до того, що має побачити, коли зніме простирадло.

Потім одним різким рухом скинула його з таці.

До всього була готова Олеся, але не до цього. Від жаху у неї потемніло у очах. Вона поточилася трохи назад, сперлася спиною на стінку, та з’їхала по неї вниз. Десь зі шлунка нагору піднялася гаряча та гірка хвиля, на якусь секунду застигла у горлі, перехоплюючи дихання, і прорвалася назовні. Олесю знудило на чистий до того кахель.

На таці були не туші свиней. Ні. На Олесю дивилися застиглі скляні очі якогось чоловіка років п'ятдесяти. Решта таці також була заповнена закривавленими випотрошеними тілами людей. Жінки, чоловіки і навіть діти звалені в купу, як непотріб. Біологічні відходи, як назвав їх Менгелін.

Олеся ледве змогла відійти від шоку та заціпеніння. Стримала крик, що вже майже вивільнився назовні, прикрила рот лівою рукою і направила камеру телефона на цей жах.

“Це буде журналістське розкриття віку! За таке й Пулітцерівську премію можна отримати” — крізь імлу від жаху та паніки, що крутилася у голові, промайнула думка у Олесі.

В цей час двері розчинилися та Олесю схопили за руку. 

— Ви що тут робите?!

У кабінеті директора Олеся сиділа навпроти Панченко не піднімаючи на нього очей. Той, скривившись, гортав фотографії на її телефоні.

— Як ви це допустили? — роздратовано звернуся директор до Менгеліна. Той стояв весь червоний та розгублено витирав піт з лисої потилиці хустинкою.

— Ця стерво мене обманула та вкрала мою перепустку — почав виправдовуватися Менгелін.

— Все з вами ясно — перебив його Панченко. Зло подивився на Олесю. — Ну що? Задоволені? Запхали свого носа куди не треба?

Директор в серцях жбурнув телефон журналістки на стіл, той жалібно хруснув. Кришка зламалася, батарея відлетіла на край столу.

— Так, на жаль, нам не вдалося ще досягти потрібних результатів. Менгелін і десяток кращих науковців України працюють над цим. Нам просто треба трохи часу. Зовсім трішечки! Західні інвестори вклали в нас мільйони доларів. І вони не можуть чекати. Конкуренти дихають нам у спину. Якщо ми скажемо, що ще немає результату — гроші підуть з України. Кому від цього буде краще?

Панченко говорив гаряче, емоційно. Видно, що він дуже нервував. Замість телефона Олесі, що розтрощений лежав перед ним, директор схопив дорогу золоту ручку Паркер і крутив її у руках.

— Знаєте який девіз у стартапів? Ні? А я вам скажу: “Fake it until make it” — підробляй, поки не запрацює! Всі так роблять. Всі! Стартап, що пропонує автоматизацію фінансових операцій наймає бухгалтерів, поки не запрацює програма, щоб інвестори думали, що в них вже там щось працює. Інший, що розробляє штучний інтелект, який робить художнє оформлення, замовляє роботи у художників, щоб підробити результати, поки їх програма не досягне потрібних результатів. Це нормальна практика у всьому світі! Якщо ми не будемо так само робити — інвестори підуть до інших.

— Але ж це люди! Живі люди! — нарешті розтулила рот Олеся.

— Люди? Це біомусор! Безхатченки, алкаші, наркомани, яких ми підібрали на вулиці.

— Але ж діти!

— Діти? — Панченко так стис Паркер у руках, що ручка тріснула та розломилася надвоє. — Що то за діти?! Це байстрюки безпритульні. Хто б з них виріс? Ті ж самі злодії, маргінали, вороги суспільства. А так вони врятували життя, комусь, хто стане вченим, лікарем чи бізнесменом.

Олеся зустрілась з Панченко очима. Той щось прочитав у її погляді. І запал Панченко відразу спав. Вогонь, що палав у очах потух.

— Не розумієте ви нас. Не розумієте. — з жалем сказав директор. Погляд його перейшов кудись за спину журналістки й Панченко кивнув.

Олеся почала повертати голову назад, коли відчула біль від уколу у шиї, світ навколо неї заколихався, задрижав і зник. Залишилась тільки темрява.

Директор та засновник стартапу похмуро сидів наодинці у комфортному шкіряному кріслі свого кабінету. Роздумуючи про щось, пожував нижню губу. Відкрив шухляду свого столу та дістав пляшку дорогого віски. Пошукав там же стакан, але не знайшов. Григорій Костянтинович махнув рукою, відкрив пляшку та сьорбнув прямо з горла. Після цього взяв до рук свій iPhone останньої моделі.

Панченко набрав потрібний номер на телефоні.

— Ало, місіс Сміт? Так, це директор Save Lives Industry. Ага, містер Панченко. У мене для вас гарна новина. Готова нирка для вашої дочки. Ні, свинка не страждала, що ви. Безболісний укол і вона вже на небесах, чи що там за рай у свиней. Так-так, звичайно. Чекаємо на вас.