Щури

«Бах!» Щуряка сіпнувся ліворуч. Огидний рожевий хвіст смикнувся, неначе величезний черв’як, розчавлений підбитим цвяхами важкими армійськими чоботями.

«Бах!» Друга куля відскочила від дерев’яного риштування окопу. Деревина вибухнула фонтаном друзок біля самісенької вишкіреної пащі.

– Облиш, Гансе! – Еріх втомлено підкинув хмизу до вогнища, біля якого вони в трьох намагались зігрітись цього похмурого осіннього вечора. Квола ватра зігрівала не краще за благенькі шинелі, колись блакитно-синього, а тепер не зрозумілого кольору. Щось середне між мокро-синіми фарбами тутешнього неба, та брудно-сірим хутром окопних щурів.

– З чого б це? – Ганс – високий худий хлопчина, з ледь помітними вусиками, знов підняв «Гассер», та момент було втрачено. Шкідник, що в черговий раз приходив по їх припаси, зник, залишивши шмат свого хвоста. Скоріш за все пірнув у ту саму діру, що залишилась від попереднього пострілу австрійця.

– Справді, облиш їх! – Марко розкурив свою тріснуту люльку, й сивий, мов волосся на голові старого русина, тютюновий дим підхоплений вітерцем полинув у бік позицій супротивника, прямо через зоране лунками вибухів поле. – Вони тут як і ми, просто намагаються вижити.

– То ж що, дозволити їм сухарі тягати?!

Еріх відчував, їх молодший на взводі. Щоки розчервонілись, волосся, що вибивалось з під шолома, стовбурчилось, немов перед грозою. Йому молодому, сильному, хотілося бійки, геройства. З рештою саме за цим він пішов до війська. А що отримав? Сидіння в сирих окопах, періодичні безглузді атака й контратаки, на які піднімали свистки офіцерів, дощ, морок...

Заспокойтесь, рядовий! – Еріх, поплескав юнака по плечу. На нашому фронті без змін, тож хто зна, скільки нам ще сидіти в цій дірі. Не треба сварок.

– Можливо й недовго! Марко намагався знову розпалити загаслу люльку. «Черк, черк», полум’я аж ніяк не хотіло з’являтись під пальцями, й він облишив спроби.

А в рекламі писали: «Ronson» – вогонь завжди з вами!» Об’яви придумали в ті часи, коли люди не часто втрачали пальці. Ще до війни.

Марко знову спробував викресати полум’я, але його великий палець, до половини відтятий шаблею якогось улана під Лембергом, не спрацьовував, скільки б той не намагався.

– А то правда, що раніше магії у світі було більше? – юний австрієць зацікавлено спостерігав за спробами старого.

«Звісно, йому цікаво», – Еріх розумів юнака. Той зовсім ще молодий. Не застав вже тих часів. Еріх й сам ледь пам’ятав часи, коли такі магічні штуки були буденністю. Йому було не більше п’яти, коли мати вперше привела його на виставу фокусів до цирку Айзека Соломона, де він із захватом спостерігав за сповненими нехитрої магії трюками жонглерів, приголомшливим виступом атлета, що самими мізинцями рвав залізний ланцюг, й де стара циганська ворожка роздивилася для нього майбутне у помахах крил метелика.

Де той цирк зараз? Мабуть, залишився у тих часах де залишилися швацькі машинки, з човником, що ніколи не сплутає і не порве нитку від «Zinger», самодвижні карети Бенца, які не потребували пального, аби котити дорогами, чарівні запальнички...

І що з того, що карети могли перевозити тільки трьох-чотирьох пасажирів та досить обмежену кількість вантажу, а запальничкою міг підпалити щось лише виключно її власник. Це було дивовижно й дивно! Але людям завжди треба більше. Вони потребують прогресу. Паротяги та керосинові двигуни тягнуть набагато більше пасажирів й вантажів, верстати здатні виробити більше краму, а сучасні методи пастеризації краще зберігають харчі.

Велика війна остаточно добила все те. Бо годі було й сподіватись, що зачаровані стріли або клинки будуть смертельнішими за кулемети або гармати. Або, на те, що давні замовляння зможуть врятувати людину від цієї новітньої згуби.

