Солоний присмак постапокаліпсису

Світлано, вітаємо! Раді, що попри все те жахливе, що сталося минулого року, можемо говорити з тобою, зокрема про новий роман, що от-от має з’явитися на поличках книгарень. Нам відомо, що це не єдина твоя публікація, що має статися найближчим часом - і це тішить. Розкажи для початку, як ти пережила цей рік і як він вплинув на твою творчість і пов’язані процеси?

Напевно, найяскравішим «творчим» враженням від 2022 року залишиться спогад про ніч на 24 лютого. Всі дні до я редагувала «Дім солі» - шалено не встигала з дедлайнами, а, крім того, загальна напруга спонукала тікати в текст. Пам’ятаю, як у стрічці новин з’явилося повідомлення про звернення диктатора сусідньої країни до нації. Тоді-то мене і схопила перша панічна атака, бо я була серед тих, хто до останнього відмовлявся вірити у можливість повномасштабного нападу. На щастя, мій чоловік був готовий, тому вже 24-го ми з сином евакуювалися до Карпат, де провели біля півроку. Десь наприкінці березня, коли ми трошки звикли до нової реальності, почалася нові напівтворчі завдання. З колегами ми зверталися до світових фантастів із проханням розірвати будь-які зв’язки з російськими видавцями. Зі своєї ініціативи це зробив, зокрема, Стівен Кінґ. За ним підтягнулися інші. Хтось, з тих, з ким ми спілкувалися, як от Джеф Вандермеєр, навіть не знав, що його видають в рф. Далі Володимир Аренєв звернувся з пропозицією дати своє оповідання до антології українською фантастики, яка мала вийти у Польщі. Спеціально до цієї збірки я переписала свій текст «Мова Вавілону», саме тому проти нього стоїть дві дати створення. Назва мого оповідання дала заголовок всій антології, чим я дуже пишаюся. А особливо відгуками польських колег. Павел Майка у подкаст-розмові з Цезарієм Збєшховським назвав моє оповідання найкращим, що він прочитав у 2022. Потім з колежанками з Фантастичних talk(s) ми запустили амбітний проект – благодійні інтерв’ю зі світовими фантастами. Нам майже ніхто не відмовляв. В результаті до нас на розмову прийшло чимало письменників: автор «Експансії» Джемс С. Корі, Пітер Воттс, Джо Аберкромбі, Пітер Несс, Вікторія Шваб, Ребекка Кван, Марісса Маєр, Річард Морган, Джо Гілл. Цей проект продовжується. Також з Фантастичні talk(s) ми записали серію лекцій-розмов про історію української фантастики, тому що відчули неймовірний запит на пізнання своєї культури. Особливо від тих, хто після 24 лютого остаточно зрозумів, що треба зав’язувати з рослітом. Десь в цей час я написала оповідання до збірки ретелінгів від «Зоряної Фортеці». Майже несподівано для себе знову використала тему постапокаліпсису під назвою «Бункер». Наразі це мій улюблений піджанр фантастики. Може через загальне світовідчуття світу, а може через те, що саме постапокаліптика заряджає вірою у непереможність людини. Наприкінці серпня я повернулася до Києва, а у жовтні почала працювати директоркою з комунікацій у видавництві Vivat. Тепер на питання, як вдається поєднувати родину, творчість та fulltime роботу я відповідаю – живемо у такі часи, коли працювати потрібно з подвійними зусиллями. Кожна книга – цеглинка у стіну міцності нашої культури.

Українська читацька спільнота знає тебе, як авторку “Лазаруса”, фентезі-детективу, створеного з великою любов’ю до Києва початку ХХ ст. Але ті, хто знають тебе трошки більше, в курсі, що важливою частиною твого життя та прагнень є Крим. Поділись із читачами своєю кримською історією, будь-ласка.

Я виросла у Криму. В районному центрі Роздольне. Це Північно-західний степовий Крим. У школі нам розказували, що це найрівніше місце в Україні. Наша море – це Каркінітська затока. Від Роздольного до, скажімо, Хорлів на Херсонщині десь 35 км водою. Пам’ятаю, як сиділа в Одесі вже через кілька років після анексії і гралася у ці відстані. Крим здавався таким близьким і водночас таким далеким. Я вже 9 років не була на малій батьківщині, але, знаєте, після першої 'бавовни' на півострові він наче до мене наблизився. Коли ЗСУ увійшли до Херсону, я буквально відчула запах з перешийка – оцю неповторну суміш моря та спеченого степу, яка зустрічається тільки у найвужчій ділянці переїзду з материка на півострів. Цей запах який супроводжував мене більше десяти років постійних поїздок потягом з Києва до Криму, і за ним я, мабуть, сумую найдужче. Але «Крим повернеться додому» - так написано на обкладинці мого роману☺, і це моє тверде переконання.

