Географія перекладного горору в нас наразі не надто різноманітна, але окрім традиційних США, все ж може похвалитися навіть не одним, а кількома європейськими представниками, зокрема Адамом Невіллом з Англії та нідерландцем Томасом Олде Хьовельтом. І от не так давно «Видавництво Богдан» зробило шанувальникам горору справжній подарунок у вигляді одразу двох романів шведського письменника Йона Айвіде Ліндквіста «Впусти того, хто потрібен» та «Ні живі, ні мертві». В першу чергу українська публіка могла чути про автора завдяки шведській та американській екранізаціям першого роману, але сьогодні поговоримо саме про «Ні живі, ні мертві», що не менш цікавий та глибокий.

Дивно починати відгук на «Ні живі, ні мертві» з іншого роману, але не згадати про «Кладовище домашніх тварин» Стівена Кінґа у розрізі повсталих з мертвих було б злочином. Проблематика історій доволі схожа, але, якщо в випадку Кінґівської людство хоче позмагатися з природою за першість у праві вирішувати, хто і коли може помирати, то героїв Ліндквіста перспектива ожилих мерців застає спонтанно і проти волі. Та які б передумови не були спочатку, результат оживлення в обох випадках однаковий — потрібно добряче поламати голову, щоб второпати, що з цим всім робити. І якщо «Кладовище» пропонує поглянути на це дійство з локальної точки зору окремо взятого індивіда, то Йон Айвіде Ліндквіст масштабує проблему до розмірів усього Стокгольма.

Мертві, Стокгольм та скандинави

Коли мова йде про історію у скандинавському сетингу, то прийнято уявляти щось сіре, холодне, невиразне та почасти зі снігом, що не перестає падати. Але пан Ліндквіст нас дивує вже на початку — Стокгольм тут спекотний, палючий та нещадний. Такий, що людям болить голова, а в світоустрої й геть щось ламається. Мерці в місцевих моргах оживають та просто йдуть додому, ніби вийшли прогулятися, а потім згадали, що саме час повертатися в ліжко.
Зі швидкою реакцією влади, яка взялася несамовито виловлювати неквапливих втікачів по всенькому місту та вживати навіть більш радикальних заходів, щоб попередити поширення повсталих, у суспільстві постає резонне питання, яке настільки швидко могло з’явитися тільки в Швеції — а що в нас тут з етичної точки зору? Як саме поводитися з мертвими — як з живими чи як з мертвими, а чи варто терміново розробити нові протоколи дій? Тобто над проблемою доводиться думати не тільки на мікрорівні, але й кількома пунктами вище. І це аж ніяк не суто теоретична книжкова ситуація. Кожен з читачів може сам собі провести аналогію з піддослідними, які не можуть за себе постояти і по-суті не мають прав, як наприклад в’язні концентраційних таборів чи лабораторні тварини.
У романі багато столиці. І хоча лікарню, морг, цвинтар, бар та нетрі не назвеш найвизначнішими місцями, вони чудово виконують функцію провідника у повсякдення шведів та руйнування стереотипів ідеального життя, якщо хтось їх ще мав до прочитання.
У автора важкі стосунки з водою — його батько потонув, тому море в романі темне та величне, воно не кричуще загрозливе, але вимагає поваги, та не збирається пробачати помилок, якщо людина сама легковажить.
Якщо до вищезазначеного додати трохи краси шведської природи та лаконічний, інколи прохолодний, але винятково влучний виклад автора, то «Ні живі, ні мертві» дійсно надзвичайно скандинавська історія.

