Що лякало сучасних письменників у дитинстві

Не секрет, що поціновувачів діяльності Бабая притягують мистецькі прояви темряви: у малюнках, іграх, музиці, фільмах та літературі. Так на цьому тлі зародилась думка запустити пазурі у минуле сучасних українських авторів темних жанрів і розбудити спогади про фільми та книги, які лякали їх у дитинстві.

Макс Кідрук

Щодо книг – це банально, «Кладовище домашніх тварин» Кінґа. Я читав і Баркера, і Кунца, і Лавкрафта, проте ніщо не налякало мене більше, ніж закінчення КДТ.

Щодо фільмів складно визначитися, але чомусь найбільше з усіх мене налякав «Спуск» 2005-го року. Малобюджетна стрічка про групу жінок, які заблукали під час спуску в малодосліджену печеру. Фільм несподівано став хітом, зібравши 57 млн доларів у прокаті. Досі мурашки по шкірі від моменту, коли у жінок сіли батарейки в ліхтариках і вони далі пересувалися, ввімкнувши режим нічного бачення на простенькій відеокамері.

Ілларіон Павлюк

В дитинстві мене страшно лякав діафільм «Чорна курка та підземні жителі», хоча одночасно я його дуже любив. Його було змонтовано за стрічкою, яку я ніколи не бачив, тому фільм мене не лякав. Взагалі радянський кінематограф не балував страшними фільмами. Але в останні роки совка у нас стали поступово з’являтися сто п’ятдесят восьмі копії голівудських фільмів, ми ходили переглядати їх у відеосалони, де стрічку крутили «по відіку» і весь зал глядачів вдивлявся в крихітний екран телевізора. І от тоді я побачив відверто трешовий американський жахастик «Застереження». Тупий кривавий горор про іншопланетянина, який усіх вбивав. Без сюжету, причому. Так от, він мене страшно налякав. Мені було вісім. І боявся я того монстра роки чотири ще. Погано засинав, бачив його в темних кутках. А вже років в тридцять п’ять побачив цей фільм в інтернеті та передивився початок, на більше не вистачило. Дитячий страх виявився до смішного недолугим.

Ніколи не боявся історій з книжок. Найперша страшна книга (за жанром) - «Сім’я вурдалака» Толстого (того, що Олексій) вразила, але не злякала, хоча було й неймовірно цікаво читати. Зачитувався Едгаром По, Амброзом Бірсом, пізніше Кінґом. Але не боявся.

Павло Дерев’янко

Мене лякали совкові пластилінові мультики. Не всі, але деякі були дуже страшні, я досі не розумію, як їх дозволили в прокат. Певно, мали гартувати ніжну дитячу психіку. З фільмів пригадую всім відомий серіал «X-Files», який батьки забороняли мені дивитися, але я все одно примудрявся вичепити деякі серії. Було цікаво та інколи лячно.

Книжки…Страшних книжок із дитинства не згадаю. Історії про чаклунів, привидів, монстрів не лякали. Та й зараз не лякають, насправді. Найстрашніший медіум – горорні відеоігри, от вони справді нищать мої нервові клітини (але тепер блякнуть поруч із нашими щоденними новинами).

Дімка Ужасний

Горорних книг я в дитинстві не читав, бо їх у нас і не було. Лякали народні казки: збірка «З живого джерела», «Тім Талер або проданий сміх». Боявся трохи «Казок дядечка Римуса», там, де зайця кидали в терновий кущ. Лякали закарпатські казки, пам’ятаю, боявся чи казки, чи оповідання польського «Яносік».

Один з найперших фільмів, який налякав – «Привид у спадок». Там траплялися дуже страшні моменти. Ще був «Кентервільсткий привид». Вперше щось горорне бачив на екрані років у 7-9, і втиху, без батьків, і разом з ними. Також запам’ятався «Твін Пікс», його дивилися усією сім’єю. Там перед кожною серією була реклама жуйки Stimorol і це мене також лякало, як початок жаху. Пам’ятаю фільм «Як досягти успіху в рекламі», про хлопця, в якого на плечі виріс фурункул, який розмовляв. Фразу з цього фільму «Привіт, красунчику» ми з братами довго використовували. Так, це була комедія. Але вона лякала. Рано подивився «Кладовище домашніх тварин» і «Полтергейст» – теж були страшні, як «X-Files», «Зона сутінків» і «Чи боїшся ти темряви?»