Крим не вперше стає певним центром тяжіння в твоїй творчості. Але у всесвіті “Дому солі” він постає вельми похмурим, де-факто, постапокаліптичним. Розкажи, як він з'явився, що стало підґрунтям? Можливо, є якісь реальні історії, які лягли в основу цього всесвіту?

Після «Дому солі» я написала ще один кримський текст – оповідання до збірки Фантастичних talk(s). Цього разу це авантюрне історичне фентезі з 1 століття нашої ери – з часів Боспорського царства (теперішня Керч). Я це зазначаю для того, щоб не склалося враження, що Крим в моїх текстах лише похмурий та постапокаліптичний. Його історія занадто довга та насичена, щоб зводити сьогоднішню коротку мить російської окупації до чогось значущого в житті півоострова. Цивілізація у Криму існує десятки тисяч років, таких як рф, Крим перетирав на попіл історії і розвіював над степом. Але «Дім солі» звісно про мої переживання моменту. У 2014 я якось особливо гостро відчула припинення постачання дніпровської води до Криму з України. Наче це була пуповина, що нас з’єднувала, кровеносна судина. І ось її взяли і обітнули. І грунт у степу почав натурально засолюватися. Для мене історія зі зрошувальним каналом частково і особиста. Моя бабуся бачила, як зрошувальну систему довели до нашого району десь у 1967, у 2014 вона ж спостерігала спустіння каналу. У «Домі солі» північний Крим перетворився на пустельний майже мертвий Дешт. Тут бушують отруйні вітри, живуть сильно змінені – засолені люди. А Старші Брати – військово-релігійна організація, яка де-юре керує регіоном, спостерігає за всим тим з повітряної станції. І між тим моя історія про дуже живу землю. Іноді спустошення – це шлях до очищення, до віднайдення. Люди у Дешті частково втратили свою історію. Вони живуть наче у міжчассі, у тому моменті, коли ти або пригадаєш, ким був, приймеш себе і зробиш крок у майбутнє, або просто тихенько проживеш своє життя, аби не турбувати страшних богів минулого і теперішнього, і зникнеш. Десь із цим вибором свою історію й проходять головні герої.

Твоє оповідання “Дім у степу” незабаром вийде у бабайській збірці. Воно пройшло доволі довгий шлях, але буде опубліковане саме зараз - під вихід “Дому солі”. Чим пов’язані ці твори, і чи будеш ти цей всесвіт розвивати далі?

О, так! Це давнє оповідання, перша редакція була написана ще для конкурсу, присвяченому 70-річчю Кінґа, а Королю вже 75. Оповідання увійшло до короткого списку відбору. Його, здається, рекомендував Дімка Ужасний. Тоді то ми і познайомилися. Але переможців так і не оголосили, і публікація не відбулася. Друга редакція тексту отримала спеціальну премію фестивалю «Брама». «Дім у степу» мав увійти до збірки оповідань за результатами того конкурсу. І знову щось пішло не так. Зараз ми всі чекаємо вже на міжавторську збірку від спільноти Бабай з цим оповіданням. Сподіваюся, вона подолає «прокляття» цього тексту. Жартую☺

У цьому оповіданні я вперше для себе звернулася до кримської історії та міфології.

Тізер до тексту:

Уявіть ясний літній день, коли повітря бринить від спеки. Ви визирнули у вікно, щоб подивитися на порожню вулицю. Ваш погляд упав на стару огорожу, складену з погризеного часом піщаника. Всі вже давно забули, що вона колись охороняла. Може кошару, може саманну халупу? Тепер і не сказати, за роки все з’їв безжальний степовий вітер. Над огорожею похилилася не менш стара всохла акація. Тінь від гострих гілок тягнеться і повзе вибоїнами, спускається на розпечену землю. Надворі дуже тихо. Здається від спеки все вимерло. У вашому горлі стає сухо. На мить вам здається, що тінь набула людських обрисів. Ви відчуваєте холодок між лопатками і гидку, липку цівку поту, що сповзає спиною. "Ні, це лише омана, міраж, витвір розпеченого повітря, – переконуєте ви себе, але не можете налити води чи навіть відвернутися, тому що знаєте – варто тільки на мить заплющити очі як тінь стане на крок ближчою. І ви знаєте, це не просто тінь – це згусток темряви, щось настільки страшне, що ви радше помрете, ніж відвернетеся. Очі сверблять, наче вам в обличчя жбурнули пісок. Слина стає гіркою. Вічно тримати повіки розстуленими не вийде. І ви кліпаєте…

Перша версія оповідання називалася «Той, що стоїть за вікном». У другій редакції додалася історія та міфологія кримськотатарського народу, а також постапокаліптичний сеттинг. Тому що у 2016 я вже не могла по-іншому відчувати Крим. Лише як занедбану, зраджену, сплюндровану землю, яка обов’язково має помститися.