– І не кажіть, пане офіцере! – озвався Марко.

Тільки зараз Еріх зрозумів, що проказав ці свої думки в вголос. – Стара магія залишилась в старому світі. Русин дістав з кишені хімічні сірники й нарешті розпалив таки свою люльку. Ароматний дим тютюну наповнив окоп.

– Хоча, – старий солдат випустив велике кільце диму, – дещо й збереглося. Ось хоча б та істота. Не знаю, чи правду кажуть...

– Тільки не починайте, Марку, знову цю вашу байку!

Як офіцер, Еріх знав, що повинен покласти край небезпечним розмовам. Хоча, зауваження він зробив не скільки задля виконання обов’язку, скільки задля безпеки старого вояка, який не звик за часи вільного життя в Карпатах тримати свого язика на прив’язі.

Та старий не зважав. – Я ззнаю, що бачив, пане офіцере! – відрубав він. – Люди ті ще є. Хоча чи люди вони? Ніколи не забуду як світились крізь скло протигаза його безумні очі. А руки! Ніколи до того не бачив таких довгих тонких пальців.

– Про що це ви? – Ганс нашорошив вуха.

Юнак ще не чув химерної історії старого. Він приєднався до них з останнім поповненням. У першому окопі на варті вони були лише втрьох, тож не було нікого, хто б міг би нашкрябати особістам цидулку про кричущий наклеп на цісарську армію.

«Нехай старий, розважить хлопця побрехенькою. Що з того!, – вирішив Еріх. Біди не буде, та й час спливатиме скоріш». Він кивнув головою, дістав з портсигара папіросу, та відійшовши у бік до проходу, з якого повинна була прийти їх зміна.

Байку про Щуролова, він чув не раз. І якщо відверто, не дуже розумів, чому її вважали шкідливою.

Колись, давно ще в часи лицарів та драконів... Зазвичай саме так розпочинала казки його мати. Але ті історії, на відміну від того, що буває у справжньому житті, завжди закінчувались добре.

Деякі люди, серед них навіть науковці, дослідники різноманітного фольклору, стверджували, що причина, з якою магія поступово витіснялась з міст та селищ, була не тільки в її неспроможності тягатись з постійним нагромадженням потреб людства, а й в тому, що все на світі має ціну. Отже, й джерела магічних здібностей поступово змінювали тих чаклунів, які ковтали з них через край. В селах Тюрингії й досі розповідали легенду, про жадібного до багатств лицаря, неабияк здатного до магії, який звів собі, чи то башту, чи цілий палац з золота. В результаті, лицар і сам отримав золоті руки, в прямому сенсі слова, бо саме так відбилось на ньому та магічна природа. Але то був особливий випадок. Зазвичай, ті чаклуни, що бралися до магії хатніх справ, наприклад, випічки хлібів чи солодощів, зрештою й самі ставали схожими на духмяні пампухи. А з приходом старості, шкіра їм зморщувалась та кришилась, мов сухар. Ті, що займалися вишколом мисливських хортів, могли вкритись густим волоссям, яке нагадувало шерсть й смерділо, немов стара звіряча шкіра. Та й обличчя їх дедалі більше нагадувало морду вовкулаки. Через те, кожен обачливий чарівник намагався ощадливо поводитись зі своїм даром, аби зайве не наражатись на небезпеку.

Зі Щуроловом, кажуть теж було так. Він потроху відважував пацюків з амбарів, коли селянам несила вже було їх терпіти. Так би й жив хлопець з того, допоки якісь механічні щуроловки, або отрути не зробили непотрібним його уміння. Та тут почалася війна і хлопець потрапив в солдати. В якомусь бою його загін майже винищили. Він залишився живий, та розум йому потьмарився.

– Кажуть, – Марко закінчував історію, – хлопець той остаточно з’їхав з глузу, й кинув все на те, щоб перетворювати щурів на солдатів. Адже товариші його загинули, бо нікому було їм прийти на допомогу. Щоправда, й сам він став схожим через те на величезного щура, – кажу вам, сам бачив його під час Галицької битви.

