Перетини паралельних світів: Лавкрафт у кіно 1960-х

Говард Філіпс Лавкрафт і кіно – тема цікава… та болісна, бо переважна більшість його екранізацій (принаймні, в повному метрі) не виходить за межі «жахастиків» середнього штибу чи трохи нижче. Фантазер і візіонер, мейстер, що змушує глядацькі душі флейтами вигравати музику чужих світів, перетворюється на сировину для чужих, куди бідніших історій.

А втім, останні теж варті певної уваги – і як самодостатні речі, і (це, мабуть, нам цікавіше!) як демонстрація того, що саме з Лавкрафта видалося для маскульту найбільш перспективним.

Перша хвиля цікавості кіно до письменника піднялася в шестидесяті – і ці кілька фільмів стали, далебі, не найгіршими рейдами до Лавкрафтівського всесвіту. А іноді й доповнили його новими сенсами, актуальними для свого… хоча ні, не лише свого часу.

Отже. Відкриваємо парад інших вимірів, космічних жахів і безумств «Зачарованим замком» 1963 року режисера Роджера Кормена із Вінсентом Прайсом у головній ролі. Для поціновувача жанру ці два імені говорять, власне, все. У першій половині 1960-х Кормен випустив цілу низку екранізацій Едґара Аллана По, приготованих за одним рецептом: ім’я письменника в титрах, назва, набір впізнаваних мотивів із різних його оповідань, самостійний сюжет, Вінсент Прайс у головній ролі переважно харизматичного лиходія; все це «збовтати, але не змішувати». Десь так приготовано і «Зачарований замок». Настільки, що саме іменем По відкриваються титри, і він же з літературних джерел стоїть першим, хоча його присутність у стрічці обмежується рядками:

А крізь двері швидкою течею –

Наче жахнула тьма –

Мчить огиднеє тісто людськеє:

Чути регіт, а сміху – нема.  

(Пер. В.Вишневого)

Ах, так, і назвою – назвою того самого процитованого вірша. Щодо Лавкрафта, саме його «Справа Чарльза Декстера Ворда» в дуже зміненому вигляді лягла в основу фільмової історії. Остання розповідає про те, як Ворд із дружиною прибуває до містечка, щоб вступити у володіння успадкованим замком. Населення зустрічає їх дуже нерадо, і недарма: виявляється, що Ворд є нащадком лиховісного чаклуна, якого за пару сотень років до того спалили живцем і котрий перед смертю встиг проклясти своїх убивць. А незабаром жінка помічає, що чоловік змінився, так, ніби його місце заступив хтось інший… Подальші події розгортаються більш-менш передбачувано. 

Стрічка взяла від Лавкрафта дві речі: чаклунство як результат небезпечної взаємодії людини з істотами з чужих світів… та антураж. Старе портове містечко, яке ніби застрягло в колоніальній добі, повсякчас оповите туманом. Чи то випари близького моря, чи то димка історії, котра не відпускає жителів, чи то флюїди зла, що оволоділо цими просторами, не так важливо; слід гадати, тут всього потроху. Яскраві барви від «Panavision» та «Pathe Color» своїми неприродними відтінками теж роблять чималий внесок до створення дещо сновидної, «не від світу цього» атмосфери містечка. І «лавкрафтіанського» тут, либонь, більше, ніж у форсованій «демонічності» чаклуна-Прайса чи в замковому чудовиську, що його роль у подіях глядачам до ладу не пояснили. Як чесно зізнається Ворд-Карвен-Прайс, розповідаючи про свій «проект»:

Важливіший, ніж ви можете собі уявити. Тож, боюся, понад ваше розуміння. Насправді, ми самі не все розуміємо. Ми підкорюємося…

Те саме, здається, стосується і авторів фільму. Глядачам же, відповідно, пропонується прийняти і пробачити – зрештою, йдеться про корменівську екранізацію! А це – вже світ у собі, і саме цим він цікавий

За два роки вийшов фільм «Помри, монстре, помри!» Деніела Геллера за «Барвою з позамежжя світу». Тут герой прибуває в гості до своєї дівчини, до маєтку, господар якого - пан Вітлі, йому не вельми радий (непрохані гості – загалом лейтмотив кінолавкрафтіани цього часу). І не дивно, адже навколо кояться дивні речі: людей уражає дивна хвороба, з оранжереї йде дивне світло… Зрештою, першопричиною виявляється метеорит, що впав був в околицях і став джерелом потужного радіаційного випромінювання. Учений-господар забрав його і пристосував для своїх експериментів над рослинними і тваринними організмами. Із щонайсумнішими наслідками. Мабуть, найбільш «лавкрафтіанським» елементом фільму є пейзажі: мертве пустище, де дерева перетворюються на труху, і контрастна до нього оранжерея з неприродно багатою рослинністю та чудернацькими покручами-тваринами – от уже де життя вихлюпується за край, причому, як розуміє глядач, не на добре. І, до речі, тут ночі також повні випарів незрозумілого походження, лишень поданих менш ефектно, ніж у «Зачарованому замку».