Володимир Кузнєцов

Перший фільм, який викликав у мене нічні кошмари, був, як не дивно, чорно-білий радянський «Руслан і Людмила», мені тоді було років п’ять. Вже не пам’ятаю чим саме спричинило такий ефект – чи то важка гнітючість сталінського кіно, чи ще щось, але тоді я довго не міг заснути і не давав спати батькам. Якийсь час потому (на дворі були часи відеозалів) я вмовив батьків взяти мене на фільм жахів. Це був «Evil Dead 2», і я витримав вступну сцену з подіями першої частини, після чого втік додому. З появою кабельного ТБ, в часи, коли не парилися з віковими обмеженнями, я бачив декілька фільмів, але до кінця ніколи не додивлявся. У дворовій тусовці, де я був ледь не наймолодшим, любили обговорювати фільми жахів. То я спочатку познайомився з жахами в переказі старших хлопців. З тих, що згадували, пам’ятаю хіба «Виття» (який, до речі, так досі й не подивився, окрім якихось уривків). Першим фільмом жахів, який мене справді вразив (хоча я б не сказав, що налякав), був «Повсталий з пекла 2», який я побачив років у тринадцять. Трохи згодом був «Кошмар на вулиці В’язів» і перша «П’ятниця 13». Саме перший фільм про Фредді мене справді налякав. Не до безсоння і кошмарів, але все одно зачепив.

Що ж до більш свідомого віку, то для мене на першому місці по жаханням завжди стояли відеоігри: Clive Barker`s Undying, Suffering, Silent Hill, Forbidden Siren, Penumbra, Amnesia I Soma, Outlast тощо. Undying 2001 року була першою грою жахів, яка мене дійсно захопила, і водночас налякала – звідти і пішло моє захоплення іграми жахів, і одночасно – певне розчарування навалою інді-горорів останніх років, одноманітних і нецікавих. А ще особливе місце займають горорні епізоди в загалом не горорних іграх. Тут перше місце поділяють Шелбрідж крейдл з Thrief 3 та Рейвенгольм з Half-Life 2.

Щодо книжок, то саме лякали мене частіше за все не горорні, а документальні роботи, присвячені реальній людській жорстокості, зокрема масовій. Війни та геноцид завжди здавалися мені значно лячнішими за вигаданих істот та уявні космічні сили. З жанрової літератури одними з найбільш лячних здалися «Террор» Сіммонса та «Ритуал» Невілла – обидва за рахунок безпорадності людини перед чистою силою природи, частково персоніфікованою в монстрі.