– Маячня! – Ганс не вірив старому. – Якщо навіть сил тому Щуролову вистачить, аби надати пацюку подоби людини, то хіба зможе він її навчити стріляти, чи користатись багнетом. Солдатів треба муштрувати.

– Того я не знаю! – Марко вибив попіл з люльки, стукнувши об каблук, – та якось чув, що він ніби бере душі загиблих, і якось прищеплює їх пацюкам. Тоді ці істоти хоч й мають деяку схожість з твариною, але навіть не помічають цього. Їх душі переходять в оновлене тіло й  пам'ятають  все, що знали до того як покинути тіла небіжчиків. Вони пам’ятають все, крім своєї загибелі. І від того поводяться як справжні люди, навчені вбивати...

– Ну, досить вже! – перервав розповідь Еріх, поглянувши на свого годинника. – Скоро зміна. По місцях!

Вони неквапом піднялись від майже згаслого вогнища й розійшлись по своїм місцям, втупившись у смугу нічийної землі, що поділяла ворогуючі позиції. Чорна, мертва місцина – суцільне багнище рясно всипане вирвами снарядів. Вони вже кілька місяців вдивлялись в цей морок випаленої землі, не просунувшись нею ані на метр.

Вітер вщух, і на землю поволі сідав вечірній туман, закриваючи рани землі жовтувато сірими пасмами. Спотворені обстрілами стовбури дерев, неначе щогли знівечених кораблів здіймались над цими огидними хвилями.

Зненацька немов через силу засюрчали свистки. Праворуч, ліворуч... з рештою з усіх боків вже лилося тривожне, знервоване сюрчання, закликаючи до атаки.

Еріх окинув поглядом своїх. Марко, спокійно приєднував багнета до манліхера. Ганс, впорався швидко, й вже готовий був лізти з окопу і бігти вперед.

«Чекати!» – наказав Еріх.

Земля вже відчутно двигтіла. Хлопець кинув на офіцера невдоволений погляд, і саме в цю мить над їх головами промайнули перші сірі тіні. Перескакуючи через лінію окопів, вони мовчки бігли вперед, пропадаючи в мороці туману, що вже геть огорнув поле. Десь там почулася тріскотня пострілів. Сполохи на мить підсвічували клуби туману, вихоплюючи з нього темні примари бійців, що бігли вперед, перестрибуючи над їх головами. Та Еріх прислухався лише до ударів власного серця. Перший, другий, третій... На п’ятому ударі постріли злилися в суцільний тріск – на тому боці запрацював скоростріл. Слідом через поле докотилось розкотисте гарчання вибуху. Кулемет здійснив ще кілька пострілів, і затих.

«Вперед!» – заволав Еріх, виймаючи шаблю. «Вперееед!»

Далі він біг, падав, перечепившись через залишки понівеченої колючки, підіймався й знову. В який момент він ніби бачив постать Ганса, що промайнула повз. За спиною відчував важкі кроки Марка, чув його русинську лайку.

Десь знову заторохтів кулемет, але чергова граната, не дала йому розійтися на повну. Постріли поступово глухли, стрілянина згасала, поступаючись густій, нашорошеній тиші.

Туман розвіяло. Вони стояли втрьох біля захопленого капоніра. Поруч димили залишки перекинутого вибухом кулемета. Творіння Хайрема Максима задрало дороги мертвий хобот. З пробитого кожуха на землю стікали краплі мастила.

Еріх дивився під ноги. Земля тут була всіяна зброєю та понівеченими тілами. Скрізь, куди не кинь оком, один на одному лежали сірі тіла. Подекуди тонкі пазурі ще стискали приклади рушниць та руків’я шабель, вишкірені ікла завмерли в останньому крику, більма очей вступились в мокре похмуре небо.

Марк з Гансом ніби не помічали того. Флягу хлопця прохромило кулею, тому вони пили з Маркової, жадібно ковтаючи воду й радіючи, що знову залишись живими.

Краєчком ока Еріх бачів як з під вилинялих шинелей його бійців стирчать довгі рожеві хвости.

07.07.2024