Зрештою, мені настільки сподобався світ, що я вирішила пожити у ньому подовше. Так з’явився «Дім солі». Хоч це дуже різні тексти і жанрово і ідейно.

Український читач, припускаємо, мало знайомий із кримським фольклором. Наскільки він багатий, і чи є із чим працювати поза “Домами…”? Розкажи про кримсько-татарську демонологію.

Відповідь потягне на лекцію. На жаль, ця тема майже не опрацьована у нашій культурі. Від 2014-го я вивчаю кримську історію, міфи та легенди Криму, історію та фольклор кримськотатарського народу. Мені здається, я маю всі книги з цієї теми, видані українською. І їх, на жаль, небагато. Крим дуже довго в свідомості українців був островом, територією самою в собі. І все, що писалося про Крим, виходило російською та залишалося на території півострова, а зараз, на жаль, є надбанням окупантів. В моєму романі багато прізвищ, які я запозичила з реальної історії. Наприклад, є полковник Болбочан та Генерал Григоренко, є живий корабель Нахімов. У гроті над морем живе відьма Албасти (одна з персонажок ногайської та й взагалі тюрської демонології), а поряд лютує величезний ведмідь Аю. А однією з центральних персонажок є давно померла цариця Амага. Згідно з хроніками античних істориків така цариця і справді існувала й відзначалася запальним бойовим духом. В якийсь момент я зрозуміла, що граюся з метафорами, які ще направду не введені в нашу культуру та літературу. Тому довелося зробити корпус історичних приміток. Роман супроводжує передмова Володимира Аренєва та післямова «Голоса з окупації» - людини, яка існує у Facebook лише як нікнейм. Називає себе кримським татарином, але ніхто не знає навіть її статі. Сподіваюся, що попри все я буду більше розказувати про історію та міфологію Криму під час живих зустрічей з читачами.

Як ти ставишся до ідеї створити окрему антологію, присвячену, назвімо її, наприклад, “Південній готиці”? Чи є у Півдня шанси тягатися із потужним творчо-фольклорним надбанням Карпат?

Моє враження (припускаю цілком суб’єктивно-неправильне), що Південь в українській культурній свідомості довгий час був якимось відверто занедбаним та безголосим. Наче дикий випалений степ: наш і нічий, наче цілком зрозумілий, і відтого нецікавий (степ, що проглядається на багато кілометрів – це не гори, де тінь за кожним корчем), але при цьому недодосліджений, непроговорений. Проте зараз, так щедро политий кров’ю своїх захисників, він має не те що говорити, а кричати. Для південної готики дуже багато сюжетів. Варто лише не боятися їх відкривати.

Коли відбудеться звільнення - чи маєш ти бачення, як нам працювати з імперською культурною спадщиною, що має глибокі корені в історії Криму? Ми не можемо ігнорувати її, напевне, утім, мусимо знайти певні фокусні точки, кути зору на неї. Які, на твою думку?

Ігнорувати не вийде. Інакше це буде біг по колу.

Я бачу це так:

1. Знести всі пам’ятники імперської культури. Як варіант зробити підводний парк імперської культури десь в районі Балаклави. А от "леніних" просто на переробку.

2. Максимально відновити зруйновані від 1783 року пам’ятники кримськотатарської культури. Або хоча б поставити на цих місцях пам’ятні знаки. Як і на місцях зруйнованих в часи радянської окупації церков. А от в імперських палацах розказувати про наслідки рос-імперської окупації. Перш за все самим кримчанам.

3. Особливий наголос зробити на взаємних впливах української та кримськотатарської культур.

4. Дати право корінному народу вирішувати долю Криму. Це було б відновленням історичної справедливості. Ми маємо виправити помилки, які щодо кримських татар були зроблені очільниками Української республіки у період національно-визвольних змагань. Окупанти мають давні борги перед обома нашими народами. Спільно ми ефективніше їх стягнемо.

Читачі Бабая схвально відгукувалися про “Кеджангук” зі збірки “Бабай. Перший кошмар”. Чим тобі близький горор? Авторкою якого жанру вважаєш себе насамперед?