Олексій Жупанський

Найбільше мене лякав мій перший фільм жахів, який я побачив приблизно у віці десяти років – це був якийсь абсолютний треш-горор «Телемерці» про те, як один особливий телевізор постійно транслював щось накшалт зомбі-горору, або інші подібні речі, і якщо його достатньо довго дивитися, то з нього починали вилазити в реальність всі ті персонажі і наводити тут свої порядки. З точки зору нормального горору, не кажучи вже про шедеври цього жанру, фільм, як я вже казав, був тотальним трешем, але я до того не бачив нічого подібного, тож тоді був доволі вражений. Окрім того, я взагалі тоді бачив мало західних фільмів, а оповідь у «Телемерцях» була побудована так, що все відбувалося у звичайному сучасному американському містечку зі звичайними людьми, нашими сучасниками, у буденних декораціях, що додатково нагнало на мене жаху – мовляв, раз про всі ці жахіття так буденно оповідають, не вдаючись до готичних декорацій середньовіччя чи якихось таємничих закинутих місць, значить, десь там все ж таки може щось таке бути, просто посеред знайомої тобі звичної реальності. Мабуть, саме оцей підхід до оповіді про жахіття в буденності найбільше мене і вразив. Потім був ще якийсь космічний горор, здається, «Знахідка на Титані», створений ніби із залишків реквізиту від «Чужих». Але я до того не бачив «Чужих», тож цілком собі сприйняв цей фільм, хоча він вже не так лякав, бо там космос, міжпланетні кораблі, якісь чужерідні, гидкі і винахідливі істоти, і космонавти-зомбі – а отже, це набагато далі від нас і нашої реальності, аніж «Телемерці», відповідно, це вже не так лякало. Прикметно, що обидва ці фільми відносяться до якоїсь геть маргінальної категорії кіно, навіть в напрямку горору, який на той час і сам був доволі маргінальним жанром. Все це трапилося влітку, на морі, у прокуреному відеосалоні з отією характерною озвучкою із прищепкою на носі і класичними перлами на кшалт «ей ти, ублюдок, мать твою, іді сюда», що також додавало потрібного настрою до загальної і без того доволі особливої атмосфери початку 90-х.

Книги не особливо лякали – все ж, у літературі немає інструментарію «вау ефекту», притаманного кіно. З часів дитинства запам’ятався справді моторошний і майстерно написаний роман Стівена Кінґа «Кладовище домашніх тварин», звісно, атмосферна класика Брема Стокера «Дракула», «Омен» Девіда Зельцера. А ще у тих самих ранніх 90-х мені до рук потрапила книжка «В обіймах циклопа» – також літературний треш-горор, наскільки я зараз розумію, але в дитинстві вона приємно бадьорила, хоча й особливо не лякала. Взагалі, якщо зараз озирнутися, то 90-ті, особливо їх перша половина, у нас були доволі густо позначені треш-естетикою у всіх сенсах, хоча, по-своєму то був дуже цікавий час епохальних змін, ну і, звісно, то був час дитинства, нових відкриттів і дорослішання.

Олександр Завара

Що стосується книжок, тут мова радше про захоплення, а не страх. Перша «темна історія», яку я прочитав в дитинстві – це роман Брема Стокера «Дракула». Читав доволі повільно, бо багато разів перечитував деякі речення і абзаци, уявляючи собі, ніби дивлюся кіно. Образ Абрагама ван Гелсінґа став для мене культовим, хоча і надто відрізняється від того, що запропонував Голлівуд. Вже за кілька років були Лавкрафт і Едгар По, згодом Стівен Кінґ.

А щодо стрічок, був у дев’яностих серіал молодого режисера Ларса фон Трієра «Королівство». Там йшлося про шпиталь і різні містичні трапунки у ньому. До речі, набагато пізніше дізнався, що серіал сподобався Кінґу і він написав сценарій на основі «Королівства», а Трієр зняв римейк. Ця колаборація отримала назву «Королівський шпиталь», серіал на півтора десятка серій, здається. З іншого не згадаю. Певно, як і з книжками, було не лячно, а цікаво.

Ната Гриценко

Батьки стверджують, що мене доволі важко було налякати в дитинстві, і що вони дозволяли мені дивитись бойовики і жахастики змалечку, бо мені ніколи не снилися після того кошмари. Я цього, звісно, не пам’ятаю, як і того разу в чотирирічному віці, коли, за їхніми словами, мене не можна було відірвати від «Кобри» по телевізору. Судячи з усього, вибірково лякатись я почала значно пізніше. Проте дитячі страхи, як я можу згадати, стосуються переважно кіно, а не літератури. Єдиний книжковий сюжет, який реально викликав у мене дискомфорт – це кінець світу. Тому чи не наймоторошнішим літературним твором для мене свого часу був «Отруйний пояс» Конан Дойла, в якому Земля проходить крізь ефірну хмару, і все живе вимирає, а декілька вцілілих, що вчасно барикадуються в кімнаті з балонами кисню, тільки й можуть спостерігати за цим із вікна.