Для 1960-х тема радіаційної загрози була вже далеко не новою: у кінематографі, зокрема, вибух зацікавленості нею відбувся ще в 1950-ті і ознаменувався появою цілого «атомного» бестіарію, починаючи від знаменитої Ґодзілли; з інших «темних» жанрів можна згадати культовий «Цілуй мене насмерть» Роберта Олдріча (1955), з його правдиво апокаліптичним фіналом, котрий лишає стійке відчуття: світ після відкриття такої «скриньки Пандори» вже не буде таким, як раніше. Втім, у згаданих фільмах йдеться про експерименти з радіацією земного походження, внесок же «Монстра…» в тому, що тут у відповідному ключі переосмислено космічну тематику, та ще й Лавкрафта. «Лавкрафтіанський жах» переходить у страх перед радіацією – причому, що важливо, не лише перед воєнними розробками, а й перед «мирним атомом» (а кому, як не нам, українцям, це оцінити!). І заразом показав, що творчість письменника може бути цілком-собі пророчою.

У 1967 році виходить «Замкнена кімната» Девіда Ґріна, інше сміливе, але й по-своєму дотепне переозначення одного з лавкрафтіанських міфів. Юна Сюзанна Вітлі з чоловіком приїздить до містечка свого дитинства, щоб побачити спадщину (так, так, подібне вже було в цій статті!) і заразом подолати страхи минулого. Не важко здогадатися, що це було помилкою, і, мимоволі завдавши місцині всю можливу шкоду, герої нарешті їдуть, залишивши за собою руїни родового гнізда. В основу історії лягло однойменне оповідання, проте, здається, стрічка радше передає такий пасаж (із «Жаху Данвіча», хоча стосується він чи не всіх творів, де йдеться про пошлюблення людей та «інших»):

У підсумку вони утворили свого роду власну расу, з явними ознаками розумового й фізичного виродження та внутрішньородинних зв’язків. Рівень їхнього інтелекту гнітюче низький, тоді як аннали  тхнуть відкритою порочністю, ледь прикритими вбивствами, кровозмішеннями та діяннями невимовної жорстокості й збоченості

І йдеться тут радше не про сім’ю, таємниця котрої ховається за тими самими замкненими дверима, а про мешканців містечка. Передусім – про некеровану банду місцевої молоді, що нею верховодить Сюзаннин кузен Ітан (у виконанні Олівера Ріда; обставина важлива, бо специфічна акторова харизма дає персонажеві легкий відтінок амбівалентності).

Тут зазначимо: шестидесяті стали, скажімо так, часом більшої розкутості мейнстриму, який вже менше боявся дражливих тем і відкритих сцен насильства – досить сказати, що в тому ж році, що й «…кімната», виходять «Бонні і Клайд» Артура Пенна, шокувавши громадськість героями-злочинцями та жорстокою фінальною сценою розстрілу. «Замкнена кімната» не настільки передова, проте й у ній помітне бажання показати життя, як-то кажуть, «без прикрас», за можливості, в його непривабливій, лякаючій оголеності. Принаймні, таємниця старого будинку якщо не відходить на задній план, то привертає не більше уваги, ніж переслідування Сюзанни Ітановою зграєю. Саме довгі, напружені плани гонитви брутальних молодиків за дівчиною із дитячим обличчям найбільше б’ють по глядацьких нервах; і – слід віддати належне фільму – внутрішньої впевненості, що героїня уникне насилля, до кінця немає. На цьому тлі загадкова лінія родинного прокляття виглядає мало не комфортабельним поверненням до старих добрих нереальних жахів.

А оте саме чудовисько «з-за дверей» у підсумку викликає щось близьке до жалощів, тим більше, що опиняється ним божевільна сестра-близнючка Сюзанни; її цілком можна «прочитати» як свого роду alter ego героїні... або ж як те, чим дівчина за певних обставин могла б стати. Отже, спроба перенесення «лавкрафтіанського» жаху на цілком земний ґрунт – те прочитання, яке пропонує цей фільм. З іншого боку, втім, якраз «лавкрафтіанське» це і вбиває: те неосягненне, позалюдське, яким письменник лякає і зачаровує, виводячи читача на нові простори уяви, тут зникає. Лишається лише антураж – напівмертве містечко біля води з дивним і непривітним населенням, старий розвалений дім і загальне відчуття небезпеки. А лише заради цього – чи варто було пана Говарда і турбувати?

