Смерть в об’єктиві: фото pre mortem

  Фотографія pre mortem – це кадр смерті або ж кадр за мить до смерті. Звучить моторошно, однак світлини pre mortem не одноразово отримували відзнаки, в тому числі і престижну Пулітцерівську премію. Чому смертельні кадри стали певним культурним феноменом сучасності?

Традиції post mortem (фото мертвих людей) та pre mortem (фото людей, які помирають) подібні, вони є фіксацією смерті. Однак емоційна тональність світлин різна.

Лики смерті: портрети та дагеротипи post mortem

Увіковічнити образ того, хто пішов у засвіти – це спроба примиритися з горем через збереження пам’яті про людину.

Спробою залишити для нащадків не лише ім’я померлого, але і його лик, були надтрунні портрети. Це особливий портретний жанр доби бароко. Ця традиція була особливістю українсько-польського похоронного обряду.

Надтрунний портрет виконувався, переважно, на металі, кріпився до торця труни небіжчика. Саме тому портрет має особливу багатогранну форму, яка повторює обриси труни.

Широкий вжиток дагеротипа започаткував нову традицію – post mortem фото. Портрет небіжчика замінила світлина.

Перші фото та портрет мали спільні риси – фото існувало в єдиному екземплярі, з нього неможливо було зробити копію, як з плівки-негативу. Світлина сприймалася як витвір мистецтва, зачасти мала складну сценографію – небіжчика зображували в оточенні квітів, свічок, скульптур.

Чим поширенішою та доступнішою ставала фотографія, тим більш формальною ставало фото post mortem. Воно втрачало свою естетику, перетворюючись на формальну фіксацію факту смерті. Фото траурної церемонії почали робити заради документалізації самої церемонії, а не як згадку про померлого.

Фото смерті, як маніфест

Якщо post mortem – це сповнена спокою естетика смерті, покликана залишити в пам’яті живих образ того, хто відійшов у засвіти, то pre mortem – це потворне обличчя смерті, докірливий погляд, який заглядає у душу через об’єктив.

Однак ці дві традиції пов’язані між собою, хоча і не можна достеменно сказати, що одна витікає з іншої.

Промовистим прикладом, який пов’язав post mortem фото з репортажно-соціальною гостротою pre mortem, можна назвати світлину 1861 року «П’ятеро полеглих» Кароля Бейера.

Це фото-колаж з п’яти світлин, на кожній з яких зображено тіло чоловіка, чотири світлини фіксують відкриті вогнепальні рани. Фото оформлені в рамку, згори підпис.

Кароль Бейер мав власне фотоательє у Варшаві, в якому створював фотопортрети, в тому числі і посмертні. Бейер сфотографував п’ятьох учасників патріотичної демонстрації, яких розстріляли за наказом влади. Світлина була розтиражована, величезні її наклади розійшлися по всій Польщі, фото стало своєрідним символом, викриттям владного свавілля.

Достеменно не можна сказати, що саме це фото дало поштовх для переродження традиції посмертного фото у соціальний феномен. Однак у історії фотографії та фотожурналістики світлини pre mortem залишили особливий емоційний слід.

Пропонуємо вашій увазі декілька знакових фото та історії їх створення.

Александр Вінербергер «В усіх стадіях голоду», Харків, 1933 рік. На світлині померлі та помираючі від голоду люди лежать під парканом Озерянської церкви, а вулицею прямують перехожі у буденних справах.

Австрійський інженер Вінербергер, який у 1932-1933 році працював у Харкові на заводі «Пластмас», був одним із небагатьох, кому вдалося зробити, зберегти та передати докази про голод в Україні «у світ». Щоб убезпечити негативи, Вінербергер таємно передав їх у Австрійське посольство, звідки ті вивезли дипломатичною поштою до Відня. Ці світлини називають основним і практично єдиним фотосвідченням Голодомору.

Фотографії, а також спогади Вінербергера у книзі «Важкі часи. 15 років інженера у радянській Росії. Правдива розповідь», стали викриттям жахливої правди про штучний голод в Україні.

«Сотні й тисячі голодних селян приходили здалеку до міста за допомогою, хлібом, роботою та розрадою, – писав Вінербергер. – Вони збиралися зграями на вулицях і площах, у міських садах і подвір’ях будинків. Їх ніхто не виганяв, але й не допомагав їм».

Малькольм Браун «Самоспалення монаха», Сайгон, 1963 рік. На фото буддійський монах Тхінь Куанг Дик сидить непорушно у вируючому полум’ї.

Акт публічного самоспалення було здійснено на знак протесту проти утисків буддистів владою країни – на той час президент належав до католицької меншості, його політика приводила до дискримінації буддистів, вимушеного навернення їх у католицьку віру заради преференцій, економічної вигоди та навіть гуманітарної допомоги.

Акція самоспалення була запланованою. Почалася вона з ходи монахів, які вийшли з пагоди, де виконували поховальні пісні. На перехресті головних вулиць Сайгону хода зупинилася. З авто вийшов Тхінь Куанг Дик, сів у позу лотоса в центрі перехрестя, а молодий монах облив його бензином. Куанг Дик промовив молитву і підніс сірник до свого тіла.

Поліція не могла прорватися через коло людей, що оточила перехрестя. Монахи лягли під колеса пожежного авто, не допускаючи його на місце події. Очевидець події, репортер Девід Халберстем, потім згадував: «…він не повів жодним м’язом, не вимовив ані звуку, поки горів; його самовладання різко вирізнявся на тлі ридаючих довкола людей».