Що стосується фільмів, то для мене це друга частина «Мисливців за привидами» – страшенно кріповий портрет Віґо Карпатського і та яскрава сцена, де з крану Сіґурні Вівер починає сочитися рожева субстанція. А ще – мультфільм 1992 року «Тропічний ліс», у якому цей самий ліс знищував злий дух на ім’я Гексус, метафоричний образ неетичного використання природних ресурсів, зображений у вигляді величезної кількості чорного слизу. Оце виглядало справді лячно!

Роман Ліньков

Одразу на пам’ять спадає книга Жорж Санд. З атмосферної точки зору в ній усе було прекрасне: темні кольори ілюстрацій, фантасмагоричний світ тексту посилювався дарковими образами велетенських комах і містичного царства, зображеного дуже інтенсивно, але водночас якось відсторонено. Я не дуже любив цей «стиль» ілюстрацій, але все разом мене зачаровувало. Здається, я був у першому чи другому класі, коли мама подарувала мені цю «казку». Я не пам’ятаю назву, загальне враження було таке, ніби я потрапив у щось «не зовсім здорове», і воно мені подобається, хоча й читати жадібно поглинаючи не виходило, часто відкладав. Я ту книгу так і не дочитав. Думаю, варто повернутися до неї. Атмосфера та образ авторки запали мені в серце.

Ще було багато наукової фантастики середини дев’яностих, із красивими обкладинками жанрових ілюстраторів та дешевими сюжетами, як мені здається, здебільшого маловідомих авторок. Сюжети там були переважно дещо нудні, та іноді – вкрай захоплюючі. Подекуди вилазили навіть «страшненькі» пасажі, але я їх не пам’ятаю вже. У тих оповіданнях та романах було відчуття таємничості, яке лоскотало мою дитячу уяву. Згодом ці серії фантастики переросли у сімейне скуповування всього, що виходило та було перекладене (тоді лише російською) від Стівена Кінґа. Про нього можна говорити багато, але нащо, якщо й так вже всього сказано і написано. Залишається лише подякувати письменнику за його підтримку України, а також величезну кількість якісних історій. Я люблю читати його короткі оповідання, обожнював збірки «Команда скелетів» (Skeleton Crew) та «Нічна зміна» (Night Shift). Точно пам’ятаю, як мене налякало коротке оповідання про двох подружок, які знайшли в газеті оголошення про заробіток на літо, приїхали в замок до власника та його послуги, та завершилося все вкрай брутально, особливо для однієї. Я ще деякий час ходив, уявляв і мені було моторошно від реалізму дій людей – про такі страшні речі ми тоді лише читали в книжках.

Тепер про фільми. Дивно, але перше кіно, після якого я посеред ночі прокинувся з криком, не було горором. Це був якийсь постапокаліптичний дешевий бойовик із кимось, схожим на Дольфа Лундгрена. Запам’яталася сцена, де хлопець посеред вечірньої палаючої дистопії тримає відрізану голову ворога – вона мені потім наснилася. Точно пам’ятаю, що в мене викликав мікс «чогось нездорового» та «воу, такого я не бачив» насправді класний фільм XTRO. Рекомендую, сертифікована класика.

«Цілком таємно» – історія про Юджина Тумза. Деякиий час було страшно засинати з думками, що хтось може вилізти зі щілини та з’їсти твою печінку. І взагалі вся франшиза – це багато годин свіжих дитячих вражень від «дивного» та моторошного. В дорослому віці мені теж подобається періодично передивлятися «файли», особливо перші три сезони. Атмосфера першої половини дев’яностих, осінь у якомусь Массачусетсі та таємничі справи в маленькому містечку. Це завжди спрацьовує.