Я любив тебе, але можна тепер пожити і для себе

Опущу логіку повернення до життя і скажу лише, що загалом «щасливчиків» виявилося близько двох тисяч, і їхня смерть сталася не пізніше ніж за два місяці до доленосного дня. Компанія строката, і мова не лише про фізичний стан ожилих, частина з яких добряче часу полежала в землі — зауважу, що весь цей час з померлими відбувалися всі природні процеси розкладання. А й про те, що це розмаїті люди — старі, молоді, самотні й не дуже. У кожного був свій шлях, кожен прожив власне життя, і кожного оточували різні люди. Старша жінка точно буде реагувати на повернення свого чоловіка, який перед смертю довго та важко хворів, не так, як середніх років чоловік на дружину, яку півгодини тому проводжав на роботу, а потім йому повідомили, що в салон її автівки через лобове скло влетів лось.
Хтось встиг змиритися з утратою, хтось навіть не усвідомив, що рідної людини немає, аж ось випадок дарує другий шанс. І, можливо, хтось навіть не задумувався над тим, що почуття та стосунки давно не ті, якими вони здавалися за життя. Тепер же доведеться заглянути глибоко всередину та дати відповіді на неприємні запитання.

Вона просто наситилася своїм чоловіком за життя і аж ніяк не хотіла продовжувати стосунки після смерті.

Нехай я завжди любитиму Еву, нехай моє кохання до неї ніколи не згасне

Автор не грається з читачем в котика та мишку й одразу застерігає, що насправді ті, хто повернувся, не такі, як раніше. Вони виглядають інакше, вони не говорять, інколи навіть не реагують на подразники. Тож дилема ще більша — як ставитися до рідної людини, яка повстала з мертвих, але й не стала живою?

— я думаю, — сказала вона, — що він прикидається живим.

Навколо пошуку правильного рішення й крутяться усі події. Відмінні вихідні умови на старті забезпечують героям унікальні маршрути до фінішу, але аж ніяк не роблять їх простими.

Інституції понад усе

Оскільки маємо справу з суспільством, де церква хоч і ліберальна, але все ще церква і помітно інтегрована в різні аспекти життя громади, автор не міг не торкнутися теми воскресіння. Бо що ж інакше перед нами, як не найбільше чудо християнського світу? І особливо приємно, що цю лінію з досить класичної для жахів (читайте, такої, що ризикувала скотитися у кліше), автор робить приземленою та раціональною у обставинах, що склалися.
Та більша увага все ж зосереджена на інституті сім’ї. Повернення померлого — лише інструмент автора за допомогою якого на поверхню, мов гидкого об’їденого потопельника, він витягає давні образи, недомовки та проблеми між близькими. Живий мрець — каталізатор, який або допоможе все налагодити, або пустить крихкі залишки стосунків під три чорти.

І хоч ядром роману є ожилі, він насправді не про зомбі, а, як і притаманно будь-якому хорошому роману, про людей та їхнє життя до того, як вони помруть.

Чари та фанфари

Відновлення часткового функціонування організмів настільки добре інтегроване в конструкт оповіді, що сприймається, як щось належне. Як і жителі Стокгольма я спочатку з певною пересторогою ставився до повідомлень про ожилих, але не міг заперечувати очевидного — вони живі. Проте на цьому пан Ліндквіст не зупиняється і створює додатковий, ще фантастичніший елемент, за допомогою якого зводить усі сюжетні лінії в єдине, і цілком прозоро висловлює головну ідею роману, що є логічним та гідним підсумком поневірянь та пошуків героїв. Звичайно, я не буду розкривати в чому суть механізму, що рухає останню частину оповіді. Зауважу лишень, що вдалішого завершення годі було й шукати. Ліндквіст створив метафору. Досить пряму, але від того тільки красномовнішу.

«Ні живі, ні мертві» — це чудова ілюстрація буття, де буває важко, страшно й бентежно, особливо коли в життя вривається хаотичний, несправедливий та незбагненний своєю нереалістичністю випадок, що дає під дих та вибиває ґрунт з-під ніг. Та попри свою похмурість вона показує, що світло серед темряви є. Інколи його важко розгледіти, інколи його навіть не хочеться шукати, а ще важче до нього йти, але, якщо зважитися, то від цього може стати краще не тільки тобі, а ближньому. І почасти для нього це навіть важливіше.
Історія, яка не тільки розважає, а й змушує задуматися, це прекрасна історія.

Щосекунди ми народжуємося, щосекунди помираємо