Я дуже люблю фантастику в усіх проявах, і намагаюся працювати на межі жанрів. Для мене фантастика це перш за все спосіб розказувати історії. Я люблю експерементувати особливо у короткій прозі. Десь з бажання експерименту повстав текст до збірки «Бабай. Перший кошмар». «Кеджангук» про жінку-маніяка. З одного боку це наче модна романтизація зла, а з іншого це історія про травмовану людину, яка прагне підлаштувати світ під себе. А ще там є елементи кіберпанку і нездорове ставлення до тварин. Не скажу, що я повністю задоволена цим текстом, але це щось дуже для мене нехарактерне і від того пам’ятне і улюблене. Хочу теж його якось перевидати в іншій редакції. Я люблю переписувати власні тексти.

Чи є в планах співавторські твори? Можливо, з кимось і з дівчат по команді “Фантастичних talk(s)” вже щось плануєте?

У нас дуже різні смаки, різні підходи до створення текстів, тому, на мою думку, найвдалішими спільними проектами є міжавторські збірки, де можна почути голос кожної.

На своїй сторінці у Facebook ти виклала доволі інформативний матеріал для тих, хто планує подавати рукописи до видавництва. Як працівниця “Вівату”, що можеш порадити авторам горору, окрім згаданих порад? Чи є у них взагалі шанси потрапити до вашого видавництва?

У Vivat вже анонсовані до виходу дві книги, дотичні до горору: «Гонитва за Буґіменом» (Chasing the Boogeyman) Річарда Чизмара. (Влітку 1988 року в маленькому тихому містечку знаходять понівечені тіла кількох зниклих дівчат. На волі розгулює серійний вбивця, але незабаром починають говорити, що це справа рук не людей, а якоїсь іншої істоти. Правоохоронні органи, а також ФБР впевнені, що вбивця — божевільна безжальна людина).

А також темне фентезі «Демон Проспера» (Prosper's Demon) К. Дж. Паркер (Ласкаво просимо до світу, що аж кишить демонами! Світу, у якому безіменний екзорцист править своє діло… небездоганно: демона вигнано — і байдуже, що станеться з людиною. Головний герой — брутальний, красивий, іронічний і може викликати демонів. Його екзорцизм робить його непопулярним як серед демонів, так і серед людей).

Проте наразі ці тайтли радше розвідка боєм, ніж заявка на системну співпрацю з горором. Подивимося, як вони будуть продаватися, як зреагує на них читацька аудиторія. Vivat – видавництво бестселерів, кожну книгу ми розглядаємо саме з цієї позиції. Тому принагідно закликаю горор-спільноту купувати ці книжки, чим кращі будуть продажі, тим більше шансів, що ми візьмемося за видання нового горору.

Від похмурого - до життєствердного: для тебе, як апологетці культури Киримли - якою ти бачиш саме оптимістичну картину майбутнього Криму? Яким він має стати, перед усім, в культурному плані?

Я б не назвала себе апологеткою культури Киримли, радше у 2014 році від великого болю через втрату дому я зрозуміла, хто я. Я кримчанка, яка поїхала з Криму. Я киянка, яка ніколи не забуде дорослішання у степовому Криму. І в якийсь момент мені дуже захотілося дізнатися історію моєї дитячої батьківщини. Тому що, попри перші 18 років у Криму, насправді я її не знала. Я знала російсько-радянську жуйку, яку за інерцією нам продовжували пхати у вуха навіть вже у незалежній Україні. Відтоді я багато прочитала і тепер є фанаткою боротьби кримських татар за повернення додому. Наразі я 9 років не була в Роздольному. Десь на другому році вимушеного вигнання (а до того я їздила до бабусі як мінімум раз на три місяці) я нарешті вповні зрозуміла весь біль, що пережив кримськотатарський народ. А ще зацінила роки боротьби й віру у повернення, і тим сильніше відчула їх мужність, коли у лютому 2014 року вони вийшли на площі, щоб сказати своє "Ні!" русні. Я цього ніколи не забуду. Я вважаю, що кримські татари заслужили своєю історичною боротьбою, своєю підтримкою називати Крим своїм. Тому я підтримую думку про утворення у Криму як мінімум кримськотатарської національної автономії. Це було би актом історичної справедливості. І я готова бути національною меншістю у Криму. Питання ж не у кількості, не у прагненнях більшості чи того, хто вважає себе сильнішим, питання в очищенні від імперського лушпиння і у моральній сатисфакції. Я переконана, що ця війна закінчиться з встановленням жовто-блакитного прапору над всіма будівлями у Криму.