Якось важкувато пригадувати саме фільми, які ось прямо лякали. Я ходив із бабусею на «Щелепи» та «Хижака» в кіно. Кайфував. У тітки та двоюрідного брата в гостях натрапив на VHS якоїсь антології горору та провів увесь вечір, зачаровано дивлячись дивні історії про бар вампірів або те, як картина, захована в сейфі, змусила задихнутися людину, яка була намальована на ній. Досі шукаю цю антологію. Це було щось на кшалт «Tales from the Darkside», чергова збірка кріпових історій, зроблена швидкоруч черговими фанатами «Сутінкової зони». Батькам якось хтось на VHS дав сплеттер вісімдесятих, здається, «Незваний гість». Там якийсь чоловік у шкіряній куртці кошмарив людей у нічному супермаркеті та вішав їх у великій морозильній камері. Я трохи підгледів і ліг спокійно спати.

Мене завжди лякало більше не «страшне» в горорах, а «дивне». Воно западало в самісіньке серце. Були ч/б фото зі слешерів, куплені або обміняні старшими, котрі ми бачили у дворі – Maniac Cop, Friday the 13th та інші герої, яких ми тоді ще не знали, тому домислювали собі і обговорювали, які там жахливі жахи, мабуть, у тих фільмах, звідки родом ці злодії з лезами та ножами. І була реальність, наприклад, друг В., у якого бабуся за його ж словами, «божевільна», вона «бачить речі», які він на ранок усім нам у дворі тихенько розповідав. І нам робилося дуже моторошно від тих історій. Чим ближчою ставала реальність, тим реальнішим ставав страх. А горори – це більше про затишок, про уяву, творчість, про захоплення незвіданим.

Пригадав ще, що сильно боявся в дитинстві пострадянського фільма «Пси». І ще довженківського декадентського побутового горору, заснованого на українській літературній класиці, в декілька серій на каналі УТ2. XIX століття, садиба, жорстока пані та слуги. І когось там молотком сильно побили, що людина вила та нічого не казала, а потім, здається, померла. О, яка там була льодяна атмосфера мороку та загадки.

Світлана Тараторіна

Я дитина 90-х. Ті, хто пам’ятає ті часи, знає, як ми дивилися американське кіно: у жахливому перекладі, у відеосалонах чи вдома у щасливчика, що має «відік». Моя подруга була однією з них. Якось, коли її батьків не було вдома, ми подивилися «Кошмар на вулиці В’язів». І це був перший фільм, після якого ми лякали одна одну Фредді Крюгером кілька тижнів. Інший фільм, що запав у пам’ять – це комедійний горор «Музей воскових фігур» (1988 року). Невідомо звідки в місті з’являється музей воскових фігур, в якому зібрані найстрашніші монстри в історії містики: Дракула, Маркіз Де Сад, Привид опери, Франкенштейн і багато інших. Зловісний хранитель музею запрошує групу школярів на презентацію-відкриття, яка повинна відбутися рівно опівночі. Прийшовши в музей, вони виявляють «неповноцінність» колекції – деяким восковим мініатюрам не вистачає героїв, які зображають жертв. А в місті, між тим, почали зникати люди.

Якщо казати про книги, то це певно збірка готичної прози, де мене найбільше вразили «Франкенштейн або новий Прометей» Мері Шеллі та «Ватек» Уільяма Бекфорта. Другою книгою стало «Воно» Стівена Кінґа. Магічна книга, яку за життя варто читати двічі: у 16 і після 30-ти. Тільки тоді пазл складеться і всі жахи налякають.

Поліна Кулакова

Я в дитинстві любила жахи. Мій топ, що передивлялася на відеокасетах: «Кошмар на вулиці В’язів» і «Лепрекон». Також дуже любила «Привиди дому на пагорбі» (1999 року). Моя любов до перших двох була настільки сильною, що я заставляла гратися у Фредді подружку і вишукувала чотирилисник. А от фільм, який найбільше мене налякав – «Шість демонів Емілі Ровз» (2005). Досі його боюся, як і теми екзорцизму взагалі.

Читати я почала пізніше, ніж дивитися фільми. Найперші темні книжки у мене: Кінґ («Керрі», «Сяйво») і «Парфуми» Зюскінда. А ще «Дракула» Стокера, пізніше - «Історик» Костової. Але найстрашніша книжка моєї юності то «Марія» Самчука. Ридала і спати не могла.