Світлина самоспалення була настільки шокуючою, що її відмовилися опублікувати ряд газет, наприклад The Times, однак фото палаючого монаха розлетілося світом та викликало великий резонанс. І завдяки цьому на релігійну проблему буддистів В’єтнаму звернула увагу вся світова спільнота. Один із сенаторів США заявляв, що саме світлина донесла до американських політиків реальну картину справ. Висувають версії, що саме фото та спричинений ним розголос переконав президента Джона Кеннеді посприяти переоцінці політичного вектору його адміністрації у В’єтнамі. Приводом для такої думки є слова Кеннеді: «жодна новинарна світлина не викликала стільки емоцій, як ця».

Кевін Картер «Помираюча дівчинка», 1993 рік, Судан. На фото стерв’ятник, який чекає, доки виснажена голодом дитина зробить останній подих.

На час створення світлини Кевін Картер вже був відомим південноафриканським фотокореспондентом, що спеціалізувався на викриттях злочинів апартеїду. У 1993 році в Судані Картер був з гуманітарною місією ООН. У цей час в країні панував голод. Під час роздачі продовольчої допомоги Кевін Картер помітив у полі дитину, за якою слідкував стерв’ятник. Це фото було продано у New York Times, а у 1994 році отримало Пулітцерівську премію.

Фото стало сенсаційним, його тиражувала преса багатьох країн, люди прагнули надати допомогу голодуючим Судану, направляли кошти гуманітарним організаціям, які працювали в країні.

Світлина шокувала людей, усі переймалися долею дитини, суспільство та ЗМІ  почали звинувачувати фотографа у байдужості та черствості. Адже замість допомогти у такий критичний момент, Картер шукав кращий ракурс та фотографував. Підігріла ситуацію поспішна редакційна замітка The New York Times, в якій пояснювалося, що фотограф відігнав птаха, а дитина мала сили підвестися та піти. Хоча потім і сам Картер, і його колеги у тій поїздці, фотографи Жоао Сильва та Грег Марінович, розповідали, що дитина була з батьками. Ті залишили її у полі ненадовго, аби взяти продукти, що роздавали з літака, яким і прибула місія ООН разом з фотографами.

Ще більше звинувачень на адресу Кевіна Картера посипалося після його самогубства у тому ж 1994 році. Дехто вбачав у словах передсмертної записки: «…мене переслідують яскраві спогади про вбивства, і трупи, і злість, і біль… картини голодуючих або поранених дітей…» докори сумління за покинуту напризволяще дівчинку. Та радше ця причина крилася у депресії, проблемах особистого штибу, загибелі друга, великому психологічному навантаженні. Фотограф бачив багато страшних смертей, варто згадати, що він став першим фотокореспондентом, який відзняв жорстоку страту через «намисто» – автомобільну шину, заповнену бензином, яку запалювали на шиї жертви.

Кевін Картер так описував момент фотографування жахливого: «Мені доводиться мислити картинками…мислити фокусною відстанню, кольором, перспективою, хоча всередині усе кричить «Боже!». Але зараз – час працювати, потім розберешся з тим, через що тобі довелося пройти».

Річард Дрю «Людина, що падає», Нью-Йорк, 2001 рік. На фото падіння невідомого чоловіка, що вистрибнув з башти Всесвітнього торгового центру під час теракту 11 вересня.

Фото сюжети, які ілюструють події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку у більшості демонструють палаючі хмарочоси, літаки. Та за словами очевидців найбільш страхітливим було те, як люди вистрибували з вікон будівлі. Мова йде про близько 200 людей, які у той день були змушені викинулися з будівлі, що руйнувалася. «Вони стрибали, щоб порятуватися від вогню та диму, коли над їх головами почала руйнуватися стеля, а підлога провалювалася під ногами. Вони стрибали, аби ще раз вдихнути повітря перед смертю. Вони падали безкінечною низкою з усіх чотирьох сторін башти…Ті страждання, які їм довелося пережити у палаючій будівлі, а потім у повітрі, обернулися іншими стражданнями для тисяч, які спостерігали за ними із землі», – так згодом описував події Том Джунод в начерку «Падаюча людина».

Люди, що викинулися з вікон, були найяскравішою ілюстрацією всього жаху того дня. Однак фото Картера, а також газети, які його опублікували, отримали шквал критики та звинувачень у використанні чиєїсь смерті, втручанні у приватне життя. Демонстрацію фото прирівнювали до порнографії. В редакції надходили листи від розгніваних людей, які наполягали, що без зазначення особи людини фото публікувати неетично.

Річард Дрю намагався встановити особу «Людини, що падає», спілкувався з родинами загиблих, які могли би упізнати на світлині свого близького. Однак людина на фото так і залишилася безіменною. Як і багато інших жертв того дня.

Кадри людей, що падають з вікон, стали негласним табу, їх оминали з поваги до рідних тих, хто загинув на очах у світу. Та фото «Людини, що падає» стало символічним: «Один із самих знаменитих кадрів в історії людства став безіменною могилою, а людина, похована у цьому кадрі, стала невідомим солдатом війни, кінця якій не видно», – писав Том Джунод у начерку «Падаюча людина».

Фотограф Кшиштоф Міллер про світлини pre mortem сказав: «Невирішальні моменти, які вже не змінять долю жертви». Та потужна емоційна складова цих світлин набула здатності змінювати світ навколо. Можливо тому, що зупиняє час «за мить до…» – на світлині ще не сталося невідворотного, і той, хто дивиться на фото, відчуває потребу щось змінити? Знімки pre mortem роблять глядача очевидцем непересічних подій, змушують звернути увагу не лише на саму світлину, але і на передумови її створення. На них смерть, як маніфест, звернення до засад людяності.