Для проформи згадаємо кінострічку наступного року – «Прокляття темно-червоного вівтаря» Вернона Сьюелла. Для проформи, бо Лавкрафта тут настільки мало, що він і не згаданий в титрах (насправді фільм є екранізацією твору Джеррі Сола). А втім, «Сни у відьминому домі» витали десь над сторінками сценарію, тому серед екранізацій PHL цей фільм також згадується. В історії молодого антиквара, котрий в пошуках зниклого брата опиняється в домі дивакуватого багатія, закохується в його племінницю і відкриває місцеві таємниці, сюжет «Снів…» шукати марно. Присутній тут лише мотив відьми, що приходить до героя уві сні й намагається змусити його підписати якийсь документ, та несподіваний відгомін цього сну в реальності… втім, у фіналі все одержить раціональне пояснення – що вижене дух Лавкрафта ще рішучіше, ніж у «Замкненій кімнаті». І, якщо вже говоримо про «дух шестидесятих» в його екранізаціях, тут також відзначимо те, що передусім впадає в око. А в око впадає відгомін «сексуальної революції», подекуди навіть з легким штрихами «експлуатейшну». Це і вбрання деяких персонажів зі сну в дусі «садо-мазо», і оргіастична молодіжна вечірка, і оголена героїня, й сцена сексу… Словом, те, що мало асоціюється з Лавкрафтом, і до того ж мало що додає до сюжету – натомість чимало додаючи до «атмосфери часу». Наостанок згадаємо, що акторський склад тут виявився чи не найбільш «зоряним» з-поміж усієї добірки й по-своєму знаковим: тут зіграв представник старого покоління «жахів» Борис Карлофф (до речі, він же втілив пана Вітлі у «Помри, монстре, помри!», і, що цікаво, в обох фільмах його персонаж прикутий до інвалідного крісла; така собі «лавкрафтіанська» сторінка в творчості легендарного актора), покоління ж молоде представили Крістофер Лі і Барбара Стіл (яка й зіграла ту саму відьму).

Завершимо оповідь «Жахіттям Данвіча» (також Деніела Геллера) 1970 р. З-поміж усіх ця кінострічка найбільш «лавкрафтіанська»: сюжет змінений, проте впізнаваний, й ідею загалом збережено. Основною зміною є введення центрального жіночого образу – молодої співробітниці університету, де зберігається «Некрономікон»; її Вілбур Вітлі використовує, щоб здобути книгу і викликати Йог-Сотота. Відповідним чином трансформувався і образ самого Вітлі: тут це молодик, досить привабливий, щоб причарувати дівчину (виконавець ролі – Дін Стоквел). Посилення сюжетної атрактивності, звісно, мало свою ціну: значна доля глядацької уваги переноситься з Вілбурів і Його-Сотота на бідолашну Ненсі, яку ж конче треба врятувати. Тим не менш, можна сказати, що тут до автора підійшли з належною повагою.

Перш за все, нарешті знайшла відображення лавкрафтіанська міфологія: названі деякі боги, прописано їхні взаємини з людьми, показані покручі-напівкровки. По-друге, є особистий внесок кінематографу до зображення відповідних культів, а саме – візуалізація. У «Жахітті…» опрацьовані відсутні в першоджерелі деталі, міф доповнено ритуалом: детально показані поховальний обряд і обряд жертвопринесення з їхніми наборами культових предметів, обрядових жестів, дій і текстів. Зрештою, передано і сплав фантастичного з магічним, давніх богів, чаклунства, інших вимірів і космосу, що знайшло відображення передусім у фінальній сцені виклику Його-Сотота та поєдинку Вітлі й Армітіджа. Нарешті, дотепно репрезентовано Вілбурового «близнюка»: сцени з його участю показані очима самої потвори, причому автори грою з рівнями білого й чорного та тонуванням трансформували зображення, передавши погляд істоти з не-людським характером сприйняття. Лише у фіналі чудовисько таки показується перед своїм зникненням, проте короткими планами і з так само зміненим зображенням, що приховало зайві деталі і зробило його… як не більш життєподібним, то, принаймні, менш «гумовим», ніж більшість почвар тієї кіношної доби. Словом, за всього «мейнстримного» опрацювання сюжету, увагою до лавкрафтіанського «всесвіту» і частково настрою «Жахіття Данвіча» заслуговує на звання повноцінної екранізації.

Підсумуємо. Попри інтерес до сюжетів письменника в зазначене десятиліття, у більшості своїй творцям фільмів не йшлося про те, щоб «передати Лавкрафта». Тож переглядати стрічки варто саме в цьому ключі – як використання його ідей, мотивів і образів, переломлених і перетворених баченням епохи і конкретного кінематографіста в ній. Це по-своєму цікаво і теж заслуговує на долю уваги від шанувальників PHL. Головне, щоб найпалкіші з них не надумали жбурляти в екран гострі предмети чи свою копію «Некрономікону»…